28/02/2021

Оскарження несвоєчасно отриманого судового рішення




Поновлення процесуального строку на оскарження несвоєчасно отриманого судового рішення

Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

У постанові Верховного Суду від 18.06.2020 у справі №826/13606/16 зроблено висновок про те, що при оцінці поважності причин пропуску строку слід звертати увагу не лише на об`єктивні, але й суб`єктивні чинники, зокрема поведінку особи, що свідчить про її наміри реалізувати процесуальні права.

Встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

При цьому якщо пропуск строку на апеляційне оскарження є вочевидь незначним, то перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata.

Аналогічна правова позиція неодноразово викладена в рішеннях Верховного Суду, зокрема, у постановах від 23.10.2019 (справа №297/420/19),  від 18.06.2020 (справа №826/13606/16), від 30 липня 2020 року у справі № 330/898/19(2-а/330/19/2019).

Право учасників справи одержувати копії судових рішень, у тому числі за їхньою заявою, не скасовує обов`язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення, а отже суд апеляційної інстанції має перевірити дотримання судом першої інстанції порядку надсилання учасникам справи копії судового рішення та надати оцінку своєчасності подання апеляційної скарги з урахуванням дати отримання скаржником повного тексту судового рішення (25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 489/901/20, адміністративне провадження № К/9901/34270/20, ЄДРСРУ № 95139185).

Оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не скасовує обов’язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення (11 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 404/4551/19 (2-а/404/262/19), адміністративне провадження № К/9901/7347/20 (ЄДРСРУ № 90898900).

В  той же час, сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвали для вчинення відповідних дій за належною адресою та які повернулися в суд, у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Аналогічної позиції дотримується Верховний суд у постановах від 16.05.2018р. № 910/15442/17, від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.

ВИСНОВОК: Причини пропуску строку на апеляційне оскарження підлягають оцінці на предмет їхньої поважності в загальному порядку, передбаченому КАС України і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав, зокрема з підстав несвоєчасного отримання копії судового рішення.

Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 17 квітня 2019 року в справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18), від 19 червня 2019  року в справі №175/4952/18 (2-а/175/69/18), від 25 червня 2019 року в справі №211/94/18 (2-а/211/25/19), від 02 жовтня 2019 року в справі №404/7875/18 (2-а/404/802/18), 27 січня 2020 року у справі № 826/4126/17, адміністративне провадження №К/9901/21866/19 (ЄДРСРУ № 87170948).

 Також аналогічний правовий висновок містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2019 року у справі №461/5908/18.

 

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження рішення суду з підстав невчасного його отримання»

 

 

 


Помилка у даті складання податкової накладної

 



Помилка у даті складання податкової накладної не може бути виправлена шляхом подання розрахунку коригування до такої податкової накладної

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/2739/17, адміністративне провадження № К/9901/27928/18 (ЄДРСРУ № 95139187) досліджував питання щодо помилки у даті складання податкової накладної

Помилка у даті складання податкової накладної не може бути виправлена шляхом подання розрахунку коригування до такої податкової накладної.

Дійсно, Порядок складання розрахунку коригування до податкової накладної визначено пунктом 21 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.2015 N 1307, не передбачає виправлення даних щодо дати складання податкової накладної та її порядкового номера.

Для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до платника податку відповідальності за затримку реєстрації податкових накладних необхідно встановити причини, що зумовили допущення такого пропуску, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні від нього дії з метою належного виконання податкового обов’язку щодо своєчасної реєстрації таких документів (постанова Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 821/819/17).

Разом із тим, згідно позиції фіскального органу, викладеної в низці роз`яснень та податкових консультацій (в т.ч.  Лист ДФСУ від 03.02.2016 №2208/6/99-99-19-03-02-15, Лист МГУ ДФС - Центрального офісу з ОВП від 26.05.2016 №11743/10/28-10-01-03-11, Лист ДФСУ від 05.05.2017 №89/6/99-99-15-03-02-15, тощо) податкова накладна, складена платником ПДВ за операцією з постачання товарів/послуг із зазначенням іншої дати, ніж дата виникнення «першої події» за такою операцією, може бути визначена платником як така, що зайво складена.

Платник податку на дату виявлення факту зазначення неправильної дати в зареєстрованій в ЄРПН податковій накладній має право скласти "від`ємний" розрахунок коригування до податкової накладної, яка визначена ним як зайво складена, та зареєструвати його в ЄРПН.

Листом  ДПС від 24.10.2019 р. № 981/6/99-00-07-03-02-15/ІПК) «Щодо порядку виправлення помилки, допущеної у даті складання розрахунку коригування» пояснила, що помилка, допущена у даті складання розрахунку коригування, виправленню не підлягає. Крім того, нормами податкового законодавства передбачено складання розрахунку коригування лише до податкової накладної, а тому розрахунок коригування не може бути складено до податкової накладної, яка виведена в нуль (обнулена).

Складення та реєстрація в ЄРПН розрахунку коригування до податкової накладної, визнаної платником податку як зайво складена, не позбавляє платника податку обов`язку скласти податкову накладну за операцією з постачання товарів/послуг із зазначенням у такій податковій накладній дати складання, що відповідає даті настання «першої події» за такою операцією.

Така податкова накладна підлягає обов`язковій реєстрації в ЄРПН таким платником податку з дотриманням визначених Кодексом термінів реєстрації.

Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2020 року у справі № 804/5062/16 указав на необхідність звільнення від застосування штрафних санкцій за порушення граничного строку реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування з підстав їх помилкового подання та надалі виправлення самостійно виявленої останнім помилки. Факт помилкової реєстрації платником податків податкової накладної та/або розрахунку коригування та надалі виправлення самостійно виявленої таким платником помилки не може бути підставою для автоматичного застосування до останнього штрафних санкцій за порушення граничних строків реєстрації такої накладної та/або розрахунку коригування.

ВИСНОВОК: Керуючись наведеними вище роз`ясненнями платником самостійно повинно бути усунуто допущену помилку в податковій накладній бажано безпосередньо в день її виписки шляхом подання розрахунку коригування до податкової накладної та виключення з неї всіх числових показників та подачею того ж дня нової податкової накладної із правильними реквізитами.

Матеріал по темі: «Відмова у реєстрації в ЄРПН податкових накладних у разі порушення граничного строку»

 

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов


26/02/2021

Зупинення провадження у справі: господарський процес

 



Зупинення провадження у справі у зв`язку з об`єктивною неможливістю розгляду цієї справи до вирішення іншої справи

24 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13539/19 (ЄДРСРУ № 95103972) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України у зв`язку з об`єктивною неможливістю розгляду цієї справи до вирішення іншої справи.

Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульованого нормами статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний та має право зупинити провадження у справі.

За змістом пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України господарський суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

У разі зупинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України за вимогами статті 234 ГПК України у мотивувальній частині ухвали повинно бути зазначено, зокрема, обґрунтування висновків, яких дійшов суд при постановлені ухвали (висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.07.2019 у справі № 904/4233/18, ЄДРСРУ № 82860881).

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Під неможливістю розгляду зазначеної справи слід розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Саме по собі твердження про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для застосування пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України.

Вказаний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №910/12694/18, від 17.04.2019 у справі № 924/645/18, від 20.12.2019 у справі № 910/13234/18, від 13.09.2019 у справі № 912/872/18, від 21.02.2019 у справі № 910/974/18, 20 липня 2020 року у справі № 910/11236/19 (ЄДРСРУ №90465574).

При цьому п.5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України прямо встановлює, що суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.06.2020 у справі №910/6674/19.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини четверта та шоста статті 75 ГПК України).

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати:  1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи (аналогічний висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 922/1962/17, від 17.12.2019 у справі № 917/131/19). 

Крім того слід зауважити, що зупинення провадження у справі, на відміну від відкладення розгляду справи, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин (до вирішення іншої справи; до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі), які зумовили зупинення провадження, тому провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього (висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 10.06.2019 у справі № 914/1983/17, від 16.01.2020 у справі № 908/1188/19).

Аналогічна правова позиція викладена Верховним судом 16 січня 2020 року у справі №  908/1188/19 (ЄДРСРУ № 87056161).

У вирішені питання наявності/відсутності підстав для зупинення провадження у справі не слід обмежуватися лише аналізом та співставленням змісту заявлених вимог та обставин справ, а й необхідно враховувати предмет судового розгляду у справах (питання, які розглядаються судом) та у разі оскарження судових рішень - також зважати на об`єкт оскарження (судові рішення, що оскаржуються). Лише детальний аналіз наведених елементів надає можливість вирішити питання про зупинення провадження у справі.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.06.2019 року у справі №910/12694/18.

Необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за приписами якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

ВИСНОВОК: Таким чином, у клопотанні про зупинення провадження у справі заявник повинен надати чітке обґрунтування, у чому полягає об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, а також докази беззаперечної взаємопов’язаності судових спорів.


Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі»

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


Скасування судового рішення з підстав пропущення процесуальних строків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: процесуальним законом не віднесено до обов`язкових підстав для скасування судового рішення порушення норм процесуального права щодо строків звернення до суду

23 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/1927/20, адміністративне провадження № К/9901/1544/21 (ЄДРСРУ № 95076309) досліджував питання щодо скасування судового рішення з підстав пропущення процесуальних строків.

Необхідно наголосити, що процесуальні строки дисциплінують суб`єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

Строки звернення до суду визначені ст. 122 КАС України.

При цьому встановлення наявності або відсутності факту порушеного права здійснюється під час розгляду справи судом по суті лише у випадку своєчасного звернення до суду або у випадку пропуску строку з поважних причин, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду зазначеній у постанові від 12.09.2019 №826/3318/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За змістом ч. 1 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

У рішенні від 13.09.2006 по справі №6-26370кс04 та постанові від 30.09.2015 по справі №21-2231а15 Верховний Суд України зазначив, що поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред`явлення позову стає неможливим або утрудненим. Питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку. Суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити "визнати поважними причини пропуску процесуальних строків".

Відповідно, чинне законодавство обмежує строк звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

З урахуванням положень ст.ст. 122, 123 КАС України обов`язок доказування поважності причин пропуску строку звернення до суду покладений на позивача.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду.

Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Аналогічний підхід застосовано в постанові Великої палати Верховного суду від 20.11.2019  у справі № 9901/405/19.

Разом з цим, строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду зазначеній у постанові від 29.11.2019 справа №607/1402/16-а.

ВИСНОВОК: Процесуальним законом не віднесено до обов`язкових підстав для скасування судового рішення порушення норм процесуального права щодо строків звернення до суду

 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

 

 

Теги: строки, процесуальні строки, строки звернення до суду, пропуск строків, срок, скасування судового рішення, пропущення строків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 




24/02/2021

Право на амортизацію для ФОПів

 



Фізична особа-підприємець має право вести облік основних засобів з використанням П(С)БО 7

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/926/17, адміністративне провадження №К/9901/993/17 (ЄДРСРУ № 95010069) досліджував питання щодо права на амортизацію для ФОПів.

П. 138.3.1 ст. 138 ПК Украйни передбачено, що розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів здійснюється відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності з урахуванням обмежень, встановлених підпунктом 14.1.138 пункту 14.1 статті 14 розділу I цього Кодексу, підпунктами 138.3.2-138.3.4 цього пункту. При такому розрахунку застосовуються методи нарахування амортизації, передбачені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.

Амортизація – систематичний розподіл вартості основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, що амортизується, протягом строку їх корисного використання (експлуатації) (п.п. 14.1.3 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Облік вартості, яка амортизується, ведеться за кожним об’єктом. Розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів здійснюється із застосуванням прямолінійного методу нарахування амортизації, за яким річна сума амортизації визначається діленням первісної вартості об’єкта основних засобів та нематеріальних активів, яка амортизується, на строк корисного використання об’єкта основних засобів та нематеріальних активів (п.п. 177.4.7 п. 177.4 ст. 177 ПКУ).

Частиною першою статті 51 Цивільного кодексу України встановлено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Фізична особа - підприємець на загальній системі оподаткування має право (за власним бажанням) вести облік основних засобів з використанням Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 № 92 зі змінами (далі – П(С)БО 7).

Амортизація основних засобів у разі переходу фізичної особи - підприємця із спрощеної системи на загальну систему оподаткування нараховується з місяця, що настає за місяцем переходу на загальну систему оподаткування та закінчується – з наступного місяця після реалізації (вибуття) або безоплатній передачі об’єктів.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про основні засоби, інші необоротні матеріальні активи та незавершені капітальні інвестиції в необоротні матеріальні активи (далі основні засоби), а також розкриття інформації про них у фінансовій звітності.

З аналізу наведених норм вбачається, що фізична особа-підприємець має право вести облік основних засобів з використанням П(С)БО 7.

Пунктом 4 П(С)БО 7 визначено, що первісна вартість - історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) необоротних активів.

Сума залишкової вартості визначається як різниця між первісною (переоціненою) вартістю необоротного активу і сумою його накопиченої амортизації (зносу).

За змістом пунктів 23-25, 30 П(С)БО 7 нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об`єкта основних засобів та нематеріальних активів, самостійно установленого, але не менше мінімально допустимого строку корисного використання об`єкта основних засобів та нематеріальних активів. Суму нарахованої амортизації відображають збільшенням суми витрат і зносу основних засобів.

Відповідно до підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат.

З системного аналізу наведених норм вбачається, що платник має право здійснювати облік основних засобів, та у зв`язку з цим включати до витрат витрати у вигляді амортизаційних відрахувань за основними засобами, які використовуються ним у підприємницькій діяльності, самостійно обравши метод ведення обліку доходів і витрат.

ВИСНОВОК: Наведеним спростовується твердження податкового органу про відсутність у ФОП права включати до витрат амортизаційні відрахування.

 

P.s. Але, таке право виникає у ФОПів лише в разі ведення ним бухгалтерського обліку балансової вартості основних фондів (транспортних засобів) та за умови фактичного отримання доходу завдяки використанню таких основних фондів.

 


Особливості застосування адміністративного арешту коштів платника податків

 


Тотожність та строки подання заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків та позовної заяви про застосування арешту коштів на рахунках платника

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/563/20, адміністративне провадження № К/9901/16368/20 (ЄДРСРУ № 95009971) досліджував питання щодо тотожності та строків подання заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків та позовної заяви про застосування арешту коштів на рахунках платника.

Згідно з пунктом 94.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов`язків, визначених законом.

Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті (пункт 94.3 статті 94 ПК України).

Пунктом 94.2 статті 94 ПК України передбачено підстави для застосування адміністративного арешту майна, серед яких, зокрема, є відмова платника податків від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Відповідно до пункту 94.10 статті 94 ПК України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.

Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено).

За правилами пункту 94.19.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт припиняється у разі відсутності протягом вказаного строку рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.

У разі якщо майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадку, визначеному, зокрема, пунктом 94.19.1, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється (пункт 94.21 статті ПК України).

(!!!) Зміст наведених норм свідчить про те, що за наявності відповідних умов, визначених у пункті 94.2 статті 94 ПК України, арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого має бути перевірена судом в обов`язковому порядку протягом 96 годин. Відсутність протягом вказаного строку відповідного рішення суду про визнання арешту обґрунтованим зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Разом з тим, арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду (абзац другий пункту 94.6 ПК України).

Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №820/1929/17, арешт на кошти платника податків може бути накладений за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 ПК України, та не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Верховний Суд в цій постанові вказав, що підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, визначені пунктом 94.2 статті 94 ПК України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

При цьому положення статті 94 ПК України не визначає послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів.

Системне тлумачення норм цієї статті свідчить, що адміністративний арешт коштів платника податків не є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і не може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків (Аналогічна правова позиція застосована Верховним судом 21.01.2020 (справа №820/1730/17), 23.04.2020 (справа № 814/1342/15), 11 лютого 2021 року в рамках справи № 813/889/18, адміністративне провадження № К/9901/61954/18 (ЄДРСРУ № 94803019), № П/811/1725/17, адміністративне провадження № К/9901/56967/18 (ЄДРСРУ № 94803020).

КАС України визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного) (частина перша статті 12).

Відтак, податковий орган має право/обов`язок звернутись до суду в порядку загального провадження з дотриманням загальних строків звернення до суду з позовними вимогами про  арешт коштів на рахунках платника податків на підставі пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України.

Крім того, КАС України визначено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ (глава 11) та порядок розгляду окремих категорій термінових адміністративних справ (§ 2 цієї глави). Статтею 283 КАС України врегульовано особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів на підставі заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Цей порядок є альтернативним загальному порядку розгляду справ.

Відповідно до приписів статті 283 КАС України податковим органом заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом, у письмовій формі (частина друга). Такою обставиною в цьому випадку є дата прийняття рішення про застосування адміністративного арешту майна.

У разі недотримання вимог частини другої цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків. Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику заяви та доданих до неї документів (частина третя).

Відповідно до частини четвертої цієї статті, - суд ухвалою відмовляє у відкритті провадження за заявою, якщо: 1) заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті; 2) із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

Відмова у відкритті провадження за заявою унеможливлює повторне звернення заявника з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку (частина п`ята). Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 24 годин з моменту її постановлення (частина шоста). Обчислення строку для розгляду заяви судом відбувається в годинах, та суд повинен прийняти рішення по суті заявлених вимог не пізніше 96 годин, відлік якого розпочинається з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду (частина сьома). До цього строку включаються години, що припадають на вихідні та святкові дні.

Рішення суду у справах, визначених пунктами 1 - 4 частини першої цієї статті, підлягає негайному виконанню. Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані сторонами протягом десяти днів з дня їх проголошення. Подання апеляційної скарги на рішення суду у справах, визначених пунктами 1 - 4 частини першої цієї статті, не перешкоджає його виконанню (частина восьма).

Крім того, КАС України визначено, що при розгляді цієї категорії термінових справ днем подання позовної заяви, апеляційної скарги є день їх надходження до відповідного суду. Строки подання позовних заяв і апеляційних скарг  у справах, визначених цією статтею, не може бути поновлено. Позовні заяви, апеляційні скарги, подані після закінчення цих строків, суд залишає без розгляду (частина п`ята статті 270) Розгляд термінової адміністративної справи закінчується проголошенням повного судового рішення (частина перша статті 271). Судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені (частина третя статті 272).

(!!!) Тобто, податковий орган, звертаючись до адміністративного суду, самостійно визначає порядок такого звернення: в загальному порядку або відповідно до статті 283 КАС України з метою термінового розгляду, про що обов`язково зазначається в позовній заяві (заяві). Законодавцем визначено, що в порядку ст. 283 КАС України податковий орган може звернутись виключно у разі безспірності таких вимог, оскільки в протилежному випадку суд зобов`язаний відмовити у відкритті провадження відповідно до частини четвертої статті 283 КАС України у зв`язку з наявністю спору про право.

Відмова у відкритті провадження відповідно до частини п`ятої цієї статті дає право податковому органу звернутись в порядку загального провадження, але таке звернення можливе і без попереднього звернення до суду в порядку, визначеному статтею 283 КАС України, адже спір про право може виникнути і на етапі застосування адміністративного арешту податковим органом, а тому, звернення до суду з заявою відповідно до статті 283 КАС України в такому випадку може бути недоцільним. В будь-якому випадку спір про право повинен бути не уявним, а реальним, та суду необхідно надати докази про звернення за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку.

Між тим спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням контролюючого органу, що стало підставою виникнення обставин для внесення відповідного подання.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 29.03.2018 у справі №808/2813/17, від 14.11.2018 у справі № 818/907/16, від 28.11.2019 у справі № 640/9094/19 та підтверджені судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду  у постанові  26 червня 2020 року у справі № 280/2993/19.

 

 

P.s. Втім приписи  ПК України  та  статті 283 КАС України  в системному зв`язку виключають наявність у контролюючого органу альтернативних форм звернення до суду з вимогою про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, ніж та, яка передбачена  статтею 283 КАС України.

Так, звернення до суду з іншими, передбаченими частиною першою  статті 283 КАС України  вимогами (законність звернення з якими не втрачається з закінченням 96-годинного строку розгляду заяви судом) можливе і в загальному позовному порядку, зокрема, після закінчення встановленого цією статтею строку, в той же час, звернення до суду з заявою про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків після його припинення позбавлене правового змісту.

Аналогічний підхід до тлумачення відповідних правових норм був викладений в окремих думках суддів М. М. Гімона, І.Я. Олендера до постанови Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі № 280/2993/19.

 

Матеріал по темі: «Адміністративний арешт майна та грошових коштів платника податків»

 


Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96годинного строку, 24 години, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов


23/02/2021

Неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих

 



Надання землі в користування за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/3142/19, адміністративне провадження № К/9901/3068/20 (ЄДРСРУ № 95010134) серед іншого досліджував питання щодо неконкурентного надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Положеннями частини третьої статті 22 Земельного кодексу України визначено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара (частина перша статті 121 ЗК України).

Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

За змістом частини шостої шостою    статті 118 ЗК України    громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства (….) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (….) органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Частиною сьомою цієї норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Зміст наведених норм права свідчить, що дозвіл надається за клопотанням особи у якому мають бути зазначені цільове призначення земельної ділянки, її орієнтовний розмір, а також додаються графічні матеріали з бажаним місцем розташування земельної ділянки. Отже, при поданні клопотання особа самостійно визначає бажане місце розташування земельної ділянки та суб`єкт владних повноважень розглядає можливість надання саме цієї земельної ділянки у власність чи користування.

Водночас, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Також зі змісту положень статті 79-1 ЗК України випливає, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.

Разом з цим 29 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20 (ЄДРСРУ № 92137264) зазначила, що неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає принципам справедливості, розумності і добросовісності.

Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим.

Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. Такий підхід може створювати підґрунтя для розвитку корупції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавець, запроваджуючи регулювання щодо надання землі у користування, не міг мати на меті стимулювання зловживань, посилення соціальної нерівності і спрямованість на неправовий та непрозорий перерозподіл основного національного багатства - землі. Отже, відповідне законодавство слід тлумачити таким чином, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

А у постановах Верховного Суду від 19.02.2019 у справі № 815/905/17 та від 13.07.2017 у справі № 821/445/16 вказано, що включення у передбаченому законодавством порядку спірної земельної ділянки до Переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, права на які виставляються на земельні торги у формі аукціону, виключає можливість відчуження цієї земельної ділянки її розпорядником (відповідачем) до завершення торгів.

ВИСНОВОК: У випадку недобросовісної конкуренції, подати позов до суду про захист свого законного інтересу може будь-яка особа, яка звернулася до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність.

Втім можливість задоволення такого позову залежить від істотних обставин кожної конкретної правової ситуації, зокрема від добросовісності поведінки усіх зацікавлених осіб, обізнаності їх про інтереси інших осіб щодо цієї земельної ділянки тощо.

Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 31 липня 2019 року у справі № 472/1286/17-ц (провадження № 61-42797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 472/1284/17 (провадження № 61-39982св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 472/659/17 (провадження № 61-39640св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1291/17 (провадження № 61-41908св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17 (провадження № 61-37481св18), від 29 січня 2020 року у справі № 472/1289/17 (провадження № 61-39642св18), від 20 березня 2020 року у справі № 472/1290/17 (провадження № 61-43828св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 472/1280/17 (провадження №61-43829св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 472/1283/17 (провадження № 61-40920св18, ЄДРСРУ № 92902605).

 

Матеріал по темі: «Розробка проекту землеустрою без дозволу міської ради»

 


Теги: неконкурентне надання землі у користування,  земельні торги, два і більше заявника, декілька претендентів на землю,  розробка проекту відведення, земельна ділянка, землеустроительный проект, проект землеустрою, проект відведення земельної ділянки, замовлення проекту, дозвіл, відмова в наданні дозволу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


Документальне оформлення відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою

 

Надання дозволу або відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки повинно бути оформлено Держгеокадастром виключно у формі наказу

19 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3058/17, адміністративне провадження №К/9901/44311/18 (ЄДРСРУ № 95010207) досліджував питання щодо документального оформлення відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої  статті 81 Земельного кодексу України  (далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно частин першої-третьої  статті 116 ЗК України  громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

У  статті 121 ЗК України  передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема,   для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.

Відповідно до  вимог частини другої  статті 19 Конституції України  така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України визначено у  статті 118 ЗК України.

Згідно частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122  цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Відповідно до положень частини шостої  статті 118 ЗК України  громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

У частині сьомій  статті 118 ЗК України  зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У цій же частині  статті 118 ЗК України  наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Перелік документів, які повинен подати заявник, визначений законом. Вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені законом, забороняється. Підстави відмови у наданні дозволу є вичерпними. Відтак, будь-які дії, спрямовані на отримання від особи, яка звернулася за дозволом, додаткових матеріалів, в тому числі їх уточнення, прямо суперечать закону та є протиправними.

У свою чергу, такі дії (у разі їх вчинення) не є законним способом поведінки органу, є проміжними відповідями на звернення, не містять чіткого та однозначного рішення про відмову, а отже не можуть вважатися "відмовою у наданні дозволу" у розумінні частини сьомої  статті 118 ЗК України.

Дозвіл або відмова у його наданні є змістом відповідного індивідуального правового акту.

Водночас, у частині сьомій  статті 118 ЗК України  не визначено, в якій саме правовій формі вирішується це питання. Зокрема, чи необхідно приймати відповідне рішення органу з цього питання чи достатньо відповіді у формі листа.

У  статті 118 ЗК України  не визначено прямого обов`язку уповноважених органів реалізувати ці повноваження у формі рішення, листа, тощо. Проте, зазначене питання має важливе значення для обрання ефективного способу захисту прав особи в суді.

Пунктом 9  Положення про  Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, яке затверджене  постановою КМУ від 14 січня 2015 № 15 « Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Положення № 15) передбачено, що  Держгеокадастр в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання  Конституції  та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України та наказів  Мінагрополітики  видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання.

Згідно з п. 84 Типової інструкції з діловодства в територіальних органах Держгеокадастру, затвердженої наказом Держгеокадастру від 15.10.2015р. №600 накази видаються як рішення організаційно-розпорядчого характеру. За змістом управлінської дії накази видаються з основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, адміністративно-господарських, кадрових питань.

Пунктом 123 вказаної Інструкції визначено, що службові листи складаються з метою обміну інформацією між установами як: відповіді про виконання завдань, визначених в актах органів державної влади, дорученнях вищих посадових осіб; відповіді на запити, звернення; відповіді на виконання доручень установ вищого рівня; відповіді на запити інших установ; відповіді на звернення громадян; відповіді на запити на інформацію; ініціативні листи; супровідні листи.

Відповідно до Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого  наказом Міністерства юстиції України 12.04.2005 №34/5  (у редакції  наказу Міністерства юстиції України 15.05.2013 №888/5), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661, наказ, розпорядження, постанова, рішення (далі - розпорядчий документ) - акт організаційно-розпорядчого характеру чи нормативно-правового змісту, що видається суб`єктом нормотворення у процесі здійснення ним виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань та здійснення функцій відповідно до наданої компетенції з основної діяльності, адміністративно-господарських або кадрових питань, прийнятий (виданий) на основі  Конституції  та інших актів законодавства України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та спрямований на їх реалізацію, спрямування регулювання суспільних відносин у сферах державного управління, віднесених до його відання.

Системний аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що за результатами розгляду будь-яких основних питань, в тому числі, про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ.

ВИСНОВОК № 1: Відтак, рішення Держгеокадастру, прийняті за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не можуть бути оформлені у вигляді листів-відповідей.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі №813/1949/16 та від 14 серпня 2020 року у справі № 815/6699/17, від 30.11.2020 у справі №804/4743/16, від 04 лютого 2021 року у справі № 802/927/17-а, від 11 лютого 2021 року у справі №802/1675/17-а.

В той же час відсутність належним чином оформленого рішення Головного управління Держгеокадастру в області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Отже, наданий лист не може сприйматися судом як належна відмова у наданні такого дозволу, оскільки питання вирішене не у встановленому законом порядку.

Відсутність належним чином оформленого наказу Головного управління Держгеокадастру в області про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки після спливу встановленого законом місячного строку розгляду клопотання особи вказує на протиправну бездіяльність.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі №823/1166/17, від 25 червня 2020 року у справі №818/1010/17, від 14 серпня 2020 року у справі № 815/6699/17.

ВИСНОВОК № 2: Оскільки протиправна бездіяльність Держгеокадастру полягає у неприйнятті ним жодного з тих рішень, які передбачені у частині шостій  статті 118 ЗК України, у визначений законом строк, належним способом захисту прав позивача є зобов`язання ГУ Держгеокадастру прийняти відповідне рішення, тобто рішення про надання або рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, але є і інша судова практика…

 

Матеріал по темі: «Як «законно» відмовити заявнику в задоволені клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою?»

 


Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, дискреційні повноваження, дискреція Держгеокадастру, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.