Податок на розкіш за «зайву» площу придбаної нерухомості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перехід податку на розкіш за «зайву площу» при покупці нерухомості від минулого власника

Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (266.1.1 ст. 266 Податкового кодексу України).

Щороку власникам нерухомого майна нараховується податок, який встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування та типів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування ( п. 266.5.1. ст. 266 Податкового кодексу України).

(!) Згідно п. 266.3.1. ст. 266 Податкового кодексу України базою оподаткування є загальна площа об’єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

Цей податок будуть платити власники:

- квартир площею понад 60 кв. м;

- будинків площею понад 120 кв. м;

- інших різних типів житла, в тому числі їх часток, понад 180 кв. метрів.

При нарахуванні податку (формуванні ППР) контролюючий орган керується відомостями з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Втім, згідно п. 266.8.1. ст. 266 Податкового кодексу України у разі переходу права власності на об’єкт оподаткування від одного власника до іншого протягом календарного року податок обчислюється для попереднього власника за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому припинилося право власності на зазначений об’єкт оподаткування, а для нового власника - починаючи з місяця, в якому він набув право власності.

06 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/20746/24, адміністративне провадження № К/990/32221/25 (ЄДРСРУ № 131595671) наголосив, що саме з моменту набуття права власності, у платника податків виникає обов`язок щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності (п.п. 266.8.2 п. 266.8 ст. 266 ПКУ).

ВИСНОВОК: Таким чином, борги минулого власника нерухомості, а саме: 1) податок на нерухомість за «зайві метри» або 2) комунальні борги не «прив'язуються» до нового власника автоматично. Це борги конкретної людини.

 

 Матеріал по темі: «Чи потрібно сплачувати борги за комуналку за минулого власника?»

 

 

Теги: податок на розкіш, зайві метри, ппр, податок на нерухомість, перевищення кубатури, сплата податків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Невідповідність виконавчого документу вимогам Закону «Про виконавче провадження»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки та дії стягувача при невідповідності виконавчого документу вимогам Закону України «Про виконавче провадження»

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/1912/24, провадження № 61-2385св26 (ЄДРСРУ № 136588156) досліджував питання щодо дій стягувача при невідповідності виконавчого документу вимогам Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб-за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий органі мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб-платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання. У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

Частина четверта статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» містить перелік підстав, за яких виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання: рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; боржника визнано банкрутом; Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; юридичну особу - боржника припинено; виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю; Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку; відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню, незалежно від дати укладення такої угоди.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2024 року у справі № 640/12384/21 вказано про те, що одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Слід також враховувати, що незазначення чи помилкове зазначення у виконавчому документі певних реквізитів за умови, що інші його реквізити дають підстави ідентифікувати стягувача та боржника, не може вважатися обставиною, що унеможливлює здійснення виконавчого провадження. Повернення виконавчих документів лише з таких підстав містить ознаки надмірного формалізмом, який не сприяє забезпеченню ефективного виконання судових рішень та фактично призводить до затягування виконання виконавчого листа, що порушує право на ефективний судовий захист (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 826/9021/18).

ВИСНОВОК: Отже, у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами або оскаржити рішення виконавця щодо повернення виконавчого документа.

 

 

Матеріал по темі: «Виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Договір позики, де позичальником виступає один з подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)отримання згоди іншим із подружжя в договорі позики, де позичальником виступає один з подружжя

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 143/513/25, провадження № 61-3789св26 (ЄДРСРУ № 136588154) досліджував питання щодо необхідності отримання згоди  іншого із подружжя при укладанні договору позики.

Відповідно до статті 6ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з положеннями статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

ВАЖЛИВО: ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин.  У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом отримання грошових коштів.

Положеннями частини першої, третьої статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частини друга та третя статті 65 СК України).

Верховний Суд уже зауважував, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:

1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї;

2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника) (постанова Верховного Суду від 21 серпня 2025 року у справі № 520/7884/19).

Верховний Суд послідовно зазначав, що стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. Той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (постанови Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012, від 18 листопада 2019 року у справі № 569/7631/15-ц від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 26 вересня 2024 року у справі № 703/141/23, від 26 березня 2025 року у справі № 753/17584/21).

ВИСНОВОК: Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя.

 

Матеріал по темі: «Тягар доказування що позичальник підписував/не підписував боргову розписку»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Момент втрати чинності нормативно-правовим актом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент та наслідки втрати чинності нормативно-правовим актом за рішенням суду

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2335/25 (ЄДРСРУ № 136587932) досліджував питання щодо моменту втрати чинності нормативно-правовим актом за рішенням суду.

Згідно з частиною другою статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Частина друга статті 265 КАС України, згідно з якою нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не регулює питань щодо можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними. Предметом її регулювання є встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, визнаним судом нечинним (див. пункт 84 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14.10.2025 у справі № 904/2963/24.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 звернулася до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.06.2022 у справі № 520/2098/19, де зазначено, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Питання застосовності (незастосовності) певного нормативно-правового акта як джерела права жодним чином не належить до обставин господарської справи, які входять до кола доказування у справі та не є фактами, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін, а підлягає вирішенню судом в порядку частини шостої статті 11 ГПК України (пункт 5.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суд від 14.10.2025 у справі № 904/2963/24).

Отже, як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.04.2024 у справі №320/2796/23, КАС України визначає особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Такі положення стосуються наявності передбачених спеціальних повноважень суду у разі визнання такого акта протиправним, а саме - нормативно-правовий акт на відміну від індивідуального акту не скасовується з моменту його прийняття, а визнається нечинним повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду і, відповідно, не передбачає відновлення прав, які були порушені під час дії такого акта.

Вказане спрямовано на гарантування ефективного захисту прав позивача, порушення прав якого припиняється з моменту втрати чинності акта, та водночас полягає у недопущенні можливості зловживання позивачем його правом на захист порушених прав внаслідок визнаної протиправності нормативно-правового акта (стягнення сплачених під час дії оспорюваного нормативно-правового акта податків, орендної плати тощо).

  

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі до вирішення питання про нечинність нормативного-правовогоакту»

«Сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «сторона у спорі» не може бути тотожним за змістом поняттю «сторона у судовому процесі»

12 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 394/820/21, провадження № 61-11664св25 (ЄДРСРУ № 136505380) досліджував питання щодо не тотожності понять: «сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі».

Встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20).

Іншими словами: сторони у процесі — це формальні учасники судової справи (позивач і відповідач), наділені процесуальними правами та обов'язками, а сторони у спорі — це фактичні носії спірних матеріальних прав і обов'язків, між якими виник реальний правовий конфлікт, тобто належний позивач та відповідач.

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20, провадження № 12-31гс22).

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17, постанова Верховного Суду від 13 березня 2026 року у справі № 137/229/23, провадження № 61-7649св24 (ЄДРСРУ № 135124419).

(!!!) У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі № 201/2760/20 вказано, що «процесуальне становище третьої особи є відмінним від процесуального становища відповідача. При цьому суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 766/8113/17 та від 29 червня 2022 року у справі № 753/7478/18».

Отже, встановлення належності відповідачів є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Якщо у справі наявна обов`язкова співучасть відповідачів, то неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача. Тому пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21).

ВИСНОВОК: Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 18 березня 2026 року у справі № 523/3183/19 (провадження № 61-8565св25).

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки незалучення всіх належних відповідачів»

 

 

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов

Митна декларація, як первинний документ для відшкодування ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Документальне оформлення права платника на віднесення сум податку до податкового кредиту у разі ввезення товарів на митну територію України

13 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/15672/25, касаційне провадження № К/990/51027/25 (ЄДРСРУ № 136492630) досліджував питання щодо документального оформлення права платника на віднесення сум податку до податкового кредиту у разі ввезення товарів на митну територію України.

Згідно з пунктом 200.7 статті 200 ПК України платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

В свою чергу, пункт 201.12 статті 200 ПК України передбачає, що у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку.

Наказом Міністерства фінансів України від 30.05.2012 № 651 був затверджений Порядок заповнення митних декларацій на бланку єдиного адміністративного документа, який визначає правила заповнення граф митних декларацій (далі - МД) на бланках єдиного адміністративного документа форми МД-2 (далі - ЄАД), додаткових аркушів до нього форми МД-3 (далі - додаткові аркуші), специфікації форми МД-8 (далі - специфікація), порядок унесення відомостей до доповнення форми МД-6 (далі - доповнення), випадки застосування специфікації, а також порядок оформлення, розподілу та використання аркушів МД форм МД-2, МД-3, МД-6, МД-8.

Згідно з пунктом 47 Порядку № 651 графа 47 «Нарахування платежів» заповнюється у разі сплати (необхідності застосування заходів забезпечення сплати відповідно до розділу Х Митного кодексу України) вивізного мита та/або сплати плати за виконання митних формальностей поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установленим для митних органів (далі - плата), за МД. У графі наводяться відомості про нарахування митних платежів. Відомості про нарахування плати наводяться тільки в ЄАД. У першій колонці «Вид» зазначається код виду платежу відповідно до класифікатора видів надходжень бюджету, що контролюються митними органами. У четвертій колонці «Сума» зазначається нарахована сума вивізного мита чи плати. Розмір плати визначається залежно від кількості зазначених у колонці «Основа нарахування» годин з урахуванням установленого законодавством розміру плати за одну годину. У п`ятій колонці «Спосіб платежу» зазначається код способу розрахунку відповідно до класифікатора способів розрахунку.

Відповідно до Класифікатора видів надходжень до бюджету, що контролюється митними органами: код виду надходжень 020 - мито на товари, що ввозяться на територію України суб`єктами господарювання; код виду надходжень 028 - податок на додану вартість з товарів, ввезених на територію України суб`єктами господарювання.

Згідно з абзацом 2 пункту 9 Порядку № 651 графа 9 «Особа, відповідальна за фінансове врегулювання» при декларуванні товарів, що переміщуються за зовнішньоекономічним договором (контрактом) та пов`язаним з ним договором комісії, укладеним між резидентами, у графі зазначаються відомості про комісіонера, що уклав зовнішньоекономічний договір (контракт), і вчиняється запис: «Див. доп.», а в доповненні наводяться відомості про комітента.

Відтак, якщо при ввезенні товарів на митну територію України платником податку сплачено суму податку до бюджету і така сплата підтверджується митними деклараціями, платник податку має право на включення такої суми податку до складу податкового кредиту відповідного звітного періоду. Таке розуміння ПК України відповідає характеру і змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває у прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми податку на додану вартість до бюджету.

Таким чином, однією з обов`язкових умов, з якими пов`язується право платника податків на отримання бюджетного відшкодування, є факт сплати таких сум до державного бюджету або постачальникам.

Тобто, для ввезення імпортованого товару та випуску його у вільний обіг покупцем має бути сплачено всі митні платежі, встановлені законом на імпорт цих товарів, та виконання усіх необхідних митних формальностей.

Відтак, якщо при ввезенні товарів на митну територію України платником податку сплачено суму податку до бюджету і така сплата підтверджується митними деклараціями, платник податку має право на включення такої суми податку до складу податкового кредиту відповідного звітного періоду. Таке розуміння норм Податкового кодексу України відповідає характеру і змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває у прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми податку на додану вартість до бюджету. При цьому митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум податку на додану вартість до податкового кредиту за відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

Аналізуючи наведені норми чинного законодавства, Верховний Суд, зокрема у постановах від 02.04.2024 у справах №640/21773/22, №320/16177/23, від 09.04.2025 у справі №320/42204/23, від 08.05.2025 у справі № 320/10726/24, від 30.07.2025 у справі №320/34769/24, дійшов висновку, що первинним документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства і яка безпосередньо підтверджує сплату такого податку.

ВИСНОВОК: Митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум податку на додану вартість до податкового кредиту за відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

 

 

Матеріал по темі: «Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ»

 

 

 

 

 

Теги: митна декларація, пдв, ндс, відшкодування, імпортні операції, сплата пдв, податкові спори, ппр, оскарження рішення податкової, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Докази надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок, строки та належні докази надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення позапланової невиїзної податкової перевірки

13 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/46653/24, касаційне провадження № К/990/32140/25 (ЄДРСРУ № 136492614) досліджував питання щодо доказів надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення податкової перевірки.

Відповідно до пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

За правилами абзаців першого-третього пункту 42.4 статті 42 ПК України платники податків, які подають звітність в електронній формі та/або пройшли електронну ідентифікацію онлайн в електронному кабінеті, можуть здійснювати листування з контролюючими органами засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги».

Листування контролюючих органів з платниками податків, зазначеними в абзаці першому цього пункту, які подали заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, здійснюється засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги» шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет.

Документ, надісланий контролюючим органом в електронний кабінет, вважається врученим платнику податків, якщо він сформований з дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги» та є доступним в електронному кабінеті.

Датою вручення платнику податків документа є дата, зазначена у квитанції про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично та свідчить про дату та час доставки документа платнику податків.

Крім того, за приписами статті 11 Закону України «Про електронні документи і електронний документообіг» електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу.

(!) Абзац 5 пункту 42.4 статті 42 ПК України встановлює, що у разі неотримання контролюючим органом квитанції про доставку документа в електронний кабінет протягом двох робочих днів з дня його надіслання такий документ у паперовій формі на третій робочий день з дня відправлення з електронного кабінету надсилається за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручається платнику податків (його представнику).

Строк доставки документа в електронний кабінет, визначений абзацом п`ятим цього пункту, не зараховується до строку надіслання документів, визначеного цим Кодексом.

Платник податків (крім фінансового агента у частині листування з контролюючим органом з питань, визначених статтею 39-3 цього Кодексу) один раз протягом року може надіслати до контролюючого органу через електронний кабінет заяву про відмову отримувати документи через електронний кабінет. Датою завершення листування платника податків через електронний кабінет є дата, зазначена у квитанції про доставку контролюючому органу заяви про відмову отримувати документи через електронний кабінет (абзаци 6, 7 пункту 42.4 статті 42 ПК України).

Абзац 1 пункту 42.5 статті 42 ПК України передбачає, що у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

Відповідно до абзаців 4, 5 пункту 42-1.5 статті 42-1 ПК України платник податків, що пройшов ідентифікацію в електронному кабінеті, самостійно визначає спосіб взаємодії з контролюючим органом, а саме в загальному порядку чи в електронній формі, про що робить відповідну позначку в електронному кабінеті з одночасним обов`язковим зазначенням своєї електронної адреси (адрес). У разі зміни електронної адреси платник податків зобов`язаний не пізніше наступного робочого дня внести відповідні зміни до своїх облікових даних в електронному кабінеті.

Починаючи з дня, наступного за днем обрання платником податків електронної форми взаємодії з контролюючим органом через електронний кабінет, крім вихідних та святкових днів, взаємодія між ними, яка може бути реалізована в електронній формі засобами електронного зв`язку, здійснюється через електронний кабінет.

Відповідно до підпункту 14.1.56-2 пункту 14.1 статті 14 ПК України з метою реалізації платниками податків та державними, у тому числі контролюючими, органами своїх прав та обов`язків, визначених Кодексом, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, був розроблений Порядок функціонування електронного кабінету, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 14.07.2017 №637.

Податковим законодавством передбачено можливість листування контролюючих органів з платниками податків в електронній формі, шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет. Лише квитанція про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично, в якій зазначено дату вручення та час доставки документа платнику податків, є належним доказом відправлення на електронний кабінет платника документів з електронного кабінету контролюючого органу. При цьому, у разі неотримання контролюючим органом квитанції про доставку документа в електронний кабінет протягом двох робочих днів з дня його надіслання такий документ у паперовій формі на третій робочий день з дня відправлення з електронного кабінету надсилається за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручається платнику податків (його представнику).

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, сформульованими у постанові від 09.05.2024 у справі № 280/923/23.

ВИСНОВОК: Єдиним законним способом вручення наказу та повідомлення про проведення перевірки особі, яка виявила бажання отримувати листування контролюючого органу через Електронний кабінет, є їх направлення відповідачем через Електронний кабінет. 

Крім того, належним доказом надсилання позивачу наказу та повідомлення про проведення перевірки через Електронний кабінет є лист ДПС направлений на електронну адресу позивача з інформацією про вид документа (наказ, повідомлення), дату та час його надіслання.

  

Матеріал по темі: «Наслідки неповідомлення платника податків про проведення позапланової невиїзноїперевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов