Закордонний паспорт без біометрії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон (без безконтактного електронного носія, без використання Єдиного державного демографічного реєстру, відцифровування персональних даних)

27 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/4511/23, адміністративне провадження № К/990/34386/23 (ЄДРСРУ № 139288589) досліджував питання щодо можливості видачі закордонного паспорту без біометрії.

У зв`язку з євроінтеграційними процесами Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яким визначила правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов`язки осіб, на ім`я яких видані такі документи.

Ухвалення закону про порядок ідентифікації та посвідчення особи не може вважатися у розумінні статті 22 Конституції України звуженням свободи пересування чи права вільно залишати країну, а наявність дійсного паспорту для виїзду за кордон є умовою для перетину кордону, а не забороною на виїзд. Сама по собі вимога мати посвідчення особи та проходити стандартну ідентифікацію не звужує змісту конституційного чи конвенційного права на вільний виїзд. Запровадження стандартів ідентифікації та документів вимагається міжнародним правом для підтвердження громадянства та статусу особи, регулює законність перетину кордону та встановлення особи, що відповідає міжнародним стандартам безпеки та запобігає незаконній міграції, а не обмежує саму свободу пересування.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 5492-VI Єдиний державний демографічний реєстр (далі - ЄДДР, Реєстр) - це електронна інформаційно-комунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Згідно з частиною другою статті 13 Закону № 5492-VI документи, передбачені цією статтею, є власністю України.

Одним із документів Реєстру, який за своїм функціональним призначенням є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, зазначено паспорт громадянина України для виїзду за кордон (підпункт «б» пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 5492-VI).

Відповідно до частини третьої статті 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України для виїзду за кордон містить безконтактний електронний носій.

Кожен громадянин України має право на отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли шістнадцятирічного віку, - на 10 років.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій, та складається з м`якої обкладинки, 32 сторінок та сторінки даних.

Перелік інформації, яка вноситься до паспорта громадянина України для виїзду за кордон, визначено у частині сьомій статті 22 Закону № 5492-VI. Він містить, серед іншого, унікальний номер запису в Реєстрі; відцифрований образ обличчя особи; відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук особи (пункт 12 частини першої статті 7).

Інформація, яку тут виокремлено, у розумінні пункту 2 частини першої статті 3 Закону № 5492-VI, є біометричними даними, параметрами, тобто сукупністю даних про особу, зібраних на основі фіксації її характеристик, що мають достатню стабільність та істотно відрізняються від аналогічних параметрів інших осіб.

(!!!) Підстави та умови обробки необхідного переліку персональних даних також чітко встановлені законом та слугують меті, з якою особа звернулася до уповноваженого законом державного органу, та не накладають на особу надмірного тягаря.

З аналізу норм Закону № 5492-VI та прийнятих на його виконання нормативно-правових актів Верховний Суд констатував, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій та складається з м`якої обкладинки, 32 сторінок і сторінки даних, водночас прийняття документів та оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія, з 20.12.2016 було припинено, а тому у посадових осіб міграційної служби відсутні правові підстави для видачі особам паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія.

Враховуючи висновки, викладені у постанові від 24.06.2021 у справі № 0240/3048/18-а, Верховний Суд наголосив на тому, що особам гарантується право на відмову від внесення відцифрованих відбитків пальців рук до безконтактного електронного носія, що міститься лише у паспорті громадянина України (частина четверта статті 13 Закону № 5492-VI).

У взаємозв`язку з цим Верховний Суд також звернув увагу на те, що випадки, коли інформація про відцифровані відбитки пальців рук особи для отримання нею паспорту громадянина України для виїзду за кордон не вноситься до Реєстру деталізовано у пункті 3 Порядку отримання, вилучення з Єдиного державного демографічного реєстру та знищення відцифрованих відбитків пальців рук особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 669 (далі - Порядок № 669), а саме: відсутність можливості через якість отриманого графічного зображення відцифрованих відбитків усіх пальців рук особи ідентифікувати її; недосягнення особою 12-річного віку; відсутність у особи всіх пальців рук; неможливість особи пересуватися самостійно у зв`язку із тривалим розладом здоров`я та потребування термінового лікування за кордоном, що підтверджується медичним висновком відповідного закладу охорони здоров`я, оформленим в установленому порядку.

(!) На відміну від паспорта громадянина України, отримання якого є обов`язком кожного громадянина України (частина друга статті 21 Закону № 5492-VI), отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон є реалізацією права на вільний виїзд за межі України (частина друга статті 22 Закону № 5492-VI).

Правовий висновок Верховного Суду про те, що відмова від внесення відцифрованих відбитків пальців рук до безконтактного електронного носія передбачена лише у процедурі отримання паспорта громадянина України, тоді як паспорт громадянина України для виїзду за кордон відповідно до частини четвертої статті 22 Закону № 5492-VI є за формою іншим документом і виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій, та складається з м`якої обкладинки, 32 сторінок та сторінки даних, викладено у постановах Верховного Суду від 24.06.2021 у справі № 0240/3048/18-а, від 08.12.2022 у справі № 380/6916/20, від 23.09.2023 у справі № 360/3686/21, від 23.09.2024 у справі № 360/3686/21 та від 06.02.2025 у справі №420/14124/23.

ВИСНОВОК: Отже, громадянин України не може вимагати (навіть в судовому порядку) оформлення закордонного паспорту без безконтактного електронного носія та без внесення передбачених законом відцифрованих даних до ЄДДР.

 

Матеріал по темі: «Встановлення особи за відсутністю паспорту»

 

 

Теги: закордонний паспорт, біометрія, встановлення особи, відбитки пальців, посвідчення, єддр, чип, електронний носій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Солідарна відповідальність подружжя за шкоду вчинену одним з них

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, підстави та правова можливість солідарної відповідальності подружжя за шкоду вчинену одним з них

22 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №464/5457/21, провадження № 61-6200св26 (ЄДРСРУ № 138464485) досліджував питання щодо солідарної відповідальності подружжя за шкоду вчинену одним з них.

Відповідно до статті 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

У постанові від 02 серпня 2022 року в справі № 908/314/18 Верховний Суд наголошував, що для солідарного характеру відповідальності необхідно встановлювати наявність спільно завданої шкоди, елементів складу цивільного правопорушення щодо кожного з відповідачів та неподільності завданої шкоди щодо кожної з цих осіб.

(!) За загальним правилом такими, що спільно завдали шкоди, вважаються особи, взаємопов`язаними сукупними діями яких або діями з єдністю наміру завдано неподільну шкоду. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Саме по собі пред`явлення позову до двох відповідачів як до солідарних боржників без доведення позивачем і встановлення судом обставин наявності сукупності вказаних умов, зокрема, факту спільності дій (бездіяльності) відповідачів, наслідком яких стало завдання неподільної шкоди, не дає підстав для висновку про те, що відповідачі мають нести солідарну відповідальність за завдану шкоду.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 738/1458/21, від 03 квітня 2023 року у справі №738/565/21.

Сам по собі факт перебування у шлюбі, обізнаність та визнання спірного майна спільною сумісною власністю не свідчить про те, що іншому із подружжя було відомо про протиправну поведінку.

Презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 704/962/17).

ВИСНОВОК: Солідарне відповідальність подружжя за шкоду вчинену одним з них можливе за умови, якщо вони:

-     спільно завдали шкоди;

-     шкода є результатом їх шкідливих діянь (в певних пропорціях);

-     шкода підлягає відновленню (наприклад, збитки);

- саме позивач повинен довести, а суд перевірити солідарність відповідальності подружжя.

 

 

Матеріал по темі: «Правовий режим дивідендів від частки в статутному капіталі, що належить одному зподружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

(Без)готівкові розрахунки між сторонами при купівлі-продажу нерухомості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення НБУ граничної суми розрахунків готівкою при купівлі-продажу нерухомості

Ч. 1 ст. 1087 ЦК України встановлює, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або безготівковій формі.

Але граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України (ч. 3 1087 ЦК України).

Так, відповідно до Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні затвердженим постановою Правління Національного банку України 29 грудня 2017 року № 148 для операцій з нерухомістю, які підлягають нотаріальному посвідченню (купівля-продаж квартир, будинків, ділянок) діють такі ліміти:

• між фізичними особами (громадянами) максимальна сума готівкового платежу за одним договором становить 50 000 грн;
• між фізичними особами (громадянами) та суб’єктами господарювання (забудовник / агентство / ФОП) платежі готівкою також обмежені сумою  50 000 грн;
• між суб’єктами господарювання (ТОВ / ПП / ФОП) ліміт становить 10 000 гривень.

Примітка: За порушення норм законодавства у сфері безготівкових розрахунків між фізичними особами, передбачена адміністративна відповідальність, встановлена ст. 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення (необхідно звернути увагу на той факт, що санкція вказаної статі розповсюджується виключно на: 1) фізичну особу – підприємця; 2)посадових осіб юридичної особи. Тобто на фізичних осіб дана стаття не розповсюджується.

Втім, як свідчить судова практика, Закон України "Про нотаріат" та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року, не містять положень, які б зобов`язували нотаріусів при посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна витребовувати у сторін договору документи на підтвердження безготівковості розрахунку.

ВИСНОВОК:

• стан розрахунків між продавцем та покупцем нотаріус не контролює, а тому доречно прописувати в договорі: «…розрахунки проведені між сторонами до підписання договору»;
• нотаріально посвідчений договір є гарантією розрахунків між сторонами, якщо виконано п. 1;
• недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини;
• отже додатковою запорукою дійсності правочину може бути розписка про передані-отримані гроші.

 

Матеріал по темі: «Особливості розрахунків при купівлі-продажу нерухомості»

 

Теги: купівля, продаж нерухомості, розрахунки фізосіб, безготівковий перерахунок, готівка, нотаріус, фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, судебная защита, Адвокат Морозов

Збільшення або зменшення розміру позовних вимог під час нового розгляду справи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо збільшення або зменшення розміру позовних вимог під час нового розгляду справи, зміну предмета та підстав позову

20 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/169/25 (905/125/20) (ЄДРСРУ № 139144957) досліджував питання щодо збільшення або зменшення розміру позовних вимог під час нового розгляду справи.

Предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої позиції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, постанова Верховного Суду від 18.03.2026 у справі №910/6986/21).

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Також до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України).

(!!!) Однак у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи (частина 4 статті 46 Господарського процесуального кодексу України).

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти, відповідно, збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено чи зменшено може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.

При цьому зміна позивачем розміру (збільшення або зменшення) первісно заявленої ним позовної вимоги майнового характеру внаслідок зміни (збільшення або зменшення) періоду нарахування відповідної заборгованості, заявленої до стягнення, за свою суттю є лише зміною матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, ціни позову, а не зміною предмета чи підстав позову, та не може вважатися додатковою вимогою. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, в постановах від 23.08.2022 у справі №910/9375/21, від 18.10.2022 у справі №910/18639/21.

Водночас частина 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України не містить застережень, які б обмежували можливість збільшення або зменшення розміру позовних вимог виключно первісним розглядом справи, тому реалізація позивачем права на подання заяви про збільшення або зменшення розміру позовних вимог допускається, зокрема, під час нового розгляду справи, за умови дотримання процесуального строку, визначеного зазначеною нормою. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд, зокрема, в постанові від 18.03.2026 у справі №910/6986/21.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що як збільшення або зменшення розміру позовних вимог треба розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви.

Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13.08.2024 у справі №914/3080/20.

З огляду на це, у розумінні сформованої позиції Верховного Суду, збільшення розміру позовних вимог у порядку частини 2 статті 46 ГПК України означає зміну саме кількісних показників уже заявленої у позовній заяві матеріально-правової вимоги, без виходу за межі її предмета та підстав. Натомість зміна предмета позову має місце тоді, коли позивач фактично заявляє іншу, самостійну матеріально-правову вимогу, тобто просить суд про захист права (інтересу) в інший спосіб або щодо іншого обсягу (змісту) правовідносин, ніж це випливало з первісного позову.

У постанові від 14.05.2026 у справі №910/6076/25 Верховний Суд виснував, що як убачається з поданих матеріалів, зазначена заява не містить нових самостійних матеріально-правових вимог і не спрямована на зміну обраного способу захисту. Її зміст зводиться виключно до коригування розміру вже заявленої вимоги майнового характеру, шляхом включення до розрахунку додаткових сум за той самий характер правовідносин і з посиланням на ті самі фактичні та правові підстави, які були наведені у позовній заяві - стягнення заборгованості за договором про участь у балансуючому ринку від 27.05.2019. Отже, позивач збільшив лише кількісні показники заявленої вимоги, внаслідок збільшення періоду нарахування, не змінюючи при цьому ані предмета позову, ані його підстав.

ВИСНОВОК: Реалізація позивачем права на подання заяви про збільшення або зменшення розміру позовних вимог допускається, зокрема, під час нового розгляду справи, за умови дотримання процесуального строку.

 

 

Матеріал по темі: «Зміна предмету та підстав позову у господарському судочинстві»

 

 

Теги: зміна предмета позову, зміна підстав позову, клопотання, заява про доповнення вимог, уточнення позовних вимог, ухвала, судова практика, Верховий суд, Адвокат Морозов

 

Включення до ціни договорів про закупівлю суми ПДВ і стягнення безпідставно сплаченої суми ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою 

20 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2177/24 (ЄДРСРУ № 139112480) досліджував питання щодо стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою. 

Слід вказати, що справа № 910/6530/24 стосується предмета позову (стягнення, сплаченої покупцем продавцю/постачальнику суми ПДВ), наявності пунктів договорів умов щодо ПДВ, нормативно-правового регулювання (зокрема, ПК України та стаття 1212 ЦК України) та підставами звільнення від ПДВ (нульова ставка). 

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 17.07.2026 у справі №910/6530/24 ухвалила постанову, в якій щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсними пунктів договорів та підстав для стягнення коштів з огляду на положення підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» (далі - Постанова КМУ №178) та статті 1212 ЦК України узагальнено виходила з такого: 

- з огляду на висновки судів попередніх інстанцій, об`єднана палата зазначає, що питання застосування підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та Постанови КМУ №178 у системному зв`язку з нормами статей 203, 215, 217, 625, 1212 ЦК України, вже неодноразово розглядалося Верховним Судом, висновки щодо їх застосування викладені касаційною інстанцією у постановах від 14.11.2023 у справі №910/2416/23, від 23.05.2024 у справі №911/1870/23, від 28.05.2024 у справі №910/12151/23, від 10.09.2024 у справі №922/4055/23, від 12.09.2024 у справі №916/2677/23, від 17.09.2024 у справі №915/1377/23 та від 18.09.2024 у справі №916/3864/23; 

- Верховним Судом у зазначених справах зроблено загальний висновок щодо питання застосування Постанови КМУ №178 від 02.03.2022 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» до договорів, укладених у період дії воєнного стану, зокрема, коли замовником товару за договором виступає військова частина; 

- за висновком Верховного Суду, відповідно до частини четвертої статті 4 ЦК України актами цивільного законодавства є, зокрема, постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. 

- оскільки режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування ПДВ, нарахування податкових зобов`язань з ПДВ за правилами, встановленими пунктом 198.5 статті 198 ПК України, постачальником при здійсненні операцій, що оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ, не здійснюється; 

- норми ПК України не передбачають можливості для платників податку - постачальників здійснювати вибір щодо застосування чи незастосування нульової ставки податку, оскільки застосування установленої діючим законодавством ставки податку є обов`язком, а не правом платника податку; 

- як вбачається з предмета та підстав позову, недійсність спірного пункту договору в частині умови про включення до ціни товару суми ПДВ прокурор обґрунтовує тим, що така умова суперечить чинному законодавству, а саме, підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, Постанови КМУ №178, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсною; 

- загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України; 

- відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України: особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала; 

- аналіз положень наведеної норми дає підстави для висновку, що безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без певної правової підстави; 

- частиною другою статті 1212 ЦК України встановлено, що положення глави 83 цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події; 

- згідно з пунктом 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; 

- за змістом положень глави 83 ЦК України для кондикційних зобов`язань, характерним є приріст майна в набувача без достатніх правових підстав; під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту; 

- тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.08.2025 у справі №902/16/24); 

- при цьому, хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою договору про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку (див. постанову Верховного Суду від 14.11.2023 у справі №910/2416/23); 

- визначення операцій як таких, які підлягають/не підлягають оподаткуванню ПДВ, належить до сфери публічно-правових, а не приватно-правових відносин; 

- відтак, обов`язок (або його відсутність) щодо сплати ПДВ не може ставитися в залежність від волевиявлення сторін правочину, з огляду на публічно-правовий порядок правовідносин щодо справляння податків, оскільки знаходиться поза межами регулювання цивільного законодавства та контролюється державою в особі органів доходів та зборів; 

- ПК України не є актом цивільного законодавства, а імперативно регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства; 

- відповідно до частини першої статті 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу; 

- податок на додану вартість, визначений в підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (підпункт "а" пункту 185.1 статті 185 ПК України); 

- згідно з пунктом 185.1 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції з продажу товарів (робіт, послуг) на території України (як резидентами так і нерезидентами), ввезення товарів та послуг (включаючи оренду) та, відповідно, вивезення товарів та послуг за межі митної території України. Згідно того ж ПК України ставки ПДВ можуть бути 0 %, 7 % та 20 % від бази оподаткування; 

- таким чином, податок на додану вартість - це непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем, але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (податковий агент); 

- податок на додану вартість складає кошти бюджету у вигляді податкових надходжень; 

- досліджені судами наявні у цій справі матеріали (зокрема, зареєстровані в установленому законом порядку та прийняті контролюючим органом податкові накладні та звітні податкові декларації) свідчать про те, що відповідач виконав свої зобов`язання зі справляння до Державного бюджету України спірної суми ПДВ. Докази порушення відповідачем вимог податкового законодавства за спірними господарськими операціями ні сторони, ні прокурор не надали; 

(!!!) - за таких підстав в цьому випадку відсутні підстави стверджувати про порушення інтересів держави внаслідок вибуття з її володіння спірної суми грошових коштів у, оскільки такі кошти були сплачені відповідачем у вигляді податку в дохід Державного бюджету України; 

- відтак, у розумінні положень статті 1212 ЦК України відповідач не є кінцевим набувачем спірних грошових коштів, оскільки перерахувало ці кошти до Державного бюджету України у вигляді ПДВ; 

- тобто, на час звернення прокурора до суду з цим позовом фактичний володілець грошових коштів не змінився, оскільки набувачем спірного майна (грошових коштів у вигляді ПДВ) є саме Держава Україна;

- з огляду на відсутність підстав стверджувати про порушення в цьому випадку інтересів держави внаслідок вибуття з її володіння спірної суми грошових коштів, оскільки такі кошти були сплачені відповідачем у формі податку в дохід Державного бюджету України, об`єднана палата виснувала про відсутність порушеного права позивача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. 

ВИСНОВОК:  Отже, зі змісту наведеного вище вбачається, що у такій категорії справ як стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою, вагомим та ключовим для вирішення спору є встановлення факту сплати відповідачем до Державного бюджету України такого податку, оскільки, з`ясування факту такої оплати/не оплати свідчитиме про порушення/не порушення прав держав і подання прокурором позову в інтересах держави.

 

  

Матеріал по темі: «Доведення в суді коливання цін наринку у сфері публічних закупівель»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Витлумачення змісту правочину судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, порядок та правила тлумачення змісту правочину судом

20 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/969/25 (ЄДРСРУ № 139112477) досліджував питання щодо особливостей витлумачення змісту правочину судом.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі №753/11000/14-ц вказав, що якщо такі правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Правова природа договору визначається з огляду на його зміст. Тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі №927/784/23, від 21.05.2024 у справі №914/4127/21, від 16.01.2024 у справі №918/86/22.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 вбачається наступне: « 6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах».

Велика Палата Верховного Суду у постанові 12.10.2021 у справі №910/17324/19 виснувала таке: « 32. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами їхніх спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 8.1)].

Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)]. З`ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (пункт 7.43) та від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 85)].

Саме суд має обов`язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 86)].

Верховний Суд неодноразово зазначав, що тлумачення правочину спрямоване виключно на встановлення змісту погодженого сторонами волевиявлення та усунення неоднозначності умов договору, однак не може використовуватися для зміни його змісту, встановлення нових договірних прав та обов`язків або доповнення договору умовами, які сторонами не погоджувалися.

ВИСНОВОК: Алгоритм визначення змісту умов договору має певну послідовність, і суд повинен застосовувати рівні тлумачення змісту правочину послідовно. Принцип contra proferentem та принципи добросовісності є субсидіарними (допоміжними) і застосовуються у разі, якщо три рівні тлумачення за статтею 213 Цивільного кодексу України не дали змоги встановити справжню волю сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Верховний суд: підходи та рівні тлумачення змісту правочину»

 

 

Теги: тлумачення, contra proferentem, способи тлумачення, тлумачення змісту правочину, правочин, угода, зміст правочину, тлумачення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов