Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ

08 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/2590/22, адміністративне провадження № К/990/11929/24 (ЄДРСРУ № 140440208) досліджував питання щодо реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ.

Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України  господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Згідно з підпунктом 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 ПК України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів.

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни) за винятком встановлених цією нормою.

Отже, оскільки спірні господарські операції стосуються постачання платником самостійно виготовленої продукції, база оподаткування ПДВ визначається виходячи з договірної вартості відповідної операції, однак не може бути нижчою за звичайну ціну.

При цьому положення пункту 188.1 статті 188 ПК України зобов`язували платника податків визначати базу оподаткування ПДВ операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг виходячи з розміру, який не може бути нижчим за їх собівартість, лише до 31 грудня 2015 року.

Законом України від 24 грудня 2015 року № 909-VIII відповідну норму викладено в редакції, яка пов`язує мінімальну базу оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг зі звичайними цінами.

За змістом статті 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» суб`єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують вільні ціни та державні регульовані ціни.

Суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору, а визначена сторонами договору ціна, якщо не доведено зворотного, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Водночас собівартість продукції та її звичайна (ринкова) ціна є різними економічними категоріями. Собівартість характеризує витрати конкретного суб`єкта господарювання на виробництво відповідної продукції, тоді як ринкова ціна формується під впливом сукупності об`єктивних факторів, зокрема попиту на продукцію, кон`юнктури ринку, платоспроможності покупців, обсягів виробництва та складських запасів продавця, характеристик продукції, умов її поставки та оплати.

Відтак сам по собі факт реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості, не свідчить про невідповідність договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

Аналогічний підхід до застосування наведених норм права Верховний Суд висловлював, зокрема, у постановах від 05 січня 2021 року у справі № 200/1718/20-а та від 13 грудня 2022 року у справі № 200/4957/20-а, від 15 березня 2023 року у справі № 200/4942/20-а.

Водночас питання щодо послідовності встановлення юридично значимих обставин у спорах, пов`язаних із визначенням бази оподаткування ПДВ при реалізації платником податків самостійно виготовленої продукції за ціною нижче її собівартості, було предметом розгляду судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

У постанові від 26 березня 2024 року у справі № 200/773/20-а судова палата зазначила, що особливо важливе значення у таких правовідносинах має факт доведення реалізації самостійно виготовлених товарів за цінами, які не відповідають ринковим, і цей факт має доводити особа, яка вважає, що ціна товарів, визначена сторонами договору, не відповідає ринковим.

Такий висновок зроблено на підставі аналізу підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, ключовим для застосування якого є встановлене цією нормою правило, відповідно до якого, якщо не доведено зворотного, звичайна ціна вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Отже, податковим законодавством сформовано презумпцію ринкової ціни господарської операції, відповідно до якої визначена сторонами договору ціна вважається ринковою доти, доки її невідповідність не буде доведена у встановленому порядку.

У зв`язку із цим судова палата сформулювала висновок, що обов`язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на контролюючий орган.

Судова палата у постанові виходила з того, що податковий орган у разі виникнення сумнівів щодо відповідності визначених у договорі цін рівню ринкових мав право звернутися до уповноважених державних органів за інформацією про рівень ринкових цін.

(!) Відсутність доказів такого звернення свідчить про недотримання контролюючим органом визначеної на той час процедури з`ясування рівня звичайних цін.

При цьому судова палата окремо вирішила питання щодо співвідношення встановлення рівня звичайної ціни та необхідності дослідження розумної економічної причини (ділової мети) здійснення збиткових операцій.

Верховний Суд зазначив, що перед тим, як досліджувати наявність чи відсутність у спірних операціях ділової мети, насамперед необхідно дослідити питання доведеності контролюючим органом того факту, що ціна реалізації платником податків самостійно виготовлених товарів не відповідає звичайним (ринковим) цінам, що, своєю чергою, може бути підставою для збільшення бази оподаткування і висновку про заниження платником податкових зобов`язань.

Отже, питання щодо економічних причин здійснення платником збиткових операцій та наявності у них ділової мети не підміняє собою необхідності попереднього встановлення передбаченої пунктом 188.1 статті 188 ПК України передумови для збільшення бази оподаткування - невідповідності договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

ВИСНОВОК: Лише після того, як контролюючий орган у належний спосіб встановить, що договірна ціна дійсно не відповідає ринковій, на платника податків покладається необхідність доведення причин формування таких цін шляхом надання доказів на підтвердження визначеної цінової політики у контексті наявності відповідних економічних вигод.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оподаткування ПДВ з продажу виробникамипродукції за ціною, нижчою за собівартість»

 

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі, але є підставою для виникнення зобов`язання щодо повернення коштів власнику земельної ділянки за період її використання

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/3774/23 (ЄДРСРУ № 140064187) досліджував питання щодо право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі.

За загальним правилом об`єкт нерухомості та земельна ділянка мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тобто власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Однак, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику.

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 30.06.2026 у справі № 910/12543/25, від 24.06.2026 у справі № 909/1000/24, від 03.06.2026 у справі № 922/3104/25.

З огляду на викладене із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване.

(!!!) При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

При цьому для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

- фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

- площу земельної ділянки;

- суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (від її нормативної грошової оцінки);

- період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Розмір безпідставно збережених коштів за користування чужою земельною ділянкою визначається як розмір орендної плати, яку повинен був би сплатити землекористувач за відповідний період. Для розрахунку розміру безпідставно збережених коштів береться до уваги нормативна грошова оцінка земель і ставка орендної плати, що діяла у відповідний період.

Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду від 30.06.2026 у справі № 910/12543/25.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

З огляду на викладене вбачається, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

ВИСНОВОК: Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі, але є підставою для виникнення зобов`язання щодо повернення коштів власнику земельної ділянки за період її використання.

 

 

Матеріал по темі: «Право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди»

 

 

 

Теги: земельна ділянка, найм, оренда будівлі, прийняття в експлуатацію, дозвільні документи, дозвіл, податкова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Факт придбання майна в шлюбі як безумовна підстава для спільної сумісної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи достатньо факту придбання майна в шлюбі для визнання його спільною сумісною власності подружжя?

07 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/11050/25, провадження № 61-8828св26 (ЄДРСРУ № 140388172) в рамках справи досліджував питання щодо чи достатньо факту придбання майна в шлюбі для визнання його спільною сумісною власності подружжя.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає указаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Майно не набуває режиму спільної сумісної власності автоматично:

-       ані факт перебування у шлюбі,

-       ані сам факт проведення ремонту чи реконструкції,

-       ані оформлення дозвільних документів і державна реєстрація права власності на реконструйований об`єкт не звільняють від доказування обох умов (1. збільшення майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат; 2. затрат другого з подружжя), передбачених статтею 62 СК України.

(02 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/6960/23, провадження № 61-8131св26, ЄДРСРУ № 139404328).

ВИСНОВОК: Факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

  

 

Матеріал по темі: «Відчуження одним із подружжя спільного майна: справедлива сатисфакція»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відчуження одним із подружжя спільного майна: справедлива сатисфакція

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: справедлива сатисфакція при відчуженні спільного майна без письмової згоди іншого із подружжя

07 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/11050/25, провадження № 61-8828св26 (ЄДРСРУ № 140388172) досліджував питання щодо справедливої сатисфакції при відчуженні спільного майна без письмової згоди іншого із подружжя.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає указаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 серпня 2025 року у справі № 242/812/23 (провадження № 61-10609св24).

Верховний Суд у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14 (провадження № 61-10442св18) зазначив, що під час розгляду спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають керуватися правом одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди одного із подружжя на відчуження спірного майна він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зробив висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічна позиція викладена 16 вересня 2026 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/448/24, провадження № 61-11716св25 (ЄДРСРУ № 140309041)

ВИСНОВОК: Таким чином, за відсутності згоди одного із подружжя на відчуження спірного майна інший має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

 

 

Матеріал по темі: «Відчуження особистого майна одниміз подружжя та купівля іншого – хто власник?»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Міжнародні або національні стандарти фінансової звітності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування до платника податків міжнародних стандартів фінансової звітності у бухгалтерському обліку при податкових перевірках

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20905/21, касаційне провадження № К/990/55546/25 (ЄДРСРУ № 140332513) досліджував питання щодо застосування до платника податків міжнародних стандартів фінансової звітності у бухгалтерському обліку при податкових перевірках.

Верховний Суд уже послідовно вирішував це питання.

Так, в ухвалі від 24 серпня 2023 року у справі № 320/4950/19 Верховний Суд указав, що П(С)БО 13 «Фінансові інструменти» не дає визначення амортизованої собівартості фінансового зобов`язання та не встановлює порядку визначення його справедливої вартості. Якщо платник веде бухгалтерський облік за національними стандартами, контролюючий орган не має права застосовувати до нього для визначення фінансового результату правила Міжнародних стандартів фінансової звітності.

У цій же ухвалі Верховний Суд окремо оцінив посилання контролюючого органу на постанову від 29 липня 2020 року у справі № 640/4003/19.

Суд зазначив, що хоча у постанові № 640/4003/19 містилося посилання на існування затвердженого міжнародними стандартами розрахунку дисконту, Верховний Суд не вказував на обов`язковість його застосування у випадку, коли підприємство здійснює облік за національними стандартами. Верховний Суд також визнав неправомірним застосування контролюючим органом формули для одноразового платежу наприкінці строку без урахування необхідності погашення відсотків за кредитом.

Такий підхід узгоджується з постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 640/9281/19 та іншими судовими рішеннями Верховного Суду у цій категорії спорів.

Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 580/12767/24 підтвердив, що платник, бухгалтерський облік якого ґрунтується на національних стандартах, за відсутності в них методології визначення справедливої та амортизованої вартості фінансових зобов`язань не зобов`язаний самостійно визначати таку методологію, а контролюючий орган не вправі визначати її замість платника шляхом застосування міжнародних стандартів. 

ВИСНОВОК: Законодавством не передбачено застосування до платника, який веде бухгалтерський облік за національними стандартами, методології Міжнародних стандартів фінансової звітності в разі відсутності відповідної методології у національних стандартах.

 

Матеріал по темі: «Мета направлення податкової вимоги платнику податків»

Теги: податкова перевірка, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, судова практика, Адвокат Морозов

 

Непропорційно великий податковий штраф

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи має національний суд застосовувати нижчий рівень санкцій ніж передбачений законом ?

Консультативний висновок Великої палати ЄСПЛ щодо пропорційності податкового штрафу, розрахованого за встановленою законом ставкою, за запитом Верховного Суду України (запит № P16-2026-001), Страсбург, 29 вересня 2026 року 

Велика палата ЄСПЛ щодо пропорційності податкового штрафу (запит № P16-2026-001) вказує, що навіть коли сума фактичної шкоди, завданої державі, є дуже незначною, необхідно враховувати більш загальний контекст та політику держави на відповідний час, з огляду на переслідувану законну мету загального інтересу (див. рішення у справі SC Zorina International SRL , § 50).    

Крім того , незалежно від того, чи було завдано шкоди державі чи праву, захищеному конкретним законодавством, питання про те, чи слід карати будь-яку певну поведінку фінансовим стягненням зі стримуючим ефектом, таким як штраф, належить до меж розсуду Договірних Держав.

Дуже великі штрафи самі по собі не обов'язково є непропорційними (див., наприклад, DELTA PEKÁRNY as та Valico Srl ).

У зв'язку з цим, практика Суду надає особливої ​​ваги тому, чи було правопорушення скоєно в контексті законної чи незаконної діяльності. (наприклад, у справі Aktiva DOO)

Фактом залишається те, що стаття 1 Протоколу № 1 не виключає можливості того, що просте порушення законодавчих вимог  може саме по собі становити порушення відповідних правових норм і призвести до покарання, враховуючи, що питання про те, чи слід карати за таку поведінку, належить до меж розсуду держави-відповідача .

Таким чином, вирішення такої проблеми може бути знайдено лише у національній правовій системі, в якій виникає ця проблема, шляхом застосування будь-яких відповідних механізмів, що можуть бути доступні згідно з національним законодавством, але…

… що стосується накладення фінансових санкцій за невиконання вимог податкового законодавства, необхідно забезпечити справедливий баланс між вимогами загальних інтересів громади та вимогами захисту основних прав особи.

  

Матеріал по темі: «Зменшення розмірів штрафних санкцій визначених пунктом 90 підрозділу 2 розділу XX ПК України»

 

 

Теги: камеральна, документальна, податкові перевірки, податкове повідомлення-рішення, Акт перевірки, наказ, платник податків, контролюючий орган, ДПС, судова практика, Адвокат Морозов