«Норми» по військово-транспортному обов’язку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Уточнення «норм» щодо виконання військово-транспортного обов’язку -законопроект про мобілізацію № 2

Військово-транспортний обов’язок установлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України … і поширюється на громадян - власників транспортних засобів.

Виконання військово-транспортного обов’язку під час мобілізації  здійснюється згідно з Мобілізаційним планом України шляхом безоплатного залучення транспортних засобів підприємств, установ та організацій усіх форм власності для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на умовах їх повернення власникам після оголошення демобілізації.

Обсяги транспортних засобів за типами та марками, що планується залучити під час мобілізації, для підприємств, установ та організацій усіх форм власності встановлюються згідно з Мобілізаційним планом України місцевими державними адміністраціями за поданням ТЦК.

ВАЖЛИВО: Залучення транспортних засобів під час мобілізації оформлюються відповідними розпорядженнями.

Приймання-передача транспортних засобів, залучених під час мобілізації, та їх повернення після оголошення демобілізації здійснюються на підставі актів приймання-передачі.

Повернення транспортних засобів власнику здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту оголошення демобілізації

(!!!) Подання відомостей до ТЦК забезпечує:

• про наземні транспортні засоби - МВС України;
• про водні транспортні засоби – Мінрозвитку;
• про трактори, самохідні шасі, самохідні сільськогосподарські, дорожньо-будівельні машини, сільськогосподарську техніку - Держслужба з питань безпечності харчових продуктів;

З моменту оголошення загальної мобілізації транспортні засоби, які призначені для ЗСУ в особливий період та перебувають на військовому обліку у ТЦК, забороняється:

• відправляти до інших областей або за межі території України;
• передавати права власності на них юридичним особам або громадянам;
• в оренду (лізинг);
• надавати їх як предмет застави для виконання зобов’язань за договорами про надання кредиту та гарантії перед банківською установою;
• вчиняти інші дії, що унеможливлюють передачу таких транспортних засобів військовим формуванням.

Матеріал по темі: ««ПОВІСТКА» - законопроект про мобілізацію № 2»

«ПОВІСТКА» - законопроект про мобілізацію № 2

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимоги до повісток про виклик до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки

«Оповіщення»  відбувається шляхом вручення (надсилання) повісток громадянам.

Під час мобілізації громадяни зобов’язані з’явитися до ТЦК у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях.

Повістка про виклик до ТЦК може бути надіслана громадянину через електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного та резервіста.

Днем вручення повістки є:

1) день вручення такої повістки під розписку;

2) день отримання ТЦК повідомлення про доставлення такої повістки до електронного кабінету.

Поважними причинами неприбуття до ТЦК визнаються:

• перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина, дії країни-агресора або інші обставини, які позбавили його можливості особисто прибути у зазначені пункт і строк;
• смерть його близького родича (батьків, дружини (чоловіка), дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини (чоловіка).

... про що протягом трьох діб необхідно повідомити ТЦК та надати підтверджуючі  документи відповідних уповноважених державних органів.

 

У повістці (розпорядженні) про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки зазначається:

1) прізвище, ім’я по батькові та дату народження громадянина, якому адресована повістка;

2) найменування територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що видав повістку (розпорядження);

3) мета виклику до територіального центру комплектування та соціальної підтримки;

4) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

5) підпис (електронний цифровий підпис) посадової особи, яка видала (сформувала) повістку чи розпорядження – раніше був виключно керівник ТЦК (Додаток 5 до Положення);

6) реєстраційний номер повістки (розпорядження);

7) роз’яснення про наслідки неявки і про обов’язок повідомити про причини неявки.

 

Матеріал по темі: «Законопроект про мобілізацію № 2»

 

Теги: законопроект про мобілізацію, воєнний стан, призов на військову службу, тцк, военкомат, вручення повісток, обмежено придатний, військово-облікові документи, верховна рада, кабінет міністрів України, Адвокат Морозов

 

Арешт майна боржника з метою забезпечення належного стягнення аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Арешт на майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів

29 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/2710/17, провадження № 61-12783св23 (ЄДРСРУ № 116606818) досліджував питання щодо накладення арешту на майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно з частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Відповідно до пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.

(!!!) Забезпечення виконання рішення, яким передбачено стягнення періодичних платежів, зокрема аліментів, має бути реальним, а не декларативним.

Саме на боржнику лежить тягар доведення, що виконання рішення зі сплати аліментів забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.

Сплата у певний період заявником аліментів після того, як він допустив наявність заборгованості, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від  28  квітня 2021 року у справі № 577/4889/19 (провадження № 61-5670св20), від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 646/7134/19, від 23 вересня 2022 року у справі № 554/1119/21 (ЄДРСРУ № 106506794). 

Доводи, щодо своєчасної сплати аліментів з початку їх нарахування по теперішній час колегія суддів не приймає до уваги, оскільки сама по собі сплата певний період заявником аліментів після того, як він допустив виникнення заборгованості в істотному розмірі, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону №1404-VIII. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц (провадження №61-473св21). 

ВИСНОВОК: Отже, незняття державним виконавцем арешту з майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів на дитину не свідчить про порушення державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження», якщо останньому не надано належні докази або повного виконання судового рішення або докази, що виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб.

 

 

Матеріал по темі: «Строк на оскарження рішення та дії посадових осіб виконавчої служби»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вид судового провадження щодо визначення місця проживання дитини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вид судового провадження щодо визначення місця проживання дитини та встановлення відповідного факту

29 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 562/1008/23, провадження № 61-12946св23 (ЄДРСРУ № 116606823) досліджував питання щодо виду судового провадження щодо визначення місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це  вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої вказаної статті передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

За змістом частини другої статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).

(!!!) Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір  є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на  матеріальний і процесуальний. Таким чином, під час розгляду справ у  порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей визначені СК України.

Стаття 160 СК України передбачає право батьків на визначення місця проживання дитини.

Згідно з частиною другою цієї статті місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Водночас відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

При цьому при розгляді судом спору щодо місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який має подати суду висновок щодо розв`язання спору (статті 19 СК України).

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

При чому, Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (07 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/5574/22, провадження № 61-3458св23 (ЄДРСРУ № 112691951)).

Тобто, у порядку окремого провадження суд не може вирішувати питання щодо визначення місця проживання дитини та встановлювати відповідний факт, оскільки таке питання батьки можуть вирішити в позасудовому порядку за  їхньою та самої дитини спільною згодою, а в разі недосягнення такої згоди  (виникнення спору) - звернутися до суду з відповідним позовом, який  суд вирішує в порядку позовного провадження за участю органу опіки та піклування.

ВИСНОВОК: У порядку окремого провадження суд не може вирішувати питання щодо визначення місця проживання дитини та встановлювати відповідний факт, оскільки такий спір підлягає вирішенню судом в порядку позовного провадження.

 

Матеріал по темі: «Обов`язковість висновку органу опіки та піклування при вирішені сімейного спору»

 

 

 

 

Теги: відчуження майна, вчинений батьками, дозвіл органу опіки, піклування, без згоди, визнання правочину недійсним, правочин стосовно нерухомого майна, звуження прав, порушення прав дитини, малолітня, неповнолітня, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

ЗАКОНОПРОЕКТ ПРО МОБІЛІЗАЦІЮ № 2

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

В Верховній Раді зареєстровано  законопроект № 2 про мобілізацію за ініціативою Кабінету Міністрів України

Із нового-«цікавого»: Кодекс адміністративного судочинства України пропонується доповнити статтею 283-2 «Особливості провадження у справах за зверненням територіального центру комплектування та соціальної підтримки»

ТЦК та СП буде мати право подати до суду наступні заяви щодо:

1) тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України – на строк до виконання такою особою вимоги територіального центру комплектування та соціальної підтримки про виконання обов’язку (обов’язків) військовозобов’язаним, резервістом;

2) тимчасового обмеження фізичної особи у праві керування транспортними засобами – на строк до виконання такою особою вимоги територіального центру комплектування та соціальної підтримки про виконання обов’язку (обов’язків) військовозобов’язаним, резервістом;

3) накладення арешту на кошти та інші цінності фізичної особи, що знаходяться на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, або на електронні гроші, що зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах – на строк до виконання такою особою вимоги територіального центру комплектування та соціальної підтримки про виконання обов’язку (обов’язків) військовозобов’язаним, резервістом.

Причому вищевказану заяву ТЦК практично зобов’язано  подати протягом 5 днів з дня встановлення обставин, передбачених частиною четвертою статті 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а суд повинен

прийняти рішення по суті заявлених вимог не пізніше  15 днів з дня відкриття провадження у справі.

У разі неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, суд розглядає заяву в письмовому провадженні.

(!!!) Рішення суду підлягають негайному виконанню в порядку встановленому законом, при чому подання апеляційної скарги на рішення суду не перешкоджає його виконанню.

 

***

Ну і звісно:  

1)   Громадяни України, які перебувають на військовому обліку, зобов’язані протягом 60 днів з дня опублікування цього Закону уточнити адресу проживання, номери засобів зв’язку, адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти) та інші військово-облікові дані: у разі перебування на території України – шляхом прибуття самостійно до ТЦК та СП за місцем перебування на військовому обліку чи за своїм місцем проживання, або до центру надання адміністративних послуг; у разі перебування за кордоном – шляхом повідомлення на офіційну електронну адресу або на офіційний номер телефону, які зазначені на офіційному сайті ТЦК; незалежно від місця перебування - в електронному кабінеті призовника, військовозобов’язаного, резервіста без прибуття до ТЦК;

2)  Повістка про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки може бути надіслана громадянину через електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного та резервіста і з цього моменту вона вважається врученою незалежно від надходження до територіального центру комплектування та соціальної підтримки повідомлення про її доставлення ;

3) Для того щоб виїхати за кордон військовозобов’язані повинні пред’явити  військово-обліковий документ з відміткою про взяття на військовий облік або виключення з військового обліку;

4)  Громадяни віком від 18 до 60 років зобов’язані мати при собі військово-обліковий документ та пред’являти його за вимогою уповноваженого представника ТЦК або поліцейського, а також прикордонника;

5)   Вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України в умовах воєнного стану за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які є призовниками, військовозобов’язаними або резервістами, здійснюється за умови наявності у вказаних осіб військово-облікових документів;

6)  Призов громадян на військову службу забезпечують:

- місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин;

- військовозобов’язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України;

- військовозобов’язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України;

 - військовозобов'язаних, резервістів розвідувального органу Міністерства оборони України – відповідний підрозділ розвідувального органу Міністерства оборони України

- осіб, які уклали контракти про перебування у резерві служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;

7) На військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані за бажанням засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, хто засуджений за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, а також злочинів, передбачених статтями 402-406, 408-411, 426 - 433, 437 - 442 Кримінального кодексу України;

8) громадяни України, які були визнані обмежено придатними до військової служби до набрання чинності цим Законом, протягом дев’яти місяців з дня набрання чинності цим Законом підлягають повторному медичному обстеженню  з  метою визначення придатності до військової служби.

 

Цей Закон набирає чинності через один місяць з дня, наступного за днем його опублікування, крім положень частини 4 та 5 статті 6 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та положень частини шостої статті 1, частини другої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», які набирають чинності через вісім місяців з дня, наступного за днем його опублікування.

 

 

 

Теги: законопроект про мобілізацію, воєнний стан, призов на військову службу, тцк, военкомат, вручення повісток, обмежено придатний, військово-облікові документи, верховна рада, кабінет міністрів України, Адвокат Морозов

 

Можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій

26 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 991/8725/23, адміністративне провадження № К/990/41163/23  (ЄДРСРУ № 116582235) досліджував питання щодо можливості оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій. 

Суть справи: відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій, визначених статтею 283-1 КАС України, не підлягають оскарженню.

Так, глава 11 КАС України, зокрема стаття 283-1 «Особливості провадження у справах про застосування санкцій», визначає особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ. Указані норми цієї статті дійсно мають пріоритет над загальними нормами КАС України.

Водночас, спеціальні норми, у тому числі й стаття 283-1 КАС України, урегульовують вирішення відповідних категорій справ по суті. При цьому, порядок розгляду процесуальних питань (зокрема оскарження ухвал суду першої інстанції) норми статті 283-1 КАС України не визначають.

Ураховуючи зазначене, Верховний суд уважає, що при вирішенні питань щодо яких норми відповідної глави Кодексу не передбачають окремого порядку оскарження, належить керуватися загальними правилами провадження в адміністративній справі.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що під час доповнення КАС України статтею 283-1 (згідно з Законом України від 12  травня 2022  року №  2257-ІХ) законодавець не вказав у ній жодних положень, які б стосувалися можливості/неможливості забезпечення позову у справах про застосування санкцій, особливостей процедури відповідного забезпечення та щодо можливості/неможливості оскарження рішень щодо забезпечення чи відмови в забезпеченні позову в таких справах, тому відповідні питання повинні вирішуватися згідно із загальними правилами, передбаченими КАС України. Крім того, у статті 283-1 КАС України законодавцем не було зазначено жодних особливостей чи обмежень щодо застосування заходів забезпечення позову, визначених главою 10 цього Кодексу.

При цьому, частина восьма статті 283-1 КАС України врегульовує виключно:

- строки оскарження рішення Вищого антикорупційного суду по суті справи, які відрізняються від загальних строків, зазначених у частині першій статті 295 КАС України (п`ять днів, а не тридцять);

- тривалість апеляційного розгляду, передбаченого частиною першою статті 309 КАС України (п`ятнадцять, а не шістдесят днів);

-  наслідки неявки учасників, що відмінні від зазначених у частині першій статті 313 КАС України;

- заборону касаційного оскарження рішення апеляційного суду, що відрізняє особливий порядок, який застосовується в справах про санкції, від наведеного в частині п`ятій статті 321 КАС України;

- порядок направлення і вручення судового рішення у справі про санкції, відмінний від загального, який наведено в частині четвертій статті 321 КАС України.

Також Верховний суд звертає увагу, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010, Суд зазначив: «Аналізуючи ці норми Кодексу у взаємозв`язку з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, Конституційний Суд України дійшов висновку про можливість апеляційного оскарження судового рішення у випадках, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Отже‚ такий системний підхід до розуміння змісту пункту 2 частини першої статті 293 Кодексу дає підстави зробити висновок‚ що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову‚ так і ухвали‚ якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. Таке розуміння узгоджується з положенням пункту 2 частини третьої статті 129 Конституції України‚ яким гарантується рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом».

Верховний Суд звертає увагу, що такі ухвали можуть бути оскаржені на підставі пункту 2 частини першої статті 294 КАС України, у якій прямо передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову.

Також колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що відповідно до внесених до Закону України від 14 серпня 2014 року №  1644-VII «Про санкції» змін згідно з Законом України від 12 травня 2022 року №  2257-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов`язаних з активами окремих осіб» застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції», передбачено у період дії правового режиму воєнного стану чи після його припинення або скасування (якщо позовну заяву про застосування цієї санкції подано в період  дії правового режиму воєнного стану) та за умови, що на відповідну фізичну чи юридичну особу в порядку, визначеному цим Законом, вже накладено санкцію у виді блокування активів.

Водночас, обмеження права на судовий захист, в тому числі, на апеляційне оскарження, не допускається у силу статті 64 Конституції України, що також підтверджене Указом Президента України від 24  лютого 2022  року №  64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженого Законом України від 24  лютого 2022  року №  2102-ІХ).

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, Верховний Суд не погоджується з висновками Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду про те, що апеляційна скарга може бути подана виключно на рішення Вищого антикорупційного суду, а не на ухвали, оскільки стаття 283-1 КАС України не містить прямої заборони на оскарження ухвал, постановлених Вищим антикорупційним судом під час вирішення справ про застосування санкцій.

  

Матеріал по темі: «Солідарне стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави»

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Механізм стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Механізм та особливості стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця

26 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/192/23, адміністративне провадження № К/990/14210/23  (ЄДРСРУ № 116582237) досліджував питання щодо визначення механізму стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця.

На момент виникнення спірних правовідносин спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) є Закон України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження».

Частиною першою статті 5 Закону №1404-VIII передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з частиною першою статті 31 Закону України від 02 червня 2016 року №1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон №1403-VIII) визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 31 Закону №1403-VIII винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.

Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється, зокрема, у вигляді відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.

(!) Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Частина п`ята статті 31 Закону №1403-VIII передбачає, що, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

На виконання статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року №643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок №643).

Відповідно до пункту 12 Порядку №643 розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

При цьому, частиною третьою статті 45 Закону №1403-VIII визначено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону №1403-VIII державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Аналіз положень Закону №1404-VIII свідчить про те, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, зазначених у статті 3 цього Закону, яке розпочинає, зокрема, за заявою стягувача. У разі виконання рішень приватним виконавцем виконавчий збір не стягується. Натомість за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю виплачується винагорода.

Водночас аналіз норм Закону №1404-VIII, які регулюють діяльність приватних виконавців, і статті 31 Закону №1403-VIII указує на те, що основна винагорода - це винагорода приватного виконавця за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в розмірі пропорційному до фактично стягнутої суми.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі №260/801/19, від 10 вересня 2020 року у справі №120/1417/20-а, від 28 жовтня 2020 року у справі №640/13697/19, від 16 квітня 2020 року у справі №640/8425/19.

(!!!) Одночасно із цим, основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є однаковими поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону №1404-VIII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюється окремими правовими нормами.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі №640/13434/19, від 26 серпня 2021 року у справі №380/6503/20, від 26 жовтня 2023 року у справі №640/20265/19.

Крім цього, аналіз статті 31 Закону №1403-VIII свідчить про те, що одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди і прийняття постанови про стягнення основної винагороди разом з постановою про відкриття виконавчого провадження є обов`язком приватного виконавця.

Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 21 січня, 27 квітня, 03 червня та 26 серпня 2021 року у справах №160/5321/20, №580/3444/20, №640/17286/20, №380/6503/20.

ВАЖЛИВО: Водночас саме лише існування постанови про стягнення основної винагороди, винесеної одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не означає безумовного та гарантованого стягнення цієї винагороди та не надає права приватному виконавцю стягувати визначену ним суму без здійснення фактичних дій з виконання судового рішення (пункт 52 постанови Верховного Суду від 26  травня 2022 року у справі №420/6845/18).

Також у своїй практиці Верховний Суд уже зауважував, що для правильної оцінки правомірності постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця, визначеної у виді відсотка, винесеної приватним виконавцем одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, судам необхідно встановити предмет виконавчого провадження (стягнення сум чи передача майна за виконавчим документом).

Враховуючи, що на момент відкриття виконавчого провадження не завжди можливо визначити розмір фактично стягнутих сум чи остаточну вартість переданого майна за наслідками фактичного виконання приватним виконавцем, суди мають перевіряти механізм розрахунку, застосованого виконавцем при визначенні суми основної винагороди та наведеного ним у постанові про стягнення основної винагороди, винесеної одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.

Верховний Суд наголошує, що, враховуючи положення частини сьомої статті 31 Закону №1403-VIII та статті 27 Закону №1404-VIII, приватний виконавець при відкритті виконавчого провадження одночасно приймає постанову про стягнення основної винагороди, та зобов`язаний здійснити розрахунок такої винагороди, тобто визначити чітко суму, яка може бути стягнута у разі здійснення виконавцем повного виконання виконавчого документу.

Зрештою необхідно мати на увазі, що сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, винесеній одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є сумою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21 січня, 08 липня та 24 грудня у справах №160/5321/20, №360/2855/20, №200/3149/21-а. 

ВИСНОВОК: 

1)   Прийняття постанови про стягнення з боржника основної винагороди разом із постановою про відкриття виконавчого провадження є обов`язком, а не правом приватного виконавця, що відповідає вимогам частини сьомої статті 31 Закону №1403-VIII;

2)   Разом з цим, саме суд повинен перевіряти механізм розрахунку застосованого приватним виконавцем при визначенні суми основної винагороди та наведеного ним у постанові про стягнення основної винагороди, яка виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми.

 

 

Матеріал по темі: «Виконавчий збір… особливості стягнення»

 

 

 

 

Теги: исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, винагорода виконавцю, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця,  судебная практика, Адвокат Морозов