Судовий збір за оскарження адмінпостанов не справляється

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конституційний Суд України: за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється

9 вересня 2026 року Другий сенат Конституційного Суду України, № 10-р(ІІ)/2026, справа № 3-148/2025(288/25) досліджував питання щодо сплати судового збору за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення.

Конституційний Суд України звертає увагу на те, що обов’язок сплати судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення встановлено згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду,  що її сформульовано у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17.

Установлення збору є загальноприйнятим інструментом регулювання у публічному праві [рішення Європейського суду з прав людини у справі Kreuz v. Poland від 19 червня 2001 року (заява № 28249/95), § 59; пункт 14.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду Латвійської Республіки у справі № 2022-05-01 від 17 лютого 2023 року]. Повноваження щодо встановлення судового збору належить до компетенції держави у сфері регулювання організації та порядку здійснення судочинства.

Отже, встановлення судового збору, зокрема його об’єктів, розмірів ставок, умов і порядку справляння, підстав і порядку звільнення від справляння та повернення судового збору, належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

(!!!) У справах про адміністративні правопорушення саме держава, реалізуючи свої владні повноваження щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності, є ініціатором правової ситуації, коли особу залучають до судового провадження як адресата публічно владного примусу.

Конституційний Суд України зазначає, що вказаний підхід не поширюється на адміністративні справи, у яких особа звертається до суду, оскільки вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушено її права, свободи або інтереси, однак держава не застосовує щодо неї заходів адміністративної відповідальності. У таких справах звернення до суду є виявом приватної автономії особи, а держава може встановлювати судовий збір на загальних засадах.

Суд наголошує на тому, що оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є реалізацією гарантованого частиною другою статті 55 Конституції України права на оскарження в суді актів органів публічної влади. У справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності суд виконує безумовний конституційний обов’язок здійснення судового контролю щодо органів публічної влади. 

ВАЖЛИВО: У сфері адміністративної відповідальності Закон прямо встановлює лише один спеціальний випадок справляння судового збору – у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення. Пункт 5 частини другої статті 4 Закону не містить припису, який визначав би ставку судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Отже, відсутність припису щодо справляння судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення слід розуміти як свідоме обмеження сфери дії відповідної норми Закону.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що оскільки абзац сьомий підпункту 1, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону не передбачають справляння судового збору у справах про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, то ці приписи Закону не суперечать Конституції України.

Підсумовуючи Конституційний суд України вказує, що Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень, оскільки на момент розгляду колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду справи Заявника Конституційний Суд України вже вказав, що „саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору“ [абзац перший підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2025 року № 2-р(II)/2025]. Ця юридична позиція Конституційного Суду України підлягала застосуванню.

ВИСНОВОК: Конституційний Суд України підтвердив, що за оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення судовий збір не справляється, а Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір у справах про адміністративне правопорушення»

 

 

 

 

 

 

Теги: судовий збір, постанова про порушення митних правил, про адміністративне правопорушення, державне мито, сплата судового збору, оплата судебного сбора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Доведення наявності або відсутності заборгованості за кредитним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтверджуючи документи, які повинні доводити наявність або відсутність заборгованості за кредитним договором перед кредитором

Виходячи із принципу змагальності сторін, у спорі про стягнення кредитної заборгованості на позивача покладається тягар доведення надання позичальнику кредитних коштів та порушення боржником своїх зобов`язань щодо повернення кредиту, а на відповідача відповідно лежить тягар доведення відсутності у нього заборгованості.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 753/20537/18.

У постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 194/329/15 зазначено, що виписка з особового рахунку може бути належним доказом заборгованості відповідача за кредитом, яка повинна досліджуватися судами у сукупності з іншими доказами.

Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом із тим відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки за картковими рахунками (за кредитним договором) можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.

Платіжне доручення або ж платіжна інструкція це розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції (п.54 ч.1 ст.1 Закону України «Про платіжні послуги», пп.15 п.6 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління Національного банку України №163 від 29 липня 2022 року (далі - Інструкція).

Відповідно до п.27 Інструкції, надавач платіжних послуг платника в платіжній інструкції, оформленій ініціатором у паперовій формі:

1) заповнює реквізити «Дата прийняття до виконання» і «Дата виконання» та засвідчує їх власноручним підписом уповноваженого працівника надавача платіжних послуг платника;

2) проставляє відмітку «Вечірня», якщо платіжна інструкція надійшла до виконання після закінчення операційного часу;

3) робить на її зворотному боці напис про причину відмови у виконанні та зазначає дату її повернення (це засвідчується власноручним підписом уповноваженого працівника).

Відповідно до статті 18 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг зобов`язаний вести облік своїх операцій та подавати до Національного банку України звітність щодо здійснення діяльності з надання платіжних послуг відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Згідно статті 27 Закону України «Про платіжні послуги», усі документи, що підтверджують надання платіжних послуг (виконання платіжних операцій), зберігаються надавачами платіжних послуг та їх комерційними агентами не менше п`яти років з дня припинення ділових відносин з клієнтом або з дня завершення разової фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтом.

Під час зберігання документів, що містять банківську таємницю або іншу інформацію з обмеженим доступом, надавачі платіжних послуг та їх комерційні агенти забезпечують дотримання вимог, встановлених законодавством для зберігання відповідної інформації.

(!!!) Окремо слід вказати, що видача кредитних коштів позичальнику може підтверджуватися виписками та розрахунком, однак із змісту вказаних документів може не вбачатися зарахування кредитних коштів зазначених у кредитному договорі.

Тобто первинні докази повинні містити саме відомості про отримання кредитних коштів в сумі по кредитному договору та докази користувався кредитними коштами на власний розсуд.

Слід відмітити, що розрахунок заборгованості є документом, що створений самим кредитором, а тому інформація, зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, зокрема отримання кредитних коштів (наприклад картковий чи інший банківський рахунок, яким користувався відповідач), на підставі яких вони були складені, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 759/10277/20.

ВИСНОВОК: Кредитор, звертаючись до суду із позовом, повинен надати первинні документи, які підтверджують перерахування на рахунок боржника чи видачу йому коштів за кредитним договором, а також розмір заборгованості за ним.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суд не вправі давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору»

 

 

 

#позика, #займ, #нарахування_процентів, #підвищена_процентна_ставка, #відсотки, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство)

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/28565/23, адміністративне провадження № К/990/39836/25; К990/45653/25 (ЄДРСРУ № 139534643) досліджував питання щодо оподаткування дивідендів, виплачених на користь нерезидентів.

Підпунктами 141.4.1, 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України передбачено, що доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються в порядку і за ставками, визначеними цією статтею. Для цілей цього пункту такими доходами, зокрема, є дивіденди, які сплачуються резидентом.

Резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3-141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.49 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дивіденди - платіж, що здійснюється юридичною особою, у тому числі емітентом корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів чи інших цінних паперів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв`язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку. Для цілей оподаткування до дивідендів прирівнюється також платіж у грошовій формі, що здійснюється юридичною особою на користь її засновника та/або учасника (учасників) у зв`язку з розподілом чистого прибутку (його частини).

Між Урядом України і Урядом Королівства Нідерланди укладена Конвенція про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24.10.1995, ратифікованої державою Україна Законом України №332/96-ВР від 12.07.1996 «Про ратифікацію Конвенції між Україною і Королівством Нідерланди про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно», положення якої застосовуються до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

Відповідно до пункту 2 статі 3 Конвенції при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Пунктом 1 статті 10 Конвенції передбачено, що дивіденди, що сплачуються компанією, яка є резидентом Договірної Держави, резиденту другої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій другій Державі.

Однак такі дивіденди можуть також оподатковуватись у Договірній Державі, резидентом якої є компанія, що сплачує дивіденди, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач є фактичним власником дивідендів, податок, що стягується, не повинен перевищувати: а) 5 відсотків валової суми дивідендів, якщо фактичним власником є компанія (інша ніж партнерство), що володіє щонайменше 20 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди; b) 15 відсотків валової суми дивідендів у всіх інших випадках (пункт 2 статті 10 Конвенції).

Відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції незважаючи на положення пунктів 1 і 2 цієї статті, дивіденди, що сплачуються компанією-резидентом Договірної Держави, компанії-резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись тільки в другій Договірній Державі за умови, якщо резидентом є компанія (інша ніж партнерство): і) яка володіє прямо щонайменше 50 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди, і передбачається, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави було внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди.

Компетентні органи влади Договірних Держав за взаємною згодою встановлять порядок застосування пунктів 2 та 3 цієї статті (пункт 4 статті 10 Конвенції).

З аналізу наведених норм міжнародного права слідує, що для звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство) має: 1) бути резидентом Нідерландів; 2) володіти щонайменше 50 % капіталу компанії, що сплачує дивіденди, та 3) внести в капітал компанії, що виплачує дивіденди, інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті.

(!!!) Тобто компанія-отримувач дивідендів має відповідати всім вимогам, встановлених підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, в сукупності.

Конвенція не містить визначення поняття «інвестування». Поряд з цим пункт 2 статті 3 Конвенції встановлює, що при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Керуючись статтею 5 Податкового кодексу України, Верховний суд вважає застосовними до спірних правовідносин наступні поняття, приведені у Податковому кодексі України.

Відповідно до підпункту 14.1.81 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України інвестиції - господарські операції, які передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на:

а) капітальні інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання будинків, споруд, інших об`єктів нерухомої власності, інших основних засобів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації відповідно до норм цього Кодексу;

б) фінансові інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на:

прямі інвестиції - господарські операції, що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою;

портфельні інвестиції - господарські операції, що передбачають купівлю цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку або біржовому товарному ринку;

в) реінвестиції - господарські операції, що передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.90 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, корпоративні права - права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З аналізу наведеного свідчить, що Податковий кодекс України під «інвестицією» розуміє, серед іншого, господарську операцію із придбання корпоративних прав, зокрема, в обмін на кошти.

Особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України, визначені Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 №93/96-ВР (далі - Закон №93/96-ВР).

Відповідно до пункту 2 статті 1 Закону №93/96-ВР іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті (абзац п`ятий статті 2 Закону №93/96-ВР).

Статтею 3 вказаного Закону встановлено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об`єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб`єктами господарської діяльності України.

І Податковий кодекс України і Закон №93/96-ВР придбання корпоративних прав відносять до інвестування, однак не звернули увагу на ключову вимогу підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, а саме, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави має бути внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди». Тобто має бути не просто «інвестиція», а така інвестиція, яка має бути внесена саме в капітал компанії.

Капітал компанії - це сукупність усіх грошових, матеріальних та нематеріальних ресурсів, які інвестуються в діяльність підприємства задля отримання прибутку.

Внесення в капітал компанії - це передача засновниками (учасниками, акціонерами) або новими інвесторами грошових коштів, майна чи інших цінностей у власність підприємства для забезпечення його діяльності. Натомість особа, яка здійснює такий внесок, отримує частку в бізнесі (корпоративні права), право на участь в управлінні компанією та право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів.

Підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, встановлено вимогу саме щодо прямої інвестиції безпосередньо в компанію. Тобто така інвестиція (кошти, майно) перераховуються безпосередньо на банківський чи балансовий рахунок компанії, в результаті чого така компанія реально отримує нові активи, а її статутний або додатковий капітал збільшується.

Натомість придбання частки у статутному капіталі за договором відступлення (купівлі-продажу) прав та обов`язків у попереднього власника  (Кіпр) не є внесенням інвестиції в капітал компанії, оскільки фактично компанія (позивач) не отримала жодних додаткових грошових коштів чи майна на свій баланс для ведення своєї господарської діяльності, адже кошти за договором відступлення (купівлі-продажу) були сплачені на користь продавця (попереднього учасника), а не самого Підприємства, що не призвело до збільшення її капіталу.

Тобто, у спірних правовідносинах компанія, яку придбали не отримав жодної інвестиції (коштів, майна), у її бухгалтерському балансі загальний обсяг капіталу (статутного чи додаткового) залишився незмінним, а кошти сплачені за договором відступлення (купівлі-продажу) отримав продавець (Кіпр).

ВИСНОВОК: З метою застосування підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції (нульова ставка податку) інвестиція має бути внесена безпосередньо в капітал компанії (наприклад, але не виключно, в статутний капітал в грошовій чи іншій формі) у сумі не менше 300 000 USD (або еквівалент).

Іншими словами капітал компанії, що виплачує дивіденди, має бути збільшений за рахунок інвестиції, щоб претендувати на нульову ставку.

Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

   

Матеріал по темі: «Правовий режим дивідендів від частки в статутному капіталі, що належить одному з подружжя»

 

 

Теги: інвестиції в капітал, режим дивідендів, виплати дивідендів нерезиденту, статутний капітал, нульова ставка, конвенція, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Податкова перевірка на підставі інформації іноземних державних органів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є лист компетентного органу (лист Мінфіну іноземної держави, без підпису Міністра) достатньою підставою для призначення податкової перевірки?

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/28565/23, адміністративне провадження № К/990/39836/25; К990/45653/25 (ЄДРСРУ № 139534643) досліджував питання щодо податкової перевірки на підставі інформації іноземних державних органів.

Як передбачено підпунктом 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється якщо контролюючим органом після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків та свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Така перевірка проводиться виключно щодо питань, що стали підставою для проведення такої перевірки.

Наявність підстав для проведення документальної позапланової перевірки відповідно до положень підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України утворює у сукупності існування наступних обставин:

1)    наявний факт проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки;

2)    контролюючим органом отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків;

3)    отримана інформація свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи.

(!!!) Аналіз положень підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України свідчить, що підставою для призначення перевірки визначено виключно наявність факту проведення перевірки, а не наслідки (результати) такої перевірки. Тобто наявність факту проведення перевірки після якої отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що вже були охоплені під час такої попередньої перевірки платника податків і така інформація свідчить про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, є достатніми підставами для призначення перевірки на підставі підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України в незалежності від того, що в подальшому в судовому порядку було скасовано податкове повідомлення - рішення за результатами такої попередньої перевірки з підстав процедурних порушень при проведенні перевірки позивача (проведення перевірки під час дії мораторію, встановленого пунктом 52-2 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України).

Верховний суд наголошує, що скасування податкових повідомлень-рішень з підстав процедурних порушень при проведенні перевірки не означає, що перевірка взагалі «не була проведена» як фізичний чи процедурний факт, а тому для реалізації положень саме підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України є достатньою підставою факт проведення попередньої перевірки безвідносно наслідків такої перевірки.

Відповідно до розділу I глави III Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, ратифікованої Законом України від 17 грудня 2008 року № 677-VI, міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування, підпунктів 19-1.1.32 та 19-1.1.37 пункту 19-1.1 статті 19-1 Податкового кодексу України, підпункту 5 пункту 4 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 375, та з метою забезпечення ефективного обміну податковою інформацією з компетентними органами інших країн щодо правильності застосування податкового законодавства та запобігання ухиленням від сплати податків Міністерством фінансів України видано наказ від 16.04.2022 №118 «Про затвердження Порядку обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн» Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.06.2022 № 606/37942.

Вказаним наказом визначено, що Державна податкова служба України є уповноваженим представником Міністерства фінансів України та компетентним органом України для цілей обміну податковою інформацією відповідно до Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, ратифікованої Законом України від 17.12.2008 № 677-VI, та міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування.

Таким чином Державна податкова служба України є уповноваженим та компетентним органом України для цілей обміну податковою інформацією відповідно до Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, а відповідно є уповноваженим та компетентним органом і у правовідносинах, що регламентовані Конвенцією з Королівством Нідерланди.

У контексті даної справи Суд вважає, що зазначений Лист слід брати до уваги не як документ, який може підтверджувати досягнення будь - яких домовленостей компетентних органів щодо застосування правил Конвенції, а як документ про обмін податковою інформацією достатній для врахування при прийнятті контролюючим органом рішення про призначення перевірки.

Враховуючи, що вищенаведеними нормами права передбачено обмін податковою інформацією з компетентними органами інших країн щодо правильності застосування податкового законодавства та запобігання ухилення від сплати податків, враховуючи отриману інформацію від іноземного державного органу Верховний суд приходить до висновку про наявність у контролюючого органу підстав для призначення та проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України.

ВИСНОВОК:

1)    Правовою підставою податкової перевірки на підставі інформації іноземних державних органів є виключно наявність факту вже проведеної перевірки, а не наслідки (результати) такої перевірки (навіть якщо ППР скасовані в судовому порядку));

2)    «Інформацією іноземних державних органів» може бути навіть лист, який підписаний «керівником відповідного департаменту» з Мінфіну іноземної держави, адже  це є «обміном податковою інформацією»;

3)    Отримана інформація свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, незважаючи – див. п.1.

 

 

Матеріал по темі: «Лист прокуратури, як підстава дляпроведення податкової перевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

Вчинення виконавчого напису без нотаріально-посвідченого кредитного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форми правочинів («письмова» чи «нотаріальна») кредитного договору, договорів застави, іпотеки для вчинення виконавчого напису нотаріуса

Одним із істотних питань у справі №911/3400/24 є те, чи зобов`язаний стягувач, звертаючись до нотаріуса для вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, надати нотаріусу, у тому числі, нотаріально посвідчений кредитний договір, та чи відсутність саме нотаріально посвідченого кредитного договору є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії - виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, а у випадку її вчинення, - для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню (у зв`язку з порушенням нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису). Фактично це питання пов`язане з наступним питанням: чи взагалі можна застосовувати такий інструмент, як виконавчий напис, який чіткий і передбачений Законом України «Про нотаріат», Цивільним кодексом України, за договорами, що забезпечують належне виконання [і є нотаріально посвідченими (наприклад, застава, іпотека)] за кредитними договорами, які, у свою чергу, мають просту письмову форму без нотаріального посвідчення. При цьому, якщо виконавчий напис передбачає звернення стягнення на заставлене майно, а не на заборгованість (гроші) за основним договором.

У пункті 1 «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, наведений перелік нотаріально посвідчених договорів, що передбачають: (1) сплату грошових сум, (2) передачу або повернення майна, а також (3) право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього переліку).

Згідно з вказаним переліком для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів);

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

Граматичний виклад норми у конструкції пункту 1 «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» названого Переліку дає можливість висновувати, що вона передбачає нотаріальне посвідчення договорів, які передбачають:

(1) сплату грошових сум;

(2) передачу або повернення майна:

(3) право звернення стягнення на заставлене майно.

Отже, йдеться фактично про наявність нотаріально посвідчених договорів, якими чітко передбачено: (1) сплату грошових сум, (2) передачу або повернення майна, а також (3) право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього переліку). На думку колегії суддів, саме у нотаріально посвідченому договорі має бути умова про можливість звернення стягнення на заставлене майно.

Верховний суд вважає, що для вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, нотаріусу необхідно надати оригінал нотаріально посвідченого договору застави, на якому і вчиняється виконавчий напис, а також документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання. Водночас законодавчі норми не містять вимоги про надання документів, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання в оригіналі та, що ці документи мають бути нотаріально посвідчені (у тому числі, документ, що встановлює основне зобов`язання).

Такий висновок узгоджується із сформованою нотаріальною практикою, так у справі №916/3006/17 (провадження №12-42звг25) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за обставинами убачається, що кредитний договір не був нотаріально посвідчений, а виконавчий напис здійснено на договорі іпотеки.

Указаний висновок ураховує як саму суть виконавчого напису, як інструменту, так і вимоги Цивільного кодексу України щодо форми правочинів, зокрема, кредитного договору, договорів застави, іпотеки тощо.

В аспекті подібності правовідносин, з огляду на критерії подібності, які викладені у пунктах 25, 26, 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Суд зазначає про подібність справ №911/3400/24 та №758/3725/21, ураховуючи зміст спірних правовідносин (наявність, окрім договору, що встановлює основне зобов`язання, договору застави та вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно на підставі договору застави, а не виконавчого напису про стягнення заборгованості за основним договором, зокрема, кредитним договором), специфіку нормативно-правового регулювання спірних правовідносин (Закон України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій, Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів), тобто за змістовим критерієм, а також висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (який за своїм викладенням має характер універсального) про те, що для звернення стягнення на заставне майно боржника нотаріус вчиняє виконавчий напис саме на документі, що встановлює заборгованість останнього, а не на правочині про забезпечення виконання зобов`язань, зокрема, договорі застави рухомого майна; відсутність нотаріально посвідченого кредитного договору є підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.

Водночас безпосередньо суб`єктний склад у кожній зі справ (фізична чи юридична особа на боці боржника) не мають правового значення для вирішення питання про подібність правовідносин у цих справ, з огляду на вище викладені критерії.

Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною та достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, а, отже, установлення такого порушення має чітко узгоджуватися із законодавчими приписами; формування сталої і послівної судової практики з цього питання впливає на значну кількість осіб, інтересів яких стосується або може стосуватися вирішення цього питання.

Разом з тим, Верховний Суд у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 172/1652/18, від 08 серпня 2022 року у справі № 752/16820/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 278/2416/21, від 28 червня 2023 року у справі №758/3725/21  неодноразово нагадував судам, що встановлення під час вирішення спору про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, тієї обставини, що укладений між банком та позичальником кредитний договір, який наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, вказує на наявність підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.

Ураховуючи наведені вище міркування, з огляду на суспільний аспект: дієвість та ефективність інституту виконавчого напису у кредитних правовідносинах, які забезпечені заставою, іпотекою, Верховний суд вважає, що існують підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28.06.2023 у справі №758/3725/21.

Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис на нотаріально непосвідченомудоговорі поза Законом»

виконавче провадження, Верховний суд, виконавчий напис, кредитний договір, нотаріус, нотаріально непосвідчений, арешт майна, оскарження рішення нотаріуса, держреєстратор, судове рішення, примусове виконання, судова практика