Поважні та неповажні причини пропуску строку для прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: поважні та неповажними причини пропуску строку для прийняття спадщини (конкретний перелік)

01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/13893/23, провадження № 61-13838св25 (ЄДРСРУ № 135309434) досліджував питання щодо поважності та неповажності причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Відповідно до частини першої та третьої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини; 2) у спадкоємця були перешкоди для подання заяви для прийняття спадщини; 3) ці обставини визнані судом поважними (див. постанову Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 545/1231/23).

(!) Оцінка поважності причин пропуску строку прийняття спадщини повинна, у першу чергу, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18, від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18, від 17 серпня 2023 року у справі № 626/274/22, від 10 липня 2024 року у справі № 522/13476/23.

Вирішуючи питання поважності причин пропуску шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються індивідуально в кожному конкретному випадку з огляду на обставини кожної справи (див. постанову Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі № 548/2415/21).

Головною ознакою поважних причин є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини (постанова Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 706/275/22 (провадження № 61-12010св23)

За конкретних фактичних обставин кожної справи суд має оцінювати тривалість пропуску строку для прийняття спадщини, що має важливе правове значення (постанови Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 639/8197/21 (провадження № 61-14773св23). 

Верховний Суд неодноразово викладав свій висновок про застосування статей 1270, 1272 ЦК України в умовах воєнного стану, зокрема в постановах Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21 (провадження № 61 -8014 св21), від 21 червня 2023 року у справі № 175/1404/19 (провадження № 61-5707св23), від 16 серпня 2023 року у справі № 520/15620/17 (провадження № 61-8414 св23), від 20 березня 2024 року у справі № 545/1231/23 (провадження № 61-16142св23), від 08 квітня 2024 року у справі № 334/2358/23 (провадження № 61-434св24) та інших.

У наведених вище постановах Верховний Суд виснував, що строк на прийняття спадщини є присічним (статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини.

Не є поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини: 1) незнання про смерть спадкодавця; 2) юридична необізнаність спадкоємця про порядок прийняття спадщини, 3) похилий вік; 4) непрацездатність; 5) встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, установлення факту проживання однією сім`єю); 6) невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину; 7) відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини; 8) несприятливі погодні умови; 9) перебування в депресії у зв`язку зі смертю спадкодавця, оскільки глибокі душевні страждання через смерть близької чи знайомої людини відчуває переважна більшість людей.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо (01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/13893/23, провадження № 61-13838св25 (ЄДРСРУ № 135309434).

 

Матеріал по темі: «Складення заповіту на користь особи, яка немає родинних зв`язків із спадкодавцем»

 

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, самочинне будівництво, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення з позивача судових витрат у разі залишення позову без розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду на підставі заяви позивача

01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/37432/23, провадження № 61-12954св25 (ЄДРСРУ № 135309435) досліджував питання щодо стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду на підставі заяви позивача.

Відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Згідно з частиною п`ятою статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Тобто стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду, можливе лише у разі встановлення необґрунтованості дій позивача.

Залишення заяви без розгляду на підставі заяви позивача - це форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення. Зазначена процесуальна дія - це диспозитивне право позивача, передбачене нормами ЦПК України. При цьому суд не перевіряє підстави подання такої заяви.

Отже, саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не є необґрунтованими діями позивача, так як це є його диспозитивним правом, передбаченим нормами ЦПК України, яке не містить обмежень в його реалізації.

Для стягнення на підставі частини п`ятої статті 142 ЦПК України здійснених відповідачем витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов`язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2025 року у справі № 357/5156/23, від 23 грудня 2025 року у справі №750/14656/24, від 12 лютого 2026 року у справі № 404/6023/24, 06 березня 2026 року у справі № 290/248/22 (провадження № 61-13063св25).

При цьому «необґрунтовані дії позивача» не тотожні поняттю «необґрунтований позов», адже законодавець свідомо визначив підставою саме дію позивача, яка є необґрунтованою, а не заяву по суті спору - позов.

Верховний суд наголошує, що саме по собі постановлення ухвали про залишення позову без розгляду не свідчить про необґрунтованість дій позивача і не є підставою для відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу понесених відповідачем.

ВИСНОВОК: Стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду, можливе лише у разі встановлення необґрунтованості дій позивача.

 

 

Матеріал по темі: «Зменшення розміру витрат на правничу допомогу за ініціативою суду»

 

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов,

Особливості припинення/продовження дії ліцензії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості припинення/продовження дії ліцензії на право виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, та місць виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним

02 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 600/765/25-а, адміністративне провадження № К/990/54328/25 (ЄДРСРУ № 135416836) досліджував питання щодо особливостей припинення/продовження дії ліцензії та переписки з контролюючим органом.

Так, за встановленою законом процедурою, припиненню дії ліцензії передує направлення податковим органом повідомлення про необхідність внесення чергового платежу за ліцензію та про дату, з якої буде припинена дія ліцензії.

Згідно з пунктом 42.4. статті 42 Податкового кодексу України платники податків, які подають звітність в електронній формі та/або пройшли електронну ідентифікацію онлайн в електронному кабінеті, можуть здійснювати листування з контролюючими органами засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «;Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Для осіб, які є фінансовими агентами, листування з контролюючим органом в електронній формі є обов`язковим у випадках, визначених цим Кодексом.

Листування контролюючих органів з платниками податків, зазначеними в абзаці першому цього пункту, які подали заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, а також з фінансовими агентами у випадках, визначених цим Кодексом, здійснюється засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет.

Документ, надісланий контролюючим органом в електронний кабінет, вважається врученим платнику податків або фінансовому агенту, якщо він сформований з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» та є доступним в електронному кабінеті.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу.

Якщо попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу не визначено порядок підтвердження факту одержання електронного документа, таке підтвердження може бути здійснено в будь-якому порядку автоматизованим чи іншим способом в електронній формі або у формі документа на папері. Зазначене підтвердження повинно містити дані про факт і час одержання електронного документа та про відправника цього підтвердження.

У разі ненадходження до автора підтвердження про факт одержання цього електронного документа вважається, що електронний документ не одержано адресатом.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє посилання податкового органу на неповідомлення платником органу ліцензування про внесення чергового платежу за ліцензію до прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, оскільки положення пункту 7 частини другої статті 46 Закону № 3817-IX підставою для прийняття органом ліцензування рішення про припинення дії ліцензії на право провадження відповідного виду господарської діяльності визначає несплату чергового платежу за ліцензію, а не за несвоєчасне повідомлення/неповідомлення про внесення чергового платежу.

ВИСНОВОК: Припиненню дії ліцензії передує направлення податковим органом повідомлення про необхідність внесення чергового платежу за ліцензію та про дату, з якої буде припинена дія ліцензії, окрім цього закон визначає підставою припинення ліцензії несплату чергового платежу, а не за несвоєчасне повідомлення/неповідомлення про внесення чергового платежу.

 

Матеріал по темі: «Зберігання пального для власних потреб: чипотрібна ліцензія?»
 

 

#ліцензія, #зберігання_пального, #ліцензія_на_пальне, #для_власних_потреб, #штраф, #500000, #оскарження_ППР, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

 

 

 

 

Оскарження ухвали суду про обмеження у праві виїзду за кордон

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційне оскарження ухвали суду про задоволення/відмову у задоволенні подання державного чи приватного виконавця про обмеження у праві виїзду за кордон

18 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/6717/25, провадження № 61-2064св26 (ЄДРСРУ № 135124431) досліджував питання щодо апеляційного оскарження ухвали суду про задоволення/відмову у задоволенні подання державного чи приватного виконавця про обмеження у праві виїзду за кордон.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 2-41/2006 (провадження № 61-12703сво21) зазначено, що  з урахуванням висновків Конституційного Суду України при застосуванні норм процесуального права щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції послідовно сформульовано підхід, за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню. В основу підходу покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист. Суть цього підходу полягає в тому, що:

1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України, є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;

2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України);

3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 202/18514/13-ц (провадження № 61-6628сво25)).

Ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України, може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.

(!) Тлумачення пункту 31 частини першої статті 353 ЦПК України має відбуватися з урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду;

Ухвала суду як про задоволення, так і про відмову у задоволенні подання державного чи приватного виконавця про обмеження у праві виїзду за кордон може бути оскаржена в апеляційному порядку (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 488/926/16-ц (провадження № 61-15328св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року в справі № 295/6031/18 (провадження № 61-6350св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року в справі № 234/14340/16 (провадження № 61-16210св23)).

Особливістю судового рішення щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, з поданням про ухвалення якого звернувся державний виконавець, є те, що воно ухвалюється на стадії виконання судових рішень про стягнення з боржника заборгованості, і оскаржити його одночасно з рішенням суду неможливо.

ВИСНОВОК: Ухвала суду як про задоволення, так і про відмову у задоволенні подання державного чи приватного виконавця про обмеження у праві виїзду за кордон може бути оскаржена в апеляційному порядку.

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі, яка має заборгованість перед боржником»

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Застосування конструкції «фраудаторності» щодо договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може бути кваліфікованим як фраудаторний договір позики, якщо він вчинений після стягнення боргу, між боржником (позичальником), з якого стягнуто борг судовим рішенням, та позикодавцем («своїм кредитором»)?

18 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 464/850/24, провадження № 61-8679св25 (ЄДРСРУ № 135234776) чи може бути кваліфікованим як фраудаторний договір позики, якщо він вчинений після стягнення боргу, між боржником (позичальником), з якого стягнуто борг судовим рішенням, та позикодавцем («своїм кредитором»).

Верховний Суд зауважує, що цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для, зокрема, уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису.

Зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом.

Договір позики належить до договірного типу, який опосередковує передання майна у власність. Якщо позичальником за договором позики є боржник, то не виключається визнання договору позики недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника та/або для створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Належність договору позики до договірного типу, який опосередковує передання майна у власність безумовно «позначається» на тих обставинах, що дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Застосування конструкції «фраудаторності» щодо договору позики, якщо він вчинений після стягнення боргу, між боржником (позичальником), з якого стягнуто борг судовим рішенням, та позикодавцем («своїм кредитором»), має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації такого правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати договір позики як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника; момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати, батько), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор. Тобто пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини, навіть трудові чи «товариські»).

ВИСНОВОК: Для застосування конструкції «фраудаторності» щодо договору позики недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги, необхідні конкретні докази, які дозволяють кваліфікувати договір позики як вчинений на шкоду кредитору.

  

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом не сторони  угоди»

 

 

 

Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Заміна кредитора стосовно поручителя у випадку заміни основного боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП КЦС ВС: заміна кредитора стосовно поручителя у випадку заміни кредитора стосовно основного боржника

02 березня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-3467/12, провадження № 61-2593сво25 (ЄДРСРУ № 134647600) досліджував питання щодо заміни кредитора у виконавчому провадженні стосовно поручителя у випадку заміни кредитора у виконавчому провадженні стосовно основного боржника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/3411/14 (провадження № 12-39гс20) зроблено висновок про те, що правонаступництво як інститут цивільного процесуального права нерозривно пов`язане з правонаступництвом як інститутом цивільного права, адже зміни у матеріально-правових відносинах зумовлюють необхідність привести процесуальний стан осіб, як учасників таких матеріально-правових відносин, у відповідність з їх дійсною юридичною зацікавленістю у перебігу та результаті судового провадження, в тому числі у виконанні рішення суду.

Процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні - це заміна на будь-якій стадії саме виконавчого провадження як юридичного процесу стягувача або боржника іншою особою у зв`язку з її вибуттям, тобто підставою заміни стягувача внаслідок правонаступництва є настання певних обставин, які мають юридичне значення і в результаті яких виникають цивільні права та обов`язки, або пряма вказівка акта цивільного законодавства, що не залежить від умов та порядку здійснення виконавчого провадження органами і посадовими особами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 вказала, що для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.

(!) Отже, підставою здійснення правонаступництва в процесуальному аспекті є вибуття (заміна) сторони у матеріальних правовідносинах, у тому числі й у відповідному зобов`язанні.

Вирішення питання заміни сторони її правонаступником (як на будь-якій стадії судового процесу, так і на будь-якій стадії виконання судового рішення) у кожному конкретному випадку здійснюється судом шляхом дослідження та надання оцінки доказам, наданим в обґрунтування відповідної заяви.

Для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи, зокрема й сингулярного, суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.

Оцінюючи обсяг переданих прав, судом підлягає врахуванню загальновизнаний принцип приватного права: ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і негрошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

За загальним правилом відповідно до частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 зазначено, що, вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має керуватися принципом правомірності цього правочину, надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни.

(!) Судове рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін. Заміна кредитора в зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги із зазначенням у договорі обсягу зобов`язання не обмежує цивільних прав учасників спірних правовідносин. У зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання, як порука має акцесорний (додатковий) характер та означає, що забезпечувальне зобов`язання слідує за основним; поділяє його юридичну долю; не може існувати без основного зобов`язання.

У частинах першій та другій статті 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі.

У статті 559 ЦК України серед підстав припинення договору поруки зазначається лише припинення поруки у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов`язання іншим боржником у договорі поруки чи при переведенні боргу.

Відповідно до частини другої статті 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі відступлення обтяжувачем забезпеченою обтяженням права вимоги іншій особі до неї також переходять усі права обтяжувача щодо предмета обтяження.

Порука за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) зобов`язанням до основного (кредитного) зобов`язання позичальника та напряму залежить від його умов. Загальний розмір кредитної заборгованості стосується як боржника, так і поручителя, який несе солідарну відповідальність у межах строку поруки (постанова Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі № 916/36/25).

Умовою відповідальності поручителя, визначеною у частині першій статті 554 ЦК України, є порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою.

У разі відступлення права вимоги за основним зобов`язанням одночасно здійснюється відступлення і за додатковим (акцесорним) зобов`язанням, що відповідає правовій природі забезпечувальних зобов`язань та договору цесії. Забезпечувальні зобов`язання, які не мають самостійного характеру, наслідують долю основного зобов`язання і є невід`ємними від нього. Інші умови можуть бути визначені сторонами у договорі відступлення права вимоги.

(!!!) З урахуванням зазначеного, слід дійти висновку, що з моменту переходу до нового кредитора права вимоги за основним зобов`язанням, порука за яким не припинилася, право вимоги до поручителя вважається таким, що одночасно перейшло до нового кредитора, якщо інше не передбачено договором відступлення права вимоги.

Первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні (частина перша статті 517 ЦК України).

Для підтвердження факту відступлення права вимоги заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 27 вересня 2021 року у справі № 5026/886/2012).

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Порука є додатковим (акцесорним) зобов`язанням. Умовою відповідальності поручителя, визначеною у частині першій статті 554 ЦК України, є порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою.

У разі відступлення права вимоги за основним зобов`язанням одночасно здійснюється відступлення і за додатковим (акцесорним) зобов`язанням, що відповідає правовій природі забезпечувальних зобов`язань та договору цесії. Забезпечувальні зобов`язання, які не мають самостійного характеру, наслідують долю основного зобов`язання і є невід`ємними від нього. Інші умови можуть бути визначені сторонами у договорі відступлення права вимоги.

З моменту переходу до нового кредитора права вимоги за основним зобов`язанням, порука за яким не припинилася, право вимоги до поручителя вважається таким, що одночасно перейшло до нового кредитора, якщо інше не передбачено договором відступлення права вимоги.

….

наявні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати від 17 листопада 2025 року у справі № 223/53/15-ц, щодо відсутності підстав для заміни кредитора у виконавчому провадженні стосовно поручителя у випадку заміни кредитора у виконавчому провадженні стосовно основного боржника.

 

 

Матеріал по темі: «Необхідність повідомлення поручителя про зміну основного зобов`язання»

 

 

Теги: порука, поручительство, забезпечення зобов’язань, припинення поруки, збільшення відповідальності поручителя, зміни до кредитного договору, кредитор, боржник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов