31/12/2016

Звернення стягнення на предмет іпотеки без відповідного судового рішення


Адвокат Морозов (судовий захист)
Звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного судового рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. 
Верховним судом України 14.12.2016 р. висловлена правова позиція по справі № 6-890цс16 щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного судового рішення.
Так, суд вказав, що відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
ВАЖЛИВО: Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. 
Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна.
Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».
Отже, за цієї норми підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження».
ВАЖЛИВО: Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного судового рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.
Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом України «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості.
Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, то норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, норми цього Закону дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».
Аналогічне положення містяться в рішенні Верховного суду України від 28.09.2016 р. по справі № 6-1680цс16.
ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 45 Закону України «Про іпотеку», за якою прилюдні торги можна провести за наявності одного учасника, придбавши майно за його початковою ціною.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (справа № 6-103цс16), від 27 квітня 2016 року (справа №6-54цс16), від 13 квітня 2016 року (справа № 6-349цс16), від 30 березня 2016 року (№ 6-3004цс15) та від 13.06.2016 р. (справа № 6-315цс16).
ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Треба відмітити, що за вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» під час розгляду справи та викладення змісту судового рішення суд повинен вирішити такі питання:
- загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;
- опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;
- заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;
- спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;
- пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;
- початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».  
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 13 травня 2015 року (справа № 6-63цс15) та у постановах від 13 травня 2015 року   (№ 6-53цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 3 лютого  2016 року (№ 6-2026цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 8 червня 2016 року (№ 6-1239цс16), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15).
ВАЖЛИВО: Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні.
Між тим, статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Так,  постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»
ВИСНОВОК: Суть іпотеки, як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань,  полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
Установивши факт переходу права власності на заставне (іпотечне) майно під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на це майно, Верховний суд України чітко вказав про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на покупця заставного майна, тобто іпотека є дійсною і набувач (покупець) відповідає перед кредиторам за виконання боржником своїх зобов’язань, але в межах предмету іпотеки.
Більше того, ВСУ зазначив, що суди не повинні розглядати зняття обтяження на спірне майно, як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.
Таким чином, навіть якщо предмет іпотеки придбаний у спосіб передбачений ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (на підставі рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя) та навіть під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на це майно, однак в подальшому торги були скасовані (в силу процедурних порушень) або відповідне судове рішення набрало законної сили, то ІПОТЕКА ПОНОВЛЮЄТЬСЯ,  а власник придбаного заставного майна залишається як без грошей так і без заставного майна.
P.s. Торги повинні відбуватися за підстав обов’язкового огляду оцінювачем нерухомого майна (постанова Вищого господарського суду України від 20 липня 2016 року у справі № 3/22/2012/5003) та межах дійсності звіту про експертну оцінку (постанова Верховного суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16), який порушує права стягувача або боржника.


Теги: Арешт, майно, реалізація, юстиція, торги, прилюдні торги, недійсність, оскарження, експерт, оцінщик, стягувач, боржник, виконавче провадження, іпотека, звернення стягнення, кредит, покупець, продавець, порушення, строк, оцінка, майно, експерт, Адвокат Морозов

30/12/2016

Верховний суд України: стягнення суми заборгованості в іноземній валюті



Адвокат Морозов (судебная защита)

Момент визначення суми заборгованості в іноземній валюті за офіційним курсом НБУ, що підлягає стягненню за грошовими зобов’язаннями або на підставі судових рішень. Індексація іноземної валюти.

21 грудня 2016 року у справі за № 6-1672цс16 Верховний суд України зробив правовий висновок щодо стягнення суми заборгованості в іноземній валюті, яка визначається за офіційним курсом національної валюти на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами).
Суд вказав, що згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
ВАЖЛИВО: Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу,якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національний банк України» офіційний валютний курс - курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави.
Згідно Наказу Міністерства фінансів від 10.08.2000 року № 193 «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку «Вплив змін валютних курсів», валютний курс - це встановлений Національним банком України курс грошової одиниці України до грошової одиниці іншої країни.
З положень статті 509 Цивільного кодексу (надалі - ЦК) України та статті 173 Господарського кодексу (надалі - ГК) України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Положеннями статей 525, 526 ЦК України, статті 193 ГК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається.
Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
За змістом пункту 30.1 статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов’язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.
За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Отже, положення чинного законодавства не містять заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті, а  також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Дана правова  позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11,  від 26 грудня 2011 року  в справі № 3-141гс11 та від 07.10.2014 у справі № 910/763/13, а також у постановах Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року у справі № 924/1968/15 та від 09 березня 2016 року справа № 910/9976/15.
ВАЖЛИВО: Якщо ж у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення (Правовий висновок Верховного суду України від 21.12.2016 р. у справі за № 6-2134цс15).
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
ВАЖЛИВО: індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях.

Теги: Банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, грошове зобов’язання, стягнення заборгованості, Іноземна валюта, курсова різниця,  національний банк України, судова практика, судебная практика, Верховний суд України, юрист, Адвокат Морозов


29/12/2016

Зарахування зустрічних однорідних вимог під час ліквідації банку



Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість зарахування зустрічних однорідних вимог в період здійснення ліквідаційної процедури банку шляхом взаємозаліку кредиту та депозиту: судова практика Верховного суду України.
Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16 нівелює можливість в період здійснення ліквідаційної процедури банку зарахування зустрічних однорідних вимог (взаємозалік кредит / депозит).
Однак спершу необхідно вказати, що Постановою ВСУ від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382) передбачено, якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Аналогічні положення містяться у Постанові ВСУ від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270).
Разом з тим, правовою позицією ВСУ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-43цс15 (№ в ЄДРСРУ 50974503) передбачено, що відповідно до статті 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
ВАЖЛИВО: Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін.
Стаття 606 Цивільного кодексу України застосовується судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.
Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується.
Також, у випадку, коли боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і таким боржником не можуть припинятися на підставі ст. 606 ЦК, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються (Постанова ВСУ від 23.03.2016 року по справі № 3-107гс16 (№ в ЄДРСРУ 56786298).
Більше того, поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. (Постанова ВСУ від 14.12.2016 року по справі № 3-1286гс16).
В період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається.
Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань.
Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.
Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.
ВАЖЛИВО: Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини.
Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.
Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку.
Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
ВАЖЛИВО: Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами.
Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань.
Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів.
Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається.
Більше того, Верховний суд України постановою від 06.04.2016 року по справі № 3-174гс16 (№ в ЄДРСРУ 57227008) вказав: поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492, не передбачено.
Отже, банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого в підприємства не виникає грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів і видачу готівки.
ВИСНОВОК:  виходячи із сталої судової практики вбачається, що припинення зобов'язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог, тобто взаємозалік депозиту на кредит  (ч. 1 ст. 601 ЦКУ) в умовах, коли Національним Банком України у відповідний банк введено тимчасову адміністрацію, є неможливим.

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, гарантування, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення збанку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов 


27/12/2016

Податкові спори: визнання протиправним наказу про проведення перевірки



Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика Європейського, Верховного та Вищого адміністративного судів стосовно визнання протиправним та скасування наказу контролюючого органу (ДФС) про проведення документальної позапланової перевірки.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 11.05.2016 р. у справі № К/800/4432/15 визначено право платника податків оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення.
Водночас, з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення (п.56.18 ст.56 Кодексу).
Відповідно до ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) кожна особа має право в порядку, встановленому КАС, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
У листах ВАСУ від 27.07.2010 №1145/11/13-10 та від 24.12.2010 №1844/11/13-10 (містять роз'яснення положень Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами») висловлено правову позицію відносно того, що видання керівником податкового органу наказу про проведення перевірки безпосередньо призводить до виникнення певних обов'язків у платника податків, щодо якого прийнято таке рішення. Зазначений наказ є таким, що має правове значення, а, отже, є актом у розумінні пункту 1 частини першої статті 17 КАС України та, відповідно, правомірність останнього може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, з першу необхідно вказати на революційний правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27.01.2015 року у справі № 21-425а14 де колегія суддів зазначила: «…аналізованими нормами ПК, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки.
З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої».
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 16 лютого 2016 року (справа № 826/12651/14) та Постанові Вищого адміністративного суду України від 02.02.2016 р. у справі  № К/800/61414/14 та від 29 листопада 2016 р. К/800/53451/15.
ВАЖЛИВО: Вищи судові інстанції вказують, що факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями.
За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена.
В той же час, суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді.
У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.
Відповідно до підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК перевірка може проводитись у випадку, коли за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть протягом 10 робочих днів пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства.
За правилами пункту 79.2 статті 79 ПК документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
ВАЖЛИВО: Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої (!!!). Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.
Окрім того, незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 ПК необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК (Верховний суд України від 09.02.2016 р. у справі № 826/5689/13-а ).
(!!!) Окрему увагу слід приділити доцільності оскарження спірного наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку: так, враховуючи зміни ставок судового збору в 2017 р., а також те, що оскарження податкового повідомлення – рішення оскаржується за ставками встановленими для майнових споріва наказу про проведення перевірки за ставками для немайнових спорів, а також те, якщо у випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню, ВИСНОВОК є очевидним – треба оскаржувати.
Разом з тим, стосовно позапланових перевірок, які проводились, зокрема, з підстав, передбачених п.78.1.11 ст.78.1 ПК України – тобто за постановою суду, слідчого чи органу, який органу, що проводить ОРД, Верховний суд України чітко вказав, що системний та буквальний аналіз норм ПК України, зокрема ст.78, 86.9, 58.4. дозволяє зробити висновок, що  матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами (амністія, вік, смерть тощо)  - Постанова Верховного суду України від 27.01.15р. в справі №21-494а14.
Більше того, стосовно процесуальних строків на таке оскарження необхідно підкреслити, що відповідно до ст.ст.56, 102 Податкового кодексу України, платник податків має право оскаржити рішення податкового органу в будь-який момент після отримання такого рішення в межах 1095 днів.
Відповідно до ст.99 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлюється місячний строк для звернення до суду щодо оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено грошову вимогу. Також місячний строк надається у разі застосування досудового (адміністративного) порядку оскарження. Поряд з тим, зазначеною статтею встановлено можливість звернення до суду в межах строку визначеного іншими законами, що дає підстави зробити висновок про можливість звернення до суду в межах 1095 днів.
Зокрема, слід керуватися пунктом 56.21 статті 56 Податкового кодексу України. Цією нормою встановлено, що у разі,  коли  норма  цього  Кодексу  чи  іншого нормативно-правового акта,  виданого  на  підставі  цього  Кодексу, або   коли   норми   різних   законів   чи   різних нормативно-правових   актів  припускають  неоднозначне  (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів,  внаслідок  чого є можливість прийняти рішення на користь як  платника  податків,  так  і  контролюючого   органу,   рішення приймається на користь платника податків.
У розглядуваній  ситуації  при  прийнятті  позовної заяви від платників податків про оскарження податкових повідомлень-рішень та інших  рішень  про  нарахування  грошових зобов'язань суди повинні вирішувати питання на користь платника  податків  і  застосовувати пункт  56.18  статті  56  Податкового кодексу України, який передбачає  більш  тривалий  строк  для  звернення  до   суду (1095 днів), ніж пункт 56.19 цієї ж статті (один місяць).
На необхідності  дотримання  судами правила вирішення колізій у податковому   законодавстві   на   користь   платника   податків наголошено  також  в Остаточному рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України".
Європейський суд дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема,  у зв'язку з  тим,  що  національними  органами  не  було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для  заявника  -  платника  податку,  коли у його  справі  національне  законодавство припускало неоднозначне трактування.
ВАЖЛИВО: Ураховуючи викладене,  строк для звернення до  суду  платника податків   із   вимогою   щодо   визнання   протиправним   рішення контролюючого  органу  про  нарахування   грошового   зобов'язання повинен   визначатися   за   правилами   пункту  56.18  статті  56 Податкового  кодексу  України.   Зазначений   строк становить 1095 днів із дня отримання такого рішення, незалежно від того,  чи скористалася особа своїм правом на досудове  розв'язання спору шляхом застосування процедури адміністративного оскарження. («Щодо строків оскарження рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання» Інформаційний лист ВАС України від 01.11.2011 № 1935/11/13-11).
Відповідно до наведеного при прийнятті позовної заяви від платників податків про оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень про нарахування грошових зобов’язань суди повинні вирішувати питання на користь платника податків і застосовувати п. 56.18 ст. 56 ПК України, який передбачає більш тривалий строк для звернення до суду (1095 днів), ніж п. 56.19 цієї ж статті (один місяць).
При цьому виключається також і можливість застосування частин 4 та 5 ст. 99 КАС України («Узагальнення причин скасування рішень судів першої інстанції через порушення норм процесуального права», Вінницький апеляційний адміністративний суд на виконання листа Верховного Суду України № 19-38 від 01.06.2011 р.).
ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається нижчевикладене:
  1. Платник податків має право оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення;
  2. Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду останньої;
  3. У випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню;
  4. Судовий збір сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»;
  5. Процесуальний строк на оскарження наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку становить 1095 днів.


Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків,, документальна позапланова перевірка, виїздна, камеральна, фіскальні органи, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.