Конфлікт інтересів & приватний інтерес: межі відповідальності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Запобігання та врегулювання конфлікту інтересів: межі відповідальності та рекомендації НАЗК.

Методичні рекомендації з питань запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб, затверджені рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 14 липня 2016 року за № 2 встановлюють, що КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ — це конфлікт між публічно-правовими обов'язками і приватними інтересами державної посадової особи, за якого її приватні інтереси котрі, випливають з її положення як приватної особи, здатні неправомірним чином вплинути на виконання цією державною посадовою особою її офіційних обов'язків або функцій.

Іншими словами, конфлікт інтересів - це ситуація, при якій службова особа, виконуючи свої обов'язки, має приватний інтерес (особисту заінтересованість), який хоча і не обов'язково призводить до прийняття неправомірного рішення або вчинення неправомірного діяння, але здатний до цього призвести.

ВАЖЛИВО: При цьому приватний інтерес не обмежується фінансовими чи матеріальними інтересами або тими інтересами, які дають службовій особі пряму особисту вигоду, в тому числі неправомірну.

Це означає, що конфлікт інтересів може бути пов'язаний із цілком правомірними діями службовця як приватної особи, його належністю до громадських організацій, сімейними інтересами тощо, за умови, що ці інтереси здатні з певною вірогідністю реально спричинити неналежний вплив на виконання цією службовою особою своїх службових повноважень.

Необхідно вказати, що Законом України «Про запобігання корупції» (далі - Закон) передбачено нові визначення термінів «приватний інтерес», «реальний конфлікт інтересів» та «потенційний конфлікт інтересів».

Так за визначенням абз. 8 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що  потенційний конфлікт інтересів - наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень.

Реальний конфлікт інтересів - суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень (абз.12 ч.1 ст. 1 Закону).

В свою чергу, абз. 11 ч. 1 ст. 1 Закону вказує, що приватний інтерес - будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв’язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях.

Розділом V Закону присвячений запобіганню та врегулюванню конфлікту інтересів, де серед іншого передбачено наступне, що особи, зазначені у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов’язані:

1) вживати заходів щодо недопущення виникнення реального, потенційного конфлікту інтересів;

2) повідомляти не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту інтересів безпосереднього керівника, а у випадку перебування особи на посаді, яка не передбачає наявності у неї безпосереднього керівника, або в колегіальному органі - Національне агентство чи інший визначений законом орган або колегіальний орган, під час виконання повноважень у якому виник конфлікт інтересів, відповідно;

3) не вчиняти дій та не приймати рішень в умовах реального конфлікту інтересів;

4) вжити заходів щодо врегулювання реального чи потенційного конфлікту інтересів.

Особливу увагу слід звернути на ч.2 ст. 28 Закону, яка передбачає, що особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не можуть прямо чи опосередковано спонукати у будь-який спосіб підлеглих до прийняття рішень, вчинення дій або бездіяльності всупереч закону на користь своїх приватних інтересів або приватних інтересів третіх осіб.

Між тим, у разі існування в особи сумнівів щодо наявності в неї конфлікту інтересів вона зобов’язана звернутися за роз’ясненнями до територіального органу Національного агентства, а якщо особа отримала підтвердження про відсутність конфлікту інтересів, вона звільняється від відповідальності, якщо у діях, щодо яких вона зверталася за роз’ясненням пізніше було виявлено конфлікт інтересів (ч.5 та ч. 6 ст. 28 Закону).

За порушення законодавства про конфлікт інтересів та інших обмежень щодо запобігання корупції передбачена кримінальна (стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем; стаття 364-1. Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми; стаття 366. Службове підроблення; стаття 366-1. Декларування недостовірної інформації; стаття 367. Службова недбалість; стаття 368. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою; стаття 368-2. Незаконне збагачення; стаття 368-3. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми; стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі; стаття 369-2. Зловживання впливом; стаття 370. Провокація підкупу),  адміністративна (стаття 172—4. Порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; стаття 172—5. Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків; стаття 172—6. Порушення вимог фінансового контролю; стаття 172—7. Порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів; стаття 172—8. Незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових повноважень, стаття 188-46. Невиконання законних вимог (приписів) Національного агентства з питань запобігання корупції ), цивільно-правова (відшкодування матеріальної та/або моральної шкоди відповідно до Цивільного кодексу України) та дисциплінарна відповідальність (неповідомлення про потенційний або реальний конфлікт інтересів за умови не притягнення судом до відповідальності ) у встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 65 Закону).

Між тим, ч. 2 ст. 65 Закону вказує, що особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов’язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

P.s. Стосовно судового процесу необхідно вказати, що рішенням Ради суддів України  №75 від 04 листопада 2016 року "Про роз'яснення щодо наявності конфлікту інтересів" роз’яснено, якщо при виникненні конфлікту інтересів (рішення Ради суддів України від 12 травня 2016 року № 36) під час судових проваджень у кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справах, або під час розгляду матеріалів про адміністративні правопорушення способами врегулювання конфлікту інтересів є: розкриття суддею інформації про конфлікт інтересів, відвід і самовідвід. У випадку, коли за наслідками розкриття інформації відвід не заявлено – конфлікт інтересів вважається врегульованим.

P.s.s. НАЗК розпочинає інформаційну кампанію з роз’яснення законодавства про конфлікт інтересів «Конфлікт інтересів: треба знати!» (див. на офіційному сайті НАЗК або читай Рішення НАЗК від 29.09.2017 р. №839 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів»).

Матеріал по темі: «ЗАХИСТ У СПРАВАХ ПРО КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ: КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ»

Теги: запобігання корупції, конфлікт інтересів, потенційний конфлікт інтересів, реальний конфлікт інтересів, приватний інтерес, відповідальність за корупційні правопорушення, НАБУ, НАЗК, САП, Адвокат Морозов

Звернення НАБУ до суду про визнання угод недійсними: критерій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність та критерій звернення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ)  до суду з позовом про визнання угод недійсними.

07 листопада 2017 року в контексті справи № 910/24258/16 (ЄДРСРУ № 70228021) Вищий господарський суд України досліджував питання щодо правомірності звернення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ)  до суду з позовом про визнання угод недійсними в інтересах держави та відповідність такого звернення нормам Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".

Так, виходячи із вимог частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільного права та інтересу може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 204 ЦК України визначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вказала, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Статтями 1, 8 Конституції України також визначено, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

ВАЖЛИВО: Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

У постанові пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 №11 відзначається, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів установлені стст.215, 216 ЦК, стст.207, 208 ГК. Правила, передбачені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин учинений з порушенням вимог чч.1—3, 5 ст.203 ЦК і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Таким чином, розглядаючи справи за позовами Національного бюро про визнання угод недійсними, суди мають досліджувати такі угоди в контексті статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, частини третьої статті 228 ЦК України, статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та інших норм чинного законодавства України, які містять підстави недійсності угод.

(!!!) Отже, під час вирішення такого спору судам, зокрема, необхідно встановлювати такі обставини:

- наявність або відсутність підстав для визнання недійсною спірної угоди, передбачених нормами, на які посилається позивач, мотивуючи позовні вимоги;

-  правові норми, які підлягають застосуванню до цих спірних правовідносин;

-  відповідність або невідповідність змісту цієї угоди ЦК України та ГК України, іншим актам законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам.

При цьому суд повинен дослідити наявні у справі докази, з'ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.11.2015 р.  № 6-923цс15.

Оскільки позов Національного бюро спрямований на захист інтересів держави і суспільства, суд має встановити особу, якій завдано шкоду, протиправні наслідки оспорюваної угоди, а також вину у формі умислу.

Доказом вини, зокрема, може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 р. № 6-1528цс15, від 06.07.2015 р. № 6-166цс15, а також у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.03.2017  № 01-06/680/17).

Відповідно до ч. 2 ст. 1 ГПК України у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Стосовно повноважень необхідно вказати, що згідно вимог ст. 1 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.

ВАЖЛИВО: Пунктом 13 статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" встановлено, що Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надано право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

Статтею 2 ГПК України визначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Статтею 16 Закону України "Про національне антикорупційне бюро" визначені обов'язки Національного антикорупційного бюро, зокрема, щодо:

- здійснення оперативно - розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також в оперативно - розшукових справах, витребуваних від інших правоохоронних  органів;

- здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також проведення досудового розслідування інших кримінальних правопорушень у випадках, визначених законом.

Зважаючи на обов'язки Національного антикорупційного бюро України, передбачені ст. 16 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" вказаний орган в силу покладених на нього обов'язків та визначеної законом компетенції вживає заходів (в тому числі, шляхом подання відповідного позову до суду) у випадках виявлення в діях інших осіб ознак корупційного правопорушення.

(!!!) Таким чином, з аналізу наведених положень Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" завдань та мети діяльності даного органу вбачається, що Національне антикорупційне бюро України за наявності ознак корупційного діяння зобов'язане вжити ефективних заходів для припинення корупційного правопорушення, в тому числі, внаслідок подання позову про визнання угод недійсними за наявності підстав, передбачених законом, у порядку, встановленому законодавством України.

Крім того колегія суддів Вищого господарського суду України вказала, що у разі звернення Національного бюро з відповідними позовами про визнання угод недійсними, за умови, що такий спір пов'язаний зі здійсненням суб'єктами господарювання господарської діяльності, та з урахуванням дотримання суб'єктного складу сторін, визначеного статтями 1, 2, 21 ГПК України, такі спори підлягають розгляду господарськими судами.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на це суд має надати оцінку підставам, з яких подано позов Національним бюро, зокрема, шляхом дослідження причинно-наслідкового зв'язку між оспорюваною угодою і виконанням Національним бюро покладених на нього завдань та (або) обов'язків, визначених Законом України "Про Національне антикорупційне бюро України".

Такі позови можуть подаватися Національним бюро для попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, а також запобігання вчиненню нових за наслідками порушення відповідного кримінального провадження (з внесенням даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань).

Проте треба брати до уваги, що підслідність Національного бюро визначено частиною п'ятою статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою детективи Національного бюро здійснюють досудове розслідування злочинів, передбачених статтями 191, 2062, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 3661, 368, 3682, 369, 3692, 410 Кримінального кодексу України.

ВИСНОВОК: Національне бюро як орган, що створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовом про визнання угод недійсними з огляду на імперативні приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків.

До того ж, відповідно до п.14 ч.1 ст.3 КПК (притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення) та ч. 6 п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.03.2017  № 01-06/680/17 питання чи мало місце протиправне діяння чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи може доводитися також іншими, окрім вироку суду у кримінальній справі, наявними у матеріалах справи доказами в їх сукупності, з урахуванням вимог визначених у розділі У ГПК України, а тому правова можливість вимагати визнання угод недійсними — один із найпотужніших важелів, який отримало Національне антикорупційне бюро України.

Підсумовуючи зазначене вбачається:

1. Національному бюро надано право подавати до суду позови про визнання недійсними угод (пункт 13 статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України");

2. У разі звернення Національного бюро з позовами про визнання угод недійсними, за умови, що такий спір пов'язаний зі здійсненням суб'єктами господарювання господарської діяльності, такі спори підлягають розгляду господарськими судами;

3. Один з основних критеріїв звернення НАБУ до суду щодо визнання угоди недійсною є причинно-наслідковий зв'язок між оспорюваною угодою і виконанням Національним бюро покладених на нього завдань та (або) обов'язків, визначених Законом України "Про Національне антикорупційне бюро України" з  дотриманням правил підслідності корупційних правопорушень віднесених до компетенції НАБУ та суб’єктивного складу учасників визначених ч. 5 ст. 216 КПК України.

Теги: НАБУ, Національне антикорупційне бюро України, визнання угоди недійсною, звернення набу до суду, правочин, угода, підслідність НАБУ, господарська діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку із не вжиттям виконавчим органом усіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення суду.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012).

Провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Янголенко проти України, no. 14077/05, від 10.12.2009).

Пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).

09 листопада 2017 року Вищий господарський суд України в контексті справи № 7/41 (ЄДРСРУ № 70246125) досліджував питання щодо оскарження постанови виконавчої служби про повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку із не вжиттям виконавчим органом усіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення суду.

05.10.2016 набув чинності Закон України "Про виконавче провадження" №1404-VIII від 02.06.2016.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Суд у даній справі вказав, що відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV від 21.04.99, та Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VІІІ від 02.06.16. основними стадіями виконавчого провадження є: 1) відкриття виконавчого провадження; 2) підготовка до примусового виконання; 3) вжиття заходів примусового виконання рішення; 4) закінчення виконавчого провадження.

Відкриття виконавчого провадження це стадія, яка полягає у діях державного виконавця, що спрямовані на визначення підстав для відкриття виконавчого провадження.

Підготовка до примусового виконання - це дії державного виконавця, спрямовані на встановлення місця знаходження (проживання) боржника, наявності рухомого або нерухомого майна, грошових коштів в установах банків, пропозиції виконати рішення добровільно, створення умов для подальшого виконання виконавчого документу. Мета цієї стадії - створити належні умови для своєчасного й ефективного виконання документів, що надійшли до державного виконавця, а також забезпечити умови для добровільного виконання рішення боржником.

Примусове виконання (застосування заходів примусового виконання рішення) - це вжиття державним виконавцем заходів щодо реалізації припису юрисдикційного акта способами, які визначено законом, із покладанням на боржника виконавчого збору та інших витрат, пов'язаних із виконанням.

Закінчення виконавчого провадження - це дія державного виконавця, що полягає у завершенні проведення виконавчих дій у певному виконавчому провадженні, за певним виконавчим документом.

Отже, здійснення державним виконавцем комплексу дій, які визначені законом, будуть вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документу у встановлені законом строки, з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника.

Згідно ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV від 21.04.1999р. державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання   рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням (ст.32 Закону України №606-ХІV від 21.04.1999р., що знайшла своє відображення у ст.10 редакції Закону №1404-VІІІ від 02.06.2016р.).

Судом встановлено, що не спростовано скаржником, що в рамках виконавчого провадження суду не надано доказів вжиття виконавчим органом всіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення господарського суду.

Необхідно також вказати, що згідно п.6 оглядового листа ВГСУ від 28.01.2016 № 01-06/131/16 до обов’язків державного виконавця під час здійснення виконавчих дій не входить перевірка обґрунтованості надходження коштів на рахунок боржника.

ВИСНОВОК: При цьому, висновок щодо "безрезультатності" та/або "неможливості" розшуку майна чи встановлення/з'ясування певних обставин буде обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець, повністю реалізувавши надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в строк протягом трьох років, якщо інше не передбачено законом.

Тобто, дана норма закону гарантує стягувачу, повторне звернення до органів виконавчої служби за виконанням рішення суду.

Теги: виконавче провадження, повернення виконавчого документу, стягувач, боржник, примусове виконання рішення суду, закон про виконавче провадження, постанова державного виконавця, судова практика, Адвокат Морозов

Правила переривання перебігу позовної давності у кредитних спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила переривання перебігу позовної давності у кредитно-фінансових спорах. Судова практика Верховного суду України. 

08.11.2017 р. Верховним судом України в рамках справи №6-2891цс16 вирішувалось питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом статті 264 ЦК України (переривання перебігу позовної давності) у кредитно-фінансових спорах.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Правовою позицією Верховного суду України від 09.11.2016 р. у справі № 6-1457цс16 передбачено, що відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

ВАЖЛИВО: Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

(!!!) Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

ВИСНОВОК: Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора,  спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення.

P.s. Окрім цього необхідно вказати на правову позицію викладену у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року № 6-895цс15, яка передбачає, що за змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.  

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 24.05.2017 р. висловленої в рамках розгляду справи № 6-1763цс16 .

Теги: позовна давність, переривання строку позовної давності, заява про застосування строків, загальна позовна давність, клопотання про позовну давність, судова практика, Адвокат Морозов