Зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення в якому встановлено наявність права останнього на житло (зокрема, сервітуту)

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 713/1153/23, провадження № 61-17202сво23 (ЄДРСРУ № 134880958) досліджував питання щодо зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення в якому встановлено наявність права останнього на житло (зокрема, сервітуту).

З 01 грудня 2021 року набув чинності Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», зокрема, передбачено, що:

до заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України) (пункт 3 частини другої статті 9);

зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла (пункт 2 частини першої статті 18);

орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (пункт 6 частини першої статті 24).

Обміркувавши викладене, Об`єднана палата зауважує, що:

парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла;

за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, в якому встановлено наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, спір про оспорення рішення органу місцевого самоврядування про зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла буде мати приватноправовий характер, оскільки він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу місцевого самоврядування;

власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права);

законодавець не мав наміру дозволити власнику житла, за допомогою зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла, «обходити» судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права. Тому судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла.

Тому, з урахуванням висновків в цій справі, Об`єднана палата вважає, що наявні підстави для відступу від висновків, зроблених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2024 року у справі № 127/21333/22 (провадження № 61-13014св23).

ВИСНОВКИ щодо застосування норми права:

Парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла.

За наявності судового рішення, яке набрало законної сили, в якому встановлено наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, спір про оспорення рішення органу місцевого самоврядування про зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла буде мати приватноправовий характер, оскільки він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу місцевого самоврядування.

Власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права).

Законодавець не мав наміру дозволити власнику житла, за допомогою зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла, «обходити» судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права. Тому судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла.

  

  

Матеріал по темі: «Особистий сервітут особи на квартиру (будинок)»

 

 

 

Теги: право користування квартирою, власник житла, виселення, зняття з реєстрації, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Особистий сервітут особи на квартиру (будинок)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особистий сервітут на нерухомість (будинок, квартиру), який передбачено для членів сім`ї власника житла

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 713/1153/23, провадження № 61-17202сво23 (ЄДРСРУ № 134880958) досліджував питання щодо особистого сервітуту особи на квартиру (будинок).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18));

залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла.

Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою.

Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)).

Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).

ВИСНОВОК: Особистий сервітут - це право виключно конкретної особи на користування нерухомістю (квартирою, будинком), однак право користування якою можливо доки особа має статус члена сім`ї власника житла.

  

  

Матеріал по темі: «Виселення з іпотечного житла малолітньої дитини зареєстрованої без згоди банку»

 

 

Теги: особистий сервітут, право користування квартирою, власник житла, виселення, зняття з реєстрації, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підсудність справи про незаконність правового акту індивідуальної дії виданого органом місцевого самоврядування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність справи, правові підстави та предмет дослідження при ініціюванні спору про незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 713/1153/23, провадження № 61-17202сво23 (ЄДРСРУ № 134880958) досліджував питання щодо підсудності справи про незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

У пункті 64 постанови від 30 травня 2018 у справі № 923/466/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.»

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц (пункт 46)).

04 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  917/1122/25 (ЄДРСРУ № 134616220) наголосив, що справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформувала у постанові від 26.06.2018 у справі № 914/582/17, а у постанові від 04.12.2018 у справі №915/1377/17 додатково вказала, що у випадку, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року у справі № 465/820/23 (провадження № 61-2509св25)) зауважував, що:

правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) по своїй суті не є правочином. Як наслідок до незаконності правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України), положення ЦК України та інших законів про правочини, зокрема й норми як § 1, так і § 2 глави 16 ЦК України, не можуть бути застосовані;

незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Про порушення суб`єктивного права правовим актом індивідуальної дії, виданим органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України), може свідчити те, що він перешкоджає суб`єкту в реалізації його права або інтересу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року у справі № 465/820/23 (провадження № 61-2509св25), від 25 лютого 2026 року у справі № 144/1225/21, провадження № 61-12840св24 (ЄДРСРУ № 134617119).

Отже нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються.  Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

ВИСНОВОК: Справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським чи цивільним судам.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження нормативно-правового акту індивідуальної дії»

 

 

 

Теги: нормативно – правовий акт, оскарження акту індивідуальної дії, оскарження рішення, суб’єкт владних повноважень, публічно – правовий спір, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення зобов`язання у разі закінчення строку дії договору та повернення суми попередньої оплати

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: припинення зобов`язання продавця поставити товар у разі закінчення строку дії договору та повернення покупцю суми попередньої оплати

18 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 911/969/24, провадження № 12-38гс25 (ЄДРСРУ № 134833396) досліджувала питання: «Чи припиняється зобов`язання продавця поставити товар у разі закінчення строку дії договору та повернення покупцю суми попередньої оплати (без наявності такої вимоги з боку покупця та за відсутності інших підстав для припинення зобов`язання)?».

В постанові Верховного Суду від 24.06.2015 у справі № 904/5381/14 (провадження № 3-192гс15) вказано, що повернення передоплати не може припинити зобов`язання за договором, оскільки таке зобов`язання зберігається й після закінчення строку дії договору.

За змістом частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. При цьому одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 525 ЦК України). Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України), тоді як припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частина друга статті 598 ЦК України). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України) або в інших випадках передбачених законом. Однак чинне законодавство не містить положення про те, що зобов`язання боржника, яке виникло на підставі договору під час його дії, автоматично припиняється після закінчення строку дії договору. Зокрема, хоча частина перша статті 631 ЦК України визначає, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, проте частина четверта цієї статті передбачає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на істотну відмінність між справою № 904/5381/14 і цією справою: якщо у справі, розглянутій Верховним Судом України, покупець досить швидко надіслав продавцю дві претензії з вимогою поставити товар: день, коли мав бути поставлений товар і останній день дії договору і наступний день після повернення продавцем суми попередньої оплати, потім без невиправданої затримки звернувся до суду з аналогічною вимогою, то у справі, яка розглядається Великою Палатою, покупець не діяв з подібною оперативністю та сумлінністю.

За змістом частини другої статті 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Хоча в цій нормі буквально сказано про право покупця «вимагати…», по суті тут йдеться про те, що саме від волі покупця, а не продавця залежить вибір між двома опціями - продовженням взаємних договірних зобов`язань, що передбачає зобов`язання продавця передати товар, а покупця здійснити повну оплату, або припиненням цих зобов`язань після повернення суми попередньої оплати. У цьому сенсі повернення суми попередньої оплати, здійснене з ініціативи продавця, але прийняте покупцем без заперечень, є рівнозначним поверненню такої суми за прямою вимогою покупця, оскільки так само відображає волю останнього щодо подальшої долі взаємних договірних зобов`язань, та має наслідком припинення зобов`язання за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України). Ця ситуація відрізняється від повернення суми попередньої оплати з ініціативи продавця, проти чого покупець заперечив до, під час або невідкладно після такого повернення, наполягаючи на виконанні продавцем зобов`язання щодо передачі товару, - у такому разі зобов`язання сторін не припиняються та мають бути виконані належним чином (частина перша статті 525, частина перша статті 599, частина перша статті 629 ЦК України).

Таким чином, на підставі телеологічного, функціонального й системного тлумачення положень пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 693 і частини першої статті 604 ЦК України Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі мало місце припинення зобов`язань за домовленістю сторін, адже покупець своїми конклюдентними діями (тривалою відсутністю заперечень і чітко висловленої вимоги щодо передачі товару) продемонстрував прийняття повернутої продавцем передоплати. А оскільки це відбулося після закінчення строку договору в цій ситуації відсутні підстави ставити питання про недотримання вимог статті 654 ЦК України стосовно форми зміни або розірвання договору.

У зв`язку з наведеним, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що повернення попередньої оплати за товар за обставин цієї справи слід кваліфікувати як його односторонню відмову від виконання зобов`язання з поставки товару.

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Велика Палата не знаходить підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24.06.2015 у справі № 904/5381/14, про те, що «саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку».

Положення частини другої статті 693 ЦК України, яке передбачає право покупця «вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати», якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, неявно включає і право покупця прийняти повернення суми попередньої оплати, здійснене за ініціативою продавця (погодитися на пропозицію продавця щодо такого повернення) або заперечити проти цього і вимагати від продавця передачі товару.

У разі прийняття покупцем повернутої з ініціативи продавця суми попередньої оплати (за обставин подібних до цієї справи) взаємні зобов`язання сторін вважаються припиненими за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України). Однак повернення суми попередньої оплати, у тому числі після закінчення строку договору купівлі-продажу (поставки), здійснене з ініціативи продавця (за відсутності передбачених законом або договором підстав), не має наслідком припинення зобов`язання продавця передати (поставити) товар, якщо покупець без невиправданої затримки недвозначно заперечив проти такого повернення і висунув вимогу передати (поставити) товар (наприклад, направив продавцю претензію, лист, подав позов до суду тощо).

 

 

Матеріал по темі: «Вимога про розірвання договору після закінчення строку його дії»

 

 

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Допустимість доказів отриманих з кримінального провадження без дозволу слідчого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Допустимість доказів отриманих з кримінального провадження у іншій справі без дозволу слідчого або прокурора на розголошення матеріалів кримінального провадження

11 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7638/24 (ЄДРСРУ № 134085355) досліджував питання щодо допустимості доказів отриманих з кримінального провадження у іншій справі без дозволу слідчого або прокурора на розголошення матеріалів кримінального провадження.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 у справі №905/902/20 (п.6.27), постанови Верховного Суду від 31.05.2022 у справі №904/3242/18 (п.23), від 07.06.2022 у справі №922/605/15 (п.40.4), від 05.07.2022 у справі №904/3866/21 тощо).

Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (п.24 постанови Верховного Суду від 31.05.2022 у справі №904/3242/18).

Разом із тим відповідно до частин 1, 2 статті 222 КПК України відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

(!!!) Отже, стаття 222 КПК України встановлює недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування без отримання дозволу.

Аналогічну позицію Верховний Суд виклав у постановах від 11.11.2021 у справі №910/8482/18 (910/4866/21), від 20.10.2021 у справі №910/10222/19, від 30.09.2021 у справі №927/741/19, від 06.07.2022 у справі № 914/1979/18.

Таким чином суди не мають права  враховувати як докази копії матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні, якщо відсутній дозвіл слідчого або прокурора на розголошення відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні (зокрема, на використання копій матеріалів кримінального провадження під час звернення до суду) або інші відомості, що свідчили б про однозначне надання такої згоди та обсяг відомостей, що можуть бути розголошені. 

ВИСНОВОК: Відсутність дозволу слідчого або прокурора на розголошення матеріалів кримінального провадження свідчить про порушення вимог Кримінального процесуального кодексу України, а тому такі докази не є допустимими в розумінні процесуального законодавства.

 

 

Матеріал по темі: «Із свідка в підозрюваного або недопустимість показань свідка»

 

 

 

Теги: розголошення матеріалів кримінального провадження, дозвіл слідчого, прокурор, матеріали досудового розслідування, копії матеріалів, допустимість доказів, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

 

Тимчасовий та екстрадиційний арешт

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування слідчим суддею тимчасового арешту до громадянина іноземної держави до вирішення витання екстрадиції

Екстрадиційний арешт — це тимчасовий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, що застосовується в Україні для забезпечення видачі (екстрадиції) особи іноземній державі, яка розшукує її за вчинення злочину, згідно з КПК України.

П. 2  ч. 1 ст. 541 КПК України вказує, що видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави;

Відповідно до вимог п. 10 ч. 1 ст. 541 КПК України, тимчасовий арешт - це взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений КПК України або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію).

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №16 від 08.10.2004 року "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов`язаних з екстрадицією" при вирішенні питання про тимчасовий арешт особи з метою її видачі іноземній державі суд повинен перевірити наявність запиту та відповідних документів, визначених договором, на підставі яких вирішується питання про екстрадицію, а також відсутність обставин, що перешкоджають видачі або передачі.

Відповідно до вимог ст. 583 КПК України, тимчасовий арешт може бути застосовано до особи, затриманої за вчинення злочину за межами України, на підставі відповідного клопотання прокурора, яке має відповідати вимогам ч. 4 ст. 583 КПК України, в тому числі і в частині долучення документів на підтвердження обставин, якими прокурор обґрунтовує своє клопотання.

Відповідно до ст. 583 КПК України до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 597 КПК України, за клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може триматися під вартою на території України не більше ніж сорок діб.

Згідно ч. 2 ст. 597 КПК України, тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 583 КПК України, до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

Згідно ч. 3 ст. 583 КПК України, прокурор звертається до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосування тимчасового арешту.

Згідно листа Міністерства закордонних справ України від 29.12.2023 Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція) та Протокол до неї 1997 року припинили свою дію для України, що унеможливлює застосування їх положень не лише у відносинах з росією та білоруссю, але й з іншими державами - членами СНД {Про вихід з Конвенції див. Закон № 2783-IX від 01.12.2022}.

Так, 22 грудня 2022 року відбулося зупинення дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року та ратифікованого Законом України від 03 березня 1998 року №140/98-ВР, у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

Однак, незважаючи на те, що на даний час дія вищезазначеної Конвенції та Протоколу припинені, продовжує діяти основоположна Європейська Конвенція про видачу правопорушників 1957 року, учасниками якої є як Україна так і Російська Федерація, а отже дані правовідносини регулюються чинним законодавством.

Однак, видача особи, державі, яка здійснює військову агресію проти України, - може призвести до негативних наслідків для особи, зокрема до загрози її життю, здоров`ю чи застосування тортур, оскільки ця особа не є громадянином цієї країни, про це зазначено Верховним Судом у Постанові ККС ВС у справі №757/56198/21-к (провадження №51-1776км22), - якою суд відмовив в задоволенні касаційної скарги прокурора в «екстрадиційній справі».

Кримінальний процесуальний закон не надає права суду при вирішенні питання про можливість тимчасового арешту особи оцінювати законність, правомірність чи обґрунтованість дій компетентних слідчих органів іншої держави.

 

 

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 583 КПК України, прокурор в своєму клопотанні до слідчої судді про застосування тимчасового арешту зобов`язаний надати 1) протокол затримання особи, 2) документи, що містять данні про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави, а також 3) документи, що посвідчують особу затриманого.

ВАЖЛИВО: При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (ч. 8 ст. 584 КПК України)

Крім того слідчий суддя не вирішує питання про звільнення особи від покарання призначеного вироком суду іноземної держави, а лише перевіряє наявність відповідних документів органів досудового слідства іноземних держав, які підтверджують факт підозри або обвинувачення особи у вчиненні злочину, а також її перебування у розшуку.

Відповідно до вимог ст.16 Європейської конвенції про видачу правопорушників, у термінових випадках компетентні органи запитуючої Сторони можуть звертатися із запитом про тимчасовий арешт розшукуваної особи. Компетентні органи запитуваної Сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства. У запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування одного з документів, зазначених у пункті 2а статті 12 (оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої Сторони), і намір надіслати запит про видачу правопорушника. В ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитуватися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливості, опис зовнішності розшукуваної особи. Запит про тимчасовий арешт надсилається компетентним органам запитуваної Сторони або дипломатичними каналами, або безпосередньо поштою, або телеграфом, або через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол), або у будь-який інший спосіб, який дозволяє мати письмове підтвердження або який визнається запитуваною Стороною. Запитуючий орган без зволікань інформується про результати розгляду його запиту.

Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців (ч. 10 ст. 584 КПК України).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним представником, прокурором, крім ухвал слідчого судді про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію) та застосування екстрадиційного арешту, про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію), відмови особи від застосування спеціального правила щодо меж кримінальної відповідальності та застосування екстрадиційного арешту, які оскарженню не підлягають (ч. 8 ст. 584 КПК України).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, що обов’язком слідчого судді є лише встановити особу затриманого, дослідити протокол затримання та перевірити наявність відповідних документів органів досудового слідства іноземних держав, які підтверджують факт підозри або обвинувачення особи у вчиненні злочину, а також її перебування у розшуку

 

 

 

Матеріал по темі: «Із свідка в підозрюваного або недопустимість показань свідка»

 

Складання постанови поліцейським без доказів правопорушення ПДР

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Свідчення поліцейського та візуальне спостереження працівником поліції за порушенням правил дорожнього руху не може бути доказом порушення ПДР

17 лютого 2026 року Шостий апеляційний адміністративний суд в рамках справ № 761/35114/24 (ЄДРСРУ № 134177384) та № 754/14774/25 (ЄДРСРУ № 134177383) досліджував питання щодо Складання постанови поліцейським без доказів правопорушення ПДР.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Конституції України, Законом України «Про Національну поліцію», Кодексом України про адміністративні правопорушення, Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року № 1306, Інструкцією з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженою наказом МВС України від 07.11.2015 року № 1395.

Як передбачено ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Національну поліцію», у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1.1 ПДР України останні відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що учасники дорожнього руху зобов`язані: знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам; виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Нормами ст. 222 КУпАП встановлено, що органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, зокрема, правил користування засобами транспорту.

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Нормами ст. 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Згідно зі ст. 252 КУпАП України орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Отже, при розгляді справи про адміністративне правопорушення, виходячи з його правової природи та завдання, уповноважена особа має всебічно, повно і об`єктивно з`ясувати обставини справи, зокрема на підставі належних доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

Якщо у матеріалах справи, окрім пояснень сторін, відсутні будь-які докази, як-то відеозапис з нагрудного реєстратора інспекторів патрульної поліції, то вказане свідчить про протиправність оскаржуваної постанови, яка, як окремий документ, за відсутності доказів, передбачених ст.251 КУпАП, не є доказом вчинення водієм правопорушення.

Вказане свідчить про недоведеність суб`єктом владних повноважень правомірність прийнятої ним постанови.

Отже, складання постанови без будь-яких фактичних доказів вчинення адміністративного правопорушення є неправомірним та незаконним, подібні постанови підлягають скасуванню.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 23.10.2019 у справі № 357/10134/17.

(!!!) Слід зазначити, що, в силу вимог статті 251 КУпАП, візуальне спостереження працівником поліції за порушенням не може бути доказом порушення Правил дорожнього руху.

Крім того, за правилами частини третьої статті 283 КУпАП постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Постанова по справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу.

Крім того постанова про притягнення до адміністративної відповідальності повинна містити посилання на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис вчинення адміністративного правопорушення.

Подібний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 11.12.2019 у справі № 761/41786/16-а.

Крім того, свідчення поліцейського (службової особи) не можуть вважатись об`єктивними доказами у справі, оскільки така особа є представником суб`єкта владних повноважень, який виконує функції нагляду та контролю за безпекою дорожнього руху.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 15.04.2020 у справі № 489/4827/16-а.

Згідно правових висновків Верховного Суду, висловлених при розгляді справ на неправомірні дії поліцейського, поліцейські не мають права без задокументованих доказів вчинення водієм, порушень ПДР України зупиняти автомобіль, перевіряти документи та, як наслідок, вимагати проходження перевірки на стан сп`яніння (постанова від 15.03.2019 справа № 686/11314/17; від 23.10.2019 справа № 357/10134/17).

ВИСНОВОК: Неможливість надати докази працівником поліції на підтвердження вчинення особою правопорушення не можуть бути підставою для висновків про доведеність факту правопорушення.

 

 

Матеріал по темі: «Поліцейські зупинили авто: спочатку докази порушення ПДР, а вже потім документи водія»

 

 

 

 

Теги: поліція, перевірка документів, докази адмінправопорушення, документи водія, належні, допустимі, відеофіксація, постанова, пдр, дтп, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов