Тимчасовий та екстрадиційний арешт

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування слідчим суддею тимчасового арешту до громадянина іноземної держави до вирішення витання екстрадиції

Екстрадиційний арешт — це тимчасовий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, що застосовується в Україні для забезпечення видачі (екстрадиції) особи іноземній державі, яка розшукує її за вчинення злочину, згідно з КПК України.

П. 2  ч. 1 ст. 541 КПК України вказує, що видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави;

Відповідно до вимог п. 10 ч. 1 ст. 541 КПК України, тимчасовий арешт - це взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений КПК України або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію).

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №16 від 08.10.2004 року "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов`язаних з екстрадицією" при вирішенні питання про тимчасовий арешт особи з метою її видачі іноземній державі суд повинен перевірити наявність запиту та відповідних документів, визначених договором, на підставі яких вирішується питання про екстрадицію, а також відсутність обставин, що перешкоджають видачі або передачі.

Відповідно до вимог ст. 583 КПК України, тимчасовий арешт може бути застосовано до особи, затриманої за вчинення злочину за межами України, на підставі відповідного клопотання прокурора, яке має відповідати вимогам ч. 4 ст. 583 КПК України, в тому числі і в частині долучення документів на підтвердження обставин, якими прокурор обґрунтовує своє клопотання.

Відповідно до ст. 583 КПК України до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 597 КПК України, за клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може триматися під вартою на території України не більше ніж сорок діб.

Згідно ч. 2 ст. 597 КПК України, тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 583 КПК України, до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

Згідно ч. 3 ст. 583 КПК України, прокурор звертається до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосування тимчасового арешту.

Згідно листа Міністерства закордонних справ України від 29.12.2023 Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція) та Протокол до неї 1997 року припинили свою дію для України, що унеможливлює застосування їх положень не лише у відносинах з росією та білоруссю, але й з іншими державами - членами СНД {Про вихід з Конвенції див. Закон № 2783-IX від 01.12.2022}.

Так, 22 грудня 2022 року відбулося зупинення дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року та ратифікованого Законом України від 03 березня 1998 року №140/98-ВР, у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

Однак, незважаючи на те, що на даний час дія вищезазначеної Конвенції та Протоколу припинені, продовжує діяти основоположна Європейська Конвенція про видачу правопорушників 1957 року, учасниками якої є як Україна так і Російська Федерація, а отже дані правовідносини регулюються чинним законодавством.

Однак, видача особи, державі, яка здійснює військову агресію проти України, - може призвести до негативних наслідків для особи, зокрема до загрози її життю, здоров`ю чи застосування тортур, оскільки ця особа не є громадянином цієї країни, про це зазначено Верховним Судом у Постанові ККС ВС у справі №757/56198/21-к (провадження №51-1776км22), - якою суд відмовив в задоволенні касаційної скарги прокурора в «екстрадиційній справі».

Кримінальний процесуальний закон не надає права суду при вирішенні питання про можливість тимчасового арешту особи оцінювати законність, правомірність чи обґрунтованість дій компетентних слідчих органів іншої держави.

 

 

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 583 КПК України, прокурор в своєму клопотанні до слідчої судді про застосування тимчасового арешту зобов`язаний надати 1) протокол затримання особи, 2) документи, що містять данні про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави, а також 3) документи, що посвідчують особу затриманого.

ВАЖЛИВО: При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (ч. 8 ст. 584 КПК України)

Крім того слідчий суддя не вирішує питання про звільнення особи від покарання призначеного вироком суду іноземної держави, а лише перевіряє наявність відповідних документів органів досудового слідства іноземних держав, які підтверджують факт підозри або обвинувачення особи у вчиненні злочину, а також її перебування у розшуку.

Відповідно до вимог ст.16 Європейської конвенції про видачу правопорушників, у термінових випадках компетентні органи запитуючої Сторони можуть звертатися із запитом про тимчасовий арешт розшукуваної особи. Компетентні органи запитуваної Сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства. У запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування одного з документів, зазначених у пункті 2а статті 12 (оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої Сторони), і намір надіслати запит про видачу правопорушника. В ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитуватися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливості, опис зовнішності розшукуваної особи. Запит про тимчасовий арешт надсилається компетентним органам запитуваної Сторони або дипломатичними каналами, або безпосередньо поштою, або телеграфом, або через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол), або у будь-який інший спосіб, який дозволяє мати письмове підтвердження або який визнається запитуваною Стороною. Запитуючий орган без зволікань інформується про результати розгляду його запиту.

Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців (ч. 10 ст. 584 КПК України).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним представником, прокурором, крім ухвал слідчого судді про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію) та застосування екстрадиційного арешту, про затвердження згоди особи на її видачу (екстрадицію), відмови особи від застосування спеціального правила щодо меж кримінальної відповідальності та застосування екстрадиційного арешту, які оскарженню не підлягають (ч. 8 ст. 584 КПК України).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, що обов’язком слідчого судді є лише встановити особу затриманого, дослідити протокол затримання та перевірити наявність відповідних документів органів досудового слідства іноземних держав, які підтверджують факт підозри або обвинувачення особи у вчиненні злочину, а також її перебування у розшуку

 

 

 

Матеріал по темі: «Із свідка в підозрюваного або недопустимість показань свідка»

 

Складання постанови поліцейським без доказів правопорушення ПДР

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Свідчення поліцейського та візуальне спостереження працівником поліції за порушенням правил дорожнього руху не може бути доказом порушення ПДР

17 лютого 2026 року Шостий апеляційний адміністративний суд в рамках справ № 761/35114/24 (ЄДРСРУ № 134177384) та № 754/14774/25 (ЄДРСРУ № 134177383) досліджував питання щодо Складання постанови поліцейським без доказів правопорушення ПДР.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Конституції України, Законом України «Про Національну поліцію», Кодексом України про адміністративні правопорушення, Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року № 1306, Інструкцією з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженою наказом МВС України від 07.11.2015 року № 1395.

Як передбачено ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Національну поліцію», у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1.1 ПДР України останні відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що учасники дорожнього руху зобов`язані: знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам; виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Нормами ст. 222 КУпАП встановлено, що органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, зокрема, правил користування засобами транспорту.

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Нормами ст. 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Згідно зі ст. 252 КУпАП України орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Отже, при розгляді справи про адміністративне правопорушення, виходячи з його правової природи та завдання, уповноважена особа має всебічно, повно і об`єктивно з`ясувати обставини справи, зокрема на підставі належних доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

Якщо у матеріалах справи, окрім пояснень сторін, відсутні будь-які докази, як-то відеозапис з нагрудного реєстратора інспекторів патрульної поліції, то вказане свідчить про протиправність оскаржуваної постанови, яка, як окремий документ, за відсутності доказів, передбачених ст.251 КУпАП, не є доказом вчинення водієм правопорушення.

Вказане свідчить про недоведеність суб`єктом владних повноважень правомірність прийнятої ним постанови.

Отже, складання постанови без будь-яких фактичних доказів вчинення адміністративного правопорушення є неправомірним та незаконним, подібні постанови підлягають скасуванню.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 23.10.2019 у справі № 357/10134/17.

(!!!) Слід зазначити, що, в силу вимог статті 251 КУпАП, візуальне спостереження працівником поліції за порушенням не може бути доказом порушення Правил дорожнього руху.

Крім того, за правилами частини третьої статті 283 КУпАП постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Постанова по справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу.

Крім того постанова про притягнення до адміністративної відповідальності повинна містити посилання на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис вчинення адміністративного правопорушення.

Подібний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 11.12.2019 у справі № 761/41786/16-а.

Крім того, свідчення поліцейського (службової особи) не можуть вважатись об`єктивними доказами у справі, оскільки така особа є представником суб`єкта владних повноважень, який виконує функції нагляду та контролю за безпекою дорожнього руху.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 15.04.2020 у справі № 489/4827/16-а.

Згідно правових висновків Верховного Суду, висловлених при розгляді справ на неправомірні дії поліцейського, поліцейські не мають права без задокументованих доказів вчинення водієм, порушень ПДР України зупиняти автомобіль, перевіряти документи та, як наслідок, вимагати проходження перевірки на стан сп`яніння (постанова від 15.03.2019 справа № 686/11314/17; від 23.10.2019 справа № 357/10134/17).

ВИСНОВОК: Неможливість надати докази працівником поліції на підтвердження вчинення особою правопорушення не можуть бути підставою для висновків про доведеність факту правопорушення.

 

 

Матеріал по темі: «Поліцейські зупинили авто: спочатку докази порушення ПДР, а вже потім документи водія»

 

 

 

 

Теги: поліція, перевірка документів, докази адмінправопорушення, документи водія, належні, допустимі, відеофіксація, постанова, пдр, дтп, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відсутність даних в системі «Гарпун» як доказ безтоварності господарської операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відсутність даних про перевезення товару в інформаційній системі «Гарпун», як доказ нездійснення господарської операції з постачання товарів

06 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/17908/24, адміністративне провадження № К/990/39228/25 (ЄДРСРУ № 134635305) досліджував питання щодо посилання податкового органу на відсутність даних про перевезення товару в інформаційній системі «Гарпун», як на доказ нездійснення господарської операції з постачання товарів.

Згідно з Наказом МВС України від 13.06.2018 № 497 «Про затвердження інструкції з формування та ведення інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 липня 2018 року за № 787/32239, затверджено Інструкцію з формування та ведення інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» (далі - Інструкція).

Згідно з положеннями пунктів 1-3 розділу VIII Інструкції, програмний модуль ІП «Гарпун» аналітичної обробки та інформування про запобігання вчиненню правопорушень, аналізу тимчасового набору даних про розшук ТЗ або номерного знака - спеціалізоване програмне забезпечення, створене запобігання вчиненню правопорушень, аналізу тимчасового набору даних про номерні знаки, що надходять із систем відеофіксації, на предмет їх розшуку, одночасного перебування на різних ТЗ (номерні знаки - двійники), використання знищених знаків, а також для автоматизованого інформування про такі факти диспетчерів, оперативних чергових, нарядів поліції органів (підрозділів) поліції та ініціаторів розшуку. Для аналітичної обробки використовується фото- та відеоінформація, отримана з технічних засобів та технічних приладів, які мають функції фото-, відеофіксації (запису), закріплених поліцією на службових ТЗ, монтованих/розміщених по зовнішньому периметру доріг і будівель, а також інформація, отримана з автоматичної фото-, відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні. Порядок отримання інформації, використання технологій доступу, типів наборів даних, обсяг та структура даних, до яких надається доступ автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, відповідно до потреб Національної поліції України визначаються згідно із законодавством України.

Тобто, на обліках ІП «Гарпун» міститься інформація щодо транспортних засобів, які розшукуються у рамках кримінального, виконавчого проваджень, проваджень у справах про адміністративні правопорушення, оперативно-розшукової діяльності, а також за ухвалами слідчого судді, суду, про що правильно зазначив суд першої інстанції. Тоді як, ІП «Гарпун» не здійснювала/-є всеохоплюючий моніторинг руху всіх без виключення транспортних засобів по шляхам України. Можливість збирання та зберігання інформації невизначеної за вищевказаними критеріями не передбачена вказаним наказом МВС України від 13.06.2018 № 497.

Посилання контролюючого органу на інформацію/відомості з інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» має лише інформативний характер, оскільки відсутня будь-яка інформація, що підсистемою «Гарпун» обладнано всі ділянки автошляхів, а тому така інформація може свідчити лише про те, що транспортний засіб пересувався/не пересувався саме на контрольованій ділянці автошляху, що не може бути критерієм оцінки реальності зазначених господарських операцій.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду викладеними у постановах від 12 лютого 2025 року у справі № 560/2352/24, від 31 жовтня 2023 року у справі № 520/9288/21.

Відхиляючи доводи податкового органу 19 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/15436/24, адміністративне провадження № К/990/31836/25 (ЄДРСРУ № 134221648) вказав, що оскільки матеріали справи не містять належних доказів покриття названої підсистемою усіх автомобільних доріг України та її безперебійної роботи, а також доказів розміщення стаціонарних засобів відстеження дорожнього руху цією системою безпосередньо у місцях завантаження та розвантаження транспортних засобів, які використовувались під час перевезення відповідних партій товарів в межах спірних господарських операцій.

ВИСНОВОК: Посилання податкового органу  на інформацію/відомості з інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» має лише інформативний характер, а отже не може вважатися належним та достовірним доказом у адміністративній справі.

 

 

Матеріал по темі: «Податкові спори: використання первинних документів з недостовірними даними»

 

 

Теги: гарпун, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Накладення арешту на рахунок боржника зі спецрежимом використання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: накладення арешту на кошти боржника, звернення стягнення на які заборонено законом, за відсутності інформації про спеціальний режим рахунку

19 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 204/9551/18 (ЄДРСРУ № 133448155) досліджував питання  щодо накладення арешту на кошти боржника, звернення стягнення на які заборонено законом, за відсутності інформації про спеціальний режим рахунку.

Згідно зі статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Статтею 68 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів/електронних грошей, що знаходяться на рахунках у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.

За іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі - підприємцю, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

Зазначене правило визначає ті кошти, що складають заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника як особливий об`єкт, на який може бути звернуто стягнення на виконання виконавчого документа, та обмежує таке стягнення відсутністю інших коштів та/або об`єктів для стягнення, видами боргових зобов`язань (періодичні платежі) та сумою стягнення.

За змістом частини першої статті 70 Закону України "Про виконавче провадження" розмір відрахувань із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника вираховується із суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

(!) Отже, згідно з наведеними приписами Закону України "Про виконавче провадження" кошти, що складають заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, можуть бути об`єктом звернення стягнення за виконавчим документом, а виконавець має повноваження звернути стягнення на такі кошти боржника, однак лише за певних умов: 1) якщо у боржника відсутні інші кошти та/або об`єкти для стягнення; 2) якщо стягнення за виконавчим документом має характер періодичних платежів; 3) якщо сума стягнення за виконавчим документом не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до статті 72 Закону України "Про виконавче провадження" на допомогу з державного соціального страхування, що виплачується в разі тимчасової непрацездатності та в інших випадках, допомогу по безробіттю та соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства, призначену відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю", стягнення може бути звернено виключно за рішеннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також втратою годувальника.

Водночас 26.03.2022 набрав чинності Закон України №2129-IX "Про внесення зміни до розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про виконавче провадження", яким зазначений розділ Закону України «Про виконавче провадження» був доповнений, зокрема, пунктом 10-2.

Підпунктом 3 пункту 10-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-IX, припиняється звернення стягнення на пенсію, стипендію (крім рішень про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок кримінального правопорушення, та рішень, боржниками за якими є громадяни російської федерації).

З огляду на наведені приписи розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" Верховний Суд зазначає, що в період дії воєнного стану з пенсійного/стипендійного рахунку боржника - громадянина України не можуть бути списані кошти, отримані боржником як пенсія/стипендія, при примусовому виконанні судових рішень, які не пов`язані зі стягнення аліментів, відшкодуванням шкоди заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок кримінального правопорушення.

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що накладення арешту на кошти (майно) боржника є стадією виконавчого провадження - першим етапом звернення стягнення на майно боржника, питання про накладення якого виконавець вирішує під час відкриття виконавчого провадження. Проте, з урахуванням викладеного, ті застереження, що містилися в абзаці 9 пункту 10-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження", не можна тлумачити у такий спосіб, що під час воєнного стану на території України припиняються усі виконавчі дії, оскільки це нівелюватиме принцип обов`язковості судових рішень, що набрали законної сили, та призначення інституту виконавчого провадження.

Такому тлумаченню відповідає зміст абзаців 7, 8 пункту 10-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження", оскільки наведеними нормами права фактично передбачається можливість накладення арешту виконавцем на кошти боржника. Приписи, які б забороняли накладати арешт на грошові кошти (доходи) боржника, згаданий пункт не містить.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.12.2023 у справі № 712/6304/23, від 24.01.2024 у справі № 338/1549/21, від 28.03.2024 у справі № 508/181/23, від 30.05.2024 у справі № 638/8943/21, від 26.09.2024 у справі № 338/1549/21, від 10.01.2025 у справі № 755/9274/23, від 29.01.2025 у справі № 279/809/24, від 19.06.2025 у справі № 922/2424/21

Разом з цим, у постанові від 19.05.2020 у справі № 905/361/19 та у постанові від 20.04.2022 у справі № 756/8815/20Велика Палата Верховного Суду надала правовий висновок про те, що: "…державний та/або приватний виконавець перед накладанням арешту повинен з`ясувати суму та статус грошей, що знаходяться на рахунку боржника. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, накладення арешту на які заборонено, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження". У випадку, коли на стадії накладення арешту на грошові кошти боржника-фізичної особи, що знаходяться на рахунку боржника та є заробітною платою боржника, виконавцю не вдалось виявити правову природу (статус) цих грошових коштів, як коштів на які накладення арешту заборонено законом, то арешт на такі грошові кошти підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів".

Разом із тим, у випадках, коли рахунок боржника не має спеціального режиму використання та на нього зараховуються кошти з різним цільовим призначенням (не лише пенсійні/соціальні), банк може не мати інформації про характер таких надходжень і, відповідно, не знати, які саме кошти підлягають арешту, а які - ні. У такому разі арешт підлягає зняттю виконавцем на підставі поданих боржником документів із підтвердженням, що арештовані кошти є саме пенсійними коштами боржника (соціальними виплатами).

Суд зауважує, що зобов`язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки відповідно до підпункту 1 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом.

Для боржника надання вказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв`язку із накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов`язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв`язку з забороною, встановленою законом.

У разі, якщо банк не повідомив державного виконавця, що рахунок, на якому знаходяться кошти боржника, є рахунком зі спеціальним режимом використання, або боржник не довів належність арештованих коштів до пенсійних (або інших соціальних виплат), то дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти на цьому банківському рахунку та їх подальше списання не можна вважати протиправними. Помилковим є твердження, що саме на виконавця покладений обов`язок здобувати докази для з`ясування правового режиму арештованого банківського рахунку, водночас як роз`яснено Верховним Судом обов`язок державного виконавця полягає у знятті арешту з рахунку боржника саме за умови надання такої інформації про рахунок банком або боржником.

Подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 14.08.2024 у справі № 338/1125/23 та від 10.01.2025 у справі № 755/9274/23, від 19.06.2025 у справі № 922/2424/21.

Таким чином, Закон України "Про виконавче провадження" не покладає на виконавця обов`язку здійснювати попереднє дослідження цільового призначення кожного банківського рахунку боржника до накладення арешту. Частина третя статті 52 зазначеного Закону прямо покладає такий обов`язок на банк - саме він повинен перевірити, чи підпадає рахунок під спеціальний режим, і в разі виявлення цільового призначення, яке виключає арешт, зобов`язаний повідомити виконавця та повернути постанову без виконання.

Крім того, сам факт накладення арешту на рахунок не є тотожним зверненню стягнення на кошти, що на ньому перебувають. Наявність арешту лише блокує розпорядження коштами, однак не передбачає автоматичного списання пенсій чи інших соціальних виплат, що охороняються законом. Відтак такий арешт може бути знятий після з`ясування спеціального правового режиму рахунку.

ВИСНОВОК: Отже, за відсутності відповідного повідомлення від банку та/або боржника, із наданням відповідних підтверджуючих документів про спеціальний рахунок боржника, виконавцем під час винесення постанови про накладення арешту на грошові кошти боржника не буде допущено порушення вимог Закону України "Про виконавче провадження".

 

 

 

Матеріал по темі: «Визначення цільового призначення рахунку боржника перед накладенням арешту»
 

 

 

 

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки незалучення всіх належних відповідачів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки незалучення всіх належних відповідачів у спорі про визнання недійсним правочину

16 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/1173/22 (ЄДРСРУ № 133719376) досліджував питання щодо наслідків незалучення всіх належних відповідачів у спорі про визнання недійсним правочину.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини перша, четверта статті 45 ГПК України).

Відповідно до статті 47 ГПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права або обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки наведені в постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17.

Отже, відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до участі у справі у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Зокрема, у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 31.08.2021 у справі № 909/207/20).

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є, зокрема, пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину.

З`ясовуючи належність суб`єктного складу учасників справи, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав.

Отже, в силу позиції Великої Палати Верховного Суду про те, що сторона оспорюваного правочину повинна мати процесуальний статус відповідача, який визначається не тільки належністю його до сторін цього правочину, але й можливими допущеними ним порушеннями при його укладенні.

Судова палата зазначає, що визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад (аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі № 761/23904/19, від 20.01.2021 у справі № 203/2/19).

Якщо заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків іншої особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача, вони не можуть бути розглянуті судом, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення (постанова Верховного Суду від 21.11.2022 у справі № 754/16978/21).

Пред`явлення позовної вимоги до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові та виключає необхідність надавати оцінку іншим аргументам скаржника, які стосуються передусім з`ясування обставин обґрунтованості / необґрунтованості позову, оскільки дослідженню цих обставин має передувати встановлення належного суб`єктного складу учасників спірних правовідносин (близький за змістом висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

Окрім цього, у п. 8 Постанови Пленуму ВСУ "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" від 12.06.2009 N 2 роз'яснено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

ВИСНОВОК: Незалучення всіх належних відповідачів виключає можливість вирішення судом спору про визнання недійсним договору по суті заявлених вимог.

 

 

Матеріал по темі: «Належний відповідач за позовом власника землі про знесення самобуду»

 

 

 

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов