Специфіка оподаткування операцій у митному режимі реекспорту продуктів переробки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оподаткування вивезення товарів у митному режимі реекспорту та митне оформлення продуктів переробки 

05 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/5640/25, адміністративне провадження № К/990/13178/26 (ЄДРСРУ № 141249404) досліджував питання щодо специфіки оподаткування операцій у митному режимі реекспорту продуктів переробки. 

Положеннями статті 206 Податкового кодексу України визначено особливості оподаткування операцій під час переміщення товарів через митний кордон України залежно від обраного митного режиму. 

Так, відповідно до пункту 206.5 статті 206 Податкового кодексу України операції з вивезення товарів у митному режимі реекспорту звільняються від оподаткування, крім операцій з вивезення відповідно до пунктів 3 (щодо товарів у вигляді продуктів їх переробки) та 5 частини першої статті 86 Митного кодексу України, що оподатковуються податком за ставкою, визначеною підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 цього Кодексу. 

Відповідно до частини першої статті 85 Митного кодексу України реекспорт - це митний режим, відповідно до якого товари, що були раніше ввезені на митну територію України або на територію вільної митної зони, вивозяться за межі митної території України без сплати вивізного мита та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. 

Положеннями статті 86 Митного кодексу України визначено умови поміщення товарів у митний режим реекспорту. 

Згідно з положеннями частини першої статті 86 Митного кодексу України митний режим реекспорту може бути застосований до товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та: 

1) після ввезення на митну територію України перебували під митним контролем та не були поміщені у митний режим (у тому числі у зв`язку з обмеженнями чи заборонами щодо ввезення таких товарів на митну територію України); 

2) були поміщені у митний режим тимчасового ввезення та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, а також змін, що допускаються у разі використання таких товарів у митному режимі тимчасового ввезення; 

3) були поміщені у митний режим переробки на митній території та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, або у вигляді продуктів їх переробки; 

4) були поміщені у митний режим митного складу та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання; 

5) були поміщені у митний режим імпорту і повертаються нерезиденту - стороні зовнішньоекономічного договору, згідно з яким ці товари поміщувалися у цей режим, у зв`язку з невиконанням (неналежним виконанням) умов цього договору або з інших обставин, що перешкоджають його виконанню, якщо ці товари: 

а) вивозяться протягом шести місяців з дати поміщення їх у митний режим імпорту; 

б) перебувають у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування, зберігання та використання (експлуатації), внаслідок якої були виявлені недоліки, що спричинили реекспорт товарів; 

6) визнані помилково ввезеними на митну територію України. 

Переробка на митній території - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари піддаються у встановленому законодавством порядку переробці з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування до них заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (частина перша статті 147 Митного кодексу України). 

Статтею 154 Митного кодексу України визначено порядок митного оформлення продуктів переробки. 

Так, згідно з положеннями частин першої - третьої статті 154 Митного кодексу України під час реекспорту продуктів переробки вони підлягають декларуванню митним органам з поданням переліку українських товарів, витрачених під час здійснення операцій з переробки іноземних товарів, із зазначенням їх кількості та вартості. 

Декларант має право заявити українські товари (крім палива та енергії), що повністю використані під час переробки іноземних товарів, у митний режим експорту. Митне оформлення в такому випадку здійснюється у порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами України для митного оформлення експорту українських товарів. 

Продукти переробки можуть реекспортуватися однією чи кількома партіями. Допускається вивезення продуктів переробки за межі митної території України не через той митний орган, через який товари ввозилися на цю територію для переробки. 

Таким чином, Суд зазначає, що положеннями пункту 206.5 статті 206 Податкового кодексу України передбачено, що операції з вивезення товарів у митному режимі реекспорту звільняються від оподаткування, крім, зокрема, операцій з вивезення товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та були поміщені у митний режим переробки на митній території та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, або у вигляді продуктів їх переробки (у відповідності до пункту 3 частини першої статті 86 Митного кодексу України), що оподатковуються податком за ставкою, визначеною підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 цього Кодексу. 

Підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України встановлено, що за нульовою ставкою оподатковуються операції з вивезення товарів за межі митної території України, зокрема, у митному режимі реекспорту, якщо товари поміщені у такий режим відповідно до пунктів 3 (щодо товарів у вигляді продуктів їх переробки) та 5 частини першої статті 86 Митного кодексу України. 

Так  Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03 квітня 2020 року у справі №813/2377/16 зазначав про узгодженість приписів статті 206 Податкового кодексу України та статті 86 Митного кодексу України щодо оподаткування спірних операцій за ставкою визначеною положеннями підпункту 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України.

ВИСНОВОК: Митний режим реекспорту продуктів переробки може бути застосований до товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та були поміщені у відповідний митний режим на митній території (зокрема, режим переробки), а також, що під час реекспорту продуктів переробки такі підлягають декларуванню митними органами з поданням декларантом переліку українських товарів, витрачених під час здійснення операцій з переробки іноземних товарів, із зазначенням їх кількості та вартості тощо.

 

 

Матеріал по темі: «(Недо)розмитнення та придбання із-за кордону автомобіля по довіреності»

 

 

Теги: митний контроль, продовження здійснення митного контролю, документальна перевірка, обґрунтована підозра, недостовірні відомості декларанта, заниження митної вартості, другорядний метод, судова практика, Верховний суд , Адвокат Морозов

Майно ФОП при поділі спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: майно фізичної особи-підприємця при поділі спільного майна подружжя 

09 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/19347/23, провадження № 61-7146св26 (ЄДРСРУ № 141299705) досліджував питання щодо майна ФОП при поділі спільного майна подружжя. 

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (постанови Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 487/2337/22, від 24 жовтня 2024 року у справі № 753/10230/20, від 19 лютого 2025 року у справі № 522/11159/21). 

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)). 

Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості. 

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а вразі недосягнення згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. 

Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати все спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц). 

Отже, рівність часток подружжя під час поділу майна обумовлена обсягом спільного майна та його вартістю.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку, а тому для дотримання такого принципу необхідно встановлювати увесь обсяг набутого подружжям майна та досліджувати його вартість. 

Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). 

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України. 

Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. 

Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. 

(!) Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна. 

Таким чином системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. 

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15, а також Верховного Суду, викладеним у змісті постанови від 03 серпня 2022 року у справі № 444/2565/16-ц та від 04 лютого 2026 року у справі № 175/3524/23, провадження № 61-5755св25 (ЄДРСРУ № 134085463). 

Разом з тим, майно фізичної особи-підприємця, яке придбано за кошти підприємця від своєї діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України (постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 127/21185/18 (провадження № 61-5544св20)). 

ВИСНОВОК: Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

 

 

 

Матеріал по темі: «Статус ФОП та нерухомість не є ознакою здійснення господарської діяльності»

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

Контроль слідчим суддею за дотриманням розумних строків у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Контроль слідчим суддею за дотриманням розумних строків у кримінальному провадженні та можливість оскарження такого рішення в апеляційному порядку 

23 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 757/29843/19-к, провадження № 13-70кс25 (ЄДРСРУ № 140499349) відповідала на питання чи наділяє чинний КПК слідчого суддю повноваженням здійснювати контроль щодо дотримання розумних строків у кримінальному провадженні та чи існує для цього окрема процедура або ж слідчий суддя повинен керуватися загальними засадами кримінального провадження у цих випадках.

Відповідно до положень п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК до повноважень слідчого судді суду першої інстанції належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. 

У ч. 2 ст. 28 КПК встановлено загальне правило, що проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд. 

Однак на додаток до цього ч. 6 ст. 28 КПК унормовує, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи, права чи інтереси яких обмежуються під час досудового розслідування, мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом. 

Відповідно до положень частин 1, 2 ст. 114 КПК для забезпечення виконання сторонами кримінального провадження вимог розумного строку слідчий суддя, суд має право встановлювати процесуальні строки у межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин, встановлених під час відповідного кримінального провадження. Будь-які строки, що встановлюються прокурором, слідчим суддею або судом, не можуть перевищувати меж граничного строку, передбаченого цим Кодексом, та мають бути такими, що дають достатньо часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень та не перешкоджають реалізації права на захист. 

