Способи захисту кредитора про визначення розміру часток учасників ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: позов кредитора в повернені майна (частики в статутному капіталі) ТОВ, як альтернатива позову про визначення розміру часток учасників 

07 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2427/25 (ЄДРСРУ № 136346902)) досліджував питання щодо позову кредитора - учасника (колишнього учасника) товариства, який зацікавлений в поверненні майна (частики в статутному капіталі) боржнику задля звернення в подальшому на нього стягнення.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що відповідно до пунктів "д" та "е" п.3 ч.5 ст.17 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" особа, яка вважає себе власником частки, що незаконно вибула з її володіння, має звертатися до володільця частки (особи, вказаної як власник в ЄДР) 1) з позовом про стягнення частки (витребування частки з чужого незаконного володіння) або 2) позовом про визначення розміру статутного капіталу та розміру часток учасників (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 17.12.2019 у справі №927/97/19, від 18.03.2020 у справі №466/6221/16-а).

Також, у постановах від 01.04.2020 у справі №813/1056/18, від 18.03.2020 у справі №466/6221/16-а Велика Палата Верховного Суду наголосила, що у разі, якщо позивач прагне відновити склад учасників товариства, який існував до стверджуваного порушення його прав або інтересів, і таке відновлення не може бути здійснене шляхом стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства (пп."е" п.3 ч.5 ст.17 цього Закону), то належним способом захисту в цьому разі є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (пп."д" п.3 ч.5 ст.17 цього Закону). Відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі.

Разом з тим, вказані висновки здебільшого стосуються корпоративних спорів, тобто спорів між учасниками (в тому числі колишніми) товариств як між собою, так і безпосередньо з самими товариствами, що змістовно відрізняє такі спори від спору у цій справі (за участю третьої особи - кредитора учасника (колишнього учасника) товариства, який (кредитор) зацікавлений виключно в поверненні майна (частики в статутному капіталі) боржнику задля звернення в подальшому на нього стягнення).

Більше того, Верховний Суд mutatis mutandis звертається до висновків, викладених у постанові від 28.03.2023 у справі №911/2446/21, де суд касаційної інстанції надавав оцінку такому способу захисту як визнання недійсним рішення загальних збрів та скасування реєстраційного запису:

"55. Ефективність позовної вимоги про визнання рішень зборів недійсними має оцінюватися, виходячи з обставин справи, залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії) (пункт 98 постанов Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі №917/1338/18). У цій справі Велика Палата Верховного Суду визнала належним та ефективним способом захисту вимогу про визнання недійсними рішення загальних зборів учасників, в тому числі щодо перерозподілу часток.

Отже, Верховний Суд виходить з того, що ефективність позовної вимоги про визнання рішень зборів недійсними має оцінюватися, виходячи з конкретних обставин справи, в тому числі, враховуючи обставини зміни складу учасників, розміру статутного капіталу, добросовісності поведінки нових учасників, тощо.

Тобто Верховний Суд у справі №911/2446/21 дійшов висновку, що такий спосіб захисту як визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників не є виключним та безальтернативним, натомість з урахуванням конкретних обставин справи належним способом захисту можуть бути визнані вимоги про визнання недійсним рішення загальних збрів та скасування реєстраційного запису, або ж про витребування частки з володіння, тим паче з урахуванням особливостей спорів щодо фраудаторних правочинів та висновків Верховного Суду у таких спорах.

ВИСНОВОК: Спосіб судового обирається з урахуванням конкретних обставин справи належним способом захисту можуть бути:

1)   Позов про визначення розміру статутного капіталу та розміру часток учасників;

2) Позов про визнання недійсним рішення загальних збрів та скасування реєстраційного запису;

3)    Позов про витребування частки з володіння.

 

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження правочину третьою особою»

 

 

«Належний спосіб захисту учасника ТОВ який був виключений з його складу»

 

 

 

Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право на оскарження правочину третьою особою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо права на оскарження правочину третьою (зацікавленою) особою з підстав його фраудаторності та належний спосіб судового захисту

07 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2427/25 (ЄДРСРУ № 136346902) досліджував питання щодо право на оскарження правочину третьою (зацікавленою) особою з підстав його фраудаторності та належний спосіб судового захисту.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до ст.215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус цих осіб як "заінтересовані особи". 

У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 зазначено, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч.3 ст.215 ЦК), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Верховний Суд у постанові від 12.04.2023 у справі №161/12564/21 зазначив, що необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20, на яку послався Верховний Суд у постанові від 12.04.2023 у справі №161/12564/21).

У постанові від 18.05.2022 у справі №643/15604/17 Верховний Суд зазначив, що у спірних правовідносинах та за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (п.4 ч.2 ст.16 ЦК), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.02.2026 у справі №910/6654/24 зазначила:

"130. Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

…

133. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

…

136. Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.

137. При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

141. Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

…

147. За висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154), якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспореного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України).

148. Проте Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.

149. У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.

…

159. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вчергове резюмує, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

160. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору на підставах, встановлених законом, має право на звернення з позовом про визнання такого правочину недійсним, як передбачено частиною третьою статті 215 ЦК України".

З огляду на викладені у постанові від 04.02.2026 у справі №910/6654/24 висновки Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах від 05.01.2024 у справі №761/40240/21, від 23.10.2024 у справі №601/2035/23, від 09.04.2025 у справі №710/1431/23, від 19.03.2025 у справі №753/12145/22, від 16.10.2024 у справі №712/3471/22 щодо можливості оскарження фраудаторного правочину третьою особою (не стороною правочину) від власного імені, а також про те, що належному способу захисту прав чи інтересів відповідного кредитора відповідає вимога про визнання правочину недійсним (без її поєднання з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину).

(!) З огляду на наведені висновки помилковим також є висновки суду про те, що оскільки позивач не є власником спірної частки, він не може заявляти вимогу про її витребування у останнього набувача без визнання всіх угод щодо спірного майна недійсними (див. п.141 постанови від 04.02.2026 у справі №910/6654/24).

ВИСНОВОК: Третя особа (не сторона правочину, а зацікавлена особа) має право оскаржити правочин з підстав його фраудаторності, а належним способом захисту буде:

1)    вимога про визнання правочину недійсним (без її поєднання з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину)

або

      2) вимога про витребування  майна переданого за правочином у останнього набувача без визнання всіх угод щодо спірного майна недійсними.

 

Матеріал по темі: «Застосування конструкції«фраудаторності» щодо договору позики»

 

 

Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження діяльності суддів (судів)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість оскарження діяльності суддів (судів) шляхом пред’явлення відповідного позову та визначення судді відповідачем

25 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/34801/25, провадження № 61-6926св26 (ЄДРСРУ № 137690876) досліджував питання щодо порядку та правової можливості оскарження діяльності суддів (судів) шляхом пред’явлення відповідного позову.

Закони України не передбачають розгляд у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав, визначених частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Дисциплінарна скарга подається до Вищої ради правосуддя у письмовій (паперовій або електронній) формі та повинна містити відомості, передбачені частиною другою статті 107 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Дисциплінарна скарга може подаватися в електронній формі на офіційну електронну адресу Вищої ради правосуддя або через модуль «Електронний кабінет» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи за умови її підписання кваліфікованим електронним підписом (пункт 13.3 Регламенту Вищої ради правосуддя)

ВИСНОВОК: Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

 

 

Матеріал по темі: «Смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції)»

 

 

 

 

Теги: суд, суддя, оскарження рішення, врп, рада правосуддя, скарга на суддю, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення коштів за приміщення де власником є фізична особа, а діяльність веде ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору (цивільна чи господарська): стягнення коштів за приміщення де власником є фізична особа, а послуги надає вже ФОП

25 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 742/1269/24, провадження № 61-5894св26 (ЄДРСРУ № 137690797) досліджував питання щодо підсудності спору (цивільна чи господарська) про стягнення коштів за приміщення де власником є фізична особа, а послуги надає вже ФОП.

 

Фабула справи: Фізична особа є власником нежитлового приміщення в якому вона надає послуги, як ФОП.

Питання: яка підсудність спору (цивільна чи господарська) за позовом теплопостачальної організації про стягнення вартості спожитої теплової енергії у приміщенні?

 

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так  і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

У частині першій статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна і суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі  № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18), від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19), від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 27 квітня 2021 року у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20)).

Згідно з частиною першою статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

(!) Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Вказані правові висновки сформовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).

У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 922/4239/16 (провадження № 12-102гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, якщо позов стосується невиконання відповідачем обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є він як фізична особа, який здійснює в цьому приміщенні підприємницьку діяльність як ФОП. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, в якому відповідач як ФОП надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення відповідачем як ФОП у своїй господарській діяльності.

ВИСНОВОК: Встановивши, що спір виник щодо неналежного виконання обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у нежитлових приміщеннях (магазинах), власником яких є фізична особа, здійснюючи при цьому у вказаних приміщеннях підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець, суд дійшов обґрунтованого висновку, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

 

P.s. Втім є і протилежний висновок Верховного суду …

 

Матеріал по темі: «Статус ФОП та нерухомість не є ознакою здійснення господарської діяльності»

 

 

 

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

Реєстрація дитини в іпотечному майні без згоди іпотекодержателя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки реєстрації малолітньої дитини в іпотечному майні без згоди іпотекодержателя (банка)

25 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 713/134/25, провадження № 61-10188св25 (ЄДРСРУ № 137690833) досліджував питання щодо наслідків реєстрації малолітньої дитини в іпотечному майні без згоди іпотекодержателя (банка).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України).

Згідно з частинами другою, третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно (31 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 202/7525/21, провадження № 61-11190св22 та від 12 червня 2024 року у справі № 336/852/22, провадження № 61-15984св23 (ЄДРСРУ № 120006138).

Крім того, 01 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/60219/16-ц, провадження № 61-21139св18 (ЄДРСРУ № 91283311) акцентував увагу, що при вирішенні спорів щодо недійсності іпотечних договорів з підстав порушення житлових та майнових прав неповнолітніх осіб суди, зокрема, повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

ВИСНОВОК: Судова практика Верховного суду зводиться до того, якщо малолітня дитина була зареєстрована у будинку (квартирі), який є іпотечним майном, без згоди іпотекодержателя, то ця обставина не є підставою для позбавлення малолітньої дитини (яка проживає у будинку разом з батьками) права користування цим будинком/квартирою.

Також касаційна інстанція акцентує увагу, що реєстрація у будинку члена сім`ї іпотекодавця, а саме малолітньої дитини, не перешкоджає банку в реалізації ним прав іпотекодержателя.

 

 

Матеріал по темі: «Реєстрація дитини в іпотечному житлі без згоди банку»

 

 

Теги: житло, іпотека, дитина, виселення, зняття з реєстрації, прописка дитини, згода банку, іпотекодержатель, захист прав дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Законність обмеження прав особи за допомогою правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: заборона на обмеження правоздатності особи за допомогою правочину

29 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/16418/22, провадження № 61-15176св25 (ЄДРСРУ № 137539403) досліджував питання щодо законності обмеження прав особи за допомогою правочину.

У частинах першій-третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Касаційний суд вже вказував, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Касаційний суд вже зауважував, що:

під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 334/7687/21);

за загальним правилом обсяг договірної відповідальності регулюється в ЦК нормами, які мають диспозитивний характер. Тобто, сторони при укладанні конкретного виду договору можуть регулювати їх самостійно. Проте свобода у визначенні обсягу договірної відповідальності не безмежна, оскільки законодавець встановлює межі саморегулювання, гарантуючи охорону інтересів окремих учасників цивільного обороту (зокрема, споживачів) за допомогою встановлення імперативної заборони (ex ante). Тому правочин, яким скасовується або обмежується відповідальність за умисне невиконання або неналежне виконання зобов`язання, є нікчемним. З урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено про скасування або обмеження відповідальності. При цьому, це не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов про скасування або обмеження відповідальності за умисне порушення зобов`язання (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі № 337/5617/19).

Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства (частина третя статті 12 ЦК України).

Здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи (частина перша статті 25 ЦК України).

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства (частини перша, четверта статті 26 ЦК України).

Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов`язки, є нікчемним (частина перша статті 27ЦК України).

Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною (частина третя статті 4 ЦПК України).

Обміркувавши викладене, касаційний суд підкреслює, що:

парламентом передбачена абсолютна заборона на обмеження правоздатності за допомогою правочину. Тобто цивільна правоздатність не може бути обмежена за волевиявленням особи, навіть якщо це воля самого суб`єкта правоздатності. По суті це є проявом невідчужуваності цивільної правоздатності, що виключає можливість її «звуження» за волевиявленням приватної особи, зокрема й самого суб`єкта права. Особа не може зобов`язатися не набувати прав у майбутньому, оскільки відмова від здатності до правонабуття виходить за межі її розпорядчих повноважень. Особа вправі вільно розпоряджатися (відчужувати, припиняти чи відмовлятися) своїми наявними суб`єктивними правами, як правило майновими. Будь-який правочин, який обмежує правоздатність особи, кваліфікується законодавцем як нікчемний;

окремі прояви абсолютної заборони на обмеження правоздатності можуть міститися й в інших нормах закону. Таким проявом є конструювання парламентом нікчемності умови про відмова від права на звернення до суду за захистом;

з урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК України, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено обмеження правоздатності. При цьому, це не має наслідком нікчемності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умови про обмеження правоздатності.

При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21).

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).)

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

ВИСНОВОК: Законодавством передбачена абсолютна заборона на обмеження правоздатності за допомогою правочину. Тобто цивільна правоздатність не може бути обмежена за волевиявленням особи, навіть якщо це воля самого суб`єкта правоздатності. Будь-який правочин, який обмежує правоздатність особи, кваліфікується законодавцем як нікчемний.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом не сторони  угоди»

 

 

 

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, обман, під впливом обману,  последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов