Правомірність накладення арешту на частку у статутному капіталі ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства у разі заявлення позову немайнового характеру

29 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16800/20 (ЄДРСРУ № 95841666) досліджував питання щодо правомірність накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства

Предметом касаційного перегляду була ухвала суду першої інстанції, залишена без змін судом апеляційної інстанції, про часткове задоволення заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства.

Відповідно до статті 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Частиною 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується, зокрема:

•    накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;

•      забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання;

•    іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною 4 статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до частини 5 статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається забезпечення позову у спорах, що виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони: проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, які прямо стосуються предмета спору; емітенту, зберігачу, депозитарію надавати реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; участі (реєстрації для участі) або неучасті акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства; здійснювати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб покладені на них згідно із законодавством владні повноваження, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, вчиняти конкретні дії, що прямо стосуються предмета спору.

У частині 9 статті 137 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що суд, який вирішує спір про право власності на акції (частки, паї) товариства, права акціонера (учасника), реалізація яких залежить від відносної вартості акцій (розміру частки) в статутному капіталі товариства, може постановити ухвалу про забезпечення позову шляхом встановлення заборони на внесення змін до статуту цього товариства щодо розміру статутного капіталу.

Заходи забезпечення позову не повинні порушувати прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства. Зокрема, крім випадків, передбачених частиною дев`ятою цієї статті, заборона вчиняти дії має стосуватися лише акцій або корпоративних прав, безпосередньо пов`язаних з предметом спору (частина 10 статті 137 Господарського процесуального кодексу України).

Суди попередніх інстанцій зазначили, що оскільки позивач звернувся до суду з позовними вимогами немайнового характеру, в даному випадку має застосовуватись та досліджуватись така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Має також досліджуватись, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18 та постановах Касаційного господарського суду  у складі Верховного Суду від 12.03.2020 №  916/3479/19, від 18.03.2020 № 904/2641/19, від 24.06.2020 № 902/1051/19, від 07.09.2020 №  904/1766/20 та від 09.09.2020 № 906/1336/19.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову за вимогами немайнового характеру у спорах, що виникають з корпоративних відносин, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням:

- розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

- наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги та їх співмірності;

- забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

- наявності реальної загрози ефективному захисту порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача у разі невжиття судом обраного позивачем способу забезпечення позову;

- заборони забезпечення позову таким способом, який суперечить частині 5 статті 137 Господарського процесуального кодексу України та порушують прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства.

Слід також відмітити, що наприклад  заборона вчинення реєстраційних дій є одним із визначених законом способів забезпечення позову, який передбачений, зокрема Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №915/508/18), однак вжиття таких заходів має бути достатньо обґрунтованим та співмірним з предметом позову та обсягом прав позивача, який звернувся до суду за захистом.

Такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно обмежує право особи користуватися та розпоряджатися майном, тому може застосуватися у справі, в якій заявлено майнову вимогу.

Положення Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачають вчинення такої реєстраційної дії як накладення/зняття арешту корпоративних прав (абзац 5 пункту 2 частини 1 статті 25).

При цьому, як зазначила Велика Палати Верховного Суду у постанові від 22.10.2019 у справі № 923/8876/16, вичерпний перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю міститься у статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", норми якого є спеціальними для зазначених товариств. До таких, зокрема належить: визначення розміру статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та розмірів часток учасників у такому товаристві; стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

ВАЖЛИВО: Тобто, такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову.

Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, то такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.

Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 902/774/20, від 25.01.2021 у справі № 902/775/20 (ЄДРСРУ №94362334).

ВИСНОВОК: Такий захід забезпечення позову, як накладення арешту на майно ТОВ обмежує право особи користуватися та розпоряджатися майном, тому може застосуватися виключно у справі, в якій заявлено майнову вимогу.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом заборони вчинення реєстраційних дій відносно юрособи»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Заборона будівництва шляхом винесення дистанційного припису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Міністерство культури України може проводити перевірку будівництва  дистанційно - шляхом візуального огляду та/або перевірки електронної бази даних

26 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2581/17, провадження № К/9901/58499/18 (ЄДРСРУ № 95815445) досліджував питання щодо заборони Міністерством культури України будівництва шляхом винесення дистанційного припису без проведення належної перевірки.

Пунктом 1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 495 (далі - Положення № 495) Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії, відновлення та збереження національної пам`яті.

До повноважень Міністерства культури України згідно з п.п. 57-58 пункту 4 Положення № 495 відносяться, зокрема: видача розпоряджень і приписів щодо охорони пам`яток національного значення, припинення робіт на таких пам`ятках, їх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо зазначені роботи виконуються за відсутності затверджених або погоджених з відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених законом, дозволів або з відхиленням від них; визнання необхідності проведення охоронних заходів щодо збереження пам`яток національного значення та їх територій у разі виникнення загрози руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або виконання будь-яких робіт; здійснення відповідно до закону нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування і музеєфікації пам`яток та інших робіт на пам`ятках, об`єктах археологічної спадщини і в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

(!!!) Зі змісту наведених правових норм убачається, що Міністерство культури України є спеціально уповноваженим органом, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини. До його повноважень, крім іншого, відноситься надання дозволів на проведення земельних робіт на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, проведення охоронних заходів щодо збереження пам`яток національного значення та їх територій, видання приписів щодо охорони пам`яток національного значення, об`єктів всесвітньої спадщини, припинення робіт на них, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, якщо такі роботи проводяться без дозволів або з відхиленням від них.

Стосовно застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до преамбули Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» цей Закон визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).

Статтею 1 цього ж Закону визначено, що державний нагляд (контроль-діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» дія цього Закону поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Враховуючи вищенаведене, Верховний суд вважає, що Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» слід застосовувати до правовідносин, що виникають у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням суб`єктами господарської діяльності вимог законодавства у відповідній сфері; предметом регулювання цього закону є повноваження органів державного нагляду (контролю) та їх посадових осіб, межі та порядок реалізації цих повноважень.

Водночас відповідно до преамбули Закону України «Про охорону культурної спадщини» цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Статтею 1 зазначеного Закону визначено, що охорона культурної спадщини   - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини -характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

(!!!) Отже, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади керуються у своїй діяльності приписами спеціального закону, а саме - Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини.

З огляду на вищевказане, Верховний суд дійшов висновку, що, ухвалюючи оскаржуване рішення (припис) Мінкультури фактично не здійснювало заходів державного контролю, оскільки не перебувало на території будівництва, не здійснювало перевірку суб`єкта містобудівної діяльності, а лише вживало охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду та перевірку електронної бази даних.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 823/1154/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/11708/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18, від 16 березня 2020 року у справі № 826/6522/15, від 22 жовтня 2020 року у справі № 813/840/18,   від 23 жовтня 2020 року у справі № 825/1486/17.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вбачається, що Міністерство культури України може проводити перевірку будівництва  дистанційно шляхом візуального огляду та/або перевірки електронної бази даних, однак прийнятий за результатами такого обстеження припис є чинним та не підлягає скасуванню лише з зазначених підстав, оскільки «не відбуваються заходи державного контролю», а лише вживаються «охороні заходи».

 

Теги: припис, будівництво, заборона, дозвіл, охорона культурної спадщини, заходи державного контролю, Міністерство культури України, візуальний огляд, бази даних, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України здійснюється без звернення до суду, за виключенням стягнення рентної плати

29 березня 2021 року Верховний Суд  у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 821/1307/16, адміністративне провадження №К/9901/37112/18 (ЄДРСРУ № 95848690) досліджував питання щодо анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України.

Правову основу користування радіочастотним ресурсом України визначає Закон України «Про радіочастотний ресурс України» від 01.06.2000 за №1770-ІІІ (далі Закон №1770-ІІІ), який визначає повноваження держави щодо умов користування радіочастотним ресурсом України, права, обов`язки і відповідальність органів державної влади, що здійснюють управління і регулювання в цій сфері, та фізичних і юридичних осіб, які користуються та/або мають намір користуватися радіочастотним ресурсом України.

Так, анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України проводиться відповідно до положень ст. 38 Закону №1770-ІІІ.

Підставами для анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України є:

1) заява користувача радіочастотного ресурсу України про анулювання ліцензії; 2) акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб`єктом господарювання для одержання ліцензії; 3) акт про встановлення факту передачі іншій юридичній або фізичній особі права на користування радіочастотним ресурсом України; 4) акт про невиконання користувачем радіочастотного ресурсу України розпорядження про усунення порушень умов ліцензії; 5) акт про повторну відмову користувача радіочастотного ресурсу України у допуску уповноважених національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, посадових осіб для проведення перевірки, а також про вчинення перешкод, які не дають здійснювати перевірку в повному обсязі; 6) акт про повторне порушення користувачем умов ліцензії протягом року; 7) рішення про скасування державної реєстрації суб`єкта господарювання - користувача радіочастотного ресурсу України; 8) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб`єкта господарювання.

Ліцензія анулюється у разі, якщо користувач з власної вини:

1) не розпочав користування радіочастотним ресурсом, визначеним у ліцензії, у визначені в ліцензії терміни; 2) припинив користування радіочастотним ресурсом, визначеним у ліцензії, на термін більше ніж на один рік; 3) не в повному обсязі використовує радіочастотний ресурс, визначений в ліцензії, у визначені ліцензією терміни. У цьому випадку ліцензія може бути переоформлена на смугу частот, яка фактично використовується.

У разі анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України плата, внесена за цю ліцензію, не повертається.

Розгляд питань про анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України на підставі акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб`єктом господарювання для одержання ліцензії, акта про встановлення факту передачі права на користування радіочастотним ресурсом України іншій особі, акта про невиконання розпорядження про усунення порушень умов ліцензії, акта про повторну відмову ліцензіата в допуску уповноважених національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, посадових осіб для проведення перевірки, а також про вчинення перешкод, які не дають можливості проводити перевірку в повному обсязі, здійснюється з обов`язковим попереднім запрошенням ліцензіата або його представників.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, має прийняти рішення про анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України протягом 20 робочих днів від дати встановлення підстав для анулювання ліцензії. Дане рішення вручається або надсилається рекомендованим листом ліцензіату із зазначенням підстав анулювання ліцензії не пізніше трьох робочих днів від дати прийняття рішення. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

У разі прийняття рішення про анулювання ліцензії, крім випадків, передбачених пунктами 7 і 8 частини першої цієї статті, це рішення про анулювання ліцензії підлягає виконанню через три місяці після набрання ним чинності. У випадках, передбачених пунктами 7 і 8 частини першої цієї статті, ліцензія анулюється від дня прийняття відповідного рішення.

Рішення про анулювання ліцензії, крім випадків, передбачених пунктами 7 і 8 частини першої цієї статті, набирає чинності через десять днів від дня його прийняття. Якщо ліцензіат протягом цього часу оскаржує дане рішення в судовому порядку, дія цього рішення призупиняється до завершення судового розгляду.

Запис про дату та номер рішення про анулювання ліцензії вноситься до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня після набрання ним чинності.

Рішення про анулювання ліцензії публікується в черговому офіційному бюлетені національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, та у десятиденний термін після набрання ним чинності - на веб-сайті національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації.

За статтею 45 цього Закону анулювання дозволу на експлуатацію здійснюється УДЦР самостійно або за рішенням національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації.

Підставами для прийняття національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, рішення про анулювання дозволу на експлуатацію є: 1) анулювання ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України; 2) анулювання ліцензії на мовлення або відповідного подання Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо багатоканальних телесистем, які передбачають використання радіочастотного ресурсу України; 3) акт про невиконання користувачем радіочастотного ресурсу України законних вимог національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, або приписів та розпоряджень уповноважених національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, посадових осіб; 4) акт про повторну відмову користувача радіочастотного ресурсу в допуску представників національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, для проведення перевірки, а також про вчинення інших перешкод, які не дозволяють здійснювати перевірку в повному обсязі; 5) акт про те, що користувач з власної вини не розпочав експлуатацію радіоелектронного засобу у визначені дозволом терміни; 6) невикористання радіоелектронного засобу більше одного року; 7) виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих користувачем радіочастотного ресурсу України для отримання дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу або випромінювального пристрою.

УДЦР приймає рішення про анулювання дозволу на експлуатацію на підставі: 1) заяви користувача радіочастотного ресурсу України про анулювання дозволу; 2) скасування державної реєстрації суб`єкта господарювання - користувача радіочастотного ресурсу України; 3) нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи - користувача радіочастотного ресурсу України.

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, або УДЦР має прийняти рішення про анулювання дозволу на експлуатацію протягом 20 робочих днів від дати прийняття рішення про анулювання ліцензії, складення акта про порушення, надходження заяви, копії свідоцтва про смерть, довідки про скасування державної реєстрації, встановлення інших підстав для анулювання дозволу, передбачених цим Законом. Рішення національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, передається до УДЦР та вручається або надсилається рекомендованим листом користувачу радіочастотного ресурсу України із зазначенням підстав анулювання дозволу не пізніше трьох робочих днів від дати прийняття рішення.

У разі виникнення підстав для анулювання дозволу на експлуатацію радіоелектронних засобів мовлення національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, звертається до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за погодженням рішення про анулювання відповідного дозволу. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення повинна прийняти відповідне рішення протягом місяця. У разі відмови в погодженні або недотримання зазначеного терміну дозвіл може бути анульований за рішенням суду.

Дозвіл на експлуатацію радіоелектронних засобів мовлення може бути анульовано за поданням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

(!!!) Рішення про анулювання дозволу на експлуатацію може бути оскаржено в судовому порядку.

Рішення національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, або УДЦР про анулювання дозволу на експлуатацію набирає чинності через десять днів від дня його прийняття. Якщо користувач радіочастотного ресурсу України протягом цього часу оскаржує дане рішення в судовому порядку, дія цього рішення призупиняється до завершення судового розгляду. УДЦР здійснює анулювання дозволу на експлуатацію за рішенням національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, протягом п`яти робочих днів з дня надходження рішення.

Порядок анулювання дозволів на експлуатацію у смугах радіочастот спеціального користування встановлюється Генеральним штабом Збройних Сил України.

Таким чином, даними нормами права визначені уповноважені органи на самостійне анулювання виданих дозволів і виключні підстави, за яких вказані органи є уповноваженими на таке анулювання. При цьому за жодною з передбачених законом підстав анулювання дозволу у звичайному порядку не передбачено необхідності звернення з відповідним позовом до суду.   

Так, відповідно до статті 57 Закону №1770-ІІІ користування радіочастотним ресурсом в Україні здійснюється на платній основі. Рентна плата за користування радіочастотним ресурсом України встановлюється  Податковим кодексом України.

Згідно положень статті 254 Податкового кодексу України платниками рентної плати за користування радіочастотним ресурсом України є загальні користувачі радіочастотного ресурсу України, визначені законодавством про радіочастотний ресурс, яким надано право користуватися радіочастотним ресурсом України в межах виділеної частини смуг радіочастот загального користування на підставі: ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України; ліцензії на мовлення та дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випромінювального пристрою; дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випромінювального пристрою, отриманого на підставі договору з власником ліцензії на мовлення; дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випромінювального пристрою.

Пунктом 5 частини 2 статті 6 Закону № 1770-III користувачі радіочастотного ресурсу України зобов`язані вносити платежі та збори, передбачені законом, а також у встановленому національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, порядку плату за радіочастотний моніторинг у смугах радіочастот загального користування. 

Частиною 3 статті 58 цього Закону встановлено, що у разі несплати щомісячного збору протягом шести місяців відповідна ліцензія на користування радіочастотним ресурсом України, а також дозволи на експлуатацію анулюються без компенсації збитків користувачу радіочастотного ресурсу України зі стягненням суми заборгованості в судовому порядку.

При цьому, отримання від контролюючого органу інформації про несплату відповідачем збору за користування РЧР є доказом порушення останнім законодавства у сфері користування РЧР, зокрема, Закону № 1770-ІІІ, що є підставою для здійснення позивачем державного нагляду шляхом проведення позапланової перевірки відповідача, а не звернення до суду відповідним позовом.

Таким чином, встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Аналогічна правова позиція висвітлена Верховним судом 19 серпня 2020 року в рамках справи № 640/3535/19, адміністративне провадження № К/9901/31137/19 (ЄДРСРУ № 91050552).

Отже, синтаксичний аналіз положень частини 3 статті 58 Закону №1770-ІІІ вказує на те, що словосполучення «в судовому порядку» відноситься виключно до способу стягнення суми заборгованості, однак не стосується анулювання ліцензії чи дозволів на експлуатацію. 

Аналогічні висновки у подібних правовідносинах зроблені Верховним Судом у постанові від 11 грудня 2018 року у справі №809/340/14 та постанові від 17 лютого 2021 року у справі №805/3115/17-а (ЄДРСРУ № 94973553).

 

P.s. судом може бути прийнято рішення про анулювання дозволу лише у випадку відмови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення прийняти відповідне рішення протягом місяця, у всіх інших випадках дозвіл анулюється НКРЗІ або УДЦР.

 

Теги: анулювання ліцензії, дозвіл, радиовещание, Національна рада, телерадіомовлення, користування радіочастотним ресурсом України, стягнення рентної плати, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Захист ділової репутації при публічному «звинуваченні у вчинені злочину»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поширення недостовірної інформації: різниця між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Спосіб захисту ділової репутації.

24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 428/3780/20-ц, провадження № 61-319св21 (ЄДРСРУ № 95780934) досліджував питання щодо захисту ділової репутації при публічному «звинуваченні у вчинені злочину».

Відповідно до частини четвертої статті 34 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

В постанові Верховного Суд у від 20 березня 2019 року у справі № 522/16923/16 міститься наступний правовий висновок: «правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Згідно з частинами першою, четвертою, шостою та сьомою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц (провадження № 61-19478св18) вказано, що: «особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбаченого статтею 10 Конвенції.

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зазначено, що: «свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.

Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Як зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, 08 липня 1986 року, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав.

Аналогічна правова позиція висловлена 10 березня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/15599/17, провадження № 61-18989св20 (ЄДРСРУ № 95532871).

При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого  2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У абзаці четвертому пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз`яснено, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Таким чином,  публічний статус позивача та суспільний інтерес щодо його особи свідчить про більш ширші межі допустимої критики відносно нього, що узгоджується зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідну практику Європейського суду з прав людини, Декларацією про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, яка схвалена 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендацій, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Вказана конституційна норма про презумпцію невинуватості розміщена у тому блоці статей, які визначають статус (положення) особи у кримінальному судочинстві, тобто презумпція невинуватості - це кримінально-процесуальний термін і ця презумпція може бути спростованою. Що стосується кримінально-правової оцінки дій особи наявність, чи відсутність в її діях складу злочину, то законом це віднесено до компетенції слідчо-прокуроських органів.

ВИСНОВОК: Отже, інформація у силу наведеної конституційної норми не може вплинути на право позивача вважатися невинуватим, поки його вину не буде доведено в установленому законом порядку. Захист честі і гідності у цьому випадку може бути реалізовано шляхом надання іншої точки зору, наприклад шляхом реалізації права на відповідь.

Матеріал по темі: «Захист ділової репутації юридичної особи»

 

 

Теги: оціночні судження,  захист честі гідності та ділової репутації, ділова репутація юридичної особи, розповсюдження недостовірної інформації, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення права власності у спільному майні з виплатою компенсації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ) Обов’язковість внесення на депозитний рахунок грошової компенсації при поділі спільного майна

24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 501/2211/18, провадження № 61-19084св20 (ЄДРСРУ № 95780935) досліджував питання внесення грошових коштів на депозитний рахунок суду при поділі спільного майна з виплатою компенсації.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, від 22 березня 2021 року у справі № 161/10975/15-ц (ЄДРСРУ № 95708301).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки    у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), у першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.

У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.

Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.

ВИСНОВОК: Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616св18); від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18); від 30 вересня 2020 року у справі№ 552/1514/19 (провадження № 61-21084св19, ЄДРСРУ №94259288), від 17 лютого 2021 року у справі № 359/898/18 (ЄДРСРУ №  95241648).

Матеріал по темі: «Особливості припинення права особи на частку у спільному майні»

 

Теги: припинення права на частку, спільне майно, компенсація вартості майна, внесення коштів на депозитний рахунок суду, співвласник, частка в квартирі, поділ будинку, розподіл часток квартири, судова практика, Адвокат Морозов

 

Особливості працевлаштування осіб з інвалідністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Санкції для роботодавців за відмову у працевлаштуванні осіб з інвалідністю. Підстави звільнення від відповідальності.

24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/2371/19, адміністративне провадження № К/9901/34845/19 (ЄДРСРУ № 95780598) досліджував питання щодо особливостей працевлаштування осіб з інвалідністю та відповідальність роботодавців за відмову у працевлаштуванні.

Згідно зі ч. 1, 2 ст. 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 875-XII) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Частиною1 статті 20 Закону № 875-ХІІ передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Так, відповідно до ч. 1, 2  ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

У зв`язку з цим, суд має перевірити, чи вжив роботодавець залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №  5067 «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 5067) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)». В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

(!!!) Верховний суд звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 26.06.2018 у справі №806/1368/17 (ЄДРСРУ № 74992116), від 28.05.2019 у справі №820/2287/17 (ЄДРСРУ № 82079285), від 31.07.2019 у справі №817/724/17 (ЄДРСРУ № 83378847) від 22 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.003187.

В той же час, якщо роботодавець вчасно не повідомив центр зайнятості про наявність вакантної посади для працевлаштування осіб з інвалідністю, та не вжив інших дій, спрямованих на заповнення вакансії, то застосування до нього адміністративно-господарських санкцій не є безпідставним.

Аналогічну позицію за подібних обставин висловив Верховний Суд у постанові від 13.07.2020 по справі № 804/4097/18.

За правилами, визначеними ст. 20 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте таким, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

До обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19 Закону №  875-ХІІ фактично віднесено укладання трудового договору з осіб з інвалідністю, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці).

Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та Наказом № 316;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70;

- у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.

Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 28.05.2019 у справі №807/554/17 (ЄДРСРУ № 82080041), від 28.05.2019 у справі №820/2287/17 (ЄДРСРУ №  82079285), від 24.02.2020 у справі №820/2132/17 (ЄДРСРУ №  87779435) та від 03 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.

При цьому, Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.

(!!!) З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 13 липня 2020  року у справі № 804/4097/18.

Разом з тим, як випливає з приписів частини 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ, до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або: 1) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього Державною службою зайнятості.

ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити наступні висновки:

- Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування осіб з інвалідністю.

- Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення осіб з інвалідністю до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.

- Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб`єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.

- До обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з інвалідністю, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.

- Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, від 12 липня 2019 року у справі № 812/1126/18.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність за відмову в працевлаштуванні осіб з інвалідністю»