Порушення кримінального провадження за ст. 212 КК України без «узгодженого ППР»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова (не)можливість порушення кримінального провадження за ст. 212 КК України без «узгодженого» податкового повідомлення рішення 

Верховний Суд у своїй постанові від 16.05.2019 у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду (справа № 761/20985/18, провадження №51-8007км18) вказав: «...положеннями ст.3 КПК визначено, що кримінальне провадження це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Досудове розслідування - це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується, серед іншого, закриттям кримінального провадження. Якщо не було події кримінального правопорушення або в діях особи немає складу кримінального правопорушення, то за таких обставин кримінальне провадження не може бути розпочато. А якщо через помилку чи з інших причин таке провадження було розпочато, то воно негайно має бути припинено і з позиції вимог правопорядку, і з огляду дотримання інтересів всіх учасників правовідносин.....». 

Крім цього, слід враховувати сталу судову практику про те, що податкова інформація, наявна у контролюючого органу, є лише статистичними даними, які самі по собі не можуть свідчити про вчинення підприємством порушень податкового законодавства. 

Будь-яка податкова інформація, зокрема, надана іншими контролюючими органами носить виключно інформативний характер та не є належним доказом в розумінні закону.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 02.04.2020 року по справі №160/93/19, від 04.06.2020 року по справі №340/422/19 та від 16.04.2021 по справі №813/1301/15. 

Як вбачається з постанови колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14.01.2025 (справа № 583/2063/16-к, ЄДРСРУ № 124689383) факт податкового порушення, види та розмір несплачених податків, способи й механізм такої несплати, документальні докази вчинення податкового правопорушення, коло посадових осіб платника, відповідальних за несплату податків, встановлюються саме актом податкової перевірки; обвинувачення за ст. 212 КК України передбачає наявність податкового боргу, який повинен бути узгодженим та вираховується на підставі податкової перевірки, й за результатами такої перевірки виноситься повідомлення-рішення, яке також має бути узгодженим.

У вищевказаній постанові Верховного суду викладена правова позиція відповідно до якої, обвинувачення за ст. 212 КК України передбачає наявність податкового боргу, який повинен бути узгодженим і вираховується на підставі податкової перевірки, й за результатами такої перевірки виноситься повідомлення-рішення, яке також має бути узгодженим. Натомість у кримінальному провадженні орган досудового розслідування перебрав на себе повноваження податкового органу та почав проводити розрахунки без врахування наявної в матеріалах кримінального провадження документації, фактично створивши у такий спосіб новий доказ компіляцію. 

(!!!) Згідно з постановою колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 24.06.2025 (справа № 172/1310/23), аналітичні дослідження спеціалістів не можуть бути процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні щодо злочинів. 

Наведене вище узгоджується з послідовною практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (наприклад, із постановами від 27 вересня 2018 року у справі № 533/93/16-к, провадження № 51-4186км18; від 28 липня 2021 року у справі № 754/7890/19, провадження № 51-2468км21; від 24 листопада 2021 року у справі № 711/93/17, провадження № 51-3425км21; від 29 травня 2023 року у справі № 583/877/21, провадження № 51-603км23). 

У постанові від 20.11.2024 року у справі №201/9734/21 Верховний Суд зазначив, що на час розгляду кримінального провадження податкове повідомлення-рішення оскаржується в порядку адміністративного судочинства. Тож наразі не встановлено, чи є в цьому провадженні обов`язковий елемент складу злочину, передбачений ст. 212 КК України, а саме чи призвели діяння, що інкримінувалися до фактичного ненадходження до бюджетів коштів у великих й особливо великих розмірах, і це питання перебуває на вирішенні судів адміністративної юрисдикції. 

До того ж, дотримання прав платників податків є ключовим. Оскарження податкових рішень та забезпечення прозорості процесу є важливими для захисту прав суб`єктів господарювання. Судова практика підтверджує, що докази повинні відповідати критеріям належності, допустимості та достовірності, чого аналітичні дослідження у більшості випадків не забезпечують. 

У справі №201/9734/21 суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, що висновок спеціаліста за результатами проведення економічного дослідження і висновок експерта не можуть замінювати встановленого Податковим Кодексом України порядку нарахування та сплати податків, перевірки правильності їх сплати і підтверджувати визначення грошового зобов`язання, що підлягає сплаті, у зв`язку з чим не є належними доказами відповідно до ст. 85 КПК України, адже не можуть підтвердити наявність податкової заборгованості, яка визначається відповідно до норм податкового законодавства. 

Крім того, скасування судом податкових повідомлень-рішень свідчить про відсутність податкового зобов`язання, в ухиленні від сплати якого обвинувачується особа, а тому особа не може бути визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 212 КК України (Постанови Верховного суду від 17 липня 2018 року у справі № 362/4372/13-к (провадження № 51-4150км18), від 26 вересня 2018 року у справі № 361/8842/2014-к (провадження № 51-3069км18), від 19 листопада 2019 року у справі № 759/10575/16-к (провадження № 51-1951км19), від 26 лютого 2020 року у справі № 296/415/12-к (провадження № 51-247км18) та ін.) 

Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 08 жовтня 2004 року № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов`язкових платежів» визначено, що в разі оскарження до суду платником податків рішення податкового органу обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може ґрунтуватися на такому рішенні до остаточного вирішення справи судом, за винятком випадків, коли обвинувачення не тільки базується на оскаржуваному рішенні, а й доведено на підставі додатково зібраних доказів відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України. 

У підп. 13 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 року №227, визначено, що Державна податкова служба України відповідно до покладених на неї завдань контролює своєчасність подання платниками податків (платниками єдиного внеску) передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів, єдиного внеску. 

Тож саме на вказаний контролюючий орган покладено функцію з визначення суми недоїмки податкового грошового зобов`язання, а не на правоохоронні органи, за винятком додаткових зібраних доказів, які будуть вказувати на помилковість та/або неповноту акта податкової перевірки та наявність прямого умислу в особи на вчинення кримінального правопорушення. 

ВИСНОВОК: Жодні аналітичні довідки чи висновки експертів не в змозі замістити узгоджене ППР, оскільки згідно з ПК України вони не утворюють обов`язку сплати податку платником. 

Крім того, стала практика Верховного Суду свідчить, що обвинувачення за ст. 212 КК передбачає наявність податкового боргу, який повинен бути узгодженим та вираховується на підставі податкової перевірки, й за результатами такої перевірки виноситься повідомлення-рішення, яке також має бути узгодженим.

  

Матеріал по темі: «Покладення в основу податкової перевіркиматеріалів кримінального провадження»

 

 

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Окрема ухвала суду, як засіб судового впливу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: порядок та підстави постановлення окремої ухвали суду, як засобу судового впливу

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 214/6740/16-ц, провадження № 61-11307св25 (ЄДРСРУ № 135770821) досліджував питання щодо порядку та підстав постановлення окремої ухвали суду, як засобу судового впливу.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені судом саме під час судового розгляду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком».

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження №11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Вирішення питання щодо наявності правових підстав для постановлення окремої ухвали здійснюється виключно з ініціативи Суду, хоч повідомлена сторонами інформація може бути прийнята до уваги.

Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 22 вересня 2021 року у справі №9901/144/21.

Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 990/131/22).

Отже, єдиною підставою для постановлення окремо ухвали у справі є випадок виявлення при вирішенні спору по суті порушення певним органом чи особою вимог законодавства.

Постановлення окремої ухвали суду не є формою притягнення порушника до відповідальності, а є формою реагування суду на виявлені ним можливі порушення з метою вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Перевірка наявності чи відсутності підстав для притягнення відповідних осіб до відповідальності здійснюється органами, уповноваженими на це, які і мають встановити наявність чи відсутність складу правопорушення.

ВИСНОВОК: Окрема ухвала є способом реагування суду на випадки виявлення порушення законності та правопорядку. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

 

Матеріал по темі: «Особливості постановлення судом окремих ухвал»

 

 

Теги: окрема ухвала, суд, постановлення окремої ухвали, судовий вплив, порушення закону, неправомірна поведінка, профілактичний вплив, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Чи зупиняється дія ППР після подання позову до суду, але до відкриття провадження у справі?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи зупиняється дія податкового повідомлення рішення після подання платником податків позову до суду, але до відкриття судом провадження у адміністративній справі?

 

Щодо права платника податків оскаржити рішення контролюючого органу в судовому порядку

Пунктом 56.1 ст. 56 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) визначено, що рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

Строк звернення до адміністративного суду – це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів (постанова Великої Палати Верховного суду від 4 жовтня 2018 року у справі  № 800/304/17 (ЄДРСРУ № 77286410).

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до п. 56.18 ст. 56 ПКУ з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення (ППР) або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

(!!!) При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.07.2025 у справі № 500/2276/24 вирішувала питання визначення строку звернення до суду із позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення та за наслідками аналізу норм Податкового кодексу України у взаємозв`язку з нормами Кодексу адміністративного судочинства України виснувала, що в адміністративному судочинстві можна виділити такі строки оскарження рішень/дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень:

1) якщо платник податків не оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку - строк звернення до суду становить 6 місяців (частина друга статті 122 КАС України);

2) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке не стосується нарахування грошових зобов`язань (наприклад, блокування ПН; присвоєння ризикового статусу тощо), - строк звернення до суду становить 3 місяці (частина четверта статті 122 КАС України);

3) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке передбачає нарахування грошових зобов`язань (наприклад, податкове повідомлення-рішення), - строк звернення до суду становить 1 місяць (пункт 56.19 статті 56 Податкового кодексу України).

Таким чином, строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (без використання процедури досудового вирішення спору) становив шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Окрім цього, звертаючись до загальнодоступного інформаційно-довідкового ресурсу Державної податкової служби України вбачається, що ДПС  відповідаючи на питання: «Чи повинен платник податків повідомляти контролюючий орган про оскарження ППР в суді?», проявляючи власну ініціативу надає відповідь «ТАК»! (https://zir.tax.gov.ua/main/bz/view/?src=ques&id=31035).

ВИСНОВОК № 1: Підсумовуючи викладене вище вбачається, що платник податків, в установлені Законом строки, може звернутися до суду за оскарженням рішення контролюючого органу + письмово повідомити про цей факт податкову (враховуючи завантаженість адміністративних судів аналогічного роду спорами).

 

Щодо порядку звернення до суду при оскарженні рішення контролюючого органу

В судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, а позовні та інші заяви, скарги та інші визначені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в день надходження документів (Ч. 1 та 2 ст. 18  «Єдина судова інформаційно-комунікаційна система» КАС України)

Підсистема «Електронний суд» забезпечує обмін процесуальними документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, органами та установами системи правосуддя, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу.

За допомогою сервісу Електронного суду учасники судового процесу можуть подавати до суду процесуальні документи (позовні заяви, клопотання тощо) в електронному форматі.

Відповідно до норм чинного законодавства, юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, адвокати, нотаріуси, виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти та інші юридичні особи, зобов'язані мати електронний кабінет у ЄСІТС.

11 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/389/24 (ЄДРСРУ № 119649538) вказав, що відповідно до пункту 17 підрозділу 1 розділу III Положення особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством.

Згідно з вимогами процесуального законодавства, часом вручення процесуальних документів в електронній формі є дата отримання судом повідомлення про доставлення документів на офіційну електронну адресу (п. 2 ч. 1 ст. 127, п. 2 ч. 6 ст. 251 КАС України; п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, п. 2 ч. 8 ст. 128, п. 2 ч. 6 ст. 272 ЦПК України).

Отже, доставка процесуального документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд» презюмує таке вручення/отримання відповідному учаснику, але відлік процесуальних строків починається не з часу надходження інформативних повідомлень у розділ «Повідомлення», а з дати надходження самих процесуальних документів до електронного кабінету у розділ «Мої справи».

В свою чергу, ст. 168 КАС України вказує, що позов пред’являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.

Згідно ч. 2 та 8 ст. 171 КАС України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі, а питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує протягом п’яти днів з дня надходження до адміністративного суду позовної заяви, заяви про усунення недоліків позовної заяви у разі залишення позовної заяви без руху, або отримання судом у порядку, визначеному частинами третьою - шостою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

У постанові від 29.11.2023 по справі № 227/477/21 Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначено, що відправлення документа заявником та його отримання судом не обов`язково є одномоментною подією та може не збігатися у часі; і для правильного обрахування строку визначальним є саме момент відправлення відповідного документа заявником за допомогою електронних засобів. Ототожнення понять «час реєстрації» та «час подання процесуальних документів» є необґрунтованим.

ВИСНОВОК № 2: В судах України функціонує система ЄСІТС і кожна юридична особа публічного і приватного права повинна там бути зареєстрована, а також зобов’язана подавати/отримувати процесуальні документи за допомого впровадженої системи.

 

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: При зверненні платника податків до суду з позовом про оскарження рішення контролюючого органу через систему ЄСІТС, вважається що позовна заява є надісланою та фактично зареєстрованою з моменту її подання засобами електронного зв’язку, а отже грошове зобов'язання, визначене контролюючим органом, вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Окрім цього, можна використати рекомендацію ЗіР ДПС та надіслати відповідне повідомлення контролюючому органу про оскарження ППР в судовому порядку.

   

Матеріал по темі: «Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним ППР»

 

 

 

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Істотне збільшення вартості майна, як підстава виникнення спільної сумісної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку/жінки на праві особистої приватної власності в результаті істотного збільшення вартості майна

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 541/845/21, провадження № 61-417св26 (ЄДРСРУ № 135770771) досліджував питання щодо виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку/жінки на праві особистої приватної власності в результаті істотного збільшення вартості майна.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Статтею 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів:

1) істотність збільшення вартості майна;

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може полягати у ремонті майна, його добудові чи перебудові, тобто діях, що призвели до істотного збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому в конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно не лише враховувати збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

(!!!) Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2025 року у справі № 673/547/21 та від 28 травня 2025 року у справі № 741/484/22.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається, чи стає несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

(!) За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 201/2503/20).

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення повинен бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).

ВИСНОВОК: Наявність різниці в технічних характеристиках та вартості майна в різні періоди часу сама по собі не є достатнім доказом виникнення права спільної сумісної власності на підставі статті 62 СК України без підтвердження джерела походження коштів та особистого трудового внеску другого з подружжя саме у такі поліпшення.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: поділ спільної сумісної власності подружжя – неподільної речі (авто після ДТП)

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/8894/23, провадження № 61-14966св25 (ЄДРСРУ № 135770747) досліджував питання щодо поділу спільної сумісної власності подружжя – неподільної речі (авто після ДТП).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див.: постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19, провадження № 61-14809сво21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21, зроблено висновок, що «якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України)».

(!) Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України).

Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Подібні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16,провадження № 61-37616св18, від 24 лютого 2021 року у справі № 127/16630/17, провадження № 61-83св21, від 09 червня 2021 року у справі № 761/18817/17, провадження № 61-6447св21, від 14 листопада 2024 року у справі № 727/1140/21, провадження № 61-14646св23.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Судам також роз`яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя.

Транспортний засіб, придбаний в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя і на нього поширюється презумпція спільності майна подружжя. Оскільки спірний автомобіль є неподільною річчю, то позовні вимоги позивачки про стягнення на її користь з відповідача грошової компенсації вартості 1/2 його частки є обґрунтованими.

Визначаючи розмір грошової компенсації 1/2 частини вартості вказаного автомобіля, суди повинні виходити із дійсної його вартості на час розгляду справи. Зазначене узгоджується з нормами СК України та правовими висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеними у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15, провадження № 61-9018сво18.

ВИСНОВОК: Якщо в процесі розгляду справи буде встановлено, що автомобіль потрапив у ДТП у період, коли подружжя перебувало у зареєстрованому шлюбі, тобто до набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили, то стягненню підлягають 1/2 частки спірного автомобіля відповідно до вартісного висновку експерта про оцінку транспортного засобу.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості»

 

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов