пятница, 22 февраля 2019 г.

Камеральна перевірка: строк та період охоплення під час її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент відліку та період охоплення під час проведення камеральної податкової перевірки.

19 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 819/1569/16, адміністративне провадження №К/9901/36119/18 (ЄДРСРУ № 79957119) досліджував питання щодо періоду та граничних строків проведення  камеральної перевірки.

Спочатку необхідно наголосити, що 18 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № П/811/1313/16, адміністративне провадження №К/9901/40071/18 (ЄДРСРУ № 79957191) підтвердив, що  системний аналіз норм, які діяли до 01.01.2017 року, свідчить про те, що мета камеральної перевірки - виявити в поданій звітності, інших даних систем електронного адміністрування, єдиних реєстрів, арифметичні та/або методологічні помилки, або інші відомості які призвели до заниження або завищення податкового зобов'язання або посвідчують інші реєстраційні порушення, які доводять склад податкового правопорушення. Камеральна перевірка проводиться на систематичній основі, тобто перевіряються всі без винятку податкові декларації та уточнюючі розрахунки, подані платником, якого перевіряють.

(!!!) Натомість до 01 січня 2017 року (тобто до внесення змін до  статті 75 Податкового кодексу України) питання своєчасності нарахування та сплати усіх передбачених Податковим кодексом України   податків та зборів були предметом документальної перевірки.

Невиконання податковим органом порядку проведення документальних планових/позапланових             перевірок на виконання вимог статей  77, 78, 79 Податкового кодексу України призводить до порушення відповідачем способу реалізації владних управлінських функцій та відсутності правових наслідків перевірки, яка не охоплювала на час її проведення питання своєчасності сплати грошового зобов'язання.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року по справі № 826/1975/17 (К/9901/33866/18).


Камеральна перевірка проводиться на підставі даних Єдиного реєстру податкових накладних.

Щодо порушення строків проведення камеральної перевірки, Суд зазначає, що відповідно до пункту 200.10 статті 200 Податкового кодексу України протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

За положеннями пункту 102.1 статті 102 Податкового кодексу України, яка регулює строки давності та їх застосування, контролюючий орган має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Підпункт 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент проведення камеральної перевірки) визначає, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність подання   податкових декларацій  (розрахунків) та/або своєчасність реєстрації податкових накладних   та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення помилок у податкових накладних та/або своєчасність сплати узгодженої суми податкового (грошового) зобов'язання виключно на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах.

Системний аналіз наведених норм, в редакції, яка діяла на час проведення перевірки, свідчить про те, що предметом камеральної перевірки окрім питань правильності оформлення податкових декларацій можуть бути й інші питання, зокрема своєчасність реєстрації податкових накладних      та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних.    

Тобто надані контролюючому органу повноваження проводити камеральні перевірки на підставі даних ЄРПН охоплюють, у тому числі, питання дотримання термінів реєстрації податкових накладних у ЄРПН.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 804/3762/17 та від 06.03.2018 у справі № 821/193/17.

Верховний Суд зазначає, що проведення камеральних перевірок платників податків щодо своєчасності реєстрації податкових накладних   та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах, та з урахуванням положень статті 102 Податкового кодексу України, такою перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів, що настали за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних.

Згідно позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 травня 2018 року у справі №820/3544/17, адміністративне провадження №К/9901/34710/18 (ЄДРСРУ 73901935) вбачається, що норма пункту 102.1. статті 102 Податкового кодексу України пов'язує відлік строку давності саме із останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.

Згідно ІПК ДФС від 12.12.2017 р. N 2940/6/99-99-12-02-04-15/ІПК п. 76.3 ст. 76 Кодексу (у редакції з 01.01.2017 р.) передбачає, що камеральна перевірка податкової декларації або уточнюючого розрахунку може бути проведена лише протягом 30 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку їх подання, а якщо такі документи були надані пізніше, - за днем їх фактичного подання. Камеральна перевірка з інших питань проводиться з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 Кодексу.

Відтак, Верховний Суд погоджується,  що строки, зазначені пунктом 200.10 статті 200 Податкового кодексу України стосуються перевірки даних, зазначених у податкових деклараціях, а в даному випадку перевірка проводилась з приводу дотримання граничних строків реєстрації податкових накладних.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, що камеральною перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів, що настали за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.





Теги: камеральна перевірка, податкова перевірка, граничні строки, реєстрація податкових накладних, документальна перевірка, судова практика, Адвокат Морозов

четверг, 21 февраля 2019 г.

Несвоєчасне надходження до державного бюджету грошових коштів з вини банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

У разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від будь-якої відповідальності.

19 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/68/16, адміністративне провадження №К/9901/25664/18 (ЄДРСРУ № 79957722) досліджував питання щодо не перерахування коштів до бюджету з вини банку.

За змістом пункту 126.1 цієї статті Податкового кодексу  України, у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств, рентної плати протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Пунктом 1.24 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 № 2346-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що переказом коштів є рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Відповідно до пункту 1.15 статті 1 цього Закону ініціатор це особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу.

Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 № 2346-III під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.
Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.

Пунктом 1.29 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 № 2346-III передбачено, що проведення переказу коштів є обов'язковою функцією, що має виконувати платіжна система.

Згідно з пунктом 8.1 статті 8 Закону України  № 2346-III банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

Відповідальність банків при здійсненні переказу визначається положеннями статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», якою передбачено право отримувача на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

За правилами пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Визначальним в даному випадку є те, з чиєї вини відбулося неповне внесення чи невнесення податку до бюджету. У разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

Усуваючи розбіжності у тлумаченні змісту даної норми, суд зазначає, що датою сплати податкового зобов'язання шляхом ініціювання грошового переказу за допомогою платіжного доручення є дата надходження розрахункового документа на виконання до банку платника, тобто саме з фактом подання платником податків платіжного доручення до банку (а не з датою фактичного зарахування суми до бюджету) законодавець пов'язує настання певних правових наслідків, зокрема, своєчасність сплати узгодженого податкового зобов'язання.

Саме така правова позиція сформульована Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду в постановах від 07.02.2018 у справі №808/9458/14 (ЄДРСРУ №72089383), від 03.05.2018 у справі №826/11432/17 (ЄДРСРУ №73811358), від 26.06.2018 у справі №826/18513/16 (ЄДРСРУ №74992457), від 04.12.2018 у справі  826/3671/17 (ЄДРСРУ №78325917).

ВИСНОВОК: Обов'язок платника зі сплати податку/збору слід вважати виконаним з дати подання до обслуговуючого банку платіжного доручення на перерахування до бюджету грошових коштів з рахунку платника в банку за наявності в нього достатнього грошового залишку на день платежу.

При цьому платник не несе відповідальності за дії банківських та кредитних установ, які беруть участь у багатостадійному процесі сплати та перерахування податків/зборів до бюджету.

Тобто за наявності в платника відповідних доказів, що підтверджують виконання усіх передбачених законодавством умов для визнання його добросовісним платником, обов'язок зі сплати відповідної суми податкового (грошового) зобов'язання слід визнати виконаним, незалежно від фактичного зарахування платежу до бюджетної системи України.

Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 вересня 2018 року в рамках справи № 823/1985/17, адміністративне провадження №К/9901/50540/18 (ЄДРСРУ 76307055).






Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі


Адвокат Морозов (судовий захист)


Розміщення зовнішньої реклами: табличка, вивіска - не реклама; автомобільний причіп – реклама;  оренда земельної ділянки під об’єктом зовнішньої реклами.


«Вивіска- не реклама»

11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 323/1766/17(2-а/323/49/17), адміністративне провадження №К/9901/1570/17 (ЄДРСРУ № 73354161) вказав, що згідно з приписами ч. 6 ст. 9 Закону України «Про рекламу» вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщена на внутрішній поверхні власного чи наданого у користування особі приміщення, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення, не вважається рекламою.

Крім того, відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону України «Про рекламу», розміщення інформації про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, а також безпосередньо на самому товарі та/або його упаковці, не вважається рекламою.

Частиною 1 ст. 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів.

Отже, інформація про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, а також інформація, розміщена на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення, яка не містить закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб'єктом, не є рекламою у розумінні ч. 7 ст. 8 та ч. 6 ст. 9 Закону України «Про рекламу», оскільки підпадає під визначення «вивіска» чи «табличка».


«Причіп – реклама»

10 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 296/9314/14-а, адміністративне провадження №К/9901/14632/18 (ЄДРСРУ № 79124804) вказав, що «транспорті засоби» причепи-платформи являють собою несучу раму, на якій встановлена платформа відкритого типу основою якої є металева решітка з прокольним розташуванням прутів, не має двигуна та поєднується з автомобілем за допомогою тягового засобу, не обладнані системами самозавантаження-самовивантаження або іншими спеціальними засобами, відносяться до вантажних причепів, мають ідентифікаційний номер та реєстраційні свідоцтва.

Відповідно до абзацу 12 статті 1 Закону № 270/96-ВР реклама на транспорті - це реклама, що розміщується та території підприємств транспорту загального користування, метрополітену, зовнішній та внутрішній поверхнях транспортних засобів та споруд підприємств транспорту загального користування і метрополітену.

Статтею 1 Закону України від 10 листопада 1994 року №232/94-ВР «Про транспорт» передбачено, що транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.

Зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних кострукціях-рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг (абзац 6 статті 1 Закону № 270/96-ВР).

Згідно із абзацом 7 пункту 2 Типових правил спеціальні конструкції тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.

В свою чергу, за правилами частин першої та третьої статті 18 Закону № 270/96-ВР розміщення  реклами  на  транспорті  погоджується  лише  з власниками  об'єктів  транспорту  або уповноваженими ними органами (особами).

За умови розміщення реклами на  транспорті  з  дотриманням вимог  безпеки і правил дорожнього руху забороняється вимагати від власників  транспортних  засобів  отримання  дозволів,  погоджень, інших документів щодо розміщення реклами.

(!!!) Аналіз наведених норм права свідчить про те, що в розумінні абзацу 12 статті 1 та статті 18 Закону № 270/96-ВР не потребує отримання дозволу на розміщення реклами, зокрема, на транспорті, який віднесено до загального користування, метрополітену.

З огляду на викладене, враховуючи, що причепи-платформи є самостійно нерухомими конструкціями, жодним чином не передбачені для перевезення пасажирів, спеціально пристосовані саме для розміщення зовнішньої реклами на всій площі своєї поверхні, за будь-яким іншим функціональним призначенням (перевезенням вантажу) не використовуються, то колегія суддів Верховного суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що вказані рекламні засоби є спеціальними конструкціями, що відносяться до носіїв зовнішньої реклами у розумінні абзацу 6 статті 1 Закону № 270/96-ВР та потребує отримання дозволу на таке розміщення. 


Укладання договору оренди земельної ділянки під об'єктами зовнішньої реклами законодавством не вимагається

На вищевказаному наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 грудня 2018 року в рамках справи №  907/535/17 (ЄДРСРУ № 78802005).

Частина 1 статті 16 Закону України "Про рекламу" та п. 3 Типових правил визначає, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами (далі - Правила).

Більше того, за змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу.

Таким чином, законодавство, що регулює порядок розміщення зовнішньої реклами як на загальнодержавному так і на місцевому рівні не передбачає укладання договору оренди земельної ділянки під таким об'єктом, однак визнає необхідним отримання відповідного дозволу від виконавчого органу сільських, селищних, міських рад у населених пунктах.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 26.04.2017 у справі N 905/542/15 та у справі №905/544/15 і колегія суддів не вбачає підстав відступати від неї.






Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов


среда, 20 февраля 2019 г.

Спеціальні процесуальні строки звернення до адміністративного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спеціальні процесуальні строки при оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень про нарахування грошових зобов'язань.

За змістом частини 1 статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 3 статті 99 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.

Нормою, що регулює питання застосування строків звернення до адміністративного суду з позовами про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень є приписи пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у відповідності до якого з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання у будь-який момент після отримання такого рішення.

За таких обставин строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено.

У той же час, відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України у разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження, відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

ВАЖЛИВО: Тобто, обов'язковою передумовою для застосування вказаної норми є проведення процедури адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення.

При цьому, у відповідності до пункту 56.17 статті 56 ПК України процедура адміністративного оскарження закінчується: днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі, коли така скарга не була подана у зазначений строк; днем отримання платником податків рішення відповідного контролюючого органу про повне задоволення скарги; днем отримання платником податків рішення Державної податкової адміністрації України або спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи; днем звернення платника податків до контролюючого органу із заявою про розстрочення, відстрочення грошових зобов'язань, що оскаржувались.
Правова позиція висловлена Верховним судом у постановах від 18 червня 2018 року по справі № 805/1146/17-а, адміністративне провадження №К/9901/36622/18 (ЄДРСРУ № 74767707) та від 14 серпня 2018 року у справі № 1570/4126/12, касаційне провадження №К/9901/1214/18 (ЄДРСРУ № 76003681 ).

В той же час 14 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/4921/17, адміністративне провадження №К/9901/48212/18 (ЄДРСРУ № 79846139) досліджував питання щодо спеціальних процесуальних строків при оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень про нарахування грошових зобов'язань.

Визначаючись із висновком про необхідність залишення позовної заяви без розгляду, суди вказали на приписи частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов'язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень.

Отже, Кодекс передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Такі спеціальні строки мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним строком звернення до адміністративного суду, визначеним частиною 2 статті 122 цього Кодексу, а також скороченими строками, визначеними, зокрема, частиною 4 статті 122 КАС України.

З урахуванням викладеного нормою, що регулює питання застосування строків звернення до адміністративного суду з позовами про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень є приписи пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України, відповідно до якого, - з урахуванням строків давності, визначених статтею  102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді … рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Статтею 102 ПК України встановлено строк  давності - 1095 днів для нарахування грошових зобов'язань платнику податків.

За таких обставин строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено.

У той же час, відповідно до пункту 56.19 статті 56 Податкового кодексу України у разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження, відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Тобто, вказаний пункт регулює ті самі правовідносини, що й пункт 56.18 цієї ж статті. Таким чином, два зазначені приписи Податкового кодексу України по-різному регулюють ті самі правовідносини і при цьому суперечать один одному.
У цій ситуації судам слід керуватися пунктом 56.21 статті 56 Податкового кодексу України, яким встановлено, що у разі, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

ВИСНОВОК: Відповідно до наведеного при прийнятті позовної заяви від платників податків про оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень про нарахування грошових зобов'язань суди повинні вирішувати питання на користь платника податків і застосовувати пункт 56.18 статті 56 Податкового кодексу України, який передбачає більш тривалий строк для звернення до суду (1095 днів), ніж пункт 56.19 цієї ж статті (один місяць).


Строк звернення до суду з позовом про оскарження рішення контролюючого органу обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено, як це передбачено пунктом 56.18 статті 56 Податкового кодексу України.





Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов


вторник, 19 февраля 2019 г.

(НЕ) звільнення спрощенця від сплати земельного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення, не звільнення спрощенця від сплати земельного податку … судова рулетка???

15 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9948/16, адміністративне провадження №К/9901/42287/18 (ЄДРСРУ № 79846292) в черговий раз досліджував питання щодо звільнення спрощенця від сплати земельного податку.

На думку суду платник податків  не звільнений від сплати земельного податку, оскільки, будучи суб'єктом господарювання на спрощеній системі оподаткування, фактично використовує в господарській діяльності належні йому нежилі приміщення (будівлі), а не земельні ділянки ...

У відповідності до статті 206 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Як визначено підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

(!!!) Тобто власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Фізична особа - власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За пунктом 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У пункті 269.2 статті 269 ПК України також передбачено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

За підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

(!!!) Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Тобто у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2015 року (справа №21-2352а15), а також Верховним Судом у постановах від 13, 19 та 26 червня 2018 року (справи №№ 826/14615/16, 814/3427/13-а та 826/10930/13-а відповідно).

Також у платника податку наявне право передачі орендованої земельної ділянки у суборенду, однак наявний і обов'язок, визначений податковим законодавством, щодо сплати земельного податку у формі орендної плати, без делегування такого фактичному користувачу земельної ділянки, у разі передачі її в суборенду (12 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/3241/15, адміністративне провадження №К/9901/19171/18 (ЄДРСРУ № 79758909 )).


P.s. Разом з тим, 13 березня 2018 року по справі № 815/2146/17, адміністративне провадження №К/9901/1698/17 (ЄДРСРУ №72745329) та  26 червня 2018 року в рамках справи № 826/18899/16, адміністративне провадження № К/9901/49214/18 (ЄДРСРУ № 74989031)  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив протилежний висновок та назвав умови коли пільга повинна бути застосована








Теги: земельний податок, орендна плата, пільги, звільнення від сплати земельного податку,  статус платника єдиного податку третьої групи, спрощене оподаткування, використання майна у господарській діяльності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

воскресенье, 17 февраля 2019 г.

Зупинити податкову перевірку шляхом забезпечення адмін. позову – реальність!!!

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення дії наказу ДФС про призначення податкової перевірки.

13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/112/18, адміністративне провадження №К/9901/52952/18 (ЄДРСРУ № 79791671) досліджував питання щодо правової можливості зупинення податкової перевірки шляхом забезпечення адміністративного позову при оскаржені наказу на проведення перевірки.

Відповідно до статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

(!!!) Клопотання позивача про забезпечення позову мотивовано тим, що реалізація контролюючим органом своїх функцій податкового контролю шляхом проведення документальної позапланової невиїзної перевірки може також призвести до чергового порушення прав та інтересів позивача, а саме донарахування податкових зобов'язань, для відновлення яких необхідно буде докласти значних зусиль та витрат (зокрема, необхідно буде звертатись до суду, визнавати недійсним рішення, тощо).

Предметом оскарження в адміністративному позові у справі, що розглядається, є законність прийняття ДФС наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки Підприємства, призначеної на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України.

Зміст положень статей 78,79 Податкового кодексу України свідчить про те, що суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням контролюючого органу про призначення перевірки та оспорити його в суді.

Проведення перевірки у період оскарження у судовому порядку рішення про її призначення та до вирішення питання про законність цього рішення є нівелюванням зазначеного права платника податку.

За таких обставин задоволення клопотання позивача про забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу ДФС  до ухвалення рішення в адміністративній справі відповідає предмету позову, є співмірним з позовними вимогами та не унеможливлює здійснення відповідачем покладених на нього положеннями Податкового кодексу України функцій та повноважень.

Судом першої інстанції наведено мотиви, з яких він дійшов висновку про існування обставин, що можуть істотно вплинути на можливість ефективного захисту прав та інтересів позивача та правильно оцінено співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких позивач звернувся до суду.

Зокрема суд першої інстанції посилається на наступне.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України (???), висловленої у постанові від 24.12.2010 року, платник податків, який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, має захищати свої права шляхом недопуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до проведення перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має бути лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами.

Таким чином, саме на етапі допуску до перевірки платник податків може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного та необґрунтованого здійснення податкового контролю щодо себе. Факт допуску до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні податкової перевірки. А відтак, позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірок), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулось допуску посадових осіб контролюючого органу до перевірки.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного Верховний суд вважає обґрунтованими доводи платника податків в частині того, що в разі проведення контролюючим органом перевірки на підставі оскаржуваного наказу, захист прав позивача стане неможливим, так як мета проведення перевірки буде досягнута. Вказане у сукупності, свідчить про те що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити поновлення порушених прав та інтересів платника податків до ухвалення рішення в даній адміністративній справі.


P.s. На думку автора, це дуже дієвий механізм…який, станом на сьогодення, підкріплений правовою позицією Верховного суду, а отже при отримані наказу на проведення податкової перевірки алгоритм дій платника податків наступний:
  • Звернення в адміністративний суд з позовом про визнання протиправним наказу про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки;
  • Одночасно з позовною заявою, необхідно подавати заяву про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, в якій просити суд зупинити дії спірного наказу до моменту вирішення справи по суті, тобто до набрання судовим рішенням законної сили.








Теги: документальної, позапланової, невиїзної, податкової, перевірка, платник податку, наказ, запит про надання інформації, податкова перевірка, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов






суббота, 16 февраля 2019 г.

Адміністративний арешт майна платника податків - 24 години для звернення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення фіскальним органом до суду протягом 24 годин за для підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 819/2388/17, адміністративне провадження №К/9901/63964/18 (ЄДРСРУ № 79791509) досліджував питання щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Пунктом 94.1 статті 94 ПК України передбачено, що адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Згідно з підпунктом 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 ПК України арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується, що платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Відповідно до пункту 94.6 статті 94 ПК України керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків.

ВАЖЛИВО: Обґрунтованість арешту, накладеного на майно платника податків рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, має бути перевірена судом протягом 96 годин.

Особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків регламентовані статтею 283 КАС України.

Так, частиною другою статті 283 КАС України визначено, що заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

При цьому відповідно до частини першої статті 270 КАС України на обчислення строків, встановлених статтями 273-277, 280-283 цього Кодексу, не поширюються правила частин другої - десятої статті 120 цього Кодексу.

Строки, встановлені у справах, визначених цією статтею, обчислюються календарними днями і годинами (частина друга статті 270 КАС України).

Днем подання позовної заяви, апеляційної скарги є день їх надходження до відповідного суду. Строки подання позовних заяв і апеляційних скарг, встановлені у справах, визначених цією статтею, не може бути поновлено. Позовні заяви, апеляційні скарги, подані після закінчення цих строків, суд залишає без розгляду (частина п'ята статті 270 КАС України).

Верховний суд вказує, що  в даному випадку обставиною, яка зумовлює звернення відповідача до суду, є відмова Товариства від допуску посадових осіб контролюючого органу до проведення документальної планової виїзної перевірки, що підтверджується відповідним актом від 26.12.2017.

За таких обставин, граничним строком подання заяви про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платника податків, відповідно до частини другої статті 283 КАС України, є 27.12.2018.

Між тим, із заявою про підтвердження умовного адміністративного арешту майна платника податків ДФС звернулося лише 28.12.2017, тобто з пропуском строку, встановленого частиною другою статті 283 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2018 року в рамках справи № 820/816/17, адміністративне провадження №К/9901/4810/17 (ЄДРСРУ № 75856597).

У разі якщо майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадку, визначеному, зокрема, пунктом 94.19.1, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється (пункт 94.21 статті Кодексу).

ВИСНОВОК: Відсутність протягом вказаного строку відповідного звернення фіскального органу до суду (протягом 24 годин – ч.2 ст. 283 КАС України) рівно як і  рішення суду про визнання арешту обґрунтованим (протягом 96 годин – п. 94.10 ст. 94 Податкового кодексу України)  зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Отже, вимоги про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку, не є такими, що можуть бути задоволеними, адже, у цьому випадку, відсутні відповідні обставини, з якими положення статті 94 ПК України пов'язують можливість забезпечення виконання платником податків його обов'язків.

Тобто, за своїм характером та правовим змістом строк у 96 годин є присікальним і поновленню чи продовженню не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року по справі № 820/2312/17, адміністративне провадження №К/9901/31351/18 (ЄДРСРУ № 74028729) та від 22 травня 2018 року у справі № 820/2040/17, адміністративне провадження №К/9901/30940/18 (ЄДРСРУ № 74203910).






Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96годинного строку, 24 години, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов