Перетворення конкурсного кредитора на поточного у справі про банкрутство

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може конкурсний кредитор, який не пред’явив вчасно вимоги до боржника  у справі про банкрутство, перетворитися на поточного кредитора пред’явивши вимогу по зобов’язанню після порушення справи?

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3060/19 (ЄДРСРУ № 90594547) досліджував питання щодо можливості перетворення конкурсного кредитора, який несвоєчасно пред’явив вимоги до боржника, на поточного.

Забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника;

Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника;

Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство (п. 10 ст. 1 Кодексу України з процедур банкрутства).

Одразу необхідно вказати, що з моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов`язку зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) (котрі нараховані після моменту визнання боржника банкрутом банкрутом), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/14827/16 ).

В свою чергу, статус конкурсних грошових вимог визначається виключно моментом виникнення відповідного зобов`язання боржника (аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 921/184/16-г/10).

Тобто, при визначенні статусу вимог позивача до відповідача має враховуватися насамперед момент виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство  є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов`язань боржника.

В даній справі був договір купівлі – продажу, а за умовами договору купівлі-продажу передбачено перехід права власності на товар від продавця до покупця в момент передання товару покупцеві. Право продавця вимагати оплатити покупцем поставлений товар пов`язане з моментом виникнення такого обов`язку у покупця. Обов`язок відповідача (покупця) оплатити вартість поставленого йому позивачем товару виникає в силу закону (статті 655, 692, 712 ЦК України, частина 1 статті 265 ГК України) та не залежить від факту виставлення позивачем-постачальником рахунку-фактури на оплату відповідачем-покупцем вартості здійсненої поставки товару (аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 918/537/18).

В свою чергу, відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення.

Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону про банкрутство незалежно від настання строку виконання зобов`язань.

Тобто, враховуючий той факт, що договір купівлі – продажу був укладений до моменту порушення судом справи про банкрутство боржника, то не зважаючи на факт виставлення рахунку – фактури вже після цієї винесення ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство, конкурсний кредитор не може стати поточним, а повинен пред’являти свої вимоги в порядку вимог конкурсних кредиторів.

В той же час, особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів) (аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19).

У постановах Верховного Суду 13.11.2018 у справі №909/1056/15, від 12.12.2018 у справі № 910/30188/15, від 09.04.2019 у справі № 923/436/17, 29.01.2019 по справі № 909/722/14, від 12.02.2019 у справі № 914/1096/18, від 05.12.2019 у справі № 910/1678/19 передбачено, що приписи частин 1, 4 статті 23 Закону про банкрутство свідчить про те, що з моменту офіційної публікації оголошення про відкриття щодо боржника провадження у справі про банкрутство є таким, що фактично настав, строк виконання усіх зобов`язань боржника, які виникли до моменту відкриття щодо нього провадження у справі про банкрутство, і незалежно від настання строку їх виконання, кредитори за такими зобов`язаннями зобов`язані заявити грошові вимоги до боржника у справу про банкрутство з додержанням тридцятиденного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство, так як протилежне матиме наслідком втрату такими вимогами статусу конкурсних і їх включення до реєстру як вимог шостої черги.

Матеріал по темі: «Особливості оскарження ухвал суду у справі про банкрутство»

Оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/696/18 (ЄДРСРУ № 90594574) досліджував питання оскарження оцінки нерухомого майна в межах виконавчого провадження.

Суть проблеми: Реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною може завдати суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості.

Звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб`єкта оціночної діяльності щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов`язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Відтак, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов`язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів.

Аналогічна правова позиція міститься зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17 (провадження 18-18гс18) та у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 826/6706/18.

Разом з цим ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. Звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання. У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для проведення оцінки майна.

Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом.

Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

Згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна.

Слід наголосити, що з огляду на зазначені вимоги Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, незважаючи на вибір оцінювачем методичного підходу оцінки майна, підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує, в будь-якому випадку, ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього.

Ознайомлення з об`єктом оцінки полягає у дослідженні оцінювачем вихідних даних та іншої інформації, необхідної для здійснення оцінки, та у особистому огляді оцінювачем об`єкта оцінки, тоді як за приписами статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним (замовником) необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення оцінки.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі № 211/2171/15-ц.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №308/12150/16-ц дійшла висновку, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду.

Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

При цьому, предметом скарги буде визнання недійсною оцінки нерухомого майна, яке належить особі на праві власності, проведеної суб`єктом оціночної діяльності у межах процедури виконавчого провадження.

Аналогічний висновок щодо можливості оскарження оцінки майна в порядку оскарження рішень та дій виконавців зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17, постанові Верховного Суду від 15.02.2019 у справі №914/85/18 зазначено про право учасника виконавчого провадження оскаржити оцінку майна та про недопустимість під час оцінки майна у виконавчому провадженні для подальшої передачі на примусову реалізацію на торгах застосовувати ліквідаційну оцінку цього майна, яка не є тотожною з ринковою.

Таким чином, заявник повинен звертатися саме зі скаргою (не з позовом!!!) на дії приватного/державного виконавця, які, на його думку, полягають у неправильному визначенні вартості майна боржника.

Подібна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.03.2020 у справі №754/2961/17, де в межах скарги на дії приватного виконавця заявлялися  вимоги про визнання недійсним звіту про оцінку нерухомого майна.

Слід нагадати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 викладено правову позицію про те, що суди під час вирішення тотожних за своїм змістом спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

ВИСНОВОК: Визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного / приватного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду.

Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18/4440/16, від 12 червня 2019 року у справі № 308/12150/16-ц, а також у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суд від 19 грудня 2019 року у справі №826/12574/18.

P.s. Велика Палата Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18) зробила висновок про те, що стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження" є загальною нормою по відношенню до процесуального законодавства, яке встановлює строки звернення сторони виконавчого провадження до суду із скаргою на дії державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, яке є спеціальним у даних правовідносинах.

Таким чином, рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.

Матеріал по темі: «Оскарження звіту про оцінку нерухомого майна у виконавчому провадженні»

Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості оскарження ухвал суду у справі про банкрутство

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та перелік ухвал суду, які підлягають оскарження окремо від рішення суду у справі про банкрутство

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2109/17 (ЄДРСРУ № 90565982) досліджував особливості та перелік ухвал суду, які підлягають оскарження окремо від рішення суду у справі про банкрутство.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства ухвали господарського суду, постановлені у справі про банкрутство за результатами розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною 2 статті 254 ГПК України ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. Отже, перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, наведений у статті 255 ГПК України, є вичерпним.

Відповідно до частини 3 статті 255 ГПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Норми Кодексу України з процедур банкрутства визначають спеціальний порядок оскарження судових рішень місцевого суду в апеляційному та касаційному порядку.

Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури/процедури погашення боргів, усі ухвали місцевого господарського суду прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Кодексом.

Аналіз положень статті 255 Господарського процесуального кодексу України та положень статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства дозволяє зробити висновок, що зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду, з урахуванням особливостей провадження у справах про банкрутство, встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких проміжних ухвал місцевого господарського суду взагалі, їх право лише відтерміновується до винесення остаточного рішення у справі.

Спір про розірвання шлюбу з іноземцем (США) або особою без громадянства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: питання територіальної підсудності спору про розірвання шлюбу з іноземним елементом або особою без громадянства

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 357/12676/18, провадження № 61-1549св20 (ЄДРСРУ № 90591497) досліджував питання щодо розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства.

Згідно ст.112 СК України, вирішуючи спір про розірвання шлюбу, суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітніх дітей та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з подружжя, інтересам їхніх дітей, що має істотне значення.

При вирішенні аналогічного спору, суд повинен виходити із того, що добровільність шлюбу це одна з основних його засад. Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків.

Згідно ч.2 ст.114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Відповідно до ч.3 ст. 115 СК України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Щодо територіальної підсудності спору національним судам України

Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Між Україною та США немає міжнародного договору у сфері правової допомоги у цивільних і сімейних справах.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону № 2709-IVцей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Визначаючи підсудність справи судам України, необхідно керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону № 2709-IV.

Зокрема, відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону № 2709-IV встановлені підстави визначення підсудності справ судам України, зокрема, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

(!!!) Під час розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, один з яких проживає в Україні, питання підсудності визначається за загальними правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.

Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 27 ЦПК України).

Позови про розірвання шлюбу можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров`я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них (частина друга статті 28 ЦПК України).

Оскільки Відповідач на момент подання позову про розірвання шлюбу, проживав на території України, а Позивач, звертаючись до відповідного суду, визнав юрисдикцію цього суду для вирішення спору про розірвання шлюбу, тому суд першої інстанції обґрунтовано відкрив провадження у справі про розірвання шлюбу за зареєстрованим місцем проживанням відповідача та розглянув справу по суті, що відповідає вимогам пункту 2 частини першої статті 76 Закону № 2709-IV.

Визначення держави, право якої підлягає застосуванню під час вирішення спору про розірвання шлюбу між громадянином США та громадянкою України

Визначаючи матеріальне право якої держави підлягає застосуванню національним судом під час вирішення спору про розірвання шлюбу з іноземним елементом, суди мають керуватися правилами статей 60, 63 Закону № 2709-IV.

Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону № 2709-IV).

Згідно зі статтею 60 Закону № 2709-IV правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя без застосування частини другої статті 16 цього Закону. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.

Аналіз положень статті 60 Закону № 2709-IV дає підстави дійти висновку, що законодавець України визначив чотири колізійні прив`язки у визначенні закону, яким має керуватися подружжя під час вирішення питання про припинення шлюбу, зокрема:

1)     спільний особистий закон подружжя (lex patrie);

2)     закон спільного місця проживання подружжя, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі (lex domicilii);

3)     право держави, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином (proper law);

4)     закон, обраний подружжям (lex voluntatis).

Під час визначення матеріального права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави (стаття 7 Закону № 2709-IV).

Визначаючи, чи у є подружжя спільний особистий закон, необхідно враховувати положення частини першої статті 16 Закону № 2709-IV,відповідно до якої особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

Враховуючи, як встановлено судами, позивач є громадянином США, а відповідач - громадянкою України, то відповідно до частини першої статті 16 згаданого Закону у сторін відсутній спільний особистий закон подружжя.

Також встановлено, що подружжям спільно не обрано право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу.

Відсутні підстави за встановлених фактичних обставин і для висновку, що є право держави, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Досліджуючи питання застосування колізійної прив`язки lex domicilii, Верховний Суд врахував, що ця норма визначає для подружжя право держави, у якій у них було спільне проживання, за умови, що один з подружжя продовжує проживати у цій державі, у разі, якщо фактичні шлюбні відносини між сторонами не припинилися.

Одночасно необхідно враховувати, що питання вибору права, що підлягає застосуванню при розірванні шлюбу, регламентоване у параграфі 285 Зведення колізійних норм США - Законодавства, що регулює право на розлучення (« Law Coverning Right to Divorce»). Згідно з ним національне право держави постійного проживання, в якій пред`явлено позов, підлягає застосуванню для визначення права на розірвання шлюбу (The local law of the domiciliary state in wich the action is brought will be applied to determine the right to divorce). Отже, у законодавстві США викладена колізійна прив`язка до закону суду, який розглядає спір (lex fori).

Отже, правові норми США при вирішенні питання щодо розірвання шлюбу закріплюють колізійну прив`язку до закону суду (lex fori), що передбачає застосування законодавства держави, суд якої вирішує справи про розірвання шлюбу, за умови постійного проживання хоча б одного з подружжя на території цієї держави.

За загальним правилом частини першої статті 9 Закону № 2709-IV будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

Із наведеного загального правила наявний виняток: відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2709-IV у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права України.

Зворотне відсилання - повторне відсилання колізійної норми права іноземної держави до правопорядку держави, колізійна норма якого відіслала до даного іноземного правопорядку (пункт 7 частини першої статті 1 Закону № 2709-IV).

Отже, у зв`язку з колізією норм національного законодавства України та права США, Верховний Суд керується правилами зворотного відсилання, оскільки судом встановлено, що спір стосується особистого та сімейного статусу фізичної особи.

ВИСНОВОК: Якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. У випадку відсутності такої ситуації - правові наслідки шлюбу визначаються правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року у справі № 553/703/18, провадження №61-7956св19 (ЄДРСРУ № 85836221)

Матеріал по темі: «Розірвання шлюбу між громадянами різних держав та заходи примирення»

Повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів

Адвокат Морозов (судова практика)

Реституція або порядок повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів:  визначення сторін, предмету та підстав, а також підсудності спору

Виходячи з аналізу наведених норм чинного законодавства та враховуючи правову природу процедури реалізації майна на електронних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуте стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення електронних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на електронних торгах, тобто є правочином.

Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку за правилами визнання недійсними правочинів на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 Цивільного кодексу України) про недійсність правочину, зокрема, як такого, що не відповідає вимогам закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 910/856/17, а також у постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/8052/17, від 24.05.2018 у справі № 922/3537/17, від 31.07.2019 у справі №910/8302/18, від 29.08.2019 у справі № 212/12256/14-ц, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18 та інших.

Підставою для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення, а при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити: чи мало місце порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна, зокрема шляхом проведення електронних торгів, та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 910/28435/15, від 30.05.2018 у справі № 906/278/17, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18, від 10.03.2020 у справі № 927/1184/15 та інших.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 6 ст. 203 цього Кодексу. Враховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

З наведеної норми слідує, що примусовий продаж, який здійснюється, зокрема, в процедурі примусового виконання судових рішень, є різновидом договору купівлі-продажу майна.

Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України (частина друга статті 61 Закону № 1404-VIII).

На виконання частин другої та четвертої статті 61 Закону № 1404-VIII наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5 затверджено Порядок реалізації арештованого майна, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за № 1301/29431 (далі - Порядок №2831/5), у пункті 8 розділу X якого вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством.

(!!!) Тобто, вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Отже, набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів, а покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Відтак, у разі скасування результатів електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору.

Таким чином, виходячи з аналізу правової природи реалізації майна на прилюдних торгах вбачається, що акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а протокол є результатом електронних торгів, тому такі позовні вимоги також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №910/856/17та у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №826/16316/18.

Сторонами такого правочину є з однієї сторони орган державної виконавчої служби та торговельна організація, яка проводила торги, та покупець майна з іншої сторони (такий висновок, зокрема викладено і у постанові Великої палати Верховного суду від 05 червня 2018 року по справі № 910/856/17).

Наслідком визнання недійсними результатів прилюдних торгів, які оформлені у вигляді протоколу про результати торгів та відповідного акту, які є оформленням договору купівлі-продажу, є повернення сторін договору купівлі-продажу - продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов`язальних відносин.

Покупцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів є переможець торгів, який підписав протокол про їх результати та отримав затверджений державним виконавцем акт. А продавцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів може бути як спеціалізована організація, що проводила торги, так і виконавча служба, від імені якої могла виступати спеціалізована організація як організатор торгів. Враховуючи те, що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, судам необхідно встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів та який у подальшому визнано недійсним (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року  у справі № 357/3369/19, провадження № 61-20259св19 (ЄДРСРУ № 87672534).

Між тим, висновки про те, що саме орган державної виконавчої служби зобов`язаний повернути кошти переможцю прилюдних торгів, які визнано недійсними, неодноразово підтверджувався Верховним судом в аналогічних справах (постанови Верховного суду в складі Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року по справі № 357/18153/15-ц та від 13 лютого 2019 року по справі № 127/11660/16-ц (ЄДРСРУ № 79879102 ).

Окрім цього, необхідно також вказати на поширення на спірні правовідносини положень частини другої статті 625 ЦК України та стягнення з виконавчої служби інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Так, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Це узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду наведеною в постановах від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц.

Більше того, відповідно до статті 3 Закону України від 03.07.1991 у №1282-ХІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики (Державною службою статистики України) і не пізніше 10 числа кожного місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону (стаття 4).

При цьому згідно з роз`ясненнями, викладеними у листі Верховного суду України від 03.04.1997, індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. Сума інфляційних визначається шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. Якщо грошове зобов`язання набуло статусу простроченого з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то воно індексується з урахуванням цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця, то розрахунок розпочинається з наступного місяця. Аналогічно, якщо заборгованість погашається з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то інфляційні втрати розраховуються без урахування цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця - то з урахуванням цього місяця.

ВИСНОВОК: 1) У випадку недійсності торгів – застосовується реституція, тобто повернення сторін до першочергового стану; 2) казана категорія спорів, враховуючи майновий характер спору, не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства; 3) стягненню підлягає не тільки 3% річних від простроченої суми, а й сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення; 3) відповідачем у такому спорі повинен бути або орган виконавчої служби та/або спеціалізована організація, що проводила торги.

Матеріал по темі: «Порядок, умови та судова практика проведення електронних торгів»

Теги: електронні торги, повернення коштів, визнання торгів недійсними, виконавча служба, організатор торгів, спеціалізована організація, індекс інфляції, річні, борг, договір купівлі продажу, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження ухвали про відмову у прийнятті до розгляду заяви про уточнення позовних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвала суду про відмову у прийняті до розгляду заяви про уточнення позовних вимог оскаржується окремо від рішення суду

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2040/5300/18, адміністративне провадження № К/9901/13623/20 (ЄДРСРУ № 90591045) досліджував питання щодо оскарження ухвали суду про відмову у прийнятті до розгляду заяви про уточнення позовних вимог.

Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви. Наслідком неприйняття цієї заяви до розгляду є її повернення заявнику.

Згідно з частиною шостою статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Частиною шостою статті 169 КАС України передбачено, що про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу.

Відповідно до частини сьомої статті 169 КАС України ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено.

Отже, Суд уважає за можливе застосувати до вказаних правовідносин за аналогією закону положення статті 169 КАС, які вказують на загальний порядок повернення позовної заяви, яка, у свою чергу, може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до вимог статті 294 КАС України.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Perez de Rada Cavanilles v. Spain", заява № 28090/95).

ВИСНОВОК: За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що на ухвалу суду про відмову у прийняті до розгляду заяви про уточнення позовних вимог може бути подана апеляційна скарга окремо від рішення суду.

Подібна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02   жовтня 2019 року в справі № 808/6650/14 (зокрема, з огляду на принцип «mutatis mutandis» див. висновки у пунктах 37-39 цієї постанови).