Зустрічне забезпечення позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення)

30 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/10181/25, провадження № 61-13903св25 (ЄДРСРУ № 133708665) досліджував питання щодо зустрічного забезпечення позову.

Забезпечення позову за своєю суттю є тимчасовим обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову є процесуальним засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових рішень, прийнятих за результатами розгляду спору.

За приписами ч.1 ст.154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).

Частиною 3 ст.154 ЦПК України обумовлено, що суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: 1) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або 2) суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

У відповідності до ч. 6, 7 та 8 ст. 154 ЦПК України, питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом заходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення вирішується судом протягом десяти днів після подання такого клопотання. Копія ухвали про зустрічне забезпечення направляється учасникам справи не пізніше наступного дня після її постановлення.

В ухвалі про забезпечення позову або про зустрічне забезпечення зазначаються розмір зустрічного забезпечення або інші дії, що повинен вчинити заявник у порядку зустрічного забезпечення.

Строк надання зустрічного забезпечення визначається судом та не може перевищувати десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову або ухвали про зустрічне забезпечення, якщо інше не випливає зі змісту заходів зустрічного забезпечення.

(!!!) Тлумачення ст. 154 ЦПК України свідчить, що в ній розмежовано випадки за яких застосування зустрічного забезпечення є: правом суду (ч. 1 ст. 154 ЦПК України); обов`язком суду (ч. 3 ст. 154 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 02 березня 2023 року у справі №643/14180/21 (провадження №61-11379св22), вказано, що: «зустрічне забезпечення по своїй суті є гарантією відшкодування можливих збитків відповідача, має на меті забезпечити баланс інтересів сторін і нейтралізувати можливі негативні наслідки, які можуть виникнути внаслідок застосування судом забезпечувальних заходів. Відсутність у заяві про забезпечення позову пропозиції заявника, щодо зустрічного забезпечення та не вирішення судом питання зустрічного забезпечення не є підставою для скасування оскаржених судових рішень, оскільки не позбавляє відповідача права звернутися з клопотанням про зустрічне забезпечення окремо у встановленому законом порядку».

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 21 грудня 2020 року у справі №487/5726/19, від 30 червня 2021 року у справі №752/2342/19, від 23 грудня 2022 року у справі №760/34352/2.

Також, згідно правової позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 01 липня 2020 року в справі № 569/13105/18 (провадження № 61-46461св18), «відсутність зустрічного забезпечення на час подання заяви про забезпечення позову не є перешкодою для забезпечення позову, якщо для цього існують правові підстави. Натомість ненадання зустрічного забезпечення на вимогу суду є підставою для скасування ухвали про забезпечення позову».

Слід вказати, що положення п. 6 ч. 1 ст. 151 ЦПК України не вимагають від особи, яка подає заяву про забезпечення позову, зазначати саме конкретний вид зустрічного забезпечення, який вона просить застосувати. Вказана норма процесуального права передбачає, що заявник повинен висловити свою пропозицію щодо зустрічного забезпечення.

Виходячи з наведеного сама по собі відсутність пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення, якщо воно не є обов`язковим, згідно ч. 3 ст. 154 ЦПК України, не є підставою для повернення заяви про забезпечення позову, якщо суд не вбачає обґрунтованих підстав для їх застосування, - оскільки ці питання суд першої інстанції з`ясовує у передбаченому ст. 153 ЦПК України порядку.

ВИСНОВОК: Відсутність у заяві про забезпечення позову пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення та не вирішення судом питання зустрічного забезпечення не є підставою для скасування судових рішень, оскільки не позбавляє відповідача права звернутися з клопотанням про зустрічне забезпечення окремо у встановленому законом порядку.

Іншими словами, відсутність зустрічного забезпечення на час подання заяви про забезпечення позову не є перешкодою для забезпечення позову, якщо для цього існують правові підстави.

 

 

  

Матеріал по темі: «Забезпечення позову: одночасне накладення арешту на грошові кошти та нерухоме майно»
 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Неіснуючі постанови та правові позиції Верховного Суду згенеровані ШІ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання штучного інтелекту (ШІ) для «пошуку судової практики Верховного суду» та підготовки процесуальних документів

15 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/14153/24, адміністративне провадження № К/990/56043/25 (ЄДРСРУ № 133336040) досліджував питання щодо використання штучного інтелекту (ШІ) для «пошуку судової практики Верховного суду» та підготовки процесуальних документів.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та відповідних статей процесуальних кодексів висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Використання учасником справи інструментів штучного інтелекту (далі - ШІ) та, відповідно, отримання на запит результату у формі "галюцинацій". Згідно з галузевими стандартами України, "галюцинування" визначається як феномен, за якого результат роботи системи генеративного ШІ містить неточну або хибну інформацію, що оманливо представлена як достовірна (Словник термінів у сфері штучного інтелекту, схвалений Міністерством цифрової трансформації, пункт 24, 2024 рік).

Також Верховний Суд звертає увагу на тому, що використання ШІ для підготовки процесуальних документів саме по собі не заборонено. Проте відповідальність за достовірність інформації, викладеної у процесуальних документах, покладається виключно на учасника справи.

(!!!) Верховний Суд наголошує на обов`язковості дотримання принципу фахового людського контролю (human-in-the-loop). Використання ШІ у правничій діяльності допускається виключно як допоміжний інструмент, який не може замінити професійну діяльність правника: його критичне мислення, фахове судження та правову кваліфікацію (Рекомендації з відповідального використання штучного інтелекту для правників (схвалені Міністерством цифрової трансформації та Міністерством юстиції України, липень 2025 року).

Відповідно до встановлених етичних стандартів, правник зобов`язаний самостійно перевірити (верифікувати) результати, згенеровані ШІ, шляхом перехресної перевірки з офіційними джерелами - базами законодавства та реєстром судових рішень. Принцип добросовісності вимагає від учасника справи утримуватися від використання результатів роботи ШІ, якщо достовірність джерел перевірити неможливо (Положення про використання технологій штучного інтелекту працівниками Апарату Верховного Суду: затверджене наказом Керівника Апарату Верховного Суду від 08 грудня 2025 року № 117).

Подання до Суду недостовірної інформації, зокрема посилань на неіснуючі постанови та правові позиції Верховного Суду як підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, становить порушення принципу добросовісності користування процесуальними правами, закріпленого у статті 45 КАС України, незалежно від способу підготовки цієї інформації.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17).

08 лютого 2024 року Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 116984639) вказав, що використання технологій повинно, перш за все, поважати природу судового процесу. По-перше, багато судових рішень є дискреційними рішеннями, заснованими на конкретних фактах окремої справи. По-друге, судді відіграють суттєву роль у розвитку права. Вони не просто застосовують фіксовані та незмінні правила. Судді повинні мати можливість виправляти або доповнювати закон, якщо він не відповідає вимогам або загрожує зашкодити його застосуванню в певних справах. Технології не повинні втручатися у сферу справедливості. Технології не повинні знеохочувати або перешкоджати критичному мисленню суддів, оскільки це може призвести до стагнації правового розвитку та ерозії системи правового захисту. Тому технологічні інструменти повинні поважати процес ухвалення судових рішень і автономію суддів (пункт 90 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві").

Штучний інтелект може бути корисним та допоміжним інструментом у сфері правосуддя, але не може замінити роль суддів.

Технологію слід використовувати лише для підтримки та посилення верховенства права. Технологія може використовуватися лише для підтримки та допомоги судам і суддям у належному управлінні та визначенні проваджень. Ухвалення рішень має, явно чи неявно, здійснюватися лише суддями. Це не можна делегувати або виконувати за допомогою технології. Судова автономія повинна поважатися шляхом використання технологій (підпункти (і), (ііі) пункту 92 висновку).

ВИСНОВОК: Подання до Суду процесуальних документів, згенерованих ШІ, за відсутності фахової перевірки, свідчить про неналежне виконання професійних обов`язків і недобросовісне користування учасником справи процесуальними правами, що може бути кваліфіковано як вияв неповаги до Суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суд & ШІ (штучний інтелект)»

 

 

Теги: ші, штучний інтелект, суд, CHAT GPT, технології штучного інтелекту, судовий процес, суддя, робот, програма, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Що робити, якщо в договорі не прописано строк виконання певного обов’язку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: випадок коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/2424/24 (ЄДРСРУ № 133719485) досліджував питання щодо визначення строку виконання зобов’язання, якщо він не встановлений у договорі.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Норма вказаної статті регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника.

Подібний правовий висновок викладено у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 (провадження № 12- 45гс23) (пункт 91 постанови). 

ВИСНОВОК: Отже, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання, то у такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника, а останній має її виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги.

 

 

  

Матеріал по темі: «Строки при стягненні індексу інфляції та трьох процентів річних»

 

 

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Особи, яким може бути вручено наказ та направлення на проведення фактичної перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення особи, яка може отримати наказ та направлення на проведення фактичної перевірки та допустити посадових осіб контролюючого орану до проведення перевірки

24 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/4426/25, адміністративне провадження № К/990/47190/25 (ЄДРСРУ № 132884249) досліджував питання щодо встановлення кола осіб, яким згідно з вимогами податкового законодавства може бути вручено наказ та направлення на проведення фактичної перевірки.

Одним із спірних питань є застосування пункту 80.2 статті 80 ПК України у взаємозв`язку з положеннями пунктів 81.1, 81.2 статті 81 ПК України в частині встановлення кола осіб, яким згідно з вимогами податкового законодавства може бути вручено наказ та направлення на проведення фактичної перевірки, а також в присутності яких вона має проводитись.

З аналізу правового регулювання слідує, що у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки, фактичної перевірки за сукупності двох умов: 1) наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та 2) надіслання/пред`явлення оформлених відповідно до вимог ПК України направлення і наказу на проведення перевірки, а також службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (формальна підстава).

Поряд з цим закон пов`язує правомірність проведення, зокрема фактичної перевірки, із виконанням контролюючим органом обов`язку із вручення/пред`явлення визначених пунктом 81.1 статті 81 ПК України документів (1) платнику податків, (2) уповноваженій особі, (3) особі, яка фактично здійснює розрахункову операцію.

Згідно з приписами статті 15 ПК України платниками податків є фізичні особи та юридичні особи, які здійснюють свою діяльність через керівника.

Питання визначення уповноважених осіб платника податків унормовано положеннями статті 19 ПК України.

У розумінні приписів пункту 80.2 статті 80 ПК України під особою, яка фактично здійснює розрахункову операцію, слід вважати уповноважену суб`єктом господарювання особу на вчинення дій з приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки - оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця (відповідно до поняття «розрахункова операція», наведеного у статті 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»).

(!!!) Не має правового значення наявність чи відсутність оформлених трудових відносин із особою, яка фактично проводить розрахункові операції, оскільки особою уповноваженою на допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки у розумінні наведених вище приписів ПК України вважатиметься і особа, з якою платник податків уклав цивільно-правовий договір, в межах якого надав доручення на вчинення розрахункових операцій, або на інших умовах залучив до виконання відповідних службових обов`язків.

При цьому приписи абзацу сьомого пункту 81.1 статті 81 ПК України зобов`язують особу, яка розписується у направленні, окрім інших реквізитів, проставити посаду, яку вона займає на підприємстві. Відтак, саме указана особа і, відповідно, платник податків несуть відповідальність за достовірність повідомленої ними інформації посадовим особам контролюючого органу щодо того, чи є така особа здійснюючою розрахункові операції.

Отже, вирішуючи питання доведеності того, чи були визначені пунктом 80.2 статті 80 ПК України документи вручені належній особі, судам слід на підставі належних та допустимих доказів з`ясовувати наявність у відповідної особи доручення від роботодавця (в силу виконуваної трудової функції або в силу умов цивільно-правового договору) на проведення розрахункових операцій. Ці обставини можуть бути підтверджені, зокрема, але не виключно, шляхом дослідження умов цивільно-правових договорів, трудової книжки працівника, допиту таких осіб у судовому засіданні.

Аналогічне твердження міститься у постанові Верховного суду від 22 липня 2021 року у справі № 540/2613/19 (ЄДРСРУ № 98493727).

ВИСНОВОК: Вручення/пред`явлення наказу та направлення на проведення фактичної перевірки може отримувати: (1) платник податків, (2) уповноважена особа, (3) особа, яка фактично здійснює розрахункову операцію – в противному випадку наслідки податкової перевірки визнаються недійсними.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відображення в акті податкової перевірки необґрунтованих даних та суб`єктивних припущень»

 

 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

 

Забезпечення позову: одночасне накладення арешту на грошові кошти та нерухоме майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вжиття заходів забезпечення позову за умови відсутності достовірних відомостей щодо наявності коштів на рахунках Відповідача

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/1281/25 (ЄДРСРУ № 133719425) досліджував питання щодо особливостей вжиття заходів забезпечення позову у судовому спорі.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України викладені у постановах Верховного Суду від … від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19 тощо.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17).

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Тотожний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 17.12.2020 у справі № 910/11857/20, від 14.06.2018 у справі № 910/361/18.

У постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду вказала, що при розгляді заяви про забезпечення позову ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

(!) Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Суд зауважує, що Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03.03.2023 у cправі № 905/448/22 звернув увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Так, відсутність таких доказів не позбавляє правової підстави для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки загроза неефективного виконання майбутнього рішення випливає не лише з наявності фактів відчуження, а також з наявності у Відповідачів реальної, не обмеженої законом можливості вільно розпоряджатися своїми активами до моменту набрання рішенням законної сили, а відтак і беззаперечної можливості відчуження ними такого майна.

Тотожна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.07.2025 у справі № 904/659/25.

Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому, обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватися із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.

Аналогічні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

При цьому, заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову (аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 18.02.2022 у справі № 910/12404/21).

ВИСНОВОК: Таким чином, за умови відсутності достовірних відомостей щодо наявності коштів на рахунках Відповідачів, є підстави для забезпечення позову шляхом одночасного накладення арешту на грошові кошти та майно Відповідача у межах суми заявлених вимог, з урахуванням необхідності уникнення подвійного забезпечення та забезпечення реального виконання судового рішення у разі задоволення позову. Зазначене узгоджується з метою застосування заходів забезпечення позову та відповідає положенням статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України.

 

 

Матеріал по темі: «Витрачання коштів відповідачем як єдина підстава для застосування заходів забезпеченняпозову»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Обов’язковість договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність згоди вищого органу управління юридичної особи на укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту

03 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/768/22, провадження № 12-39гс25 (ЄДРСРУ № 133212583) досліджувала питання щодо відсутності згоди вищого органу управління юридичної особи на укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Правове регулювання правовідносин із укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту здійснюється Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (частина друга статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (частина третя статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій. У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (частина п`ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Згідно із частиною шостою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

(!) Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 1) 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для нежитлових будівель та споруд; 2) 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта -для житлових будинків.

Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками (частина восьма статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Відповідно до частини дев`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін.

Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

(!) Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.10.2019 у справі № 911/594/18 виснувала, що зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» слідує, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов`язковим на підставі закону.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 23.05.2024 у справі № 915/149/23 та від 24.06.2025 у справі № 911/1654/24 виснував, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Отже, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком для забудовника, який виникає у нього в силу закону. Таким чином, забудовник не може не знати про наявність у нього такого обов`язку.

ВИСНОВОК: Відсутність згоди вищого органу управління юридичної особи на укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, а також перевищення виконавчим органом юридичної особи повноважень при його укладенні не впливають на необхідність виконання юридичною особою імперативно встановленого законом обов`язку та не припиняє його.

 

 

 

Матеріал по темі: «Розмежування діяльності органів управління юрособи та правовідносин представництва»

 

 

 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов