пятница, 17 августа 2018 г.

Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків


Адвокат Морозов (судовий захист)


Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків заявлені поза межами 96-годинного строку.

13 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/816/17, адміністративне провадження №К/9901/4810/17 (ЄДРСРУ № 75856597) досліджував питання щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку.

Згідно пункту 94.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.
Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті (пункт 94.3 статті 94 ПК України).

Пунктом 94.2 статті 94 ПК України передбачено підстави для застосування адміністративного арешту майна, серед яких, зокрема, є відмова платника податків від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

(!!!) Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків є універсальними та визначені статтею 94 Податкового кодексу України. Відповідно до пункту 94.4 цієї статті арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Відповідно      до      підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Положеннями підпункту 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України  передбачено, що  арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Тобто, на законодавчому рівні, положеннями норм податкового законодавства розрізненні правові поняття щодо арешту майна та арешту на кошти, що знаходяться в банківських установах платника податків.

При чому, не зважаючи на те, що кошти є також складовою майна платника податків, що складає загальний об'єкт, в той же час має свої особливості та різницю виникнення підстав для вчинення відповідних дій пов'язаних із встановленням певного виду обмеження щодо такого майна (коштів), у вигляді арешту, а також можливим порядком його застосування. Обидва види арешту, розрізняються процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів). В зв'язку з чим, має місце різна правова природа виникнення та регулювання цих предметів, які не можна вважати тотожними в межах спірних правовідносинах.

Частиною четвертою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

З огляду на правовий зміст та аналіз наведених норм матеріального права у їх взаємному зв'язку Суд приходить до висновку, що законодавством чітко встановлена не тільки процесуальна можливість на звернення до суду з законодавчо визначеним предметом позову, що складає суть вимог, але ж і за наявністю підстав (умов), за яких існує правова можливість для задоволення таких вимог.

В даному випадку такими правовими підставами (умовами) є саме, або наявність податкового боргу, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

В той же час, для звернення з позовними вимогами щодо накладення арешту на кошти, що знаходяться в банку, платника податків з підстав не допуску перевіряючих до перевірки, не є передбаченою правовою підставою визначених положеннями податкового законодавства для накладання арешту на кошти, які перебувають на рахунках Товариства, відкритих в банківських установах (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року у справі № 820/4710/16, адміністративне провадження № К/9901/44814/18, ЄДРСРУ № 74034942).

Відповідно до пункту 94.10 статті 94 ПК України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.

Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено).
За правилами пункту 94.19.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт припиняється у разі відсутності протягом вказаного строку рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.

У разі якщо майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадку, визначеному, зокрема, пунктом 94.19.1, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється (пункт 94.21 статті Кодексу).

Статтею 183-3 КАС України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено право звернення органів доходів і зборів до суду з поданням щодо, зокрема, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.
Подання подається до суду першої інстанції протягом двадцяти чотирьох годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом (частина третя статті 183-3 КАС України.

Згідно з частиною шостою вказаної статті КАС України відмова у прийнятті подання унеможливлює повторне звернення заявника з таким самим поданням. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку.

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для такого висновку. Так, за наявності відповідних умов, визначених у пункті 94.2 статті 94 ПК України, арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого має бути перевірена судом в обов'язковому порядку протягом 96 годин.

ВИСНОВОК: Відсутність протягом вказаного строку відповідного рішення суду про визнання арешту обґрунтованим зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Отже, вимоги про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку, не є такими, що можуть бути задоволеними, адже, у цьому випадку, відсутні відповідні обставини, з якими положення статті 94 ПК України пов'язують можливість забезпечення виконання платником податків його обов'язків.

Тобто, за своїм характером та правовим змістом строк у 96 годин є присікальним і поновленню чи продовженню не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року по справі № 820/2312/17, адміністративне провадження №К/9901/31351/18 (ЄДРСРУ № 74028729) та від 22 травня 2018 року у справі № 820/2040/17, адміністративне провадження №К/9901/30940/18 (ЄДРСРУ № 74203910).







Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 16 августа 2018 г.

Перевищення граничної суми у 300 000, 00 грн. «без урахування ПДВ»


Адвокат Морозов (судовий захист)


Платник податку на додану вартість або перевищення граничної суми у 300  000, 00 грн. «без урахування ПДВ»

09 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи  № 811/1367/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2766/18 (ЄДРСРУ № 75805440) досліджував питання платника ПДВ відносно перевищення граничної суми у 300  000, 00 грн. «без урахування ПДВ».

Суд вказав, що відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України «Про податок на додану вартість» (чинного до 2011 року та на момент здійснення позивачем господарської діяльності, за результатами якої контролюючим органом встановлено відповідне перевищення суми у 300000 грн.) особа підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку у разі коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, що підлягають оподаткуванню згідно з цим Законом, нарахована (сплачена, надана) такій особі або в рахунок зобов'язань третім особам, протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість).

Аналогічна норма закріплена і в Податковому кодексі України, який набрав чинності з 01 січня 2011 року.

(!!!) Згідно із пунктом 181.1 статті 181 Податкового кодексу України у разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з цим розділом, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку в органі державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) з дотриманням вимог, передбачених статтею 183 цього Кодексу, крім особи, яка є платником єдиного податку.

Таким чином, у разі нарахування (сплати) особі протягом останніх 12 календарних місяців загальної суми від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню, сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку в органі державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем проживання).

ВИСНОВОК: При цьому положення «без урахування податку на додану вартість» слід розуміти як необхідність вирахування суми податку на додану вартість із загальної суми із здійснення операцій з постачання товарів, в іншому випадку вказане правове положення не матиме застосування, оскільки відповідні норми стосуються осіб, що не є платниками податку на додану вартість та відповідно не пов'язані з жодним іншим податком на додану вартість, окрім того, що сплачується ними при придбанні товарів (послуг).



P.s. Для когось словосполучення «без урахування податку на додану вартість» зрозуміле, а для когось…треба проходити всі три інстанції і витрачати роки!!!




среда, 15 августа 2018 г.

Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні


Адвокат Морозов (судовий захист)


Зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки: правові наслідки

10 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11681/16, адміністративне провадження №К/9901/47125/18 досліджував питання наслідків зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки платника податків.

Суд вказав, що у строк передбачений приписами пункту 57.1 статті 57 Податкового Кодексу України Товариством сплачено самостійно визначене грошове зобов'язання з податку на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, проте зарахування коштів, внаслідок помилки позивача, відбулось на рахунок призначений для зарахування іншого податку - податку на прибуток приватних підприємств.

В подальшому, на підставі відповідної заяви Товариства, відбулось погашення податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку, на який помилково було зараховано платіж.
Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова.

ВАЖЛИВО: Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.

Таке правозастосування узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16.06.2015 у справі № 21-377а15, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України та відповідає правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 815/2405/16 (ЄДРСРУ № 74173580) в якій передбачено наступне.

Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

(!!!) За правилом пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.
Таким чином, за несплату платником податків узгодженої суми грошового зобов'язання у певний термін законодавець для такого платника передбачив негативні наслідки у вигляді штрафних санкцій.

Разом з тим, нормами Бюджетного кодексу України, а саме, частиною першою статті 43 та частиною п'ятою 5 статті 45, передбачено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Крім цього, пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.

Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов'язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету.

ВИСНОВОК:  оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою Податкового кодексу України строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України штрафних (фінансових) санкцій.







Теги: платіжне доручення, сплата податків, зарахування коштів, помилковий рахунок, єдиний казначейський рахунок, код бюджетної класифікації, помилка у визначенні коду, судова практика, Адвокат Морозов


понедельник, 13 августа 2018 г.

Роз'яснення рішення суду, як засіб виправлення недоліків судового акту


Адвокат Морозов (судовий захист)


Підстави для роз'яснення рішення суду. Межі виправлення недоліків судового акту.

Роз'яснення рішення суду - це засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта і викладенні рішення суду у більш ясній і зрозумілій формі.

В ухвалі про роз'яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення.

Виходячи із системного тлумачення вказаних положень роз'яснено може бути рішення суду у разі, якщо без такого роз'яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 серпня 2018 року у справі  № 808/1298/15, адміністративне провадження №К/9901/47009/18, ЄДРСРУ № 75775360).

Крім того, ще Верховний Суд України в ухвалі від 13.07.2016 року по справі № 21-452iп16 зазначив, що системне тлумачення положень КАС України дозволяє дійти висновку, що рішення суду може бути роз’яснено у разі, якщо без такого роз’яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення.

Тобто, роз’яснення рішення суду - це засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта і викладенні рішення суду у більш ясній і зрозумілій формі. В ухвалі про роз’яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.
Аналогічне твердження міститься в ухвалі Верховного Суду України від 13 липня 2016 р. у справі № 21-5743іп15.

(!!!) Окрім цього, необхідно вказати, що зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення. Підставою для роз'яснення судового рішення, як засобу усунення недоліків ухваленого судового акту є його неясність, невизначеність.
Фактично роз'ясненням рішення є зміна форми його викладення таким чином, щоб ті частини судового акту, які викликають труднощі для розуміння, були висвітлені ясніше та зрозуміліше.

При цьому суд, роз'яснюючи рішення, не вправі вносити будь-які зміни в існуюче рішення. Тобто процесуальна процедура роз'яснення судового акту виключає можливість будь-яким чином змінювати зміст цього судового рішення, навіть у разі подальшого виявлення судом правових помилок, допущених під час його ухвалення.

ВИСНОВОК:

  • Роз'яснення рішення суду - це засіб виправлення недоліків судового акта;
  • Роз'яснено може бути рішення суду у разі, якщо без такого роз'яснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення;
  • Роз'яснюючи рішення суд не вправі вносити будь-які зміни в існуюче рішення, навіть при виявлені помилок судового акту.









воскресенье, 5 августа 2018 г.

Податковий дайджест або підбір судових рішень Верховного суду


Адвокат Морозов (судовий захист)

Податковий дайджест або підбір судових рішень Верховного суду на користь платника податків.


Неможливість проведення звірки – як доказ

Неприйнятним є довід податкового органу про неможливість проведення звірки податковим органом з його контрагентом ТОВ, з огляду на те, що зафіксований актом податкового органу факт неможливості проведення звірки посвідчує виключно цю обставину і жодним чином не впливає на склад податкового правопорушення в розумінні статті 109 Податкового кодексу України (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі № 825/4218/13-а, адміністративне провадження №К/9901/4057/18, ЄДРСРУ № 75643982).

ППР – до судового рішення в кримінальній справі

Існуюча на момент прийняття спірних податкових повідомлень пряма заборона закону, за якою органи податкової служби не мають права виносити податкові повідомлення-рішення до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі, якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального законодавства, доводить необхідність дослідження та встановлення цих обставин.
У межах спірних відносин поза увагою судів залишились аналіз підстав та способу реалізації владних управлінських функцій податковим органом. Загальний процес проведення перевірки із послідовного, коли за результатами перевірки приймається податкове повідомлення рішення, розривається. Спочатку матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів визначається кримінально - процесуальним законом або законом про оперативно - розшукову діяльність. Після набрання законної сили рішенням у межах кримінального провадження органи податкової служби мають право виносити податкові повідомлення – рішення (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі № 826/2358/14, адміністративне провадження №К/9901/2818/18, ЄДРСРУ № 75643945).

Податкова інформація – як доказ

Посилання контролюючого органу на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно контрагента платника, як критерій оцінки реальності господарських операцій, є безпідставним оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі №817/1339/17, адміністративне провадження № К/9901/49539/18, ЄДРСРУ № 75645667).

Наявність судових вироків по контрагенту

Сам факт наявності вироків, особливо тих, які ухвалені на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.
Обставини, встановлені у вироку, мають значення для правильного вирішення адміністративної справи і повинні бути оціненими судом в силу дії принципу офіційного з'ясування обставин справи (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі №808/1507/16, адміністративне провадження №К/9901/25309/18, ЄДРСРУ № 75645232).
Сам по собі факт порушення кримінальної справи не є обставиною звільнення від доказування (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі  №822/3520/17, адміністративне провадження №К/9901/51868/18, ЄДРСРУ № 75645619).


Адміністративний арешт майна та коштів на рахунку платника

На законодавчому рівні, положеннями норм податкового законодавства розрізненні правові поняття щодо арешту майна та арешту на кошти, що знаходяться в банківських установах платника податків.
Не зважаючи на те, що кошти є також складовою майна платника податків, що складає загальний об'єкт, в той же час має свої особливості та різницю виникнення підстав для вчинення відповідних дій пов'язаних із встановленням певного виду обмеження щодо такого майна (коштів), у вигляді арешту, а також можливим порядком його застосування. Обидва види арешту розрізняються процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів). В зв'язку з чим, має місце різна правова природа виникнення та регулювання цих предметів, які не можна вважати тотожними в межах спірних правовідносинах (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі №2а/0470/13212/12,адміністративне провадження №К/9901/4493/18, ЄДРСРУ № 75645621).

Реалізація майна за ціною нижче ніж балансова вартість

Неприйнятним є посилання податкового органу на ту обставину, що балансова вартість спірного об'єкта є вищою, аніж ринкова ціна його продажу, з огляду на те, що чинним законодавством не передбачено обов'язку платника податків при реалізації майна за ціною, що нижче балансової вартості, відносити до податкових зобов'язань суму податку на додану вартість у складі частини балансової вартості, що переважає ціну продажу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі  №810/3002/14, адміністративне провадження №К/9901/4472/18, ЄДРСРУ № 75645610).


Відмова у прийнятті податкової декларації

Пунктом 49.11. визначено, що у разі подання платником податків до контролюючого органу податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, такий контролюючий орган зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови.
Перелік підстав для прийняття контролюючим органом рішення про відмову у прийнятті податкової декларації носить виключних характер та розширеному тлумаченню не підлягає.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що контролюючий орган може відмовити у прийнятті податкової декларації виключно у випадку порушення платником податку при її заповненні вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 Податкового Кодексу України (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 липня 2018 року у справі №810/1570/16, адміністративне провадження №К/9901/50496/18, ЄДРСРУ № 75645190).


Клопотання прокурора до слідчого судді щодо проведення позапланової перевірки

Апеляційні суди зобов'язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 26 липня 2018 року у справі № 243/6669/17, провадження № 51-1853км18, ЄДРСРУ № 75528738).

Апеляційне провадження: в чинному КПК України не містяться норми, які безпосередньо регламентують можливість та порядок звернення слідчого та/або прокурора з клопотанням про проведення позапланової документальної перевірки, а також визначають компетенцію слідчого судді щодо вирішення такого клопотання. Зазначені норми були  в редакції, що діяла до 15 липня 2015 року, однак ці повноваження були виключені.
Приписами КПК України взагалі не передбачено повноважень слідчого судді з метою збирання доказів призначати будь-які перевірки, тим паче документальну перевірку суб'єкта господарювання.
На стадії досудового розслідування кримінального провадження контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні здійснює слідчий суддя відповідно до його повноважень у порядку, передбаченому КПК України, що встановлено п. 18 ст. 3 цього Кодексу.
Отже, згідно з п. 18 ст. 3 КПК України рішення про проведення позапланової документальної перевірки, наявність якого передбачена ст. 11 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», має ухвалювати слідчий суддя.
Цією ж нормою встановлено, що слідчий суддя здійснює судовий контроль відповідно до його повноважень у порядку, передбаченому КПК України.
Вказівка на те, що слідчий суддя здійснює судовий контроль відповідно до його повноважень у порядку, передбаченому КПК України є втіленням принципу диспозитивності, закріпленому у ст. 26 КПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 КПК України слідчий суддя вирішує лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.
Чинний КПК України не містить норм щодо порядку розгляду клопотань слідчого чи прокурора про проведення позапланової документальної перевірки, а також повноважень слідчого судді щодо розгляду таких клопотань та ухвалення рішення за результатами їх розгляду.
За відсутності у слідчого судді повноважень на розгляд клопотання прокурора про проведення позапланової документальної перевірки, а також за відсутності встановленого нормами КПК України порядку розгляду такого клопотання, вказане клопотання не може бути розглянуте слідчим суддею по суті (Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 30 липня   2018 року у справі № 752/6560/18, ЄДРСРУ № 75631863). 


среда, 25 июля 2018 г.

Чи діє ухвала суду про забезпечення позову, яка не зареєстрована в реєстрі?


Адвокат Морозов (судовий захист)


Чи діє ухвала суду про забезпечення позову, яка не зареєстрована в реєстрі?

11 липня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 509/5216/13-ц, провадження № 61-3369св18 (ЄДРСРУ № 75345597) в черговий раз підтвердив, що у статті 124 Конституції України, у редакції, на час ухвалення судового рішення, визначений принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України 2004 року поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України 2004 року забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року).

ВИСНОВОК: Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постановах: від 18 січня 2017 року № 6-2552цс16, від 24 травня 2017 року № 6-640цс17.
А відповідно до п. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.




P.s. Разом з цим необхідно звертати увагу на правильність реквізитів, повноту адреси, способу та ін. даних визначених ухвалою, як стороною позивача так і стороною відповідача, оскільки одна буква, цифра та ін. формалізм може бути підставою для відмови в застосуванні цієї ухвали (приклад: п. 38-40 ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОГО СУДУ).






вторник, 24 июля 2018 г.

Позбавлення юридичної особи права власності на майно

Адвокат Морозов (судовий захист)


Позбавлення юридичної особи права власності на майно шляхом його реалізації без належного погодження з учасниками ТОВ та/або з перевищенням повноважень директора.


19 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  908/4550/15 (ЄДРСРУ № 74991657) досліджував питання порушення корпоративних прав учасника, який володіє 50% статутного капіталу щодо реалізації нерухомого майна внесеного до статутного фонду ТОВ.

Суд вказав, що юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Крім того, управління товариством також здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). За системним аналізом норм ЦК України (статті 99, 145, 147), ГК України (стаття 89), Закону України "Про господарські товариства" (статті 58, 59, 62, 63) виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України).

ВАЖЛИВО: З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.


З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

(!!!) При цьому частиною четвертою статті 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані товариству збитки.

Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.   

Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.   

Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Окрему увагу слід звернути на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 травня 2018 року у справі №  923/20/17 (ЄДРСРУ № 74160438) в рамках якої вказано, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги також в практиці ділового обороту називається "договором цесії", а його суб'єкти відповідно "цедентом" (старий кредитор) та "цесіонарієм" (новий кредитор). Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу. Якщо договір відступлення права вимоги є безоплатним, тобто права по зобов'язанню переходять до нового кредитора без якогось зустрічного надання), такі відносини регулюються також нормами про дарування.

Як встановлено судом першої інстанції права між сторонами спірного договору фактично виникли правовідносини дарування.
Однак, частиною 3 статті 720 Цивільного кодексу України встановлено, що підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника.

Судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

ВАЖЛИВО: За таких обставин, з урахуванням статті 98 ЦК України та з огляду на приписи статей 92, 203, 215, 241 ЦК України рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття.
Більше того, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України у справі № 6-62цс16 від 27.04.2016, у справі № 6-2362цс16 від 30.11.2016, у справі № 910/31610/15 від 12.07.2017).

Проте для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.


ВИСНОВОК: Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді.

Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.
Отже, для визнання укладеного договору недійсним у судовому порядку необхідно довести наступне:
  • що оспорюваний договір був укладений з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно;
  • його сторони діяли недобросовісно і нерозумно, тобто знали і за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могли не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.








Теги: перевищення повноважень, обмеження повноважень директора, визнання недійсними рішення загальних зборів, уповноважена особа, протокол зборів, значний правочин, угода, правочин, недійсність договору, скасування довіреності, судова практика, Адвокат Морозов