Системний аналіз наведених положень КПК свідчить, що ч. 2 ст. 28 цього Кодексу покладає на слідчого суддю обов`язок забезпечити розумність строків вирішення ним самим питань, віднесених до його компетенції, а ч. 6 ст. 28 і ст. 114 КПК цього Кодексу наділяють його більш загальними повноваженнями щодо контролю розумності строків досудового розслідування. 

Встановлення слідчим суддею процесуальних строків є однією з форм здійснення судового контролю за дотриманням принципу розумності строків кримінального провадження, який по суті є додатковим процесуальним інструментом, що сприяє належному перебігу розслідування і покликаний забезпечити додаткові гарантії, визначені КПК щодо ефективності досудового розслідування.

Однак важливо зауважити, що слідчий суддя може здійснювати контроль за дотриманням розумних строків як у межах процедур, які прямо передбачені КПК (наприклад, слідчий суддя може встановити строк виконання доручення про проведення слідчої (розшукової) дії на підставі ч. 5 ст. 333, продовжити строк досудового розслідування в порядку ст. 295-1, визначити строк ознайомлення для ознайомлення з матеріалами в порядку ч. 10 ст. 290 тощо), так і поза межами таких процедур (зокрема, ч. 6 ст. 28 і ст. 114 КПК не містять жодних обмежень щодо цього). 

В останньому випадку слідчий суддя по суті керується положеннями, які визначають загальні засади кримінального провадження, до яких відноситься і ст. 28 КПК. Таким чином, це є першою ознакою (критерієм) того, що ухвали слідчих суддів щодо встановлення розумних строків, які прийняті не в межах існуючих процедур, а виключно на підставі статей 28 і 114 КПК, підлягають апеляційному оскарженню (відповідно до наведених вище критеріїв). 

Однак з огляду на загальний характер цих норм мова може йти про дуже широке коло строків, які потенційно можуть бути встановлені слідчим суддею у межах як кримінального провадження загалом, так і окремих процесуальних дій. Це означає, що частина таких рішень слідчих суддів потенційно може мати лише обмежений вплив на кримінальне провадження, але інша частина - вирішальний. 

Отже, другий критерій буде дотримано саме у випадку, якщо така ухвала слідчого судді має не обмежений, а визначальний вплив на рух досудового розслідування чи кримінального провадження загалом. 

ВИСНОВОК: Таким чином, апеляційному перегляду підлягають ухвали слідчого судді про встановлення процесуальних строків, ухвалені на підставі статей 28, 114 КПК поза межами процедур, які прямо передбачені КПК, за умови, що вони мають визначальний вплив на рух досудового розслідування чи кримінального провадження загалом.

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про скасування чи відмову у скасуванні арешту майна»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Перерахування коштів юридичній особі, місцезнаходженням якої є тимчасово окупована територія

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території зокрема щодо примусового виконання судового рішення про стягнення коштів 

15 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3831/22 (ЄДРСРУ №140611436) досліджував питання щодо примусового виконання судового рішення про стягнення коштів юридичної особи зареєстрованої на окупованій території. 

Статтею 13 Закону №1207-VII визначені особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території. 

Зазначеною нормою, передбачено, зокрема, що: 

- положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями. 

В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями (частина перша); 

- здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. 

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (частина друга); 

- під час режиму тимчасової окупації платіжний режим діє з урахуванням того, що система електронних платежів Національного банку України та внутрішньодержавні платіжні системи, платіжними організаціями яких є резиденти України, не застосовуються на тимчасово окупованій території. 

На тимчасово окуповану територію поширюються норми Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" з урахуванням того, що електронні платіжні засоби, емітовані на тимчасово окупованій території, у тому числі мобільні платіжні інструменти, не можуть використовуватися на іншій території України з метою ініціювання переказу коштів (частина третя); 

- переказ коштів між тимчасово окупованою територією та іншою територією України забороняється (частина шоста). 

Відповідно до пунктів першого і третього частини першої статті 3 Закону №1207-VII, для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією, зокрема, визначається: 

- сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (пункт 1);

інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п. 3); 

Верховний Суд зазначає, що мета запровадження обмежень, передбачених статтею 13 Закону №1207-VII, полягає у захисті національних інтересів, безпеки держави та недопущенні фінансування держави-агресора чи колабораційної діяльності на окупованих територіях. 

У постанові Верховного Суду від 06 листопада 2025 року у справі №911/3091/23, сформовано чіткий правовий висновок у подібних правовідносинах, згідно з яким "зміна податкової адреси позивача, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, на іншу територію України є обов`язковою умовою для стягнення у судовому порядку на його користь коштів передплати за договором, оскільки перерахування коштів з рахунку відповідача на рахунок позивача є господарською операцією, що є частиною господарської діяльності позивача, яка заборонена у силу закону до зміни його податкової адреси". 

У постанові від 01 квітня 2026 року у справі №904/6645/23 Верховний Суд також дотримався правової позиції, викладеної судом касаційної інстанції раніше. Узгодив застосування положень Закону №1207-VII у контексті заборони на проведення господарських операцій і судових стягнень (включаючи переказ коштів) на користь підприємств, які фізично та юридично не перенесли свою діяльність (податкову адресу) з тимчасово окупованої території. 

Ці висновки Верховного Суду мають універсальний характер для майнових спорів за участю підприємств з тимчасово окупованої території. Адже стягнення вартості поставленого товару, стягнення передплати, зарахування присуджених судом коштів за спорами, які виникли стосовно тих чи інших правовідносин сторін, безпосередньо передбачає рух коштів і фінансове закриття господарської операції (оплату). Перерахування коштів на рахунок юридичної особи, яка офіційно не змінила свою податкову адресу з тимчасово окупованої території, означає виконання господарської операції у межах діяльності, що є забороненою у силу прямої вимоги закону.

Втім судове рішення не може слугувати інструментом обходу публічного мораторію та легалізації заборонених фінансових операцій, судова гілка влади не може легітимізувати рух капіталу всупереч установленому державою безпековому мораторію. 

(!) Судове рішення про виконання зобов`язання є лише процесуальним інструментом примусового завершення господарської операції. Присудження судом коштів, на користь юридичної особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території і не змінила податкову адресу, фактично санкціонує проведення фінансово-господарської операції суб`єкта, чия діяльність прямо заборонена законом. 

Схожа правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2026 року у справі №905/245/25. 

У такому випадку процесуальним інструментом примусового завершення господарської операції на користь юридичної особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території і не змінила податкову адресу, тобто суб`єкта, чия діяльність прямо заборонена законом, є примусове виконання судового рішення у справі приватним виконавцем. 

Особа, для примусового виконання судового рішення щодо стягнення присудженої суми, не позбавлена права після усунення законодавчих перешкод, а саме - після належної зміни та реєстрації своєї податкової адреси на підконтрольній Україні території звернутися із відповідною заявою до державного або приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження. 

ВИСНОВОК: Перерахування коштів юридичній особі, місцезнаходженням якої є тимчасово окупована територія, до зміни податкової адреси на підконтрольній Україні території заборонене в силу прямої вказівки закону, таким чином неможливе навіть примусове виконання судового рішення щодо стягнення коштів.

 

 

Матеріал по темі: «Боржник не може пред’являти позов про зняттяарешту з майна»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обшук наосліп

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: проведення обшуку після досягнення його мети визначеній в ухвалі слідчого судді 

13 жовтня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 710/611/24, провадження № 51-877км26 (ЄДРСРУ № 140746485) досліджував питання щодо проведення обшуку після досягнення його мети визначеній в ухвалі слідчого судді. 

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституції та законами України. 

Відповідно до частин 3, 4 ст. 234 КПК у разі необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається до слідчого судді з відповідним клопотанням, яке розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора. 

Закон чітко визначає, що таке клопотання про обшук повинно містити відомості, перелік яких зазначено у ч. 3 ст. 234 КПК. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання, а також витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. 

За змістом ч. 5 ст. 234 КПК прокурор, слідчий має довести перед слідчим суддею наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи. 

Відповідно до частини 5 статті 236 КПК обшук на підставі ухвали слідчого судді повинен проводитися в обсязі, необхідному для досягнення мети обшуку. 

Якщо мета обшуку досягнута (знайдено відшукуванні об’єкти), то подальші дії працівників поліції виходять за межі ухвали слідчого судді. 

Такі дії слідчого є «обшуком наосліп» («fishing expedition»), суть якого полягає у проведенні широкомасштабного, невизначеного пошуку «навмання» (без наявності чітких, обґрунтованих підозр щодо конкретних фактів чи осіб) з метою виявлення ознак будь-якого порушення. 

За змістом частини 3 статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. 

Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Bersheda et Rybolovlev c. Monako від 6 червня 2024 року (заяви № 36559/19 та № 36570/19) fishing expeditions пошукові заходи, які не мають достатньо конкретних меж і фактично перетворюються на пошук можливих порушень навмання. Посилання на цю практику підкреслює важливий принцип: втручання держави у приватне життя людини має залишатися в межах чітко визначеної законної мети. 

ВИСНОВОК: Такі дії вказують на недопустимість результатів згаданого обшуку, а також інших доказів, отриманих завдяки цим результатам (висновки експертів тощо), виходячи з положень частини 1 статті 87 КПК.

 

 

Матеріал по темі: «ОПККС ВС: дозвіл на обшук за відсутності слідчого та без доказів фіксаціїсудового процесу»

 

 

Теги: обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Окреме відступлення право вимоги інфляційних втрат

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи можливе окреме відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу 

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2486/25 (ЄДРСРУ № 140702021) досліджував питання щодо окремого відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу.

Нараховані на суму боргу інфляційні втрати входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. 

Інфляційні втрати є похідною вимогою від основного грошового зобов`язання, оскільки вони входять до його складу та нараховуються на суму основного боргу у разі прострочення (стаття 625 ЦК України). Вони не є самостійним зобов`язанням, а є лише наслідком прострочення виконання основного грошового боргу та способом компенсації знецінення купівельної спроможності грошей. Без існування основного боргу право на нарахування інфляційних втрат само по собі не виникає. 

Новий кредитор може отримати лише ті права, які реально існують у первісного кредитора в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу права (стаття 514 ЦК України). 

Окреме відступлення права вимоги на стягнення інфляційних втрат без одночасного передання права вимоги основного боргу позбавлене юридичного сенсу, оскільки самі по собі ці нарахування не існують окремо від заборгованості - вони прив`язані до простроченої суми основного зобов`язання. Якщо основний борг залишається за старим кредитором, вимога щодо інфляційних втрат втрачає свій законодавчий фундамент для окремого стягнення.

(!) Тож передача прав за статтею 625 ЦК України можлива лише разом з основним грошовим боргом або як додаток до вже існуючого переходу прав за основним зобов`язанням. Якщо основний борг залишився у первісного кредитора, відступити право вимоги лише інфляційних втрат окремим договором цесії не можна. 

Оскільки інфляційні втрати відповідно до статті 625 ЦК України не є самостійним цивільно-правовим зобов`язанням, а це лише особлива міра відповідальності боржника за прострочення основного грошового зобов`язання, і таке право є похідним (субсидіарним), то воно "існує" і "рухається" лише за основним боргом. Субсидіарні права не можуть передаватися самостійно без передачі основних прав за зобов`язанням. 

З огляду на те, що інфляційні втрати - це відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів, то і збитки від інфляції несе саме та особа, яка недоотримала свій основний борг вчасно і чиї кошти знецінилися. 

Загальним правовим висновком, який Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 11.02.2026 у справі № 754/511/23, є неможливість застосування частини другої статті 625 ЦК України у випадку, коли стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. За протилежним (іншим) підходом, як виснувала Велика Палата Верховного Суду у пункті 119 цієї постанови, буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. 

Відступлення права вимоги акцесорного (додаткового) зобов`язання без одночасного переходу прав на основне зобов`язання суперечить правовій природі статті 625 ЦК України та положенням статей 512, 514 ЦК України, оскільки не можна передати право, якого в такому самостійному та відокремленому від основного боргу вигляді не існує. 

Отже, оскільки природа інфляційних втрат за статтею 625 ЦК України має компенсаційний та охоронний характер - захистити гроші кредитора від знецінення, то за позицією Великої Палати Верховного Суду ця охоронна природа не може трансформуватися чи відриватися від самого об`єкта охорони (основного боргу). 

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо основний борг залишився у первісного кредитора (або вимога його втрачена), відступити право вимоги лише інфляційних втрат окремим договором цесії не можна.

 

 

Матеріал по темі: «Позовна давність при стягнення інфляційних втрат і 3% річних (COVID-19, воєнний стан)»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Окреме оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: можливість скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції 

03 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3579/26 (ЄДРСРУ № 141146501) досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 

Так, 17.01.2025 у справі № 903/497/24 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, зокрема необхідності перевірки належності спору до юрисдикції господарського суду на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Правовий висновок об`єднаної палати ґрунтується на розмежуванні процесуального порядку вирішення питання про належну судову юрисдикцію спору та перевірки наявності підстав для застосування заходів забезпечення позову. 

Таке розмежування зумовлене правовою природою інституту забезпечення позову, який має тимчасовий характер та спрямований на гарантування можливості ефективного захисту порушених прав і виконання майбутнього судового рішення, а не на вирішення спору по суті чи остаточне визначення належної судової юрисдикції. 

Зокрема, у пунктах 6.18, 6.46, 6.47 зазначеної постанови об`єднана палата Касаційного господарського суду, виходячи зі змісту статей 20, 136, 138, 140, 145 Господарського процесуального кодексу України, виснувала, що розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються судом, компетентним розглядати спір по суті, що зумовлює обов`язок суду першої інстанції перевіряти дотримання правил юрисдикції. 

(!) Водночас об`єднана палата виснувала, що ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті, оскільки це фактично означало б оскарження предметної та суб`єктної належності справи на стадії її відкриття, що не передбачено процесуальним законом. 

Проаналізувавши положення процесуального кодексу щодо оскарження ухвал, відкриття провадження у справі та скасування заходів забезпечення позову, об`єднана палата у пунктах 6.46, 6.47 дійшла висновку, що з огляду на підстави, мету та правову природу забезпечення позову, а також визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення судами правил юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

При цьому у пункті 7.8 зазначеної постанови об`єднана палата відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2024 у справі № 916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі № 916/5137/23, щодо необхідності здійснення оцінки предметної та суб`єктної юрисдикції спору на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Крім того, об`єднана палата Касаційного господарського суду звернула увагу на аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2022 у справі № 674/648/21, від 20.07.2020 у справі № 462/6253/16-ц, від 13.04.2020 у справі № 621/1025/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 243/10605/18 та від 15.05.2019 у справі № 658/2197/18. 

За змістом наведених висновків вирішення питання про забезпечення позову не передбачає одночасного вирішення питання щодо дотримання правил судової юрисдикції, оскільки відповідне питання підлягає перевірці судом під час відкриття провадження у справі або її подальшого розгляду. Водночас ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

У пункті 6.49 цієї постанови об`єднана палата також зазначила, що наведений підхід узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 04.02.2019 у справі № 658/2197/18. 

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що з огляду на підстави, мету, правову природу забезпечення позову та визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил юрисдикції окремо від судового рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті. 

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила на обов`язку суду перевіряти належність спору до відповідного виду судочинства під час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що, однак, не означає можливості самостійного оскарження ухвали про забезпечення позову з таких підстав. 

Наведений правовий підхід отримав подальше застосування у практиці Верховного Суду. 

Так, у пунктах 4.34, 4.35 постанови від 11.02.2026 у справі № 911/9/24 Верховний Суд зазначив, що предметом касаційного перегляду є виключно законність та обґрунтованість застосованого заходу забезпечення позову, тоді як позовні вимоги по суті не розглядаються, питання належності обраного способу захисту та підсудності справи не вирішуються. При цьому Суд, посилаючись на висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, наголосив на неможливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції. 

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у пункті 5.42 постанови від 27.05.2026 у справі № 906/1663/25 та пункті 4.29 постанови від 02.09.2026 у справі № 922/1310/26, у яких Суд відхилив доводи скаржників про порушення правил юрисдикції як підставу для скасування судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяв про забезпечення позову. 

Отже, наведені висновки Верховного Суду свідчать про необхідність розмежування обов`язку суду перевіряти дотримання правил предметної юрисдикції та можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення цих правил. 

Питання належної судової юрисдикції основного спору підлягає вирішенню в установленому процесуальним законом порядку. 

ВИСНОВОК: Отже, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил судової юрисдикції.

 

 

Матеріал по темі: «Загальні підстави для забезпечення позову у податковому спорі»