Наслідки відсутності даних в реєстрі про обтяження майна іпотекою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відчуження нерухомого майна в той час, коли у Державному реєстрі речових прав відсутній запис про його обтяження іпотекою банку

11 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/46889/20-ц, провадження № 61-8747св24 (ЄДРСРУ № 122935846) досліджував питання щодо наслідків відчуження нерухомого майна в той час, коли у Державному реєстрі речових прав відсутній запису про його обтяження іпотекою банку.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку», частини першої  статті 572 ЦК України та частини першої статті 575 ЦК України іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

У частині другій статті 328 ЦК України встановлено презумпцію правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Тобто факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено: «7.21. З огляду на наведені у постанові мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц. Означена конкретизація висновків полягає у такому: скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі; - запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя; - за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див.: пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню; при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».

Тобто, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду доволі чітко зазначила, що добра совість враховується при набутті права на майно. Відсутність в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень зумовлює такий суровий наслідок для іпотекодержателя, як припинення права іпотеки (див.: постанову Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 760/28654/18 (провадження № 61-13639св23) та інші).

Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

(!!!) Важливо також перевірити добросовісність насамперед набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (див.: постанова Верховного Суду від 27 травня   2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19)).

Не може вважатися добросовісною особа, яка придбаває майно на підставі правочину, якщо вона знала чи могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, а також знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (близькі за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див.: пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19)).

ВИСНОВОК: Якщо відчуження нерухомого майна вчинено у той час, коли у Державному реєстрі речових прав не було запису про його обтяження іпотекою банку, а покупець довів добросовісність набуття ним спірного майна, натомість відповідач іншого не довів, то покупець набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір за позовними вимогами про звернення стягнення на іпотечне майно»
 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Презумпція чинності поруки з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором як підстава для припинення кредитного договору та відповідного договору поруки

04 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/8078/22, провадження № 61-12710св23 (ЄДРСРУ № 120206581) досліджувала питання щодо презумпції чинності поруки з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частини перша та друга статті 509 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

В свою чергу, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, друга, четверта статті 202 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Поняття правочину, різновидом якого є договір, і поняття правовідносин, різновидом яких є зобов`язання, нетотожні: правочином є дії, спрямовані на створення юридичних наслідків, а правовідносини - це урегульовані суспільні відносини, змістом яких є права й обов`язки учасників цих відносин (суб`єктів правовідносин). Договірні правовідносини виникають на підставі договору. Останній є юридичним фактом (домовленістю, взаємопов`язаними діями), із яким пов`язане виникнення зобов`язання. Отже, виникнення правовідношення, зокрема зобов`язання, не є тотожним укладенню договору, а поняття «припинення правовідношення» (як спосіб захисту цивільних прав та обов`язків, передбачений пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України) не є тотожним поняттю «припинення договору».

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

З договору можуть виникати одне або декілька зобов`язань. Тобто за договором поруки, крім правовідношення поруки, можуть виникати інші зобов`язальні правовідношення, учасники (сторони) яких є одночасно сторонами поруки.

Підстави припинення поруки визначені у статті 559 ЦК України.

За змістом статей 559 і 598 ЦК України припинення зобов`язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб`єктивне право і відповідний йому юридичний обов`язок перестають існувати.

Тісний зв`язок договору із правовідносинами, які саме з нього виникають (договірні правовідносини), розвиток останніх можуть зумовлювати, зокрема, умови договору. Проте подальші зміни цих правовідносин, наприклад, припинення прав та обов`язків за договором, не обов`язково пов`язані зі зміною чи припиненням договору. Інакше кажучи, припинення обов`язку за договором не завжди пов`язане з припиненням самого договору. Тобто за наявності у сторін договору поруки інших зобов`язань за цим договором припинення поруки не означає припинення самого договору та втрату ним чинності.

Захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу. Отже, позовна вимога про визнання договору поруки припиненим (тобто про встановлення факту того, що цей договір припинився) є неналежним способом захисту прав та інтересів поручителя.

(!!!) Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише тоді, якщо ця невизначеність триває, суд не розглядає ініційований кредитором для захисту його прав спір із боржником і не вирішив цей спір раніше. Саме за цих умов боржник (поручитель) може звернутися до суду з позовом про визнання відсутності права вимоги кредитора за договором поруки (визнання його права припиненим), зокрема про визнання поруки припиненою, і такий спосіб захисту буде належним та ефективним. У разі задоволення цього позову суд у резолютивній частині визнає відсутнім право вимоги кредитора за договором поруки, зокрема визнає поруку припиненою, а не припиняє поруку.

Викладене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14, та постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16 виклала правовий висновок про те, що якщо особа звернулася до суду з вимогою про визнання договору поруки припиненим, хоча мета, яку вона переслідує, підстави позову, надані докази вказують, що ця особа, захищаючи інтерес, спрямований на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, прагне визнати припиненою саме поруку, а не відповідний договір, то неточне формулювання позовної вимоги згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») не перешкоджає суду за наявності для цього підстав визнати припиненою поруку.

Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.

Частиною четвертою статті 559 ЦК України (далі - тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання  основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного  зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Фактичний аналіз змісту частини четвертої статті 559 ЦК України свідчить про те, що вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах шестимісячного строку, який слід обчислювати з: 1) моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами); 2) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України; 3) або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, установлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора на задоволення його вимог. Останнє означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків, основна властивість яких, на відміну від строків позовної давності, припиняє суб`єктивне право, та полягає в тому, що вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Такі строки також не можуть бути змінені за домовленістю сторін договору та їх настання припиняє права кредитора та обов`язок боржника за договором.

Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов`язання за договором поруки у зв`язку з припиненням такого зобов`язання поручителя.

Отже, сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, припиняє поруку за умови, що кредитор не пред`явить вимоги до поручителя. У випадку, якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Окремо слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)  відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.

Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.

(!!!) Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

ВИСНОВОК: Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Окрім цього, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

 

 

 

Матеріал по темі: «Припинення поруки та іпотеки у разі смерті заставодавця»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Розрахунок заборгованості за кредитним договором підлягає оцінці судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належним чином дослідити поданий розрахунок заборгованості за кредитним договором це процесуальний обов`язок суду

03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/11927/16, провадження № 61-3985св24 (ЄДРСРУ № 120180511) досліджував питання щодо того, що розрахунок заборгованості за кредитним договором підлягає оцінці судом.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення про договір позики, якщо інше не встановлено договором кредиту і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, яка залишилася, та сплати процентів, належних йому.

У постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 753/23979/15-ц (провадження № 61-32621св18), від 24 жовтня 2019 року у справі № 357/2127/18 (провадження № 61-10574св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 367/786/17 (провадження № 61-7071св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 723/602/17 (провадження № 61-20313св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 712/4821/16 (провадження № 61-16421св20) суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 753/23979/15-ц: банк, звертаючись до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, надав розрахунок розміру цієї заборгованості. Однак апеляційним судом належним чином не було досліджено наявні в справі докази, не було надано їм належної оцінки, не вирішено питання про наявність чи відсутність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з встановлених судом обставин. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що він не має повноважень визначати розмір заборгованості, є безпідставним, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону. Те ж саме стосується висновку суду про неможливість здійснення ним перевірки розрахунку заборгованості через ненадання позивачем виписки з особового рахунку відповідача. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України). Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором, як позивача, так і відповідача), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, апеляційний суд не врахував наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті. Оскільки суд апеляційної інстанції порушив вищенаведені норми процесуального права та не дослідив належним чином зібрані у справі докази, зокрема розрахунки заборгованості позивача та відповідача за кредитним договором у сукупності та взаємозв`язку з умовами вказаного договору, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - факти наявності чи відсутності заборгованості позичальника перед банком та дійсний розмір такої заборгованості, ухвалене в справі рішення апеляційного суду слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

- у справі № 357/2127/18: Положенням про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженим постановою Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (далі - Положення № 254), визначено перелік первинних документів, які складаються банками залежно від виду операції, та їх обов`язкові реквізити. Залежно від виду операції первинні документи банку (паперові та електронні) поділяють на касові, які підтверджують здійснення операцій з готівкою, та меморіальні, що використовуються для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів з рахунків та внутрішньобанківських операцій. До первинних меморіальних документів, які підтверджують надання банком послуг з розрахунково-касового обслуговування, належать меморіальні ордери, платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, платіжні вимоги, розрахункові чеки та інші платіжні інструменти, що визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України. Пунктом 5.1 глави 5 Положення № 254 визначено, що інформація, яка міститься в первинних документах, систематизується у регістрах синтетичного та аналітичного обліку. Запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа. Виписки з особових рахунків клієнтів, що є регістрами аналітичного обліку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій чи електронній формі) з особових рахунків клієнтів обумовлюються договором банківського рахунка, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунка. Отже, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що виписки з особового рахунка клієнта банку можуть слугувати як документи, що підтверджують фінансові операції;

- у справах № 367/786/17 і № 723/602/17: належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, суди не врахували наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства, висновки щодо відсутності заборгованості за кредитним договором за усіма її складовими не зроблені. Зокрема, судами жодним чином не обґрунтовано відмову у стягненні заборгованості перед банком за тілом кредиту, не вирішено питання про часткове задоволення позову, виходячи з попередньої відсоткової ставки, чим фактично суди ухилився від вирішення спору по суті;

- у справі № 712/4821/16: задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували виписку по особовому рахунку позичальника, яка є належним доказом наявності заборгованості боржника, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18. При цьому суди обґрунтовано відхилили доводи відповідача про неврахування висновку експерта за результатами проведення у справі судово-економічної експертизи, оскільки вказані посилання спростовуються зібраними по справі доказами.

Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

ВИСНОВОК: Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у тому числі розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором»

 

 

Теги: споживчий кредит, позика, воєнний стан, іпотека, займ, відсотки, штрафи, банк, кредитор, боржник, НБУ, споживче кредитування, Адвокат Морозов

Висновки Великої Палати Верховного Суду при відступленні права вимоги за іпотечним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосуванні норм матеріального права при відступленні права вимоги за іпотечним договором

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) здійснивши тлумачення приписів частини першої статті 17 та частини першої статті 24 Закону № 898-IV, Велика Палата Верховного Суду сформулювала ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА:

• Іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

• Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб.

• Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

• Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку.

• Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

 

 

Матеріал по темі: «Неможливість виникнення «абстрактної іпотеки»»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання, а тому поділяє долю права вимоги, яку вона забезпечує

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо акцесорної природи забезпечувального зобов`язання за договором іпотеки

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).

За загальним правилом, акцесорність означає односторонню залежність забезпечувального зобов`язання від основного зобов`язання та характеризується відсутністю взаємозалежності, а також взаємної акцесорності. Тобто саме забезпечувальне зобов`язання має похідний характер від основного та саме юридична доля забезпечувального зобов`язання наслідує юридичну долю основного, а не навпаки.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотека є видом застави.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону № 898-IV іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

У частинах четвертій, п`ятій згаданої статті визначено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання (частина перша статті 7 Закону № 898-IV).

(!!!) Аналіз параграфа 1 глави 49 ЦК України та приписів Закону № 898-IV дає підстави для висновку, що іпотечне зобов`язання має похідний характер від основного зобов`язання, існує в межах основного зобов`язання і саме недійсність основного зобов`язання як договору або вимоги призводить до недійсності правочину щодо його забезпечення, а не навпаки.

З огляду на правову природу забезпечувального зобов`язання саме це зобов`язання має наслідувати юридичну долю основного зобов`язання. В разі припинення основного зобов`язання за українським правом так само припиняється і забезпечувальне зобов`язання, зокрема, в разі виконання боржником основного зобов`язання в повному обсязі.

ВИСГОВОК: Отже, іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання, а тому поділяє долю права вимоги, яку вона забезпечує.

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність оригіналів договорів за якими відступаються права вимоги»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Припинення договорів забезпечення у разі припинення основного зобов’язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення дії договорів забезпечення (іпотеки, поруки, тощо) у разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору)

13 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 159/4956/21, провадження № 61-2573св23 (ЄДРСРУ № 119017731) досліджував питання щодо припинення дії договорів забезпечення (іпотеки, поруки, тощо) у разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» закріплено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається

у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

ВИСНОВОК: Системний аналіз зазначених вище норм матеріального права дає підстави зробити висновок, що після сплати боржником перед банком боргу у повному обсязі, кредитний договір припиняється у зв`язку з виконанням боржником зобов`язання за кредитним договором, а отже,  припиняється й дія всіх забезпечувальних договорів.

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19), постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/26402/20 (провадження № 61-12159св21).

 

 

Матеріал по темі: «Чи є різниця між вартістю предметаіпотеки та розміром заборгованості перед Банком збитками іпотекодавця?»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Чи є різниця між вартістю предмета іпотеки та розміром заборгованості перед Банком збитками іпотекодавця?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість повернення різниці між реалізованою вартістю предмета іпотеки, яка, на думку іпотекодавця, є вищою за розмір заборгованості перед Банком

02 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/127/20 (ЄДРСРУ № 118788195) досліджував питання: «Чи є різниця між вартістю предмета іпотеки та розміром заборгованості перед Банком збитками іпотекодавця?».

Відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Такою нормою визначається можливість використання як способу захисту порушеного права відшкодування збитків, що має універсальний характер захисту цивільних прав.

Статтею 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з частиною першою статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Верховний Суд неодноразово та послідовно вказував на те, що для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов`язання); 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці - діях або бездіяльності).

Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.

Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.

(!!!) Верховний Суд виходить з того, що причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.

Отже, збитки є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи, зокрема невиконання або неналежне виконання установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб`єктів тощо.

Відсутність хоча б одного із перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

ВАЖЛИВО: Отже, заявляючи до стягнення збитків, позивач повинен, окрім наявності всіх чотирьох елементів, чітко визначити у чому вони (збитки) полягають у розмінні статті 22 ЦК України, статей 224 та 225 ГК України (упущена вигода/реальні збитки/моральна шкода).

Враховуючи положення статті 74 ГПК України, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Натомість відповідачу потрібно довести відсутність його вини у завданні збитків позивачу.

Слід зазначити, що господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (близький за змістом висновок щодо самостійного встановлення судом складу правопорушення сформований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі №920/715/17, а також у постановах Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №927/219/20, від 14.09.2021 у справі №923/719/17, від 10.06.2021 у справі №5023/2837/11, від 22.04.2021 у справі №915/1624/16, від 10.03.2020 у справі №902/318/16, від 10.12.2020 у справі №922/1067/17 та від 10.06.2021 у справі №5023/2837/11).

Звернення Банком стягнення на предмет іпотеки не може розглядатися як винні дії відповідача, оскільки є наслідком невиконання договірних зобов`язань позивача перед Банком та таке звернення стягнення на предмет іпотеки не було оскаржено.

ВИСНОВОК: Верховний Суд зауважує, що фактично іпотекодавець хоче повернути різницю між вартістю предмета іпотеки, яка, на його думку, є вищою за розмір заборгованості перед Банком, однак, ця різниця не є витратами, які мають бути зроблені іпотекодавцем для відновлення свого порушеного права, а відтак не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України.

 

 

Матеріал по темі: «Збільшений строк звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису»

 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов