31/01/2020

Обґрунтованість заяви і рішення (ухвали) суду про забезпечення позову


Адвокат Морозов (судовий захист)


Доцільність та обґрунтованість заяви і рішення (ухвали) суду про забезпечення позову в порядку КАС України

29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/9167/19, адміністративне провадження №К/9901/29716/19, №К/9901/24960/19 (ЄДРСРУ № 87237964) досліджував питання щодо доцільності/обґрунтованості заяви про забезпечення позову в порядку КАС України.

Так, у відповідності з частинами першою, другою, четвертою статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

Види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом частини першої якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта (пункт 1 цієї частини статті).

Частиною другою цієї ж статті КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

(!!!) Отже, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просить заявник, з наслідками, які настануть внаслідок, зокрема, зупинення дії оскаржуваного адміністративного акта.

Заходи забезпечення позову застосовуються задля гарантування реального виконання в майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас, для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.

Як наслідок, уможливлюється виконання судового рішення на підставі принципу обов`язковості судових рішень, регламентованого в статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 13 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", пункті 5 частини третьої статті КАС України, рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах "Рябих проти Росії" (§§ 51, 52), "Горнсбі проти Греції" (§ 40).

Згідно роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Своєю чергою, у рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно з Рекомендацією N R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.

(!!!) Відтак, заходи забезпечення позову застосовуються судом лише у виключних, виняткових випадках за наявності для цього умов та підстав, передбачених процесуальним законом, при цьому, такі заходи повинні відповідати критеріям адекватності та співмірності.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 (справа № 826/8556/17), від 25.04.2019 (справа № 826/10936/18).
Слід також враховувати, особливості забезпечення позову в адміністративному процесі, зокрема наявність ознак протиправності оскаржуваного нормативно- правового акту може бути виявлена судом тільки на підставі з`ясування фактичних обставин справи, а також оцінки належності, допустимості і достовірності як кожного доказу окремо, так і достатності та взаємного зв`язку наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності. Застосування заходів забезпечення позову в цьому випадку фактично вирішує справу по суті предмету позову.

До подібних висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 10.04.2019 по справі № 826/16509/18 та підтверджена в постанові ВС від  20 листопада 2019 року по справі №640/2298/19.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 у справі № 800/521/17 також дійшла до подібного висновку, зазначаючи, що забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваної постанови до набрання законної сили судовим рішенням у справі фактично було б ухваленням рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.

В той же час, Верховний Суд у постанові від 17.04.2019 (справа № 705/4587/17) сформулював правову позицію, згідно з якою, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Для забезпечення позову суд повинен на підставі доказів та з огляду на обставини справи, поведінку учасників переконатися, що загроза правам, свободам та інтересам особи має реальний характер. Загроза повинна бути прямо пов`язана з об`єктом спору та мають бути обґрунтовані підстави вважати, що внаслідок невжиття заходів забезпечення позову настануть обставини, встановлені в пункту 1 частини другої статті 150 КАС України.

ВИСНОВОК: Рішення (ухвала) суду про забезпечення позову повинно враховувати наступне:

  • Зміст рішення суду про забезпечення позову повинен ґрунтуватися на висновках (оцінках ступеню ризику) в залежності від дослідження аргументів викладених стороною, а не бути ідентичним доводам, наведеним у позовній заяві.
  • Мотиви, наведені позивачем у заяві про забезпечення позову, повинні свідчити про реальний характер загрози правам заявника до ухвалення рішення по суті спору за умови, якщо невжиття таких заходів, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся;
  • Обов`язковою умовою для застосування заходів забезпечення позову є порушення прав або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням; а по-друге: значення вжитого законотворцем поняття «очевидні ознаки» необхідно розуміти як оціночну характеристику обставин, які сприймаються однозначно, є беззаперечними, не викликають жодних сумнівів й, не потребуючи оцінки доводів і аргументів позовної заяви, висловлених по суті спору, явно свідчать про протиправний характер адміністративного акту, який оскаржується до суду;
  • Позиція заявника, покладена в основу мотивації заяви про забезпечення позову, не повинна ґрунтуватися на припущеннях, а повинна бути підтверджена відповідними доказами, які б достовірно і беззаперечно свідчили про існування обставин, що можуть зумовити застосування судом повноважень, передбачених у главі 10 Розділу І КАС України.








Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

30/01/2020

10 перших сторінок у відповідь на запит надаються безкоштовно

Адвокат Морозов (судовий захист)


Інформація у відповідь на запит надається безкоштовно в розмірі до 10 сторінок (включно) запитуваної публічної інформації

27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/2873/18, адміністративне провадження №К/9901/3963/19 (ЄДРСРУ № 87205002) досліджував питання щодо того, що 10 перших сторінок у відповідь на запит про надання публічної інформацію надаються безкоштовно.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року №2939-VI (далі також - «Закон»).

Відповідно до статті 1 Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Згідно пункту 1 частини першої статті 13 Закону розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

(!!!) Верховний Суд наголошує, що усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися вимогами Закону України «Про доступ до публічної інформації». Тому Суд відхиляє доводи про те, що інші органи виконавчої влади (наприклад, Фонд державного майна України, Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України) у своїх порядках про відшкодування фактичних витрат на копіювання або друк документів передбачили положення про те, що таке відшкодування здійснюється, починаючи з першої сторінки.

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.

Частинами першою, другою статті 21 Закону передбачено, що інформація на запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

Приписами частини третьої вказаної статті встановлено, що розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно.

Згідно статті 23 Закону рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити, зокрема, інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача (частина перша, пункт 7 частини другої).

Верховний Суд вказує, що з буквального тлумачення положень частини другої статті 21 Закону випливає, що у разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний оплатити витрати, пов`язані з копіюванням документів понад встановлений обсяг. Тобто, копії десяти сторінок документу надаються безкоштовно.

Крім того, у пункті 11 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29  вересня 2016 року №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» зазначено, що:

«Відповідно до частини другої статті 21 Закону №2939-VІ у разі, якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. У наведеному положенні під фактичними витратами маються на увазі усі витрати, що здійсненні при копіюванні та/або друкові документів обсягом більш як 10 сторінок, тобто запитувач інформації зобов`язаний відшкодувати витрати на виготовлення всіх сторінок запитаної інформації, крім перших десяти сторінок.

При цьому питання щодо надання розпорядником інформації перших десяти сторінок документа (частини інформації) безкоштовно одночасно з повідомленням запитувача про необхідність відшкодування витрат або повідомленням про відмову в задоволенні запиту у зв`язку з невідшкодуванням відповідних витрат прямо Законом №2939-VІ та іншими чинними нормативно-правовими актами не врегульовано.

Однак, враховуючи міжнародно-правові стандарти у сфері доступу до публічної інформації, вважаємо, що належною практикою є надання за вимогою запитувача перших 10 сторінок безкоштовно одночасно з повідомленням про необхідність відшкодування витрат на виготовлення копій решти документів.»

Конституційний Суд України в ухвалі від 25 червня 2013 року №29-у/2013, якою відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням Міжнародної благодійної організації "Екологія-Право-Людина" щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої, третьої статті 21 Закону України "Про доступ до публічної інформації" зазначив, що положення частини другої статті 21 Закону викладені чітко, зрозуміло і передбачають відшкодування запитувачем фактичних витрат на копіювання та друк документів понад встановлену Законом кількість сторінок, а тому не потребують офіційної інтерпретації.

ВИСНОВОК: 10 перших сторінок у відповідь на запит про надання публічної інформації надаються безкоштовно, тоді як відшкодування запитувачем фактичних витрат на копіювання і друк документів здійснюватися з одинадцятої сторінки…

… за умови, якщо розпорядник інформації встановив розмір плати за копіювання або друк, в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 січня 2020 року у справі № 818/40/17 (ЄДРСРУ № 86988863).



P.s. Верховний суд акцентує увагу на те, що чинним законодавством не передбачено обов`язку розпорядника інформації дотримуватися так званого принципу «єдності та нерозривності документу». Натомість з положень статті 19 Конституції України та пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» випливає обов`язок розпорядника публічної інформації надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.








Теги: запит на інформацію, запрос на информацию, публічна інформація, відповідь на запит, безкоштовна відповідь, 10 перших сторінок, єдність документу, розпорядник інформації, судова практика, верховний суд, Адвокат Морозов

Порушення фіскальним органом вимог щодо призначення та проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

У випадку незаконності податкової перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню

28 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/998/17, адміністративне провадження №К/9901/19260/19 (ЄДРСРУ № 87204734) в черговий раз досліджував питання щодо наслідків скасування наказу про проведення податкової перевірки.

Відповідно до частини другої  статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Згідно з пунктом  75.1  статті  75 Податкового кодексу України  контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до підпункту  75.1.2  пункту  75.1  статті  75 Податкового кодексу України  документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

В силу пункту  78.4  статті  78 Податкового кодексу  України  про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Як зазначено у пункту  86.1  статті  86 Податкового кодексу  України  результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Згідно з пунктом  86.10  статті  86 Податкового кодексу України  в акті перевірки зазначаються як факти заниження, так і факти завищення податкових зобов`язань платника.

Пунктом  86.8  статті  86 Податкового кодексу  України  встановлено, що податкове повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому  статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що здійснення перевірки є необхідною передумовою для винесення податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на винесення податкового повідомлення-рішення.
Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення в зв`язку допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Нормами  Податкового кодексу  України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Таким чином, у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 16.02.2016 (справа №826/12651/14), від 27.01.2015 (справа №21-425а14) та у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.03.2018 (справа №1570/7146/12), від 24.10.2018 (справа №808/1746/15), від 04.02.2019 (справа №807/242/14).

Окрім цього,  не направлення акту перевірки та не надання позивачу права подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, позбавило позивача  можливості реалізації свого права на подання відповідних пояснень й документів, що стосувалися предмету перевірки.

При цьому, суд не повинен надавати оцінку правомірності оспорюваного  рішення, оскільки, порушення процедури проведення перевірки нівелюють її  наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 19.11.2019 у справі №160/8859/18 та від 30.06.2019 у справі № 825/1747/17.

ВИСНОВОК: Отже, позиція Верховного Суду  чітка та зрозуміла: «у разі недотримання вимог проведення податкової перевірки у контролюючого органу відсутні підстави на прийняття рішення за результатами виявлених порушень» і «порушення процедури проведення перевірки нівелюють її  наслідки».

Таким чином порушення контролюючим органом вимог щодо призначення та проведення перевірки призводить до відсутності правових наслідків такої, а у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

З урахуванням вказаного, платникам податків необхідно приділити ретельну увагу документам, що слугували підставою для проведення податкової перевірки і у разі виявлення порушень (недоліків)  … звертатися до суду за захистом своїх прав.






Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов


29/01/2020

Неправомірність пересилання банком грошових коштів фельд`єгерським зв`язком


Адвокат Морозов (судовий захист)


Намагання Банку переслати грошові кошти фельд`єгерським зв`язком є формою зловживання правом, а тому у разі  втрати грошей збитки не підлягають відшкодуванню

27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3579/17 (ЄДРСРУ № 87150916) досліджував питання законності пересилання банком грошових коштів фельд`єгерським зв`язком.

Примітка: Фельд’єгерський зв'язо́к (Військово-кур'єрський урядовий зв'язок, Держзв'язок) — служба урядового кур'єрського зв'язку. Фельд'єгер (нім. Feldjäger, від Feld — «поле» і Jäger — «мисливець») — військовий або урядовий кур'єр для доставки важливих (зокрема секретних) документів.

Предметом даного спору є питання наявності цивільно - правової відповідальності Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України у вигляді відшкодування збитків у зв`язку з порушенням останнім умов договору у вигляді невиконання обов`язку із доставки відправлення, яке заборонено до пересилання без дотримання законодавчо встановленої процедури.

Договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст.ст. 173, 174, 175 ГК України, ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України, і згідно ст. 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

При цьому, зобов`язання в силу вимог ст.ст. 525, 526 ЦК України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься у ч. 1 ст. 193 ГК України.

Відповідно до ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно зі ст. 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Частиною 1 ст. 903 ЦК України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

У відповідності до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України", державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України є державним органом, який призначений для забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового зв`язку, Національної системи конфіденційного зв`язку, формування та реалізації державної політики у сферах криптографічного та технічного захисту інформації, телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України, поштового зв`язку спеціального призначення, урядового фельд`єгерського зв`язку, а також інших завдань відповідно до закону.
Статтею 5 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України" встановлено, що до загальної структури державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України входить, зокрема, головне управління та підрозділи урядового фельд`єгерського зв`язку.

Частиною 1 ст. 10 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України" визначено, що головне управління та підрозділи урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України призначені для організації і забезпечення урядовим фельд`єгерським зв`язком Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем`єр-міністра України, державних органів, органів місцевого самоврядування, органів військового управління та інших юридичних осіб відповідно до законодавства.

Для забезпечення виконання покладених на неї обов`язків Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України має право надавати фізичним або юридичним особам на договірних засадах послуги, безпосередньо пов`язані із забезпеченням виконання покладених на Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України завдань, за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України (п.4 ч.1 ст.15 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України").

Положеннями Порядку визначення вартості та надання платних послуг Головним управлінням та підрозділами урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, затвердженого наказом Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України 29.09.2016 №600, встановлено особливості визначення вартості та надання Головним управлінням та підрозділами урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України платних послуг державним органам, органам місцевого самоврядування та іншим юридичним особам відповідно до п.5 ч.5 та п.4 ч.6 ст.10 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України", Переліку платних послуг, що надаються Головним управлінням та підрозділами урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 №1105.

У цьому Порядку терміни вживаються у таких значеннях:
- замовник - державний орган, орган місцевого самоврядування та інші юридичні особи, яким надаються платні послуги із забезпечення урядовим фельд`єгерським зв`язком на договірних засадах;
- цінне відправлення - відправлення з оголошеною цінністю, визначеною замовником, яке прийняте для доставки Головним управлінням та підрозділами урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 №1105 затверджено перелік платних послуг, що надаються Головним управлінням та підрозділами урядового фельд`єгерського зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, серед якого зазначено, зокрема, доставка кореспонденції та/або цінних відправлень співробітником Головного управління та підрозділів урядового фельд`єгерського зв`язку з прийманням у приміщенні замовника за його заявою: без використання автотранспортних засобів Головного управління та підрозділів урядового фельд`єгерського зв`язку; з використанням автотранспортних засобів Головного управління та підрозділів урядового фельд`єгерського зв`язку.

Статтею 2 Закону України "Про поштовий зв`язок" визначено, що відносини у сфері надання послуг поштового зв`язку регулюються Конституцією України, цим та іншими законами України і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Діяльність у сфері надання послуг поштового зв`язку спеціального призначення (фельд`єгерського і спеціального зв`язку) провадиться відповідно до законодавства України.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про поштовий зв`язок" поштовий зв`язок спеціального призначення - складова частина поштового зв`язку України, призначена для надання послуг поштового зв`язку окремим категоріям користувачів.
Статтею 1 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України" визначено, що спеціальний зв`язок - зв`язок, що забезпечує передачу секретної та/або службової інформації шляхом застосування відповідних організаційних та технічних заходів; система спеціального зв`язку - сукупність обладнання, засобів, комплексів та систем обробки, передачі, технічного та криптографічного захисту інформації, що організаційно, технічно та функціонально поєднані в єдине ціле, призначена для забезпечення користувачів спеціальним зв`язком; засіб спеціального зв`язку - апаратний, апаратно-програмний засіб, який призначений для обробки інформації з обмеженим доступом у складі системи спеціального зв`язку, але не реалізує криптографічних перетворень інформації.

Таким чином, фельд`єгерський зв`язок входить до системи поштового зв`язку України і регулюється нормами Закону України "Про поштовий зв`язок" з урахуванням особливостей, передбачених нормами спеціального закону, зокрема, Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України", а діяльність у сфері фельд`єгерського зв`язку провадиться відповідно до законодавства України та полягає в першу чергу в передачі інформації.

За змістом ст. 13 Закону України "Про поштовий зв`язок" оператори надають користувачам послуги поштового зв`язку відповідно до законодавства України та провадять іншу підприємницьку діяльність в установленому законом порядку. Послуги поштового зв`язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв`язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості.

(!!!) З урахуванням викладеного, управління урядового фельд`єгерського зв`язку державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України є оператором поштового зв`язку в розумінні ст. 5 Закону України "Про поштовий зв`язок", оскільки останній за статусом є державним органом в силу ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України" та об`єктивно не може бути суб`єктом підприємницької діяльності у відповідності до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України" та ст. 42 ЦК України.

Відповідно до п.30 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, у внутрішніх поштових відправленнях пересилаються предмети, не заборонені для пересилання.

Згідно з п.32 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270 у внутрішніх поштових відправленнях забороняється пересилати вогнепальну зброю усіх видів і боєприпаси до неї (крім несправних частин рушниць, які відправляються магазинами мисливських і рибальських знарядь, правлінням Товариства мисливців і рибалок на адресу заводів-виробників або майстерень з ремонту рушниць, а також цими заводами або майстернями на адресу відповідних магазинів і правління Товариства мисливців і рибалок), холодну зброю та інші предмети, спеціально призначені для нападу та оборони (кастети, стилети, балончики з рідиною паралітичної дії тощо), вибухові, легкозаймисті або інші небезпечні речовини, якщо інше не передбачено законодавством; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори, включені ДСКН до переліку наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, що підлягають спеціальному контролю відповідно до законодавства; токсичні та радіоактивні речовини, ртуть, кислоти, отруйні, їдкі речовини; тварин та отруйні рослини; національну валюту (крім нумізматичних монет та їх колекцій), іноземну валюту; харчові продукти, строк зберігання яких не перевищує 10 діб; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 57 зазначених Правил надання послуг поштового зв`язку встановлено, що сума оголошеної цінності внутрішнього поштового відправлення не повинна перевищувати фактичної вартості вкладення та можливих витрат на відновлення документів, що пересилалися, у разі їх втрати.
Таким чином, враховуючи п. 3.5 договору, а саме, що до пересилки не приймаються інші предмети і речовини, заборонені для пересилки переліком, складеним державним комітетом зв`язку та інформатизації України і затвердженим КМУ, Суд зазначає, що фельд`єгерським зв`язком, як зв`язком спеціального призначення, що входить до системи поштового зв`язку України, забороняється пересилати національну та іноземну валюту (крім нумізматичних монет та їх колекцій), а сума оголошеної цінності поштового відправлення не повинна перевищувати фактичної вартості вкладення.

При цьому, цим же пунктом визначено, що виконавець залишає за собою право в присутності представника замовника провести перевірку відповідності укладеного вимогам закону України "Про зв`язок".

Отже, з зазначеного пункту вбачається, що замовником надавались цінні посилки запакованими, а відповідач міг перевіряти вміст відправлень в присутності замовника.

Між тим,  пересилання грошових коштів фельд`єгерським зв`язком, шляхом їх вкладення у цінні відправлення, було прямо заборонено Законом України "Про поштовий зв`язок" та умовами укладеного між сторонами договору.

Крім того, законодавством передбачений спеціальний порядок перевезення валютних цінностей у банківських установах в Україні.

Так, відповідно до п. 1.2 Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України, затвердженої постановою Правління Національного Банку України від 20.10.2004 №495, ця Інструкція визначає порядок відображення в бухгалтерському обліку банками України (далі - банки) типових операцій з готівкою в національній та іноземній валютах під час здійснення касових операцій з приймання та видачі готівки клієнтам, у тому числі із застосуванням платіжних карток, операцій з інкасації готівки, підкріплення банків готівкою національної валюти, під час передавання готівки між банками, вилучення з обігу сумнівних банкнот (монет) та надсилання їх на дослідження, здійснення валютно-обмінних операцій банку, операцій з пам`ятними монетами та банківськими металами в касах банків.

У пункті 1.4 вказаної Інструкції визначено, що бухгалтерський облік операцій банків з готівкою здійснюється за такими балансовими та позабалансовими рахунками, зокрема, 1001 А "Банкноти та монети в касі банку"; 1007 А "Банкноти та монети в дорозі".

У розділі 3 Інструкції передбачено Облік операцій з підкріплення банків готівкою.

Так, відповідно до п.п. 3.3, 3.4 Інструкції, банк має відображати операції зі здавання готівки, у тому числі не придатної до обігу, до Національного банку такими бухгалтерськими проводками: після видачі коштів з операційної каси банку: Дебет - 1007; Кредит - 1001, 1002; після надходження коштів на коррахунок банку: Дебет - 1200; Кредит - 1911; одночасно: Дебет - 1911; Кредит - 1007.
Банк має відображати операції зі здаванням готівки, у тому числі не придатної до обігу, до Національного банку через підрозділи перевезення цінностей та інкасації коштів іншого банку такими бухгалтерськими проводками: після видачі коштів з операційної каси банку: Дебет - 1811; Кредит - 1001, 1002; після надходження на коррахунок банку коштів як оплати за готівку: Дебет - 1200; Кредит - 1811.

Згідно п. 4.4 Інструкції, бухгалтерський облік операцій з передавання готівки між банком та його філіями (відділеннями) та між філіями (відділеннями) одного банку визначається банком самостійно з урахуванням його облікової політики, з дотриманням законодавства України, цієї Інструкції.
Крім того, загальний порядок забезпечення банків готівкою та порядок передавання готівки банками своїм філіям передбачено Інструкцією про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженою постановою Правління Національного Банку України від 01.06.2011 №174, зокрема, пунктом 3 Розділу ІІ вказаної Інструкції.

Згідно з п. 3.1 розділу ІІ Інструкції, Банк (філія) має право самостійно передавати готівку своїм філіям (банку), відділенням або іншим банкам (філіям, відділенням) незалежно від їх місця розташування на території України.
Відповідно до п. 3.3 розділу ІІ Інструкції, Банк (філія, відділення) видає готівку банку-отримувачу за прибутково-видатковим касовим ордером та довіреністю (через уповноважену особу) або за описом цінностей у національній валюті України, що перевозяться (далі - опис цінностей), прибутково-видатковим касовим ордером та дорученням на перевезення валютних цінностей (через інкасаторів).

Пунктом 3.5 розділу ІІ Інструкції визначено, що у разі передавання банком (філією) готівки національної валюти своїм філіям та іншим банкам (філіям, відділенням) незалежно від їх місцезнаходження не пізніше наступного робочого дня надсилається повідомлення про передавання готівки як банком (філією), що передає готівку, так і банком (філією), що її одержує, відповідному відділу (управлінню) грошового обігу в регіоні засобами програмного комплексу "Автоматизація оброблення заявок банків на підкріплення готівкою, вивезення її надлишків і не придатних до обігу банкнот і монет" або, як виняток, засобами електронного зв`язку за погодженням із відділом (управлінням) грошового обігу в регіоні. У повідомленні про передавання готівки на кожний окремий опис мають зазначатися: у разі передавання готівки - найменування банку (філії, відділення), що передав готівку, дата видачі готівки, сума готівки та найменування банку-отримувача (філії, відділення); у разі отримання готівки - найменування банку (філії, відділення), що одержав готівку, дата видачі готівки, дата отримання готівки, сума готівки та найменування банку-відправника (філії, відділення).

Порядок вивезення (інкасації) валютних цінностей із філій банків передбачено Інструкцією з організації інкасації коштів та перевезення валютних цінностей у банківських установах в Україні (далі - Інструкція), затвердженою постановою Правління Національного банку України від 14.02.2007 №45 (в редакції, що діяла на час передачі позивачем відправлень службовій особі фельд`єгерського зв`язку).

Вказаною Інструкцією передбачений спеціальний порядок вивезення готівки, який визначає відповідні заходи щодо збереження вмісту мішків із готівкою та іншими цінностями та передбачає складання відповідних документів на різних етапах здійснення переміщення цінностей.

Відповідно до положень вказаної Інструкції, перевезення валютних цінностей - переміщення в установленому порядку транспортними засобами валютних цінностей, яке здійснюють інкасатори між банківськими установами, між Національним банком і банківськими установами та в структурі Національного банку; послуги з інкасації - це перелік послуг, до яких належать: вивезення надлишків та доставка підкріплень готівки між Національним банком та банківськими установами, між банківськими установами, їх філіями, відділеннями та від них до банкоматів, пунктів обміну валют і у зворотному напрямку.

Перевезення валютних цінностей між банківськими установами (юридичними особами) здійснюється власними підрозділами інкасації, інкасаторами Національного банку або підрозділами інкасації інших банківських установ на підставі укладених договорів (п.1 Глави 4 Розділу ІІІ Інструкції).

Відповідно до п. 3 Глави 1 Розділу ІІІ Інструкції перевезення валютних цінностей між банком і його територіально відокремленими підрозділами (філіями, відділеннями) та до пунктів обміну валют, банкоматів і у зворотному напрямку здійснюється з урахуванням вимог додатка 2 до цієї Інструкції власними силами банку або підрозділами інкасації інших банківських установ згідно з вимогами Положення з використанням визначених відповідно до цього порядку окремих документів, серед яких прибутково-видатковий касовий ордер, опис цінностей, доручення на перевезення валютних цінностей, супровідна відомість до сумки з готівкою (додаток 7), супровідний касовий ордер до сумки з валютними цінностями (додаток 8). Допускається додаткове використання інших документів, розроблених банком для виконання визначених у Положенні про підрозділ завдань щодо внутрішньобанківських перевезень цінностей.

Відповідно до Інструкції власні сили банку - бригада інкасації підрозділу інкасації банку або уповноважена особа банку в супроводі осіб, які здійснюють заходи щодо її особистої охорони та/або цінностей, що переміщуються цією особою;
- перевезення валютних цінностей - переміщення в установленому порядку транспортними засобами валютних цінностей, яке здійснюють інкасатори між банківськими установами, між Національним банком і банківськими установами та в структурі Національного банку;
- послуги з інкасації - це перелік послуг, до яких належать: вивезення надлишків та доставка підкріплень готівки між Національним банком та банківськими установами, між банківськими установами, їх філіями, відділеннями та від них до банкоматів, пунктів обміну валют і у зворотному напрямку.

Таким чином, порядок доставки підкріплень готівки визначається Інструкцією, а доказом передачі валюти особам уповноваженим на її перевезення та факт дотримання позивачем вимог норм права, що регулюють порядок вивезення готівки із власних філій в іноземній валюті, може бути супровідна відомість (додаток 7 до Інструкції), супровідний касовий ордер до сумки з валютними цінностями (додаток 8 до Інструкції).

Отже, з огляду на положення п. 3 Глави 1, п. 1 Глави 4 Розділу ІІІ Інструкції з організації інкасації коштів та перевезення валютних цінностей у банківських установах в Україні, п. 32 Правил надання послуг поштового зв`язку, вивезення надлишків та доставка підкріплень готівки між банківськими установами, їх філіями, відділеннями здійснюється власними силами банку (тобто бригадою інкасації підрозділу інкасації банку або уповноваженою особою банку в супроводі осіб, які здійснюють заходи щодо її особистої охорони та/або цінностей, що переміщуються цією особою) або інкасаторами Національного банку, а пересилання національної валюти (крім нумізматичних монет та їх колекцій) та іноземної валюти у внутрішніх поштових відправленнях заборонено в силу прямої норми законодавства.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Частиною 1 ст. 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. При цьому відсутність своєї вини відповідно до ч.2 ст.614 ЦК України доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.
Частинами 1, 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:  втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);  доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно зі ст.224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Згідно приписів статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) шкоди; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою; 4) вини.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності порушення відповідача, наявності та розміру понесених збитків, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками, покладено на позивача.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

Таким чином, позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та надати докази невиконання зобов`язань та причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням зобов`язань та заподіяними збитками. При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов`язань для підприємства. Тоді як відповідачу потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.

Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Таким чином, протиправна поведінка позивача, який порушив умови договору та вимоги чинного законодавства, не надає йому права вимагати від відповідача відшкодування збитків, оскільки захисту підлягає лише законна та добросовісна поведінка учасника правовідносин.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
З конструкції ч. 3 ст. 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з порушенням своїх зобов`язань, які виникають з цих правовідносин, є формою зловживання правом.

Частина 1 ст. 16 ЦК України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч.ч.    2 - 5 ст. 13 цього Кодексу, зокрема, відмовити у захисті права, яким особа зловжила.

Враховуючи вищевикладене, таке право особи, як відшкодування збитків, у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням іншою стороною свого обов`язку по договору, має ставитися у пряму залежність від добросовісності виконання другою стороною положень такого договору, в даному випадку, пасивного обов`язку щодо утримання від пересилання фельд`єгерським зв`язком грошових коштів без дотримання встановленої законом процедури.
Тобто, при встановленні наявності підстав реалізації стороною свого права на відшкодування збитків у зв`язку з невиконанням іншою стороною умов договору Суд враховує, також, добросовісність виконання іншою стороною, покладених на нею договором обов`язків.

ВИСНОВОК: Намагання Банку пересилати грошові кошти способом, який прямо заборонений законом, є формою зловживання правом. В свою чергу, зловживання не може мати результатом користування благами, які отримані шляхом такого зловживання. Зловживання як таке не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від  20.03.2019 у справі №910/2738/17, 24.06.2019 у справі №910/1398/17, від 22.08.2019 у справі №910/1169/17, від 10.12.2019 у справі №910/13258/17.




Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.