Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про скасування чи відмову у скасуванні арешту майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвали слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна та про відмову в скасуванні арешту майна  апеляційному оскарженню НЕ підлягають

16 червня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 757/31639/22, провадження № 51-1076км23 (ЄДРСРУ № 137568411) передала справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в питанні щодо апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про скасування чи відмову у скасуванні арешту майна.

В постанові від 20 травня 2024 року у справі № 712/191/23, (ЄДРСРУ № 119535382) Об`єднана палата дійшла висновку про те, що ухвали слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна та про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку статті 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають.

Слід враховувати, що арешт майна є триваючим втручанням, тому навіть правильне рішення про арешт майна може з часом втратити свою обґрунтованість в результаті зміни обставин, які правомірність такого арешту обґрунтовували, або виявлення чи виникнення нових обставин. Це може потребувати зміни в режимі арешту майна і навіть його скасування. Ці рішення є не менш, якщо не більш важливими в контексті дотримання права на мирне володіння майном, оскільки з часом втручання з боку держави вимагає все більш переконливих аргументів. Таким чином, якщо визнати рівнозначність як первісного, так і наступного рішення в контексті права на володіння майном, це свідчить про те, що сторонам має бути доступним апеляційне оскарження рішень, які стосуються арешту майна.

З іншого боку, помилкове рішення про скасування арешту майна може спричинити не менш серйозні наслідки, ніж відмова у застосуванні такого арешту, що, врешті, може позначитися як на забезпеченні можливості успішного кримінального провадження, так і на правах інших осіб, на забезпечення яких спрямований такий арешт. Враховуючи складність встановлення справедливого балансу у таких справах, апеляційний перегляд таких рішень не менш важливий, ніж перегляд рішення про відмову у застосуванні такого заходу.

(!) У той же час, на відміну від рішень, що стосуються первісного рішення про арешт або відмову у арешті майна, рішення, що стосуються подальшої долі арештованого майна, - про скасування або відмову у скасуванні арешту майна, - прямо не згадані в статті 309 КПК.

Однак це не означає, що законодавець тим самим висловив заборону на оскарження таких рішень, оскільки такий підхід важко обґрунтувати виходячи із завдань кримінального судочинства, і колегія суддів вважає, що право на таке оскарженні імпліцитно міститься у пункті 9 частини 1 статті 309 КПК.

Якщо використовувати сутнісний підхід до визначення характеру рішень щодо арешту майна під час кримінального провадження, то ухвалою про скасування арешту майна слідчий суддя припиняє дію попередньої ухвали про арешт і фактично відмовляє у продовженні раніше накладеного арешту на майно, і, навпаки, відмовляючи у скасуванні арешту майна, суддя фактично продовжує дію попередньої ухвали про арешт майна. Тому, незважаючи на різні назви рішень щодо арешту майна, що зумовлюється тим, що одні з них є первісними, а інші наступними, вони всі стосуються одного і того ж питання і тягнуть за собою подібні правові наслідки для права на мирне володіння майном.

З огляду на це, колегія суддів Верховного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 569/17036/18, і сформулювати такий висновок про застосування норм процесуального права у цьому питанні:

Оскільки ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або про відмову у такому скасуванні призводить до таких же правових наслідків, як і ухвала про арешт майна або відмову в арешті майна, слід дійти висновку, що положення пункту 9 частини 1 статті 309 у їх взаємозв`язку зі статтями 170, 173, 174 КПК передбачають право на апеляційне оскарження не лише ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому, а також і ухвали про скасування або про відмову у скасуванні арешту майна.

 

…. передати справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвалислідчого судді прийнятої на підставі ст. 174 КПК»

 

  

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Неправомірність достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: неправомірність достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору після прийняття судового рішення у справі

19 червня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1421/20 (ЄДРСРУ № 137926888) досліджував питання щодо правової природи судового збору.

Об`єднана палата Верховного суду зазначає, що кодекс передбачає вичерпні процесуальні механізми контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі:

1) залишення позовної заяви без руху до відкриття провадження в справі з метою надання позивачу можливості усунути допущені недоліки щодо недоплати судового збору, а в разі відсутності їх усунення - повернення позовної заяви як неподаної;

2) залишення позовної заяви без руху після відкриття провадження в справі та подальше можливе залишення позову без розгляду в разі неусунення позивачем допущених недоліків у частині недоплати судового збору;

3) достягнення судом до Державного бюджету України недоплаченого позивачем судового збору в разі, коли розмір судового збору попередньо визначає суд відповідно до ціни позову, встановленої судом при розгляді справи, а саме за умов очевидної невідповідності визначеної позивачем ціни позову дійсній вартості спірного майна або неможливості встановлення точної його ціни на момент пред`явлення позову (аналогічний процесуальний механізм застосовано апеляційним судом у справах № 914/185/18 та № 916/1101/21).

При виявленні судом першої, апеляційної чи касаційної інстанцій обставин неправильного розрахунку або недоплати судового збору позивачем після закінчення відповідного провадження, (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій) тобто після ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог, суд ані за заявою учасника справи, ані з власної ініціативи не має права стягувати до Державного бюджету України несплачений (недоплачений) заявником судовий збір за подання відповідного процесуального документа (позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарг тощо).

Адже, як чинне процесуальне законодавство України, так і закони, якими затверджується Державний бюджет України на відповідний рік, не передбачають можливості достягнення судом недоплаченого судового збору за відсутності підстав, визначених нормою, якою допускається реалізація судом відповідного права шляхом ухвалення додаткового рішення, якщо ним не вирішено питання про судові витрати.

В іншому разі достягнення судом недоплаченого судового збору за відсутності передбачених законом підстав призводитиме до порушення положень частини 2 статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, в разі, коли суд такий неправильний розрахунок і недоплату судового збору позивачем до закінчення відповідного провадження (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій) не виявив, то настання в подальшому щодо позовних вимог наслідків, подібних до тих, що передбачені статтею 174 ГПК України, процесуальне законодавство не передбачає.

Випадків застосування частини 2 статті 6 Закону України "Про судовий збір", які передбачають повноваження суду втрутитися у визначення позивачем ціни позову, необхідної для обчислення належного до сплати розміру судового збору, оскільки помилка суду щодо перевірки та визначення дійсної вартості майна за умови наявності у нього процесуальних механізмів щодо її виправлення протягом розгляду справи не повинна перекладатися на учасника процесу (позивача або відповідача).

Наведене цілком узгоджуватиметься з вимогами чинного процесуального законодавства та унеможливить покладення на заявника надмірного тягаря у виді сплати (доплати) судового збору внаслідок помилки суду.

Водночас, інше тлумачення зазначених норм, яке передбачає достягнення судом судового збору через тривалий проміжок часу, потенційно може призвести до послаблення контролю суду за сплатою учасниками справи належного розміру судового збору, позаяк уже після вирішення спору, за наявності чинного судового рішення, саме через тривалий термін часу зі сторони спору (відповідача або позивача) можуть бути стягнуті значні кошти за відсутності в нього можливості їх передбачити на етапі розгляду справи, що створює для відповідної сторони непропорційні та непередбачувані наслідки.

ВИСНОВОК: Покладання на позивача обов`язку із доплати судового збору, розмір якого не було своєчасно визначено та стягнуто судом першої інстанції, а відповідну недоплату не було виявлено у процесі судового контролю за правильністю справляння судового збору, означатиме недотримання принципів верховенства права та пропорційності господарського судочинства.

 

 

Матеріал по темі: «Достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору»

 

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору після прийняття судового рішення у справі

19 червня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1421/20 (ЄДРСРУ № 137926888) досліджував питання щодо правової природи судового збору.

Стаття 67 Основного Закону України визначає, що кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Одним з таких обов`язкових зборів є судовий збір, визначений Законом України "Про судовий збір", за змістом статті 9 якого:

- судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України;

- суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України;

- кошти судового збору спрямовуються на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади, а також на забезпечення архітектурної доступності приміщень судів, доступності інформації, що розміщується в суді, для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.

Згідно з положеннями частини 3 статті 29 та частини 4 статті 30 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) судовий збір є джерелом формування спеціального фонду Державного бюджету України в частині доходів, що спрямовується на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади.

Отже, одним із призначень судового збору є часткове покриття витрат Державного бюджету України на забезпечення функціонування судочинства та, відповідно, гарантування реалізації права особи на належний судовий захист.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

У статті 1 Закону України "Про судовий збір" визначено, що судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом; судовий збір включається до складу судових витрат.

Ставки судового збору передбачено статтею 4 Закону України "Про судовий збір", відповідно до змісту якої судові збори за грошові вимоги та позови майнового характеру залежать від суми спору, тобто ціни позову.

У справі STOENESCU v. Romania (№ 14166/19) ЄСПЛ нагадав, що вимога сплачувати збори цивільним судам у зв`язку з позовами, які вони мають розглянути, сама по собі не є несумісною з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (див. Kreuz v. Poland, № 28249/95, § 60, ЄСПЛ 2001-VI). Більше того, немає нічого незвичайного в системі, у якій судові збори за грошові вимоги залежать від суми спору, що входить до межі розсуду держави щодо регулювання та встановлення своєї системи судового збору, як вона вважає за потрібне. Проте система має бути достатньо гнучкою, щоб дозволити стороні скористатися повним або частковим звільненням від сплати судового збору або зменшенням розміру судового збору (див. рішення у справі Nalbant and Others v. Turkey, № 59914/16, § 40, 3 травня 2022 року).

Законодавчо визначений алгоритм розрахунку та сплати судового збору передбачає, зокрема, що, звертаючись до суду з позовом, позивач зазначає у позовній заяві ціну позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачених законом або договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні.

До позовної заяви додаються документи, які підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

(!!!) Виходячи з наведених вище положень, судовий збір:

- є обов`язковим платежем, що справляється на всій території України;

- визначається у відповідності до законодавчо встановлених ставок та ціни позову;

- сплачується до Державного бюджету України;

- має цільове призначення відповідно до БК України;

- може бути примусово стягнутий за судовим рішенням або компенсований за рахунок держави;

- звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру відбувається відповідно до закону.

Діючи відповідно до законодавства, позивач як передумову судового розгляду справи визначає та сплачує судовий збір залежно від вартості майна, розрахунку стягуваних сум, змісту позовних вимог. Розмір належного до сплати в такому випадку судового збору відповідає ознакам прогнозованості очікуваних судових витрат як для самого позивача, так і для інших учасників справи.

(!) При цьому ймовірна помилка позивача щодо майнової/немайнової природи позовних вимог, визначення кількості окремих позовних вимог, які підлягають оплаті судовим збором, об`єктивно не може змінювати розмір належного до сплати судового збору або звільняти від його сплати.

Ці самі ознаки притаманні й судовому збору, який сплачується за інші, крім позовної заяви, процесуальні дії та заяви.

Звісно, суд має певну дискрецію щодо судового збору, адже статтею 8 Закону України "Про судовий збір" йому надано право як відстрочити та розстрочити сплату судового збору, так і зменшити його розмір чи звільнити від сплати судового збору, покласти судові витрати на певну сторону у визначених процесуальним законодавством випадках. Однак, про такі дії чітко має бути зазначено судом в процесуальному документі, а на питання регулювання та встановлення системи судового збору (бази судового збору, його ставок тощо) дискреція суду не поширюється.

Водночас, на відміну від наведеного вище, законодавець передбачив такі випадки, коли належний до сплати розмір судового збору визначається з урахуванням вартості майна, визначеної судом.

6.19. Так, згідно з частиною 2 статті 6 Закону України "Про судовий збір", у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.

Таким чином, відмінність зазначених процесуальних норм полягає в тому, що наслідком реалізації положень частини 2 статті 6 Закону України "Про судовий збір" є добровільна сплата недоплаченої суми позивачем, який зацікавлений в подальшому розгляді справи по суті, тоді як унаслідок застосування норми саме суд користується винятковим правом на достягнення недоплаченого позивачем судового збору, в тому числі, після ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог.

У такому випадку очікуваною та прогнозованою для позивача буде сума судового збору, визначена відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи, а перегляд такої ціни без скасування судового рішення означатиме втручання у зміст чинних судових рішень у позапроцесуальний спосіб.

Наведене вище узгоджується з викладеними в пунктах 7.25, 7.26 постанови від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що:

1) неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. Однак, через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне рішення, проте він має право виправити деякі його недоліки, зокрема пов`язані з необхідністю розподілу судових витрат;

2) частина 1 статті 244 ГПК України містить диспозитивну норму щодо права суду з власної ініціативи, або за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення. Винятком є розподіл судових витрат, який має ініціювати сторона з дотриманням правил статей 123- 130, 221 ГПК України.

ВИСНОВОК: Відтак, остаточне визначення судом суми судових витрат, зокрема судового збору, за результатами розгляду справи відбувається в порядку розподілу таких витрат між сторонами, до речі, законодавством не передбачено можливості достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір при забезпечені позову у справі про визнання необґрунтованими активів»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Нерезидент, як проміжна ланка для уникнення оподаткування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: використання нерезидента у якості проміжної ланки (транзитера коштів) для уникнення оподаткування учасниками господарських відносин 

01 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/7124/24, адміністративне провадження № К/990/18659/25 (ЄДРСРУ № 137871989) досліджував питання щодо використання нерезидента у якості проміжної ланки (транзитера коштів) для уникнення оподаткування учасниками господарських відносин. 

Угоди про уникнення подвійного оподаткування не можуть застосовуватися до ситуацій, коли відповідні відносини між резидентом на нерезидентом не пов`язані з фактичним веденням господарської діяльності, а дії учасників цих відносин спрямовані лише на створення зручного (пільгового) податкового режиму. Пільги за міжнародними угодами щодо уникнення подвійного оподаткування повинні відноситися лише до податкового резидента, який є дійсним одержувачем доходу. 

(!) Застосування податкових преференцій визнається неправомірним, коли сукупність угод (операцій) дозволяє зробити висновок про те, що основною їхньою метою були виведення доходу з-під оподаткування і формальне здійснення операцій з метою використання переваг за міжнародною угодою. 

Результатом такої оцінки може стати перекваліфікація виплати з відповідною зміною режиму оподаткування, а також кваліфікація сукупності угод із застосуванням норм національного законодавства по виведеному з-під оподаткування доходу.

ВАЖЛИВО: Ознаками, які можуть вказувати на те, що особа-нерезидент не є кінцевим бенефіціарним власником доходу у вигляді процентів, є, зокрема:

1) відсутність фактичного самостійного здійснення господарської діяльності особою нерезидентом, яка зареєстрована в Державі, з якою Україною укладений договір про уникнення подвійного оподаткування, на відповідній території;

2) характер грошових потоків свідчить про наявність юридичних та фактичних обов`язків щодо подальшого перерахування отримуваних процентів особо-нерезидентом третій особі та відсутність у особи-нерезидента можливості самостійного прийняття рішення щодо долі отримуваного доходу та контролю щодо отримуваного доходу;

3) мінімальний часовий інтервал між: укладенням договору (видачею позики) між резидентом та особою-нерезидентом, з Державою якого укладено договір про уникнення подвійного оподаткування, а також договору (видачею позики) між останнім та третьою особою; отриманням доходу особою-нерезидентом, з Державою якого укладено договір про уникнення подвійного оподаткування, і виплатою грошових коштів третій особі;

4) відсутність диференційованих, що розрізняються умов договорів, правових документів, на підставі яких особа-нерезидент отримує дохід і в подальшому перераховує кошти;

5) вчинення дзеркальних, тобто ідентичних операцій між резидентом та особою-нерезидентом, що зареєстрована в Державі, з якою укладено договір про уникнення подвійного оподаткування, та між останнім і третьою особою;

6) фактичні ризики, пов`язані із наданням позики резиденту, несе третя особа, а не особа-нерезидент.

Враховуючи зазначене правове регулювання, право на застосування зменшеної ставки податку, передбачену відповідним міжнародним договором України, виникає, за умови одночасного виконання таких вимог:

- нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України;

- нерезидентом надано довідку (або її нотаріально засвідчену копію), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України;

- нерезидент є бенефіціарним власником доходу.

ВАЖЛИВО: Для визначення особи як фактичного отримувача доходу, така особа повинна володіти не тільки правом на отримання доходу, але повинна бути і особою, яка визначає подальшу економічну долю доходу.

Тобто, коли отримувач процентів має право отримувати вигоду та визначати подальшу економічну долю доходу і не пов`язаний договірними або юридичними зобов`язаннями щодо перерахування такого доходу іншій особі, отримувач є бенефіціарним власником доходу.

Передбачені міжнародними договорами пільги зі сплати податку не можуть бути застосовані у випадку, коли нерезидент діє як проміжна ланка в інтересах іншої особи, яка фактично отримує вигоду від доходу. Зокрема, не можуть бути застосовані пільгові ставки податку у випадку, коли дохід (у рамках угоди або серії угод) з джерелом його походження з України виплачується таким чином, що нерезидент (проміжна ланка, яка має вузькі, обмежені повноваження у відношенні доходу), який претендує на отримання пільгової ставки податку з доходів у вигляді роялті, дивідендів, процентів, виплачує весь дохід (його більшу частину) іншому нерезиденту, який би не міг застосувати пільгову ставку у разі, коли б такий дохід виплачувався останньому.

Аналогічна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду від 18 березня 2025 року у справі № 500/1744/24 (адміністративне провадження № К/990/51356/24) та від 25 червня 2026 року в рамках справи № 480/7776/24, адміністративне провадження № К/990/21579/26 (ЄДРСРУ № 137708606)

Крім цього, подібні правові висновки викладені і в постановах Верховного Суду від 23 березня 2018 року у справі №803/1005/17, від 24 січня 2020 року у справі №803/188/17, від 17 лютого 2021 року у справі №808/3837/16, від 02 травня 2023 року у справі №820/1212/17, від 05 грудня 2023 року у справі №804/3765/16, від 02.04.2024 року по справі №826/6241/17. 

Для визначення наявності умов уникнення оподаткування, окрему увагу в суді слід приділити на наявність/відсутність доказів обов`язкового подальшого перерахування отриманого доходу іншим особам та відсутність транзитного характеру руху коштів (09 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/24819/24, адміністративне провадження № К/990/34686/25 (ЄДРСРУ № 137242583).

ВИСНОВОК: Якщо в судовому процесі буде встановлено відсутність у нерезидента статусу бенефіціарного власника доходу, то це свідчили про його посередницький характер, а отже нерезидент використовується учасниками відносин, як проміжна ланка для уникнення оподаткування.

 

  

Матеріал по темі: «Звільнення від оподаткування нерезидента»

 

 

 

Теги: прибутки нерезидентів, постійне представництво, бенефіціарний власник, міжнародний договір України, податок на прибуток, оподаткування, материнська компанія, дохід нерезидента, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звільнення від оподаткування нерезидента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд назвав умови звільнення від оподаткування або зменшеної ставки податку при виплаті доходу нерезиденту 

01 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/7124/24, адміністративне провадження № К/990/18659/25 (ЄДРСРУ № 137871989) досліджував питання щодо умов звільнення від оподаткування або зменшеної ставки податку при виплаті доходу нерезиденту. 

Згідно з підпунктом «а» підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) дохід з джерелом їх походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України. 

Відповідно до пп.14.1.122 п.14.1 статті 14 Податкового кодексу України нерезиденти - це: а) іноземні компанії, організації, утворені відповідно до законодавства інших держав, їх зареєстровані (акредитовані або легалізовані) відповідно до законодавства України філії, представництва та інші відокремлені підрозділи з місцезнаходженням на території України; б) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва інших держав і міжнародних організацій в Україні; в) фізичні особи, які не є резидентами України. 

Особливості оподаткування нерезидентів визначені пунктом 141.4 статті 141 Податкового кодексу України і згідно підпункту «а» 141.4.1 пункту 141.1 статті 141 ПК України визначено, що доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються в порядку і за ставками, визначеними цією статтею. Для цілей цього пункту такими доходами є, зокрема проценти, дисконтні доходи, що сплачуються на користь нерезидента, у тому числі проценти за позиками та борговими зобов`язаннями, випущеними (виданими) резидентом. 

Відповідно до підпункту 141.4.2 пункту 141.2 статті 141 ПК України, резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3-141.4.6 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності. 

При цьому приписами ст. 3 Податкового кодексу України встановлюється, що податкове законодавство України окрім Податкового кодексу України складається зокрема з чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування. 

Порядок застосування міжнародного договору України про уникнення подвійного оподаткування стосовно повного або часткового звільнення від оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження з України визначений у статті 103 ПК України. 

Так, у відповідності до пункту 103.1 статті 103 ПК України, застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України. 

Пунктом 103.2. статті 103 ПК встановлено, зокрема, що особа (податковий агент) має право самостійно застосувати звільнення від оподаткування або зменшену ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України на час виплати доходу нерезиденту, якщо такий нерезидент є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу і є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України. 

Отже, абзац перший п.103.2 ст.103 ПК України висуває дві умови для можливості самостійного застосування резидентом звільнення від оподаткування або зменшеної ставки податку при виплаті доходу нерезиденту:

- перша умова нерезидент має бути бенефіціарним власником отриманого доходу,

- друга умова нерезидент має бути резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір. 

Застосування міжнародного договору України в частині звільнення від оподаткування або застосування пониженої ставки податку дозволяється тільки за умови надання нерезидентом особі (податковому агенту) документа, який підтверджує статус податкового резидента згідно з вимогами пункту 103.4 цієї статті. 

За правилами пункту 103.3 статті 103 ПК України бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу для цілей застосування пониженої ставки податку згідно з правилами міжнародного договору України до дивідендів, процентів, роялті, винагород тощо нерезидента, отриманих із джерел в Україні, вважається особа, що має право на отримання таких доходів. 

При цьому бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу не може бути юридична або фізична особа, навіть якщо така особа має право на отримання доходу, але є агентом, номінальним утримувачем (номінальним власником) або є тільки посередником щодо такого доходу. 

Згідно з пунктом 103.4 статті 103 ПК України підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України. 

Пунктом 103.5 статті 103 ПК України встановлено, що довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України. 

Таким чином, у момент виплати доходу на користь нерезидента достатньою підставою для застосування зниженої ставки податку є наявність довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України, і така довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України. 

Наведене правозастосування відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 14.08.2018 року у справі № 817/1045/17 та в постанові від 26.01.2023 року по справі №160/2959/20, в постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 640/8578/19, 18.03.2025 року у справі № 500/1744/24. 

ВИСНОВОК: Для застосування резидентом звільнення від оподаткування або зменшеної ставки податку при виплаті доходу нерезиденту встановлюється дві умови:

- перша умова: нерезидент має бути бенефіціарним власником отриманого доходу,

- друга умова (нерезидент має бути резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір, доказом чого слугує довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України.

 

 

Матеріал по темі: «Застосування нерезидентом зменшеної ставки податку»

 

 

Теги: прибутки нерезидентів, постійне представництво, бенефіціарний власник, міжнародний договір України, податок на прибуток, оподаткування, материнська компанія, дохід нерезидента, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов