Порушення правил пожежної безпеки = відмова у виплаті страхового відшкодування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у виплаті страхового відшкодування з підстав порушення правил пожежної безпеки застрахованою особою 

24 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10997/23 (ЄДРСРУ № 140020566) досліджував питання щодо відмови від виплати страхового відшкодування з підстав порушення правил пожежної безпеки застрахованою особою. 

Добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про страхування" страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов`язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (частина шістнадцята статті 9 Закону України "Про страхування").

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

(!) Підстави для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування передбачені статтею 991 ЦК України та статтею 26 Закону України "Про страхування".

Відповідно до частини закону другої статті 991 ЦК України договором страхування можуть бути передбачені також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону про, що також зазначено в частині другій статті 26 Закону України "Про страхування".

ВАЖЛИВО: Отже, закон допускає можливість передбачення у договорі страхування додаткових підстав для відмови у виплаті, проте такі положення мають застосовуватися з урахуванням вимог закону.

За змістом статей 988 ЦК України та статті 20 Закону України "Про страхування" обов`язок страховика здійснити страхове відшкодування виникає лише у разі настання страхового випадку.

Слід зазначити, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, за змістом якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, як можливість укласти договір або утриматися від його укладення, так і можливість визначити його зміст на власний розсуд, враховуючи, зокрема, зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, одним із ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин. Законодавець передбачив, що сторони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, але не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в них прямо вказано про це, а також у разі якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України).

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

ВИСНОВОК: Отже, враховуючи приписи частини другої статті 991 ЦК України та частини другої статті 26 Закону України "Про страхування" слід дійти висновку про те, якщо сторони передбачили в договорі таку умову відмови від страхового відшкодування, як «порушення правил пожежної безпеки», то це є підставою для відмови страховиком у здійсненні виплат страхового відшкодування.

 

Матеріал по темі: «Узгодження розміру страхового відшкодування між страховиком і потерпілим»

 

                                             

Теги:  страховий випадок, страховка, страхування, пожежа, відмова у виплаті страхового відшкодування, порушення правил пожежної безпеки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

Майно, яке не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя

22 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 518/160/25, провадження № 61-9331св26 (ЄДРСРУ № 139979634) досліджував питання щодо майна, яке не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

(!) Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає вказаним умовам.

Касаційний суд вже звертав увагу, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином:

по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України);

по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року в справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20)).

А тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя (23 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/2979/23, провадження № 61-7593св26 (ЄДРСРУ № 139979627).

ВИСНОВОК: Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

 

 

Матеріал по темі: «Солідарна відповідальність подружжя за шкоду вчинену одним з них»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Відшкодування шкоди завданої протиправною бездіяльністю податкового органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди, завдану платнику податків протиправною бездіяльністю податкового органу, пов’язану з неповерненням суми бюджетного відшкодування ПДВ

23 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3178/25 (ЄДРСРУ № 139979538) досліджував питання щодо відшкодування шкоди, завданої платнику податків протиправною бездіяльністю податкового органу, яка мала місце під час здійснення відповідачем владних повноважень, а саме: несвоєчасне внесення відповідачем даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та порушення строків повернення сум бюджетного відшкодування.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є, зокрема, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Загальні підстави відповідальності держави за завдану шкоду закріплені в частині першій статті 1173 ЦК України, яка встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів.

Водночас ПК України містить спеціальні норми, які безпосередньо регулюють питання відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів.

Наявність спеціального нормативного регулювання виключає можливість одночасного застосування загальних норм деліктного права (ЦК України), якщо спеціальний закон (ПК України) встановлює інший алгоритм, розмір або умови настання відповідальності. Тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягає принцип "спеціальний закон скасовує дію загального", а отже, положення ПК України мають пріоритет.

Відповідно до пункту 114.2 статті 114 ПК України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується в повному обсязі в порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди.

Особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених пунктом 128.2 статті 128 цього Кодексу, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої станом на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними, у порядку, передбаченому законодавством. У такому разі доведенню підлягає лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи.

У передбачених абзацом другим цього пункту випадках шкода понад встановлений розмір відшкодуванню не підлягає.

(!!!) Отже, зазначена норма пункту 114.2 статті 114 ПК України містить імперативне застереження про необхідність доведення лише факту протиправності рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів стосовно особи.

Пункт 128.2 статті 128 ПК України встановлює, що податковими правопорушеннями, відшкодування шкоди за вчинення яких згідно з пунктом 114.2 статті 114 цього Кодексу допускається внаслідок доведення лише факту його вчинення, є, зокрема:

- прийняття незаконного рішення, а так само вчинення незаконних діянь (дій або бездіяльності) контролюючим органом та/або його посадовими (службовими) особами, що призвели до безпідставної відмови в набутті, а так само до безпідставної втрати особою статусу платника податку або платника одного з податків, набуття та/або анулювання (втрата) якого відбувається за рішенням контролюючого органу (пункт 128.2.1);

- невнесення або несвоєчасне внесення контролюючим органом даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та/або порушення строків початку проведення камеральної перевірки, передбаченої пунктом 200.10 статті 200 цього Кодексу, а у випадках, визначених пунктом 200.11 статті 200 цього Кодексу, - перевірки, зазначеної у такому пункті, якщо за результатами таких протиправних діянь було порушено строки повернення сум бюджетного відшкодування (пункт 128.2.2).

ВАЖЛИВО: Системний аналіз цих норм вказує на те, що законодавець встановив спрощений порядок притягнення держави до майнової відповідальності у чітко визначених податкових правовідносинах, у зв`язку з чим необхідність доведення позивачем повного складу цивільного правопорушення, включаючи наявність збитків та причинно-наслідкового зв`язку у їх класичному розумінні (за статтями 22, 1166 ЦК України) відсутня.

Цей висновок підтверджується позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25 та у постанові від 15.04.2026 у справі № 922/3178/25, де Суд вже наголошував на тому, що у випадках, визначених пунктом 128.2 статті 128 ПК України, доведенню підлягає виключно протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи. У вказаних справах Верховний Суд сформулював чіткий правовий висновок про те, що встановлення у ПК України конкретного розміру шкоди повністю звільняє позивача від обов`язку доводити точний розмір збитків. У разі пред`явлення позову про відшкодування шкоди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, такий розмір шкоди презюмується та додатковому доведенню не підлягає.

Як зазначалось раніше, згідно з приписами пункту 114.2 статті 114 ПК України, обов`язковому доведенню підлягає факт протиправності (незаконності) рішення контролюючого органу, що може підтверджуватися не лише судовим рішенням.

Відповідно до положень ГПК України, чинне законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади. Господарський суд, розглядаючи спір про відшкодування шкоди, наділений компетенцією та зобов`язаний самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного правопорушення (у цьому випадку - податкового, визначеного статтею 128 ПК України) шляхом всебічної, повної та об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів.

У постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18, пункт 5.30) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему стосовно самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, дійшла висновку, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

У постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи позов про стягнення збитків внаслідок дій та бездіяльності державного виконавця на підставі статей 1166, 1173, 1174 ЦК України, дійшла висновку про те, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів (пункт 9.9).

Отже, вимога про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною бездіяльністю контролюючого органу, не є вимогою про вирішення публічно-правового спору і за частиною п`ятою статті 21 КАС України підлягає розгляду за правилами господарського судочинства; визначення розміру шкоди нормою статті 128 ПК України не надає спору публічно-правового характеру, а лише звільняє позивача від доведення точного розміру збитків (розмір шкоди презюмується).

До того ж у аналогічних правовідносинах Верховний Суд вже висловив свою позицію щодо належності вирішення таких спорів судами господарської юрисдикції (постанови від 01.04.2026 у справі № 922/3178/25, від 08.04.2026 у справі № 922/3180/25 та від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25,  від 12.05. 2026 у cправі № 922/3172/25).

ВИСНОВОК: З наведеного вбачається, що господарський або цивільний суд має повну компетенцію самостійно встановлювати факт протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) суб`єкта владних повноважень як обов`язкового елемента складу цивільного правопорушення (делікту). 

 

 

Матеріал по темі: «Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ»

 

 

  

Теги: ндс, пдв, відшкодування шкоди, несвоєчасне внесення до відшкодування пдв, податкові спори, стягнення збитків, позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС ОП КЦС: момент та підстави виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 644/2440/24, провадження № 61-5490сво25 (ЄДРСРУ № 139787332) досліджував питання щодо моменту та підстав виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2025 року у справі № 638/9040/23 вказав: «відумерлість спадщини означає, що на спадкове майно, яке залишилося після смерті спадкодавця, ніхто зі спадкоємців в силу різних причин не претендує, або спадкоємці взагалі відсутні, внаслідок чого (неможливості спадкування) територіальна громада за місцем відкриття спадщини на підставі рішення суду стає законним правонаступником (не спадкоємцем) померлої особи в частині тих прав та обов`язків, які залишилися після її смерті.

…

Отже на стадії оформлення спадщини спір про нерухоме майно, яке заявник вважає спадковим, не вирішується, тому немає підстав вважати, що ця заява містить спір про право власності на квартиру із міською радою. Наявність спадкоємців, які прийняли спадщину, унеможливлює визнання спадщини відумерлою (постанова Верховного Суду від 29 листопада 2024 року у справі № 691/517/23)».

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду робить висновок, що з моменту відкриття спадщини відповідний орган місцевого самоврядування не має та навіть не може мати жодного цивільного права щодо спадщини, який міг би зумовити спір про таке право. Виникнення ж публічного обов`язку територіальної громади відбувається за сукупності юридичних фактів, а його виникнення до моменту визнання судом спадщини відумерлою також не свідчить про можливість виникнення спору про право на спадкування між суб`єктом, який набув публічний обов`язок, з особою, яка має право на спадкування.

Під час розгляду справ окремого провадження орган місцевого самоврядування як процесуально заінтересована особа може заперечувати проти встановлення відповідного факту та має достатній обсяг процесуальних прав у таких справах, оскільки справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, а суд в таких справа зобов`язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи (стаття 294 ЦПК України).

(!) Заперечення (невизнання) відповідного юридичного факту органом місцевого самоврядування не свідчить про виникнення спору про право на спадщину, якого територіальна громада до моменту визнання судом цієї спадщини відумерлою не має.

Оскільки спір про право на спадщину може існувати між особами, які мають або можуть набути право на спадкування, то до моменту визнання судом спадщини відумерлою не може йтися ні про який спір про право між особою, яка згідно із законом віднесена до певної черги спадкоємців та звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення для захисту її прав та інтересів під час вирішення питання щодо оформлення спадщини, та територіальною громадою.

Тому, якщо виникнення права на спадкування залежить від наявності певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору з іншими спадкоємцями, розглядається за правилами окремого провадження.

Між особою, яка згідно із законом може бути віднесена до певної черги спадкоємців і звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту для подальшого оформлення спадщини, та територіальною громадою до моменту визнання спадщини відумерлою не виникає спір про вже наявне суб`єктивне цивільне право територіальної громади на спадкове майно. Свідченням наявності такого спору не може бути факт відсутності спадкоємців або сплив одного року з часу відкриття спадщини.

Подання або неподання територіальною громадою заяви про визнання спадщини відумерлою має враховуватися судом як одна з обставин, але не є самостійним і вирішальним критерієм для визначення наявності спору про право. Вирішальним є не факт подання чи неподання такої заяви, а те, чи обмежується справа встановленням юридичного факту, чи у ній фактично вирішується матеріально-правовий спір щодо спадкового майна.

ВИСНОВОК: Оскільки спір про право на спадщину може існувати між особами, які мають або можуть набути право на спадкування, то до моменту визнання судом спадщини відумерлою не може йтися ні про який спір про право між особою, яка згідно із законом віднесена до певної черги спадкоємців та звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, для захисту її прав та інтересів під час вирішення питання щодо оформлення спадщини, та територіальною громадою.

 

 

Матеріал по темі: «Право кредитора спадкодавця на звернення із заявою про визнання спадщини відумерлою»

 

 

 

Теги: спадщина, спадкоємці спадкодавця, вимоги до спадкоємців, перехід боргів у спадщину, вимагання повернення боргу, кредитор, боржник, строк прийняття спадщини, позовна давність, відкриття спадщини, свідоцтво про спадщину, судова практика, Адвокат Морозов

Внесення нерухомості до статутного капіталу юрособи для унеможливлення витребування майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи для унеможливлення застосування віндикаційного позову (витребування майна)

29 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/2908/25 (ЄДРСРУ № 138821452) досліджував питання щодо неправомірності внесення нерухомості до статутного капіталу юрособи для унеможливлення витребування майна.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц. 

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

(!!!) Використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову.

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду (постанови у справах № 522/14900/19, № 911/1707/18, № 462/6329/19), використання приватно-правових конструкцій та перепродаж майна між пов`язаними особами є зловживанням правом (ст. 13 ЦК України) для створення видимості «добросовісного набувача» та ухилення від виконання зобов`язань, тому Боржник не є добросовісним набувачем.

ВИСНОВОК: До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема:

1)    момент вчинення правочину чи інших дій;

2)    суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб).

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна від (не)добросовісного набувача на користь держави»

 

 

Теги: нерухоме майно, добросовісний набувач,витребування майна, позов прокурора, внесення на депозит суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий збір за оскарження адмінпостанов не справляється

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конституційний Суд України: за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється

9 вересня 2026 року Другий сенат Конституційного Суду України, № 10-р(ІІ)/2026, справа № 3-148/2025(288/25) досліджував питання щодо сплати судового збору за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення.

Конституційний Суд України звертає увагу на те, що обов’язок сплати судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення встановлено згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду,  що її сформульовано у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17.

Установлення збору є загальноприйнятим інструментом регулювання у публічному праві [рішення Європейського суду з прав людини у справі Kreuz v. Poland від 19 червня 2001 року (заява № 28249/95), § 59; пункт 14.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду Латвійської Республіки у справі № 2022-05-01 від 17 лютого 2023 року]. Повноваження щодо встановлення судового збору належить до компетенції держави у сфері регулювання організації та порядку здійснення судочинства.

Отже, встановлення судового збору, зокрема його об’єктів, розмірів ставок, умов і порядку справляння, підстав і порядку звільнення від справляння та повернення судового збору, належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

(!!!) У справах про адміністративні правопорушення саме держава, реалізуючи свої владні повноваження щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності, є ініціатором правової ситуації, коли особу залучають до судового провадження як адресата публічно владного примусу.

Конституційний Суд України зазначає, що вказаний підхід не поширюється на адміністративні справи, у яких особа звертається до суду, оскільки вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушено її права, свободи або інтереси, однак держава не застосовує щодо неї заходів адміністративної відповідальності. У таких справах звернення до суду є виявом приватної автономії особи, а держава може встановлювати судовий збір на загальних засадах.

Суд наголошує на тому, що оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є реалізацією гарантованого частиною другою статті 55 Конституції України права на оскарження в суді актів органів публічної влади. У справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності суд виконує безумовний конституційний обов’язок здійснення судового контролю щодо органів публічної влади. 

ВАЖЛИВО: У сфері адміністративної відповідальності Закон прямо встановлює лише один спеціальний випадок справляння судового збору – у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення. Пункт 5 частини другої статті 4 Закону не містить припису, який визначав би ставку судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Отже, відсутність припису щодо справляння судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення слід розуміти як свідоме обмеження сфери дії відповідної норми Закону.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що оскільки абзац сьомий підпункту 1, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону не передбачають справляння судового збору у справах про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, то ці приписи Закону не суперечать Конституції України.

Підсумовуючи Конституційний суд України вказує, що Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень, оскільки на момент розгляду колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду справи Заявника Конституційний Суд України вже вказав, що „саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору“ [абзац перший підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2025 року № 2-р(II)/2025]. Ця юридична позиція Конституційного Суду України підлягала застосуванню.

ВИСНОВОК: Конституційний Суд України підтвердив, що за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється, а Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір у справах про адміністративне правопорушення»

 

 

 

 

 

 

Теги: судовий збір, постанова про порушення митних правил, про адміністративне правопорушення, державне мито, сплата судового збору, оплата судебного сбора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов