Відшкодування шкоди завданої протиправною бездіяльністю податкового органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди, завдану платнику податків протиправною бездіяльністю податкового органу, пов’язану з неповерненням суми бюджетного відшкодування ПДВ

23 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3178/25 (ЄДРСРУ № 139979538) досліджував питання щодо відшкодування шкоди, завданої платнику податків протиправною бездіяльністю податкового органу, яка мала місце під час здійснення відповідачем владних повноважень, а саме: несвоєчасне внесення відповідачем даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та порушення строків повернення сум бюджетного відшкодування.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є, зокрема, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Загальні підстави відповідальності держави за завдану шкоду закріплені в частині першій статті 1173 ЦК України, яка встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів.

Водночас ПК України містить спеціальні норми, які безпосередньо регулюють питання відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів.

Наявність спеціального нормативного регулювання виключає можливість одночасного застосування загальних норм деліктного права (ЦК України), якщо спеціальний закон (ПК України) встановлює інший алгоритм, розмір або умови настання відповідальності. Тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягає принцип "спеціальний закон скасовує дію загального", а отже, положення ПК України мають пріоритет.

Відповідно до пункту 114.2 статті 114 ПК України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується в повному обсязі в порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди.

Особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених пунктом 128.2 статті 128 цього Кодексу, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої станом на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними, у порядку, передбаченому законодавством. У такому разі доведенню підлягає лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи.

У передбачених абзацом другим цього пункту випадках шкода понад встановлений розмір відшкодуванню не підлягає.

(!!!) Отже, зазначена норма пункту 114.2 статті 114 ПК України містить імперативне застереження про необхідність доведення лише факту протиправності рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів стосовно особи.

Пункт 128.2 статті 128 ПК України встановлює, що податковими правопорушеннями, відшкодування шкоди за вчинення яких згідно з пунктом 114.2 статті 114 цього Кодексу допускається внаслідок доведення лише факту його вчинення, є, зокрема:

- прийняття незаконного рішення, а так само вчинення незаконних діянь (дій або бездіяльності) контролюючим органом та/або його посадовими (службовими) особами, що призвели до безпідставної відмови в набутті, а так само до безпідставної втрати особою статусу платника податку або платника одного з податків, набуття та/або анулювання (втрата) якого відбувається за рішенням контролюючого органу (пункт 128.2.1);

- невнесення або несвоєчасне внесення контролюючим органом даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та/або порушення строків початку проведення камеральної перевірки, передбаченої пунктом 200.10 статті 200 цього Кодексу, а у випадках, визначених пунктом 200.11 статті 200 цього Кодексу, - перевірки, зазначеної у такому пункті, якщо за результатами таких протиправних діянь було порушено строки повернення сум бюджетного відшкодування (пункт 128.2.2).

ВАЖЛИВО: Системний аналіз цих норм вказує на те, що законодавець встановив спрощений порядок притягнення держави до майнової відповідальності у чітко визначених податкових правовідносинах, у зв`язку з чим необхідність доведення позивачем повного складу цивільного правопорушення, включаючи наявність збитків та причинно-наслідкового зв`язку у їх класичному розумінні (за статтями 22, 1166 ЦК України) відсутня.

Цей висновок підтверджується позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25 та у постанові від 15.04.2026 у справі № 922/3178/25, де Суд вже наголошував на тому, що у випадках, визначених пунктом 128.2 статті 128 ПК України, доведенню підлягає виключно протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи. У вказаних справах Верховний Суд сформулював чіткий правовий висновок про те, що встановлення у ПК України конкретного розміру шкоди повністю звільняє позивача від обов`язку доводити точний розмір збитків. У разі пред`явлення позову про відшкодування шкоди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, такий розмір шкоди презюмується та додатковому доведенню не підлягає.

Як зазначалось раніше, згідно з приписами пункту 114.2 статті 114 ПК України, обов`язковому доведенню підлягає факт протиправності (незаконності) рішення контролюючого органу, що може підтверджуватися не лише судовим рішенням.

Відповідно до положень ГПК України, чинне законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади. Господарський суд, розглядаючи спір про відшкодування шкоди, наділений компетенцією та зобов`язаний самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного правопорушення (у цьому випадку - податкового, визначеного статтею 128 ПК України) шляхом всебічної, повної та об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів.

У постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18, пункт 5.30) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему стосовно самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, дійшла висновку, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

У постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи позов про стягнення збитків внаслідок дій та бездіяльності державного виконавця на підставі статей 1166, 1173, 1174 ЦК України, дійшла висновку про те, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів (пункт 9.9).

Отже, вимога про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною бездіяльністю контролюючого органу, не є вимогою про вирішення публічно-правового спору і за частиною п`ятою статті 21 КАС України підлягає розгляду за правилами господарського судочинства; визначення розміру шкоди нормою статті 128 ПК України не надає спору публічно-правового характеру, а лише звільняє позивача від доведення точного розміру збитків (розмір шкоди презюмується).

До того ж у аналогічних правовідносинах Верховний Суд вже висловив свою позицію щодо належності вирішення таких спорів судами господарської юрисдикції (постанови від 01.04.2026 у справі № 922/3178/25, від 08.04.2026 у справі № 922/3180/25 та від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25,  від 12.05. 2026 у cправі № 922/3172/25).

ВИСНОВОК: З наведеного вбачається, що господарський або цивільний суд має повну компетенцію самостійно встановлювати факт протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) суб`єкта владних повноважень як обов`язкового елемента складу цивільного правопорушення (делікту). 

 

 

Матеріал по темі: «Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ»

 

 

  

Теги: ндс, пдв, відшкодування шкоди, несвоєчасне внесення до відшкодування пдв, податкові спори, стягнення збитків, позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС ОП КЦС: момент та підстави виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 644/2440/24, провадження № 61-5490сво25 (ЄДРСРУ № 139787332) досліджував питання щодо моменту та підстав виникнення права органу місцевого самоврядування на відумерлу спадщину.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2025 року у справі № 638/9040/23 вказав: «відумерлість спадщини означає, що на спадкове майно, яке залишилося після смерті спадкодавця, ніхто зі спадкоємців в силу різних причин не претендує, або спадкоємці взагалі відсутні, внаслідок чого (неможливості спадкування) територіальна громада за місцем відкриття спадщини на підставі рішення суду стає законним правонаступником (не спадкоємцем) померлої особи в частині тих прав та обов`язків, які залишилися після її смерті.

…

Отже на стадії оформлення спадщини спір про нерухоме майно, яке заявник вважає спадковим, не вирішується, тому немає підстав вважати, що ця заява містить спір про право власності на квартиру із міською радою. Наявність спадкоємців, які прийняли спадщину, унеможливлює визнання спадщини відумерлою (постанова Верховного Суду від 29 листопада 2024 року у справі № 691/517/23)».

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду робить висновок, що з моменту відкриття спадщини відповідний орган місцевого самоврядування не має та навіть не може мати жодного цивільного права щодо спадщини, який міг би зумовити спір про таке право. Виникнення ж публічного обов`язку територіальної громади відбувається за сукупності юридичних фактів, а його виникнення до моменту визнання судом спадщини відумерлою також не свідчить про можливість виникнення спору про право на спадкування між суб`єктом, який набув публічний обов`язок, з особою, яка має право на спадкування.

Під час розгляду справ окремого провадження орган місцевого самоврядування як процесуально заінтересована особа може заперечувати проти встановлення відповідного факту та має достатній обсяг процесуальних прав у таких справах, оскільки справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, а суд в таких справа зобов`язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи (стаття 294 ЦПК України).

(!) Заперечення (невизнання) відповідного юридичного факту органом місцевого самоврядування не свідчить про виникнення спору про право на спадщину, якого територіальна громада до моменту визнання судом цієї спадщини відумерлою не має.

Оскільки спір про право на спадщину може існувати між особами, які мають або можуть набути право на спадкування, то до моменту визнання судом спадщини відумерлою не може йтися ні про який спір про право між особою, яка згідно із законом віднесена до певної черги спадкоємців та звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення для захисту її прав та інтересів під час вирішення питання щодо оформлення спадщини, та територіальною громадою.

Тому, якщо виникнення права на спадкування залежить від наявності певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору з іншими спадкоємцями, розглядається за правилами окремого провадження.

Між особою, яка згідно із законом може бути віднесена до певної черги спадкоємців і звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту для подальшого оформлення спадщини, та територіальною громадою до моменту визнання спадщини відумерлою не виникає спір про вже наявне суб`єктивне цивільне право територіальної громади на спадкове майно. Свідченням наявності такого спору не може бути факт відсутності спадкоємців або сплив одного року з часу відкриття спадщини.

Подання або неподання територіальною громадою заяви про визнання спадщини відумерлою має враховуватися судом як одна з обставин, але не є самостійним і вирішальним критерієм для визначення наявності спору про право. Вирішальним є не факт подання чи неподання такої заяви, а те, чи обмежується справа встановленням юридичного факту, чи у ній фактично вирішується матеріально-правовий спір щодо спадкового майна.

ВИСНОВОК: Оскільки спір про право на спадщину може існувати між особами, які мають або можуть набути право на спадкування, то до моменту визнання судом спадщини відумерлою не може йтися ні про який спір про право між особою, яка згідно із законом віднесена до певної черги спадкоємців та звернулася в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, для захисту її прав та інтересів під час вирішення питання щодо оформлення спадщини, та територіальною громадою.

 

 

Матеріал по темі: «Право кредитора спадкодавця на звернення із заявою про визнання спадщини відумерлою»

 

 

 

Теги: спадщина, спадкоємці спадкодавця, вимоги до спадкоємців, перехід боргів у спадщину, вимагання повернення боргу, кредитор, боржник, строк прийняття спадщини, позовна давність, відкриття спадщини, свідоцтво про спадщину, судова практика, Адвокат Морозов

Внесення нерухомості до статутного капіталу юрособи для унеможливлення витребування майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи для унеможливлення застосування віндикаційного позову (витребування майна)

29 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/2908/25 (ЄДРСРУ № 138821452) досліджував питання щодо неправомірності внесення нерухомості до статутного капіталу юрособи для унеможливлення витребування майна.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц. 

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

(!!!) Використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову.

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду (постанови у справах № 522/14900/19, № 911/1707/18, № 462/6329/19), використання приватно-правових конструкцій та перепродаж майна між пов`язаними особами є зловживанням правом (ст. 13 ЦК України) для створення видимості «добросовісного набувача» та ухилення від виконання зобов`язань, тому Боржник не є добросовісним набувачем.

ВИСНОВОК: До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема:

1)    момент вчинення правочину чи інших дій;

2)    суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб).

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна від (не)добросовісного набувача на користь держави»

 

 

Теги: нерухоме майно, добросовісний набувач,витребування майна, позов прокурора, внесення на депозит суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий збір за оскарження адмінпостанов не справляється

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конституційний Суд України: за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється

9 вересня 2026 року Другий сенат Конституційного Суду України, № 10-р(ІІ)/2026, справа № 3-148/2025(288/25) досліджував питання щодо сплати судового збору за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення.

Конституційний Суд України звертає увагу на те, що обов’язок сплати судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення встановлено згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду,  що її сформульовано у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17.

Установлення збору є загальноприйнятим інструментом регулювання у публічному праві [рішення Європейського суду з прав людини у справі Kreuz v. Poland від 19 червня 2001 року (заява № 28249/95), § 59; пункт 14.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду Латвійської Республіки у справі № 2022-05-01 від 17 лютого 2023 року]. Повноваження щодо встановлення судового збору належить до компетенції держави у сфері регулювання організації та порядку здійснення судочинства.

Отже, встановлення судового збору, зокрема його об’єктів, розмірів ставок, умов і порядку справляння, підстав і порядку звільнення від справляння та повернення судового збору, належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

(!!!) У справах про адміністративні правопорушення саме держава, реалізуючи свої владні повноваження щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності, є ініціатором правової ситуації, коли особу залучають до судового провадження як адресата публічно владного примусу.

Конституційний Суд України зазначає, що вказаний підхід не поширюється на адміністративні справи, у яких особа звертається до суду, оскільки вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушено її права, свободи або інтереси, однак держава не застосовує щодо неї заходів адміністративної відповідальності. У таких справах звернення до суду є виявом приватної автономії особи, а держава може встановлювати судовий збір на загальних засадах.

Суд наголошує на тому, що оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є реалізацією гарантованого частиною другою статті 55 Конституції України права на оскарження в суді актів органів публічної влади. У справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності суд виконує безумовний конституційний обов’язок здійснення судового контролю щодо органів публічної влади. 

ВАЖЛИВО: У сфері адміністративної відповідальності Закон прямо встановлює лише один спеціальний випадок справляння судового збору – у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення. Пункт 5 частини другої статті 4 Закону не містить припису, який визначав би ставку судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Отже, відсутність припису щодо справляння судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення слід розуміти як свідоме обмеження сфери дії відповідної норми Закону.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що оскільки абзац сьомий підпункту 1, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону не передбачають справляння судового збору у справах про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, то ці приписи Закону не суперечать Конституції України.

Підсумовуючи Конституційний суд України вказує, що Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень, оскільки на момент розгляду колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду справи Заявника Конституційний Суд України вже вказав, що „саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору“ [абзац перший підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2025 року № 2-р(II)/2025]. Ця юридична позиція Конституційного Суду України підлягала застосуванню.

ВИСНОВОК: Конституційний Суд України підтвердив, що за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється, а Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір у справах про адміністративне правопорушення»

 

 

 

 

 

 

Теги: судовий збір, постанова про порушення митних правил, про адміністративне правопорушення, державне мито, сплата судового збору, оплата судебного сбора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Доведення наявності або відсутності заборгованості за кредитним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтверджуючи документи, які повинні доводити наявність або відсутність заборгованості за кредитним договором перед кредитором

Виходячи із принципу змагальності сторін, у спорі про стягнення кредитної заборгованості на позивача покладається тягар доведення надання позичальнику кредитних коштів та порушення боржником своїх зобов`язань щодо повернення кредиту, а на відповідача відповідно лежить тягар доведення відсутності у нього заборгованості.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 753/20537/18.

У постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 194/329/15 зазначено, що виписка з особового рахунку може бути належним доказом заборгованості відповідача за кредитом, яка повинна досліджуватися судами у сукупності з іншими доказами.

Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом із тим відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки за картковими рахунками (за кредитним договором) можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.

Платіжне доручення або ж платіжна інструкція це розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції (п.54 ч.1 ст.1 Закону України «Про платіжні послуги», пп.15 п.6 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління Національного банку України №163 від 29 липня 2022 року (далі - Інструкція).

Відповідно до п.27 Інструкції, надавач платіжних послуг платника в платіжній інструкції, оформленій ініціатором у паперовій формі:

1) заповнює реквізити «Дата прийняття до виконання» і «Дата виконання» та засвідчує їх власноручним підписом уповноваженого працівника надавача платіжних послуг платника;

2) проставляє відмітку «Вечірня», якщо платіжна інструкція надійшла до виконання після закінчення операційного часу;

3) робить на її зворотному боці напис про причину відмови у виконанні та зазначає дату її повернення (це засвідчується власноручним підписом уповноваженого працівника).

Відповідно до статті 18 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг зобов`язаний вести облік своїх операцій та подавати до Національного банку України звітність щодо здійснення діяльності з надання платіжних послуг відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Згідно статті 27 Закону України «Про платіжні послуги», усі документи, що підтверджують надання платіжних послуг (виконання платіжних операцій), зберігаються надавачами платіжних послуг та їх комерційними агентами не менше п`яти років з дня припинення ділових відносин з клієнтом або з дня завершення разової фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтом.

Під час зберігання документів, що містять банківську таємницю або іншу інформацію з обмеженим доступом, надавачі платіжних послуг та їх комерційні агенти забезпечують дотримання вимог, встановлених законодавством для зберігання відповідної інформації.

(!!!) Окремо слід вказати, що видача кредитних коштів позичальнику може підтверджуватися виписками та розрахунком, однак із змісту вказаних документів може не вбачатися зарахування кредитних коштів зазначених у кредитному договорі.

Тобто первинні докази повинні містити саме відомості про отримання кредитних коштів в сумі по кредитному договору та докази користувався кредитними коштами на власний розсуд.

Слід відмітити, що розрахунок заборгованості є документом, що створений самим кредитором, а тому інформація, зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, зокрема отримання кредитних коштів (наприклад картковий чи інший банківський рахунок, яким користувався відповідач), на підставі яких вони були складені, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 759/10277/20.

ВИСНОВОК: Кредитор, звертаючись до суду із позовом, повинен надати первинні документи, які підтверджують перерахування на рахунок боржника чи видачу йому коштів за кредитним договором, а також розмір заборгованості за ним.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суд не вправі давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору»

 

 

 

#позика, #займ, #нарахування_процентів, #підвищена_процентна_ставка, #відсотки, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство)

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/28565/23, адміністративне провадження № К/990/39836/25; К990/45653/25 (ЄДРСРУ № 139534643) досліджував питання щодо оподаткування дивідендів, виплачених на користь нерезидентів.

Підпунктами 141.4.1, 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України передбачено, що доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються в порядку і за ставками, визначеними цією статтею. Для цілей цього пункту такими доходами, зокрема, є дивіденди, які сплачуються резидентом.

Резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3-141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.49 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дивіденди - платіж, що здійснюється юридичною особою, у тому числі емітентом корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів чи інших цінних паперів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв`язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку. Для цілей оподаткування до дивідендів прирівнюється також платіж у грошовій формі, що здійснюється юридичною особою на користь її засновника та/або учасника (учасників) у зв`язку з розподілом чистого прибутку (його частини).

Між Урядом України і Урядом Королівства Нідерланди укладена Конвенція про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24.10.1995, ратифікованої державою Україна Законом України №332/96-ВР від 12.07.1996 «Про ратифікацію Конвенції між Україною і Королівством Нідерланди про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно», положення якої застосовуються до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

Відповідно до пункту 2 статі 3 Конвенції при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Пунктом 1 статті 10 Конвенції передбачено, що дивіденди, що сплачуються компанією, яка є резидентом Договірної Держави, резиденту другої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій другій Державі.

Однак такі дивіденди можуть також оподатковуватись у Договірній Державі, резидентом якої є компанія, що сплачує дивіденди, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач є фактичним власником дивідендів, податок, що стягується, не повинен перевищувати: а) 5 відсотків валової суми дивідендів, якщо фактичним власником є компанія (інша ніж партнерство), що володіє щонайменше 20 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди; b) 15 відсотків валової суми дивідендів у всіх інших випадках (пункт 2 статті 10 Конвенції).

Відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції незважаючи на положення пунктів 1 і 2 цієї статті, дивіденди, що сплачуються компанією-резидентом Договірної Держави, компанії-резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись тільки в другій Договірній Державі за умови, якщо резидентом є компанія (інша ніж партнерство): і) яка володіє прямо щонайменше 50 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди, і передбачається, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави було внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди.

Компетентні органи влади Договірних Держав за взаємною згодою встановлять порядок застосування пунктів 2 та 3 цієї статті (пункт 4 статті 10 Конвенції).

З аналізу наведених норм міжнародного права слідує, що для звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство) має: 1) бути резидентом Нідерландів; 2) володіти щонайменше 50 % капіталу компанії, що сплачує дивіденди, та 3) внести в капітал компанії, що виплачує дивіденди, інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті.

(!!!) Тобто компанія-отримувач дивідендів має відповідати всім вимогам, встановлених підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, в сукупності.

Конвенція не містить визначення поняття «інвестування». Поряд з цим пункт 2 статті 3 Конвенції встановлює, що при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Керуючись статтею 5 Податкового кодексу України, Верховний суд вважає застосовними до спірних правовідносин наступні поняття, приведені у Податковому кодексі України.

Відповідно до підпункту 14.1.81 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України інвестиції - господарські операції, які передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на:

а) капітальні інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання будинків, споруд, інших об`єктів нерухомої власності, інших основних засобів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації відповідно до норм цього Кодексу;

б) фінансові інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на:

прямі інвестиції - господарські операції, що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою;

портфельні інвестиції - господарські операції, що передбачають купівлю цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку або біржовому товарному ринку;

в) реінвестиції - господарські операції, що передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.90 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, корпоративні права - права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З аналізу наведеного свідчить, що Податковий кодекс України під «інвестицією» розуміє, серед іншого, господарську операцію із придбання корпоративних прав, зокрема, в обмін на кошти.

Особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України, визначені Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 №93/96-ВР (далі - Закон №93/96-ВР).

Відповідно до пункту 2 статті 1 Закону №93/96-ВР іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті (абзац п`ятий статті 2 Закону №93/96-ВР).

Статтею 3 вказаного Закону встановлено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об`єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб`єктами господарської діяльності України.

І Податковий кодекс України і Закон №93/96-ВР придбання корпоративних прав відносять до інвестування, однак не звернули увагу на ключову вимогу підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, а саме, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави має бути внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди». Тобто має бути не просто «інвестиція», а така інвестиція, яка має бути внесена саме в капітал компанії.

Капітал компанії - це сукупність усіх грошових, матеріальних та нематеріальних ресурсів, які інвестуються в діяльність підприємства задля отримання прибутку.

Внесення в капітал компанії - це передача засновниками (учасниками, акціонерами) або новими інвесторами грошових коштів, майна чи інших цінностей у власність підприємства для забезпечення його діяльності. Натомість особа, яка здійснює такий внесок, отримує частку в бізнесі (корпоративні права), право на участь в управлінні компанією та право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів.

Підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, встановлено вимогу саме щодо прямої інвестиції безпосередньо в компанію. Тобто така інвестиція (кошти, майно) перераховуються безпосередньо на банківський чи балансовий рахунок компанії, в результаті чого така компанія реально отримує нові активи, а її статутний або додатковий капітал збільшується.

Натомість придбання частки у статутному капіталі за договором відступлення (купівлі-продажу) прав та обов`язків у попереднього власника  (Кіпр) не є внесенням інвестиції в капітал компанії, оскільки фактично компанія (позивач) не отримала жодних додаткових грошових коштів чи майна на свій баланс для ведення своєї господарської діяльності, адже кошти за договором відступлення (купівлі-продажу) були сплачені на користь продавця (попереднього учасника), а не самого Підприємства, що не призвело до збільшення її капіталу.

Тобто, у спірних правовідносинах компанія, яку придбали не отримав жодної інвестиції (коштів, майна), у її бухгалтерському балансі загальний обсяг капіталу (статутного чи додаткового) залишився незмінним, а кошти сплачені за договором відступлення (купівлі-продажу) отримав продавець (Кіпр).

ВИСНОВОК: З метою застосування підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції (нульова ставка податку) інвестиція має бути внесена безпосередньо в капітал компанії (наприклад, але не виключно, в статутний капітал в грошовій чи іншій формі) у сумі не менше 300 000 USD (або еквівалент).

Іншими словами капітал компанії, що виплачує дивіденди, має бути збільшений за рахунок інвестиції, щоб претендувати на нульову ставку.

Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

   

Матеріал по темі: «Правовий режим дивідендів від частки в статутному капіталі, що належить одному з подружжя»

 

 

Теги: інвестиції в капітал, режим дивідендів, виплати дивідендів нерезиденту, статутний капітал, нульова ставка, конвенція, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов