понедельник, 14 октября 2019 г.

Реєстрація місця проживання в садовому (дачному) будинку


Адвокат Морозов (судовий захист)


Верховний суд: відмова в реєстрації місця проживання в садовому (дачному) будинку протиправна!!!

10 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2340/4673/18, адміністративне провадження № К/9901/18913/19 (ЄДРСРУ № 84855623) досліджував питання щодо правової можливості реєстрації місця проживання в садовому будинку.

Суть справи: На думку Управління з питань державної реєстрації садовий будинок не є житловим приміщенням, призначеним для постійного користування, у зв`язку з чим, доводи заявника про право на реєстрацію місця проживання в садовому будинку є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Статтею 2 «Свобода пересування» Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та в Першому протоколі до неї від 16 вересня 1963 року, що ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, установлено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, урегульовано Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 1382-IV передбачено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.

Місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Згідно ч. 1, 3 ст. 6 Закону № 1382-IV громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається: свідоцтво про народження; квитанція про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Статтею 9-1 Закону № 1382-IV визначено, що орган реєстрації відмовляє в реєстрації або знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала передбачені цим Законом документи або інформацію; у поданих особою документах містяться недостовірні відомості або подані нею документи є недійсними; для реєстрації або зняття з реєстрації звернулася особа, яка не досягла 14-річного віку. Рішення про відмову приймається в день звернення особи. Заява про реєстрацію чи зняття з реєстрації місця проживання повертається особі із зазначенням у ній причин відмови.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Згідно ч. 1 ст. 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до ст. 4 Житлового кодексу Української РСР від 30 червня 1983 року № 5464-X (далі - ЖК УРСР) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Житловий фонд включає: жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їхнім об`єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).

До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об`єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, установлені для громадського житлового фонду.

До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Аналіз наведених вимог чинного законодавства дає підстави для висновку, що реєстрація місця проживання фізичної особи здійснюється за наявності в особи житла.

Житлом, у розумінні наведених вимог законодавства, є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Отже, для цілей реєстрації місця проживання будинок або інше приміщення мають відповідати таким ознакам житла як пристосування та придатність для постійного проживання в них.

Підставою для відмови позивачу у проведенні реєстрації місця проживання відповідачем визначено те, що будинок, у якому позивач просить зареєструвати своє місце проживання, є садовим будинком і не належить до житлового фонду, а тому зазначений садовий будинок не призначений для постійного проживання, у зв`язку з чим, зареєструвати позивача за цією адресою не є можливим.

Слід відмітити, що відповідно до п. 2 Порядку переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки затвердженого ПКМУ від 29 квітня 2015 р. № 321 «Про затвердження Порядку переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки» переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки здійснюється безоплатно органами місцевого самоврядування села, селища, міста, з якими відповідні дачні поселення та садівничі товариства пов’язані адміністративно або територіально.

Для переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок громадянин, який є його власником, або уповноважена ним особа (далі - власник) подає до виконавчого органу сільської (селищної, міської) ради, а у разі, коли в сільській раді виконавчий орган не утворено, - сільському голові (далі - уповноважений орган) заяву, до якої додаються: - копія документа про право власності на дачний чи садовий будинок, засвідчена в установленому порядку; -  письмова згода співвласників (за наявності) на переведення такого будинку в жилий; - звіт про проведення технічного огляду дачного чи садового будинку з висновком про його відповідність державним будівельним нормам.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що садовий будинок відповідає вимогам державних будівельних норм та згідно відомостей, які містяться в технічному паспорті - складається з коридору, кухні-їдальні, кімнат, санвузлів, кабінету, топочної, холу, гардеробу. Відтак, садовий будинок придатний для експлуатації та проживання в ньому людей.

Водночас, суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідно до ЖК УРСР садовий будинок не зазначений в переліку об`єктів, які не входять до житлового фонду.

Верховний суд погоджується з такими висновками судів та не вбачає підстав для відступлення від них, оскільки вони ґрунтуються на приписах чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Доводи касаційної скарги з посиланням на положення державних будівельних норм, відповідно до яких для садових будинків установлюються інші нормативні вимоги до зовнішніх конструкцій, інженерного устаткування, що не відповідають аналогічним нормативним вимогам до житлових будинків, зазначених висновків Суду не спростовують.

Верховний Суд зазначає, що відмінність будівельних норм у частині вимог до окремих конструктивних рішень, що застосовуються під час будівництва житлових будинків у порівнянні з садовими будинками, не позбавляє останніх ознак, притаманних житлу, і не спростовує їхньої придатності для постійного проживання, за умови, що власник садового будинку з власної ініціативи пристосував його для цього, встановивши додаткове обладнання чи комунікації.

Крім цього, Суд враховує, що чинне законодавство не виключає можливості переведення садових будинків у статус житлових.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо переведення садових і дачних будинків у жилі будинки та реєстрації в них місця проживання» від 02 вересня 2014 № 1673-VII, ЖК УРСР доповнено статтею 8-1 «Переведення в жилі будинки садових і дачних будинків», згідно з якою громадяни <…> мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Отже, факт будівництва садового будинку на підставі будівельних норм, що відрізняються від будівельних норм, установлених для житлових будинків, не спростовує того, що він може потім використовуватися для проживання в ньому.

Відтак, Суд погоджується з висновками судів, що відмова відповідача зареєструвати місце проживання позивача за адресою, визначеному позивачем - не ґрунтувалася на вимогах закону.

ВИСНОВОК: Реєстрація за адресою житла фізичної особи, зокрема, садового будинку, є можливою та повністю узгоджується з вимогами діючого законодавства.




Теги: реєстрація в садовому  будинку, реєстрація на дачі, прописка на дачі, місце проживання в садовому будинку, реєстрація місця проживання, прописка, судова практика, Адвокат Морозов


суббота, 12 октября 2019 г.

Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції або через суд першої?


Адвокат Морозов (судовий захист)


Надмірний формалізм або подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

10 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/538/19, адміністративне провадження № К/9901/22078/19 (ЄДРСРУ № 84856032) досліджував питання надмірного формалізму або подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Згідно з пунктом 6 частини третьої статті 2 КАС України забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства.

Частиною третьою статті 3 КАС України встановлено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 КАС України.

Згідно з частиною першою статті 293 КАС учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 297 КАС визначено, що апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

При цьому за приписами підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Між тим, відсутність ЄСІТС не перешкоджає подати скаргу в паперовій формі до апеляційного суду (23 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 496/585/18, провадження №61-42038св18 (ЄДРСРУ № 79472674)

Доречно також нагадати, що оголошення про створення та забезпечення функціонування ЄСІТС було опубліковано Державною судовою адміністрацією України у газеті "Голос України" № 229 (6984) 01 грудня 2018 року.

У подальшому, у газеті "Голос України" (№ 42 (7048) від 01 березня 2019 року) опубліковано повідомлення Державної судової адміністрації України, згідно якого (відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 28 лютого 2019 року № 624/0/15-19 та враховуючи результати обговорення з судами, іншими органами та установами системи правосуддя питання необхідності відтермінування початку функціонування ЄСІТС), Державна судова адміністрація України повідомила про відкликання оголошення, опублікованого в газеті "Голос України" (№ 229 (6984) від 01 грудня 2018 року).
Разом з тим, наказом ДСА України № 628 від 22 грудня 2018 року "Про проведення тестування підсистеми "Електронний суд" у місцевих та апеляційних судах" вирішено запровадити тестовий режим експлуатації підсистеми "Електронний суд" у всіх місцевих та апеляційних судах України.

Відповідно до пункту 2 цього наказу місцевим та апеляційним судам у ході тестового режиму експлуатації підсистеми "Електронний суд" слід керуватися вимогами Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (із змінами і доповненнями), у частині функціонування підсистеми "Електронний суд" (далі - Положення № 30).

Так, відповідно до пункту 2.3 рішення Ради суддів України від 12 квітня 2018 року № 16 передбачено, що ряд норм Положення № 30, в тому числі і розділ XI (Підсистема "Електронний суд"), набирають чинності та можуть використовуватись у тестовому режимі виключно для судів, визначених пілотними згідно з відповідним наказом ДСА України.

ВАЖЛИВО: На цій підставі Верховний суд дійшов  висновку, що з 22 грудня 2018 року отримані всіма місцевими та апеляційними адміністративними судами заяви та інші процесуальні документи через підсистему "Електронний суд" мають реєструватися та розглядатися в установленому порядку.

Зокрема, відповідно до пункту 14 розділу XI Положення № 30 всі електронні документи, що надходять до суду, автоматично розмішуються у відповідному реєстрі електронної кореспонденції автоматизованої системи документообігу суду. Їхня реєстрація здійснюється за загальними правилами реєстрації вхідної кореспонденції, визначеними відповідними інструкціями з діловодства.

Отже, відповідно до пункту 1 Розділу ХІ Положення № 30 з 22 грудня 2018 року у всіх місцевих та апеляційних судах обмін електронними документами між судом, фізичними особами та учасниками судового процесу забезпечується засобами підсистеми "Електронний суд". Учасники судового процесу за допомогою зареєстрованого Електронного кабінету можуть надсилати копії електронних документів іншим учасникам судової справи, крім випадків, коли інший учасник не має зареєстрованого електронного кабінету, подавати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також отримувати судові рішення та інші електронні документи (пункт 2 Положення № 30).

Електронний кабінет - захищений веб-сервіс, за допомогою якого забезпечується взаємодія авторизованого користувача з АСДС у режимі реального часу. Порядок реєстрації та роботи з електронним кабінетом встановлюється адміністратором (пункт 15 частини першої Розділу ІІ Положення № 30).

Згідно з вимогами розділу XI Положення № 30 обмін процесуальними документами в електронній формі повинен здійснюватися з офіційних електронних адрес (Електронних кабінетів), які вони мають створити в підсистемі "Електронний суд", розміщеній за посиланням: https://cabinet.court.gov.ua.

Таким чином, відсутність факту початку повноцінного функціонування ЄСІТС не може бути перешкодою для роботи її підсистеми "Електронний суд" та відповідно, права особи на подання процесуальних документів через цю підсистему в електронній формі.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 2340/4648/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 520/20958/18.

Як вбачається з лексичного і семантичного аналізу наведеної норми, - структура першого речення допускає множинне її тлумачення.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження, тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Між тим відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (рішення у справах «Каньєте де Хоньї проти Іспанії»,  «Гору проти Греції»,  «Михолапа проти Латвії»).

У справах «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 07 липня 2011 року ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі «якості» закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.
В контексті наведеного, Верховний Суду вважає, що особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 297 КАС України, підпункту 15.5 пункту 15 розділу Розділу VII «Перехідні положення» КАС України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 15 розділу Розділу VII «Перехідні положення» КАС України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до статті 297 КАС України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без мети захисту певного суспільного інтересу.

Натомість, при поверненні апеляційної скарги без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, наслідком чого стало порушення права скаржника на судовий захист.

Верховний Суд зазначає, що при касаційному розгляді взято до уваги правову позицію Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18), а також ураховано усталену судову практику Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з питання застосування підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, що знайшла своє відображення у численних його постановах, серед яких постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 405/1873/18 (2-а/405/50/18), від 18 грудня 2018 року у справі №   591/2303/18, від 11 лютого 2019 року у справі № 404/2807/18, від 14 лютого 2019 року у справі №404/2725/18, від 18 лютого 2019 року у справі № 805/2750/18-а, від 6 березня 2019 року у справах №№ 2040/5473/18, № 811/1664/18, 816/1760/18, 2040/7255/18, від 13 березня 2019 року у справі № 814/218/14, від 15 березня 2019 року у справі № 2-а-7354/08, від 21 березня 2019 року у справах №№ 816/1955/18, 820/4185/18, 200/10160/18-а, від 3 квітня 2019 року у справах №№ 0840/3179/18, 826/12196/17, від 5 квітня 2019 року у справі № 186/294/16-а, від 10 квітня 2019 року у справі № 211/4350/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 0440/4893/18, від 19 квітня 2019 року у справах №№ 337/2020/18, 336/3555/18 (2-а/336/228/2018), від 15 травня 2019 року у справі № 440/4594/18, від 19 червня 2019 року у справі № 440/3782/18, від 24 червня 2019 року у справі № 2040/7769/18, від 27 червня 2019 року у справі № 420/5845/18, від 1 липня 2019 року у справі № 440/4513/18, від 11 липня 2019 року у справах №№ 805/2621/18-а, 182/634/17 (6-а/0182/32/2018), 473/1431/19, від 17 липня 2019 року у справі № 316/1538/18 (ЗП/0840/195/18), від 26 липня 2019 року у справі № 820/4106/17, від 9 серпня 2019 року у справі № 520/5024/19, від 15 серпня 2019 року у справі № 280/5560/18, від 16 серпня 2019 року у справах №№ 1240/2178/18, 520/5660/19, 520/30/19, від 22 серпня 2019 року у справах №№ 160/2280/19, 554/213/19, від 29 серпня 2019 року у справі № 340/940/19.

ВИСНОВОК: Скаржники мають право:  як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.



P.s. Висловлена в оскаржуваному судовому рішенні незгода колегії суддів апеляційного адміністративного суду із вищезазначеною правовою позицією Верховного Суду з питання застосування підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України не впливає на результат касаційного розгляду.






Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати


Адвокат Морозов (судови захист)


Накладення арешту на рахунок боржника, який призначений для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам.

10 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1572/19 (ЄДРСРУ № 84847733) досліджував питання щодо правової можливості та законності накладення арешту на рахунок боржника, який призначений для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам.

Приписами частини першої статті 2, частини другої статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01.07.1949 № 95, ратифікованої Україною 04.08.1961, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім`ї. Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого в тому числі стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статей 97 Кодексу законів про працю, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».

Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, виплата підприємством працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.

Відповідно до пункту 2 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання відкритих відповідно до статей 191 та 261 Закону України «Про теплопостачання», статті 151 Закону України «Про електроенергетику», та на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

Тобто, рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.06.2019 у справі № 916/73/19.

При цьому, п. 1 ч. 4 ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

У п. 2 наказу Міністерства доходів і зборів України від 09.09.2013 № 453 "Про затвердження Порядку прийняття банками на виконання розрахункових документів на виплату заробітної плати" передбачено, що банки приймають від платників єдиного внеску грошові чеки, платіжні доручення та інші розрахункові документи на видачу (перерахування) коштів для виплати заробітної плати, на які відповідно до Закону нараховується єдиний внесок, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання платником єдиного внеску розрахункових документів (документів на переказ готівки) про перерахування коштів для сплати сум єдиного внеску. Суми, сплачені за цими документами, повинні складати не менше 1/3 суми коштів для виплати заробітної плати, зазначеної в грошових чеках, платіжних дорученнях та інших розрахункових документах.

Частиною 2 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено заборону на звернення стягнення та накладення арешту, зокрема, на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.

За змістом ч. 3 ст. 52 Закону України "Про виконавче провадження" не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом.

Отже, держава гарантувала та захистила законом право фізичної особи на своєчасне одержання винагороди за працю. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку.

ВИСНОВОК: Накладення арешту на грошові кошти, за рахунок яких здійснюється виплата заробітної плати, є неправомірним.

Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом у постановах від 27.03.2018 у справі № 922/808/16, від 16.05.2018 у справі № 905/294/15, від 11.06.2018 у справі № 910/4153/13, від 09.09.2019 у справі № 913/958/16.








Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 10 октября 2019 г.

Звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса


Адвокат Морозов (судовий захист)


Процедура звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса

09 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/4277/17-ц, провадження №61-36410св18 (ЄДРСРУ № 84845755) досліджував питання щодо процедури звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Системний аналіз статей 24, 26, 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», статті 87 Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5, постанови Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса» свідчить, що процедура звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса складається із двох етапів.

Перший, підготовчий етап, який включає повідомлення боржника і здійснення державної реєстрації. Цей етап спрямований на забезпечення а) прав та інтересів боржника, якому має бути відомо, що кредитор розпочинає процедуру звернення стягнення та спосіб звернення стягнення, який буде кредитор застосовувати; б) інтересів інших учасників обороту, яким має бути забезпечено достовірну інформацію про процедуру звернення стягнення та спосіб звернення стягнення.

Другий, етап вчинення виконавчого напису, який полягає в подачі нотаріусу документів, що підтверджують безспірність вимог.

Недотримання одного із етапів процедури звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса є підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц (провадження №14-83цс18) зроблено висновок, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезченого обтяженням зобов`язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Відсутність у Законі України «Про нотаріат» та в Порядку № 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту такої реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог.

Разом з тим Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає правовий режим регулювання обтяжень саме рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізацію інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна (стаття 1 цього Закону).  Якщо предметом обтяження є нерухоме майно, то відсутні підстави для застосування приписів цього Закону до спірних правовідносин (02 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/3006/17, провадження № 12-278гс18 (ЄДРСРУ № 83589983)

01 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 314/3827/17, провадження № 61-387св19 (ЄДРСРУ № 83413940) нагадав, що підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.

Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року № 6-887цс17, постанові Верховного Суду у справі від 19 вересня 2018 року № 207/1587/16 (провадження № 14-12559св18).







Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Дискреційні повноваження ДФС стосовно розрахунку пені на грошове зобов’язання платника


Адвокат Морозов (судовий захист)


Судовий орган НЕ наділений повноваженнями та НЕ може підміняти податковий орган, зокрема, щодо визначення періоду та в цілому процедури нарахування пені.

08 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/3060/19, адміністративне провадження №К/9901/24919/19 (ЄДРСРУ № 84805439) досліджував питання щодо стягнення податкового боргу з розрахункових рахунків платника податків, а також стосовно дискреційних повноважень контролюючого органу стосовно правильності та обґрунтованості розрахунку пені на грошове зобов’язання платника податків.

У разі несплати платником податків протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення або ж закінчення процедури його оскарження, визначених контролюючим органом грошових зобов`язань такі податкові зобов`язання вважаються узгодженими. Факт узгодження податкового зобов`язання має наслідком обов`язок платника податку сплатити таке зобов`язання у встановлений законом строк.

Зважаючи на те, що вимогою заявленого позову є стягнення податкового боргу, предметом доказування у даній справі є обставини, які свідчать про наявність підстав, з якими закон пов`язує можливість стягнення податкової заборгованості в судовому порядку; встановлення факту її сплати в добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту; перевірка вжиття контролюючим органом заходів щодо стягнення податкового боргу на підставі та в черговості, встановлених Податковим кодексом України тощо.

Нарахування пені розпочинається при нарахуванні суми грошового зобов`язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження), тобто через 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення.

Пеня нараховується у порядку, визначеному Податковим кодексом України.

ВАЖЛИВО: Верховний суд вважає неприйнятними доводи заявника касаційної скарги стосовно того, що податкова вимога не оскаржена в судовому порядку, а тому визначена в ній сума є узгодженою з посиланням на практику Верховного Суду (справа № 820/1878/16: «питання правомірності нарахованих контролюючим органом грошових зобов`язань не охоплюється предметом даного позову, оскільки податкова вимога суб`єкта владних повноважень, згідно з якою відповідні зобов`язання визначені, не є предметом позову у справі, а отже суд не має процесуальних повноважень у межах розгляду даної справи здійснювати їх правовий аналіз»).

Суд вважає, що питання правильності нарахованих контролюючим органом грошових зобов`язань, визначених податковим повідомленням-рішенням, правомірність якого встановлена в судовому порядку, не охоплюється предметом даного позову, а суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з наявності в межах спору обставин, які не потребують доказуванню та свідчать про узгодженість податкового зобов`язання, визначеного податковим повідомленням-рішенням.

Втім 12 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/427/19-а, адміністративне провадження №К/9901/18680/19 (ЄДРСРУ № 84229359) чітко окреслив, що завданням адміністративного суду при розгляді питань щодо стягнення податкового богу є здійснення судового контролю за правомірністю дій суб`єкта владних повноважень при реалізації ним своєї компетенції. Перевірці судом, окрім факту узгодженості податкового зобов`язання, підлягають обставини, з якими закон пов`язує можливість стягнення податкової заборгованості в судовому порядку, зокрема в частині дати та підстав виникнення податкового боргу, дотримання контролюючим органом строків звернення з позовом, встановлення факту сплати такої заборгованості в добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту, перевірка вжиття контролюючим органом заходів щодо стягнення податкового боргу на підставі та в черговості, встановлених Податковим кодексом України, тощо.

Тобто правильність нарахування пені контролюючим органом має бути перевірена судом в межах позову про стягнення боргу. До такого висновку Суд дійшов з огляду на порядок нарахування пені (зокрема нарахування пені закінчується у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів), на характер податкової вимоги, сума в якій на час звернення контролюючого органу до суду з позовом про стягнення боргу може бути іншою в силу положень пункту 59.5. статті 59 Податкового кодексу України, а також враховує те, що нарахування пені не оформлюється податковим органом окремим рішенням, тим більше правомірність визначення суми пені не була предметом судового розгляду.

Верховний суд наголосив, що нарахування пені контролюючим органом мало бути розпочато відповідно до положень статті 129 Податкового кодексу України після спливу 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, а не за весь період заниження податкового зобов`язання.

Стосовно дискреційних повноважень контролюючого органу стосовно нарахування пені на грошове зобов’язання платника податків, то Верховний суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що судовий орган не наділений повноваженнями та не може підміняти податковий орган, зокрема, щодо визначення періоду та в цілому процедури нарахування пені.

Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір по суті вимог та встановивши факт несплати платником податків податкового зобов`язання, що має наслідком нарахування пені за певний період часу, мають всі повноваження визначити такий період та розрахувати суму пені, належної до стягнення. Суди також мають право зобов`язати компетентний орган - податковий орган здійснити розрахунок суми пені за певний період часу та надати його суду для врахування при прийнятті рішення.

ВИСНОВОК: Питання правомірності нарахованих контролюючим органом грошових зобов`язань не тільки ОХОПЛЮЄТЬСЯ предметом аналогічного позову, але правильність, законність та обґрунтованість нарахування пені контролюючим органом МАЄ БУТИ ПЕРЕВІРЕНА СУДОМ  в межах позову про стягнення податкового боргу.







теги: податковий борг, процедура банкрутства, стягнення боргу, поточні вимоги, кредиторські вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, стягнення податкового боргу, стягнення пені, дискреційні повноваження, судова практика, Адвокат Морозов

среда, 9 октября 2019 г.

Початок /припинення договірних правовідносин з оренди


Адвокат Морозов (судовий захист)


Правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди нерухомого майна.

07 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/11354/15-ц, провадження № 61-5338св19 (ЄДРСРУ № 84788740) досліджував питання щодо початку, так і припинення договірних правовідносин з оренди.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України).

Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Згідно зі статтею 783 ЦК України наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі.

Відповідно до статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди.

ВИСНОВОК: Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 серпня 2019 року по справі № 906/565/18 (ЄДРСРУ № 83876214).







Теги: договір оренди, момент набрання чинності, акт приймання передачі, договір не є первинним документом, початок припинення орендних відносин, підписання договору оренди, аренда помещений, оренда нежитлового приміщення, нотаріальне посвідчення, судова практика, Адвокат Морозов