Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі, яка має заборгованість перед боржником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі, яка має заборгованість перед боржником відповідно до статті 53 Закону України "Про виконавче провадження"

25 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9063/22 (ЄДРСРУ № 135155889) досліджував питання щодо звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі, яка має заборгованість перед боржником.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2012 від 13.12.2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 11-рп/2012 від 25.04.2012).

Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців, є Закон України "Про виконавче провадження".

Заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб (пункт 1 частини першої статті 10 Закону України "Про виконавче провадження").

Порядок звернення стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, визначений у статті 53 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до частин першої - четвертої статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. Зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Після надходження відомостей про наявність майна боржника виконавець проводить опис такого майна, накладає на нього арешт, вилучає його і реалізує в установленому цим Законом порядку. Якщо особа, в якої перебуває майно боржника, перешкоджає виконавцю у вилученні такого майна, воно вилучається виконавцем у примусовому порядку. Готівка та майно, що належать боржнику від інших осіб, вилучаються виконавцем у таких осіб у присутності понятих. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку також визначений у статті 336 ГПК України.

Відповідно до частини першої статті 336 ГПК України суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19 зазначила, що особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Наразі існує стала судова практика щодо застосування положень статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 336 ГПК України, підтверджена висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18, від 13.08.2021 у справі № 910/20504/16.

Верховний Суд у постанові від 11.09.2020 у справі № 905/183/18 зазначив, що звернення стягнення на кошти у порядку, передбаченому частинами першою, четвертою статті 53 Закону України "Про виконавче провадження", повинно здійснюватися в межах виконавчого провадження (зведеного виконавчого провадження) без відкриття нового виконавчого провадження стосовно особи у якої знаходиться майно боржника, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб.

У постанові Верховного Суду від 01.04.2025 у справі № 910/8797/21 зазначено, що у виконавчому провадженні особа, яка має заборгованість перед боржником і у випадку задоволення заяви стягувача набуває статусу боржника, має права та обов`язки боржника, визначені Законом України "Про виконавче провадження", зокрема має право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження. Реалізуючи ці права у виконавчому провадженні, особа, яка має заборгованість перед боржником, вже як боржник може заперечувати проти стягнення з неї коштів, зокрема якщо рішення вже виконано.

Вказаний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.12.2025 у справі № 916/1838/25 та підтверджений постановою від 12 березня 2026 року у справі  № 904/2815/24 (ЄДРСРУ № 134832918).

Отже, Верховний Суд у зазначених постановах дійшов висновку про те, що системний аналіз положень статей 53, 56 Закону України "При виконавче провадження" та статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.

При розгляді заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, відповідно до статті 336 ГПК України предметом дослідження суду має бути факт наявності заборгованості, що повинен підтверджуватися доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 ГПК України, зокрема, це може бути відповідне рішення суду та факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які виконавець просить звернути стягнення.

(!!!) При розгляді такої заяви судам необхідно враховувати, зокрема, що факт існування заборгованості не обов`язково має підтверджуватись судовим рішенням. За відсутності такого рішення суд має надати власну оцінку доводам заявника щодо наявності відповідної заборгованості, її розміру, спірності чи безспірності.

Спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент звернення особи із заявою в порядку статті 336 ГПК України боржник мав заборгованість перед кредитором, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначає заявник, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на момент такого звернення (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.12.2024 у справі № 902/831/23).

Частина друга статті 336 ГПК України не встановлює виключних підстав для відмови в задоволенні такої заяви, а тому суд, встановивши обставини, за яких звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, неможливе, може відмовити в задоволенні відповідної заяви з дотриманням норм процесуального законодавства (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09.01.2024 у справі № 908/1276/21 (908/921/22).

ВИСНОВОК: Особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Таким чином, предметом дослідження суду, у цьому випадку, є факт наявності заборгованості, що підтверджується належними доказами, зокрема, це може бути відповідне рішення суду або факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які стягувач чи виконавець просить звернути стягнення.

 

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі у виконавчому проваджені»

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підписання повного судового рішення всім складом суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо обов`язковості підписання повного судового рішення всім складом суду

11 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 946/3565/24, провадження № 14-150цс25 (ЄДРСРУ № 134833422) досліджувала питання щодо обов`язковості підписання повного судового рішення всім складом суду.

Згідно з п. 3 ч.1 ст. 411 ЦПК, судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню судом касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд, якщо воно "не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні".

Наведені законодавчі положення дослівно відтворюються також у Кодексі адміністративного судочинства України (п. 5 ч. 3 ст. 353) і в господарському процесуальному Кодексі України (п. 3 ч. 1 ст. 310).

Зміст наведених норм корелює з положеннями процесуальних кодексів, які передбачають, що судові рішення підписуються "всім складом суду" (ч. 7 ст. 268, ч. 3 ст. 381, ч. 3 ст. 415 ЦПК, ч. 7 ст. 250, ч. 3 ст. 321, ч. 3 ст. 355 КАС, ч. 7 ст. 240, ч. 3 ст. 281, ч. 3 ст. 314 ГПК та ін.), і явно свідчить, що їх призначення полягає у забезпеченні легітимності судового акта як результату діяльності саме того складу суду, який розглядав справу. Вимога підписання рішення всіма суддями виконує гарантійну функцію: вона покликана підтвердити, що кожен із суддів, зазначених у рішенні, брав участь у його ухваленні та засвідчив результат судового розгляду.

Отже, наявність у процесуальному законодавстві такої підстави скасування судового рішення, як відсутність на ньому підпису судді, пов`язана з необхідністю усунення будь-яких сумнівів щодо складу суду, який розглядав справу, та справжнього (дійсного) змісту ухваленого цим складом суду рішення, а її імперативний характер покликаний забезпечити неухильне дотримання суддями свого обов’язку підписати судове рішення, навіть якщо вони мали щодо нього окрему думку.

(!) Типовою ситуацією, коли має застосовуватися це правило, є наявність в матеріалах справи лише повного судового рішення, яке не містить усіх підписів суддів (що звичайно підриває легітимність такого рішення).

Велика Палата звертає увагу, що ЦПК (а так само КАС і ГПК) містить правила, які дозволяють суду за результатами розгляду як одразу ухвалити повне судове рішення, так і відкласти складення повного тексту, обмежившись складанням вступної та резолютивної частини рішення (скорочене рішення), яке має бути підписане всім складом суду, приєднано до справи і проголошено в судовому засіданні (ч. 6 ст. 259 ЦПК). При цьому за змістом ч. 5 ст. 268 ЦПК датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Таким чином, скорочене судове рішення так само є судовим актом, який фіксує результат розгляду судом справи. Хоча подальше складання повного тексту рішення, яке включає його мотивувальну частину, має істотне значення для забезпечення зрозумілості правових підстав рішення суду та для реалізації права учасників на оскарження, його виготовлення є стадією письмового оформлення вже прийнятого та проголошеного рішення, а не повторним актом волевиявлення суду.

Наведене дає Великій Палаті підстави для висновку про те, що п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК не є застосовним у ситуаціях, подібних до обставин цієї справи, коли попри відсутність у повному судовому рішенні підпису судді, який помер (за наявності підписів інших суддів колегії), у матеріалах справи наявне скорочене судове рішення, підписане всім складом суду та проголошене в судовому засіданні.

Натомість протилежний висновок - про необхідність застосування п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК у таких ситуаціях - призвів би до невиправданого скасування судового рішення, легітимність якого не викликає сумнівів, суто з формальних причин, що само по собі суперечило б вимозі правової визначеності як складовій верховенства права та створювало б умови для порушення прав інших учасників судового процесу.

ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА:

У разі наявності скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді).

Таким чином, Велика Палата відступає від протилежних висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2025 року у справі № 520/12864/24 та від 01 жовтня 2025 року у справі № 520/21767/23.

  

Матеріал по темі: «Відсутність власноручного підпису судді на оригіналі судового рішення в паперовій формі»

 

 

Теги: судове рішення, копія, засвідчення, підписи судів, ознайомлення, судова справа, судовий розгляд, резолютивна частина, оскарження, апеляція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Арбітражне застереження у разі розірвання основного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)припинення арбітражного застереження у разі розірвання основного договору

12 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках cправи № 911/2618/25 (ЄДРСРУ № 134265576) досліджував питання щодо припинення арбітражного застереження у разі розірвання основного договору.

Відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду (тобто спір по суті зовнішньоекономічного договору, який містить арбітражне застереження або щодо якого укладена окрема арбітражна угода), і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди.

Арбітражна угода має позитивний і негативний ефекти: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди.

За змістом Нью-Йоркської Конвенції (конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.58) кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 12.11.2020 у справі №910/13366/18.

Верховний Суд констатує, що незалежно від того, яким чином була укладена арбітражна угода (у вигляді арбітражної угоди в основному договорі, у вигляді окремої угоди або шляхом обміну повідомленнями), така арбітражна угода є автономною (відокремленою) від основного договору, з якого виникає спір між сторонами. Отже, коли сторони укладають договір, який містить арбітражне застереження, вони фактично укладають дві угоди, дійсність та виконуваність яких не залежать одна від одної.

Принцип автономності арбітражної угоди (separability) свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем.

Укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження). У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.11.2025 зі справи №922/4206/24 та від 01.04.2025 зі справи №910/1152/24.

Необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди.

Верховний Суд звертає увагу, що арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Арбітражна угода це по суті - процесуальний договір, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі. Отже, на відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська/арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру.

Верховний суд акцентує увагу, що арбітражне застереження є окремим договором, термін дії та існування якого не залежить від матеріального договору.

ВИСНОВОК: Арбітражне застереження є окремим договором (автономною угодою) і не припиняється у зв’язку з розірванням основного договору.

  

Матеріал по темі: «Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсноютретейської / арбітражної угоди»

 

 

 

Теги: арбітражне застереження, третейська угода, автономна третейська угода, розірвання основного договору, підсудність спору, комерційний арбітраж, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підсудність спору з АРМА щодо дій з управління арештованим майном

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: за правилами якого судочинства (адміністративного чи кримінального) має розв`язуватися спір до АРМА про визнання протиправними дій щодо управління арештованим майном

05 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/21975/25, адміністративне провадження № К/990/41012/25 (ЄДРСРУ № 134590669) досліджував питання щодо підсудності спору з АРМА щодо дій з управління арештованим майном.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб`єктом при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Вказана позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 466/1150/18.

Абзацом сьомим частини шостої статті 100 КПК України передбачено, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом.

Правові та організаційні засади функціонування АРМА визначено Законом № 772-VIII.

Згідно зі статтею 2 Закону № 772-VIII Національне агентство є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, та/або з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.

Пунктом 4 статті 1 Закону № 772-VIII визначено, що управління активами - діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.

(!) АРМА здійснює заходи з управління активами у порядку, передбаченому статтями 19-24 Закону № 772-VIII та статтею 100 КПК України. Активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються АРМА не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора (абзац другий частини першої статті 19 Закону № 772-VIII).

Порядок управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами визначено статтею 21 Закону № 772-VIII.

Активи, зазначені у частині першій цієї статті, прийняті Національним агентством в управління, підлягають оцінці, яка здійснюється визначеними за результатами конкурсу суб`єктами оціночної діяльності, та передачі в управління визначеним за результатами конкурсу юридичним особам або фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому законодавством про державні (публічні) закупівлі.

Верховний суд зазначає, що, позивач, звернувшись з  позовом, про:

·   встановлення відсутності повноважень у АРМА на передачу в управління арештованого майна (активу);

·  визнання протиправними дії АРМА щодо конкурсного відбору суб`єктів оціночної діяльності стосовно оцінки нерухомого майна та проведення попередніх ринкових консультацій шляхом отримання проєктів програм управління або комерційних пропозицій та/або інших документів, в межах конкурсного відбору управителів активів;

·   зобов`язання АРМА утриматись від вчинення будь-яких дій, спрямованих на організацію та/або передачу в управління арештованого майна  в тому числі шляхом проведення конкурсного відбору управителя нерухомого майна -

оспорює дії АРМА в процедурі провадження діяльності із здійснення управління майном в межах повноважень, встановлених Законом № 772-VIII.

Дії АРМА щодо конкурсних відборів суб`єктів оціночної діяльності та управителя майна є складовою управління арештованим майном.

Тобто в позовній заяві позивач порушує питання про подальші дії відповідача, вчинені у процесі управління цим майном, тобто реалізація повноважень, наданих законом.

Також позивач не порушує питання щодо скасування, зміни чи припинення арешту, яке, безсумнівно, розглядається в порядку кримінального судочинства.

Варто зауважити, що метою передачі АРМА арештованого майна для здійснення заходів з управління ним є, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України, пункт 4 частини першої статті 1, частина перша, речення перше частини четвертої статті 21 Закону № 772-VIII.

Отже, АРМА у спірних правовідносинах є суб`єктом владних повноважень та виконує управлінську функцію щодо переданого йому в управління майна, а тому між сторонами виник публічно-правовий спір, що має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК: Питання щодо скасування, зміни чи припинення арешту, яке передане в управління АРМА безсумнівно, розглядається в порядку кримінального судочинства, однак питання процесу управління цим майном, тобто реалізація повноважень, наданих законом – адміністративна юрисдикція. 

 

 

Матеріал по темі: «АРМА не може здійснювати правомочності власника по управлінню активами»

 

 

 

Теги: арма, підсудність спору, управління активами, правомочності власника, арешт, розпорядження майном, ухвала слідчого судді, розшук активів, арешт майна, користування, володіння, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

Висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки особи у резолютивній частині рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки особи викладені у резолютивній частині судового рішення 

У резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог; розподіл судових витрат. 

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача) (див. зокрема постанову КЦС ВС від 04.12.2023 у справі № 707/157/22). 

(!) Тобто резолютивна частина рішення містить присуд, який в силу обов`язковості судового рішення як конституційної засади судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, стаття 129-1 Конституції України) є обов`язковим до виконання. 

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України (частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Закон не встановлює механізму, який виключав би особу, яка не брала участь у справі, з-під дії судового рішення, якщо таке містить присуд про її права, інтереси та (або) обов`язки (стягує з неї кошти, зобов`язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо). 

Однак процесуальний закон встановлює право на перегляд справи та оскарження судового рішення для особи, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки (частина перша статті 17 ГПК України). 

При цьому подання апеляційної скарги особою, не залученою до участі в справі, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки становить виняток із правила, за яким незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення (пункт 1 частини другої статті 261 ГПК України). Такий же підхід застосовано і для касаційного оскарження (пункт 1 частини четвертої статті 293 ГПК України). 

Тобто законодавець визнав очевидно виправданим втручання в остаточне рішення суду для його перегляду з метою не допустити спрямування обов`язкової сили рішення суду на особу, яка не була залучена до участі у справі. 

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків (пункт 108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21).

Аналогічний висновок, викладеній у постанові об`єднаної палати КГС ВС від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г. 

Окрім того, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, має право на перегляд справи та оскарження судового рішення, і для забезпечення цього права процесуальний закон також встановлює виняток з правила, спрямованого на забезпечення остаточності судового рішення, процесуальний закон надає також суду повноваження, які спрямовані на усунення цього порушення і які суд здійснює ex officio. 

Саме з огляду на публічну вагу цієї складової гарантії справедливого суду, яка полягає у тому, що суд не може вирішувати питання про права, інтереси або обов`язки особи, не залучивши її, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи з касаційною скаргою звернулась особа, про права, інтереси та (або) обов`язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення. 

Ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі становить такий дефект правосуддя, виправлення якого суд вищої інстанції не може поставити в залежність від того, чи скаржиться на нього особа.

Цей дефект істотно відрізняється від тих порушень, які також становлять обов`язкову підставу для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, однак за умови якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою: 

- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими (пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України); 

- справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 310 ГПК України). 

В обох цих випадках процесуальний закон залишає на розсуд учасника, чи оскаржувати рішення з відповідної підстави і чи буде воно з цієї підстави скасоване. Адже учасник має право заявити відвід, яким може не скористатись. Відповідно, справа могла бути розглянута за участі судді, стосовно якого могли існувати підстави для відводу. 

Схожим чином учасник може не вимагати скасування судового рішення з тих підстав, що його ухвалено за результатами розгляду справи за його відсутності без належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання. Адже учасник може вирішити не брати участі у судовому засіданні. 

Тобто на ці випадки процесуальний закон поширює засаду диспозитивності і застосовує підхід, схожий на відмову від права на заперечення, коли певне порушення може мати місце, однак те, чи буде реагувати на нього суд вищої інстанції, залежить від вчинення скаржником належної заяви.

 На відміну від цих випадків у ситуаціях, наприклад, розгляду справи неповноважним складом суду або ж ухвалення судового рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, особа не може погодитись або не заперечувати проти цих порушень так, щоб ця згода чи відсутність заперечень мали для суду обов`язкове значення. Недопущення таких порушень становить публічну складову справедливого судового розгляду, від яких особа не може відмовитись на засадах диспозитивності. 

Велика Палата знову підкреслює, що такий підхід до тлумачення підстави для скасування судового рішення як такої, яку суд касаційної інстанції застосовує ex officio, виправданий аби не допустити спрямування обов`язкового до виконання присуду рішення суду, який міститься в його резолютивній частині, проти особи, яка не була залучена до справи. 

Отже, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась з касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов`язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.

ВИСНОВОК: З огляду на це, якщо рішення суду нижчої інстанції лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд в цій частині (якщо її можливо відокремити і при цьому висновки у цій частині не становлять частину висновків в іншій частині).

 

Матеріал по темі: «Поняття «рішення суду про права, інтереси та (або) обов`язки особи»

 

 

 

Теги: рішення суду, права, інтереси, обовязки особи, мотивувальна частина, резолютивна частина, скасування рішення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов