15/11/2026

Розірвання договору про участь у ФФБ у зв`язку з істотним порушенням строків будівництва

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість розірвання договору про участь у ФФБ у зв`язку з істотним порушенням строків будівництва та стягнення пені 

11 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/6378/25, провадження № 61-13116св25 (ЄДРСРУ № 141424605) досліджував питання щодо можливості розірвання договору про участь у ФФБ у зв`язку з істотним порушенням строків будівництва та стягнення пені. 

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 

У частині першій статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. 

Відповідно до частини першої статті 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). 

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами. 

Закон № 978-IV встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами (стаття 1). 

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону № 978-IV управитель - фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду та відповідає вимогам, встановленим цим Законом. 

Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити ФФБ. ФФБ не є юридичною особою. ФФБ може бути двох видів - ФФБ виду А та ФФБ виду Б. Для ФФБ виду А поточну ціну вимірної одиниці об`єкта будівництва, споживчі властивості об`єктів інвестування та об`єкта будівництва, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, при цьому він приймає на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об`єкта будівництва та зобов`язаний своєчасно ввести його в експлуатацію відповідно до проектної документації і виконати усі необхідні роботи для дотримання технічних характеристик об`єктів інвестування та об`єкта будівництва, незалежно від обсягу фінансування (частини перша - третя статті 11 Закону № 978-IV). 

Правила ФФБ визначають вид ФФБ, процедуру створення ФФБ, порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів, порядок встановлення управління майном, умови, особливості та обмеження здійснення управління майном, напрями та порядок використання залучених коштів, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, типи вимірних одиниць об`єктів інвестування, порядок та умови закріплення об`єкта інвестування за довірителем, розмір винагороди управителя, відповідальність управителя і забудовника за невиконання прийнятих на себе зобов`язань, порядок отримання довірителем страхового відшкодування у разі несвоєчасного введення об`єкта будівництва в експлуатацію, невиконання робіт, передбачених договором між управителем і забудовником та договором між управителем і установником фонду, або неналежного виконання таких робіт та інші умови функціонування ФФБ (частина друга статті 12 Закону № 978-IV). 

Система функціонування ФФБ передбачає, зокрема, можливість дострокового припинення управління майном за ініціативою довірителя, відкріплення від нього об`єкта інвестування, повернення довірителю коштів у розмірі та у порядку, визначених Правилами ФФБ, внаслідок зменшення обсягу підтвердженого замовлення на будівництво; здійснення управителем ФФБ контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів; повернення забудовником коштів до ФФБ на вимогу управителя у випадках зменшення обсягу підтвердженого замовлення внаслідок відмови довірителя від участі у ФФБ, а також в інших випадках, визначених договором; здійснення управителем ФФБ контролю за виконанням забудовником своїх зобов`язань за договором (абзаци шостий, одинадцятий - тринадцятий частини першої статті 13 Закону № 978-IV). 

Управитель ФФБ при здійсненні управління ФФБ несе відповідальність за дотримання обмежень довірчої власності управителя, визначених Правилами ФФБ і визнаних довірителями ФФБ; несе зобов`язання перед довірителями ФФБ у межах договору про участь у ФФБ (абзаци перший - третій частини другої статті 13 Закону № 978-IV). 

Згідно зі статтею 18 Закону № 978-IV управитель здійснює контроль за дотриманням забудовником умов та зобов`язань за договором з метою своєчасного запобігання виникненню ризикових ситуацій у процесі будівництва внаслідок дій забудовника, що можуть призвести до: змін технічних характеристик об`єктів будівництва та/або об`єктів інвестування; погіршення споживчих властивостей об`єктів будівництва та/або об`єктів інвестування; зростання вартості будівництва більше ніж на двадцять відсотків; збільшення строків будівництва більше ніж на дев`яносто днів. У разі виявлення управителем ризику порушень умов договору управитель має право припинити фінансування будівництва, вимагати розірвання договору, повернення забудовником усіх спрямованих на фінансування будівництва цього об`єкта коштів, відшкодування заподіяних забудовником збитків, перерахування на рахунок ФФБ коштів, необхідних для розрахунків з довірителями відповідно до вимог статті 20 цього Закону, що виходять із ФФБ у зв`язку із розірванням договору про участь у ФФБ, а також здійснювати інші заходи щодо виконання забудовником своїх зобов`язань за договором, визначені цим Законом. 

Забудовник зобов`язаний на вимогу управителя протягом строку, визначеного в договорі, повернути грошові кошти на рахунок ФФБ або уступити майнові права на нерухомість, яка є об`єктом будівництва, чи на інші предмети іпотеки управителю з додержанням вимог статті 10 цього Закону, якщо інше не передбачене договором. 

У разі порушення забудовником строків спорудження об`єкта будівництва або у разі неналежного виконання управителем своїх обов`язків, передбачених частиною першою цієї статті, довіритель має право вимагати від управителя дострокового розірвання договору та виплати йому коштів. Управитель зобов`язаний виплатити довірителю кошти у сумі, що визначається відповідно до статті 20 цього Закону при відмові довірителя від участі у ФФБ і не може бути меншою за суму, внесену довірителем до ФФБ. Довіритель не сплачує управителю винагороду за виплату йому коштів у разі, якщо довіритель відмовляється від участі у ФФБ з підстав, визначених цією частиною. 

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України). 

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. 

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 759/16734/15-ц вказано, що «згідно з Правилами ФФБ виду А забудовник організує спорудження об`єкта будівництва та передає довірителям об`єкти інвестування з урахуванням комплексу робіт, передбачених Технічною характеристикою на цей об`єкт будівництва (пункт 4.7). При цьому визначеним у договорі обов`язком управителя ФФБ є здійснення управління грошовими коштами довірителя з метою їх використання для фінансування спорудження об`єкта інвестування, та після введення його в експлуатацію - надання довірителю довідки, яка підтверджує право довірителя на отримання у власність закріпленого за ним об`єкта інвестування. Позивач не довів, що збільшення строків будівництва об`єкта інвестування та непередання його у власність позивачу сталися внаслідок дій чи бездіяльності зі сторони відповідача. З урахуванням частини четвертої статті 18 Закону № 978-IV, місцевий суд, з яким також погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано вказав на право позивача вимагати дострокового розірвання договору та виплати йому коштів управителем у порядку, встановленому договором». 

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2025 року у справі № 752/8593/24 зроблено такі висновки: «судами встановлено, що 14 березня 2024 року позивачка зверталася до ТОВ «ФК «Житло-Капітал» із заявою про розірвання договору про участь у ФФБ № 50-1002/2022-1 від 10 лютого 2022 року у зв`язку з істотним порушенням строків будівництва. Відповідач не заперечував того факту, що будівництво об`єкта інвестування не закінчено, будинок не введено в експлуатацію і право власності на квартиру не перейшло до позивачки на момент вирішення спору. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши усі надані сторонами докази, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, мотивовано виходив з того, що ТОВ «ФК «Житло-Капітал» як управитель ФФБ виду А «ЖК Голосіївська долина » (ІІІ пусковий комплекс - будинок АДРЕСА_4), взяті на себе зобов`язання не виконав належним чином, строки спорудження об`єкта будівництва істотно порушені забудовником, що наділяє ОСОБА_1 правом вимагати розірвання договору та повернення сплачених коштів. Відповідачем не було надано доказів здійснення управителем дієвих заходів контролю, що передбачені Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Враховуючи вищезазначене, суди правильно застосували положення частини другої статті 651 ЦК України, частини четвертої статті 18 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». 

ВИСНОВОК: Встановивши, що укладений між сторонами договір на час вирішення спору належним чином не виконується, порушено строки спорудження об`єкта суд дійшов обґрунтованого висновку, що наведені обставини свідчать про істотне порушення умов укладеного між сторонами договору про участь у ФФБ, що надає право вимагати розірвання укладеного між сторонами договору про участь у ФФБ та повернення сплачених коштів на підставі частини четвертої статті 18 Закону № 978-IV.

 

 

 

Матеріал по темі: «Доплата за фактичні квадратні метри об`єкту інвестування»

 

 





Теги: забудовник, споживач, будівництва житла, фонд фінансування будівництва, ФФБ, майнові права, недобудова, право власності на недобудову, порушення строків, введення в експлуатацію, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов




13/11/2026

Заволодіння чужим цифровими активами: крадіжка чи шахрайство

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Заволодіння чужим цифровими активами шляхом несанкціонованого використання засобів авторизації: крадіжка чи шахрайство 

02 листопада 2026 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 755/8937/21, провадження № 51-2852кмо25 (ЄДРСРУ № 141390333) досліджувала питання правової кваліфікації дій особи, яка протиправно заволодіває майном (коштами чи іншими цифровими активами), що перебуває на банківських або інших електронних рахунках, з використанням несанкціоновано здобутих або підроблених засобів авторизації чи платіжних інструментів для проведення автоматизованих операцій. 

Обов`язковою ознакою складу шахрайства є використання специфічного способу заволодіння майном - обману або зловживання довірою, що полягає у безпосередньому інформаційному впливі на свідомість і волю фізичної особи (власника майна або особи, уповноваженої на розпорядження ним). Внаслідок такого впливу у потерпілого створюється викривлене уявлення про дійсність, під впливом якого він вчиняє активну вольову дію - добровільно передає майно чи право на нього. За таких обставин передача майна відбувається відкрито, і володілець майна усвідомлює факт такої передачі. 

Технічні пристрої, комп`ютерні програми, банкомати та автоматизовані інформаційні системи не наділені правосуб`єктністю, власною свідомістю чи волею. Вони функціонують виключно за наперед визначеними алгоритмами. Подання автоматизованій системі підробленого платіжного інструмента, несанкціоноване введення автентичних реквізитів чи ПІН-кодів не утворюють обману у кримінально-правовому розумінні, оскільки система не «вводиться в оману», а лише механічно звіряє зчитаний цифровий код із даними у базі, і у разі виконання передбачених алгоритмом умов виконує передбачені відповідною системою дії. 

(!) У таких випадках має місце не вплив на свідомість особи, а протиправне використання алгоритмів функціонування певної системи з метою отримання несанкціонованого доступу до майна. 

При вчиненні крадіжки (ст. 185 КК) майно вибуває з володіння власника поза його волею, таємно, коли потерпілий чи уповноважена особа не усвідомлює факт протиправного вилучення у момент його вчинення. Проведення автоматизованих операцій із зняття чи переказу коштів за допомогою скомпрометованих засобів авторизації відбувається непомітно для володільця рахунку та працівників банку, що повністю відповідає конструктивним ознакам таємного викрадення чужого майна. 

ВАЖЛИВО: Використання новітніх способів доступу до чужого майна не перетворює таємне його викрадення у шахрайство. 

ОП вже висловлювала свою позицію щодо розмежування шахрайства та крадіжки (постанова від 17 жовтня 2022 року (справа № 686/13801/16-к), відповідно до якої обман як спосіб шахрайства полягає в повідомленні неправдивих відомостей або у приховуванні відомостей про обставини, повідомлення яких мало б суттєве значення для рішення про передачу майна або права на майно, за наявності обов`язку їх повідомити. 

До адресатів обману при вчиненні шахрайства належать як власники, так і інші особи, уповноважені власником або законом на вчинення дій стосовно майна. 

При цьому колегія суддів зауважила, що повідомлення неправдивих відомостей або замовчування відомостей є особливими видами інформаційного впливу на психіку особи з метою змусити останню виконати певні дії в інтересах того, хто обманює, який призводить до того, що особа перекручено сприймає дійсність, а отже, здійснює процес мислення на ґрунті омани, що й обумовлює зовні добровільне волевиявлення особи, яка володіє майном, на передачу майна чи права на нього винному, а отже і наступне фактичне протиправне заволодіння тим чужим майном або набуття права на таке. 

Тобто, ОП у цьому рішенні ствердила, що обман може бути застосовано щодо людини, яка наділена свідомістю, а не щодо машини чи визначеного алгоритму . Така позиція ніким не оспорюється і про відступ від неї питання перед ОП не порушувалось. 

Таким чином, слід зробити висновок, що якщо особа не вводить в оману касира, менеджера банку, власника рахунку чи іншу людину, а лише подає АТМ підроблену картку та правильний пін-код, то людського волевиявлення на передачу майна у момент вилучення немає. 

Саме таку позицію слід застосовувати при кваліфікації дій особи, яка протиправно заволодіває чужим майном шляхом введення в автоматизовану систему банку неправдивих відомостей або з використанням підробленої (викраденої, знайденої) платіжної карти чи з використанням інформації про реквізити справжньої карти, якщо при цьому був відсутній вплив безпосередньо на фізичну особу (касира, менеджера тощо). 

ВИСНОВОК щодо застосування ст. 185 КК: 

Заволодіння чужим майном (зокрема коштами чи цифровими активами) шляхом несанкціонованого використання засобів авторизації, розрахункових чи платіжних інструментів для проведення автоматизованих операцій за відсутності інформаційного впливу на свідомість і волю людини, які б зумовили добровільну передачу нею майна, підлягає кваліфікації як таємне викрадення чужого майна (крадіжка).

 

 

 

Матеріал по темі: «Обшук на осліп»

 

 





 

Теги: крадіжка цифрових активів, шахрайство, кваліфікація злочину, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов






12/11/2026

Специфіка оподаткування операцій у митному режимі реекспорту продуктів переробки

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оподаткування вивезення товарів у митному режимі реекспорту та митне оформлення продуктів переробки 

05 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/5640/25, адміністративне провадження № К/990/13178/26 (ЄДРСРУ № 141249404) досліджував питання щодо специфіки оподаткування операцій у митному режимі реекспорту продуктів переробки. 

Положеннями статті 206 Податкового кодексу України визначено особливості оподаткування операцій під час переміщення товарів через митний кордон України залежно від обраного митного режиму. 

Так, відповідно до пункту 206.5 статті 206 Податкового кодексу України операції з вивезення товарів у митному режимі реекспорту звільняються від оподаткування, крім операцій з вивезення відповідно до пунктів 3 (щодо товарів у вигляді продуктів їх переробки) та 5 частини першої статті 86 Митного кодексу України, що оподатковуються податком за ставкою, визначеною підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 цього Кодексу. 

Відповідно до частини першої статті 85 Митного кодексу України реекспорт - це митний режим, відповідно до якого товари, що були раніше ввезені на митну територію України або на територію вільної митної зони, вивозяться за межі митної території України без сплати вивізного мита та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. 

Положеннями статті 86 Митного кодексу України визначено умови поміщення товарів у митний режим реекспорту. 

Згідно з положеннями частини першої статті 86 Митного кодексу України митний режим реекспорту може бути застосований до товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та: 

1) після ввезення на митну територію України перебували під митним контролем та не були поміщені у митний режим (у тому числі у зв`язку з обмеженнями чи заборонами щодо ввезення таких товарів на митну територію України); 

2) були поміщені у митний режим тимчасового ввезення та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, а також змін, що допускаються у разі використання таких товарів у митному режимі тимчасового ввезення; 

3) були поміщені у митний режим переробки на митній території та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, або у вигляді продуктів їх переробки; 

4) були поміщені у митний режим митного складу та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання; 

5) були поміщені у митний режим імпорту і повертаються нерезиденту - стороні зовнішньоекономічного договору, згідно з яким ці товари поміщувалися у цей режим, у зв`язку з невиконанням (неналежним виконанням) умов цього договору або з інших обставин, що перешкоджають його виконанню, якщо ці товари: 

а) вивозяться протягом шести місяців з дати поміщення їх у митний режим імпорту; 

б) перебувають у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування, зберігання та використання (експлуатації), внаслідок якої були виявлені недоліки, що спричинили реекспорт товарів; 

6) визнані помилково ввезеними на митну територію України. 

Переробка на митній території - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари піддаються у встановленому законодавством порядку переробці з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування до них заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (частина перша статті 147 Митного кодексу України). 

Статтею 154 Митного кодексу України визначено порядок митного оформлення продуктів переробки. 

Так, згідно з положеннями частин першої - третьої статті 154 Митного кодексу України під час реекспорту продуктів переробки вони підлягають декларуванню митним органам з поданням переліку українських товарів, витрачених під час здійснення операцій з переробки іноземних товарів, із зазначенням їх кількості та вартості. 

Декларант має право заявити українські товари (крім палива та енергії), що повністю використані під час переробки іноземних товарів, у митний режим експорту. Митне оформлення в такому випадку здійснюється у порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами України для митного оформлення експорту українських товарів. 

Продукти переробки можуть реекспортуватися однією чи кількома партіями. Допускається вивезення продуктів переробки за межі митної території України не через той митний орган, через який товари ввозилися на цю територію для переробки. 

Таким чином, Суд зазначає, що положеннями пункту 206.5 статті 206 Податкового кодексу України передбачено, що операції з вивезення товарів у митному режимі реекспорту звільняються від оподаткування, крім, зокрема, операцій з вивезення товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та були поміщені у митний режим переробки на митній території та вивозяться за межі митної території України у тому самому стані, в якому вони були ввезені на митну територію України, крім природних змін їх якісних та/або кількісних характеристик за нормальних умов транспортування та зберігання, або у вигляді продуктів їх переробки (у відповідності до пункту 3 частини першої статті 86 Митного кодексу України), що оподатковуються податком за ставкою, визначеною підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 цього Кодексу. 

Підпунктом 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України встановлено, що за нульовою ставкою оподатковуються операції з вивезення товарів за межі митної території України, зокрема, у митному режимі реекспорту, якщо товари поміщені у такий режим відповідно до пунктів 3 (щодо товарів у вигляді продуктів їх переробки) та 5 частини першої статті 86 Митного кодексу України. 

Так  Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03 квітня 2020 року у справі №813/2377/16 зазначав про узгодженість приписів статті 206 Податкового кодексу України та статті 86 Митного кодексу України щодо оподаткування спірних операцій за ставкою визначеною положеннями підпункту 195.1.1 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України.

ВИСНОВОК: Митний режим реекспорту продуктів переробки може бути застосований до товарів, які при ввезенні на митну територію України мали статус іноземних та були поміщені у відповідний митний режим на митній території (зокрема, режим переробки), а також, що під час реекспорту продуктів переробки такі підлягають декларуванню митними органами з поданням декларантом переліку українських товарів, витрачених під час здійснення операцій з переробки іноземних товарів, із зазначенням їх кількості та вартості тощо.

 

 

Матеріал по темі: «(Недо)розмитнення та придбання із-за кордону автомобіля по довіреності»

 

 






Теги: митний контроль, продовження здійснення митного контролю, документальна перевірка, обґрунтована підозра, недостовірні відомості декларанта, заниження митної вартості, другорядний метод, судова практика, Верховний суд , Адвокат Морозов


Майно ФОП при поділі спільного майна подружжя

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: майно фізичної особи-підприємця при поділі спільного майна подружжя 

09 листопада 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/19347/23, провадження № 61-7146св26 (ЄДРСРУ № 141299705) досліджував питання щодо майна ФОП при поділі спільного майна подружжя. 

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (постанови Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 487/2337/22, від 24 жовтня 2024 року у справі № 753/10230/20, від 19 лютого 2025 року у справі № 522/11159/21). 

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)). 

Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості. 

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а вразі недосягнення згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. 

Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати все спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц). 

Отже, рівність часток подружжя під час поділу майна обумовлена обсягом спільного майна та його вартістю.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку, а тому для дотримання такого принципу необхідно встановлювати увесь обсяг набутого подружжям майна та досліджувати його вартість. 

Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). 

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України. 

Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. 

Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. 

(!) Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна. 

Таким чином системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. 

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15, а також Верховного Суду, викладеним у змісті постанови від 03 серпня 2022 року у справі № 444/2565/16-ц та від 04 лютого 2026 року у справі № 175/3524/23, провадження № 61-5755св25 (ЄДРСРУ № 134085463). 

Разом з тим, майно фізичної особи-підприємця, яке придбано за кошти підприємця від своєї діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України (постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 127/21185/18 (провадження № 61-5544св20)). 

ВИСНОВОК: Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

 

 

 

Матеріал по темі: «Статус ФОП та нерухомість не є ознакою здійснення господарської діяльності»

 

 





ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов


08/11/2026

Контроль слідчим суддею за дотриманням розумних строків у кримінальному провадженні

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Контроль слідчим суддею за дотриманням розумних строків у кримінальному провадженні та можливість оскарження такого рішення в апеляційному порядку 

23 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 757/29843/19-к, провадження № 13-70кс25 (ЄДРСРУ № 140499349) відповідала на питання чи наділяє чинний КПК слідчого суддю повноваженням здійснювати контроль щодо дотримання розумних строків у кримінальному провадженні та чи існує для цього окрема процедура або ж слідчий суддя повинен керуватися загальними засадами кримінального провадження у цих випадках.

Відповідно до положень п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК до повноважень слідчого судді суду першої інстанції належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. 

У ч. 2 ст. 28 КПК встановлено загальне правило, що проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд. 

Однак на додаток до цього ч. 6 ст. 28 КПК унормовує, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи, права чи інтереси яких обмежуються під час досудового розслідування, мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом. 

Відповідно до положень частин 1, 2 ст. 114 КПК для забезпечення виконання сторонами кримінального провадження вимог розумного строку слідчий суддя, суд має право встановлювати процесуальні строки у межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин, встановлених під час відповідного кримінального провадження. Будь-які строки, що встановлюються прокурором, слідчим суддею або судом, не можуть перевищувати меж граничного строку, передбаченого цим Кодексом, та мають бути такими, що дають достатньо часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень та не перешкоджають реалізації права на захист. 

Системний аналіз наведених положень КПК свідчить, що ч. 2 ст. 28 цього Кодексу покладає на слідчого суддю обов`язок забезпечити розумність строків вирішення ним самим питань, віднесених до його компетенції, а ч. 6 ст. 28 і ст. 114 КПК цього Кодексу наділяють його більш загальними повноваженнями щодо контролю розумності строків досудового розслідування. 

Встановлення слідчим суддею процесуальних строків є однією з форм здійснення судового контролю за дотриманням принципу розумності строків кримінального провадження, який по суті є додатковим процесуальним інструментом, що сприяє належному перебігу розслідування і покликаний забезпечити додаткові гарантії, визначені КПК щодо ефективності досудового розслідування.

Однак важливо зауважити, що слідчий суддя може здійснювати контроль за дотриманням розумних строків як у межах процедур, які прямо передбачені КПК (наприклад, слідчий суддя може встановити строк виконання доручення про проведення слідчої (розшукової) дії на підставі ч. 5 ст. 333, продовжити строк досудового розслідування в порядку ст. 295-1, визначити строк ознайомлення для ознайомлення з матеріалами в порядку ч. 10 ст. 290 тощо), так і поза межами таких процедур (зокрема, ч. 6 ст. 28 і ст. 114 КПК не містять жодних обмежень щодо цього). 

В останньому випадку слідчий суддя по суті керується положеннями, які визначають загальні засади кримінального провадження, до яких відноситься і ст. 28 КПК. Таким чином, це є першою ознакою (критерієм) того, що ухвали слідчих суддів щодо встановлення розумних строків, які прийняті не в межах існуючих процедур, а виключно на підставі статей 28 і 114 КПК, підлягають апеляційному оскарженню (відповідно до наведених вище критеріїв). 

Однак з огляду на загальний характер цих норм мова може йти про дуже широке коло строків, які потенційно можуть бути встановлені слідчим суддею у межах як кримінального провадження загалом, так і окремих процесуальних дій. Це означає, що частина таких рішень слідчих суддів потенційно може мати лише обмежений вплив на кримінальне провадження, але інша частина - вирішальний. 

Отже, другий критерій буде дотримано саме у випадку, якщо така ухвала слідчого судді має не обмежений, а визначальний вплив на рух досудового розслідування чи кримінального провадження загалом. 

ВИСНОВОК: Таким чином, апеляційному перегляду підлягають ухвали слідчого судді про встановлення процесуальних строків, ухвалені на підставі статей 28, 114 КПК поза межами процедур, які прямо передбачені КПК, за умови, що вони мають визначальний вплив на рух досудового розслідування чи кримінального провадження загалом.

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про скасування чи відмову у скасуванні арешту майна»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов




Перерахування коштів юридичній особі, місцезнаходженням якої є тимчасово окупована територія

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території зокрема щодо примусового виконання судового рішення про стягнення коштів 

15 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3831/22 (ЄДРСРУ №140611436) досліджував питання щодо примусового виконання судового рішення про стягнення коштів юридичної особи зареєстрованої на окупованій території. 

Статтею 13 Закону №1207-VII визначені особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території. 

Зазначеною нормою, передбачено, зокрема, що: 

- положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями. 

В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями (частина перша); 

- здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. 

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (частина друга); 

- під час режиму тимчасової окупації платіжний режим діє з урахуванням того, що система електронних платежів Національного банку України та внутрішньодержавні платіжні системи, платіжними організаціями яких є резиденти України, не застосовуються на тимчасово окупованій території. 

На тимчасово окуповану територію поширюються норми Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" з урахуванням того, що електронні платіжні засоби, емітовані на тимчасово окупованій території, у тому числі мобільні платіжні інструменти, не можуть використовуватися на іншій території України з метою ініціювання переказу коштів (частина третя); 

- переказ коштів між тимчасово окупованою територією та іншою територією України забороняється (частина шоста). 

Відповідно до пунктів першого і третього частини першої статті 3 Закону №1207-VII, для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією, зокрема, визначається: 

- сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (пункт 1);

інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п. 3); 

Верховний Суд зазначає, що мета запровадження обмежень, передбачених статтею 13 Закону №1207-VII, полягає у захисті національних інтересів, безпеки держави та недопущенні фінансування держави-агресора чи колабораційної діяльності на окупованих територіях. 

У постанові Верховного Суду від 06 листопада 2025 року у справі №911/3091/23, сформовано чіткий правовий висновок у подібних правовідносинах, згідно з яким "зміна податкової адреси позивача, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, на іншу територію України є обов`язковою умовою для стягнення у судовому порядку на його користь коштів передплати за договором, оскільки перерахування коштів з рахунку відповідача на рахунок позивача є господарською операцією, що є частиною господарської діяльності позивача, яка заборонена у силу закону до зміни його податкової адреси". 

У постанові від 01 квітня 2026 року у справі №904/6645/23 Верховний Суд також дотримався правової позиції, викладеної судом касаційної інстанції раніше. Узгодив застосування положень Закону №1207-VII у контексті заборони на проведення господарських операцій і судових стягнень (включаючи переказ коштів) на користь підприємств, які фізично та юридично не перенесли свою діяльність (податкову адресу) з тимчасово окупованої території. 

Ці висновки Верховного Суду мають універсальний характер для майнових спорів за участю підприємств з тимчасово окупованої території. Адже стягнення вартості поставленого товару, стягнення передплати, зарахування присуджених судом коштів за спорами, які виникли стосовно тих чи інших правовідносин сторін, безпосередньо передбачає рух коштів і фінансове закриття господарської операції (оплату). Перерахування коштів на рахунок юридичної особи, яка офіційно не змінила свою податкову адресу з тимчасово окупованої території, означає виконання господарської операції у межах діяльності, що є забороненою у силу прямої вимоги закону.

Втім судове рішення не може слугувати інструментом обходу публічного мораторію та легалізації заборонених фінансових операцій, судова гілка влади не може легітимізувати рух капіталу всупереч установленому державою безпековому мораторію. 

(!) Судове рішення про виконання зобов`язання є лише процесуальним інструментом примусового завершення господарської операції. Присудження судом коштів, на користь юридичної особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території і не змінила податкову адресу, фактично санкціонує проведення фінансово-господарської операції суб`єкта, чия діяльність прямо заборонена законом. 

Схожа правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2026 року у справі №905/245/25. 

У такому випадку процесуальним інструментом примусового завершення господарської операції на користь юридичної особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території і не змінила податкову адресу, тобто суб`єкта, чия діяльність прямо заборонена законом, є примусове виконання судового рішення у справі приватним виконавцем. 

Особа, для примусового виконання судового рішення щодо стягнення присудженої суми, не позбавлена права після усунення законодавчих перешкод, а саме - після належної зміни та реєстрації своєї податкової адреси на підконтрольній Україні території звернутися із відповідною заявою до державного або приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження. 

ВИСНОВОК: Перерахування коштів юридичній особі, місцезнаходженням якої є тимчасово окупована територія, до зміни податкової адреси на підконтрольній Україні території заборонене в силу прямої вказівки закону, таким чином неможливе навіть примусове виконання судового рішення щодо стягнення коштів.

 

 

Матеріал по темі: «Боржник не може пред’являти позов про зняттяарешту з майна»



 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов