Різниця між негаторним та віндикаційним позовами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Предмет та обставини, які необхідно довести суду при звернені з негаторним позовом

27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1310/19 (ЄДРСРУ № 89485010) досліджував питання щодо особливостей негаторного та відмінностей від віндикаційного позову.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною 1 статті 316, частиною 1 статті 317 та частиною 1 статті 319 цього Кодексу правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У розумінні положень наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає  користуванню та розпорядженню ним своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

ВАЖЛИВО: Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17.

Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Правовий  висновок такого змісту викладено у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №910/1016/17, від 17.04.2018 у справі  №914/1521/17, від 29.05.2018 у справі №915/101/15, від 12.06.2018 у справі №916/2948/15 від 05.11.2019 у справі №926/746/19, від 10.12.2019 у справі №906/43/19 та від 20.02.2020 року у справі № 908/618/19.

Слід вказати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що: «предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є  фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.  Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

В той же час, 20 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/6974/16-ц, провадження № 61-39511св18 (ЄДРСРУ № 89508947) вказує, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника  на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15. Цей висновок у подальшому був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах: від 05 грудня 2018 року (справа № 522/2110/15-ц, провадження № 14-247цс18 та справи № 522/2201/15-ц), від 15 травня2019 року (справа № 522/7636/14-ц).

Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

ВИСНОВОК: Таким чином, в рамках негаторного позову, в першу чергу позивачем повинно бути  доведено, що заявлена позовна вимога, є саме вимогою володіючого майном власника, а також, що дії відповідача створюють позивачеві перешкоди щодо здійснення ним права користування і розпорядження своїм майном.

Матеріал по темі: «Витребування майна із незаконного володіння (віндикація)»

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Продовження дії (пролонгації) договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі)

27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/471/18 (ЄДРСРУ № 89485012) досліджував питання щодо переважного права перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

За змістом частини 2 статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

У Законі України "Про оренду землі" визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а у статті 13 передбачено, що договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Правові підстави поновлення договору оренди землі визначено у статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об`єднує два випадки продовження дії (пролонгації) договору оренди землі.

Так, згідно з частиною 1 статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина 2 статті 33 Закону України "Про оренду землі").

(!!!) До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проєкт додаткової угоди (частина 3 статті 33 зазначеного Закону).

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина 4 статті 33 Закону України "Про оренду землі").

Згідно з частиною 5 статті 33 цього Закону орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Для застосування положень частин 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: 1) орендар належним чином виконує свої обов`язки за договором; 2) орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; 3) до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; 4) орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбачена у наведеній нормі, можлива лише за умови дотримання встановлених такою нормою процедури і строків.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 902/619/17, від 27.06.2019 у справі № 923/925/18, від 04.02.2020 у справі № 272/439/18 (провадження №61-3913св19), від 19.03.2020 у справі № 312/292/17 (провадження №61-729св19)  та від 29.04.2020 року у справі № 912/1138/19.

Згідно з частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Отже, для продовження договірних відносин необхідно волевиявлення на це сторін договору, досягнення ними згоди щодо продовження договору із застосуванням переважного права орендаря на продовження договору оренди, у тому числі на змінених умовах (частина 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі") або мовчазна згода сторін договору стосовно поновлення договору на тих самих умовах на той самий строк (частина 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі").

У розумінні наведених положень законодавства основними відмінностями у застосуванні положень частин 1 - 5 та частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" є умови додаткової угоди (відмінні від попередніх, або ті самі чи тотожні (частини 1 - 5 статті 33 цього Закону) та наявність погодження обох сторін щодо істотних умов договору, або ті самі (частина 6 статті 33 цього Закону) та строк, в який орендодавець повинен повідомити орендаря про відсутність наміру продовжувати або поновлювати договір оренди (у місячний строк після повідомлення орендаря про намір продовжувати договір оренди земельної ділянки (частини 1 - 5 статті 33 цього Закону) чи у місячний строк після закінчення строку дії договору (частина 6 статті 33 цього Закону).

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 16.09.2019 у справі № 908/2314/18 та  від 19.06.2019 року у справі №925/803/18

19 березня 2020 року Верховний суд в рамках справи № 312/292/17 вказав, що зміна умов договору у будь-якій частини виключає продовження договору з підстав ч. 6ст.33 Закону України «Про оренду землі», а за положеннями ч. 4ст. 33 Закону України «Про оренду землі» відсутність досягнення домовленостей щодо умов договору при їх зміні також виключає продовження договору оренди землі з підстав переважного права.

Крім того, згідно із положеннями, викладеними у абз. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про оренду землі», договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Тому, якщо одна із сторін договору не має наміру досягнути домовленості щодо змін щодо істотних умов договору, переважне право припиняється як це унормовано ч. 4 ст. 33 спеціального закону. Отже, зі спливом строку дії договору припиняються і правовідносини сторін, обумовлені ним.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Судувід 16.01.2019 у справі № 312/344/17 (провадження № 61-41452св18), 16.01.2019 у справі № 312/337/17 (провадження № 61-44899св18), 23.01.2019 у справі № 312/265/17 (провадження № 61-43640св18), 06.03.2019 у справі № 312/333/17 (провадження № 61-41192св18), 06.03.2019 у справі № 312/246/17 (провадження № 61-43639св18).

ВИСНОВОК: Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" містить дві правові конструкції, а зміст права, підстави і обставини для захисту переважного права орендаря, яке виникає відповідно до частин 1-5 зазначеної статті, не є тотожним змісту та підставам захисту його права, яке виникає згідно з частиною 6 цієї статті.

Матеріал по темі: «Поняття «переважного права орендаря» щодо укладання договору оренди землі»

Теги: переважне право, поновлення договору оренди землі, добросовісний орендар, мовчазна згода, пролонгація договору оренди, користування земельною ділянкою, орендна плата, судова практика, Адвокат Морозов

Хто має право підписувати позовні заяви від імені регіональної прокуратури?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заступник прокурора області має право підписувати позовні заяви від імені Прокуратури лише у разі відсутності на дату її підписання і подання прокурора області та його першого заступника

27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 819/478/17, адміністративне провадження №К/9901/55004/18 (ЄДРСРУ № 89459834) досліджував питання щодо повноважень заступника прокурора відповідної області на підписання позовних заяв до суду.

Суть справи: Позовна заява від імені обласної прокуратури підписана  заступником прокурора  області, однак будь-яких документів, які б свідчили про те, що на момент підписання позовної заяви прокурор області був відсутній і його заступник виконував обов`язки прокурора області в матеріалах справи відсутні, а отже позовна заява була залишена без розгляду.

З першу необхідно вказати, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19) з посиланням на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19).

Слід також вказати, що Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвалою від 16.10.2019 справу № 912/2385/18 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми в частині застосування ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" (здійснення прокурором представництва).

Верховний суд вказує, що за загальним правилом, повноваження щодо здійснення представництва регіональної прокуратури у відносинах з органами державної влади надані її керівнику і лише в разі відсутності останнього такі повноваження може виконувати перший заступник, а у разі відсутності першого заступника - один із заступників, відповідно (частина третя статті 11 Закону №1697-VII) .

Системний аналіз наведених норм Закону №1697-VII та КАС України, дає підстави для висновку, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву Прокуратури лише у разі відсутності на дату її підписання і подання прокурора області та його першого заступника. Проте, доказів відсутності прокурора Тернопільської області та його першого заступника позивачем не надано. 

За змістом пунктів 11-11.2 наказу Генерального прокурора України від 19 січня 2017 року №15 "Про основні засади організації роботи", вирішено важливі процедурні питання організації та порядку роботи регіональних прокуратур визначати регламентами. Регламенти розробляти підрозділам організаційного забезпечення з урахуванням пропозицій інших самостійних структурних підрозділів та затверджувати наказами керівників регіональних прокуратур. У регламентах встановлювати основні засади, порядок і методи управлінської діяльності, зокрема з питань розподілу повноважень між керівниками різного рівня, роботи структурних підрозділів та їх взаємодії, підготовки і розгляду документів, прийняття організаційно-розпорядчих актів, планування роботи, виїздів до прокуратур, виклику керівників та працівників прокуратур до прокуратур вищого рівня, підготовки та проведення нарад, контролю виконання, аналітичної та методичної роботи.

Разом з тим, згідно зі статтею 4 Закону №1697-VII, організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються  Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Верховний Суд наголошує, що Законом №1697-VII не передбачено можливості керівника регіональної органу прокуратури делегувати повноваження щодо представництва регіональної прокуратури у взаємовідносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, окрім випадків, передбачених частиною третьою статті 11 цього Закону.

Тому, сама лише наявність відповідних повноважень заступника керівника у Регламенті, не є самостійною підставою для підписання ним позовної заяви від імені регіональної прокуратури, оскільки суперечить нормам статті 11 Закону №1697-VII.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від  25  вересня 2019 року в справі №819/198/17 (ЄДРСРУ № 84524416)  і Верховний Суд не вбачає підстав відступати від неї.

Окрему увагу слід приділити постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року де у справі № 2-2761/09, провадження № 61-14789св19 (ЄДРСРУ № 89289811) суд вказав, що відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.  Верховний Суд звертає увагу на те, що з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі міської ради у цій справі звернувся перший заступник прокурора області, а не прокуратура області, яка відповідно до статті 48 ЦПК України є самостійним суб`єктом цивільних правовідносин, однак вона не є учасником в цій справі. Тобто, суд відкрив провадження за скаргою прокуратури як юридичної особи в якої відсутні повноваження на подання такої скарги.

ВИСНОВОК: Позовну заяву від імені Прокуратури області має право підписувати виключно її голова (прокурор), а у випадку відсутності останнього його перший заступник, а вже потім заступник прокурора відповідної області і тільки у випадках передбачених Законом.

Матеріал по темі: «Представництво прокурором інтересів держави за відсутністю уповноваженого органу»

Мій відеокоментарій: Youtube

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Строки звернення до суду з позовом про скасування податкової вимоги по ЄСВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги контролюючого органу про сплату єдиного внеску

28 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/11547/19-а, адміністративне провадження №К/9901/2172/20 (ЄДРСРУ № 89488576) досліджував питання щодо процесуальних строків звернення до суду з позовом про скасування вимоги контролюючого органу про сплату єдиного внеску.

Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

При цьому процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.

За загальним правилом перебіг строку звернення до адміністративного суду починається з дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла та повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За змістом частини першої статті 123 КАС України в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Отже, необхідною передумовою залишення позовної заяви без руху є недотримання визначеного чинним законодавством строку звернення до суду.

Частиною другою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень. Для звернення до адміністративного суду з позовами у спорах за участю суб`єктів владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства та позовами у спорах, що виникають у зв`язку з проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу, встановлюється тримісячний строк з дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, положення процесуального закону передбачають виняток щодо обрахування загального строку звернення до суду у разі якщо такий встановлений іншими  спеціальними законодавчими актами.

Так, правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 2 Закону ).

В частині ж другій  статті 2 Закону закріплено, що принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску визначаються виключно цим Законом.

(!!!) Відтак, спеціальним законодавчим актом, що визначає  строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату єдиного внеску, є саме Закон.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституція України, таким чином, надає громадянам право безпосередньо звертатися до суду із скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, однак положення Оновного закону не визначають спеціальних строків звернення до суду у справі про оскарження вимоги про сплату боргу з єдиного соціального внеску.

Пунктом 4 частини першої статті 6 цього Закону визначено наявність у платника єдиного внеску права оскаржувати в установленому законом порядку рішення органу доходів і зборів та Пенсійного фонду та дії, бездіяльність його посадових осіб.

Відповідно до положень абзацу 4 частини четвертої статті 25  Закону платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку (абзац 5 частини четвертої статті 25  Закону).

Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску (абзац 6 частини четвертої статті 25 Закону ).

Абзацом 8 частини четвертої статті 25 Закону визначено порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

За змістом  абзацу 9 частини четвертої статті 25 Закону  у разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку.

Отже, зміст наведених норм дає підстави для висновку, що встановлений абзацом 9 частини четвертої статті 25 Закону строк для платника податків, протягом якого останній може оскаржити вимогу в судовому порядку у взаємозв`язку із положеннями статті 122 КАС України, становить десять днів з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом,  зокрема у постановах від 31 січня 2019 року у справі №802/983/18-а, від 17 липня 2019 року у справі №0740/1050/18, від 08.08.2019 року у справі №480/106/19, від 12 лютого 2020 року у справі №480/1192/19, від 19 березня 2020 року у справі №140/1757/19.

ВИСНОВОК: При оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI, строк звернення до адміністративного суду, визначений приписами пункту 56.18 статті 56, статті 102 ПК України, не застосовується.

Отже, платник податків має право оскаржити рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону №2464-VI, в судовому порядку протягом 10 днів з дня надходження відповідного рішення.

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду після адміністративного оскарження рішення ДФС по ЄСВ»

Теги: ЄСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

ПОВТОРНА апеляційна скарга для фіскального органу – привід для поновлення строків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Шостий апеляційний адміністративний суд не зважає на сталу судову практику Верховного суду щодо підстав для поновлення процесуальних строків на оскарження фіскальними органами судових рішень

Судова проблематика: Поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення після повернення та ПОВТОРНОЇ подачі апеляційної скарги  контролюючим органом  з підстав відсутності коштів для сплати судового збору, ненадання довіреності, тощо.

Так, усталена судова практика вказує, що у ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.   

Аналогічний правовий висновок наведений в постанові Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 826/1362/18, від 10 квітня 2019 року у справі №826/11775/16 від 18.02.2020 р. у справі № 0440/6283/18, від 25.02.2020р. у справі № 810/2549/18, від 10.04.2020 р. у справі № 826/4431/16 та ін.

Нещодавно, а саме 03 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/661/19, адміністративне провадження №К/9901/3279/20 (ЄДРСРУ № 87363536) досліджуючи питання щодо поновлення строків на оскарження судового рішення вказав наступне.

Статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України визначено строк на апеляційне оскарження судового рішення, а пунктом першим частини п`ятої статті 296 цього Кодексу закріплено вимоги щодо форми та змісту апеляційної скарги, в тому числі щодо надання документа про сплату судового збору.

За правилами частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт четвертий частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України).

Крім того, згідно з частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, суб`єкта владних повноважень подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків подання апеляційної скарги суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки.

Статтею 44 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено обов`язок учасників справи добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, а також виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом (пункти 6, 7 частини п`ятої цієї статті).

Отже, наведеними нормами чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема, щодо дотримання строку апеляційного оскарження.

Для цього учасник справи як особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, повинна вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені чинним законодавством.

Окрім цього, пунктом другим частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом віднесено до основних засад (принципів) адміністративного судочинства, зміст якого розкриває стаття 8 цього Кодексу, й визначає, що усі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом.

Такі положення наведених правових норм процесуального права знайшли своє відображення і у статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України, частина перша якої вказує, що учасники справи мають рівні процесуальні права та обов`язки.

(!!!) Отже, органи державної влади, маючи однаковий обсяг процесуальних прав та обов`язків поряд з іншими учасниками справи, мають діяти вчасно та в належний спосіб, дотримуватися своїх власних внутрішніх правил та процедур, встановлених в тому числі нормами процесуального закону, не можуть і не повинні отримувати вигоду від їх порушення, уникати або шляхом допущення зайвих затримок та невиправданих зволікань відтерміновувати виконання своїх процесуальних обов`язків.

Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

Згідно з частиною першою статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

ВАЖЛИВО: Верховний суд звертає увагу, що обставини, пов`язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо, не можуть бути підставою для реалізації суб`єктом владних повноважень права на касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.

Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain" Європейський суд з прав людини зазначив, по заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Таким чином контролюючий орган утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, тому обставини, пов`язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору, блокуванням рахунків останнього, тощо, не є поважними підставами при вирішенні питання про поновлення строку апеляційного оскарження.

Незважаючи на викладене, необхідно звернути увагу спільноти на ряд ухвал Шостого апеляційного адміністративного суду, який використовуючи ухвалу Верховного Суду від 23 листопада 2018 року у справі №826/17113/16 (ЄДРСРУ № 78077601) поновлює процесуальні строки фіскальним органам при подані останніми ПОВТОРНИХ апеляційних скарг, після їх повернення, з підстав не усунення недоліків (несплати судового збору, відсутності довіреності, тощо).

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88334665

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89250518

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89012270

http://reyestr.court.gov.ua/Review/86902572

http://reyestr.court.gov.ua/Review/86709485 та ін.

При чому у різних судових рішеннях зазначаються різні обставини для поновлення процесуальних строків, наприклад: « … ДПС у м. Києві повторно подано апеляційну скаргу, в якій заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Як на підставу для поновлення строку Відповідач посилається на усунення недоліку при подачі апеляційної скарги вдруге, а саме надання платіжного доручення…» ;

«… ДФС у м. Києві повторно подано апеляційну скаргу, в якій заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Як на підставу для поновлення строку Відповідач посилається на усунення недоліку при подачі апеляційної скарги вдруге, а саме надання засвідченої належним чином копії довіреності із зазначенням дати її вчинення на представництво інтересів Відповідача».

Таким чином, не зважаючи ані на строки оскарження судового рішення встановлені КАС України, ані «на поважність причин» пропуску строків, ані на «правову визначеність», ані  на сталу судову практику Верховного суду… ВИКЛЮЧНО ШОСТИЙ апеляційний адміністративний суд ухвалює рішення про поновлення процесуальних строків на оскарження…спираючись на ухвалу Верховного Суду від 23 листопада 2018 року у справі №826/17113/16...

… і «родзинка» ШААС: «Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає»!!!

Мій відеокоментарій: Youtube

Як «законно» відмовити заявнику в задоволені клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість зобов`язати Держгеокадастр надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, якщо не прийняте жодне рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом

26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/2532/16, адміністративне провадження №К/9901/43069/18 (ЄДРСРУ № 89433271) досліджував питання щодо зобов`язання Держгеокадастр надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, якщо уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною 6 статті 118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Системний аналіз правових норм дає підстави для висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

Зазначену правову позицію сформульовано в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17

Обираючи спосіб захисту, суди, погоджуючись з вимогами позивача, зобов`язали відповідача повторно розглянути заяву та прийняти рішення про надання дозволу. Зазначені приписи є альтернативними способами захисту, які не можуть застосовуватися одночасно, оскільки повторний розгляд допускає різні рішення, зокрема про надання дозволу або відмову у цьому, в той час як зобов`язання прийняти рішення про надання дозволу не залишає відповідачу вибору.

В частині сьомій статті 118 ЗК України наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу. Перелік документів, які повинен подати заявник, визначений законом. Вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені законом, забороняється.

За результатами розгляду будь-яких основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, останнім має видаватися відповідний наказ, відтак рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або відмова в наданні такого дозволу повинно оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі №140/1992/18, від 14.08.2019 у справі №0640/4434/18, від 29.08.2019 у справі № 420/5288/18, від 17.10.2019 у справі № 811/1845/18, від 09.01.2020 у справі № 820/4433/17, 27.01.2020 від № 816/2119/16.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є саме контроль за легітимністю прийняття рішень.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 10.09.2019 у справі №818/985/18 та від 26.12.2019 у справі №810/637/18.

Відсутність належним чином оформленого рішення Держгеокадастру  про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Отже, лист Головного управління Держгеокадастру у відповідь за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не може вважатись «відмовою» у розумінні частини 7 статті 118 ЗК України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 оцінюючи ефективність обраного судом способу захисту (зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву) зазначила, що суд має право визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії. Суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. При цьому застосування такого способу захисту вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою. Разом з тим наведених обставин судами не встановлено. Оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Однак суди не досліджували у повній мірі, чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, належним способом захисту та відновлення прав позивача буде зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою (п. 36-39).

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.  (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі №2а-204/12).

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд вже розглядав справи № 812/1312/18 та №140/1992/18 з подібними правовідносинами (повторна відмова у наданні дозволу без урахування висновків постанови суду) і у постановах від 16.05.2019 та 06.08.2019 відповідно, дійшов висновку, що повторна відмова з підстав, не визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України свідчать про відсутність наміру суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством, з урахуванням позиції суду. Оскільки процес надання позивачам відмов у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав без прийняття відповідного владного управлінського рішення може бути досить тривалим, на що вказує протиправна поведінка відповідача, який на виконання судового рішення в іншій справі повторно допустив аналогічні порушення прав позивачів, то в даному випадку належним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання Міськради надати позивачам дозвіл на розроблення проекту землеустрою.

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках № 360/536/17-а, адміністративне провадження №К/9901/16975/18 (ЄДРСРУ № 89251080) вказав, що застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача як зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні.

В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника.

Однак знову ж таки, відсутні підстави для зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, якщо уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

ВИСНОВОК: Якщо у  задоволені клопотання заявника про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки навіть буде відмовлено безпідставно, проте буде відсутнє рішення уповноваженого органу  у формі наказу, то у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача прийняти наказ про надання дозволу.

P.s. Виходячи із сталої судової практики, ще однією підставою для відмови є те, що в рамках аналогічних справ надається оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою в межах мотивів, наведених відповідачем у спірному наказі, однак  не досліджується питання чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу?

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №806/2540/17.

Матеріал по темі: «ПОВТОРНА відмова у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов