Договір позики (розписка) для спростування презумпції спільності майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку

23 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 367/8949/24, провадження № 61-8727св26 (ЄДРСРУ № 140872116) досліджував питання щодо спростування презумпції спільності майна подружжя шляхом посилання на боргову розписку.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається об'єктом спільної сумісної власності (презумпція спільності майна), але цю презумпцію можна спростувати, довівши, що майно було придбане за особисті кошти одного з подружжя, зокрема отримані в позику.

Використання договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. 

Копія розписки та договір позики не є належними і допустимими доказами у розумінні статей 77-78 ЦПК України, а відтак не приймаються судом, як такі, що спростовують презумпцію спільності майна подружжя.

В даному випадку, отримання дружиною позики під час перебування у шлюбі для придбання житла для проживання сім`ї ніяким чином не свідчить, що отримані в такий спосіб кошти є особистою власністю дружини. За таких обставин, нерухоме майно, придбане подружжям за кошти отримані в позику, є спільною сумісною власністю такого подружжя та підлягає поділу між ними, як і грошові зобов`язання з повернення такої позики.

Крім того, доводи про те, що в частині самостійного погашення нею позики, яка використана для придбання будинку, не свідчать про природу позичених коштів, як особистого майна.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 (провадження №61-9767св22) та від 04 вересня 2024 року у справі № 754/9261/19.

Суд виходив із того, що сам факт самостійного погашення одним з подружжя позики, яка використана для придбання спільного майна, надає колишній дружині право вимагати від колишнього чоловіка відшкодування половини погашеної позики.

Отже, Верховний суд звертає увагу на неприпустимість спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку, оскільки дія такого договору насамперед поширюється на його сторони.

Тому розписка оцінюється судом лише в сукупності з іншими доказами і встановленими обставинами справи фактичним припиненням шлюбно-сімейних відносин до придбання майна, відсутністю спільного господарства і сімейного бюджету, ухваленням до укладення договору рішення про розірвання шлюбу, укладенням між самими сторонами договору відчуження належної відповідачу частки та відсутністю з його боку будь-яких правових претензій щодо неї. За таких обставин розписка додатково підтверджує, що для придбання спірної частки позивачка самостійно залучала кошти після фактичного припинення сімейних відносин, однак не є єдиним або визначальним доказом особистого характеру спірного майна.

Крім того слід враховувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13.07.2026 у справі № 456/32/25, відповідно до якого презумпція дії одного з подружжя за згодою іншого не означає, що один з подружжя може одноосібно укласти договір позики та використати кошти у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї, та в подальшому покладати такі боргові зобов`язання на іншого з подружжя. За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

ВИСНОВОК: Спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку не є достатньою підставою для задоволення позову, адже суд повинен враховувати всі фактори спільного проживання в своїй сукупності.

 

 

Матеріал по темі: «Факт придбання майна в шлюбі як безумовна підстава для спільної сумісної власності подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Доведення витрат на маркетингові послуги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позиція Верховного суду,  що необхідно для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування за проведеною податковою перевіркою

20 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/8887/24, адміністративне провадження № К/990/42561/25 (ЄДРСРУ № 140777712) досліджував питання щодо доведення витрат на маркетингові послуги.

Маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут.

Документами, що підтверджують фактичне отримання маркетингових послуг можуть бути:

-  акти приймання-передачі послуг або інші документи, що підтверджує фактичне надання (отримання) послуг, які повинні мати всі обов`язкові реквізити первинних документів, передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»;

-  звіти про надані послуги, про проведення певних маркетингових досліджень, в яких мають бути викладені результати наданих послуг та досліджень, а щодо досліджень то і відповідні рекомендації замовнику;

-  бухгалтерські та статистичні документи, що підтверджують збільшення асортименту товарів, обсягу продажу, розміру доходу тощо.

Для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово висловлювався відносно господарських операцій, що пов`язані з наданням послуг (інформаційних, рекламних, маркетингових послуг та інших), у тому числі і щодо обставин доведення безпосереднього зв`язку таких операцій з господарською діяльністю платника податків, їх економічної доцільності (наявність ділової мети) та підтвердження таких операцій належними первинними документами.

Так, у постанові від 18 жовтня 2023 року Верховний Суд у справі № 814/1412/17 вказав, що для здійснення маркетингової діяльності підприємство повинно проводити комплексні дослідження ринку здійснювати аналіз ринку, сегментувати ринок, позиціонувати товар, розробляти маркетинг-мікс (маркетинговий комплекс) тощо. Головною умовою для врахування у складі податкових витрат на проведення маркетингових послуг є їх документальне підтвердження та зв`язок таких витрат з господарською діяльністю платника податку. Підтвердженням зв`язку витрат на маркетингові послуги з господарською діяльністю суб`єкта господарювання можуть бути наказ по підприємству на необхідність проведення таких маркетингових досліджень, час проведення, територію, межі тощо, договір на проведення маркетингових досліджень, із зазначенням виду маркетингових досліджень, мету їх проведення тощо. В підтвердження фактичного отримання маркетингових послуг можуть бути надані акт приймання-передачі послуг або інший документ, що підтверджує фактичне надання таких послуг, звіт про проведення маркетингових досліджень, у якому мають бути викладені результати таких досліджень і надані рекомендації замовнику.

(!) У звіті про проведення маркетингових досліджень повинна міститися інформація, зокрема, про аналіз конкуренції між найбільшими виробниками на оптовому та роздрібному ринках продажу і оцінку рівня конкуренції, основні тенденції розвитку ринку, динаміку зміни цін, асортимент продукції (товару), політику ціноутворення, аналіз імпорту й експорту продукції (товарів) та їх вплив на ринок, потенційних споживачів і кількісні показники (місткість ринку) планованого продажу, прогнозний план продажу, оцінку ризиків, фінансовий план, аналіз ефективності проєкту, прогнозний рівень рентабельності, термін окупності проєкту, висновки та рекомендації за результатами проведеного дослідження.

Згідно з пунктом 17 ПС(Б)О 16 витрати, пов`язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Витрати на збут включають витрати, пов`язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема, витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг); інші витрати, пов`язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (пункт 19 ПС(Б)О 16).

Таким чином, лише послуги, які забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчення ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків можуть визнаватися маркетинговими у розумінні пункту 14.1.108 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

При цьому первинні документи, наданні платником податків на підтвердження реальності отримання таких послуг, повинні відповідати вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 160/25897/21, від 12 червня 2026 року у справі № 320/11972/23.

ВИСНОВОК: Отже, для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

  

 

Матеріал по темі: «Надання та отримання маркетингових послуг у податкових спорах»

 

 

Теги: маркетинг, мерчандайзинг; маркетингові досліджування, маркетингові послуги в податковому обліку, договір на проведення маркетингових досліджень, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звірка актуальної адреси платника податків перед податковою перевіркою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: звірка актуальної адреси платника податків перед проведенням податкової перевірки контролюючим органом

16 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/9606/25, адміністративне провадження № К/990/24426/26 (ЄДРСРУ № 140677367) досліджував питання щодо перевірки актуальної адреси платника податків перед проведенням податкової перевірки контролюючим органом.

Пункт 42.2 статті 42 ПК України передбачає, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення (абзац другий пункту 42.5 статті 42 ПК України).

Отже, законодавець передбачив два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків:

1)    надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення;

2)    особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові.

Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

У застосуванні положень пункту 79.2 статті 79 ПК України у взаємозв`язку з пунктом 42.2 статті 42 ПК України Верховний Суд дотримується усталеної позиції, що з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків. Оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку. Платник податків вважається також ознайомленим із наміром про проведення перевірки у разі неможливості вручення йому відповідних документів після проставлення поштовим органом відповідної відмітки.

У постанові від 23 травня 2022 року у справі №810/3116/18 Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що добросовісний платник податків зобов`язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження. У разі невиконання цього обов`язку платник не вправі посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв`язку з цим негативних для такого платника наслідків.

Податковою адресою платника податків - фізичної особи, відповідно до п. 45.1 ст. 45 Податкового кодексу України, визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Платник податків - фізична особа зобов`язаний визначити свою податкову адресу.

Якщо контролюючий орган не вжив заходів щодо витребування відомостей з Єдиного державного демографічного реєстру, які б могли свідчити про актуальну адресу платника податків та мали значення для належного визначення адреси платника, то його перевірка протиправна, оскільки свідчить про недотримання встановленого законом порядку направлення та, відповідно, вручення зазначених документів, тому платник податків  вважається таким, що належним чином не ознайомлений з наміром податкового органу провести документальну позапланову виїзну перевірку до її початку.

За усталеною позицією Верховного Суду, не виконання контролюючим органом вимог щодо повідомлення платника податку про проведення перевірки є істотним порушенням процедури такої, тобто, є самостійною та достатньою підставою для скасування податкових повідомлень-рішень та інших рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. Зокрема, у постанові від 18 серпня 2021 року у справі №160/9277/19 Верховний Суд дійшов висновку, що визнання незаконною документальної позапланової невиїзної перевірки, проведеної контролюючим органом, виключає необхідність переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства та є підставою для визнання незаконними і прийнятих за результатами такої перевірки податкових повідомлень-рішень.

ВИСНОВОК: Таким чином, надіслання поштою направлення та наказу на податкову перевірку на НЕАКТУАЛЬНУ податкову адресу платника податків, призводить до обов’язкового скасування наслідків такої перевірки.

 

 

Матеріал по темі: «Докази надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення податковоїперевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Реалізація талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через позов до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо компенсації вартості паливних талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через подання позову до суду

15 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/1000/25 (ЄДРСРУ № 140611498) досліджував питання щодо компенсації вартості паливних талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через подання позову до суду.

Талон надає право отримати на АЗС фіксовану кількість нафтопродукту певного найменування і марки, які позначені на ньому.

За загальним правилом для отримання товару на АЗС покупець пред`являє оператору АЗС картку (талон) на пальне.

Отже, покупець як власник талонів/карток на пальне, отриманих від постачальника, володіє законним правом на отримання на АЗС, визначених угодою, товару (пального) по талонах/картках у кількості, маркуванні, визначеному у талонах на пальне (див. також постанову Верховного Суду від 06 червня 2023 року у справі № 903/666/22).

Замовник вважається таким, що фактично отримав товар лише після отоварення талонів на АЗС (отримання відповідних паливно-мастильних матеріалів на підставі цих талонів).

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право діяти альтернативно:

1)    вимагати передання оплаченого товару від продавця, або

2)    вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Покупець може здійснити своє право будь-яким шляхом:

1)    як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо,

2)    шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається наступне, якщо у Клієнта в наявності неотоварені талони мережі АЗС, останній може звернутися до суду за стягненням вартості непоставленого товару!

 

 

Матеріал по темі: «Трансформація товарного зобов’язання у грошове за непоставлений товар»

 

 

Теги: істотні умови договору, существенные условия, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визначення дати закінчення адміністративного оскарження ППР

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення дати закінчення адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення та, відповідно, початку перебігу строку звернення до суду 

16 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/2363/25, адміністративне провадження № К/990/47039/25 (ЄДРСРУ № 140677456) досліджував питання щодо визначення дати закінчення адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення. 

У цій категорії справ (щодо судового оскарження рішення контролюючого органу, що передбачає нарахування грошових зобов`язань [зокрема, податкового повідомлення-рішення], якщо платник податків попередньо застосував процедуру адміністративного оскарження такого рішення) Верховний Суд послідовно дотримується підходу про пріоритет норми пункту 56.19 статті 56 ПК України над нормою частини четвертої статті 122 КАС України. 

Так, у постанові від 26.11.2020 у справі №500/2486/19 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду виклав правову позицією, згідно з якою норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац 3 пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті. 

Таку правову позицію підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.07.2025 у справі №500/2276/24, вказавши, що строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання за умови попереднього використання досудового порядку становить один місяць, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.

Також, у постанові від 16.07.2025 у справі №500/2276/24 Велика Палата Верховного Суду підкреслила необхідність встановлення обставин закінчення процедури адміністративного оскарження ухваленням рішення ДПС України про результати розгляду скарги платника податків та підтвердження дати отримання такого рішення платником (який має бути підтверджений належними та допустимими доказами), від якого починається відлік строку для звернення до суду після закінчення процедури адміністративного оскарження.

Таким чином, для вирішення питання про встановлений законом строк звернення до суду з аналогічним позовом застосовуватися має норма пункту 56.19 статті 56 ПК України, яка є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України.

Отже, суди мають застосувати пункт 56.19 статті 56 ПК України у взаємозв`язку з підпунктом 56.17.3 пункту 56.17 цієї статті ПК України та насамперед установити дати закінчення процедури адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення.

Так, порядок листування платників податків та контролюючих органів визначено у статті 42 ПК України, згідно з пунктом 42.2 якої документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

За змістом пункту 42.5 статті 42 ПК України у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику). У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Отже, згідно з пунктом 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, зокрема якщо контролюючий орган надіслав їх платнику податків на податкову адресу рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Водночас пункт 42.5 статті 42 ПК України поширює правові наслідки вручення документа також на окремі випадки, за яких платник податків фактично не одержав відповідний документ.

Отже, саме лише неотримання документа не виключає можливості вважати, що контролюючий орган вручив його належним чином.

Разом з тим суд може дійти такого висновку лише після того, як перевірить, чи дотримався контролюючий орган вимог статті 42 ПК України, коли направляв відповідний документ платнику податків.

В даній справі суди попередніх інстанцій залишили без належної оцінки доводи платника щодо помилково зазначеного поштового індексу, відтак не оцінили вплив цієї обставини на можливість вважати зазначене рішення ДПС України належним чином врученим у розумінні статті 42 ПК України.

Натомість, вирішуючи питання про те, чи своєчасно позивач подав позов у цій справі, суд помилково застосували положення частини четвертої статті 122 КАС України.

Такий підхід суперечить приписам частин першої і третьої статті 122 КАС України, статті 56 ПК України, та наведеним вище у цій постанові висновкам Верховного Суду, які відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України має враховувати суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Підсумовуючи наведене, Верховний суд визнає передчасним висновок судів попередніх інстанцій про те, що платник звернувся до суду з цим позовом після закінчення строків, які визначає закон, оскільки вони керувалися загальними положеннями частини четвертої статті 122 КАС України замість спеціальних положень пункту 56.19 статті 56 ПК України.

ВИСНОВОК: Визначення дати закінчення адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення та, відповідно, початку перебігу строку звернення до суду має пріоритетне значення для правильного вирішення справи.

 

 

Матеріал по темі: «Докази надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення податкової перевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення суми боргу для замовника будівництва по боргам за пайову участь

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: строк нарахування боргу + інфляційних втрат та 3% річних для замовника будівництва, що не сплатив пайову участь по об`єкту будівництва 

02 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2047/25 (ЄДРСРУ № 140501829) досліджував питання щодо визначення суми боргу для замовника будівництва по розміру в пайову участь в інфраструктуру міста та наслідки несплати пайової участі. 

Верховний Суд виходить з того, що Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI пов`язує процедуру та порядок визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва саме з початком будівництва об`єкта, однак не з введенням/прийняттям такого об`єкта в експлуатацію, з яким законодавець пов`язує настання строку, з якого вважається, що замовник будівництва порушив відповідні зобов`язання з перерахування платежів пайової участі, які у зв`язку з цим набувають статусу безпідставно збережених грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України. 

Для об`єктів, будівництво яких розпочато до 01.01.2020, такою подією є набрання чинності Законом № 132-IX, оскільки саме з цієї дати для них запроваджено новий порядок визначення розміру пайової участі. Застосування до таких об`єктів показників, чинних на дату початку будівництва, означало б поширення правила підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX на період, коли цей Закон не діяв, а розмір пайової участі визначався за іншими правилами (стаття 40 Закону № 3038-VI). 

Такий підхід відповідає правовій природі кондикційного зобов`язання. Стаття 1212 ЦК України не виконує штрафної функції і не є засобом компенсації за прострочення: обсяг безпідставно збереженого майна дорівнює обсягу того, що особа зобов`язана була передати, але не передала. 

Замовник будівництва, який виконав свій обов`язок, сплатив би пайову участь у розмірі, розрахованому за показниками опосередкованої вартості спорудження житла, чинними на момент початку процедури визначення її розміру. 

Саме цю суму зберігає у себе замовник, який такого обов`язку не виконав. Визначення ж розміру за показниками, чинними на момент прийняття об`єкта в експлуатацію, призводило б до того, що базова сума безпідставно збереженого залежала б від тривалості будівництва та від зміни цінових показників, тобто виконувала б функцію компенсації знецінення коштів, яку закон покладає на інший правовий інструмент. 

Наслідки несплати пайової участі у встановлений строк (до прийняття об`єкта в експлуатацію) визначаються статтею 625 ЦК України, яка застосовується до грошових кондикційних зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17). 

(!) Інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються з моменту, з якого замовник будівництва вважається таким, що порушив зобов`язання, тобто з дня, наступного за днем прийняття об`єкта в експлуатацію. 

 У такий спосіб розмежовуються базова сума безпідставно збережених коштів, яка фіксується на момент початку процедури визначення розміру пайової участі, та компенсація знецінення цих коштів за період прострочення, яка нараховується окремо. 

Верховний Суд також враховує, що абзац другий пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX встановив порядок сплати пайової участі "протягом 2020 року". Неприйняття об`єкта в експлуатацію до завершення 2020 року не припиняє обов`язку замовника, який виник за цим Законом, однак застосування до такого обов`язку показників опосередкованої вартості спорудження житла, затверджених у наступні роки, не має підстави у Законі № 132-IX, дія якого в цій частині обмежена 2020 роком. Це додатково підтверджує, що юридично значущим є момент початку процедури визначення розміру пайової участі, а не момент прийняття об`єкта в експлуатацію. 

Дійшовши зазначених висновків, Суд у застосуванні положень абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-ІХ у поєднанні з приписами статті 1212 ЦК України щодо визначення юридично значущого моменту, а саме моменту, станом на який має здійснюватися розрахунок розміру пайової участі у разі невиконання замовником будівництва обов`язку зі звернення до органу місцевого самоврядування та сплати відповідного внеску до введення об`єкта будівництва в експлуатацію, вважає за необхідне відступити від висновків, сформульованих Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постановах від 20.05.2026 у справі № 922/2053/25, від 28.05.2026 у справі № 922/1993/25, від 20.03.2025 у справі № 903/601/24, від 07.05.2026 у справі № 916/1281/25 та від 21.05.2026 у справі № 916/67/25, які протилежні до визначеної у постанові від 17.02.2026 у справі № 914/169/25 правової позиції, а саме від висновків щодо здійснення розрахунку пайової участі на момент введення об`єкта будівництва в експлуатацію, та підтверджує висновок, викладений у постанові від 17.02.2026 у справі № 914/169/25, з уточненнями, наведеними у пунктах 8.17, 8.18 цієї постанови. 

ВИСНОВОК: 

1)    Базова сума безпідставно збережених коштів - фіксується на момент початку процедури визначення розміру пайової участі, та компенсація знецінення цих коштів за період прострочення, яка нараховується окремо;

2)   Інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються з моменту, з якого замовник будівництва вважається таким, що порушив зобов`язання, тобто з дня, наступного за днем прийняття об`єкта в експлуатацію.

 

  

Матеріал по темі: «Строки звернення замовника будівництва для визначення розміру пайової участі»

 

 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов