Чи зупиняється дія ППР після подання позову до суду, але до відкриття провадження у справі?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи зупиняється дія податкового повідомлення рішення після подання платником податків позову до суду, але до відкриття судом провадження у адміністративній справі?

 

Щодо права платника податків оскаржити рішення контролюючого органу в судовому порядку

Пунктом 56.1 ст. 56 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) визначено, що рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

Строк звернення до адміністративного суду – це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів (постанова Великої Палати Верховного суду від 4 жовтня 2018 року у справі  № 800/304/17 (ЄДРСРУ № 77286410).

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до п. 56.18 ст. 56 ПКУ з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення (ППР) або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

(!!!) При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.07.2025 у справі № 500/2276/24 вирішувала питання визначення строку звернення до суду із позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення та за наслідками аналізу норм Податкового кодексу України у взаємозв`язку з нормами Кодексу адміністративного судочинства України виснувала, що в адміністративному судочинстві можна виділити такі строки оскарження рішень/дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень:

1) якщо платник податків не оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку - строк звернення до суду становить 6 місяців (частина друга статті 122 КАС України);

2) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке не стосується нарахування грошових зобов`язань (наприклад, блокування ПН; присвоєння ризикового статусу тощо), - строк звернення до суду становить 3 місяці (частина четверта статті 122 КАС України);

3) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке передбачає нарахування грошових зобов`язань (наприклад, податкове повідомлення-рішення), - строк звернення до суду становить 1 місяць (пункт 56.19 статті 56 Податкового кодексу України).

Таким чином, строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (без використання процедури досудового вирішення спору) становив шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Окрім цього, звертаючись до загальнодоступного інформаційно-довідкового ресурсу Державної податкової служби України вбачається, що ДПС  відповідаючи на питання: «Чи повинен платник податків повідомляти контролюючий орган про оскарження ППР в суді?», проявляючи власну ініціативу надає відповідь «ТАК»! (https://zir.tax.gov.ua/main/bz/view/?src=ques&id=31035).

ВИСНОВОК № 1: Підсумовуючи викладене вище вбачається, що платник податків, в установлені Законом строки, може звернутися до суду за оскарженням рішення контролюючого органу + письмово повідомити про цей факт податкову (враховуючи завантаженість адміністративних судів аналогічного роду спорами).

 

Щодо порядку звернення до суду при оскарженні рішення контролюючого органу

В судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, а позовні та інші заяви, скарги та інші визначені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в день надходження документів (Ч. 1 та 2 ст. 18  «Єдина судова інформаційно-комунікаційна система» КАС України)

Підсистема «Електронний суд» забезпечує обмін процесуальними документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, органами та установами системи правосуддя, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу.

За допомогою сервісу Електронного суду учасники судового процесу можуть подавати до суду процесуальні документи (позовні заяви, клопотання тощо) в електронному форматі.

Відповідно до норм чинного законодавства, юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, адвокати, нотаріуси, виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти та інші юридичні особи, зобов'язані мати електронний кабінет у ЄСІТС.

11 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/389/24 (ЄДРСРУ № 119649538) вказав, що відповідно до пункту 17 підрозділу 1 розділу III Положення особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством.

Згідно з вимогами процесуального законодавства, часом вручення процесуальних документів в електронній формі є дата отримання судом повідомлення про доставлення документів на офіційну електронну адресу (п. 2 ч. 1 ст. 127, п. 2 ч. 6 ст. 251 КАС України; п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, п. 2 ч. 8 ст. 128, п. 2 ч. 6 ст. 272 ЦПК України).

Отже, доставка процесуального документа в електронний кабінет учасника справи в системі «Електронний суд» презюмує таке вручення/отримання відповідному учаснику, але відлік процесуальних строків починається не з часу надходження інформативних повідомлень у розділ «Повідомлення», а з дати надходження самих процесуальних документів до електронного кабінету у розділ «Мої справи».

В свою чергу, ст. 168 КАС України вказує, що позов пред’являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.

Згідно ч. 2 та 8 ст. 171 КАС України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі, а питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує протягом п’яти днів з дня надходження до адміністративного суду позовної заяви, заяви про усунення недоліків позовної заяви у разі залишення позовної заяви без руху, або отримання судом у порядку, визначеному частинами третьою - шостою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

У постанові від 29.11.2023 по справі № 227/477/21 Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначено, що відправлення документа заявником та його отримання судом не обов`язково є одномоментною подією та може не збігатися у часі; і для правильного обрахування строку визначальним є саме момент відправлення відповідного документа заявником за допомогою електронних засобів. Ототожнення понять «час реєстрації» та «час подання процесуальних документів» є необґрунтованим.

ВИСНОВОК № 2: В судах України функціонує система ЄСІТС і кожна юридична особа публічного і приватного права повинна там бути зареєстрована, а також зобов’язана подавати/отримувати процесуальні документи за допомого впровадженої системи.

 

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: При зверненні платника податків до суду з позовом про оскарження рішення контролюючого органу через систему ЄСІТС, вважається що позовна заява є надісланою та фактично зареєстрованою з моменту її подання засобами електронного зв’язку, а отже грошове зобов'язання, визначене контролюючим органом, вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Окрім цього, можна використати рекомендацію ЗіР ДПС та надіслати відповідне повідомлення контролюючому органу про оскарження ППР в судовому порядку.

   

Матеріал по темі: «Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним ППР»

 

 

 

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Істотне збільшення вартості майна, як підстава виникнення спільної сумісної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку/жінки на праві особистої приватної власності в результаті істотного збільшення вартості майна

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 541/845/21, провадження № 61-417св26 (ЄДРСРУ № 135770771) досліджував питання щодо виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку/жінки на праві особистої приватної власності в результаті істотного збільшення вартості майна.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Статтею 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів:

1) істотність збільшення вартості майна;

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може полягати у ремонті майна, його добудові чи перебудові, тобто діях, що призвели до істотного збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому в конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно не лише враховувати збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

(!!!) Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2025 року у справі № 673/547/21 та від 28 травня 2025 року у справі № 741/484/22.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається, чи стає несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

(!) За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 201/2503/20).

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення повинен бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).

ВИСНОВОК: Наявність різниці в технічних характеристиках та вартості майна в різні періоди часу сама по собі не є достатнім доказом виникнення права спільної сумісної власності на підставі статті 62 СК України без підтвердження джерела походження коштів та особистого трудового внеску другого з подружжя саме у такі поліпшення.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: поділ спільної сумісної власності подружжя – неподільної речі (авто після ДТП)

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/8894/23, провадження № 61-14966св25 (ЄДРСРУ № 135770747) досліджував питання щодо поділу спільної сумісної власності подружжя – неподільної речі (авто після ДТП).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див.: постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19, провадження № 61-14809сво21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21, зроблено висновок, що «якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України)».

(!) Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України).

Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Подібні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16,провадження № 61-37616св18, від 24 лютого 2021 року у справі № 127/16630/17, провадження № 61-83св21, від 09 червня 2021 року у справі № 761/18817/17, провадження № 61-6447св21, від 14 листопада 2024 року у справі № 727/1140/21, провадження № 61-14646св23.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Судам також роз`яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя.

Транспортний засіб, придбаний в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя і на нього поширюється презумпція спільності майна подружжя. Оскільки спірний автомобіль є неподільною річчю, то позовні вимоги позивачки про стягнення на її користь з відповідача грошової компенсації вартості 1/2 його частки є обґрунтованими.

Визначаючи розмір грошової компенсації 1/2 частини вартості вказаного автомобіля, суди повинні виходити із дійсної його вартості на час розгляду справи. Зазначене узгоджується з нормами СК України та правовими висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеними у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15, провадження № 61-9018сво18.

ВИСНОВОК: Якщо в процесі розгляду справи буде встановлено, що автомобіль потрапив у ДТП у період, коли подружжя перебувало у зареєстрованому шлюбі, тобто до набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили, то стягненню підлягають 1/2 частки спірного автомобіля відповідно до вартісного висновку експерта про оцінку транспортного засобу.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості»

 

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Розірвання договору у разі істотного порушення договору другою стороною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною 

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/6360/23, провадження № 61-13832св25 (ЄДРСРУ № 135770730) досліджував питання щодо розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною. 

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (абзац перший частини другої статті 651 ЦК України). 

Порушення договору на предмет істотності суд оцінює винятково за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. 

У кожному конкретному випадку істотність порушення договору потрібно оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон визначає за допомогою іншої оціночної категорії - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору». 

Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданих цим порушенням втрат, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Йдеться не лише про грошовий вираз зазначених втрат, зокрема й збитків, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданих порушенням договору втрат із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення. 

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 та від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, у яких зазначено, що для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати. 

Головна ідея, на якій ґрунтується правило частини другої статті 651 ЦК України, полягає у тому, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну. Неістотні (незначні) порушення умов договору є недостатніми для обґрунтованого та правомірного застосування такого крайнього заходу, як розірвання договору або його зміна в судовому порядку. 

Ця ідея спирається на принцип, який називається принципом збереження договору (preservation of contract). Договірні відносини мають підтримуватися, допоки це можливо й економічно доцільно для сторін. Розірвання договору має бути крайнім заходом задля мінімізації витрат, пов`язаних з укладенням та виконанням договору. 

Ураховувати істотність порушення важливо, оскільки протилежне тлумачення норм права може призвести до того, що управнена сторона договору, яка має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке становище є неприпустимим, оскільки може порушити стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності між тяжкістю порушення договірних умов і відповідальністю, яка застосовується за таке порушення. Незастосування критерію істотності порушення позбавляє зобов`язану сторону договору можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує управнену сторону відмовлятися від договору (розривати його) за найменшого порушення. 

Одним із факторів, що може братися до уваги під час оцінки істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання, є те, наскільки зобов`язана сторона, яка порушила договір, реально заінтересована у збереженні договору, а також те, чи не спричинить розірвання договору для неї значної шкоди. 

Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19). 

При оцінці істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання необхідно враховувати такі чинники: 1) значущість шкоди від порушення; 2) фактор неможливості або ускладненості покладання відповідальності за збитки на боржника; 3) значущість порушення як такого; 4) втрату кредитором інтересу у виконанні договору; 5) втрату довіри до боржника; 6) фактор передбачуваних негативних наслідків порушення; 7) принциповість суворого дотримання умов договору; 8) інтерес боржника у збереженні договору; 9) ступінь виконання договору до моменту його розірвання; 10) відсутність інтересу боржника у збереженні договору; 11) не оспорювання боржником здійсненої кредитором односторонньої відмови протягом розумного строку; 12) звільнення боржника від відповідальності за допущене порушення; 13) недобросовісність боржника; 14) врахування вини кредитора і його добросовісності; 15) неодноразовість порушення (визначення істотності порушення за сукупністю); 16) публічний характер порушеного договору; 17) неусунення боржником порушення в додатковий термін; 18) ненадання боржникові можливості усунути порушення; 19) готовність боржника усунути порушення, виражена у вигляді відповідного запиту; 20) об’єктивну неможливість усунення порушення; 21) можливість легкого виправлення порушення силами кредитора або залучених ним осіб. 

Одним із факторів, що може братися до уваги, є питання про те, наскільки боржник, який порушив договір, реально заінтересований у збереженні договору: чи не спричинить розірвання договору для нього значної шкоди. 

ВИСНОВОК: Законодавство в питанні розірвання договору дбає не лише про інтереси управленої сторони, а й про інтереси зобов`язаної сторони, оскільки розірвання договору може завдати значних збитків стороні, яка допустила незначне порушення, тобто законодавець прагне досягти справедливого балансу між інтересами сторін договору.

 

  

Матеріал по темі: «Критерії істотності або неістотності порушення умов договору»

 

 

 

 

Теги: істотні умови договору, существенные условия, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Договір довічного утримання: догляд та/або утримання відчужувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розмежування понять догляду та утримання у договорі довічного утримання відчужувача нерухомості

17 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/6360/23, провадження № 61-13832св25 (ЄДРСРУ № 135770730) досліджував питання щодо розмежування понять догляду та утримання у договорі довічного утримання відчужувача нерухомості.

Договір довічного утримання (догляду) - домовленість двох сторін, за якою одна сторона (відчужувач) передає у власність другій стороні (набувачеві) житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання вважається укладеним з моменту передання майна.

Для договору довічного утримання (догляду) передбачена обов’язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення.

Примітка:

Для відчужувача (особливо людей похилого віку):

· краще укладати спадковий договір, адже власність залишається за відчужувачем до кінця життя, а також можна контролювати виконання умов договору.

Для набувача:

· договір довічного утримання є вигіднішим, бо право власності на майно переходить до нього одразу після укладення договору.

Згідно зі статтею 744 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов`язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття.

Так, утримання характерне для зобов`язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі.

(!) При цьому конструкція статті 744 ЦК України вказує й на те, що умовами договору може бути передбачено як утримання або догляд так і утримання разом з доглядом.

Згідно з частиною першою статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

Набувач може бути зобов`язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати (стаття 750 ЦК України).

За правилами статті 751 ЦК України, матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов. Саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України має надати суду докази відсутності тих обставин, на які посилається позивач.

Подібні висновки щодо застосування статей 755, 756 ЦК України викладено у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19, від 24 червня 2021 року у справі № 644/1566/19, від 15 серпня 2023 року у справі № 712/10192/22, від 28 квітня 2025 року у справі № 752/17301/18, від 19 листопада 2025 року у справі № 466/4585/23.

ВИСНОВОК: В законі поняття: утримання та догляд розмежовані.  Утримання характерне для зобов`язань майнового характеру, а догляд полягає  в опікуванні набувача над відчужувачем.

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту здійснення догляду за особою для отриманні відстрочки від мобілізації»