Дарування майнового права на вклад в банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість укладення договору дарування коштів, які знаходяться на депозитному рахунку в банку, без внесення відповідних змін до договору банківського вкладу

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/523/23, провадження № 61-10626сво24 (ЄДРСРУ № 139825540) досліджував питання щодо правової можливості укладення договору дарування коштів, які знаходяться на депозитному рахунку в банку, без внесення відповідних змін до договору банківського вкладу.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина друга статті 640 ЦК України).

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Договір дарування майнового права та договір дарування з обов`язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним (частина третя статті 719 ЦК України). 

Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України).

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Тлумачення наведених норм матеріального права дає підстави для таких висновків:

- майнове право - це суб`єктивне цивільне право, спрямоване на майно, яке здатне до самостійного, незалежного від речі обороту як об`єкт цивільного права;

- майновими можуть бути як права на чужі речі, так і зобов`язальні за своєю сутністю права;

- під правом на вклад розуміється майнове зобов`язальне право вимоги, носієм якого виступає особа-вкладник (сторона договору банківського вкладу);

- дарування має бути спрямованим на збільшення майна обдаровуваного, що є безпосередньою метою договору дарування. Категорія «збільшення майна» охоплює й дарування не лише речей, а і майнових прав. Можуть бути такі способи дарування: а) передання дарувальником у власність обдаровуваного речі; б) «передання» обдаровуваному майнового права, що існує або виникне в майбутньому;

- парламентом розмежовано випадки, коли даруються дарувальником гроші (тобто, ті які не знаходяться на рахунку в банку чи іншій фінансовій установі) та власне, коли право на вклад (тобто, коли дарувальник дарує майнове зобов`язальне право);

- право вкладника за договором банківського вкладу є майновим зобов`язальним правом вимоги, яке становить об`єкт цивільного обороту. Тому його дарування слід кваліфікувати як безоплатне відчуження майнового права, що відповідає як конструкції договору дарування, так і загальним принципам приватного права;

- сучасна цивілістична доктрина виходить із того, що автономія волі учасників цивільних правовідносин є фундаментальною засадою приватного права. Цей підхід підтримується і практикою касаційного суду, який підкреслює, що завдання приватного права полягає у створенні умов для максимальної реалізації приватного інтересу особи. У цьому контексті констатація неможливості дарування права на вклад без прямої законодавчої підстави суперечила б диспозитивному характеру цивільно-правового регулювання;

- якщо дарувальник подарував обдаровуваному право на вклад (тобто, майнове зобов`язальне право) на підставі нотаріально посвідченого договору та помер, то обдаровуваний, з урахуванням такої фундаментальної засади приватного права як автономія волі, може реалізувати таке право на вклад після смерті дарувальника. Приватне право не може створювати для обдаровуваного штучні перешкоди в реалізації набутого ним майнового права на вклад.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про правомірність дій банку щодо відмови у поверненні грошових коштів, розміщених на банківському вкладі, та нарахованих відсотків є передчасними, оскільки вони зроблені без належного з`ясування правової природи укладеного між вкладником і позивачкою нотаріально посвідченого договору дарування та його правових наслідків.

ВИСНОВОК: Предметом договору дарування може бути майнове право вимоги до банку (а не самі грошові кошти), яке відповідно до статей 717, 718 ЦК України може бути самостійним об`єктом цивільних прав та предметом договору.

 

 

Матеріал по темі: «Заволодіння працівниками банку внесеними на депозит коштами»

 

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, розрахунок та порядок стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (така позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)).

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України (див., наприклад, пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

(!) Верховним Судом вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 754/9761/21 та від 04 квітня 2024 року у справі № 201/8088/21.

Середній заробіток розраховується відповідно до правил, які передбачені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

У абзаці 3 пункту 2 Розділу ІІ Порядку № 100 вказано, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середньоденний заробіток працівника обчислюється на підставі виплат за два календарні місяці, що передували звільненню, а також враховується кількість робочих днів у періоді затримки, обмеживши його шістьма місяцями відповідно до вимог статті 117 КЗпП України.

  

 

Матеріал по темі: «Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок доведення в судовому порядку наявності або відсутності  заборгованості по заробітній платі та належні докази

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо обов’язку доведення в суді наявність заборгованості по заробітній платі.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові.

Так, відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частинами другою, третьою статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку.

Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша статті 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.

При цьому відповідно до висновку Верховного Суду, який викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 243/5469/17 (провадження № 61-94св17), відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 757/23764/20-ц (провадження № 61-7052св21)

Також у вказаній постанові зазначено, що згідно зі статтями 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Аналогічний висновок викладено також у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-12534св25)).

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).

Судова практика свідчить, що достатнім доказом на підтвердження заборгованості з виплати заробітної плати є виписки з банківського рахунку підприємства, які підтверджують відсутність перерахування коштів на користь працівника або видатковий касовий ордер, який підписаний роботодавцем.

ВИСНОВОК: Відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє працівника від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

   

 

Матеріал по темі: «Безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Перевірка виконавцем факту виконання боржником судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: доведення заборони до відома боржника не пов’язано з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено інші дії (передання майна, усунення умов)

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/18991/22, провадження № 61-13560св25 (ЄДРСРУ № 139825660) досліджував питання щодо перевірки виконавцем факту виконання боржником судового рішення.

Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначено статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження».

До рішень немайнового характеру належить рішення, якими боржника зобов`язано особисто вчинити певні дії (частини перша - третя статті 63 Закону) або утриматися від їх вчинення (частина четверта статті 63 Закону).

Для визначення порядку виконання судового рішення необхідно встановити зміст покладеного на боржника обов`язку.

Таким чином, частина четверта статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» не дає державному виконавцю право ототожнювати доведення заборони до відома боржника з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено, що заборона діє лише до настання визначеної судом умови, виконання якої є складовою способу усунення перешкод.

Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св21) вказав, що: «Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов`язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення боржником».

У постанові від 31.08.2020 у справі № 809/1370/17 Верховний Суд дійшов висновку, що закінчення виконавчого провадження є передчасним, якщо воно здійснене виключно на підставі повідомлення боржника без перевірки фактичного виконання та без належних підтверджувальних документів, оскільки на державного виконавця покладено обов`язок контролю та перевірки виконання судового рішення.

У постанові від 10.04.2025 у справі № 240/28517/23 Верховний Суд наголосив, що п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII може бути застосований лише за умови встановлення фактичного повного виконання рішення, при цьому постанова про закінчення виконавчого провадження має бути мотивованою, містити встановлені обставини та зазначення способів їх перевірки, а державний виконавець зобов`язаний пересвідчитись у виконанні рішення саме в обсязі та спосіб, визначені резолютивною частиною судового рішення.

Тобто Верховний Суд виснував, що не можна визначати порядок виконання лише за окремим словами резолютивної частини. Виконавець має виходити з реального змісту рішення і того, що необхідно зробити для його повного виконання.

Крім того, Верховний суд наголошує на тому, що конструкція статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов`язок виконавця перевірити факт виконання боржником цього рішення (частина третя статті 63 Закону) та вчинити певні дії.

Крім того, Верховний Суд наголошує, що для перевірки правильності виконання судового рішення виконавець може залучити спеціаліста, що узгоджується із приписами статті 18 Закону України «Про виконавче провадження».

ВИСНОВОК: Доведення заборони до відома боржника не пов’язано з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено, що заборона діє до настання визначеної судом умови, виконання якої є складовою способу усунення перешкод.

 

Матеріал по темі: «Особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Висновки ОП КЦС щодо високих відсотків за користування кредитом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки щодо застосування норми права щодо справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 552/672/23, провадження № 61-4595сво25 (ЄДРСРУ № 139787333) висловлює такі висновки про застосування норм права.

Норма про максимальний розмір денної процентної ставки, яка передбачена Законом України № 3498-IX, є імперативною, оскільки в акті цивільного законодавства міститься пряма вказівка про неможливість сторін відступати від цього імперативного положення. Така вказівка виражається у словосполученні «не може перевищувати». Захист прав споживача реалізується через можливість заперечення проти умови, яка перевищує максимальний розмір денної процентної ставки, за допомогою заперечення ipso iure. Водночас нікчемність умови про перевищення максимального розміру денної процентної ставки суд зобов`язаний враховувати ex officio (за власною ініціативою) незалежно від того, чи було заявлене заперечення ipso iure.

За загальним правилом, максимальний розмір денної процентної ставки застосовується до договорів про споживчий кредит, які укладені з 24 грудня 2023 року. Для того щоб правила про максимальний розмір денної процентної ставки поширювалися на договори, які вчинені до 24 грудня 2023 року, необхідно, щоб строк дії таких договорів було продовжено після 24 грудня 2023 року. Парламент мав на увазі строк кредитування чи строк, на який надається кредит, який на рівні закону кваліфікований як істотна умова.

Законом України № 3498-IX було впроваджено перехідний період тривалістю 240 днів і передбачено поетапне зниження максимальної денної процентної ставки. Перший етап (з 24 грудня 2023 року по 21 квітня 2024 року): протягом перших 120 днів після набрання чинності законом максимальна денна процентна ставка для договорів, які укладені в цей період, не могла перевищувати 2,5 %. Другий етап (з 22 квітня 2024 року по 19 серпня 2024 року): наступні 120 днів характеризувалися подальшим обмеженням ставки - максимальна денна процентна ставка для договорів, які були укладені в цей період, була знижена до рівня 1,5 %. Третій етап (з 20 серпня 2024 року): після завершення 240-денного перехідного періоду максимальна денна процентна ставка для договорів про споживчий кредит не може перевищувати 1,0 %.

Тому якщо договір про споживчий кредит вчинений до грудня 2023 р., то щоб правила Закону від 22 листопада 2023 року № 3498-IX про максимальний розмір денної процентної ставки поширювалися на такий договір необхідно, щоб строк кредитування чи строк, на який надається кредит, було продовжено після 24 грудня 2023 року.

Станом до грудня 2023 року була відсутня імперативна норма, яка б обмежувала розмір процентів за користування кредитом у договорі про споживчий кредит та дозволяла б застосувати конструкцію нікчемності умови договору про споживчий кредит (частина п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»).

За відсутності підстав для застування конструкції нікчемності умови, до правових способів коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит, який укладено до грудня 2023  р., з урахуванням змісту статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», потрібно віднести: оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит; зміну договору про споживчий кредит; тлумачення умов договору про споживчий кредит.

Суд без позовної вимоги споживача може застосовувати такий правовий засіб коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит як тлумачення умов договору про споживчий кредит, в разі наявності в договорі нечітких або двозначних положень. Оскільки при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору.

Оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит суд без відповідної позовної вимоги споживача застосувати не може. Тобто у разі, якщо споживач не пред`явив відповідних позовних вимог про оспорення умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит, то суд не може самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом.

 

 

Матеріал по темі: «Коригування процентів за користування кредитом який укладено до 2023 року?»

 

 

 

Теги: позика, займ, нарахування пені,нарахування процентів,підвищена процентна ставка, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Коригування процентів за користування кредитом який укладено до 2023 року?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Які правові засоби коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит, який укладено до 2023 року?

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 552/672/23, провадження № 61-4595сво25 (ЄДРСРУ № 139787333) досліджував питання щодо засобів коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит, який укладено до 2023 року?

Традиційно в приватному праві виокремлюються дві групи засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за тим як сторони формують договірні умови або навіть використовують конструкцію договору в цілому:

(а) еx ante (з лат. - «заздалегідь», «до події») контроль, спрямований на «коригування» як умов, так і використання конструкції договору, до моменту його укладення. Тобто сторонам заздалегідь відомо про те, які умови не можна включати в договір або/та укладати певні договори. Зазвичай здійснює еx ante контроль законодавець, при конструюванні тих чи інших імперативних приватно-правових норм;

(б) еx post (з лат. - «після події») контроль стосується натомість ретроспективної перевірки як умов, так і використання конструкції договору, і відбувається після укладення договору. Тобто сторонам заздалегідь не відомо про те, що які умови не можна включати в договір або/та укладати певні договори, оскільки норма містить тільки оціночні категорії, чи еx post контроль відбувається за допомогою принципів приватного права.

Втім при виникненні спорів, як еx ante, так і еx post контроль як за договірними умовами, так і використання договору в цілому, хоча й парламент конструює ті чи інші імперативні приватно-правові норми, здійснює суд.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»).

У статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

У статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка має назву «Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими (частина перша статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»)

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним (абзац 1 частини четвертої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення (частина сьома статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (частина восьма статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Обміркувавши викладене, Об`єднана палата зауважує, що:

станом до 2023 р. була відсутня імперативна норма, яка б обмежувала розмір процентів за користування кредитом у договорі про споживчий кредит та дозволяла б застосувати конструкцію нікчемності умови договору про споживчий кредит (частина п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»);

за відсутності підстав для застування конструкції нікчемності умови, до правових способів коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит, який укладено до 2023 року, з урахуванням змісту статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», потрібно віднести: оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит; зміну договору про споживчий кредит; тлумачення умов договору про споживчий кредит;

суд без позовної вимоги споживача може застосовувати такий правовий засіб коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит як тлумачення умов договору про споживчий кредит, в разі наявності в договорі нечітких або двозначних положень. Оскільки при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору;

натомість оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит суд без відповідної позовної вимоги споживача застосувати не може. Тобто у разі, якщо споживач не пред`явив відповідних позовних вимог про оспорення умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит, то суд не може самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом.

За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, як сформульовані у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23 (провадження 61-92св24).

 

 

Матеріал по темі: «Максимальний розмір денної процентної ставки по кредиту»

 

 

 

Теги: позика, займ, нарахування пені,нарахування процентів,підвищена процентна ставка, Верховний суд, Адвокат Морозов