Визнання правочину, який не вчинено недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним

20 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/1628/21, провадження № 61-15467св25 (ЄДРСРУ № 138362844) досліджував питання щодо визнання правочину, який не вчинено (договір, який не укладено), недійсним.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

(!) Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята, шоста статті 203 ЦК України).

Визнання договору недійсним є неналежним способом захисту у випадку оспорювання самого факту укладення правочину через відсутність волевиявлення (підробку підпису) (постанова Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21 (провадження № 61-5526св24)).

Верховний Суд враховує, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у цій постанові також констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Верховний суд вказує, якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним (постанова Верховного Суду від 29 травня 2024 року у справі № 334/5347/22).

Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21, від 19 березня 2025 року у справі № 522/12996/17.

ВИСНОВОК: Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. 

 

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження правочину третьою особою»

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Ненадання додаткових пояснень та копій документів = відмові в реєстрації податкової накладної

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова в реєстрації податкових накладних з підстав ненадання платником податків пояснень та копій документів на вимогу контролюючого органу

21 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/18978/24, адміністративне провадження № К/990/42408/25 (ЄДРСРУ № 138380472) досліджував питання щодо відмови в реєстрації податкових накладних з підстав ненадання платником податків пояснень та копій документів на вимогу контролюючого органу.

Верховний Суд: процедура реалізації обов`язку платника щодо реєстрації податкової накладної поєднує як:

1)обов`язок платника податку належним чином документально підтвердити здійснення господарської операції,

2) так і повноваження контролюючого органу здійснювати превентивний контроль за дотриманням вимог податкового законодавства.

У межах цієї процедури зупинення реєстрації податкової накладної не є санкцією, а виступає тимчасовим запобіжним заходом, спрямованим на перевірку достатності та належності документального підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній. Водночас реалізація такого заходу з боку контролюючого органу обумовлена обов`язком дотримання встановленого законом порядку, зокрема належного інформування платника про підстави зупинення реєстрації та перелік документів, необхідних для подальшого розгляду питання.

Разом із цим, у разі коли платник, будучи належним чином повідомленим про необхідність надання додаткових пояснень та копій документів, не скористався наданим йому правом на їх подання або скористався ним частково, негативні процесуальні наслідки такої поведінки покладаються саме на нього. За таких обставин податковий орган, діючи в межах та у спосіб, визначених Порядком №520, має законні підстави для прийняття рішення про відмову в реєстрації податкової накладної без необхідності надання додаткової оцінки реальності господарської операції по суті.

Однак, контролюючий орган, відмовляючи у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів, повинен чітко вказати, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній, в іншому випадку рішення ДПС є протиправним (05 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/17115/24, касаційне провадження № К/990/44938/25 (ЄДРСРУ № 137166800).

Верховний Суд зазначає, що ненадання платником податку додаткових пояснень та документів, прямо витребуваних податковим органом у межах процедури зупинення реєстрації податкової накладної, є самостійною та достатньою підставою для прийняття рішення про відмову в її реєстрації, за умови дотримання податковим органом вимог законодавства щодо змісту та форми відповідного повідомлення.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30.01.2026 у справі №260/224/24.

Верховний Суд у постанові від 14.11.2025 у справі №380/6412/24 виснував, що законодавець передбачив, що у разі недостатності пояснень та документів, наданих за наслідками отримання квитанції, контролюючий орган саме у Повідомленні повинен конкретизувати той перелік документів та інформації, яку додатково слід надати платнику податків.

Таким чином, відмова в реєстрації податкової накладної у випадку ненадання або часткового надання платником податку витребуваних пояснень і документів є не проявом надмірного формалізму з боку податкового органу, а наслідком невиконання платником податку встановленого законом процесуального обов`язку, що, у свою чергу, унеможливлює реалізацію податковим органом покладеної на нього функції оцінки достатності та належності поданих матеріалів.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 30.01.2026 у справі №260/224/24, 03.03.2026 у справі №580/8808/24.

ВИСНОВОК: Отже, контролюючий орган, відмовляючи у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів, повинен чітко вказати, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній, в іншому випадку рішення ДПС є протиправним.

 

  

Матеріал по темі: «Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

 

 

Систематичне зарахування коштів на банківські рахунки фізособи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Систематичне зарахування коштів на банківські рахунки фізособи, як ознака підприємницької діяльності та визначення правової природи грошових надходжень

21 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/25681/24, адміністративне провадження № К/990/26649/26 (ЄДРСРУ № 138380471) досліджував питання щодо систематичного зарахування коштів на банківські рахунки фізособи.

Слід зазначити, що систематичне отримання коштів на картковий рахунок фізичної особи за товари (послуги) має всі ознаки господарської діяльності, яка підлягає обов’язковій державній реєстрації.

Крім того, Національний банк України планує запровадити єдині стандартизовані підходи до порядку моніторингу та реконсиляції платіжних операцій як складової управління операційними ризиками надавачами платіжних послуг.

Так, за здійснення господарської діяльності без державної реєстрації передбачено адміністративну відповідальність – штраф у розмірі до 85 тис. гривень з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва, сировини і грошей, одержаних внаслідок вчинення такого адміністративного правопорушення (ст. 164 КУпАП).

Відповідно до підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, дохід з джерелом їх походження з України це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді: процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України.

Згідно підпункту 162.1.1 пункту 162.1 статті 162 Податкового кодексу України, платником податку на доходи фізичних осіб є фізична особа резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи.

За приписами пункту 163.1 статті 163 Податкового кодексу України, об`єктом оподаткування резидента є: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Пунктом 164.1 статті 164 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. Загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом. Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця. Загальний річний оподатковуваний дохід дорівнює сумі загальних місячних оподатковуваних доходів, іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного податкового року, доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності згідно із статтею 177 цього Кодексу, та доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність згідно із статтею 178 цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 164.2.20 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються інші доходи, крім зазначених у статті 165 цього Кодексу.

Згідно пункту 164.3 статті 164 Податкового кодексу України, при визначенні бази оподаткування враховуються всі доходи платника податку, отримані ним як у грошовій, так і не грошовій формах.

Порядок нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету визначений статтею 168 Податкового кодексу України.

За приписами підпункту 168.2.1 пункту 168.2 статті 168 Податкового кодексу України платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов`язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів.

Пунктом 167.1 статті 167 Податкового кодексу України передбачено, що cтавка податку становить 18% бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2-167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.

Доходи, визначені статтею 163 Податкового кодексу України, є об`єктом оподаткування військовим збором, ставка якого становить 1,5 % від об`єкта оподаткування (пункт 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Перехідні положення Податкового кодексу України).

Відповідно до вимог підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України, платник податків зобов`язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Пунктом 49.1 статті 49 Податкового кодексу України визначено, що податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків.

Згідно з підпунктом 49.18.4 пункту 49.18 статті 49 Податкового кодексу України, податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює: календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб, у тому числі самозайнятих осіб - до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV цього Кодексу.

За приписами пункту 179.1 статті 179 Податкового кодексу України платник податку зобов`язаний подавати річну декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію) відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України, для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, інформації, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Пунктом 44.3 статті 44 Податкового кодексу України передбачено, що платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів та інформації, визначених пунктом 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом визначених законодавством строків, але не менше як 1095 днів з дня податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

(!) Верховний Суд наголошує, що саме по собі надходження коштів на рахунок фізичної особи ще не свідчить про отримання нею оподатковуваного доходу, оскільки не кожне грошове надходження відповідно до положень Податкового кодексу України є доходом у розумінні податкового законодавства.

Разом із тим відсутність автоматичного ототожнення будь-яких грошових надходжень із доходом не означає, що після встановлення контролюючим органом факту систематичного зарахування на банківські рахунки платника значних сум коштів останній повністю звільняється від обов`язку сприяти встановленню їх правової природи.

Водночас визначення правової природи грошових надходжень не може здійснюватися абстрактно, без урахування пояснень особи, яка їх отримала, та документів, що підтверджують підстави відповідних платежів.

Саме такі документи дають можливість відмежувати оподатковуваний дохід від інших надходжень, які відповідно до положень Податкового кодексу України не підлягають оподаткуванню, зокрема повернення позики, повернення помилково перерахованих коштів, переказу власних коштів між рахунками чи інших цивільно-правових операцій.

Верховний суд акцентує увагу, що контролюючий орган не наділений обов`язком встановлювати та відтворювати всі можливі цивільно-правові відносини платника податків з іншими особами, які не були ним задекларовані або прямо підтверджені під час перевірки. Визначення податкових наслідків здійснюється на підставі наданих платником даних та документів, які дозволяють ідентифікувати характер конкретних надходжень та їх зв`язок із відповідними правовими підставами.

(!) Суд звертає увагу, що процес доказування у податкових правовідносинах не може розглядатися як односторонній обов`язок контролюючого органу за повної процесуальної пасивності платника податків.

Дійсно, відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме суб`єкт владних повноважень повинен довести правомірність прийнятого рішення. Разом із тим зазначена норма не звільняє іншу сторону спору від обов`язку добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та сприяти встановленню фактичних обставин, якщо відповідна інформація перебуває переважно у сфері її володіння.

Водночас обов`язок контролюючого органу довести правомірність прийнятого рішення не виключає активної ролі платника податків у доведенні обставин, на які він посилається як на підставу для виключення відповідних надходжень із складу оподатковуваного доходу. У випадках, коли саме платник податків стверджує про наявність підстав для неоподаткування певних грошових сум, на ньому лежить обов`язок надати належні та достатні докази, які дозволяють ідентифікувати відповідні операції та їх правову природу.

ВИСНОВОК: Сама по собі інформація про надходження коштів на банківські рахунки фізичної особи не є достатнім доказом отримання доходу у розумінні Податкового кодексу України.

Водночас, під час перевірки, платник податків повинен брати активну участь у доведені обставин щодо відмежовування оподатковуваного доходу від інших надходжень, які відповідно до положень Податкового кодексу України не підлягають оподаткуванню.

 

 

Матеріал по темі: «Помилки в податкових накладних»

 

 

Теги: зарахування коштів, отримання доходу, дроблення бізнесу, оподаткування доходу фізособи, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

Судовий збір за майновими/немайновими позовними вимогами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення розміру судового збору за майновими/немайновими позовними вимогами

17 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 921/87/26 (ЄДРСРУ № 138328881) досліджував питання щодо визначення розміру судового збору за майновими/немайновими позовними вимогами.

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судовий збір»).

В свою чергу ч. 1 ст. 2 вказаного Закону передбачає, що платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

(!) Будь-який майновий спір має ціну.

Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

До позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19, від 04.10.2023 у справі № 906/1026/22.

У постанові від 26.02.2019 у справі № 907/9/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.

ВИСНОВОК: З наведеного слідує, що від визначення характеру позовної вимоги (майнового чи немайнового) залежить розмір судового збору, належного до сплати за подання до суду відповідного позову.

 

 Ставки судового збору

  

 

Матеріал по темі: «Неправомірність достягнення судом недоплаченого позивачем судового збору»
 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Альтернативні критерії визначення місця виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відкриття виконавчого провадження за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника

17 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/7413/21 (ЄДРСРУ № 138293499) серед іншого досліджував альтернативні критерії визначення місця виконання судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та, у передбачених цим Законом випадках, на приватних виконавців.

Згідно з ч. 2 ст. 24 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.

Пунктом 10 ч. 4 ст. 4 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби або приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Відповідно до абзацу 31 п. 3 розділу III Інструкції №512/5 у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення додається документ (копія документа), який підтверджує, що майно боржника знаходиться на території, на яку поширюється компетенція приватного виконавця.

Отже, наведені норми свідчать, що місцем виконання рішення, за яким Приватний виконавець має право прийняти виконавчий документ до виконання, закон визначає не лише місцезнаходження боржника, а й місцезнаходження належного йому майна. Закон передбачає альтернативні критерії визначення місця виконання рішення.

(!) Водночас прийняття виконавчого документа за місцезнаходженням майна боржника допускається за умови документального підтвердження цього критерію на момент пред`явлення виконавчого документа. Відповідний документ або його копія додається стягувачем до заяви про примусове виконання рішення.

Крім того, зі змісту ч. 2 ст. 24 Закону України "Про виконавче провадження", ст. 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" убачається, що приватний виконавець має право прийняти виконавчий документ до виконання та відкрити виконавче провадження, якщо хоча б один із визначених законом критеріїв місця виконання рішення знаходиться в межах його виконавчого округу. Такий правовий висновок викладено у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.05.2021 у справі №905/64/15 та Верховного Суду від 12.07.2021 у справі №905/2419/18.

15 липня 2021 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/9335/20, адміністративне провадження № К/9901/6782/21 (ЄДРСРУ № 98367890) погодився з висновками, викладеними у постанові від  31.03.2021 в справі №380/7750/20, про те, що примусове виконання рішень має бути певним чином наближеним, прив`язаним до місця проживання/перебування боржника що, окрім іншого, дасть змогу останньому (чи принаймні створить йому відповідні умови) належним чином реалізовувати свої права та обов`язки як учасника виконавчого провадження.

При цьому Верховний Суд ураховує, що вказаним Законом передбачено право стягувача обирати місця відкриття виконавчого провадження між органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, але наголошує, що таке право не має нівелювати права боржника, передбачені статтею 19 Закону.

ВИСНОВКИ:

• Законом передбачено право стягувача обирати місця відкриття виконавчого провадження;
• примусове виконання рішень має бути певним чином наближеним, прив`язаним до місця проживання/перебування боржника;
• у контексті визначення місця виконання виконавчого документа щодо боржника (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника;
• якщо місце проживання боржника незареєстроване у встановленому законом порядку, то таке місце проживання боржника має бути повідомлено самим боржником або підтверджено належним чином з урахуванням принципу офіційного з`ясування обставин;
• що стосується юридичної особи, то закон передбачає альтернативні критерії визначення місця виконання рішення: 1) або за місцезнаходженням боржника; 2) або за місцезнаходженням майна боржника.

 

Матеріал по темі: «Перевірка виконавцем адреси боржника, щозазначена судом у виконавчому документі»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обмеження права на оскарження довідки НАЗК у зв`язку з наявністю кримінального або адміністративного провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо обмеження права на оскарження довідки НАЗК у зв`язку з наявністю кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення

03 липня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/3078/25, адміністративне провадження № К/990/40384/25 (ЄДРСРУ № 137945919) досліджував питання щодо обмеження декларанта вправі на оскарження довідки НАЗК у зв`язку з наявністю кримінального або адміністративного провадження.

(!!!) Позбавлення особи можливості оскаржити довідку НАЗК з підстав існування кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення фактично означає виключення відповідного акта індивідуальної дії з-під самостійного судового контролю. Такий підхід не узгоджується з приписами статей 8 та 55 Конституції України.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Зазначений принцип передбачає, що державна влада не може бути виведена з-під судового контролю, будь-яке втручання держави у правову сферу особи повинно підлягати перевірці незалежним судом, а сама особа має бути забезпечена ефективним засобом захисту від свавільних дій та рішень з боку органів влади. Судовий контроль є ключовим елементом забезпечення підзвітності суб`єктів владних повноважень, дотримання ними визначених законом процедур, недопущення свавільного здійснення владних повноважень та ефективного захисту прав і законних інтересів особи.

У контексті цього принципу стаття 55 Конституції України встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Розвиваючи це положення, Конституційний Суд України у Рішенні від 25 грудня 1997 року № 9-зп зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Зазначений конституційний імператив відображений і в частині четвертій статті 6 КАС України, яка забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, що регулює спірні відносини.

Конституційний Суд України також неодноразово наголошував, що будь-яке обмеження права на доступ до суду повинно бути прямо передбачене законом, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим.

Водночас ні Закон України «Про запобігання корупції», ні КАС України, ні положення КУпАП або КПК України, не містять норм, які б пов`язували можливість судового оскарження довідки НАЗК, складеної за результатами повної перевірки декларації, з відсутністю кримінального провадження чи провадження у справі про адміністративне правопорушення або передбачали обмеження або виключення права на її оскарження після порушення процедури про притягнення особи до юридичної відповідальності.

З огляду на викладене сам факт порушення кримінального провадження або провадження про адміністративне правопорушення не може бути підставою для обмеження права особи на самостійне оскарження довідки про результати повної перевірки декларації. Така довідка має самостійне юридичне значення, породжує безпосередні правові наслідки та продовжує впливати на права й законні інтереси суб`єкта декларування.

Виключення діяльності НАЗК з-під судового контролю лише через те, що матеріали, складені на підставі довідки, стали процесуальною передумовою для ініціювання кримінального провадження або провадження про адміністративне правопорушення, фактично надає імунітет від судового контролю частині владної діяльності держави.

Як констатовано, законність здійснення НАЗК контрольних повноважень, дотримання процедури перевірки декларації та обґрунтованість висновків, викладених у довідці, не становлять і можут становити самостійного предмета розгляду у кримінальному провадженні або провадженні у справі про адміністративне правопорушення. За відсутності адміністративного судового контролю відповідні питання опиняються поза судовим контролем, що нівелює конституційні гарантії права на судовий захист та принцип верховенства права.

Окрім того, відтермінування судового контролю за законністю довідки НАЗК до завершення кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення не узгоджується з вимогами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення ефективного засобу юридичного захисту.

Ефективність засобу юридичного захисту передбачає не лише право на доступ до суду, а й можливість своєчасного отримання судового рішення, здатного усунути порушення права або запобігти подальшому негативному впливу оскаржуваного акта.

(!) Відтермінування оскарження, зумовлене очікуванням завершення іншого провадження, нівелює сутність права на ефективний судовий захист. Протягом досудового розслідування, судового розгляду кримінальної справи чи розгляду справи про адміністративне правопорушення довідка продовжує впливати на правове становище особи, спричиняючи дисциплінарні, кадрові, репутаційні та інші негативні наслідки. За таких умов особа фактично позбавляється можливості своєчасно захистити свої права та законні інтереси у встановленому законом порядку.

Отже, наявність кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути підставою для виключення довідки про результати повної перевірки декларації з-під адміністративного судового контролю, відмови у доступі до суду чи відкладення перевірки її законності до завершення інших проваджень.

Резюмуючи викладене, на підставі конституційних гарантій права на судовий захист та системного тлумачення положень КАС України у взаємозв`язку з нормами КУпАП, КПК України, слід дійти висновку, що виявлення в діях суб`єкта декларування ознак адміністративного або кримінального правопорушення або відкриття кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення не змінює адміністративно-правової природи довідки НАЗК як індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, який може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства, і не виключає права такої особи на його самостійне оскарження.

За таких обставин адміністративні суди зобов`язані здійснювати судовий контроль за законністю такої довідки та перевіряти її відповідність критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, незалежно від наявності чи відсутності пов`язаних із нею кримінальних проваджень або проваджень у справах про адміністративні правопорушення.

Водночас помилково вважати, що якщо довідка стала частиною матеріалів кримінального провадження, то вона не може бути предметом оскарження до адміністративного суду, оскільки на неї, відповідно до приписів статті 222 КПК України розповсюджується особливий режим доступу (недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування).

Такий підхід ґрунтується на ототожненні довідки НАЗК з доказами, отриманими або створеними безпосередньо в межах досудового розслідування. Натомість довідка є результатом самостійної контрольної процедури, що здійснюється НАЗК у межах реалізації його владних управлінських функцій поза межами кримінального провадження.

Також, у випадку виявлення в діях особи ознак кримінального правопорушення, НАЗК скеровує до уповноважених органів досудового розслідування обґрунтований висновок, а не саму довідку. Це означає, що така довідка не є процесуальним документом, який безумовно приєднується до матеріалів кримінального провадження.

Факт долучення довідки НАЗК до матеріалів кримінального провадження (як додаток до обгрунтованого висновку) сам по собі не означає автоматичного поширення на її зміст режиму, передбаченого статтею 222 КПК України. Як зазначалося, така довідка підлягає оприлюдненню на офіційному веб-сайті НАЗК, тобто за правовою природою вона є документом, що містить публічну інформацію з моменту її затвердження. Факт долучення документа до матеріалів кримінального провадження не нівелює такої його юридичної властивості.

Крім того, необхідно зважати на те, що право на судовий захист та оскарження акта суб`єкта владних повноважень не може бути обмежене лише через факт долучення цього акта до матеріалів кримінального провадження та поширення на нього особливого режиму доступу.

Викладене корелюється з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України, відповідно до якої, якщо інше не передбачено цим Кодексом, здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України.

Зазначена процесуальна норма прямо підтверджує, що здійснення кримінального провадження не може бути підставою для обмеження доступу особи до інших передбачених законом засобів судового захисту, зокрема до адміністративного суду. Відкриття та здійснення кримінального провадження не припиняє дії конституційних гарантій права на судовий захист і не виключає можливості самостійного оскарження рішень суб`єктів владних повноважень у порядку, встановленому КАС України.

Отже, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, дослідивши юридичні (правові) висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2023 року у справі №520/25012/21 та від 19 лютого 2026 року у справі №160/30949/24 про те, що у разі наявності кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов`язаних з результатами проведеної НАЗК перевірки декларації особи, довідка про результати проведення такої перевірки не може бути оскаржена окремо в порядку адміністративного судочинства, уважає за необхідне відступити від указаних висновків та надалі застосовувати такі юридичні (правові) висновки :

1. Складена НАЗК за результатами повної перевірки декларації суб`єкта декларування довідка є результатом реалізації публічно-владних управлінських функцій у сфері антикорупційного контролю та має ознаки індивідуального акта, у розумінні пункту 19 частини першої статті 4 та пункту 1 частини першої статті 19 КАС України. Така довідка безпосередньо впливає на права, свободи, інтереси й обов`язки суб`єкта декларування, зокрема покладає обов`язок подати виправлену декларацію, створює репутаційні наслідки, може впливати на проходження публічної служби, кадрові рішення та ініціювати подальші форми юридичної відповідальності.

Отже, з огляду на її правову природу як індивідуального акта суб`єкта владних повноважень та відсутність спеціального порядку судового контролю за законністю дій НАЗК при здійсненні повної перевірки декларації, така довідка може бути самостійним предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства на предмет її відповідності критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.

2. Сам факт наявності кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов`язаних з результатами проведеної НАЗК повної перевірки декларації особи та складання довідки НАЗК, не змінює правової природи такої довідки і не позбавляє її статусу індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, та, з урахуванням частини вимог пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, зобов`язує адміністративні суди здійснювати контроль за законністю адміністративних актів НАЗК.

3. Межами розгляду справи у адміністративному суді є з`ясування того, чи були дії (рішення) НАЗК правомірними у реалізації владних управлінських функцій та чи відповідає довідка за результатами повної перевірки декларації суб`єкта декларування критеріям законності, обґрунтованості, пропорційності та процедурної справедливості в аспекті критеріїв, визначених частиною другою статті 2 КАС України. Саме тому конкуренція судових юрисдикцій у такому випадку - відсутня, оскільки в межах кожної з них здійснюється захист різних прав та вирішуються різні юридичні питання.

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: Отже, наявність кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути підставою для виключення довідки про результати повної перевірки декларації з-під адміністративного судового контролю, відмови у доступі до суду чи відкладення перевірки її законності до завершення інших проваджень.

 

 

 

Матеріал по темі: «Обсяг судового контролю при оскарженні довідки НАЗК в адмінюрисдикції за КАСУ»

 

 

 

Теги: назк, декларування, недостовірні відомості, щорічна декларація, порог відповідальності, штраф, адміністративна, кримінальна, необґрунтовані активи