воскресенье, 13 мая 2018 г.

Особливості скасування арешту майна банкрута


Адвокат Морозов (судовий захист)


Арешт майна, накладений в межах кримінального провадження, не може бути скасований судом господарської юрисдикції в межах справи про банкрутство.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону України №4212-VI від 22.12.2011 скасовується арешт,  накладений на майно боржника,  визнаного банкрутом,  чи  інші  обмеження  щодо  розпорядження майном такого боржника.  Накладення  нових  арештів  або  інших  обмежень   щодо розпорядження майном банкрута не допускається.

Більше того, в новій редакції Закону також передбачено, що наслідком визнання боржника банкрутом є скасування арешту, накладеного на майно боржника (п.8 ч. 1 ст. 38 Закону 2343-12 в редакції від 04.04.2018 р.).

06 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1874/13 (ЄДРСРУ 73249439) підтвердив раніше висловлену Верховним судом України правову позицію стосовно … «виключної підсудності у господарських справах» спорів у межах провадження у справі про банкрутство.

Зокрема забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права Верховний Суд зазначив, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси в тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-304гс16.

Між тим, 24 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №910/10369/15 (ЄДРСРУ № 73871756) вказав, що арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України, та не може здійснюватися судами господарської юрисдикції, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

З огляду на таке, Верховний Суд вважає, що при проведенні процедури продажу нерухомого майна у процедурі банкрутства за наявності діючого арешту такого майна, накладеного у кримінальному провадженні помилковим є висновок суду про можливість його скасування ухвалою господарського суду в ході провадження у справі про банкрутство.
Необхідно підкреслити, що про це раніше зазначав Вищий господарський суд України у постанові від 17.09.2015 р. у справі № 16/137б/83б/22б.

Так, згідно з ч.1 ст.170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існують достатні підстави вважати, що воно є предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочину, доказом злочину, набуте злочинним шляхом, доходом від вчиненого злочину, отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину або може бути конфісковане у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого чи юридичної особи, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру, або може підлягати спеціальній конфіскації щодо третіх осіб, юридичної особи або для забезпечення цивільного позову. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.  Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Відповідно до ч.2 ст.170 КПК України, метою арешту майна є забезпечення кримінального провадження, забезпечення цивільного позову у кримінальному провадженні, забезпечення конфіскації або спеціальної конфіскації. Арештованим може бути майно, яким володіє, користується чи розпоряджається підозрюваний, обвинувачений, засуджений, треті особи, юридична особа, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду, слідчого судді.

Відповідно до ч.1 ст.174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

За логікою суду вбачається, що ліквідатор банкрута до повноважень якого відноситься обов'язок вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута,  повинен відступити від концепції «концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю» та звернутися з клопотанням під час досудового розслідування - до слідчого судді, а під час судового провадження – до суду, що розглядає кримінальне провадження.

На мій особистий погляд, зазначена практика є хибною, оскільки господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

А п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України вказує, що господарські суди розглядають справи у справах про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником.

Отже, судова практика щодо розділення проваджень/повноважень є  такою, що значно ускладнює процедуру банкрутства, а у сторін з’являється право маніпулювання та зловживання своїм процесуальним правом, оскільки реалізація майна боржника при наявному (чинному) арешті є апріорі нікчемною угодою з усіма відповідними наслідками.






Теги: банкрутство, ліквідація, скасування арешту, кримінальне провадження, обмеження, заборона розпоряджатися, майнові вимоги, продаж майна банкрута, ліквідаційна маса, судова практика, Адвокат Морозов


суббота, 12 мая 2018 г.

Позиція Верховного суду щодо оподаткування прощеного (анульованого) боргу




Адвокат Морозов (судовий захист)


Тенденції судової практики Верховного суду щодо оподаткування прощеного (анульованого) боргу.

08 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 817/401/16, адміністративне провадження № /9901/26135/18 (ЄДРСРУ №73869634) досліджуючи питання щодо оподаткування прощеного (анульованого) боргу підтвердив раніше висловлену правову позицію.

Суд вказав, що визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку.

ВАЖЛИВО: Основна сума боргу платника податку анульована (прощена) кредитором за його самостійним рішенням є доходом такого платника.

Проценти нараховані за користування кредитними коштами включаються до оподаткованого доходу, що отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором, оскільки нараховані проценти за користування кредитом, є платою за надану послугу з користування кредитними коштами, а тому анулювання таких (процентів) - звільнення від оплати за таку послугу для позивальника є додатковим благом, при цьому обов'язок сплати таких передбачено умовами кредитного договору як невід'ємної частини домовленостей досягнутих між сторонами та не є засобом забезпечення їх виконання.

При списанні (анулюванні) заборгованості особа одержує економічну вигоду у вигляді збереження активів у силу припинення належного кредитору права вимоги та кореспондуючого цій вимозі обов'язку боржника витрачати кошти на погашення заборгованості за кредитом включаючи і проценти як плату за отриману послугу з користування наданими коштами.

Між тим, відносини, що виникли між банком та його клієнтом з питань надання кредиту є цивільно-правовими відносинами, які регулюються актами цивільного законодавства України. Пеня та штраф є лише засобом забезпечення виконання основного зобов'язання перед банком та не є доходом платника податку у разі їх анулювання за рішенням банківської установи.

Законодавством не заборонено встановлювати й інші види забезпечення виконання зобов'язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов'язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов'язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки (штраф, пеня), а тому також не є доходом платника податку у разі їх анулювання за рішенням банківської установи (Постанова Верховного суду від 08 травня 2018 року по справі  № 819/596/16 (ЄДРСРУ № 73869545).

ВИСНОВОК:  Доходом платника податку у розумінні норм Податкового кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) є основна сума боргу та відсотки за кредитним договором, які були анульовані (прощені) кредитором, натомість анульовані (прощені) пеня, штраф чи підвищені відсотки (за прострочення платежу) не є доходом платника податку, а відповідно і не є об'єктом оподаткування податком з доходу фізичних осіб.

Таким чином, боржник (платник податків), який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов'язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку.

Аналогічна правова позиція викладена 13 березня 2018 року в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/2226/15  (ЄДРСРУ № 72721598),  від 08 травня 2018 року по справі № 802/692/16-а (ЄДРСРУ № 73869504).


P.s. Жодною колегією Верховного суду не спростовується, що сума кредиту, прощена (анульована) банком, збільшує доход платника податку і включається в його оподатковуваний дохід, однак у ряді позицій прослідковується тенденція… що проценти, які нараховані банком за умовами договору за користування кредитом, не є доходами, які призводять до приросту показників фінансового та/або майнового стану платника податку. Відповідно, у разі прощення (анулювання) процентів, нарахованих за користування кредитом, відсутні підстави вважати їх додатковим благом платника податку (13.03.2018 р.  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/6380/15 (ЄДРСРУ № 72745231), від 25 квітня 2018 року у справі № 809/4380/15 (ЄДРСРУ № 73634666).








Теги: прощенная банком часть кредита, списание кредита, прощення боргу, анулювання частини кредита, платник податку, оподаткування кредиту, дохід банку, проценти нараховані банком, штраф, пеня, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 10 мая 2018 г.

Належне вручення або направлення рішення фіскального органу


Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли рішення фіскально-контролюючого органу вважається належним чином врученим платнику податку?

02 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/3168/15, адміністративне провадження № К/9901/7247/18 (ЄДРСРУ № 73734975) досліджував питання, коли ж рішення контролюючого органу  вважається належним чином врученим платнику податку.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

За правилами підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ПК України) платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Згідно пункту 36.1 статті 36 ПК України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Як визначено підпунктом 14.1.39. пункту 14.1 статті 14 ПК України, грошове зобов'язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов'язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

За визначенням підпункту 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.

У відповідності з підпунктом 14.1.175. пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Строки сплати податкового зобов'язання встановлені статтею 57 ПК України, відповідно до пункту 57.3 якої передбачено, що у разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Відповідно до пункту 59.1статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, у разі несплати платником податків протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення або ж закінчення процедури його оскарження, визначених контролюючим органом грошових зобов'язань такі податкові зобов'язання вважаються узгодженими. Факт узгодження податкового зобов'язання має наслідком обов'язок платника податку сплатити таке зобов'язання у встановлений законом строк.

ВАЖЛИВО: Положеннями пункту 58.3 статті 58 ПК України передбачено, що податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) платнику податків, якщо його передано посадовій особі такого платника податків під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення.

Більше того, 19.09.2017 набрав чинності наказ Мінфіну від 21.07.2017 р. № 658 «Про затвердження Змін до Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків». Цим наказом внесено зміни до наказу Міністерства фінансів України від 28.12.2015 р. № 1204 «Про затвердження Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків».

Зокрема, наказом № 658 уточнено, що податкове повідомлення-рішення вважається належним чином врученим платнику податків (крім фізичних осіб), якщо його надіслано у порядку, визначеному ст. 42 ПКУ.

Так, згідно пунктів 42.1 та 42.2 статті 42 ПК України податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу. Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові.

(!!!) Податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (пункт 45.2 статті 45 ПК України).

Визначення місцезнаходження юридичної особи наведено у частині першій статті 93 Цивільного кодексу України, згідно якої це фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

ВИСНОВОК: Наведені положення законодавства дають підстави для висновку, що юридичним фактом, з настанням якого законодавець пов'язує реалізацію податкових процедур, є надіслання документів за податковою адресою платнику податків - суб'єкту податкових правовідносин, на якого законом покладено комплекс податкових обов'язків, і який несе відповідальність за порушення податкового законодавства відокремленим підрозділом юридичної особи. Належним чином врученими податкове повідомлення-рішення, податкова вимога є у разі надіслання останніх за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків - юридичної особи.

Таким чином,  надіслання податкового повідомлення-рішення на адресу Філії, а не на адресу ТОВ, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, не є належною підставою для стягнення з відповідача спірної суми податкових зобов'язань, оскільки в розумінні ПК України таке рішення контролюючого органу не вважається належним чином врученим, що призвело до неможливості встановлення строку, після якого грошові зобов'язання набувають статусу узгоджених, та протягом якого платник податків зобов'язаний сплатити грошові зобов'язання, визначені контролюючим органом.




Теги: вручення, направлення, рішення контролюючого органу, ППР, НУР, податкова адреса, юридична адреса, місцезнаходження, адреса платника податку, судова практика, Адвокат Морозов


Податковий борг та вимога до платника в межах процедури банкрутства


Адвокат Морозов (судовий захист)


Верховний суд: стягнення боргу на підставі податкової вимоги заборонено протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

03 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи № 804/13891/15, адміністративне провадження №К/9901/4059/17 (ЄДРСРУ № 73811936) досліджував питання щодо правомірності звернення фіскального органу до адміністративного суду про стягнення з платника податку, який знаходиться в процедурі банкрутства, податкового боргу.

Податковий борг - сума грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання (підпункт 14.1.175. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України).

Пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
Податкова вимога надсилається також платникам податків, які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суми податкових зобов'язань у встановлені цим Кодексом строки, без попереднього надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (пункт 59.4 статті 59 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України після закінчення встановлених Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.
Нарахування пені розпочинається при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом (підпункт «б» підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України)
Відповідно статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-XII (далі - Закон № 2343-XII)  кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

За положеннями статті 19 Закону № 2343-XII (в редакції чинній на час порушення справи про банкрутство), мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Частиною другою цієї статті встановлено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє органи державної виконавчої служби за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, зокрема забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах (частина третя статті 19 Закону № 2343-XII).

Більше того, 06 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1874/13 (ЄДРСРУ 73249439) підтвердив раніше висловлену Верховним судом України правову позицію стосовно … «виключної підсудності у господарських справах» спорів у межах провадження у справі про банкрутство.

ВАЖЛИВО: Суд вказав, що системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону №  2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси  в тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

ВИСНОВОК: Податкова вимога в розумінні Податкового кодексу України є письмовою вимогою контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу,  відтак вона є документом, що містить майнові вимоги, за яким стягнення здійснюється в судовому порядку, а тому стягнення боргу на її підставі заборонено протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Крім того, стягнення податкового боргу не є тим випадком, на який не поширюється дія мораторію в розумінні частини п'ятої статті 19 Закону № 2343-XII.
Відтак, податковий орган має право заявити вимоги щодо грошових зобов'язань до Товариства (боржника) в межах розгляду справи про банкрутство, а не в окремому адміністративному провадженні.





Теги: податковий борг, узгоджене зобовязання, мораторій на задоволення вимог кредиторів, підсудність справ у процедурі банкрутства, банкрутство боржника, кредиторські вимоги, податкова вимога, фіскальний орган в банкрутстві, судова практика, Адвокат Морозов

вторник, 8 мая 2018 г.

Податкові спори: несвоєчасне надходження коштів до держбюджету


Адвокат Морозов (судовий захист)


Верховний суд: у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне перерахування. 
03 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11432/17, адміністративне провадження №К/9901/4671/17 (ЄДРСРУ № 73811358) досліджував питання щодо відповідальності платника податків у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини останнього.
Відповідно до пункту 38.1 статті 38 Податкового кодексу України   виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.
Положеннями статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.
Відповідно до пункту 8.1 статті 8   Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.
Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання. При цьому банк має забезпечити фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.
ВАЖЛИВО: Отже, виконання платником податкового обов'язку по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов'язання та його сплати, пов'язане саме з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування відповідних сум податкових зобов'язань, а ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за подальший переказ сум податкового зобов'язання відповідальність несе банк.
Відповідно до пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України, за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Таким чином, враховуючи, що визначальним у змісті даної норми є те, з чиєї вини відбулося невнесення чи неповне внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що порушення порядку зарахування до бюджету та державних цільових фондів податків і зборів при пред'явленні платником податків до установи банку платіжних доручень у встановлений строк є виною банку, а отже викладене свідчить про відсутність з боку платника податків порушення щодо перерахування до бюджету податкових зобов'язань, самостійно узгоджених у деклараціях з податку на додану вартість,   у строк, встановлений законодавством, відсутність підстав для нарахування пені та, як наслідок, підстав для задоволення позовних вимог.
Окрім цього, помилкове визначення під час сплати суми податкового зобов'язання бюджетного рахунку не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений Податковим кодексом України строк.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 12.04.2018 у справі № 804/2100/17 (ЄДРСРУ № 73355710).
Отже, з наданням платком податку до установи банку платіжного документу на перерахування податку до бюджету, згідно з яким платник ініціює сплату, а банк приймає такий документ, обов'язок такого платника щодо сплати такого податку припиняється. Тому, днем сплати податку до бюджету вважається день, коли банк прийняв документ на перерахування податку до бюджету на виконання (Постанова Верховного суду від 03.04.2018 року у справі № 809/3851/15 (ЄДРСРУ № 73194774).
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 20.02.2018 року у справі № 816/59/17 (ЄДРСРУ № 72338517).
ВИСНОВОК:   З огляду на викладене, платник податків, який ініціював банківський переказ коштів зі сплати податку, звільняється від відповідальності як за несвоєчасне зарахування банком сплачених коштів до бюджету, так і за не зарахування цих сплачених коштів до бюджету.

P.s. Натомість, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком, а відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ (Постанова Верховного суду від 07.02.2018 р. у справі № 808/9458/14 (ЄДРСРУ № 72089383). 



теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, бюджет, цільовий фонд, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов


суббота, 5 мая 2018 г.

Доцільність оскарження наказу про податкову перевірку після її проведення


Адвокат Морозов (судовий захист)


Судова практика Верховного суду щодо доцільності оскарження наказу ДФС про проведення податкової перевірки вже після її проведення.
Обґрунтовуючи все ж таки реальну доцільність оскарження саме - наказу ДФС на проведення перевірки платника податку, а вже потім самого податкового повідомлення рішення та застосування наслідки такого оскарження, наведу власний приклад, нещодавно пройшовший етап касаційного оскарження у новоствореному Верховному суді…
Об’єктом дослідження буде ПОСТАНОВА Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року по справі №804/3006/17, касаційне провадження №К/9901/40546/18 (ЄДРСРУ № 73737151).
Звертаю увагу на дати: «У травні 2017 року Товариство Х звернулось до суду з позовом до ДПІ, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ ДПІ від 22.12.2014 №1153 «Про призначення документальної невиїзної перевірки Товариства за листопад 2011 року - жовтень 2014 року».
Щоб не завантажувати читача менш важливою інформацію, скажу лише, що Товариство дізналось про спірний наказ вже під час судового засідання в адміністративному суді за позовом ДПІ до останнього про стягнення податкового боргу…десь на початку 2017 р. (читай між рядків).
Підстави для оскарження Наказу на податкову перевірку чітко закріплені у нормах Податкового кодексу України та не є предметом дослідження у цьому матеріалі, однак цитата Верховного суду у цьому рішенні дуже важлива: «Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою».
Тобто, платник податку не може оскаржити те, що не існує равно як і те, про що він не знає (тільки здогадується) і лише після ОФІЦІЙНОГО отримання інформації, з якою не згодний, останній реалізує своє конституційне право на оскарження…
Примітка: процедуру оскарження (адміністративне або судове) платник податку обирає самостійно, виходячи з правової доцільності та мети оскарження.
І на кінець цитата – апогей всього судового рішення, успіх майже річних юридично-правових зусиль, крах Акта податкової перевірки з усіма її державними важелями та адміністративним впливом: «Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої».
Підсумовуючи зазначене вбачається, що вищевказане судове рішення це гордість та велика вдячність нашій судовій системі, а також впевненість у меті нашої команди та нескінченний аналіз, змінних як вітер, трендів судової практики.
Необхідно вказати, що вищевказану судову практику корисно використовувати у взаємозв’язку із нижчезазначеним: податковий орган заявляє: «…у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію, а тому, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7, не може бути скасований».
Між тим, як неодноразово встановлено Верховним судом України та підтверджено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема від 21 березня 2018 року по справі № 812/602/17, адміністративне провадження № К/9901/5128/17 (ЄДРСРУ № 72965595), а саме: «посилання у касаційні скарзі на те, що у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає відповідач, не може бути скасовано є також безпідставними, оскільки згідно наведених норм податкового законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі №21-425а14».
Отже, у постановах Верховного Суду України від 27.01.2015 р. № 21-425а14, від 09.02.2016 р. у справі № 826/5689/13 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог Податкового кодексу призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. 
Тобто, у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкової вимоги та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску.
У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом, а податкова вимога та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого податку є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності перевірки та відсутності правових наслідків такої.
ВИСНОВОК: Суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді. У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.
Таким чином, підсумовуючи все вищевикладене та роблячи загальний висновок вбачається наступне:
1.  Платник податків має право оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення;
2. Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду останньої;
3. У випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню;
4.   Судовий збір сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»;
5. Процесуальний строк на оскарження наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку становить 1095 днів. 





Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов