Добросовісний набувач на іпотечне майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розповсюдження інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки

13 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1374/20 (ЄДРСРУ № 133348319) досліджував питання щодо розповсюдження інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки.

За змістом статті 575 Цивільного кодексу України іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, серед яких, зокрема, визначено:

- у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі, в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою;

- особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; примусове відчуження земельної ділянки, іншого нерухомого майна відповідно до статті 14-1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення, не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі (такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17).

Тобто специфікою іпотечних правовідносин є те, що законодавець у Законі України «Про іпотеку» чітко визначив правові наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, зокрема, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, а також підстави для припинення права іпотеки, серед яких відсутня така підстава припинення, як набуття права на майно іншою (третьою) особою, щодо якого на час набуття майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про обтяження його іпотекою.

Отже, на думку колегії суддів, висновок, викладений у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, підлягає конкретизації з урахуванням специфіки іпотечних правовідносин шляхом уточнення, а саме: добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Водночас специфікою іпотечних правовідносин є те, що законодавець у Законі України «Про іпотеку» чітко визначив правові наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до іншої (третьої) особи, зокрема, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, а також підстави для припинення права іпотеки, серед яких відсутня така підстава припинення, як набуття права на майно іншою (третьою) особою, щодо якого на час набуття майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про обтяження його іпотекою.

З огляду на викладене вище, існують також підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений у пункті 7.22. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, за змістом якого Суд, з посиланням на пункт 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (який має загальний характер без урахування специфіки саме іпотечних правовідносин), виснував, що за таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню. Колегія суддів вважає, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду в іпотечних правовідносинах не узгоджується з імперативними приписами статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку» та у ньому не враховано, що пункт 38 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, який був покладений в основу висновку у справі № 922/2416/17 про припинення права іпотеки за умови відсутності в Державному реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень та добросовісності набувача майна, придбаного за відсутності в Державному реєстрі відомостей про обтяження, - не стосувався безпосередньо іпотечних правовідносин, відповідно, не враховував специфіку їх правового регулювання.

Колегія суддів також вважає, що інститут добросовісного набувача на відносини іпотеки не має розповсюджуватися, адже ні норми чинного цивільного законодавства України, ані правова цивілістична доктрина не передбачають припинення чи не припинення іпотеки в залежності від добросовісності набувача іпотечного майна, що очевидно не відповідає нормам частини першої статті 17 та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку», які не тільки не визначають такої умови для припинення іпотеки, а й навпаки - прямо встановлюють, що при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача такого майна, навіть тоді, коли він не знав про обтяження майна іпотекою (тобто незалежно від добросовісності набувача).

У цивільному праві України інститут добросовісного набувача використовується для вирішення спорів про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння та набуття права власності на майно, яке відчужене особою, яка не мала на це права (статті 330, 388 ЦК України).

ВИСНОВОК: Отже, на думку Верховного суду, поширення інституту добросовісного набувача на відносини іпотеки не передбачено.

Справу № 922/1374/20 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання та реєстрація права власності на предмет іпотеки»

 

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

Скріншоти переписки у месенджері Viber, як доказ у судовому спорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скріншоти переписки у месенджері Viber в якості належних і допустимих доказів у судовому спорі

09 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4083/24, провадження № 61-14964св25 (ЄДРСРУ № 133182740) досліджував питання щодо належності доказів скріншоти переписки у месенджері Viber.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) вирішуючи питання щодо використання електронних доказів у справі, зазначила таке: «Процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21 зазначено, що «паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ.

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21).

(!!!) Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа.

Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах».

Аналогічні процесуальні положення закріплені в частині третій статті 100 ЦПК України та пункті 1 частини другої статті 76 ЦПК України.

Отже, якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» не виключає можливості використання електронних доказів, які не є електронними документами у розумінні цього Закону, без кваліфікованого електронного підпису, якщо такі докази у сукупності з іншими матеріалами справи дають змогу встановити відповідні обставини.

Слід відмітити, що  не є порушенням норм процесуального права не дослідження оригіналу електронних доказів за наявності в матеріалах справи паперових копії цих доказів за відсутності обґрунтованих сумнів у їх відповідності оригіналу (постанова Верховного суду  від 28.04.2021 по справі № 234/7160/20).

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене та приймаючи той факт, що скріншоти у цій справі не використовувалися як самостійний електронний доказ, а були оцінені судами разом з іншими доказами, то суд мав право визнати їх належними та допустимими доказами.

 

 

Матеріал по темі: «Переписка в Telegram, Viber та Skype, як доказ в судовому спорі»

 

 

 

Теги: переписка Telegram, Viber, Skype, електронний підпис, лист у відповідь, скріншот, електронний доказ, допустимість доказів, электронное доказательство, скрин, фотографія екрану, скрін, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення судом факту належності до громадянства України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: встановлення належності до громадянства України громадян колишнього СРСР

05 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 279/2237/25, провадження № 61-15762св25 (ЄДРСРУ № 133828691) досліджував питання щодо встановлення судом факту належності до громадянства України.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

(!!!) Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: 1) постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; 2) постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.

Згідно з підпунктами «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту.

У пункті 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним з необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні стосунки з такою особою, або рішення суду.

Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися з фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

Подібні висновки зроблено зокрема у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23), від 06 листопада 2023 року у справі № 511/2413/19 (провадження № 61-10582св23), від 13 лютого 2024 року у справі № 501/437/23 (провадження № 61-15105св23), від 08 грудня 2025 року у справі № 496/5950/24 (провадження № 61-6693св25).

ВИСНОВОК: Судова практика з приводу встановлення факту постійного проживання на території України сформована Верховним Судом і може пов`язуватися з фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

 

 

Матеріал по темі: «Скасування дозволу на імміграцію в Українута посвідки на постійне проживання»

 

 

 

#іммігрант, #скасування_дозволу_на_імміграцію_в_Україну,  #посвідка_на_постійне_проживання, #загроза_національній_безпеці_України, #громадський_порядок, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

 

 

Використанням акційних товарів у межах стимулюючих заходів («подарунок за покупку»)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: використанням акційних товарів у межах стимулюючих заходів («подарунок за покупку») та відсутністю факту їх самостійної реалізації

03 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/29144/24, адміністративне провадження № К/990/54673/25 (ЄДРСРУ № 133764528) досліджував питання щодо правопорушення, пов`язаного з використанням акційних товарів у межах стимулюючих заходів («подарунок за покупку») та відсутністю факту їх самостійної реалізації.

В ході перевірки встановлено, що Товариство у межах здійснення господарської діяльності придбавало широкий асортимент товарів (зокрема какао, кавові напої, снеки, скляний посуд, бульйонні кубики, каву та чай в асортименті), необхідних для забезпечення виробничого процесу, просування продукції на ринку, утримання конкурентних позицій та проведення рекламних заходів.

Придбання зазначених товарів та розрахунки з постачальниками були відображені за кредитом рахунків 631 та 685, оприбуткування - за дебетом рахунків бухгалтерського обліку 202, 209, 221, 281, що підтверджується регістрами бухгалтерського обліку та первинними документами. Контролюючим органом не заперечується факт придбання та оприбуткування зазначених товарів.

У ході перевірки встановлено, що подальше використання цих товарів відображалося в бухгалтерському обліку за рахунками 23 «Виробництво», 902 «Собівартість реалізованих товарів», 943 «Собівартість реалізованих виробничих запасів», 3774 «Розрахунки по виділу», 91 «Загальновиробничі витрати», 92 «Адміністративні витрати», 93 «Витрати на збут», 24 «Брак у виробництві», 26 «Готова продукція», що свідчить про використання таких товарів у господарській діяльності платника.

Суди також установили, що первинні документи щодо внутрішнього переміщення матеріалів у виробництво, договори з контрагентами, видаткові та податкові накладні, а також розпорядчі документи щодо проведення рекламних акцій (накази та положення про проведення стимулюючої рекламної акції «Подарунок за покупку») були надані платником під час перевірки, досліджені контролюючим органом і не містять зауважень з боку відповідача щодо їх оформлення чи достовірності.

Встановлено, що стимулюючі рекламні акції «Подарунок за покупку» проводилися платником на підставі відповідних наказів = якими затверджувалися правила проведення акцій, визначався перелік товарів (торговельних марок), періоди проведення та умови надання подарунків. Відповідно до правил акцій, подарунок надавався споживачам, які виконали встановлені умовами акції вимоги.

При цьому, незважаючи на наявність усіх первинних документів та підтвердження фактичного використання товарів у господарській діяльності, в акті перевірки зроблено висновок про відсутність відповідних товарів у складі реалізованих товарно-матеріальних цінностей, що і стало підставою для висновків про заниження доходів та податкових зобов`язань.

Суди визнали, що витрати на формування акційних товарів безпосередньо пов`язані з виробничою діяльністю платника податків, зумовлені реалізацією готової продукції та правомірно включені до складу витрат відповідно до статті 134 ПК України. За таких обставин у платника податків відсутній обов`язок нарахування податкових зобов`язань з податку на додану вартість, у тому числі відповідно до пункту 198.5 статті 198 ПК України, та реєстрації податкових накладних за такими операціями.

Верховний суд наголосив, що методика розрахунку «незадекларованих доходів», застосована контролюючим органом, є неправомірною, оскільки ґрунтується на зіставленні показників різної економічної природи та не відповідає фактичним обставинам реалізації продукції.

Фактично, ПДВ не нараховується, якщо безкоштовні товари чи послуги стали частиною загального продажу (наприклад, у вигляді бонусу до основного товару), чи вартість цих подарунків була включена до ціни основного товару чи послуги, яка оподатковується ПДВ.

ПДВ необхідно сплатити, якщо товари/послуги були передані окремо, без зв’язку з іншими продажами, і їхня вартість не була врахована у складі інших оподатковуваних операцій.

ВИСНОВОК: Доходи формуються виключно від реалізації продукції, а подарунок, наданий у межах рекламної акції, доходу не формує, якщо: 1) подарунковий товар належним чином оприбуткований; 2) використання цих товарів відображено в бухгалтерському обліку; 3) наявні відповідні розпорядчі документи про проведення «акції»; 4) акційні товари включені до складу витрат.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відображення в акті податкової перевірки необґрунтованих даних та суб`єктивних припущень»

 

 

 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

Верховний суд стосовно листа Мінекономіки щодо публічних закупівель (зміна ціни)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо роз`яснення Мінекономіки України від 24 листопада 2020 року № 3304-04/69987-06 відносно підвищення ціни у договорах публічних закупівель

21 листопада 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 920/19/24, провадження № 12-16гс25 (ЄДРСРУ № 132556416) досліджувала питання щодо оцінки листа Мінекономіки від 24 листопада 2020 року № 3304-04/69987-06 "Щодо укладення, виконання, зміни та розірвання договору про закупівлю".

Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи про наявність неоднакового праворозуміння пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, а саме наявність відмінного від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 січня 2024 року у справі № 922/2321/22, роз`яснення Міністерства економіки України, викладеного в листі від 24 листопада 2020 року № 3304-04/69987-06, оскільки позиція Міністерства економіки України, викладена в листах, не є нормативно-правовим актом і тому не створювала та не створює для осіб жодних прав чи обов`язків щодо дотримання визначеної у них інформації (див. постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 червня 2021 року у справі № 927/491/19).

За приписами статті 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Статтею 57 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов`язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, з чого випливає, що у випадках, коли цей порядок був додержаний, діє презумпція знання закону всіма громадянами.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною п`ятою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

ВИСНОВОК: Ураховуючи наведене, надання Міністерством економіки України листів або роз`яснень, які суперечать висновку щодо застосування норм права, викладеному у постановах Верховного Суду, а у цьому випадку викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 922/2321/22, прямо порушує наведені вище правові приписи та жодним чином не може вплинути на правильність застосування норм Закону № 922-VIII (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 922/2497/23).

 

 

Матеріал по темі: «Збільшення ціну товару більш ніж на 10 % від початково встановленої ціни в договорі прозакупівлю»

 

 

Теги: публічні закупівлі, збільшення ціни на товар, маржа, десять відсотків, коливання ціни на товар, паливо, газ, електроенергія, верхня межа, остаточна ціна, підвищення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Збільшення ціну товару більш ніж на 10 % від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість зміни умов договору про закупівлю шляхом збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % у випадку закупівлі пального, природного газу та електричної енергії

21 листопада 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 920/19/24, провадження № 12-16гс25 (ЄДРСРУ № 132556416) досліджувала питання щодо можливості зміни умов договору про закупівлю шляхом збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % у випадку закупівлі бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії, в т.ч. з урахуванням унесених Законом № 1530-ІХ змін до пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад визначено Законом № 922-VIII .

Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону № 922-VIII відносини, пов`язані зі сферою публічних закупівель, регулюються виключно цим Законом і не можуть регулюватися іншими законами, крім випадків, встановлених цим Законом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 цього Закону договір про закупівлю визначається як господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі / спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару.

Основні вимоги до договору про закупівлю та внесення змін до нього урегульовані статтею 41 Закону № 922-VIII, частиною першою якої визначено, що договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із частиною першою статті 652 ЦК України разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Частиною четвертою статті 41 Закону № 922-VIII визначено, що умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції / пропозиції за результатами електронного аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі / спрощеної закупівлі або узгодженої ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури, крім випадків визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті та/або випадків перерахунку ціни за результатами електронного аукціону в бік зменшення ціни тендерної пропозиції / пропозиції учасника без зменшення обсягів закупівлі.

За загальним правилом істотні умови договору про закупівлю, однією з яких є ціна товару, не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі (частина п`ята статті 41 Закону № 922-VIII). Однак зазначена норма передбачає випадки, коли допустима зміна істотних умов договору про закупівлю.

У спірних правовідносинах договір про закупівлю та оспорювані додаткові угоди до нього були укладені у період дії положень норм частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII у двох редакціях: 1) Закону № 114-ІХ (договір про закупівлю та додаткова угода до нього № 2) та 2) Закону № 1530-ІХ (додаткові угоди до договору № 5 - 10).

 

Щодо застосування пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII (у редакції Закону № 114-ІХ)

Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII  істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадку, зокрема, збільшення ціни за одиницю товару до 10 % пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку в разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.

24 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 922/2321/22, в якій вирішувалось питання про те, чи дозволяють норми пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII (у редакції Закону № 114-ІХ) збільшувати ціну товару більш ніж на 10 % від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю.

У пунктах 88-90 наведеної постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов`язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.

(!!!) Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у разі зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, у порядку статті 652 ЦК України, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинне перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.

Такий правовий висновок неодноразово також був викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 квітня 2024 року у справі № 922/433/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 918/779/23, від 06 лютого 2025 року у справі № 910/5182/24, від 18 лютого 2025 року у справі № 925/889/23 тощо, де інтерпретовано та застосовано положення пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII як імперативну норму, яка визначає верхню межу дозволеного відсоткового збільшення ціни за одиницю товару - не більше 10 % від ціни товару, погодженої сторонами в договорі про закупівлю.

ВИСНОВОК № 1:  Отже, згідно з положеннями пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII (у редакції Закону № 114-ІХ) зміна ціни в договорі закупівлі допускається за таких умов:

-збільшення ціни за одиницю товару до 10 %;

-збільшення ціни має бути пропорційне збільшенню ціни цього товару на ринку в разі коливання його ціни на ринку;

-така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю;

-така зміна може відбуватися не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю;

-обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.

До того ж застосована законодавцем при формулюванні цієї норми конструкція "не частіше ніж один раз на 90 днів" фактично надає можливість вносити зміни до ціни товару неодноразово, але лише в межах дозволеного відсоткового збільшення ціни за одиницю товару - не більше 10 %.

 

Щодо застосування пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII (у редакції Закону № 1530-ІХ)

На відміну від норм пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIIIу редакції Закону № 114-ІХ, який урегульовував можливість збільшення ціни за одиницю товару не частіше ніж один раз на 90 днів лише з моменту підписання договору про закупівлю, положеннями цього пункту в редакції Закону № 1530-IX визначено, що строк зміни умов договору може відраховуватись як з моменту підписання договору, так і з моменту внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Тобто редакцією цієї норми законодавець передбачив лише можливість внесення зміни до ціни договору неодноразово: вперше - один раз у перші 90 днів з дня підписання договору; другий і подальші рази - один раз на 90 днів, які починаються з моменту останньої зміни ціни.

Іншими словами, зміни та доповнення до пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, внесені Законом № 1530-IX, стосуються лише встановлення альтернативного варіанта визначення моменту початку обчислення строку для зміни ціни за одиницю товару - 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю або 90 днів з моменту внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару.

Проте пунктом 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIIIяк у редакції, викладеній Законом №114-ІХ, так і в редакції, викладеній Законом № 1530-ХІ, однаково передбачено, що такі обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовуються у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії.

Водночас положення пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIIIу редакції Закону № 1530-ХІ не містять змін щодо максимально можливого збільшення розміру ціни за одиницю товару, погодженої сторонами договору закупівлі, визначеної попередньою редакцією цієї норми на рівні не більше 10 %. У будь-якому випадку загальний розмір збільшення ціни не може перевищувати 10 % ціни, встановленої в договорі закупівлі.

ВИСНОВОК № 2: Філологічне тлумачення пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII свідчить, що зміна істотних умов договору про закупівлю після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі допускається лише у випадках, прямо передбачених цією нормою. Одним із цих випадків є збільшення ціни товару, але за умови, що таке збільшення не може перевищувати нормативно визначеного відсоткового значення суми, встановленої в договорі про закупівлю, яке у пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII унормовано на рівні не більше 10 %.

До того ж визначене законодавцем відсоткове значення обмеження суми є граничним (пороговим) і відповідний ліміт зміни ціни слід враховувати при кожному внесенні змін до договору про закупівлю, а не застосовувати щоразу до кожного окремого випадку внесення змін. Іншими словами, це означає, що сукупне значення збільшення ціни при послідовних змінах до договору (у разі коливання ціни товару на ринку) не може перевищувати нормативно закріпленого 10 % значення для зміни ціни, визначеної в договорі про закупівлю.

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду висновує, що зміна умов договору про закупівлю щодо збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % не допускається, зокрема, у випадку закупівлі бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії. Внесені зміни Законом № 1530-ІХ до пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII не стосуються встановленої первісною редакцією цього Закону заборони збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10 %, в тому числі і при здійсненні закупівлі бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії.

Виняток з обмежень, викладений в останньому реченні пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII,повинен тлумачитися суто буквально, а тому він стосується лише строків зміни ціни за одиницю товару у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії (дотримання умови про зміну лише раз на 90 днів в цьому випадку не діє) і не визначає верхньої межі збільшення (зміни) ціни за одиницю товару.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення збитків у судовому порядку Державною аудиторською службою»

 

 

Теги: публічні закупівлі, збільшення ціни на товар, маржа, десять відсотків, коливання ціни на товар, паливо, газ, електроенергія, верхня межа, остаточна ціна, підвищення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов