понедельник, 18 марта 2019 г.

Податковий орган починає та (не) виграє…



Як 18 000 000 грн. «узгодженого податкового боргу» за два роки судових баталій трансформувались у відсутність заборгованості ???

01 березня 2019 р. Дніпропетровський окружний адміністративний суд в рамках справи № 804/8707/16 (ЄДРСРУ № 80215449) після 2-х річних судових баталій прийняв відмову фіскального органу від позовних вимог до платника податків (увага!!!) у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості»!!!

Суть справи: 06.12.2016 р. Державна податкова інспекція звернулася з позовом до ТОВ та просила стягнути на користь державного бюджету податковий борг в сумі 18 155 748, 94 грн…
… а вже, 28.02.2019 р. фіскальний орган подає до канцелярії суду клопотання, у якому відмовляється від позову у зв'язку із відсутністю у платника податків заборгованості !!!

Як же 18 000 000 грн. (податкові повідомлення рішення станом за 2015-2016 р.р.) за два роки трансформувались у відсутність податкового боргу???

Як відомо, найкращою стратегіє є наступ, а отже в даному судовому спорі, була обрана стратегія – «оскарження спірних ППР та наказу про проведення податкової перевірки, як в адміністративному (фактично з метою поновлення процесуальних строків) так і в судовому порядку з одночасним зупиненням першочергового провадження щодо стягнення «узгодженого» податкового боргу з платника податків!!!

Стадії судового провадження стосовно спірного наказу податкового органу:

1)     Постановою суду першої інстанції позовні вимоги ТОВ були задоволені, визнано протиправним та скасовано наказ ДПІ «Про призначення документальної невиїзної перевірки ТОВ »;
2) Постановою апеляційного суду вищевказану постанову окружного адміністративного суду  було скасовано та у задоволенні позовних вимог відмовлено…((;
3)    Постановою Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ  було задоволено, постанову апеляції скасовано, а постанову суду першої інстанції було залишено в силі…));

Більш детально та з відповідними посиланнями на судовий реєстр зазначена тема розкрита в матеріалі: «Доцільність оскарження наказу про податкову перевірку після її проведення» … однак реалізація цього плану вимагає відповідних зусиль та витримки!!!

Врешті решт приймаючи до уваги наявність остаточного судового рішення Верховного суду «про визнання протиправним та скасування наказу фіскального органу про проведення перевірки» та ураховуючи усталену судову практику (постанови Верховного Суду від 16.01.2018 року у справі № 826/442/13-а, від 12.06.2018 №821/597/17 та ін.) і оскільки, податкові-повідомлення рішення приймаються на підставі порушень, що повинні бути встановлені посадовими особами органів ДФС в ході перевірки та бути відображені в акті такої перевірки, то визнання протиправним і скасування в судовому порядку наказу про проведення такої перевірки, а також визнання неправомірними дій посадових осіб органів ДФС щодо проведення перевірки та складання акту перевірки - автоматично нівелює правове значення прийнятого за результатами такої перевірки податкового повідомлення-рішення… отже, спірні ППР були скасовані судом, як протиправні!!! (http://reyestr.court.gov.ua/Review/77368224 ) .

Авжеж, не погоджуючись з вищевикладеним судовим рішенням суду першої інстанції фіскальний орган (і навіть орган місцевого самоврядування, який був залучений у справу – оренда комунальної землі) зверталися з апеляційними скаргами… і тут…. на «захисті» платника податків виступає законодавча перепона …. «Непомірні ставки судового збору при оскарженні податкового повідомлення-рішення» більше того, податкове управління намагалося викрутитися з цієї ситуації подачею до суду відповідних клопотань щодо: 1) продовження строку для виправлення недоліків апеляційної скарги; 2) відстрочення, розстрочення сплати судового збору; 3) звільнення від сплати судового збору, однак результат один -  позиція Верховного суду: «обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення»!!!

В результаті всього вищепереліченого, 06 березня 2019 року Третій апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 804/4527/17 (ЄДРСРУ № 80315599) апеляційну скаргу фіскального органу повернув без розгляду, а отже рішення суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування ППР набрало законної сили… так 18 000 000 грн. «узгодженого» податкового боргу перетворились у відмову фіскального органу від позовних вимог до платника податків (увага!!!) у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості»!!!



P.s. Станом на сьогодення, залишилось декілька судових процесів про стягнення пені по «узгодженим зобов’язанням» яка накопичувалась за періоди судових баталій платника податку з фіскальним органом… однак у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості» вважаю, що наступним кроком податкового управління буде відмова і від цих позовів!

P.s.s. Відповідно до ч.3 ст.7 Закону України "Про судовий збір" у разі відмови позивача від позову суд вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову…виходячи з того, що судом прийнято відмову податкового органу від позову, то підлягає поверненню з Державного бюджету України і 50 відсотків суми судового збору сплаченого податковим органом (виходячи із розрахунку 272 336,23 грн.*50%).

воскресенье, 17 марта 2019 г.

Компетенція третейського суду у спорах щодо захисту прав споживачів


Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

14 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 774/135/18, провадження № 61-48015ав18 (ЄДРСРУ № 80458299) в черговий раз підтвердив, що компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

Згідно з частинами першою, другою статті 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 закону «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-2074цс15.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Верховний Суд у постановах від 25 січня 2018 року у справі №475/704/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі №641/3576/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі №591/3625/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі №221/1660/16-ц, від 16 липня 2018 року у справі №686/1871/16-ц зазначив, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

В той же час відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб'єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України, зокрема у постановах: від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-187цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-2712цс15, з яким у подальшому погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц (провадження № 14-336цс18) та застосовано у ряді постанов Верховного суду, зокрема від 31 січня 2019 року по справі № 796/106/2018, провадження № 61-40328ав18, від 30 січня 2019 року по справі № 755/11937/16-ц, провадження № 61-20525св18 та ін.

В той же час, у відповідності до усталеної позиції викладеної зокрема в постанові Верховного суду від 28 лютого 2019 року по справі № 796/118/2018, провадження № 61-44898ав18 (ЄДРСРУ №80181270) договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов'язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.

Отже, поручитель не може розглядатись як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов'язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-580цс17.





Теги: третейське застереження, третейський суд, споживач, поручитель, стягнення заборгованості, компетенція третейського суду, захист прав споживачів, судова практика, Адвокат Морозов



суббота, 16 марта 2019 г.

Відступлення майбутніх грошових вимог: особливості та судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відступлення новому кредитору майбутніх грошових вимог до боржника.

18 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11965/16 (ЄДРСРУ № 77749354) досліджував особливості відступлення майбутніх вимог до боржника.

Відповідно до положень ст.ст. 512, 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за приписами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

В той же час недійсним може бути визначений лише укладений договір, а встановивши факт неукладеності оспорюваного договору, суд мав відмовити в позові (визнання недійсним договору про відступлення права вимоги), тому що неукладеність договору виключає визнання його недійсним, оскільки він не є таким, що відбувся.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №914/868/17 (ЄДРСРУ № 73730399).

ВИСНОВОК: Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, в той же час це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності.





Теги: відступлення вимоги, договір відступлення, факторинг, майбутні вимоги, грошові вимоги, кредиторські вимоги, боржник, грошове зобовязання, судова практика, Адвокат Морозов


Моральна шкода при порушенні грошового зобов’язання


Адвокат Морозов (судовий захист)


Моральна шкода при порушенні грошового зобов’язання (позика).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зроблено висновок, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Однак, якщо договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України – гривні то правових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу за офіційним курсом НБУ не вбачається.

У постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі  № 6-49цс12 зроблено висновок, що «відповідно до статті 611 ЦК України відшкодування моральної шкоди в разі невиконання зобов'язання допускається, якщо такі наслідки передбачені законом або договором.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2019 року в справі № 640/5098/14-ц (провадження № 61-18978св18) зроблено висновок, що «наслідки порушення позичальником зобов'язання встановлені статтею 1050 ЦК України, якою не передбачено відшкодування моральної шкоди. Укладений між сторонами у справі договір позики не містить такого виду цивільної відповідальності» (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року по справі № 173/1025/16-ц, провадження № 61-17413св18 (ЄДРСРУ № 80235720).

ВИСНОВОК: Отже, якщо укладений між сторонами договір позики не передбачає компенсації моральної шкоди, то й вона не підлягає стягненню в судовому порядку.




Теги: позика, моральна шкода, грошове зобовязання, стягнення коштів, судова практика, Адвокат Морозов

Грошове зобов'язання виражене в іноземній валюті не підлягає індексації





Стягнення боргу в іноземній валюті: індексація заборгованості, 3% річних, пеня.

Спершу необхідно вказати, що за змістом ст. ст. 524, 533-535 ЦК України, грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.

ВАЖЛИВО: Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/8399/17, від 03.09.2018 у справі № 910/5811/16.

Отже у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).


Разом з цим, 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов'язання поза межами строку дії договору права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Нарахування інфляційних витрат на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 904/7401/16).

Базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуванням, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж.

Періодом, за який розраховуються інфляційні, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць, у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 12.03.2018 у справі № 914/712/16.

При обрахунку 3 % річних за основу береться розмір простроченої суми, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Отже, позивач має право на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання.

ВАЖЛИВО: Розрахунок 3 % річних проводиться за наступною  формулою: розмір боргу, помножується на кількість днів прострочення грошового зобов'язання, помножується на 3, ділиться на 100 та ділиться на 365 (днів у році).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) - це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Таким чином, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.

Оскільки предметом грошового зобов'язання за вказаним договором позики є грошові кошти, визначені у доларах США, і втрати від знецінення національної валюти відновлені шляхом застосування еквіваленту іноземної валюти за курсом, встановленим НБУ на час вирішення справи про стягнення боргу, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат внаслідок несвоєчасного повернення позики відсутні (20 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 638/10417/15-ц, провадження № 61-21851св18 (ЄДРСРУ № 80223858).

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття  192 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 524 зазначеного Кодексу  зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини 1 статті 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина 2 статті 533 Цивільного кодексу України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Разом із тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01.03.2017 у справі № 6-284цс17.

Аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року по справі № 905/192/18 (ЄДРСРУ № 77149725), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від  05 липня 2018 року по справі № 761/1617/15-ц, провадження № 61-19731св18 (ЄДРСРУ № 75395326).

В свою чергу, заборгованість за грошовим зобов'язанням стягується в судовому порядку, сума боргу визначається за курсом на день прийняття судового рішення. При цьому суд повинен виходити з умови договору, в якій зазначено, за яким саме курсом валют - офіційним чи комерційним - розраховується сума в гривнях, що підлягає виплаті. Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду України   від 01 березня 2017 року № 6-284цс17 (14 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 537/6309/16-ц, провадження № 61-43424св18 (ЄДРСРУ № 79383194).

Між тим, Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті (див. пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц), а оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України, а умови договору, передбачали сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, і сторони ці умови не оспорювали, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд мав право стягнути й пеню в іноземній валюті.

1 березня  2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/18552/17, провадження № 61-46590св18 (ЄДРСРУ № 80235391) в черговий раз підтвердив, що у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.
Саме таких висновків дійшла Велика палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року (справа № 761/12665/14-ц, ЄДРСРУ № 75296546 ).






Теги: грошове зобовязання, виражене в іноземній валюті, не підлягає індексації, стягнення боргу,  іноземна валюта, індексація заборгованості, 3% річних, пеня, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 14 марта 2019 г.

Звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені по експортному контракту



Зупинення нарахування резиденту пені з огляду на його звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення з нерезидента заборгованості.

11 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7409/16, адміністративне провадження №К/9901/26792/18 (ЄДРСРУ № 80388399) досліджував питання щодо умов звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені по експортному контракту.

Суть справи: Зупинення нарахування платнику податків пені з огляду на його звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України із позовом до компанії нерезидента про стягнення боргу (валютної виручки) із доводами позивача, що у силу норм ст. 4 Закону № 185/94-ВР дата направлення позову поштою  є датою прийняття позовної заяви, з якої  зупиняється нарахування пені за порушення строків здійснення розрахунків у іноземній валюті.

Питання: Чи є дата направлення позовної заяви в Міжнародний комерційний арбітражний суд поштою моментом прийняття позовної заяви судом?

Відповідно до частини 1 ст. 1 Закону № 185/94-ВР (у редакції, чинній на час виникнення відносин, з приводу прав і обов'язків у яких виник спір) виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

Національний банк України має право запроваджувати на строк до шести місяців інші строки розрахунків, ніж ті, що визначені частиною першою цієї статті (частина 3 цієї статті).

Згідно з частиною 1 ст. 4 цього Закону порушення резидентами, крім суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції на період її проведення, строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

У разі прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону або встановлені Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується (частина 2 цієї статті).

Частиною 3 цієї статті визначено, що у разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або частково або припинення (закриття) провадження у справі чи залишення позову без розгляду строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону або встановлені Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці строки було зупинено.

Згідно з частиною 4 у разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.

За змістом пункту 2 ст. 32 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли, зокрема, позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне заперечень проти   припинення розгляду і третейський суд не визнає законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що підставою для зупинення строків, передбачених статтями 1, 2 Закону № 185/94-ВР, є факт прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, а підставою для несплати пені за порушення відповідних строків рішення суду про задоволення позову.

Відповідних висновків дійшов Верховний Суду України у постановах від 13 лютого 2012 року у справі №   21-422а11 та від 27 лютого 2012 року у справі № 21-387а11.

Згідно з частиною 1 ст. 16 Регламенту при подачі позовної заяви в МКАС позивач зобов'язаний сплатити реєстраційний збір. До сплати реєстраційного збору позов не вважається поданим. Сплачений реєстраційний збір за поданим позовом поверненню не підлягає.

Частиною 1 ст. 17 Регламенту встановлено, що провадження в справі порушується постановою голови МКАС про прийняття справи до провадження за фактом пред'явлення в МКАС належним чином оформленої позовної заяви, сплаченого реєстраційного збору відповідно до Положення про арбітражні збори й видатки.

Днем подання позовної заяви вважається день його вручення МКАС, а при відправленні позовної заяви поштою  - дата штемпеля на конверті поштового відділення місця відправлення (частина 2 цієї статті).

Зміст указаних правових норм дає підстави для висновку, що дата звернення резидента із позовом до МКАС при ТППУ про стягнення з нерезидента заборгованості за експортно-імпортним контрактом або дата відправлення позову поштою є датою прийняття позовної заяви судом, внаслідок чого зупиняється нарахування пені за порушення строків здійснення розрахунків у іноземній валюті, встановлених статтями 1, 2 Закону №185/94-ВР, і пеня за їх порушення не сплачується.

Такий зміст правового регулювання відповідає правовій позиції Верховного суду України, висловленій у постанові від 07.02.2011 у справі № 21-63а10.

Разом із тим за змістом вказаних норм умовою для прийняття позовної заяви є подання належно оформленої такої заяви та сплата реєстраційного збору, в разі відсутності доказів останнього (сплати збору) підстави для зупинення нарахування пені відсутні.

Між тим, у постанові ВС КАС від 12 лютого 2019 року по справі №807/1153/16, адміністративне провадження №К/9901/36338/18 (ЄДРСРУ № 79791074) зазначено, що ще одною умовою звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності у вигляді пені, нарахованої відповідно до Закону №  185/94-ВР, є факт ухвалення судом рішення про задоволення позову.





Теги: нарахування пені, податкові спори, стягнення з нерезидента заборгованості, експортний, імпортний контракт, акт перевірки, оскарження ппр, нур, судова практика, Адвокат Морозов


Поновлення процесуальних строків у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору




Поновлення строків на апеляційне оскарження судового рішення у зв’язку дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасовою відсутністю таких коштів.

12 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/1362/18, касаційне провадження №К/9901/68585/18 (ЄДРСРУ № 80388411) досліджував питання щодо поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору.

За змістом частин другої, третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України вирішення питання про відкриття апеляційного провадження обумовлено, зокрема, відповідністю апеляційної скарги вимогам статті 296 цього Кодексу та строками її подання.

Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

Положеннями частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Частиною третьою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Інспекція є територіальним органом ДФС, тобто є державним органом, що здійснює адміністрування податків, зборів, платежів.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими.

Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом.

Після прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період до затвердження в установлений законодавством термін бюджетного розпису на поточний рік в обов'язковому порядку складається тимчасовий розпис бюджету на відповідний період. Бюджетні установи складають на цей період тимчасові індивідуальні кошториси (з довідками про зміни до них у разі їх внесення).

У пункті 45 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №228, зазначено, що під час складання на наступний рік розписів відповідних бюджетів, кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету та планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів) і помісячних планів використання бюджетних коштів враховуються обсяги здійснених видатків і наданих кредитів з бюджету згідно з тимчасовими розписами відповідних бюджетів та тимчасовими кошторисами, тимчасовими планами використання бюджетних коштів і тимчасовими помісячними планами використання бюджетних коштів.

З урахуванням наведеного та беручи до уваги, що особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.


У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).  

У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.   

Тобто, особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, а тому обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення в межах встановленого законодавством строку апеляційного оскарження та реалізувати своє право щодо оскарження без порушення порядку здійснення такої процесуальної дії.

Вказане підтверджується постановами Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року справа №810/953/17 касаційне провадження №К/9901/55990/18 та від 13 листопада 2018 року справа №804/958/17 провадження №К/9901/60991/18.






Теги: судовий збір, налоговые споры, податкові спори, фіскальний орган, клопотання про звільнення від сплати судового збору, звільнення, відстрочення, розстрочення, суб'єкт владних повноважень, судова практика, Адвокат Морозов