Визначення правової природи акту приймання-передачі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: неоднозначний підхід у вирішенні питання щодо правової природи акту приймання-передачі: чи - то як правочину, чи як доказу в справі

11 серпня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/546/21, провадження № 12-19гс22 (ЄДРСРУ № 105852865) досліджувала питання стосовно виключної правової проблеми щодо визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину чи як доказу у справі.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що існує неоднозначний підхід у вирішенні питання щодо правової природи акта приймання-передачі, а саме: він є правочином чи лише доказом у справі та документом первинного бухгалтерського обліку, залежно від конкретних обставин справи.

На підтримку першого підходу до визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду наводить судову практику, викладену в постановах Рівненського апеляційного господарського суду від 24.09.2013 у справі № 5019/556/12, Верхового Суду України від 29.04.2015 у справі № 903/134/13-г, Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 918/1377/16, від 12.06.2019 у справі № 927/352/18, від 10.09.2019 у справі № 918/370/18, від 28.09.2021 у справі № 910/17954/20.

Інший підхід до визначення правової природи акту приймання-передачі як доказу в справі відображений у судовій практиці: у листі Верховного Суду України від 24.11.2008 «Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у постанові Вищого господарського суду України від 26.01.2017 у справі № 911/1601/16, у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/12827/17, від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 22.05.2018 у справі № 910/12258/17, від 27.11.2018 у справі № 910/22274/17, від 20.07.2021 у справі № 911/1707/18, від 26.01.2022 у справі № 911/2525/19, від 23.02.2022 у справі № 922/2182/21.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду також наводить приклади застосування різних підходів до визначення правової природи акта приймання-передачі при розгляді справ цивільної юрисдикції. У постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 523/5169/18 суд застосовує другий із розглянутих вище підходів. Натомість у постановах від 17.05.2022 у справі № 520/2224/19-ц та від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19 Верховний Суд застосовує перший підхід.

З огляду на наведене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що в судовій практиці існує правова проблема щодо визначення правової природи акта приймання-передачі чи - то як правочину, чи як доказу в справі.

Стосовно виключної правової проблеми щодо визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину чи як доказу у справі

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду посилається на існування різних підходів у вирішенні питання щодо правової природи акта приймання-передачі, а саме: 1) як правочину, 2) як доказу у справі, документа первинного бухгалтерського обліку - залежно від конкретних обставин справи.

Однак різна оцінка, яка надається судами акту приймання-передачі в залежності від конкретних обставин справи, сама по собі не може свідчити про існування у справі виключної правової проблеми щодо визначення правової природи цього акта.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як «акт приймання-передачі», може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок з цього приводу, у разі його необхідності для вирішення справи, повинен робити суд у межах кожної окремої справи.

ВИСНОВОК: Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.

З огляду на різні обставини справ суди доходять різних висновків щодо правової природи акта приймання-передачі. Такі висновки можуть відрізнятись один від одного, однак, зважаючи на різний контекст справ, у яких відповідні висновки зроблені, це не свідчить про їх суперечність один одному.

 

Матеріал по темі: «Акт звірки розрахунків, як доказ вчинення господарської операції»

 

Теги: акт звірки, акт звіряння, акт звірки взаєморозрахунків, акт приймання, акт передачі, первинний документ, визнання заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для неприйняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як поважна причина пропуску строку на прийняття спадщини та можливість визначення додаткового строку для подання заяви

21 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/4584/20, провадження № 61-1830св21 (ЄДРСРУ № 106940333) досліджував питання щодо відсутності свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для неприйняття спадщини.

Згідно ст.1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За загальним правилом право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до пунктів 1.1-1.5 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Під час звернення спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини нотаріус перевіряє шляхом витребування від спадкоємця свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану або за безпосереднім доступом до реєстру актів цивільного стану.

У разі неможливості пред`явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця або відсутності інформації в реєстрі нотаріус повинен витребувати від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.

З огляду на зазначені положення Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України відсутність у позивача свідоцтва про смерть спадкодавця не може розцінюватися як об`єктивна обставина, яка утруднила йому можливість звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Фактично слід констатувати, якщо у спадкоємця не було перешкод для подання заяви, а він не скористався правом на прийняття спадщини, то правових підстав для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини немає (09 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 621/1099/20, провадження № 61-13655св21 (ЄДРСРУ № 103487164).

ВИСНОВОК: Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску строк на прийняття спадщини, оскільки не є перешкодою для звернення з відповідною заявою до нотаріуса, на якого покладено обов`язок з`ясування відомостей стосовно факту смерті спадкодавця.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі № 310/2327/18.

 

Детальніше: «Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Неналежний позивач

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неналежний позивач або що повинен робити суд, якщо позов пред'являє особа, якій не належить право вимоги або його права не порушені?

25 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/14378/21, провадження № 61-5246св22 (ЄДРСРУ № 106940414) досліджував питання щодо визначення належного позивача.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб`єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб`єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов`язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення.

(!!!) Нормами ЦПК України не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача.

Не підлягає судовому захисту також  і похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого, у цьому разі, боржника. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 зі справи № 1-23-32/135-08-4825.

Водночас Верховний Суд зазначає, що встановивши те, що оспорюваний правочин або інші правовідносини не порушують прав і законних інтересів позивача, суд не повинен вдаватися  до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності ідентифікуючих ознак, оскільки вказане є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі  № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі №   910/12787/17).

ВИСНОВОК: Якщо позов пред`явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись  у тому, що вимоги пред`явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19, пункт 7.17), від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19, пункт 8.9).

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі у зв’язку із відсутністю предмета спору»

 

 

Теги: судовий спір, належний позивач, неналежний відповідач, предмет спору, відкриття провадження, судовий розгляд, судове рішення, оскарження судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості спадкування і припинення іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості спадкування і припинення іпотеки, строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців та припинення зобов’язання майнового поручителя

19 жовтня 2022 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/19272/12, провадження № 61-3836св22 (ЄДРСРУ № 106878513) досліджував питання щодо особливостей спадкування і припинення іпотеки, строку пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців та припинення зобов’язання майнового поручителя.

У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов`язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).

Отже, у разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Відповідний правовий висновок виклав Верховний Суд України у постанові від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13.

Відповідно до положень ст.23 Закону України« Про іпотеку» уразі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть утому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. (Положення частини першої статті 23 визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 8-р/2020 від 14.07.2020 ).

У пункті 68.1 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15 (провадження № 14-49цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зобов`язання особи як власника 1/2 частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем 1/2 частки квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов`язання новим боржником.

У пункті 69.5 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що положення статті 1281 ЦК України розповсюджуються і на кредитні зобов`язання, забезпечені іпотекою.

Обов`язок спадкоємців боржника перед кредиторами спадкодавця виникає лише у межах, передбачених статтею 1282 ЦК України, тобто в межах вартості майна, одержаного у спадщину. У разі неотримання від спадкодавця у спадщину жодного майна, особа не набуває статусу спадкоємця, і як наслідок у неї відсутній обов`язок задовольнити вимоги кредитора померлої особи (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17).

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду у пункті 46 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц зазначила, що строки пред`явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою.

Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги(припинення його цивільного права), а також припинення таких зобов`язань (подібний правовий висновок викладено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження 14-397цс19)).

Отже при вирішенні спору суд має визначити обсяг відповідальності спадкоємців в межах вартості успадкованого майна, а також дотримання кредитором строків, передбачених статтею 1282 ЦК України (10 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/17134/18, провадження № 61-597св22 (ЄДРСРУ № 104308945).

Подібні за змістом висновки щодо застосування норми права у викладено у постановах Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 241/1796/18-ц (провадження № 61-7431св21), від 11 лютого 2022 року у справі № 482/1561/20-ц (провадження № 61-19071св21, ЄДРСРУ № 103282557).

Важливо також врахувати, що спадкоємці несуть зобов`язання погасити нараховані проценти і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені боржникові за життя. Інші нараховані зобов`язання фактично не пов`язані з особою боржника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями (пункт 32 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року № 5. У постанові від 27 жовтня 2021 року Верховний Суд вказав, (судова справа № 552/4892/19, провадження № 61-16824св20) що виконання вимоги кредитора щодо погашення заборгованості, яку мав спадкодавець, здійснюється виключно у межах вартості отриманого у спадщину майна та не повинно зумовити погіршення майнового стану спадкоємця.

У разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки (пункт 1 частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку»).

Між тим, спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги (стаття 1281 ЦК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Тлумачення статті 1281 ЦК України  свідчить, що вказана норма не встановлює певного порядку пред`явлення вимог кредиторів. Пред`являння вимог може відбуватися як безпосередньо спадкоємцю, так і через нотаріуса.

Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

(!!!) Поняття «строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.

ВИСНОВОК: Щодо правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов`язаннях, забезпечених іпотекою:

1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця;

2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця;

3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки;

4) спадкоємець зобов`язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього;

5) кредитор має пред`явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги;

6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. Іпотека у зв`язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється;

7) разом з цим з’являється  додаткова підстава для припинення іпотеки на підставі  ч. 4 ст. 1281 ЦК (преклюзивні строки пред`явлення вимог) та припинення зобов’язання майнового поручителя на підставі ч. 1 ст. 523 ЦК (якщо майновий поручитель не є спадкоємцем боржника та не погоджується забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником).

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2021 року у справі № 509/240/17 (провадження № 61-2220св20).

 

Матеріал по темі: «Належний спосіб захисту прав поручителя»

 

 

Теги: спадок, порука, іпотека, спадкування іпотеки, припинення поруки, припинення іпотеки, збільшення відповідальності поручителя, зміни до кредитного договору, кредитор, боржник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Критерій істотного збільшення вартості майна подружжя при його поділі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості поділу майна подружжя, яке істотно збільшилось у вартісному еквіваленті внаслідок спільних трудових чи грошових затрат

19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 334/7560/20, провадження № 61-6499св22 (ЄДРСРУ № 106868823) досліджував питання щодо особливостей поділу майна подружжя, яке істотно збільшилось у вартісному еквіваленті внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

Згідно зі статтею 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, наведені положення закону встановлюють підстави обмеження (втручання) у права особистої власності одного з подружжя, внаслідок яких зменшується обсяг правомочностей колишнього одноосібного власника майна. Тому у статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів:

1) істотність збільшення вартості майна;

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

(!!!) Як трудові затрати, необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

(!!!) Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визначення такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

При цьому, тягар доказування обставин, необхідних для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало іншому з подружжя, покладається на того із подружжя, який заявляє такі вимоги

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21).

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевказане,  обов’язком позивача у аналогічному виді судових спорів, буде довести в суді, що вартість нерухомого майна істотно збільшилась порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу, саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

 

Матеріал по темі: «Істотне збільшення вартості майна подружжя при його поділі»

 

 

Теги: поділ майна, істотне збільшення, зросла вартість нерухомості, капітальний ремонт, реконструкція, поточний ремонт виділ часток, спільна сумісна власність, спільна часткова власність, поділ нерухомого майна, співвласник, ідеальні частки, грошова компенсація, технічний паспорт, судово – будівельна експертиза, судовий захист, Адвокат Морозов

Підсудність спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно, яке змінило власника з юридичної особи на фізичну

19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13937/21 (ЄДРСРУ № 106891218) досліджував питання щодо юрисдикційної ідсудності спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно, яке змінило власника з юридичної особи на фізичну.

Суть спору: Позовні вимоги у цій справі щодо оспорення договорів купівлі-продажу та дарування стосуються визнання за банком прав вимоги як за кредитним договором, так і права іпотекодержателя за іпотечним договором, тоді як право власності на спірні нежитлові приміщення (предмет іпотеки) неодноразово перереєстровувалося за фізичними особами.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

За змістом частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.

(!!!) Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Тобто іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов`язання, як застава. Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України «Про заставу».

Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону України «Про іпотеку»). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України «Про іпотеку»).

Тобто за загальним правилом саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Утім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов`язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов`язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 цього ж Кодексу.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18 та від 19.03.2019 у справі №  904/2526/18 та від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19 звернула увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, спір у цій справі стосується майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.

Фізичні особи, стосовно яких судом першої інстанції закрито провадження у цій справі, хоч і не є сторонами іпотечних договорів, проте вчинили правочини з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. Тобто ці фізичні особи хоч і не є підприємцями, проте відповідно до положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" набули статусу іпотекодавця у цих правовідносинах. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 910/13416/19.

ВИСНОВОК: Враховуючи предмет і підстави позову, характер цих правовідносин, спір у цій справі виник з правовідносин, що стосуються правочинів, укладених для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з положеннями статті 20 ГПК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 вересня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/1712/19, провадження № 61-7233св22 (ЄДРСРУ № 106530411).

 

Матеріал по темі: «Іпотекодавець – фізособа, забезпечене зобов’язання між ТОВ: підсудність спору»

 

Теги: підсудність, юрисдикція, іпотека, ипотека, зміна власника, перепродаж майна, перехід право власності, зміна підсудності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов