Витребування майна (автомобіля) після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна (автомобіля) від добросовісного набувача після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису першого титульного власника

06 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 373/1584/21, провадження № 61-16456св25 (ЄДРСРУ № 140388118) вирішуючи питання щодо витребування авто від добросовісного набувача на підставі підробленого підпису першого титульного власника дійшов наступних висновків.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

В даній справі, висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні встановлено, що підпис від імені власника (продавця) виконаний ВСТАНОВЛЕНОЮ, досудовим слідством, особою .

Таким чином приймаючи до уваги, що спірний автомобіль вибув із володіння першого власника поза його волею та з порушенням законодавства, зокрема на підставі правочину, який власник не укладав, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про витребування цього майна з чужого незаконного володіння, який є останнім набувачем спірного майна за правочинами щодо його відчуження.

…

В іншій справі 09 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  752/10116/24, провадження № 61-933св26 (ЄДРСРУ № 139931029) досліджуючи аналогічний спор суд відмітив наступне.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо суд установить, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Зазначене тлумачення змісту частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин  (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то, за загальним правилом, вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі. 

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

(!!!) Відповідно, фактичне передання транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуття транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, у випадку передання майна власником іншій особі в користування.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передання володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим.

Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі, у спірних правовідносинах - транспортного засобу, повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами статті 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справах № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23) та № 607/8879/21 (провадження № 61-7375сво22), у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18 (провадження № 61-9759св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 521/18588/21 (провадження № 61-451св24), а також у постанові від 11 березня 2026 року у справі № 953/12944/21 (провадження № 61-10016св25).

ВАЖЛИВО: Таким чином, якщо первісне вибуття спірного майна з володіння позивача до іншої відбулося з волі власника, це виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, а тому обов`язок доведення протилежного покладається на особу, яка заявляє вимогу про витребування майна.

ВИСНОВОК: Предмет доказування у аналогічних справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, такі як:

1)    факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно;

2)   факт вибуття майна з володіння позивача не з його волі;

3)    наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача;

4)   відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

 

Крім того, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від:

1)    змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном;

2)    його волевиявлення щодо вибуття майна;

3)    чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем;

4)   від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

 

  

Матеріал по темі: «Витребування майна при добровільній передачі речі»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

Права та обов’язки спадкоємця учасника ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право спадкоємця учасника ТОВ на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів

03 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії судів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2470/21 (ЄДРСРУ № 139505871) досліджував питання щодо прав та обов’язків спадкоємця учасника ТОВ, в тому числі права на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів.

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв у спадщину право на придбання в статутному капіталі юридичної особи, є власником лише цього права (права на визнання) з часом відкриття спадщини та не є власником права на участь у товаристві, яке не відпадає.

Отже, з набуттям спадкоємцем право власності на частку у статутному капіталі товариства спадкоємець автоматично не набуває права на участь у товаристві.

Свідоцтво про право на спадщину, зокрема на участь у статутному капіталі товариства, не є доказом вступу до товариства та не є доказом виникнення у спадкоємця учасника, який помір, корпоративних прав учасника товариства.

Свідоцтво про право на спадщину - участь у статутному капіталі товариства надає спадкоємцю право на вступ до відповідності учасникам товариства, яке не може бути заперечене іншими учасниками товариства.

Тобто набуття спадкоємцем права власності на участь у статутному капіталі товариства надає йому право на вступ до товариства, яке він як особа, що має на увазі в набутті права на участь у товаристві, може реалізувати та набути повного обсягу корпоративних прав учасника товариства шляхом здійснення державної реєстрації вступу до товариства незалежно від позиції інших учасників товариства та їх згоди на це.

Державна реєстрація учасників товариства забезпечує спадкоємцем частки у статутному капіталі товариства шляхом звернення до державного реєстратора для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, зокрема змін щодо складу учасників товариства, у порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців». та громадських формувань".

Наведене підтверджується і тим, що в розумінні пункту 8 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" спадкоємець товариства з обмеженою відповідальністю або уповноважена ним особа у разі подання заяви про вступ до товариства з обмеженою відповідальністю в порядку спадкування до державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства, є заявником державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що склалася в Єдиному державному реєстрі.

Верховний Суд вказує про те, що спадкоємець хоче і є власником частки померлого учасника товариства з моменту відкриття спадщини, однак відповідно до вимог закону (частина перша статті 1270 Цивільного кодексу України), який передбачає шестимісячний строк для прийняття спадщини, не може набути корпоративних прав учасників товариства з цього моменту, що обумовлює наявність у спадкоємця обґрунтованих очікувань (інтересів) на те, що охорона та збереження частки померлого учасника у статутному капіталі товариства, що є об’єктом спадщини, а також управління нею буде здійснюватися належним чином з урахуванням інтересів спадкоємця/спадкоємців, та інші учасники товариства будуть належним чином у відповідності до вимог закону підтвердити свої корпоративні права, зокрема з управління товариством, у тому числі шляхом застосування рішення на загальних зборах достатньою кількістю голосів, встановленою законом та / або статутом товариства.

ВИСНОВОК: Спадкоємець учасника ТОВ, який набув статусу учасника товариства, може оскаржувати рішення загальних зборів, ухвалені до його вступу, якщо вони порушують його права чи законний інтерес.

 

Матеріал по темі: «Набуття корпоративних прав спадкоємцями мажоритарного учасника товариства»

 

 

 

Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ

08 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/2590/22, адміністративне провадження № К/990/11929/24 (ЄДРСРУ № 140440208) досліджував питання щодо реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості та визначення бази оподаткування ПДВ.

Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України  господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Згідно з підпунктом 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 ПК України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів.

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни) за винятком встановлених цією нормою.

Отже, оскільки спірні господарські операції стосуються постачання платником самостійно виготовленої продукції, база оподаткування ПДВ визначається виходячи з договірної вартості відповідної операції, однак не може бути нижчою за звичайну ціну.

При цьому положення пункту 188.1 статті 188 ПК України зобов`язували платника податків визначати базу оподаткування ПДВ операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг виходячи з розміру, який не може бути нижчим за їх собівартість, лише до 31 грудня 2015 року.

Законом України від 24 грудня 2015 року № 909-VIII відповідну норму викладено в редакції, яка пов`язує мінімальну базу оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг зі звичайними цінами.

За змістом статті 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» суб`єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують вільні ціни та державні регульовані ціни.

Суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору, а визначена сторонами договору ціна, якщо не доведено зворотного, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Водночас собівартість продукції та її звичайна (ринкова) ціна є різними економічними категоріями. Собівартість характеризує витрати конкретного суб`єкта господарювання на виробництво відповідної продукції, тоді як ринкова ціна формується під впливом сукупності об`єктивних факторів, зокрема попиту на продукцію, кон`юнктури ринку, платоспроможності покупців, обсягів виробництва та складських запасів продавця, характеристик продукції, умов її поставки та оплати.

Відтак сам по собі факт реалізації продукції за ціною, нижчою від її виробничої собівартості, не свідчить про невідповідність договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

Аналогічний підхід до застосування наведених норм права Верховний Суд висловлював, зокрема, у постановах від 05 січня 2021 року у справі № 200/1718/20-а та від 13 грудня 2022 року у справі № 200/4957/20-а, від 15 березня 2023 року у справі № 200/4942/20-а.

Водночас питання щодо послідовності встановлення юридично значимих обставин у спорах, пов`язаних із визначенням бази оподаткування ПДВ при реалізації платником податків самостійно виготовленої продукції за ціною нижче її собівартості, було предметом розгляду судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

У постанові від 26 березня 2024 року у справі № 200/773/20-а судова палата зазначила, що особливо важливе значення у таких правовідносинах має факт доведення реалізації самостійно виготовлених товарів за цінами, які не відповідають ринковим, і цей факт має доводити особа, яка вважає, що ціна товарів, визначена сторонами договору, не відповідає ринковим.

Такий висновок зроблено на підставі аналізу підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, ключовим для застосування якого є встановлене цією нормою правило, відповідно до якого, якщо не доведено зворотного, звичайна ціна вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Отже, податковим законодавством сформовано презумпцію ринкової ціни господарської операції, відповідно до якої визначена сторонами договору ціна вважається ринковою доти, доки її невідповідність не буде доведена у встановленому порядку.

У зв`язку із цим судова палата сформулювала висновок, що обов`язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на контролюючий орган.

Судова палата у постанові виходила з того, що податковий орган у разі виникнення сумнівів щодо відповідності визначених у договорі цін рівню ринкових мав право звернутися до уповноважених державних органів за інформацією про рівень ринкових цін.

(!) Відсутність доказів такого звернення свідчить про недотримання контролюючим органом визначеної на той час процедури з`ясування рівня звичайних цін.

При цьому судова палата окремо вирішила питання щодо співвідношення встановлення рівня звичайної ціни та необхідності дослідження розумної економічної причини (ділової мети) здійснення збиткових операцій.

Верховний Суд зазначив, що перед тим, як досліджувати наявність чи відсутність у спірних операціях ділової мети, насамперед необхідно дослідити питання доведеності контролюючим органом того факту, що ціна реалізації платником податків самостійно виготовлених товарів не відповідає звичайним (ринковим) цінам, що, своєю чергою, може бути підставою для збільшення бази оподаткування і висновку про заниження платником податкових зобов`язань.

Отже, питання щодо економічних причин здійснення платником збиткових операцій та наявності у них ділової мети не підміняє собою необхідності попереднього встановлення передбаченої пунктом 188.1 статті 188 ПК України передумови для збільшення бази оподаткування - невідповідності договірної ціни рівню звичайних (ринкових) цін.

ВИСНОВОК: Лише після того, як контролюючий орган у належний спосіб встановить, що договірна ціна дійсно не відповідає ринковій, на платника податків покладається необхідність доведення причин формування таких цін шляхом надання доказів на підтвердження визначеної цінової політики у контексті наявності відповідних економічних вигод.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оподаткування ПДВ з продажу виробникамипродукції за ціною, нижчою за собівартість»

 

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі, але є підставою для виникнення зобов`язання щодо повернення коштів власнику земельної ділянки за період її використання

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/3774/23 (ЄДРСРУ № 140064187) досліджував питання щодо право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі.

За загальним правилом об`єкт нерухомості та земельна ділянка мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тобто власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Однак, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику.

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 30.06.2026 у справі № 910/12543/25, від 24.06.2026 у справі № 909/1000/24, від 03.06.2026 у справі № 922/3104/25.

З огляду на викладене із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване.

(!!!) При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

При цьому для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

- фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

- площу земельної ділянки;

- суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (від її нормативної грошової оцінки);

- період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Розмір безпідставно збережених коштів за користування чужою земельною ділянкою визначається як розмір орендної плати, яку повинен був би сплатити землекористувач за відповідний період. Для розрахунку розміру безпідставно збережених коштів береться до уваги нормативна грошова оцінка земель і ставка орендної плати, що діяла у відповідний період.

Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду від 30.06.2026 у справі № 910/12543/25.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

З огляду на викладене вбачається, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

ВИСНОВОК: Право власності на будинок не є підставою виникнення оренди землі, але є підставою для виникнення зобов`язання щодо повернення коштів власнику земельної ділянки за період її використання.

 

 

Матеріал по темі: «Право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди»

 

 

 

Теги: земельна ділянка, найм, оренда будівлі, прийняття в експлуатацію, дозвільні документи, дозвіл, податкова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Факт придбання майна в шлюбі як безумовна підстава для спільної сумісної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи достатньо факту придбання майна в шлюбі для визнання його спільною сумісною власності подружжя?

07 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/11050/25, провадження № 61-8828св26 (ЄДРСРУ № 140388172) в рамках справи досліджував питання щодо чи достатньо факту придбання майна в шлюбі для визнання його спільною сумісною власності подружжя.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає указаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Майно не набуває режиму спільної сумісної власності автоматично:

-       ані факт перебування у шлюбі,

-       ані сам факт проведення ремонту чи реконструкції,

-       ані оформлення дозвільних документів і державна реєстрація права власності на реконструйований об`єкт не звільняють від доказування обох умов (1. збільшення майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат; 2. затрат другого з подружжя), передбачених статтею 62 СК України.

(02 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/6960/23, провадження № 61-8131св26, ЄДРСРУ № 139404328).

ВИСНОВОК: Факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

  

 

Матеріал по темі: «Відчуження одним із подружжя спільного майна: справедлива сатисфакція»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов