Примусове звернення стягнення на кошти із спецрежимом використання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Примусове звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках в банку із спеціальним режимом використання

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/11715/24, провадження № 61-13432св25 (ЄДРСРУ № 137606422) досліджував питання щодо примусового звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках в банку із спеціальним режимом використання.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках. Не підлягають арешту кошти, що знаходяться на кореспондентських рахунках банку.

Згідно зі статтею 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів/електронних грошей, що знаходяться на рахунках у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

За іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі - підприємцю, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

Зазначене правило визначає ті кошти, що складають, зокрема, пенсію як особливий об`єкт, на який може бути звернуто стягнення на виконання виконавчого документа, та обмежує таке стягнення відсутністю інших коштів та/або об`єктів для стягнення, видами боргових зобов`язань (періодичні платежі) та сумою стягнення.

Разом із тим, 26 березня 2022 року набрав чинності Закон України від 15 березня 2022 року № 2129-ІХ, яким розділ XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» доповнено пунктом 10-2, у якому зокрема зазначено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України припиняється звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника (крім рішень про стягнення аліментів та рішень, боржниками за якими є громадяни російської федерації).

На підставі Закону України від 11 квітня 2023 року № 3048-ІХ, який набрав чинності 06 травня 2023 року, пункт 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» викладено у новій редакції, зокрема зазначено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, припиняється звернення стягнення на пенсію, стипендію (крім рішень про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок кримінального правопорушення, та рішень, боржниками за якими є громадяни російської федерації).

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника та/або з електронних грошей, які знаходяться на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку, небанківських надавачів платіжних послуг документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктами 10, 15 частини першої статті 34 цього Закону.

За змістом пункту 1 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, накладення арешту на які заборонено, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 905/361/19 (провадження № 12-28гс20) (пункти 7.14, 7.15), а також підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2022 року у справі № 756/8815/20 (провадження № 14-218цс21), на які як на підставу касаційного перегляду справи послався заявник.

Крім того, у пунктах 74-77 постанови від 20 квітня 2022 року у справі № 756/8815/20 (провадження № 14-218цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що передбачене абзацом другим частини другої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника, та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки у відповідності до підпункту 1 частини четвертої статті 59 цього закону підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом.

У постановах від 14 серпня 2024 року у справі № 338/1125/23, від 29 січня 2025 року у справі № 279/809/24 Верховний Суд констатував, що саме банк, який виконує постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону №1404-VІІІ, повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі їхнього обліковування на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути таку постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону №1404-VІІІ. У разі, якщо банк не повідомив державного виконавця, що рахунок, на якому знаходяться кошти боржника, є рахунком зі спеціальним режимом використання, то дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти на цьому банківському рахунку та їхнє подальше списання не можна вважати протиправними.

Отже, Закон №1404-VІІІ не покладає на виконавця обов`язку здійснювати попереднє дослідження цільового призначення кожного банківського рахунку боржника до накладення арешту. Частина третя статті 52 Закону №1404-VІІІ такий обов`язок покладає на банк - саме він повинен перевірити, чи підпадає рахунок під спеціальний режим, і в разі виявлення цільового призначення, яке виключає арешт коштів, зобов`язаний повідомити виконавця та повернути постанову про арешт коштів боржника без виконання. Водночас, обов`язок виконавця полягає у знятті арешту з коштів на рахунку боржника саме за умови надання документального підтвердження, що відповідний рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом, банком або боржником.

Для боржника надання вищевказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв`язку з накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов`язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв`язку з забороною встановленою законом.

(!!!) У разі, якщо банк не повідомив державного виконавця, що рахунок, на якому знаходяться кошти боржника, є рахунком зі спеціальним режимом використання, то дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти на цьому банківському рахунку та їх подальше списання не можна вважати протиправними.

Аналогічні висновки викладено в постанові Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 338/1125/23.

У постанові Верховного Суду від 09 березня 2026 року в cправі № 904/2345/24 викладено такі висновки, що законодавець визначив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі їх добровільного повного чи часткового виконання боржниками: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини.

У постанові Верховного Суду від 19 січня 2026 року в cправі № 204/9551/18 вказано, якщо банк не повідомив державного виконавця, що рахунок, на якому знаходяться кошти боржника, є рахунком зі спеціальним режимом використання, або боржник не довів належність арештованих коштів до пенсійних (або інших соціальних виплат), то дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти на цьому банківському рахунку та їх подальше списання не можна вважати протиправними. Помилковим є твердження, що саме на виконавця покладений обов`язок здобувати докази для з`ясування правового режиму арештованого банківського рахунку, водночас, як роз`яснено Верховним Судом, обов`язок державного виконавця полягає у знятті арешту з рахунку боржника саме за умови надання такої інформації про рахунок банком або боржником.

Подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 14.08.2024 у справі № 338/1125/23 та від 10.01.2025 у справі № 755/9274/23, від 19.06.2025 у справі № 922/2424/21.

Верховний суд також акцентує увагу, якщо поточний рахунок, відкритий в банку, є універсальним і окрім пенсійних виплат, його можна використовувати для зарахування будь-яких інших виплат, переказів, тощо -  то арешт накладено правомірно.

ВИСНОВОК: У разі накладення арешту на кошти, що перебувають на рахунках зі спеціальним режимом використання, боржник може самостійно звернутися до виконавця із відповідною заявою та документами, що підтверджують спецрежим використання рахунку та просити зняти відповідне обмеження.

 

 

Матеріал по темі: «Заборона звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки боржника»

 

 

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Поділ автомобіля, як спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 610/2578/24, провадження № 61-3161св26 (ЄДРСРУ № 137606419) досліджував питання щодо визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

За змістом частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

(!!!) Автомобіль є неподільною річчю, оскільки його поділ у натурі без втрати цільового призначення неможливий. 

У такому випадку суд, вирішуючи спір про поділ автомобіля, як спільного майна подружжя, залежно від встановлених обставин може:

1)  визнати за кожним з подружжя право власності на ідеальну частку у праві спільної часткової власності на автомобіль;

2) виділити автомобіль одному з подружжя зі стягненням компенсації на користь іншого;

3)  застосувати інший спосіб поділу автомобіля, зокрема у сукупності з іншим майном подружжя, який відповідає закону та забезпечує баланс прав сторін.

Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, провадження № 61-4680св23 звернув увагу, що визнання права на половину спірного майна, тобто визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі, є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України. У разі якщо сторони не дійшли згоди щодо отримання грошової компенсації та внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду щодо неподільної речі, зокрема автомобіля, наявні підстави для визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частину такого майна без його реального поділу, залишивши автомобіль у спільній частковій власності подружжя. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 362/6124/15-ц в частині поділу автомобіля між подружжям.

Слід також враховувати, 8 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21 (ЄДРСРУ № 105325146) вказала наступне:

(а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

(б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Подібний підхід відповідає також правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, щодо необхідності забезпечення ефективного, справедливого та збалансованого вирішення спорів про поділ неподільного майна подружжя. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суд, вирішуючи питання про поділ неподільної речі, має враховувати характер майна, інтереси обох сторін, можливість компенсації, фактичне користування майном та необхідність уникнення створення для сторін нової правової невизначеності.

ВИСНОВОК: Отже, якщо сторона визначила предметом спору поділ автомобіля як спільного майна подружжя, але запропонувала один з можливих способів його поділу, суд не позбавлений можливості застосувати інший передбачений законом спосіб поділу цього ж майна, якщо саме такий спосіб відповідає встановленим обставинам і забезпечує баланс прав й інтересів сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 758/11900/19, провадження № 61-1816св26 (ЄДРСРУ № 137606415) досліджував питання щодо особливостей звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку», у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

(!) Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно, оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, або за договорами, до яких після цієї дати за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Вказані приписи закону застосовуються за наявності таких критеріїв:

1)    нерухоме майно належить фізичній особі;

2)   нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом;

3)   зобов`язання виникло за договорами, укладеними до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів чи штрафних санкцій.

Норма пункту 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку» має ретроспективний характер: дія статей 37, 38, 40, 41, 47 цього Закону зупиняється, починаючи з 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Крім того, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить посилання на статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 12 січня 2026 року у справі № 642/716/22 (провадження № 61-2958св25, ЄДРСРУ № 133285159) та від 27 травня 2026 року у справі № 642/716/22 (провадження № 61-3447св26, ЄДРСРУ № 137226420).

Верховний Суд наголошує, що іпотекодержатель у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення не позбавлений права звернутися до суду з приводу звернення стягнення на предмет іпотеки.

ВИСНОВОК: Мораторій на звернення стягнення на іпотечне майно не скасовує іпотечне забезпечення, не змінює правову природу забезпеченого зобов`язання і не створює для кредитора права на альтернативне забезпечення, а лише відтерміновує можливість реалізації предмета іпотеки на період дії в Україні воєнного стану.

 

 

Матеріал по темі: «Припинення зобов’язань за кредитним договором у разі відмови кредитора від предмета іпотеки»

 

 

 

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відсутність інформації про зареєстроване місце проживання відповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Алгоритм дій суду, якщо місце реєстрації відповідача невідомо або не співпадає з Єдиним державним демографічним реєстром

20 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/15273/25, провадження № 61-4965св26 (ЄДРСРУ № 136946129) досліджував питання щодо дій суду у разі відсутності інформації про зареєстроване місце проживання відповідача.

Позовна заява повинна містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету (пункт 2 частини третьої статті 175 ЦПК України).

(!) Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи) (частина дев`ята статті 28 ЦПК України).

За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу. Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача (частина перша статті 185 ЦПК України).

Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру (частина восьма статті 185 ЦПК України).

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу (частина дев`ята статті 185 ЦПК України).

Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (частина десята статті 185 ЦПК України).

Касаційний суд вже вказував, що: повернення позовної заяви позивачеві взагалі не передбачено, оскільки у разі встановлення того, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає її за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 ЦПК України, а у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року в справі № 501/2443/18 (провадження № 61-12785св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 569/2295/19 (провадження № 61-14212св 19)).

Аналогічні висновки зроблені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року у справі № 552/3486/20 (провадження № 61-19159св20) та в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року в справі № 646/4606/25 (провадження № 61-13623св25).

ВИСНОВОК: Неможливість встановити офіційну реєстрацію відповідача через державні бази даних не дозволяє суду повертати позов. Суд повинен відкрити провадження у справі за останньою відомою адресою відповідача, забезпечивши його повідомлення через веб-портал судової влади.

 

Матеріал по темі: ««Сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі»»

 

 

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди

18 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/16870/24, адміністративне провадження № К/990/50090/25 (ЄДРСРУ № 137520673) досліджував питання щодо права користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди.

Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно зі статтею 796 ЦК України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

(!) У договорі найму сторони можуть визначити розмір земельної ділянки, яка передається наймачеві. Якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець.

Якщо наймодавець не є власником земельної ділянки, вважається, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено договором наймодавця з власником земельної ділянки.

Виходячи з наведеного, при укладанні договору найму об`єкта (споруди, окремої частини, ін.) презюмується, що наймач має право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться такий об`єкт, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, в обсязі, необхідному для досягнення мети найму.

Передача земельної ділянки у користування за вказаними правилами проводиться незалежно від того, чи існують у договорі умови щодо прав на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти (споруди, ін.), що передаються у найм. Крім того, норми, які встановлюють наведені правила, не мають характеру диспозитивності, тобто застосовуються й поза волею наймодавця та наймача.

Важливим є той факт, що надання наймачеві права користування земельною ділянкою є обов`язковим не тільки для сторін за договором оренди об`єкта, що знаходиться на земельній ділянці, а й для власника земельної ділянки у разі, коли такою особою не є наймодавець.

Презюмується також, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування нею, якщо інше прямо не встановлене договором наймодавця з власником земельної ділянки.

Наведене правозастосування відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 22.07.2021 у справі № 640/19955/19, від 10.11.2023 у справі № 440/2474/20.

Окрім цього, слід враховувати, що передача нежитлових будівель в оренду не може розцінюватися як зміна фактичного орендаря земельних ділянок, розташованих під цими будівлями (06 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/35260/23, адміністративне провадження № К/990/30258/24 (ЄДРСРУ № 131595656).

ВИСНОВОК: З правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельними ділянками, розміщеними під об`єктами оренди незважаючи на відсутність окремо укладених договорів оренди відповідних земельних ділянок.

 

 

Матеріал по темі: «Установлення АЗС на бетонний майданчик»

 

 

 

Теги: земельна ділянка, найм, оренда будівлі, прийняття в експлуатацію, дозвільні документи, дозвіл, податкова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів без визначення конкретного переліку

05 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/17115/24, касаційне провадження № К/990/44938/25 (ЄДРСРУ № 137166800) досліджував питання щодо відмови у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання конкретного переліку документів.

Порядок ведення ЄРПН затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року № 1246 (далі - Порядок № 1246).

Згідно з пунктом 12 Порядку № 1246 після надходження податкової накладної та/або розрахунку коригування до ДПС в автоматизованому режимі здійснюється їх розшифрування та проводяться перевірки, зокрема щодо наявності підстав для зупинення реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування.

Відповідно до пункту 13 Порядку № 1246 за результатами перевірок, визначених пунктом 12 цього Порядку, формується квитанція про прийняття або неприйняття, або зупинення реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування (далі - квитанція).

Механізм зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН, організаційні та процедурні засади діяльності комісій контролюючих органів визначено Порядком зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1165 (далі - Порядок № 1165).

Пунктом 11 Порядку № 1165 передбачено, що у квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування зазначаються: 1) номер та дата складення податкової накладної/розрахунку коригування; 2) критерій (критерії) ризиковості платника податку та/або ризиковості здійснення операцій, на підставі якого (яких) зупинено реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі, з розрахованим показником за кожним критерієм, якому відповідає платник податку; 3) пропозиція щодо надання платником податку пояснень та копій документів відповідно до Порядку прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 12 грудня 2019 року № 520.

Порядок прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН затверджено наказом Міністерства фінансів України від 12 грудня 2019 року № 520.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 520 у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній/розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі.

Згідно з пунктом 5 Порядку № 520 платник податку, який склав податкову накладну/розрахунок коригування, реєстрацію яких зупинено, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації таких податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі може подати такі документи: договори, у тому числі зовнішньоекономічні контракти, з додатками до них; договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлено повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для здійснення операції; первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи, інвентаризаційні описи, у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм і галузевої специфіки, накладні; розрахункові документи та/або банківські виписки з особових рахунків; документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачено договором та/або законодавством; інші документи, що підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній/розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі.

Після внесення змін до Порядку № 520 процедура розгляду пояснень і документів платника податку передбачає, що за результатами розгляду поданих письмових пояснень та копій документів комісія регіонального рівня протягом п`яти робочих днів або приймає рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування, або надсилає повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів, або приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у разі надання платником копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

Платник податку має право подати до контролюючого органу додаткові пояснення та копії документів протягом п`яти робочих днів з дня, наступного за днем отримання повідомлення.

За результатами розгляду поданих додаткових пояснень та копій документів комісія регіонального рівня приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування.

Якщо платник податку не надав додаткових пояснень та копій документів на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній/розрахунку коригування, комісія регіонального рівня приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування (пункт 9 Порядку № 520).

(!!!) Отже, у редакції Порядку № 520 передбачено додатковий етап адміністративної процедури - направлення платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів.

Водночас наявність такого етапу не змінює загальних вимог до індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, який має бути прийнятий обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, та з дотриманням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

За усталеним підходом Верховного Суду загальними вимогами до акта індивідуальної дії є його обґрунтованість і вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних фактичних та юридичних підстав його прийняття, а також зрозумілих мотивів, з яких суб`єкт владних повноважень дійшов відповідного висновку.

У справах щодо відмови в реєстрації податкових накладних суд не підміняє собою контролюючий орган і не проводить повноцінної податкової перевірки реальності господарської операції. Водночас суд зобов`язаний перевірити, чи діяв контролюючий орган у межах визначеної процедури, чи надав оцінку поданим платником поясненням і документам, чи навів у рішенні належні мотиви відмови, а також чи не є така відмова формальною.

Після внесення змін до Порядку № 520 контролюючий орган має право направити платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів, водночас  факт направлення такого повідомлення та загальне посилання на недостатність документів не є самостійним і достатнім підтвердженням правомірності подальшої відмови у реєстрації податкових накладних.

У разі якщо платник після отримання повідомлення подав додаткові пояснення та документи, комісія регіонального рівня зобов`язана надати їм оцінку та у разі відмови в реєстрації податкової накладної зазначити, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній.

Верховний Суд зазначає, що формулювання «не надано документів щодо …» не дає змоги встановити, яких саме документів, на думку контролюючого органу, не вистачало для прийняття рішення про реєстрацію спірних податкових накладних.

Таке визначення не містить відповіді на питання, чи йдеться про договори, акти приймання-передачі, ордери, інвентаризаційні описи, документи щодо залишків товару, документи щодо зберігання, документи щодо навантаження або інші конкретні документи.

30 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/21238/24, адміністративне провадження № К/990/29199/25 (ЄДРСРУ № 136128128) чітко вказав, що можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків та переліку документів, які контролюючий орган вважає достатніми для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної. Пропозиція контролюючого органу про надання пояснень та/або копій документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної без наведення переліку документів, які контролюючий орган вважає достатніми для прийняття позитивного рішення, призводить до ситуації невизначеності та необґрунтованого обмеження права платника податків бути повідомленим про необхідність надання документів за вичерпним переліком, відповідно до критерію зупинення реєстрації податкової накладної, а не будь-яких на власний розсуд.

Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій, зокрема, у постанові від 03.10.2023 у справі №380/4146/22.

ВИСНОВОК: Отже, контролюючий орган, відмовляючи у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів, повинен чітко вказати, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній, в іншому випадку рішення ДПС є протиправним.

   

Матеріал по темі: «Ненадання договору як підстава для зупинення податкової накладної»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов