30/11/2016

Вчинення правочину представником юридичної особи: обсяг повноважень



Адвокат Морозов (судебная защита)

16.11.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1443цс16 зробив правовий аналіз щодо вчинення правочину представником юридичної особи, вказав на аспекти недійсності такої угоди, а також підкреслив ознаки для «схвалення в майбутньому» такого виду правочинів.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою недійсності правочину, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
В свою чергу частинами першою–третьою статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
ВАЖЛИВО: Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
За змістом частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Згідно ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
За статтею 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.
Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що сторона упродовж тривалого часу вчиняла дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписувала додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймала відвантажений товар, здійснювала часткову оплату його вартості і.т.і.).
За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.
Між тим необхідно пам’ятати про Постанову Верховного суду України  від 25.05.2016 року по справі № 6-2612цс15 (№ в ЄДРСРУ 58636060) правовий висновок якої зводиться до того, що коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, то така особа не могла перевищити повноваження, оскільки вони де-факто відсутні.
В той же час, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 (№ в ЄДРСРУ 57169342) постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.
ВИСНОВОК: при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:
1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб;
2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;
3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.


Теги: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, уповноважена особа, схвалення правочину, недійсність правочину, представник за довіреністю, юридична особа, обсяг повноважень, судова практика, юрист, Адвокат Морозов

29/11/2016

Підсудність спору при оскарженні рішень державного виконавця



Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України висловився щодо правильності обрання відповідної юрисдикційної підсудності при оскарження рішень, дій та/або бездіяльності державного виконавця під час виконання судового рішення або іншого виконавчого документу.
Примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
В свою чергу ч. 2 вказаної статі передбачає, що рішення дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Разом з цим, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-3077цс15 (№ в ЄДРСРУ 56309769) від 24 лютого 2016 року та № 6-931цс16 від 16.11.2016 року чітко висловився з цього приводу.
Суд зазначив: «Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.
За приписами статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України).
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.
За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15 (№ в ЄДРСРУ 54398781).
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про закриття провадження у справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства)».
Відповідно до п. 10 Інструкції з організації примусового виконання рішень (Наказ Міністерства юстиції України від 02.04.2012 р. № 512/5) у разі реалізації стороною виконавчого провадження права на оскарження дій державного виконавця та інших посадових осіб органів державної виконавчої служби через представника таке повноваження представника має бути обумовлено в довіреності.

P.s. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня (ч. 3 ст. 74 ЗУ «Про виконавче провадження»).



Теги: исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір,  виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, Адвокат Морозов

28/11/2016

Верховний суд: відповідальність залізниці за втрату вантажу



Адвокат Морозов (судебная защита)

Залізниця, як перевізник, несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.
Предметом спору у справі № 3-1106гс16, що розглядалася 16.11.2016 р. Верховним судом України, є вимога ТОВ про стягнення з Залізниці суми, яку позивач обґрунтовує як збитки, завдані втратою вантажу за договором .
Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;  неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 22 Господарського кодексу України, збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
За правилами статті 611 Цивільного кодексу України, відшкодування збитків є встановленим договором або законом правовим наслідком, що настає у разі порушення зобов'язання.
Відповідно до статті 909 ЦК, статті 307 ГК за договором перевезення вантажу залізниця зобовязується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення та видати його одержувачу.
Статтею 908 ЦК, яка кореспондується зі статтею 307 ГК, і статтею 920 ЦК встановлено, що загальні умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами та правилами.
ВАЖЛИВО: Умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено кодексами, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами.
Таким чином, права та обов’язки сторін виникають як з умов укладеного сторонами договору, так і на підставі норм, встановлених актами законодавства, в тому числі нормативно-правовими актами, які регулюють відносини у певних випадках.
Згідно зі статтею 314 ГК перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.
ВАЖЛИВО: Таким чином, саме особа, яка порушила зобов'язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме:
1) протиправної поведінки боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання;
2) наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди);
3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою;
4) вини боржника.
Статтею 924 ЦК встановлено, що перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.
Підприємства транспорту  відповідають  за  втрату,   нестачу, псування  і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача,  псування або пошкодження сталися не з їх вини (ч. 3 ст. 13 Закону України «Про транспорт»).
За змістом статті 110 Статуту  залізниця несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.
ВАЖЛИВО: Відповідно до вимог ст.117 Статуту залізниць України відправник або одержувач має право вважати вантаж втраченим і відшкодування за втрату, якщо вантаж не було видано одержувачу на його вимогу протягом 30 діб з моменту закінчення терміну доставки.
Разом з тим, у статті 111 Статуту наведено перелік обставин, наявність яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу. Відповідно до статті 113 Статуту залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо вона доведе й інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.
Виходячи зі змісту статті 909 ЦК, статті 307 ГК і статті 6 Статуту, залізнична накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу. У випадку, коли у залізничній накладній зазначено залізницю призначення вантажу, ця залізниця є учасником договору перевезення вантажу і, відповідно, є перевізником.
Статтею 131 Статуту передбачено, що претензії, які виникли з приводу перевезення вантажів, заявляються залізниці призначення вантажу.
Треба також вказати, що відповідно до ч. 1 п. 5 оглядового листа Вищого господарського суду України від 29.11.2007 р. N 01-8/917 «Про деякі питання судової практики застосування Статуту залізниць України, інших норм транспортного законодавства» права звернення  до  залізниці  з  претензією  або  і  з позовом,  з  підстав,  що  випливають із Статуту залізниць України   або  договору  перевезення  вантажу,   то пункт  130 Статуту  залізниць  України  таке  право надає сторонам у договорі перевезення   -   вантажовідправнику   або   вантажоодержувачу   у відповідних випадках, передбачених Статутом. Власник вантажу (якщо він не є відправником або одержувачем вантажу) не  має  права  від свого імені заявляти позов до залізниці з приводу втрати, нестачі, порчі або псування вантажу під час перевезення.
Позовні вимоги до залізниці  з  приводу  втрати,  нестачі, порчі   або   псування  вантажу  під  час  перевезення  не  можуть підтверджуватись належним        чином засвідченими копіями накладної, квитанції  про  приймання  вантажу,  багажної і вантажобагажної квитанції та комерційного акту,  оскільки оригінали цих документів є правовстановлюючими, розглядати такі позови по їх копіях, навіть належним  чином  завірених,   є   порушенням   вимог   статті   34 Господарського процесуального кодексу України (п. 7 Оглядового листа).
ВАЖЛИВО: П. 12 Оглядового листа ВГСУ передбачає, що додаткові збитки,  інфляційні втрати,  3%  річних тощо не підлягають стягненню з залізниці у разі втрати,  нестачі, псування або пошкодження вантажу з вини залізниці.  Залізниця за договором перевезення несе обмежену  матеріальну відповідальність  і  відшкодовує фактичні збитки,  що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: за втрату чи недостачу - у  розмірі  дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю у  розмірі  оголошеної  вартості,  а  якщо  залізниця  доведе,  що оголошена вартість перевищує дійсну - у розмірах дійсної вартості; за  псування  і  пошкодження  - у розмірах тієї суми,  на яку було знижено його вартість. 
ВИСНОВОК: Таким чином, Верховний суд України вказав, що згідно з наведеними нормами ЦК і ГК відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу регулюється Статутом залізниці, норми якого є спеціальними у сфері залізничних перевезень і не суперечать положенням Цивільного та Господарського кодексу України.
Залізниця, як перевізник, несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу.


Теги: відповідальність залізниці за договором перевезення вантажу, втрата вантажу, збитки, відшкодування шкоди, перевізник, транспорт, залізниця, договір перевезення вантажу, накладна, судовий захист, Адвокат Морозов

25/11/2016

Порядок оскарження передачі нереалізованого на торгах майна стягувачу



Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України роз’яснив позицію для захисту прав боржника у разі оскарження процедури передачі нереалізованого на торгах майна, в рамках виконавчого провадження, стягувачу.
У справі, рішення в якій переглядаються, суд дійшов висновку, що в разі, якщо прилюдні торги не відбулися, є правочином проведена державним виконавцем процедура звернення стягнення на будинок боржника разом із актами державного виконавця (постановою та актом) про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.
При цьому в справі, за результатами розгляду якої було постановлено ухвали від 20 серпня 2014 справа № 6-24484св14  (№ в ЄДРСРУ 40482668) та від 13 квітня 2016 року справа  № 6-34712ск15 (№ в ЄДРСРУ 57346276), ВССУ також вирішував спір про визнання недійсними актів державного виконавця такої самої правової природи, однак дійшов протилежних висновків: «за змістом статей 39, 52, 61, 62 Закону України «Про виконавче провадження» примусова реалізація майна за рішенням суду з прилюдних торгів є не правочином, а є виконанням рішення суду, тому згода органу опіки та піклування на реалізацію будинку в процесі виконання рішення суду не потрібна. Зазначена ухвала постановлена в справі за позовом про визнання недійсними та скасування акта та постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та свідоцтва про право власності».
16.11.2016 р. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-1655цс16 виходила з наступного.
Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України), так і інші юридичні факти (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України.
За статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
ВАЖЛИВО: З огляду на приписи статей 32, 52 Закону заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону) реалізація арештованого майна  здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 
Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12 (№ в ЄДРСРУ 27226081)), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів.
Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.
ВАЖЛИВО: відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.
(!!!) Разом з тим Закон допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону).
Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт.
При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 Закону).
ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).
Однак за своєю правовою природою таку процедуру разом з відповідними постановою та актом державного виконавця не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів тільки тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає акт.
ВИСНОВОК: Таким чином, передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.
Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, поряд із визнанням правочину недійсним, також відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України).
Така справа не може переглядатися в порядку провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, оскільки з матеріалів справи вбачається наявність спору про цивільне право.
ВАЖЛИВО: Оскільки нерухоме майно вже було передано стягувачеві, який оформив право власності на майно, ефективним способом захисту прав боржника могло бути лише пред’явлення до суду позову  («Про визнання недійсними постанови та акта державного виконавця про передачу майна в рахунок погашення боргу») із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів.
Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника.
У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з приписами статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
В свою чергу,  в Рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004 розкривається поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається  в частині  першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права",  треба розуміти як прагнення  до  користування конкретним   матеріальним   та/або   нематеріальним   благом,   як зумовлений   загальним   змістом   об'єктивного   і    прямо    не опосередкований  у  суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є  самостійним  об'єктом  судового  захисту  та  інших  засобів правової  охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і  законам України,  суспільним інтересам,  справедливості,  добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Частиною четвертою статті 55 Конституції України унормовано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Таким чином, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У розумінні наведених приписів спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином,  «ефективний спосіб правового захисту» – це всього лише обраний позивачем спосіб захисту, який останній вважає найефективнішим.
Окремої уваги заслуговує Аналіз Верховного суду України щодо практики застосування судами ст. 16 ЦК України і який свідчить, що ВСУ не може погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що заявник (позивач), звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.
У таких випадках  слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 (№ в ЄДРСРУ 24704776) та в постанові Верховного суду України від 12 червня 2013 року в справі № 6-32цс13 (№ в ЄДРСРУ 32056429) і які, в свою чергу,  є обов’язковими для всіх органів і судів з метою приведення судової практики до єдності.

P.s.  Необхідно також вказати, що нещодавно Верховний суд України вказував: «За змістом частини дев’ятої статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження» (Постанова ВСУ від 18.05.2016 року по справі № 6-109цс16 (№ в ЄДРСРУ 57899637).


Теги: боржник, стягувач, виконавче провадження, передачу майна в рахунок погашення боргу, передача нереалізованого на торгах майна стягувачу, акт, постанова, державний виконавець, правочин, визнання недійсними постанови та акта державного виконавця, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.