Спільна сумісна власність за попереднім договором купівлі-продажу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: попередній договір купівлі - продажу нерухомого майна не є правовстановлюючим документом

09 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/7077/22, провадження № 61-2201св26 (ЄДРСРУ № 139746102) досліджував питання щодо визнання нерухомості спільною сумісною власністю за попереднім договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першої, другої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Отже, попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

(!!!) Припинення зобов`язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов`язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов`язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Подібні правові висновки  підтримані 03 червня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2800/18 (ЄДРСРУ № 89704720).

ВИСНОВОК: Попередній договір щодо укладення в майбутньому договору купівлі - продажу нерухомого майна не є правовстановлюючим документом, і  якщо основний договір укладено не було, то нерухомість не може бути визнана об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки не є їх власністю.

  

 

 

Матеріал по темі: «Примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі"

 

 

«Поділ майна подружжя за попереднімдоговором купівлі-продажу квартири»

 

 

 

 

 

Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов

Компенсація через безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП КГС ВС: застосування ст.1212 ЦК до вимоги первісного лізингоодержувача після заміни сторони за договором про безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача

02 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2880/25 (ЄДРСРУ № 140501750) досліджував питання: чи породжує завершення лізингу та набуття новим лізингоодержувачем права власності кондикційний обов`язок перед попереднім лізингоодержувачем щодо раніше сплачених ним лізингодавцю платежів всупереч договору, який передбачав безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача?

 

Щодо правила внесення платежів і заміни лізингоодержувача

Стаття 1212 ЦК покладає обов`язок повернути майно на особу, яка набула або зберегла його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, а також на особу, у якої така підстава згодом відпала. Отже, одного лише майнового результату, сприятливого для відповідача, недостатньо, натомість потрібно встановити, яке саме майно він набув або зберіг за рахунок позивача і чому для цього немає правової підстави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 у справі №201/9127/21 (зокрема, пункти 73, 77-80) пояснила значення відсутності правової підстави для застосування кондикції. Та справа стосувалася автомобіля, підстави володіння яким відпали, і можливості використати правила про повернення безпідставно набутого майна. Висновки у ній не встановлюють обов`язку відшкодовувати іншій стороні чинного договору будь-яку економічну вигоду, отриману при його належному виконанні.

Згідно зі ст.7 Закону "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач може набути об`єкт лізингу у власність на умовах, установлених договором фінансового лізингу або зазначеним у такому договорі окремим договором купівлі-продажу (викупу) об`єкта фінансового лізингу, або іншим договором, визначеним договором фінансового лізингу. Часткова сплата платежів, навіть якщо вони включають компенсацію вартості об`єкта, не передає платникові право власності на пропорційну частку об`єкта. За умовами договору у цій справі до виконання вимог п.7.2 власником залишався лізингодавець.

Коли за згодою лізингодавця первісний та новий лізингоодержувачі укладають договір про передання усіх прав і обов`язків, правове становище нового лізингоодержувача визначають умови цього договору та договору лізингу. За правилами статей 514 і 520 ЦК до нього переходять погоджені права та обов`язки у відповідному обсязі; переведення боргу відбувається за згодою кредитора. Сам факт внесення первісним лізингоодержувачем попередніх платежів не створює поза договором окремого грошового боргу нового лізингоодержувача перед ним у розмірі таких платежів.

Попередні платежі не зникають із розрахунків з лізингодавцем, а їх ураховують при подальшому виконанні того самого договору. Натомість питання про виплату компенсації між попереднім і новим лізингоодержувачами належить оцінювати за їхньою домовленістю, законом та змістом конкретних прав і обов`язків. Стаття 1212 ЦК не є способом додати до дійсного тристороннього договору умову про відшкодування суми, яку сторони за ним не погодили.

Передання статусу лізингоодержувача за договором включало взаємопов`язані права й обов`язки, а саме відповідач отримав право користування та можливість придбання автомобіля, а також узяв на себе подальше виконання договору лізингу; позивач припинив подальше виконання відповідних зобов`язань. Отже, відсутність окремої грошової виплати первісному лізингоодержувачу не означає відсутності майнового обміну за договором.

69. Водночас презумпція відплатності не встановлює ні обов`язку відповідача вдруге сплатити позивачу вже внесені лізингодавцю, ні розміру можливого окремого платежу. Позивач не заявив договірної вимоги про погоджену плату за передання прав; предметом спору є повернення саме названої суми за правилами ст.1212 ЦК. Суд не може ототожнювати таку вимогу з іншою, яку сторона не заявила.

Отже, довід скаржника щодо помилковості безумовної кваліфікації договору як безоплатного є обґрунтованим, однак він не доводить заявленого кондикційного обов`язку та не дає підстав задовольнити позов.

Об`єднана палата відступає від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.05.2025 у справі №916/4641/24, згідно з яким сплата первісним лізингоодержувачем частини вартості об`єкта лізингу може породжувати обов`язок нового лізингоодержувача повернути ці кошти за ст.1212 ЦК після набуття останнім права власності на об`єкт, а до цього моменту така вимога є передчасною.

ВИСНОВОК ОП КГС ВС: Лізингові платежі включають складову відшкодування вартості об`єкта лізингу, однак це не має значення для правовідносин між первісним і новим лізингоодержувачами. Передання прав та обов`язків за договором лізингу регулюється договором між ними. Саме цей договір визначає, чи має первісний лізингоодержувач право на компенсацію раніше сплачених ним платежів і в якому розмірі. Якщо договір такої компенсації не передбачає, інших зобов`язань між сторонами не виникає; раніше сплачені лізингодавцю платежі не є безпідставно набутим майном нового лізингоодержувача (ст.1212 ЦК), зокрема і після набуття ним права власності на об`єкт лізингу.

 

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати лізингових платежів»

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Витребування майна (автомобіля) після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна (автомобіля) від добросовісного набувача після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису першого титульного власника

06 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 373/1584/21, провадження № 61-16456св25 (ЄДРСРУ № 140388118) вирішуючи питання щодо витребування авто від добросовісного набувача на підставі підробленого підпису першого титульного власника дійшов наступних висновків.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

В даній справі, висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні встановлено, що підпис від імені власника (продавця) виконаний ВСТАНОВЛЕНОЮ, досудовим слідством, особою .

Таким чином приймаючи до уваги, що спірний автомобіль вибув із володіння першого власника поза його волею та з порушенням законодавства, зокрема на підставі правочину, який власник не укладав, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про витребування цього майна з чужого незаконного володіння, який є останнім набувачем спірного майна за правочинами щодо його відчуження.

…

В іншій справі 09 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  752/10116/24, провадження № 61-933св26 (ЄДРСРУ № 139931029) досліджуючи аналогічний спор суд відмітив наступне.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо суд установить, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Зазначене тлумачення змісту частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин  (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то, за загальним правилом, вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі. 

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

(!!!) Відповідно, фактичне передання транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуття транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, у випадку передання майна власником іншій особі в користування.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передання володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим.

Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі, у спірних правовідносинах - транспортного засобу, повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами статті 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справах № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23) та № 607/8879/21 (провадження № 61-7375сво22), у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18 (провадження № 61-9759св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 521/18588/21 (провадження № 61-451св24), а також у постанові від 11 березня 2026 року у справі № 953/12944/21 (провадження № 61-10016св25).

ВАЖЛИВО: Таким чином, якщо первісне вибуття спірного майна з володіння позивача до іншої відбулося з волі власника, це виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, а тому обов`язок доведення протилежного покладається на особу, яка заявляє вимогу про витребування майна.

ВИСНОВОК: Предмет доказування у аналогічних справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, такі як:

1)    факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно;

2)   факт вибуття майна з володіння позивача не з його волі;

3)    наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача;

4)   відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

 

Крім того, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від:

1)    змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном;

2)    його волевиявлення щодо вибуття майна;

3)    чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем;

4)   від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

 

  

Матеріал по темі: «Витребування майна при добровільній передачі речі»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

Права та обов’язки спадкоємця учасника ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право спадкоємця учасника ТОВ на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів

03 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії судів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2470/21 (ЄДРСРУ № 139505871) досліджував питання щодо прав та обов’язків спадкоємця учасника ТОВ, в тому числі права на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів.

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв у спадщину право на придбання в статутному капіталі юридичної особи, є власником лише цього права (права на визнання) з часом відкриття спадщини та не є власником права на участь у товаристві, яке не відпадає.

Отже, з набуттям спадкоємцем право власності на частку у статутному капіталі товариства спадкоємець автоматично не набуває права на участь у товаристві.

Свідоцтво про право на спадщину, зокрема на участь у статутному капіталі товариства, не є доказом вступу до товариства та не є доказом виникнення у спадкоємця учасника, який помір, корпоративних прав учасника товариства.

Свідоцтво про право на спадщину - участь у статутному капіталі товариства надає спадкоємцю право на вступ до відповідності учасникам товариства, яке не може бути заперечене іншими учасниками товариства.

Тобто набуття спадкоємцем права власності на участь у статутному капіталі товариства надає йому право на вступ до товариства, яке він як особа, що має на увазі в набутті права на участь у товаристві, може реалізувати та набути повного обсягу корпоративних прав учасника товариства шляхом здійснення державної реєстрації вступу до товариства незалежно від позиції інших учасників товариства та їх згоди на це.

Державна реєстрація учасників товариства забезпечує спадкоємцем частки у статутному капіталі товариства шляхом звернення до державного реєстратора для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, зокрема змін щодо складу учасників товариства, у порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців». та громадських формувань".

Наведене підтверджується і тим, що в розумінні пункту 8 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" спадкоємець товариства з обмеженою відповідальністю або уповноважена ним особа у разі подання заяви про вступ до товариства з обмеженою відповідальністю в порядку спадкування до державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства, є заявником державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що склалася в Єдиному державному реєстрі.

Верховний Суд вказує про те, що спадкоємець хоче і є власником частки померлого учасника товариства з моменту відкриття спадщини, однак відповідно до вимог закону (частина перша статті 1270 Цивільного кодексу України), який передбачає шестимісячний строк для прийняття спадщини, не може набути корпоративних прав учасників товариства з цього моменту, що обумовлює наявність у спадкоємця обґрунтованих очікувань (інтересів) на те, що охорона та збереження частки померлого учасника у статутному капіталі товариства, що є об’єктом спадщини, а також управління нею буде здійснюватися належним чином з урахуванням інтересів спадкоємця/спадкоємців, та інші учасники товариства будуть належним чином у відповідності до вимог закону підтвердити свої корпоративні права, зокрема з управління товариством, у тому числі шляхом застосування рішення на загальних зборах достатньою кількістю голосів, встановленою законом та / або статутом товариства.

ВИСНОВОК: Спадкоємець учасника ТОВ, який набув статусу учасника товариства, може оскаржувати рішення загальних зборів, ухвалені до його вступу, якщо вони порушують його права чи законний інтерес.

 

Матеріал по темі: «Набуття корпоративних прав спадкоємцями мажоритарного учасника товариства»

 

 

 

Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ

08 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/2590/22, адміністративне провадження № К/990/11929/24 (ЄДРСРУ № 140440208) досліджував питання щодо реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ.

Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України  господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Згідно з підпунктом 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 ПК України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів.

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни) за винятком встановлених цією нормою.

Отже, оскільки спірні господарські операції стосуються постачання платником самостійно виготовленої продукції, база оподаткування ПДВ визначається виходячи з договірної вартості відповідної операції, однак не може бути нижчою за звичайну ціну.

При цьому положення пункту 188.1 статті 188 ПК України зобов`язували платника податків визначати базу оподаткування ПДВ операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг виходячи з розміру, який не може бути нижчим за їх собівартість, лише до 31 грудня 2015 року.

Законом України від 24 грудня 2015 року № 909-VIII відповідну норму викладено в редакції, яка пов`язує мінімальну базу оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг зі звичайними цінами.

За змістом статті 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» суб`єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують вільні ціни та державні регульовані ціни.

Суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору, а визначена сторонами договору ціна, якщо не доведено зворотного, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Водночас собівартість продукції та її звичайна (ринкова) ціна є різними економічними категоріями. Собівартість характеризує витрати конкретного суб`єкта господарювання на виробництво відповідної продукції, тоді як ринкова ціна формується під впливом сукупності об`єктивних факторів, зокрема попиту на продукцію, кон`юнктури ринку, платоспроможності покупців, обсягів виробництва та складських запасів продавця, характеристик продукції, умов її поставки та оплати.

Відтак сам по собі факт реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості, не свідчить про невідповідність договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

Аналогічний підхід до застосування наведених норм права Верховний Суд висловлював, зокрема, у постановах від 05 січня 2021 року у справі № 200/1718/20-а та від 13 грудня 2022 року у справі № 200/4957/20-а, від 15 березня 2023 року у справі № 200/4942/20-а.

Водночас питання щодо послідовності встановлення юридично значимих обставин у спорах, пов`язаних із визначенням бази оподаткування ПДВ при реалізації платником податків самостійно виготовленої продукції за ціною нижче її собівартості, було предметом розгляду судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

У постанові від 26 березня 2024 року у справі № 200/773/20-а судова палата зазначила, що особливо важливе значення у таких правовідносинах має факт доведення реалізації самостійно виготовлених товарів за цінами, які не відповідають ринковим, і цей факт має доводити особа, яка вважає, що ціна товарів, визначена сторонами договору, не відповідає ринковим.

Такий висновок зроблено на підставі аналізу підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, ключовим для застосування якого є встановлене цією нормою правило, відповідно до якого, якщо не доведено зворотного, звичайна ціна вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Отже, податковим законодавством сформовано презумпцію ринкової ціни господарської операції, відповідно до якої визначена сторонами договору ціна вважається ринковою доти, доки її невідповідність не буде доведена у встановленому порядку.

У зв`язку із цим судова палата сформулювала висновок, що обов`язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на контролюючий орган.

Судова палата у постанові виходила з того, що податковий орган у разі виникнення сумнівів щодо відповідності визначених у договорі цін рівню ринкових мав право звернутися до уповноважених державних органів за інформацією про рівень ринкових цін.

(!) Відсутність доказів такого звернення свідчить про недотримання контролюючим органом визначеної на той час процедури з`ясування рівня звичайних цін.

При цьому судова палата окремо вирішила питання щодо співвідношення встановлення рівня звичайної ціни та необхідності дослідження розумної економічної причини (ділової мети) здійснення збиткових операцій.

Верховний Суд зазначив, що перед тим, як досліджувати наявність чи відсутність у спірних операціях ділової мети, насамперед необхідно дослідити питання доведеності контролюючим органом того факту, що ціна реалізації платником податків самостійно виготовлених товарів не відповідає звичайним (ринковим) цінам, що, своєю чергою, може бути підставою для збільшення бази оподаткування і висновку про заниження платником податкових зобов`язань.

Отже, питання щодо економічних причин здійснення платником збиткових операцій та наявності у них ділової мети не підміняє собою необхідності попереднього встановлення передбаченої пунктом 188.1 статті 188 ПК України передумови для збільшення бази оподаткування - невідповідності договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

ВИСНОВОК: Лише після того, як контролюючий орган у належний спосіб встановить, що договірна ціна дійсно не відповідає ринковій, на платника податків покладається необхідність доведення причин формування таких цін шляхом надання доказів на підтвердження визначеної цінової політики у контексті наявності відповідних економічних вигод.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оподаткування ПДВ з продажу виробникамипродукції за ціною, нижчою за собівартість»

 

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов