31/07/2021

Підстави для зупинення провадження у справі

 



Зупинення провадження у справі до моменту розгляду іншої (пов`язаної) справи по суті

29 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  917/14/20 (ЄДРСРУ № 98645712) досліджував питання щодо порядку зупинення провадження у господарській справі.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний або ж має право зупинити провадження у справі.

За змістом пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Таким чином, застосовуючи наведену правову норму за вимогами статті 234 ГПК України, у мотивувальній частині ухвали має бути зазначено обґрунтування висновків, яких дійшов суд при постановленні ухвали, зокрема щодо неможливості розгляду справи.

Під неможливістю розгляду справи необхідно розуміти відсутність у господарського суду можливості самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у справі №904/6636/17 від 27.02.2018.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов`язаність справ полягає у тому, що рішення у іншій справі, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи.

Слід також вказати, що необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків розгляду справи і перебування учасників справи в стані невизначеності, що свідчить про порушення положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі «Фрідлендер проти Франції»). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30.11.2006 у справі «Красношапка проти України»).

Ураховуючи положення пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справах № 924/645/18 та № 910/23396/16, від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 20.12.2019 у справах № 910/13234/18 та № 910/759/19, від 29.04.2020 у справі №  903/611/19, від 18.05.2020 у справі  № 905/1728/14-908/4808/14, від 04.12.2020 у справі № 917/514/19 та від 25.03.2021 у справі № 873/148/20, від 12.05.2021 у справі № 922/2838/20.

ВИСНОВОК: Обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Аналогічна правова позиція викладена 09 липня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1667/19 (ЄДРСРУ № 90283287).


Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі: господарський процес»

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


Перевірка відомостей про боржника до відкриття виконавчого провадження

 



Перевірка відомостей про боржника, зокрема місце реєстрації або фактичного місця проживання, до відкриття виконавчого провадження

29 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/1546/20, адміністративне провадження № К/9901/32773/20 (ЄДРСРУ № 98646104) досліджував питання щодо перевірки відомостей про боржника, зокрема місце реєстрації або фактичного місця проживання, до відкриття виконавчого провадження.

Суть справи:  Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд виходив з того, що Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено проведення виконавчих дій, спрямованих на перевірку будь-якої інформації стосовно боржника, до відкриття виконавчого провадження, і саме зазначене у виконавчому документі та у заяві про відкриття виконавчого провадження місце фактичного проживання боржника є підставою для вчинення виконавчих дій.

За визначеннями, наведеними в статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Частиною другою статті 2 Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом статті 6 Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Верховний Суд зазначає, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №380/7750/20, сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. Хоча приватний виконавець не має обов`язку перевіряти вірогідність відомостей, які зазначено у виконавчому документі, водночас приватний виконавець повинен здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність, повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об`єктивності. Закріплені у статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» засади діяльності, зокрема, приватного виконавця вимагають діяти добросовісно, що, окрім іншого, вимагає від нього більш вдумливого і ретельно виваженого підходу до виконання своїх професійних обов`язків.

У цій постанові Суд дійшов висновку про те, що визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

Також, вищезазначена правова позиція була підтримана Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15.07.2021 у справі №380/9335/20, Верховним судом від 29 липня 2021 року у справі № 260/3601/20, № 520/10563/2020 та ін.

За змістом вказаної постанови, Верховним Судом було сформовано низку правових висновків:

- приватний виконавець є особою, уповноваженою державою на примусове виконання рішень, тобто є суб`єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України;

- факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є офіційною адресою, а отже, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов`язані з місцем її проживання;

- частина друга статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення приватним виконавцем з фактичним місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходженням боржника - юридичної особи, а не з адресою, зазначеною у виконавчому документі, як це, наприклад, закріплено у частині першій статті 28 Закону України «Про виконавче провадження»;

- незареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання, в силу відсутності в нього офіційного характеру, має бути повідомлено самою особою (що відповідатиме принципу вільного вибору місця проживання, встановленому Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні») або підтверджено належним чином з урахуванням принципу офіційного з`ясування обставин, оскільки просте зазначення будь-якої адреси без перевірки відповідних обставин не робить цю адресу саме адресою місця проживання особи у розумінні вказаного Закону;

- виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись;

- відсутність прямого обов`язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень;

нез`ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі України «Про виконавче провадження» на обов`язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб`єкта владних повноважень.

ВИСНОВОК: Виходячи із системного аналізу пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» в сукупності з іншими положеннями Закону України «Про виконавче провадження», надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця.

Отже, саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.


Матеріал по темі: «Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?»

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


30/07/2021

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами

 



Узагальнена судова практика Верховного суду стосовно нововиявлених обставин

08 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/3638/20, адміністративне провадження №К/9901/16547/21 (ЄДРСРУ № 98187696) досліджував питання щодо перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами.

З першу слід вказати, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.

У судочинстві перегляд судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами є особливим видом провадження. На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного та касаційного оскарження, підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники судового розгляду не знали про неї та, відповідно, не могли надати суду про неї дані. Тобто, перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд уже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення.

Нововиявлені обставини - це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав і обов`язків осіб, що беруть участь у справі, тобто юридичні факти. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх врахування судового рішення.

До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору. Необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є:

- існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява;

- на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;

- істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналіз наведених норм процесуального права свідчить, що судове рішення, яке набрало законної сили, може бути переглянуто на підставі істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

Істотне значення для справи мають обставини, які пов`язані з матеріалами справи, що розглянута судом, впливають на оцінку вже досліджених ним доказів і мають, відповідно, значення для об`єктивного розгляду спору. Під такими обставинами розуміють факти, а не нові докази. Зокрема, ними можуть бути скасування рішення або вироку суду, що мали преюдиційне значення під час прийняття рішення судом; факти, встановлені вироком суду, що набрав законної сили; завідомо неправдиві показання свідка в судовій справі; завідомо неправильний висновок експерта; фальшиві документи або речові докази тощо.

(!!!) Водночас, нововиявлені обставини слід відрізняти від нових обставин, що виникли після вирішення справи та ще не існували на час її розгляду, а також обставини, що зазнали змін після прийняття судом рішення. Їх виявлення не може бути підставою для перегляду судового рішення. Не можуть визнаватися нововиявленими обставинами і обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону. Надання правової оцінки аналогічним правовідносинам в іншому судовому рішенні також не може вважатися нововиявленими обставинами.

Наведене у підсумку свідчить, що процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами сама по собі не суперечить принципу юридичної визначеності, проте перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою й саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак міг би призвести до іншого результату судового розгляду, при цьому особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що у неї не було можливості представити цей доказ під час судового розгляду справи до винесення судового рішення, а також те, що цей доказ має суттєве значення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 802/2196/17-а, а також у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 826/15038/17, від 22 лютого 2021 року у справі № 420/3785/19 та від 10 березня 2021 року у справі № 826/15267/17.

Матеріал по темі: «Нові докази та нововиявлені обставини: різниця та відмінності»



Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

 


Склад спадщини у спільній сумісній власності

 



Частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини

26 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/11785/19-ц, провадження № 61-6894св21 (ЄДРСРУ № 98585761) досліджував питання щодо складу спадщини у спільній сумісній власності.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен виходити із презумпції спільності майна подружжя. Така презумпція діє допоки той з подружжя, хото її заперечує, не доведе протилежного, а саме: що джерелом набуття майна були його особисті кошти, оскільки у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом,  а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя.

Таким чином, спадщина належить спадкоємцям, які її прийняли, на праві спільної часткової власності (частина четверта статті 355 ЦК України), а тому при її поділі застосовуються передбачені в Главі 26 ЦК України правила, що регулюють відносини спільної часткової власності. Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, то поділ проводиться у судовому порядку відповідно до часток, які належать кожному із спадкоємців.

До схожих висновків дійшов Верховний Суд у справі № 243/6275/16-ц у постанові від 22 січня 2020 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Згідно з частинами першою, другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

З урахуванням наведеного, виділ (поділ) між спадкоємцями частки спадщини в натурі проводиться з огляду на сукупність об`єктів, що складають спадщину, їх вартість з урахуванням можливості виділу в натурі такої частки.

До схожих висновків дійшов Верховний Суд України в ухвалі від 15 жовтня 2008 року у справі № 6-8108св08 та в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-692цс16 (24 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 219/13376/17, провадження № 61-22150св19 (ЄДРСРУ № 97942769).

ВИСНОВОК: Після смерті одного із подружжя, відкривається спадщини тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини.


Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту»

 


Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


Спадкування при наявності кількох заповітів

 

Визначення спадкоємця у разі наявності декількох заповітів або коли один заповіт скасовує інший

27 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/2022/18, провадження № 61-16178св20 (ЄДРСРУ № 98585830) досліджував питання щодо спадкування при наявності кількох заповітів.

Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі  статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Стаття 1247 ЦК України визначає загальні вимоги до форми заповіту, змістом частини другої якої визначається, що заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Тлумачення частини другої  статті 1257 ЦК України  свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

Згідно з частинами другою-шостою статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

Аналогічна правова позиція викладена 21 липня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/11047/18, провадження № 61-7329св21 (ЄДРСРУ № 98548249).

Між тим аналіз частин другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно.

ВИСНОВОК: По-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.

Аналогічні висновки Верховного суду відображені у постанові від 26.06.2019 у справі № 369/3186/17 (провадження № 61-42486св185).


Матеріал по темі: «Дійсність & недійсність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


23/07/2021

Відключення від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання

 



Порядок та умови відключення споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання

21 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/2348/20-а, адміністративне провадження № К/9901/4797/21 (ЄДРСРУ № 98463352) досліджував питання щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання.

Порядок відключення споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання регулюються Законом України «Про теплопостачання» від 02.06.2005 року № 2633-IV (далі - Закон № 2633-IV),     Законом України "Про житлово-комунальні послуги" від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII (далі - Закон № 2189-VIII), «Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення» , затвердженні Постановою КМУ від 21.07.2005 №630 (далі - Правила № 630) та «Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання», затверджений наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22.11.2005 №4 (далі - Порядок № 4).

У статті 1 Закону №2633- IV визначено, що «система централізованого теплопостачання» - сукупність джерел теплової енергії, магістральних та місцевих (розподільчих) теплових мереж, що об`єднані між собою та використовуються для тепло-забезпечення споживача, населеного пункту, яка включає системи децентралізованого та помірно-централізованого теплопостачання.

«Споживач теплової енергії» - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору; суб`єкти відносин у сфері теплопостачання - фізичні та юридичні особи незалежно від організаційно-правових форм та форми власності, які здійснюють виробництво, транспортування, постачання теплової енергії, теплосервісні організації, споживачі, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 4 Закону № 2633-ІV встановлено, що проектування, будівництво, реконструкція, ремонт, експлуатація об`єктів теплопостачання, виробництво, постачання теплової енергії регламентуються нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами відносин у сфері теплопостачання.

Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері теплопостачання встановлені статтею 13 Закону № 2633-ІV.

До основних повноважень органів місцевого самоврядування у сфері теплопостачання належать, зокрема, регулювання діяльності суб`єктів відносин у сфері теплопостачання в межах, віднесених до відання відповідних рад; затвердження місцевих програм розвитку у сфері теплопостачання, участь у розробці та впровадженні державних і регіональних програм у цій сфері; затвердження з урахуванням вимог законодавства у сфері теплопостачання проектів містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, схем теплопостачання та іншої містобудівної документації; здійснення контролю за забезпеченням споживачів тепловою енергією відповідно до нормативних вимог; погодження на розміщення в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці нових або реконструкцію діючих об`єктів теплопостачання та сприяння розвитку систем теплопостачання на відповідній території.

Відповідно до статті 19 Закону № 2633-ІV споживач або суб`єкт теплоспоживання має право вибирати (змінювати) теплопостачальну організацію, якщо це технічно можливо. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Положеннями статті 24 Закону № 2633-ІV визначено, що споживач теплової енергії має право на: вибір одного або декількох джерел теплової енергії чи теплопостачальних організацій, якщо це можливо за існуючими технічними умовами.

Основними обов`язками споживача теплової енергії є: своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії; додержання вимог договору та нормативно-правових актів; забезпечення безпечної експлуатації систем теплоспоживання; споживач теплової енергії несе відповідальність за порушення умов договору з теплопостачальною організацією, відповідних нормативно-правових актів та виконання приписів органів, уповноважених здійснювати державний нагляд за режимами споживання теплової енергії згідно із законом.

01 травня 2019 року введено в дію Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 року №2189-VIII.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону № 2189-VIII до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, належать, зокрема, встановлення порядку відключення споживачів від систем централізованого опалення та постачання гарячої води.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону № 2189-VIII до повноважень органів місцевого самоврядування належать, зокрема, затвердження та виконання місцевих програм у сфері житлово-комунального господарства, участь у розробленні та виконанні відповідних державних і регіональних програм.

Частиною 1 статті 6 Закону № 2189-VIII визначено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.

Статтею 7 Закону № 2189-VIII визначено коло прав і обов`язки споживачів, зокрема споживач має право у встановленому законодавством порядку відключитися від систем централізованого теплопостачання та постачання гарячої води.

Відповідно до статті 8 цього Закону виконавець комунальної послуги має право, зокрема, звертатися до суду в разі порушення споживачами умов договору.

Пунктом 7 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2189-VIII передбачено, що у багатоквартирних будинках, у яких на день набрання чинності цим Законом не менш як половина квартир та нежитлових приміщень відокремлена (відключена) від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, власники квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до таких мереж, не зобов`язані, але мають право виключно за власним рішенням у встановленому порядку відокремити (відключити) від них свою квартиру чи нежитлове приміщення та влаштувати систему індивідуального теплопостачання (опалення та/або гарячого водопостачання) у такій квартирі чи нежитловому приміщенні.

Не допускається примусове відокремлення (відключення) від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води власників квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до таких мереж, у багатоквартирних будинках у разі відокремлення (відключення) від цих мереж інших власників квартир та нежитлових приміщень.

При цьому, як вже зазначалося вище, статтею 24 Закону № 2633-ІV визначено права та основні обов`язки споживача теплової енергії. Так, споживач теплової енергії має право на вибір одного або декількох джерел теплової енергії чи теплопостачальних організацій, якщо це можливо за існуючими технічними умовами.

Питання ж відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води багатоквартирних будинків з ініціативи споживачів безпосередньо врегульовано п.п.24-28 Правил №630.

Так, згідно із п.24 цих Правил №630, споживачі можуть відмовитись від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.

Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про теплопостачання" схемою теплопостачання, за умови забезпечення безперебійної роботи інженерного обладнання будинку та вжиття заходів щодо дотримання в суміжних приміщеннях вимог будівельних норм і правил з питань проектування житлових будинків, опалення, вентиляції, кондиціонування, будівельної теплотехніки; державних будівельних норм з питань складу, порядку розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва, а також норм проектування реконструкції та капітального ремонту в частині опалення.

Витрати, пов`язані з відключенням від мережі централізованого опалення та постачання гарячої води, а також встановленням індивідуальних (автономних) систем опалення, відшкодовуються споживачами відповідно до калькуляції, складеної виконавцем    (п.27 Правил №630).

Споживачі, які встановили у квартирі багатоквартирного будинку індивідуальні (автономні) системи опалення, квартирні засоби обліку теплової енергії, оплачують послуги з централізованого опалення місць загального користування будинку відповідно до методики, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства (п.28 Правил №630).

Отже, з системного аналізу наведених вище норм діючого у цій сфері законодавства вбачається, що чинним законодавством України фактично передбачено право споживачів, у тому числі індивідуальних, відмовитись від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.

 

Стосовно порядку відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води

На виконання вимог п.25 Правил №630, наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22.11.2005 року №4 було затверджено «Порядок відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, який визначає процедуру відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води житлового будинку при відмові споживачів від послуг ЦО і ГВП.

Відповідно до вимог п.1.2 вказаного Порядку №4, для реалізації права споживачів на відмову від отримання послуг ЦО і ГВП орган місцевого самоврядування або місцевий орган виконавчої влади створює своїм рішенням постійно діючу міжвідомчу комісію для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж ЦО і ГВП, призначає голову та затверджує її склад, затверджує положення про роботу комісії.

Засідання постійно діючої міжвідомчої комісії відбуваються у міру потреби, але не рідше одного разу на місяць.

Розділ ІІ Порядку №4 регламентує процедуру розгляду та прийняття рішення про відключення окремого житлового будинку (будинків) від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання.

Відповідно до п.2.1 цього ж Порядку №4, для вирішення питання відключення житлового будинку (будинків) від мереж централізованого опалення його власник (власники) повинен (повинні) звернутися до Комісії з письмовою заявою про відключення від мереж ЦО і ГВП, в якій власник (власники) будинку зазначає причини відключення. До такої заяви, зокрема, додається копія протоколу загальних зборів мешканців будинку щодо створення ініціативної групи з вирішення питання відключення від мереж ЦО і ГВП та прийняття рішення про влаштування у будинку системи індивідуального або автономного опалення. Рішення про відключення будинку від системи централізованого опалення з улаштуванням індивідуального опалення повинно бути підтримане всіма власниками (уповноваженими особами власників) приміщень у житловому будинку.

Далі, у відповідності до п.2.2 даного Порядку №4, комісія розглядає надані заявником документи лише за наявності затвердженої органом місцевого самоврядування в установленому порядку оптимізованої схеми перспективного розвитку систем теплопостачання населеного пункту та у відповідності до неї.

В подальшому ж, комісія, після вивчення наданих власником (власниками) документів, у місячний строк приймає рішення щодо відключення від мереж ЦО і ГВП, улаштування індивідуальної (автономної) системи теплопостачання та збір вихідних даних і технічних умов для виготовлення проектної документації.

При цьому, обов`язково враховуються технічні можливості існуючих мереж газопостачання, водопостачання та електропостачання даного населеного пункту або окремого мікрорайону щодо забезпечення живлення запропонованої власником (власниками) системи теплопостачання. Комісією, у разі необхідності, можуть розглядатися питання збільшення потужностей та можуть розроблятися пропозиції щодо їх фінансування, а також заміни систем внутрішньо-квартальних, а в деяких випадках і магістральних мереж газо-, водо-, теплопостачання.

Засідання Комісії відбувається за участю заявника або його уповноваженого представника Рішення Комісії оформляється протоколом, витяг з якого у десятиденний строк надається заявникові.

При позитивному рішенні Комісії заявнику надається перелік організацій, до яких слід звернутися для отримання технічних умов для розробки проекту індивідуального (автономного) теплопостачання і відокремлення від мереж ЦО і ГВП. Підставою для відмови у наданні дозволу на відключення від мереж ЦО і ГВП є невиконання умов, визначених у пунктах 2.1 та 2.2 цього Порядку.

У разі ж незгоди заявника із відмовою, такий спір вирішується в судовому порядку (пп.2.2.1, 2.2.2 п.2.1 Порядку №4).

Якщо заявником є власник, наймач (орендар) окремого приміщення, Комісія має право не розглядати його заяву до прийняття рішення про відключення від мереж централізованого теплопостачання всього будинку (2.2.3 п.2.1 Порядку №4).

Таким чином, з системного аналізу вищенаведених нормативно-правових норм вбачається, що Порядком № 4 (який діяв на момент виникнення даних правовідносин) передбачена можливість відключення від системи центрального опалення та гарячого водопостачання лише житлового будинку у цілому за згодою загальних зборів мешканців будинку, а не на окремих квартир.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що дозвіл на відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання може бути виданий лише за умови відключення цілого багатоквартирного житлового будинку, на підтвердження чого додається копія протоколу загальних зборів мешканців будинку щодо створення ініціативної групи з вирішення питання відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання та прийняття рішення про влаштування у будинку системи індивідуального або автономного опалення. При цьому, можливість відключення окремих квартир (приміщень) Порядком № 4 не передбачена.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 826/9835/16, від 19   червня 2018 року у справі № 766/13874/17 та від 15 серпня 2019 року у справі №   210/2496/15-а(2-а/210/14/16).

Верховний суд звертає увагу, що пунктом 7 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2189-VIII (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, право власників квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, на відокремлення (відключення), у встановленому порядку, від них своєї квартири чи нежитлового приміщення та влаштування системи індивідуального теплопостачання (опалення та/або гарячого водопостачання) у такій квартирі чи нежитловому приміщенні за однієї умови: якщо у багатоквартирних будинках, у яких на день набрання чинності цим Законом не менш як половина квартир та нежитлових приміщень відокремлена (відключена) від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води.

Відповідно до статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При цьому, будинки в цілому не належать третім особам на праві власності, вони є власниками окремих квартир в будинках. Будь-яке втручання в систему опалення шляхом зміни гідравлічного опору (від`єднання від системи централізованого опалення) порушує права інших мешканців.

Частиною 2 ст. 383 Цивільного кодексу України передбачено, що власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Отже, здійснення власником квартири своїх прав обмежується правами власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та санітарно-технічними вимогами, правилами експлуатації будинку, оскільки останні розробляються спеціалістами у галузі теплопостачання з урахуванням відповідних будівельних норм та правил.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04   квітня 2018 року у справі №826/9835/16,  від 09 липня 2020 року у справі № 401/497/17(2-а/401/63/17) та від  22 жовтня 2020 року у справі № 766/16428/16-а, адміністративне провадження № К/9901/29311/18 (ЄДРСРУ № 92362655).

(!!!) Тобто, ключовим правовим питанням  у даній справі є невідповідність Порядку № 4  акту вищої юридичної сили, а саме - пункту 7 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2189-VIII.

Вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні їм суперечити, а відтак, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону необхідно застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Аналогічний висновок щодо застосування закону як акта, який має вищу юридичну силу, ніж підзаконний нормативно-правовий акт, викладений у постановах Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №281/459/17, від 24.10.2019 у справі № 761/14626/17 та у справі № 295/7219/16-а.

ВИСНОВОК: У спірних правовідносинах мають застосовуватись положення Закону  № 2189-VIII, якими передбачено право окремих споживачів відмовитись від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, а не підзаконного нормативно-правового акта - Порядку № 4, оскільки вказаний закон має вищу юридичну силу, з огляду на вищенаведене.


Матеріал по темі: «Відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води»

 



Теги: відключення споживачів від мереж централізованого опалення,  постачання гарячої води в багатоповерховому будинку, отключение от централизованого отопления, горячая вода, отопление в квартире, комуналка, оплата коммунальных услуг, оплата за отопление, автономное отопление, Верховный суд, Адвокат Морозов

Передача зведеного виконавчого провадження до іншого органу ДВС

 




Порядок, умови та обставини передачі зведеного виконавчого провадження до іншого органу державної виконавчої служби

21 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/591/20, адміністративне провадження №К/9901/27397/20 (ЄДРСРУ № 98463293) досліджував питання щодо передачі зведеного виконавчого провадження до іншого органу ДВС.

Відповідно до статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) є сукупністю дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Механізм об`єднання та приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження регламентований статтею 30 Закону №1404-VIII та передбачає, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження.

У свою чергу підстави передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби до іншого визначені у частині третій статті 25 Закону №1404-VIII, згідно з якою в разі відводу (самовідводу) всіх державних виконавців органу державної виконавчої служби, утворення виконавчої групи, якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби, наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення, виконавче провадження може бути передане від одного органу державної виконавчої служби до іншого.

Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону №1404-VIII передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

На виконання зазначених норм закону у пункті 14 розділу III Інструкції унормовано, що в разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження. Про об`єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову.

У разі відкриття виконавчого провадження щодо боржника, стосовно якого здійснюється зведене виконавче провадження, воно приєднується до зведеного виконавчого провадження, про що державним виконавцем виноситься постанова.

У разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито у кількох органах державної виконавчої служби, зокрема, якщо боржник та його майно перебувають на території різних адміністративно-територіальних одиниць, при об`єднанні виконавчих проваджень у зведене в установленому розділом IV цієї Інструкції порядку можуть утворюватись виконавчі групи.

Наявність або відсутність іншого виконавчого провадження чи зведеного виконавчого провадження щодо одного й того самого боржника державний виконавець перевіряє за даними автоматизованої системи виконавчого провадження при відкритті виконавчого провадження.

У разі якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника виявлено в іншому органі державної виконавчої служби, таке виконавче провадження передається на виконання до органу державної виконавчої служби, державним виконавцем якого відкрито перше виконавче провадження, або в порядку, визначеному розділом V цієї Інструкції. У разі якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень або відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України виконавче провадження передається на виконання до цих відділів.

Згідно з пунктом 6 розділу V Інструкції, яким установлений порядок передачі виконавчих документів та виконавчих проваджень (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), виконавче провадження передається з одного органу державної виконавчої служби до іншого у разі:

-  якщо місце проживання, перебування, роботи боржника або місцезнаходження його майна знаходиться на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби;

-  відводу (самовідводу) всіх державних виконавців органу державної виконавчої служби;

-  утворення виконавчої групи при кількох органах державної виконавчої служби;

-  якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби;

-  наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення.

За приписами пункту 7 розділу V Інструкції передача виконавчих проваджень на виконання може здійснюватися:

-          у випадку, передбаченому абзацом другим пункту 6 цього розділу, - за рішенням державного виконавця, на виконанні у якого перебуває виконавче провадження;

-          до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, інших органів державної виконавчої служби та виконавчих груп, утворених при цих органах, - за рішенням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо будь-яких виконавчих проваджень, що перебувають на виконанні в органах державної виконавчої служби;

-  до відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень, відділів державної виконавчої служби та виконавчих груп, утворених при цих органах, - за рішенням начальника управління забезпечення примусового виконання рішень щодо виконавчих проваджень, що перебувають на виконанні у відділах державної виконавчої служби.

У випадках, передбачених абзацами третім та четвертим пункту 7 цього розділу, особа, яка прийняла рішення про передачу матеріалів виконавчого провадження, виносить вмотивовану постанову, де обов`язково зазначаються обставини, що обумовили передачу виконавчого провадження, та строки передачі матеріалів виконавчого провадження, які не можуть перевищувати п`яти робочих днів (пункт 8 розділу V Інструкції).

(!!!) Зміст наведених положень Закону №1404-VIII та Інструкції дають підстави для висновку, що об`єднання/приєднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження та передача виконавчого провадження є різними (самостійними) процедурами, які пов`язані з рухом виконавчих проваджень в межах одного або між різними органами державної виконавчої служби.

При цьому в межах одного органу державної виконавчої служби діє правило існування одного (зведеного) виконавчого провадження щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника, яке здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника.

Водночас у випадках, передбачених частиною третьою статті 25 Закону №1404-VIII і пунктом 6 розділу V Інструкції, зокрема, якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби, допускається передача виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого з метою їхнього подальшого об`єднання у зведене виконавче провадження, що, виходячи із застосованого у законі формулювання «може бути передане», є дискреційним повноваженням державного виконавця або керівника відповідного органу державної виконавчої служби.

Порядок передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого в силу частини четвертої статті 25 Закону №1404-VIII врегульований Інструкцією, зміст положень останнього абзацу пункту 14 якої свідчить про наявність трьох правил такої передачі: передача виконавчого провадження на виконання до того органу державної виконавчої служби, державним виконавцем якого відкрито перше виконавче провадження; передача виконавчого провадження в порядку, визначеному розділом V цієї Інструкції; передача виконавчого провадження на виконання до відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень або відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - в разі якщо хоча б одне з виконавчих проваджень щодо одного й того самого боржника перебуває на виконанні у цих відділах.

ВИСНОВОК: Отже, відкриття виконавчих проваджень щодо одного й того самого боржника в різних органах державної виконавчої служби безпосередньо в законі названо обставиною, яка ускладнює виконання рішення, та є підставою для передачі виконавчого провадження, що належить до дискреційних повноважень державного виконавця або керівника відповідного органу державної виконавчої служби.

Матеріал по темі: «Підсудність спору під час виконання зведеного виконавчого провадження»

 


Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.