Прокуратура в інтересах міської ради: законність звернення до суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, відповідно до яких, органи прокуратури мають право звертатися до суду за захистом інтересів органів місцевого самоврядування.

Підставою для написання цієї статті слугувала ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 26.12.2017 р. по справі № 904/10542/17, (ЄДРСРУ № 71241995)

Зазначеною ухвалою позовну заяву прокуратури Дніпропетровської області (поданої в інтересах Дніпровської міської ради) було повернуто… підстави повернення – різні предмети спору, об’єднання позовних вимог, що суттєво ускладнить розгляд справи….  але, що мене здивувало, це те що було сплачено судовий збір з бюджету у розмірі близько четверті мільйона гривень.

Для повноти інформації необхідно наголосити, що в рамках аналогічного провадження між третьою особою (податковою інспекцією) та відповідачем (платником податків) вже йде такий спір (стягнення заборгованості з орендної плати за землю) в порядку адміністративного судочинства, однак прокуратура, скоріш за все за погодженням з міською радою (оскільки це передбачає Закон) ініціює аналогічне провадження, але за вимогами ГПК порушуючи вимоги ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», сплачує…ні викидає на вітер четверть мільйона гривень…, виникає питання – навіщо і хто за це буде нести відповідальність?

Обґрунтування порушення.

Так, згідно ч.3 ст. 4 ГПК України встановлює, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно ч 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

В свою чергу, ч. 4. ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що   наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до ст. 20 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Наприклад, відповідно до правової позиції, яка викладена в постановах Вищого господарського суду України від 20.04.2016 року у справі №925/1476/15 та від 11.05.2016 року у справі № 911/3407/15, де зазначено, що застосовуючи положення ГПК України та Закону України «Про прокуратуру», суди у своїх висновках дійшли висновку, що місцеві суди мали повернути таку заяву в порядку, встановленому ст. 63 ГПК України, оскільки позивачем у справі мали виступати органи місцевого самоврядування, які наділені правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах закону (ЄДРСРУ № 68349126).

Підсумовуючи зазначене вбачається, що  згідно із новою редакцією закону «Про прокуратуру», яка набрала чинності 15.07.2015, значно звузилися повноваження прокурора щодо представництва в суді, а саме: 1) прокурори повинні втручатися лише тоді, коли особи або їхні представники не здійснюють або неналежним чином здійснюють захист (п. 2 ст. 23); 2) виключається представництво держави в окремих випадках (п.3 ст.23) та 3) вимагається обґрунтування підстав для такого представництва (п. 4 ст. 23).

Враховуючи, що нову редакцію Закону України «Про прокуратуру» прийнято саме з метою наближення до міжнародних стандартів, при її застосуванні слід брати до уваги, що зазвичай Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в судовому провадженні та вирішує, наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідає принципу рівності сторін, вивчаючи кожний випадок окремо.

Так, у справі «Gregorio de Andrade v. Portugal» (№41537/02, 14.11.2006) ЄСПЛ відзначив, що держава несе відповідальність за дії або бездіяльність працівників прокуратури при виконанні ними службових обов’язків (п.38).

Крім того, у справі «Ferreira Alves v. Portugal» (№25053/05, 21.06.2007) ЄСПЛ наголосив, що не має значення, чи виступає прокурор як сторона у справі, оскільки він може вплинути на рішення суду, і такий вплив потенційно може бути не на користь заявника (п.38).

У справі «Менчинська проти Росії» (№42454/02, 15.01.2009) Євросуд відзначив, що сторонами цивільного провадження є позивач та відповідач, яким надаються рівні права, зокрема право на юридичну допомогу. Підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян або коли потрібно захистити інтереси держави (п.35). Просте повторення прокуратурою правових доводів, які наводяться однією зі сторін процесу, має сенс лише в тому випадку, коли це відбувається з метою впливу на суд. У звязку з цим ЄСПЛ послався на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1604 (2003) щодо ролі прокуратури в демократичному суспільстві, заснованій на верховенстві права, відповідно до якої її функції не повинні давати приводу для конфлікту інтересів або бути перепоною для окремих осіб для звернення за захистом своїх прав (п.38). У цій справі Євросуд констатував, що втручання прокурора у розгляд справи на стадії оскарження рішення завдало шкоди зовнішнім ознакам справедливого судового розгляду та принципу рівності сторін (п. 39).

У справі «Корольов проти Росії, №2» (№5447/03, 1.04.2010) ЄСПЛ установив: «Прокурор вступив у справу на стадії касаційного провадження, і такий вступ зводився до простої підтримки рішення суду першої інстанції, тобто повторення правових доводів відповідачів, що мало на меті вплинути на суд. Отже, принцип процесуальної рівності, який вимагає встановлення справедливого балансу інтересів сторін, у такій справі дотримано не було».

ВИСНОВОК: Отже, прокурор може звернутися до суду з позовом лише у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення чи неналежного здійснення останнім чи іншим суб’єктом відповідних владних повноважень. При цьому прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав такого представництва та надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави.

Теги: прокуратура, прокуратура в інтересах міської ради, звернення до суду органів прокуратури, підстави представництва органами прокуратури, судова практика, Адвокат Морозов 

Право користування земельною ділянкою новим власником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави та умови для вирішення судом варіантів користування земельною ділянкою новим власником. 

У постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року по справі у справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України, за правилами якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.

Окремо необхідно вказати, що 22.06.2017 р. в рамках справи № 6-3059цс16  Верховний суд України вже досліджував питання щодо застосування судом касаційної інстанції статей 88, 120 ЗК України та статті 377 ЦК України відносно переходу права власності на об'єкт нерухомості за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки.

Матеріал по темі: «СТАТУС ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ПРИ КУПІВЛІ ОБ’ЄКТА НЕРУХОМОСТІ»

Між тим, 01.11.2017 р. в контексті справи № 6-2454цс16  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала наступне.

Відповідно до статті 90 ЗК України (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку) на землях міст при переході прав власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей  364, 367 ЦК України  кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

ВАЖЛИВО: Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.

За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

ВАЖЛИВО: Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. 

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи( частина п’ята статті 319 ЦК України).

ВИСНОВОК: Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою,  погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 15.05.2017 р. по справі № 6-841цс16. 

Теги: варіанти користування земельною ділянкою, земельна ділянка, співвласники, порядок користування нерухомістю, частки кожного з співвласників, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення строку на оскарження судового рішення: судова практика ВСУ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення з підстав його не направлення сторонам, не можливістю ознайомитися з матеріалами справи, не прийняття участі стороною у судовому провадженні і.т.і. 

06.12.2017 р. Верховний суд України, в контексті справи № 6-1619цс17, в черговий раз досліджував питання щодо несвоєчасного отримання судового  рішення сторонами, як підставу визнання поважною причиною пропуску строку на оскарження останнього.

Необхідно вказати, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після складання постанови апеляційного суду в повному обсязі» (Постанова ВСУ від 23.02.2016 року по справі № 826/104/115 (№ в ЄДРСРУ 56580853).

Поряд з цим,  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 5 жовтня 2016 року  розглядаючи справу №6-1724цс16 вказала, що право на касаційне оскарження судового рішення напряму залежить від своєчасності отримання судового акту апеляційної інстанції, тобто поновлення строків вбачається можливим лише з підстав несвоєчасності отримання рішення (ухвали, постанови) суду.

ВАЖЛИВО: Процесуальний Закон не дає визначення терміну «поважні причини». Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».

У цій справі суд вказав, що відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.

За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.

Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.

На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, відповідачці та її представнику не було направлено, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам невручений рекомендований лист з відміткою про причини його повернення. Наявний супровідний лист апеляційного суду про направлення копії ухвали до відома сторонам у справі не підтверджує факту отримання ними копії судового рішення.

Постановою Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 21-240а13 (№ в ЄДРСРУ 36171760) передбачено, що обставини, з якими сторона пов’язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування цих строків.

В свою чергу необґрунтоване поновлення процесуальних строків на оскарження «остаточного судового рішення» є порушенням принципу «Res judicata» (юридичної визначеності), про що вказує як судова практика Верховного суду України (наприклад, Постанова ВСУ від 13.07.2016 року по справі № 3-774гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986625) так і судова практика Європейського суду з прав людини.

Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

ВИСНОВОК: Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.

Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:

1.    У разі пропущення процесуального строку з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк;

2.    Копія ухвали суду апеляційної інстанції направляється сторонам належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення;

3.    Супровідний лист апеляційного суду про направлення копії ухвали до відома сторонам у справі не підтверджує факту отримання ними копії судового рішення.

P.s. Правовою позицією Верховного суду України в постанові від 01.03.2017 р у справі за № 6-245цс17, від 1 березня 2017 року у справі № 6-2818цс16 та від 8 лютого 2017 року у справі № 6-3102цс16, яка є аналогічною позиції ВСУ від 5 жовтня 2016 р. по справі №6-1724цс16, визначені підстави для поновлення процесуального строку на касаційне оскарження, які нерозривно пов’язані з діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції.

Матеріал по темі: «ПОНОВЛЕННЯ СТРОКУ НА АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ»

Теги:  оскарження судового рішення, апеляційна скарга, касаційна скарга, обжалование судебного решения, возобновление процессуальных сроков, ходатайство, клопотання, поновлення строку на оскарження, иск в суд,  Европейский суд, строк на оскарження, скарга, позов, заява, Адвокат Морозов

Право на ефективний засіб юридичного захисту в новелах КАСУ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на ефективний засіб юридичного захисту в контексті новел Кодексу адміністративного судочинства України.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

В свою чергу ч.2 ст. 5 КАС України  передбачає, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Більше того, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (ч.2 ст. 9 КАС України)

ВАЖЛИВО: Згідно постанов Верховного Суду України від 31.05.2016 року по справі № 826/11379/14, від 10.05.2016 року по справі № п/800/362/15, від 20.04.2016 року по справі № 826/16796/14, від 12.04.2016 року по справі № 813/7851/13-а, від 01.03.2016 року по справі № 826/4860/13-а, від 03.02.2016 року по справі № 826/72/15, від 02.02.2016 року по справі № 804/14800/14, від 24.11.2015 року по справі № 816/1229/14 (21-3669а15), від 17.11.2015 року по справі № 2а-18442/11/2670, від 16.09.2015 року по справі  № 826/4418/14 (21- 1465а15), встановлено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Окрім цього надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі  «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява № 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а   не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Таким чином, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується  (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine) , заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце  (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).

З урахуванням зазначеного вбачається, що новий процесуальний кодекс передбачає наступне: 1) градації на малозначні (не потребує проведення попереднього судового засідання ), типові (аналогічні сторони, предмет та підстави спору) та зразкові (за наслідками перегляду Верховним судом) справи; 2) переведення процесу із паперового в електронний; 3) зміни в порядку і строках надання доказів сторонами (в т.ч. на електронних носіях);

4) визначення чіткої градації процесуальних документів по суті справи:  позов, відзив на позов, відповідь на відзив, заперечення та пояснення третіх сторін; 5) збільшення процесуальних строків та судових витрат (в т.ч. на «правничі» послуги»); 6) обов’язкове досудове врегулювання спору (адміністративне оскарження); 7) запобігання утворенню у судовій практиці різних позицій з одного і того ж правового питання.

ВИСНОВОК: Отже, підсумовуючи зазначене, стосовно ефективності правового захисту в новому КАСУ можна виділити наступне:

1. Чіткий, строковий та врегульований процесуальний порядок адміністративного, а вже потім судового оскарження;

2.  Обмеження сторін в строках та формах подання доказів, що унеможливлює зловживання для кожної із сторін на етапах судового провадження по суті спору;

3.  Зрозуміла та однозначна судова практика з одного й того ж правового питання.

Тим ні менше, право на ефективний засіб юридичного захисту може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і суд може вийти за межі позовних вимог.

Тобто під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Теги: право на ефективний засіб юридичного захисту, суперечить закону, за межі позовних вимог, найбільший ефект, поновлення порушеного права, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

Направлення орендодавцем відмови в пролонгації договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки направлення орендодавцем, до закінчення строку дії договору оренди землі, повідомлення про відсутність у нього наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору. 

18.10.2017 р. в контексті справи №6-1634цс17 Верховний суд України досліджував питання щодо поновлення договору оренди землі в рамках ст. 33 Закону України «Про оренду землі» (переважне право на поновлення договору оренди землі).

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму регулюються актами земельного законодавства – ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У статті 33 Закону України «Про оренду землі» встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір.

ВАЖЛИВО: Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду.

Так, частинами першою–п’ятою статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у встановлений цим договором строк, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі.

(!!!) За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Таким чином, відповідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

ВАЖЛИВО: Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі необхідна наявність таких юридичних фактів: 1) орендар належно виконує свої обов’язки за договором; 2) орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; 3) до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; 4) орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення.

Разом з тим, частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою, орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14 та у справі №6-10цс15, у постановах від 18.03.2015 у справі №6-3цс15 та у справі № 6-4цс15, постанові від 25.05.2016 у справі № 3-312гс16, постанові від 23.03.2016 у справі № 6-146цс16).

ВИСНОВОК: Виходячи з положень статті 11 ЦК України, статті 2 Закону України «Про оренду землі», відповідно до яких права і обов’язки сторін виникають з актів цивільного законодавства й укладеного договору, та частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» слід дійти висновку про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов’язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України «Про оренду землі».

Окрім цього, у разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Таким чином реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін, а саме:

1.    Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду;

2.    Переважне право орендаря, перед іншими особами, на укладення договору оренди землі на новий строк застосовується при дотриманні наступних умов:  а) належному виконанні умов договору оренди землі; б) повідомленню орендодавця про намір пролонгації договору не пізніше ніж за місяць за закінчення строку дії діючого договору; в) до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

3.    Якщо орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення, а орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди - договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 25.02.2015 по справі № 6-219цс14).

Теги: оренда землі, аренда земельного участка, пролонгація договору оренди землі, поновлення договору, виділення земельної ділянки, орендар, міська рада, письмове повідомлення орендодавця, судова практика, Адвокат Морозов