Окреме оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: можливість скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції 

03 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3579/26 (ЄДРСРУ № 141146501) досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 

Так, 17.01.2025 у справі № 903/497/24 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував питання щодо можливості скасування ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, зокрема необхідності перевірки належності спору до юрисдикції господарського суду на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Правовий висновок об`єднаної палати ґрунтується на розмежуванні процесуального порядку вирішення питання про належну судову юрисдикцію спору та перевірки наявності підстав для застосування заходів забезпечення позову. 

Таке розмежування зумовлене правовою природою інституту забезпечення позову, який має тимчасовий характер та спрямований на гарантування можливості ефективного захисту порушених прав і виконання майбутнього судового рішення, а не на вирішення спору по суті чи остаточне визначення належної судової юрисдикції. 

Зокрема, у пунктах 6.18, 6.46, 6.47 зазначеної постанови об`єднана палата Касаційного господарського суду, виходячи зі змісту статей 20, 136, 138, 140, 145 Господарського процесуального кодексу України, виснувала, що розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються судом, компетентним розглядати спір по суті, що зумовлює обов`язок суду першої інстанції перевіряти дотримання правил юрисдикції. 

(!) Водночас об`єднана палата виснувала, що ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті, оскільки це фактично означало б оскарження предметної та суб`єктної належності справи на стадії її відкриття, що не передбачено процесуальним законом. 

Проаналізувавши положення процесуального кодексу щодо оскарження ухвал, відкриття провадження у справі та скасування заходів забезпечення позову, об`єднана палата у пунктах 6.46, 6.47 дійшла висновку, що з огляду на підстави, мету та правову природу забезпечення позову, а також визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення судами правил юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

При цьому у пункті 7.8 зазначеної постанови об`єднана палата відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2024 у справі № 916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі № 916/5137/23, щодо необхідності здійснення оцінки предметної та суб`єктної юрисдикції спору на стадії розгляду заяви про забезпечення позову. 

Крім того, об`єднана палата Касаційного господарського суду звернула увагу на аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2022 у справі № 674/648/21, від 20.07.2020 у справі № 462/6253/16-ц, від 13.04.2020 у справі № 621/1025/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 243/10605/18 та від 15.05.2019 у справі № 658/2197/18. 

За змістом наведених висновків вирішення питання про забезпечення позову не передбачає одночасного вирішення питання щодо дотримання правил судової юрисдикції, оскільки відповідне питання підлягає перевірці судом під час відкриття провадження у справі або її подальшого розгляду. Водночас ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил судової юрисдикції окремо від рішення суду, ухваленого за результатами вирішення спору по суті. 

У пункті 6.49 цієї постанови об`єднана палата також зазначила, що наведений підхід узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 04.02.2019 у справі № 658/2197/18. 

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що з огляду на підстави, мету, правову природу забезпечення позову та визначений процесуальним законом порядок подання відповідної заяви ухвала про забезпечення позову не може бути оскаржена з підстав порушення правил юрисдикції окремо від судового рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті. 

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила на обов`язку суду перевіряти належність спору до відповідного виду судочинства під час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що, однак, не означає можливості самостійного оскарження ухвали про забезпечення позову з таких підстав. 

Наведений правовий підхід отримав подальше застосування у практиці Верховного Суду. 

Так, у пунктах 4.34, 4.35 постанови від 11.02.2026 у справі № 911/9/24 Верховний Суд зазначив, що предметом касаційного перегляду є виключно законність та обґрунтованість застосованого заходу забезпечення позову, тоді як позовні вимоги по суті не розглядаються, питання належності обраного способу захисту та підсудності справи не вирішуються. При цьому Суд, посилаючись на висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.01.2025 у справі № 903/497/24, наголосив на неможливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил юрисдикції. 

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у пункті 5.42 постанови від 27.05.2026 у справі № 906/1663/25 та пункті 4.29 постанови від 02.09.2026 у справі № 922/1310/26, у яких Суд відхилив доводи скаржників про порушення правил юрисдикції як підставу для скасування судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяв про забезпечення позову. 

Отже, наведені висновки Верховного Суду свідчать про необхідність розмежування обов`язку суду перевіряти дотримання правил предметної юрисдикції та можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення цих правил. 

Питання належної судової юрисдикції основного спору підлягає вирішенню в установленому процесуальним законом порядку. 

ВИСНОВОК: Отже, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості окремого оскарження ухвали про забезпечення позову з підстав порушення правил судової юрисдикції.

 

 

Матеріал по темі: «Загальні підстави для забезпечення позову у податковому спорі»

 

Забезпечення учаснику справи участі у режимі відеоконференцзв’язку в підсистемі ЄСІТС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо особливості забезпечення учаснику судової справи участі у режимі відеоконференцзв’язку (ВКЗ) в підсистемі ЄСІТС 

Знайома ситуація по відеоконференцзв’язку із судом (ВКЗ)? 

-        суд задовольнив клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, однак не ініціював технічного підключення сторін в ЄСІТС;

-        учасник відеоконференції перебував у підсистемі ЄСІТС декілька годин, але так і не дочекався запрошення суду до участі у розгляді справи…, а потім у рішенні зазначено:

…

-        сторони висловили своє бажання брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, але й за технічною несправністю розгляд справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не відбувся;

-        в судове засідання сторони не з`явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи:

-        як підсумок, справа розглянута без участі сторони… 

 

16 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 377/2/25, провадження № 61-14887св25 (ЄДРСРУ № 140021070) досліджував питання щодо забезпечення учаснику судової справи участі у режимі відеоконференцзв’язку в підсистемі ЄСІТС.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦПК України учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

Учасник справи, його представник бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «;Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», у порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Використовувані судом і учасниками судового процесу технічні засоби і технології мають забезпечувати належну якість зображення та звуку, а також інформаційну безпеку. Учасникам судового процесу має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового засідання, ставити запитання і отримувати відповіді, здійснювати інші процесуальні права та обов`язки (частини четверта, восьма статті 212 ЦПК України).

У частині п`ятій статті 212 ЦПК України визначено, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.

Після звернення до ДП «Інформаційні судові системи» встановлено, що конференцій з внесеним відповідальними працівниками суду за номером справи не зафіксовано. При цьому зафіксовано декілька авторизацій сторони у підсистемі ВКЗ.

У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

У пункті 1 статті 6 Конвенції гарантується процесуальна справедливість, тобто змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення ЄСПЛ від 06 липня 2010 року у справі «Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Greece», заява № 54111/07).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Дюлоранс проти Франції», «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

За обставин цієї справи, Верховний Суд вважав передчасним завершення судового перегляду справи, адже підстав для покладення на учасника ризиків технічної неможливості участі в режимі відеоконференції не було.

ВИСНОВОК: Ризики технічної неможливості участі у відеоконференції не покладаються на учасника справи у разі, коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.

 

 

Матеріал по темі: «Допустимість копії електронного доказу всудовій справі»

 

Теги: вкз, єсітс, відеоконференцзвязок, судове засідання онлайн, відеоконференція поза межами приміщення суду, клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Примусове виключення учасника з ТОВ за невиконання рішення загальних зборів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наявність у загальних зборів ТОВ повноважень щодо виключення учасника за невиконання його рішення 

13 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12872/25 (ЄДРСРУ № 140701998) досліджував питання щодо наявності у загальних зборів ТОВ повноважень щодо виключення учасника за невиконання його рішення. 

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 6 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства зобов`язані виконувати рішення загальних зборів учасників товариства. Водночас, наведена норма визначає обов`язок учасника товариства, проте не встановлює такого правового наслідку його невиконання, як виключення учасника з товариства, та не наділяє загальні збори повноваженнями самостійно встановлювати такий наслідок. 

Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передбачає лише дві підстави для виключення учасника з ТОВ/ТДВ: невнесення ним вкладу (частина 2 статті 15), а також смерть учасника, якщо його спадкоємці не звернулися до ТОВ/ТДВ із заявою про вступ (частина 2 статті 23). 

Наявність обов`язку учасника виконувати рішення загальних зборів не надає загальним зборам права застосовувати за його невиконання будь-який не передбачений законом спосіб впливу, зокрема припиняти корпоративні права такого учасника шляхом його виключення з товариства. 

Відповідно до статті 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. 

Отже, положення про самозахист цивільних прав не можуть розглядатися як самостійна правова підстава для виникнення у загальних зборів повноваження на примусове виключення учасника товариства поза випадками, встановленими спеціальним законом. Інше тлумачення фактично допускало б можливість розширення встановлених законом підстав припинення корпоративних прав рішенням самих учасників товариства. 

При цьому відсутність у товариства можливості виключити учасника з підстав, не передбачених законом, не означає відсутності у нього права на захист. У разі заподіяння учасником майнової чи іншої шкоди товариство не позбавлене можливості використовувати передбачені законом способи захисту відповідного порушеного права. 

ВИСНОВОК: Верховний Суд не вбачає підстав для формування висновку про можливість виключення учасника товариства на підставі пункту 2 частини першої статті 6 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у системному зв`язку зі статтями 15, 19, 20, 319 ЦК України, оскільки наведені норми не встановлюють такої підстави для припинення корпоративних прав учасника.

 

 Матеріал по темі: «Права та обов’язки спадкоємця учасника ТОВ»

 

 

Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Боржник не може пред’являти позов про зняття арешту з майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/29574/24, провадження № 61-2814св26 (ЄДРСРУ № 140951549) досліджував питання щодо способу захисту прав боржника у виконавчому провадженні у разі незгоди з арештом майна. 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. 

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. 

За частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. 

При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. 

55. пори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. 

У статті 447 розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. 

Таким чином, розділом VII ЦПК України встановлено спеціальний порядок, за яким здійснюється судовий контроль за виконанням судових рішень. 

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) викладено висновок, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

У постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №234/18525/19 та від 20 жовтня 2021 року у справі № 236/789/21 вказано, що в разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ця особа не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Таким чином, для боржника у виконавчих провадженнях передбачений інший спосіб судового захисту - оскарження рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, а не в позовному провадженні.

 

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна, де арешт було накладено для забезпечення конфіскації чистягнення майна на користь держави»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої – чи завжди штраф

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форма та зміст розрахункового документу: відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/30809/25, адміністративне провадження № К/990/28058/26 (ЄДРСРУ № 140977594) щодо відсутності цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої. 

У випадку притягнення суб`єкта господарювання до фінансової відповідальності за невиконання обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР перевірці підлягають як обставини видачі/невидачі розрахункового документа, так і обставини відповідності такого вимогам щодо форми і змісту. 

Розрахунковий документ в розумінні статті 2 Закону № 265/95-ВР це документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, видатковий чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів, отримання (повернення) коштів, торгівлю валютними цінностями в готівковій формі, створений в паперовій та/або електронній формі (електронний розрахунковий документ) у випадках, передбачених цим Законом, зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або програмним реєстратором розрахункових операцій, чи заповнений вручну. 

Відповідно до частини першої статті 8 Закону № 265/95-ВР форма, зміст та порядок ведення розрахункових документів, а також форма та порядок подання звітності, пов`язаної із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій та/або програмних реєстраторів розрахункових операцій при здійсненні операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, за погодженням з Національним банком України. 

Положення про форму та зміст розрахункових документів/електронних розрахункових документів затверджене наказом Міністерства фінансів України №13 від 21 січня 2016 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 лютого 2016 року за № 220/28350. 

Пунктом 2 розділу ІІ «Фіскальний касовий чек на товари (послуги)» Положення визначено обов`язкові реквізити фіскального касового чека на товари (послуги), який повинен містити, в тому числі: цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої (зазначається у випадках, передбачених чинним законодавством) (рядок 9). 

Відповідно до підпункту 14.1.107 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України марка акцизного податку - спеціальний знак для маркування алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в e-сигаретах, віднесений до документів суворого обліку, який підтверджує сплату акцизу, легальність ввезення та реалізації на території України цих виробів.  

Кожна марка акцизного податку на алкогольні напої повинна мати окремий номер, місяць і рік випуску марки та позначення про суму сплаченого акцизного податку за одиницю маркованої продукції, крім суми акцизного податку з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі алкогольних напоїв (пункт 226.7 статті 226 Податкового кодексу України). 

(!) Аналіз податкового законодавства України свідчить про те, що маркування продукції маркою акцизного податку підтверджує сплату акцизу та легальність ввезення та реалізації на території України відповідних виробів. 

Пунктом 3 розділу І Положення передбачено, що установлені в цьому Положенні вимоги до змісту розрахункових документів визначають обов`язкові реквізити розрахункових документів/електронних розрахункових документів. У разі відсутності в документі хоча б одного з обов`язкових реквізитів, а також недотримання сфери його призначення, такий документ не прийматиметься як розрахунковий. 

Отже, розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного Положення. При цьому, цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої є обов`язковим реквізитом фіскального касового чеку, а отже відсутність цього реквізиту у фіскальному чеку має кваліфікуватися як те, що такий документ не є розрахунковим. 

Верховний Суд в постанові від 02.02.2023 р. у справі  № 500/6845/21 сформулював правовий висновок, відповідно до якого за змістом норм Положення №13 слід розрізняти недолік реквізиту у розрахунковому документі від відсутності відповідного реквізиту взагалі. У першому випадку дійсно неможливо стверджувати, що документ втрачає статус розрахункового, натомість, у другому випадку безпосередньо Положення № 13 указує, що такий документ не прийматиметься як розрахунковий. Відсутність такого реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як назва податку, літерне позначення, розмір ставки такого податку, загальна сума такого податку за всіма зазначеними в чеку товарами (послугами) позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР. 

У постановах від 07.08.2025 у справі № 280/6835/23 та від 16.09.2024 у справі № 280/6832/23 Верховний Суд вказав, що відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР.

У постанові від 27.03.2025 у справі №280/6830/23 Верховний Суд виснував, що розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного вище Положення, тому відсутність обов`язкових реквізитів у фіскальних касових чеках на товари (послуги) є свідченням створення суб`єктом господарювання невідповідних розрахункових документів, відповідно, проведення розрахункових операцій через РРО тягне за собою застосування фінансової санкції, передбаченої Законом № 265/95-ВР. 

ВАЖЛИВО: При цьому слід враховувати висновок Верховного Суду від 16.05.2024 у справі № 520/4564/23, зокрема, що у фіскальному касовому чеку такий реквізит, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку, може бути відображений лише при продажу алкогольних напоїв, маркованих акцизними марками нового зразка, які мають штрих-код. Зазначений факт обов`язково необхідно враховувати при притягнені особи до відповідальності за невидачу відповідного розрахункового документа, що підтверджує виконання розрахункової операції. 

Отже обставини маркування реалізованих алкогольних напоїв марками акцизного податку старого чи нового зразка мають істотне значення для спірних правовідносин. 

ВИСНОВОК: Відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, такого як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР.

 

 

Матеріал по темі: «Місце торгівлі та місце зберігання алкогольнихнапоїв та тютюнових виробів»

 

 

 

 

Теги: податкові спори, оскарження податкових рішень, ліцензія на алкоголь, термін дії ліцензії, роздрібна торгівля алкоголем, тютюн, табак, місце зберігання алкоголю, єдиний реєстр, судова практика, Адвокат Морозов

 

Загальні підстави для забезпечення позову у податковому спорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підстави для забезпечення позову у податковому спорі шляхом зупинення дії рішення контролюючого органу та зупинення дії рішення про опис майна у податкову заставу 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/5720/26, адміністративне провадження № К/990/46015/26 (ЄДРСРУ № 140977486) досліджував питання щодо підстав та обставин для забезпечення позову у податковому спорі шляхом зупинення дії рішення контролюючого органу. 

За пунктом 89.3 статті 89 ПК України майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, яке пред`являється платнику податків, що має податковий борг. 

Відповідно до абзацу першого пункту 92.1 статті 92 ПК України платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом. Цим пунктом також установлено спеціальні умови відчуження такого майна. 

Отже, податкова застава може впливати на можливість розпорядження майном, однак рішення про його опис та акт опису не є тотожними примусовому вилученню чи продажу майна. Наявність обмежень, пов`язаних із заставою, підлягає оцінці з погляду їх конкретного впливу на права заявника та можливість ефективного захисту цих прав. 

Загальне посилання на обмеження права розпорядження майном без оцінки того, як воно впливає на ефективність судового захисту в конкретних правовідносинах, не є достатнім обґрунтуванням необхідності зупинення цього рішення. 

Посилання судів на підпункт 93.1.4 пункту 93.1 статті 93 ПК України також не підтверджує наявності підстав для забезпечення позову. За цією нормою майно платника податків звільняється з податкової застави з дня отримання платником податків внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження або в інших випадках, передбачених статтею 55 цього Кодексу, рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання. 

Зазначена норма регулює наслідки отримання відповідного рішення за результатами оскарження. Саме лише посилання на неї не встановлює ані реальності загрози правам позивача, ані необхідності застосування конкретного заходу забезпечення позову. Питання правомірності рішення про опис майна та наявності підстав для його скасування має вирішуватися під час розгляду позовних вимог по суті.

Так само висновок про неузгодженість грошових зобов`язань на час розгляду заяви не є самодостатнім підтвердженням очевидної протиправності рішення про опис майна, прийнятого до відкриття провадження у справі. Для застосування пункту 2 частини другої статті 150 КАС України необхідно навести самостійне обґрунтування очевидних ознак протиправності відповідного рішення та порушення ним прав заявника. 

(!!!) При цьому відсутність уже розпочатого стягнення не є безумовною підставою для відмови в забезпеченні позову в податковому спорі. 

Також, грошові зобов`язання, які внаслідок судового оскарження є неузгодженими, не можуть стягуватися як податковий борг. Такий правовий наслідок настає в силу закону та не залежить від постановлення ухвали про забезпечення позову.

Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 640/31301/21 розглядав питання забезпечення позову про скасування податкових повідомлень-рішень, податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу. У цій постанові Суд наголосив на необхідності врахування наслідків судового оскарження для узгодженості грошового зобов`язання та перевірки реальності загрози правам платника. Висновки про можливість учинення контролюючим органом дій зі стягнення боргу, які ґрунтуються лише на припущеннях, визнано недостатніми для забезпечення позову. Суд скасував рішення попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні відповідної заяви. 

Водночас постанова Верховного Суду від 06 лютого 2026 року у справі №520/25524/25 не свідчить про необхідність іншого висновку. У цій справі предметом касаційного перегляду було зупинення дії рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку. Необхідність такого заходу пов`язувалася з установленими наслідками зміни системи оподаткування для господарської діяльності платника та складністю її відновлення. Відмову в задоволенні заяви в частині заборони стягнення донарахованих грошових зобов`язань у касаційному порядку не переглядали. Отже, висновки у цій постанові сформульовано з урахуванням інших юридично значущих обставин. 

У постановах від 13 та 14 лютого 2020 року у справі № 826/4679/18 Верховний Суд звернув увагу на необхідність обґрунтування підстав забезпечення позову належними доказами та неприпустимість підміни розгляду спору по суті його забезпеченням. Постанова від 13 лютого 2020 року стосувалася зупинення дії наказу про поновлення документальної планової виїзної перевірки, а постанова від 14 лютого 2020 року - зупинення дії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки. Наведені в них загальні вимоги до обґрунтованості тимчасового захисту підлягають урахуванню, однак ці постанови не встановлюють загальної заборони зупиняти дію оскаржуваного рішення контролюючого органу. 

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 800/521/17 також наголосила на необхідності належного обґрунтування підстав забезпечення позову та недопустимості застосування заходу, який підмінює вирішення спору по суті. Висновок про неприпустимість відповідного заходу в тій справі стосувався заборони припинення правовідносин публічної служби. Отже, зазначений висновок підлягає врахуванню в контексті обставин тієї справи та не звільняє суд від перевірки передбачених статтею 150 КАС України умов у кожному конкретному випадку. 

ВИСНОВОК: Таким чином обставини для забезпечення позову у податковому спорі без конкретного обґрунтування реальної загрози істотного ускладнення або неможливості ефективного захисту прав платника не утворюють підстав, передбачених частиною другою статті 150 КАС України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову щодо зупинення рішенняпро відповідність платника ПДВ критеріям ризиковості»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Договір позики (розписка) для спростування презумпції спільності майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку

23 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 367/8949/24, провадження № 61-8727св26 (ЄДРСРУ № 140872116) досліджував питання щодо спростування презумпції спільності майна подружжя шляхом посилання на боргову розписку.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається об'єктом спільної сумісної власності (презумпція спільності майна), але цю презумпцію можна спростувати, довівши, що майно було придбане за особисті кошти одного з подружжя, зокрема отримані в позику.

Використання договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. 

Копія розписки та договір позики не є належними і допустимими доказами у розумінні статей 77-78 ЦПК України, а відтак не приймаються судом, як такі, що спростовують презумпцію спільності майна подружжя.

В даному випадку, отримання дружиною позики під час перебування у шлюбі для придбання житла для проживання сім`ї ніяким чином не свідчить, що отримані в такий спосіб кошти є особистою власністю дружини. За таких обставин, нерухоме майно, придбане подружжям за кошти отримані в позику, є спільною сумісною власністю такого подружжя та підлягає поділу між ними, як і грошові зобов`язання з повернення такої позики.

Крім того, доводи про те, що в частині самостійного погашення нею позики, яка використана для придбання будинку, не свідчать про природу позичених коштів, як особистого майна.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 (провадження №61-9767св22) та від 04 вересня 2024 року у справі № 754/9261/19.

Суд виходив із того, що сам факт самостійного погашення одним з подружжя позики, яка використана для придбання спільного майна, надає колишній дружині право вимагати від колишнього чоловіка відшкодування половини погашеної позики.

Отже, Верховний суд звертає увагу на неприпустимість спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку, оскільки дія такого договору насамперед поширюється на його сторони.

Тому розписка оцінюється судом лише в сукупності з іншими доказами і встановленими обставинами справи фактичним припиненням шлюбно-сімейних відносин до придбання майна, відсутністю спільного господарства і сімейного бюджету, ухваленням до укладення договору рішення про розірвання шлюбу, укладенням між самими сторонами договору відчуження належної відповідачу частки та відсутністю з його боку будь-яких правових претензій щодо неї. За таких обставин розписка додатково підтверджує, що для придбання спірної частки позивачка самостійно залучала кошти після фактичного припинення сімейних відносин, однак не є єдиним або визначальним доказом особистого характеру спірного майна.

Крім того слід враховувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13.07.2026 у справі № 456/32/25, відповідно до якого презумпція дії одного з подружжя за згодою іншого не означає, що один з подружжя може одноосібно укласти договір позики та використати кошти у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї, та в подальшому покладати такі боргові зобов`язання на іншого з подружжя. За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

ВИСНОВОК: Спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку не є достатньою підставою для задоволення позову, адже суд повинен враховувати всі фактори спільного проживання в своїй сукупності.

 

 

Матеріал по темі: «Факт придбання майна в шлюбі як безумовна підстава для спільної сумісної власності подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов