Судова процедура спростування зупинення реєстрації податкової накладної

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік необхідних документів та процедура, у межах якої платник податків реалізує право на спростування підстав зупинення реєстрації податкової накладної

10 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/4422/25, адміністративне провадження № К/990/30015/26 (ЄДРСРУ № 139693070) досліджував питання щодо судової процедура спростування зупинення реєстрації податкової накладної.

Квитанція про зупинення реєстрації податкової накладної виконує подвійну функцію:

1) з одного боку, вона підтверджує факт зупинення реєстрації;

2)з іншого - доводить до відома платника ті конкретні обставини, які стали підставою для такого зупинення, і водночас окреслює межі, у яких платник має спростувати сумніви контролюючого органу.

Процедуру, у межах якої платник реалізує право на спростування підстав зупинення реєстрації, врегульовано Порядком прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, затвердженим наказом Мінфіну від 12 грудня 2019 року № 520 (далі - Порядок № 520).

У пунктах 4 та 5 Порядку №520 передбачено, що у разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі.

Як визначено у пункті 9 Порядку №520 письмові пояснення та копії документів, подані платником податку до контролюючого органу відповідно до пункту 4 цього Порядку, розглядає комісія регіонального рівня.

За змістом пункту 10 Порядку №520 комісія регіонального рівня приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі в разі:

ненадання / часткового надання додаткових письмових пояснень та копій документів стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі, при отриманні Повідомлення;

та/або надання платником податку копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

(!!!) Наведене свідчить, що комісія регіонального рівня не наділена необмеженою дискрецією у питанні відмови в реєстрації податкової накладної, а перелік підстав для такої відмови, закріплений у пункті 10 Порядку № 520, є вичерпним і включає лише два випадки:

1)    ненадання або часткове надання додаткових письмових пояснень і копій документів,

2)    та/або надання платником податку копій документів, складених чи оформлених із порушенням законодавства.

Розвиваючи раніше сформовані підходи до застосування зазначених норм, Верховний Суд у постанові від 16 липня 2026 року у справі № 500/6492/25 виснував, що:

- процедура, передбачена пунктом 201.16 статті 201 ПК України, спрямована на вирішення питання про наявність чи відсутність достатнього документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній. Процедура моніторингу податкових накладних має превентивний характер та не повинна підміняти за своїм змістом проведення податкової перевірки, оскільки питання реальності господарської операції може бути предметом дослідження лише під час здійснення податкового контролю у формах, визначених Податковим кодексом України.

- комісія регіонального рівня має право оцінювати достатність документів, поданих платником податків, однак така оцінка здійснюється виключно в межах адміністративної процедури прийняття рішення щодо реєстрації податкової накладної та не передбачає встановлення фактичної реальності здійснення господарської діяльності платника податків.

- за змістом пунктів 4, 5, 9 та 10 Порядку № 520 предметом розгляду комісії регіонального рівня є не формальна повнота переліку витребуваних документів як така, а наявність достатнього документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній. Тому факт часткового ненадання документів, зазначених у повідомленні комісії, підлягає оцінці не ізольовано, а у взаємозв`язку зі змістом господарської операції та сукупністю документів, фактично поданих платником податку. Інакше передбачена пунктом 10 Порядку № 520 підстава для відмови набувала б суто формального характеру та застосовувалася б незалежно від того, чи підтверджують уже подані документи інформацію, відображену у податковій накладній;

- висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24 липня 2025 року у справі № 420/14450/24, від 2 грудня 2025 року у справі № 400/996/25 та від 18 березня 2026 року у справі № 580/1932/25, цього підходу не змінюють. Вони підтверджують право комісії направляти платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та документів і враховувати реакцію платника на таке повідомлення; водночас ці висновки не встановлюють правила, за яким часткове ненадання будь-якого з витребуваних документів звільняє комісію та суд від оцінки документів, фактично поданих на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній. Таким чином, запровадження додаткової стадії адміністративної процедури у вигляді направлення повідомлення розширило процесуальні можливості комісії щодо отримання необхідних матеріалів, однак не змінило предмета процедури: ним залишається достатність документального підтвердження інформації, зазначеної у конкретній податковій накладній, а не формальне виконання платником вимоги про подання всього визначеного контролюючим органом переліку документів.

Верховний Суд звертає увагу на те, що адміністративна процедура розгляду питання про реєстрацію податкової накладної, реєстрацію якої зупинено, має послідовний характер і складається з двох пов`язаних між собою стадій, дотримання яких має забезпечити суб`єкт владних повноважень .

Під час перевірки правомірності рішення про відмову в реєстрації податкової накладної суд не повинен обмежуватися формальним встановленням факту надання чи ненадання платником окремих документів, зазначених у повідомленні комісії регіонального рівня.

 Суд має оцінити процедуру прийняття такого рішення у її послідовності та взаємозв`язку, зокрема з`ясувати, які документи були подані платником на стадії зупинення реєстрації податкової накладної, чи були вони достатніми для підтвердження інформації, зазначеної у ній, а також чи існувала, з огляду на зміст та сукупність уже поданих документів, об`єктивна необхідність у витребуванні додаткових документів та направленні платнику відповідного повідомлення.

ВИСНОВОК: Під час перевірки правомірності рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної суд, не повинен обмежуватися формальним встановленням факту надання чи ненадання платником окремих документів, а повинен пересвідчитися в повноті та достатності поданих документів.

 

 

Матеріал по темі: «Склад злочину за ст. 212 КК України без «узгодженого ППР»»

  

«Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

 

Звільнення педагога у разі вчинення аморального проступку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання трудового договору з працівником, який виконує виховні функції, у разі вчинення аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи

30 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 128/2223/24, провадження № 61-14724св25 (ЄДРСРУ № 140230974) досліджував питання щодо звільнення педагога у разі вчинення аморального проступку.

Пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України встановлено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

До суб`єктів, які можуть бути звільнені за згаданою підставою, належать учасники освітнього процесу, зазначені у статті 52 Закону України «Про освіту», а саме: здобувачі освіти; педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники; батьки здобувачів освіти; фізичні особи, які провадять освітню діяльність; інші особи, передбачені спеціальними законами та залучені до освітнього процесу у порядку, що встановлюється закладом освіти.

Звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов:

1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами;

2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.

(!) Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).

Трудове законодавство не визначає поняття аморального проступку. Таке визначення є оціночною категорією, а тому суду як правозастосовному органу надано можливість на свій розсуд надавати оцінку на підставі встановлених обставин справи, чи є ті чи інші діяння аморальним проступком. Аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні засади суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції, дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб.

Аморальним проступком слід вважати появу в громадських місцях у нетверезому стані, нецензурну лайку, бійку, поведінку, що принижує людську гідність тощо.

Аналіз вищезазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію: вчитель, педагог, вихователь - зобов`язані бути людьми високих моральних переконань та бездоганної поведінки. Якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, їх батьками, порушив моральні норми, втратив тим самим авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 30 січня 2018 року у справі № 713/265/15-ц (провадження № 61-135св17), від 16 травня 2018 року у справі № 1519/2-667/11 (провадження № 61-13895св18), від 07 травня 2018 року у справі № 243/8522/17 (провадження № 61-13316св18) та багатьох інших.

Підставою для звільнення за пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України є не будь-який аморальний проступок, а такий, що несумісний із продовженням цієї роботи. Оскільки в законі не вказано критеріїв визначення межі між проступками, сумісними і не сумісними з продовженням роботи, то суд зобов`язаний з метою виконання завдання цивільного судочинства самостійно надати оцінку і встановити, чи є вчинений аморальний проступок, за який звільнено працівника, таким, що сумісний із продовженням роботи з урахуванням конкретних обставин справи.

При вирішенні справ подібної категорії суду належить виходити не з формального підходу до оцінки окремо того чи іншого вчинку педагога, а в разі встановлення за обставинами справи неодноразового вчинення педагогом поступків, не сумісних зі званням учителя, надавати їм оцінку у сукупності, з урахуванням особливостей відносин у сфері навчально-виховного процесу та підвищеного рівня вимог до моральної-етичних якостей і поведінки учителя (педагога, вихователя) (див. постанову Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 560/893/17 (провадження № 61-48706св18)).

Разом із цим Верховний Суд України у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-248цс14 та від 22 березня 2017 року у справі № 6-3135цс16 зазначив, що звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.

Отже, звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведене лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами (див. постанови Верховного Суду від 20 серпня 2018 року у справі № 346/261/16-ц (провадження № 61-16491св18), від 21 березня 2019 року у справі № 568/879/17 (провадження № 61-45041св18), від 27 грудня 2019 року у справі № 345/3007/17 (провадження № 61-25200св18), від 25 листопада 2020 року у справі № 589/16/19 (провадження № 61-8661св20), від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20 (провадження № 61-3751св21), від 06 вересня 2023 року у справі № 357/4897/20 (провадження № 61-12727св22) та інші).

ВИСНОВОК: Підставою для звільнення за пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України є не будь-який аморальний проступок, а такий, що несумісний із продовженням цієї роботи, при цьому оцінку повинен діям працівника та роботодавця повинен надати саме суд.

P.s. У справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

   

 

Матеріал по темі: «Звільнення генерального директора ТОВ»

 

 

Теги: аморальний поступок, звільнення, педагог, вчитель, освіта, науково-педагогічні працівників, поновлення на роботі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Майнові права інтелектуальної власності на об`єкт створений за замовленням

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інтелектуальна власність на об`єкт створений працівником у зв`язку з виконанням обов`язків за трудовим договором (контрактом)

01 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 926/2234/25 (ЄДРСРУ № 140230512) досліджував питання щодо майнових прав інтелектуальної власності на об`єкт створений за замовленням, зокрема службовий твір, який створений працівником у зв`язку з виконанням обов`язків за трудовим договором (контрактом).

Відповідно до частини другої статті 430 ЦК України майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об`єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з приписами статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права": автор - фізична особа, яка своєю творчою діяльністю створила твір; твір - оригінальне інтелектуальне творіння автора (співавторів) у сфері науки, літератури, мистецтва тощо, виражене в об`єктивній формі.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про авторське право і суміжні права", авторське право становлять особисті немайнові права автора і майнові права суб`єктів авторського права.

Первинним суб`єктом авторського права є автор твору. Суб`єктами майнових авторських прав можуть бути також інші фізичні або юридичні особи, до яких перейшли майнові права на твір на підставі правочину або закону.

Приписами статті 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права", визначено, що автори, спільною творчою діяльністю яких створено твір (твір, створений у співавторстві), є співавторами.

Якщо твір, створений у співавторстві, становить нерозривне ціле та інше не передбачено договором або цим Законом:

1) майнові права, передбачені частиною першою статті 12 цього Закону, належать усім співавторам спільно і здійснюються за згодою між ними;

2) жоден із співавторів не має права без достатніх підстав відмовити іншим співавторам у наданні дозволу на опублікування, на переробку такого твору.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права": службовий твір - твір, створений працівником у зв`язку з виконанням обов`язків за трудовим договором (контрактом).

Відповідно до статті 429 ЦК України, особисті немайнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту) або службових обов`язків під час проходження військової служби, належать працівникові (військовослужбовцеві), який створив цей об`єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об`єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.

Майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено цим Кодексом або договором.

Майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням службових обов`язків під час проходження військової служби, належать суб`єкту, визначеному законом.

Особливості здійснення майнових прав інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), а також на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням службових обов`язків під час проходження військової служби, можуть бути встановлені законом.

Статтею 14 України "Про авторське право і суміжні права", встановлено, що особисті немайнові авторські права на службовий твір належать працівникові, творчою працею якого створено такий твір.

Майнові права на службовий твір переходять до роботодавця з моменту створення службового твору у повному складі, якщо інше не передбачено цим Законом, трудовим договором (контрактом) або іншим договором щодо майнових прав на службовий твір, укладеним між працівником (автором) і роботодавцем.

Якщо майнові права на твір переходять до роботодавця, працівник, який є автором службового твору, має право на винагороду. Якщо посадові обов`язки працівника прямо передбачають створення службових творів відповідних видів, авторська винагорода за створення і використання таких творів, а також за перехід прав на них може бути включена до заробітної плати працівника відповідно до договору між працівником і роботодавцем.

ВИСНОВОК: Особисті немайнові права належать працівникові, який створив об'єкт (в окремих випадках можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник, а майнові права на об'єкт, створений за трудовим договором, належать спільно працівникові та роботодавцю, якщо інше не встановлено договором.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним патенту на корисну модель»

 

 

Питання експерту при призначені експертизи судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Формулювання та уточнення поставлених питань експерту при призначені експертизи судом

01 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/1086/23 (ЄДРСРУ № 140230442) досліджував питання щодо формулювання та уточнення поставлених питань експерту при призначені експертизи судом.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду (стаття 1 Закону "Про судову експертизу").

Відповідно до частини першої статті 98 ГПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Згідно з частиною першою статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Неприпустимо ставити перед судовими експертами питання, вирішення яких не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмета доказування у справі, а також правові питання, вирішення яких згідно з чинним законодавством віднесено до компетенції суду. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку у разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №902/834/20, від 13.08.2021 у справі №917/1196/19, від 30.09.2021 у справі №927/110/18, від 26.10.2022 у справі №904/5077/21, від 06.02.2024 у справі №910/12661/22, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.07.2025 у справі № 908/948/23.

(!) Призначення експертизи є правом, а не обов`язком суду, при цьому, питання призначення експертизи вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням предмета, підстав позову та обставин справи. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 910/11002/21, від 06.02.2024 у справі №910/12661/22.

Відповідно до частини першої статті 100 ГПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

ВИСНОВОК: Таким чином, саме суд в ухвалі про призначення експертизи визначає питання, з яких експерт має надати висновок, перелік матеріалів, що передаються для дослідження, та інші дані, необхідні для її проведення.

Отже, якщо експерт повідомив про неможливість виконання експертного завдання та просив уточнити поставлені питання, то усунення таких недоліків належало до повноважень і процесуальних обов`язків суду, який призначив експертизу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики»

 

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

 

Арешт майна, як перепона, у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Існування на час примусової реалізації майна чинного арешту накладеного в рамках кримінального провадження за ухвалою слідчого судді

01 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/214/25 (ЄДРСРУ № 140230439) досліджував питання щодо наявності арешту на майно боржника, накладеного у межах кримінального провадження як перешкоди для реалізації такого майна, в т.ч. шляхом проведення аукціону.

Скарга на дії чи / бездіяльність виконавця є формою звернення за судовим захистом порушених прав (інтересів) сторін та учасників, з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі № 921/357/20).

Відповідно до статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також здійснювати заходи примусового виконання у спосіб та в порядку, встановлені виконавчим документом і законом.

Згідно із частиною третьою статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Водночас, арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з частиною другою статті 131 КПК України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 КПК України (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 335/12096/15-ц та від 23.05.2018 у справі № 569/4374/16-ц. Отже, зняття попереднього арешту з майна у цій справі є можливими лише за наявності підстав і в порядку передбаченому спеціальним законодавством, що виключає будь-які дії з його відчуження (в т.ч. примусової реалізації).

Зважаючи на положення статті 19 Конституції України та статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець (приватний / державний) повинен вчиняти виконавчі дії не лише із дотриманням цього Закону, а й відповідно до інших нормативно-правових актів, додержання яких є обов`язковим при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов`язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження.

За змістом статті 533 КПК України, зокрема, ухвала суду, яка набрала законної сили, обов`язкова для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України. Обов`язковість судового рішення відноситься до основних конституційних засад судочинства та є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Статтею 1291 Конституції України визначено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Існування на час здійснення примусової реалізації спірного майна чинного арешту, накладеного обов`язковим до виконання судовим рішенням - ухвалою суду до відкриття виконавчого провадження, як і відсутність відомостей про скасування зазначеного арешту на момент відкриття виконавчого провадження та проведення електронного аукціону й наявність у Реєстрі речових прав чинного запису про арешт спірного майна, є визначальним та юридично значимим для застосування наведених висновків у цій справі.

У справі № 902/133/24 Верховний Суд виходив з положень статей 18, 50 Закону України "Про виконавче провадження", статей 170, 174, 533 КПК України та встановлених судами обставин щодо існування чинного арешту майна у кримінальному провадженні. Верховний Суд зазначив, що за відсутності доказів скасування такого арешту він є перешкодою для реалізації відповідного майна, у т.ч. шляхом проведення електронного аукціону.

Отже, накладений в межах кримінального провадження арешт на майно боржника є в будь-якому випадку перешкодою для реалізації такого майна, в т.ч. шляхом проведення аукціону (постанови Верховного Суду від 09.02.2024 у справі № 902/1126/22, від 12.01.2026 у справі № 902/133/24).

ВИСНОВОК: Відповідно, чинний арешт спірного майна, накладений у межах кримінального провадження та не скасований у визначеному КПК України порядку є перешкодою для його подальшої примусової реалізації.

 

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про скасування чи відмову у скасуванні арешту майна»

 

  

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Списання коштів з банківської карти при переході за фішинговим посиланням

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перехід за фішинговим посиланням та списання коштів з банківської карти – хто несе відповідальність: банк чи користувач?

24 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/33187/23, провадження № 61-1408св25 (ЄДРСРУ № 140021186) досліджував питання щодо хто несе відповідальність (банк чи користувач) за перехід за фішинговим (фейковим) посиланням та списання коштів з банківської карти.

Відповідно до частин сьомої - дев`ятої розділу VI «Загальні вимоги до безпеки здійснення платіжних операцій та управління ризиками» Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, емітент або визначена ним юридична особа під час отримання повідомлення та/або заяви про втрату електронного платіжного засобу та/або платіжні операції, які не виконувалися користувачем, зобов`язаний ідентифікувати користувача і зафіксувати обставини, дату, годину та хвилини його звернення на умовах і в порядку, установлених договором. Емітент після надходження повідомлення та/або заяви про втрату електронного платіжного засобу та/або платіжні операції, які не виконувалися користувачем, зобов`язаний негайно зупинити здійснення операцій з використанням цього електронного платіжного засобу.

Емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції.

Емітент у разі повідомлення користувачем про незавершену операцію з унесення коштів через платіжні пристрої банку-емітента на рахунки, відкриті в банку-емітенті, після подання користувачем емітенту відповідного документа, що підтверджує здійснення цієї операції, негайно зараховує зазначену в цьому документі суму коштів на відповідний рахунок.

Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо електронний платіжний засіб було використано без фізичного пред`явлення користувачем та/або електронної ідентифікації самого електронного платіжного засобу і його користувача, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність користувача призвели до втрати, незаконного використання ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Лише наявність обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, є підставою для його притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій у разі відсутності доказів сприяння ним втраті, використанню ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15, у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 202/10128/14-ц (провадження № 61-1856св17) від 13 вересня 2019 року у справі № 501/4443/14-ц (провадження № 61-10469св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 577/4224/16-ц (провадження № 61-30583св18) та інших.

На підставі пунктів 2-4 частини 20 статті 38 Закону України «Про платіжні послуги», пунктів 136, 140 розділу VIІ Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 164 від 29 липня 2022 року, користувач зобов`язаний зберігати та використовувати електронний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства України та умов договору, укладеного з емітентом; не допускати використання електронного платіжного засобу особами, які не мають на це права.

(!!!) Користувач зобов`язаний не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції, та негайно після того, як йому стало відомо про факт втрати такої інформації та/або платіжного інструменту, повідомити про це емітента в спосіб та каналами зв`язку, визначеними договором між емітентом та користувачем.

-       до моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків несе користувач;

-       з моменту повідомлення відповідальність покладаються на емітента (банк)

Примітка: Момент, з якого настає відповідальність емітента, має бути чітко визначений умовами договору, укладеного між користувачем та емітентом.

Між тим, надання споживачем третім особам необхідної інформації для здійснення звичайних операцій із зарахування на картковий рахунок коштів (номер карткового рахунку; прізвище, ім'я по батькові власника карткового рахунку, його номера телефону) не може розцінюватися як надання користувачем інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції (постанова Верховного суду від 28 лютого 2018 року у справі № 725/314/15-ц, ЄДРСРУ № 72587534).

ВИСНОВОК: Якщо зняттю коштів з банківської картки сприяла необачна поведінка користувача, зокрема шляхом переходу за фішинговим (фейковим) посиланням, та введення свого паролю до акаунта Приват24, який автоматично став відомий третій особі, то саме КОРИСТУВАЧ має нести ризик збитків від здійснення операцій за його електронними платіжними засобами, які здійснені до повідомлення банку про вказані обставини.

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення з банку безпідставно списаних коштів з карткового рахунку»

 

 

Теги: картковий рахунок, безпідставне списання коштів, несанкціоноване списання коштів, захист прав споживачів, заблокувати кредитну картку, снятие денег с карты, зняття готівки з карткового рахунку, судова практика, Адвокат Морозов