Способи захисту прав продавця (постачальника)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб захисту прав продавця (постачальника) у випадку невчинення покупцем дій щодо прийняття та оплати погодженого умовами укладеного договору товару

20 березня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/8181/24 (ЄДРСРУ № 135655102) досліджував питання щодо ефективності способу захисту прав постачальника у випадку невчинення покупцем дій щодо прийняття та оплати погодженого умовами укладеного договору товару.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у частині другій статті 16 ЦК України. До них відносяться, зокрема: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Щодо застосування такого способу захисту як примусове виконання обов`язку в натурі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2019 у справі № 910/15651/17 (пункт 87) зазначила про те, що цей спосіб захисту застосовується у зобов`язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов`язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов`язку в натурі передбачає імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо) і не спрямоване на підсилення існуючого зобов`язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як його було унормовано сторонами в договорі.

(!) Саме по собі судове рішення про зобов`язання покупця прийняти товар не породжує у покупця обов`язку здійснити оплату вартості такого товару в межах виконання відповідного рішення суду. Крім того, відсутній механізм виконання такого рішення у примусовому порядку.

Водночас, у випадку невиконання покупцем обов`язку по сплаті вартості товару після його прийняття відповідно до судового рішення, постачальник буде змушений повторно звертатися до суду з новим позовом про стягнення вартості переданого товару.

Крім того, договором передбачена складна та поетапна процедура прийняття товару за кількістю та якістю з переліком низки обов`язкових умов щодо його прийняття та порядку вирішення спорів, які можуть виникати на цій стадії (як домовилися діяти сторони у разі виявлення недоліків, включно з можливістю залучення ними для оцінки якості товарів незалежної експертної організації). І зобов`язання судом відповідача прийняти товар відповідно до умов Договору не виключає застосування цієї процедури, а отже і подальших спорів між сторонами щодо відмови покупця прийняти неякісний, некомплектний товар, без належної документації, чи товар, що не відповідає узгодженому між сторонами асортименту. Зокрема, скаржник звертає увагу, що суди попередніх інстанцій помилково визначили кількість товару, який не збігається з асортиментом та кількістю товару, яка передбачена в Договорі з урахуванням вже поставлених товарних партій.

Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Об`єднана палата вважає наявними підстави для уточнення (конкретизації) висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.12.2020 у справі № 910/1144/19 та від 14.05.2024 у справі № 914/1757/22.

Об`єднана палата висновує, що, зважаючи на положення статей 538, 611, 655, 692 ЦК України, у випадку порушення покупцем умов договору закупівлі (купівлі-продажу) продавець може звернутися до таких способів захисту своїх порушених прав:

- відмова від договору (в частині невиконаних зобов`язань);

- вимога про стягнення вартості товару;

- вимога про відшкодування покупцем збитків, яких продавець зазнав внаслідок невиконання покупцем своїх договірних зобов`язань (може бути заявлена як окремо, так і додатково до інших).

У цьому випадку вимога позивача (продавця) про зобов`язання відповідача (покупця) прийняти товар є неефективним способом захисту прав, оскільки товар не був доставлений покупцю. З огляду на встановлені у цій справі обставини до правовідносин сторін підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 692 ЦК України та визначені цією статтею способи захисту прав продавця: 1) вимога оплатити товар, який підлягав продажу (поставці) відповідно до погоджених сторонами умов Договору або 2) відмова від Договору. Також може бути заявлена вимога 3) про відшкодування збитків, завданих невиконанням покупцем своїх договірних зобов`язань.

Незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладені правові висновки, уточнені (конкретизовані) у цій справі Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду.

ВИСНОВОК: Способи захисту прав продавця (постачальника) у випадку не виконання (неналежного виконання) умов договору:

- відмова від договору (в частині невиконаних зобов`язань);

- вимога про стягнення вартості товару;

- вимога про відшкодування покупцем збитків, яких продавець зазнав внаслідок невиконання покупцем своїх договірних зобов`язань (може бути заявлена як окремо, так і додатково до інших).

 

Матеріал по темі: «Трансформація товарного зобов’язання у грошове за непоставлений товар»

 

 

 

Теги: способи захисту прав продавця, несплата покупцем, відмова від договору, стягнення вартості товару, відшкодування збитків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Отримання інформації про власника банківського рахунку, якому помилково перераховані кошти

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розкриття банком інформації, яка необхідна для ідентифікації власника банківського рахунку з метою звернення до нього із заявою про повернення помилково перерахованих грошових коштів

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/40704/25, провадження № 61-1508св26 (ЄДРСРУ № 136318797) досліджував питання щодо розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи, яка необхідна для ідентифікації власника банківського рахунку з метою звернення до нього із заявою про повернення помилково перерахованих грошових коштів.

За приписами частини першої статті 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта; відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених Законом про банки і банківську діяльність.

Відповідно до статті 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку. Банки зобов`язані на вимогу клієнта надати, зокрема, інформацію та консультації з питань надання банківських послуг.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку, є банківською таємницею.

У статті 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що банки зобов`язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Таким чином, інформація, про особу-власника банківського рахунку, якому емітовано платіжну картку: повне прізвище, ім`я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків, зареєстровану адресу місця проживання власника рахунку, номери засобів зв`язку, законом віднесено до категорії інформації з обмеженим доступом, стосовно якої не забезпечується вільний доступ усіх осіб.

Щодо отримання та розкриття такої інформації в чинному законодавстві встановлені певні процедури доступу та обґрунтовані обмеження в реалізації прав.

Так, відповідно до пункту 1.4 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267 (далі - Правила), банки зобов`язані за погодженням з клієнтом відображати в договорах, що укладаються між банком і клієнтом, застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її незаконне розголошення або використання.

У пункті 3.1 Правил передбачено, що письмовий запит та/або дозвіл клієнта про розкриття інформації, що містить банківську таємницю і власником якої є такий клієнт, складається за довільною формою. Письмовий запит (дозвіл) фізичної особи - клієнта банку має бути підписаний цією особою. Її підпис має бути засвідчений підписом керівника банку чи вповноваженою ним особою та відбитком печатки банку або нотаріально. Письмовий запит (дозвіл) юридичної особи - клієнта банку має бути підписаний керівником або вповноваженою ним особою та скріплений печаткою юридичної особи. Запит та/або дозвіл клієнта може бути включений до договору про надання банківських послуг, що укладається між клієнтом і банком. У договорі також можуть бути визначені підстави та межі розкриття банком інформації, що становить банківську таємницю клієнта. На письмовий запит власника інформації, що становить банківську таємницю, або з його письмового дозволу, банк розкриває таку інформацію в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі.

Згідно з положеннями статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу відповідної юридичної чи фізичної особи, або за рішенням суду.

Вищевказаною нормою також передбачено коло суб`єктів, які мають право вимагати безпосередньо від банку розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, яке може змінюватися виключно на підставі закону. При цьому вказані суб`єкти мають право на отримання лише обмеженої інформації з урахуванням виконуваних ними функцій та з питань, зазначених у відповідному законі стосовно визначених суб`єктів.

У пункті 11 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Порядок розгляду судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, врегульований у Главі 12 ЦПК України.

Пунктами 4 та 5 частини першої статті 348 ЦПК України передбачено, що у заяві до суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи має бути зазначено: обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання.

Згідно з частиною другою статті 350 ЦПК України, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав і повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні заяви.

Вищезазначене у своїй сукупності дає підстави для висновку, що встановлення судом відсутності підстав для розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, та/або повноважень у заявника вимагати її розкриття є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні заяви, а не відмови у відкритті провадження у справі.

Схожі висновки щодо застосування приписів Глави 12 ЦПК України викладені у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 757/53921/23-ц (провадження № 61-7087св24).

(!!!) Якщо заява не містить жодних вимог, порушених, зокрема, до банку, як заінтересованої особи, то Верховний суд вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності спору про право, що унеможливлює вирішення питання про розкриття банківської таємниці у порядку окремого провадження.

Більше того колегія суддів вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо характеру заяви як заяви про забезпечення доказів у справі з огляду на таке.

Відповідно до частини першої, другої статті 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Згідно із статтею 117 ЦПК України у заяві про забезпечення доказів обов`язково зазначається: докази, забезпечення яких є необхідним, а також обставини, для доказування яких вони необхідні; обґрунтування необхідності забезпечення доказів; спосіб, у який заявник просить суд забезпечити докази, у разі необхідності - особу, у якої знаходяться докази.

Відтак комплексний аналіз наведеного дає підстави для висновку, що забезпечення доказів здійснюється лише за наявності ризику їх подальшої втрати.

Звертаючись до суду із заявою про розкриття інформації, що становить банківську таємницю, позивач не порушував перед судом питання про забезпечення доказів, але мав на меті отримати інформацію щодо особи, на ім`я якої відкрито банківський рахунок, за відсутності якої він позбавлений можливості звернутися до суду як із позовом про повернення безпідставно набутих грошових коштів, так і з заявою про вжиття заходів забезпечення доказів, оскільки в силу приписів пункту 3 частини першої статті 117 ЦПК України та пункту 2 частини третьої статті 175 ЦПК України як у змісті заяви про вжиття заходів забезпечення доказів, так і у змісті позовної заяви мають бути зазначені, зокрема повне найменування або ім`я сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження або місце проживання чи перебування, поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету, тобто відомості щодо інших учасників справи.

Отже, характер порушеної перед судом заяви для вирішення питання про розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю повинен розглядатися в порядку окремого провадження у справі.

При  розгляді справи судам необхідно з`ясувати характер інформації, розкриття якої просить заявник, а також дослідити наявність підстав для розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, і повноважень заявника вимагати її розкриття, а також урахувати, що відсутність останніх є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні заяви, а не для відмови у відкритті провадження у справі.

ВИСНОВОК: Аналогічна справа повинна розглядатися в порядку окремого провадження, а суд повинен з’ясувати підстави для розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю і повноваження заявника вимагати її розкриття.

 

Матеріал по темі: «Розкриття банківської таємниці на запитподаткового органу»

 

 

Теги: банківська таємниця, банківська тайна, відкриття інформації прокурору, рахунок в банку, розрахунковий рахунок, кількість грошей, гарантування таємниці, обсяг коштів, стан рахунку, грошові кошти, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виділення майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації при поділі майна подружжя

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 509/4496/23, провадження № 61-1056св26 (ЄДРСРУ № 136318749) досліджував питання щодо ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення із нього грошової компенсації при поділі майна подружжя.

Верховний Суд враховує, що згідно зі статтею 364 ЦК, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Приписи статті 364 ЦК хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

(!) Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Аналіз наведених приписів ЦК дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

У спірних правовідносинах підлягають застосуванню висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23.

Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом.

ВИСНОВОК: Таким чином, встановлення обставин, які стосуються можливості сплатити компенсацію вартості частки та втрати єдиного житла, впливає на правильність вирішення спору, такі аргументи були одним із ключових доводів відповідача.

 

 Матеріал по темі: «Способи поділу майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Способи поділу майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: способи та порядок поділу спільної сумісної власності подружжя в судовому порядку

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 509/4496/23, провадження № 61-1056св26 (ЄДРСРУ № 136318749) досліджував питання щодо способів та порядку поділу спільної сумісної власності подружжя в судовому порядку.

Верховний Суд звертає увагу, що Главою 8 Сімейного кодексу України врегульований правовий режим права спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності на майно кожним з подружжя.

(!) Поділ майна подружжя здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності - присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 71 СК України якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта, п`ята статті 71 СК України).

Верховний Суд зазначає, що за відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Суд може застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості і частки кожного із подружжя у спільному майні. Розподіл речей є самостійним способом поділу подружнього майна та має місце при наявності кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей, які за своєю природою не можуть бути поділені в натурі. Так, суд може розподілити між подружжям будь-які об`єкти права спільної власності, передавши кожному з подружжя певну їх кількість.

Крім того, у процесі поділу майна суд може одночасно застосувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів речей застосувати їх поділ в натурі, стосовно інших - здійснити передання одному із подружжя з зобов`язанням певної компенсації другому, а треті види речей - розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. При цьому враховується вартість окремих речей, а також загальна вартість майна, що передається кожному з подружжя.

Норми законодавства України щодо способів та порядку поділу спільної сумісної власності подружжя покликані, у тому числі, створити ефективний механізм охорони прав співвласника, право на частку якого припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення.

Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2024 року у справі № 679/533/21 (провадження № 61-8759св24).

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 615/1364/16-ц (провадження № 61-6575св19) сформульовано висновок про те, що аналіз статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитись із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Обрання судом під час вирішення спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просить позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.

ВИСНОВОК: Майно колишнього подружжя може бути поділене між ними різними способами, причому суд може не погодитись із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб.

 

Матеріал по темі: «Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Звернення з позовом про звільнення майна з-під арешту (предмету іпотеки)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості звернення з позовом до суду про звільнення майна з-під арешту (предмету іпотеки) у разі закінчення виконавчого провадження

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 204/1362/25, провадження № 61-72св26 (ЄДРСРУ № 136318728) досліджував питання щодо особливостей звернення з позовом до суду про звільнення майна з-під арешту (предмету іпотеки) у разі закінчення виконавчого провадження.

 

Щодо підстав звернення з позовом про звільнення майна (іпотеки) з-під арешту

Верховний Суд у постановах від 30 червня 2021 року в справі № 337/800/19, від 14 грудня 2022 року в справі № 362/2317/21 зазначав, що у разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. Відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а, отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.

У постанові від 31 травня 2023 року у справі № 296/314/19 Верховний Суд дійшов висновку, згідно з яким позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений як власником, так і особою, яка має передбачене законом речове право на чуже майно.

Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, згідно з якими у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Схожі за змістом норми містить Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII у частинах першій, другій статті 40.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 вказала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

1)    у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

2)    у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Частиною третьою статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено особливості процедури зняття арешту з майна, зокрема, з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт може бути знятий за рішенням суду.

Аналогічні положення містять частини третя, п`ята статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII.

(!)  Отже, суд має відповідну компетенцію для розгляду справи про зняття арешту з майна, накладеного під час виконавчих процедур.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2025 року у справі № 370/471/21.

Слід вказати, що зареєстрована заборона відчуження майна, здійснена на користь самого іпотекодержателя не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем, адже в такому випадку державна реєстрація права власності за іпотекодержателем не свідчить про суперечність уже зареєстрованому обтяженню (подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15 та від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19).

Водночас наявність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про обтяження хоч і не позбавляє іпотекодержателя можливості звернути стягнення на предмет іпотеки та зареєструвати за особою право власності на спірне домоволодіння, проте створює перешкоду у здійсненні правомочностей власника, зокрема права розпорядження належним йому майном. Такі обставини свідчать про порушення прав позивача, гарантованих статтею 41 Конституції України, статтями 317, 319 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 932/6999/21.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

 

Щодо строків (позовна давність) звернення з позовом про звільнення майна з-під арешту

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11 зазначено, що наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) нескасованого арешту на майно, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Щодо позовної давності, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 вже зазначала, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права, а тому є різновидом негаторного позову.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 березня 2026 року у справі № 359/7436/2

(!!!) Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця і на таку вимогу не поширюється позовна давність.

ВИСНОВОК: Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно) і на таку вимогу не поширюється позовна давність.

Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.

Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

  

Матеріал по темі: «Виключення відомостей проборжника з Єдиного реєстру боржників»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов