Судовий спір з податковою: відсутність контрагента за юридичною адресою.

Адвокат Морозов Е.А. (Судебная защита)

Відповідно до ч. 1 статті 93 Цивільного кодексу України  місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

В свою чергу, згідно до ст. 45 Податкового кодексу України  податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі (п. 45.1 ст. 45 ПКУ), а податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (п. 45.1 ст. 45 ПКУ).

Окремо необхідно зазначити, що одним із обов’язків платника податку відповідно до п. 16.1.11 ст. 16 Податкового кодексу України є повідомлення контролюючому органу про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи – підприємця.

Більше того, у разі проведення державної реєстрації зміни місцезнаходження або місця проживання платника податків, внаслідок якої змінюється адміністративно-територіальна одиниця та контролюючий орган, в якому на обліку перебуває платник податків (далі - адміністративний район), а також у разі зміни податкової адреси платника податків, контролюючими органами за попереднім та новим місцезнаходженням (місцем проживання) платника податків проводяться процедури відповідно зняття з обліку/взяття на облік такого платника податків (п.66.3 ст. 66 ПКУ).

Водночас Міністерство юстиції України у своєму листі від 06.08.2014 р. N 404-0-2-14/8.1 чітко вказало, що вимоги до змісту статуту господарського товариства встановлені статтею 4 Закону України "Про господарські товариства", відповідно до положень якої  відомості про місцезнаходження товариства мають міститися в установчих документах.

Використовуючи вищевказані норми права, фіскальна служба під час перевірки платника податку, в Акті перевірки часто зазначає, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить про безтоварність господарської операції, єдиним наслідком якої є її фіктивність.

Так це чи ні? Спробуємо розібратися з посиланням на відповідну судову практику та діюче законодавство України.

По – перше: стаття 4 Закону України «Про господарські товариства», на яку у своєму листі від 06.08.2014 р. N 404-0-2-14/8.1 посилається Міністерство юстиції України,  передбачає наявність відомостей в установчих документах  про місцезнаходження товариства лише у модельних статутах.

Варто зауважити, що Закон «Про господарські товариства» стосується лише товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств. Регламентацію діяльності інших юридичних осіб він не встановлює.

В свою чергу, ЄДИНИЙ модельний статут товариства з обмеженною відповідальністю був затверджений Постановою кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 р. за N 1182 з його основною метою - спрощенням реєстрації бізнесу. Однак далеко на всі установчі документи юридичних осіб – контрагентів є «модельними».

Разом з тим, п. 16 ст. 9  Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачає, що видами установчого документа є: установчий акт, статут, модельний статут, засновницький договір, одноособова заява (меморандум), положення тощо.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що установчим документом може бути не тільки модельний статут, а й інші його види, а отже приймаючи до уваги принцип «дозволено все, що не заборонено Законом», установчий документ юридичної особи може й не містити вказівку на місцезнаходження підприємства, установи чи організації.

По – друге: Судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товар насправді не поставлявся (Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2015 р. у справі № К/9991/19740/12 та від 03.06. 2015 року у справі № К/800/3137/13).

Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12 зазначив, що у разі відсутністі контрагента за юридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XII органи ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним запису в Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичної особи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєстру та постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.

Більше того, Верховний суд України неодноразово наголошував, що при вирішенні даного виду спору суди повинні досліджувати первинні бухгалтерські документи та з’ясовувати інформацію щодо фактів здійснення господарських операцій між контрагентами, при цьому приймаючи до уваги лише Довідки, а не Акти про неможливість проведення зустрічних звірок у зв'язку з відсутністю платника податку за юридичною адресою (Справа ВСУ №804/4663/15 від 27.01.2016 р.).

Замість висновку можна сказати, що виходячи із судовою практики вбачається, що  тільки  фіктивність діяльності контрагента підтверджена вироком суду є належним доказом безтоварності операції, про це свідчить Верховний суд України у постанові від 01.12.2015 р. в справі №826/15034/14: «Відповідач послався на фіктивність Контрагента позивача як суб'єкта господарювання і свої доводи підтверджував вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня 2013 року. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що за формально правильного оформлення господарської операції, в тому числі первинними документами бухгалтерського обліку, сам факт фіктивності Контрагента може бути ігнорований. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України з таким висновком не погоджується виходячи з того, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

При розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, про те, що подані Товариством первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими ДПІ фактами щодо фіктивної діяльності Контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним. Суд касаційної інстанції таке рішення скасував без достатніх підстав».

Відсотки, індексація, форми неустойки (штраф, пеня) та межі їх застосування.

Адвокат Морозов (Киев)

Формами неустойки є штраф і пеня. 

-  Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (ч. 2 ст. 549 ЦК).

-  Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК).

Судова практика виходить з того, що неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов’язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов’язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов’язання боржником.

Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов’язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов’язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов’язання.

Відносно строку, в межах якого можливе стягнення неустойки (пені, штрафу), дуже влучно висловився Верховний суд України у справі № 6-474 цс16.

Так, Суд вказав, що за правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не обмежується.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Важливо: Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

З урахуванням зазначеного вище, Верховний суд України зробив конкретний висновок: «Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою».

Вказану вище судову практику необхідно знати всім можливим та/або потенційним «відповідачам» оскільки, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Проте, нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

«Стосовно індексації боргу та 3 % річних згідно ст. 625 ЦК України»

Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-38цс11). Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК, не є штрафними санкціями (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі 6-42цс11).

Верховний суд України також вказав, що відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Важливо:  індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях.

Більше того, Верховний суд України акцентував увагу на те, що при ухваленні судом рішення потрібно перерахувати суму боргу з іноземної валюти на національну, урахувати офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення.

Судова практика виходить з того, що приписи ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов’язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Важливо: Три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили іншого розміру процентів річних.

Адвокат Морозов (Киев/Днепропетровск)

По – перше: ч.1 ст. 3 ЗУ «Про іпотечні облігації» (надалі – «Закон») прописує, що Іпотечними облігаціями є облігації,  виконання зобов'язань емітента  за  якими  забезпечене  іпотечним  покриттям  у порядку, встановленому цим Законом.  Іпотечні облігації є іменними  цінними паперами. Іпотечна облігація засвідчує внесення грошових коштів її власником і підтверджує зобов'язання  емітента  відшкодувати  йому номінальну  вартість цієї облігації та грошового доходу в порядку, встановленому  цим  Законом  та  проспектом  емісії,  а   в   разі невиконання емітентом зобов'язань за іпотечною облігацією надає її власнику право задовольнити  свою  вимогу  за  рахунок  іпотечного покриття.

п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону вказує, що іпотечне покриття - іпотечні активи,  а також інші активи, які  відповідно  до  цього  Закону,  проспекту  емісії  та реєстру іпотечного покриття забезпечують виконання зобов'язань емітента за іпотечними облігаціями.

Можуть випускатися такі види іпотечних облігацій:

     1) звичайні іпотечні облігації;

     2) структуровані іпотечні облігації.

Емітентом   звичайних   іпотечних  облігацій  є  іпотечний кредитор,  що несе відповідальність за  виконання  зобов'язань  за такими  іпотечними  облігаціями  іпотечним покриттям та всім іншим своїм  майном,  на  яке  відповідно  до  законодавства  може  бути звернено стягнення.

Емітентом    структурованих    іпотечних    облігацій    є спеціалізована іпотечна установа,  яка  несе  відповідальність  за виконання   зобов'язань  за  такими  іпотечними  облігаціями  лише іпотечним покриттям (ч. 2 ст. 3 Закону).

Обіг іпотечних облігацій,  облік та перехід прав власності на    них   здійснюються   відповідно   до   вимог,   встановлених законодавством (ч. 7 ст. 4 Закону).

Ч. 1 ст. 6 Закону вказує, що Виконання    зобов'язань    за    іпотечними   облігаціями здійснюється в порядку та  у  строки,  визначені  в  їх  проспекті емісії,  а  для  структурованих  іпотечних  облігацій  -  також  у договорі про управління іпотечним покриттям.

ч. 1 ст. 7 Закону передбачає, що  на момент реєстрації випуску іпотечних облігацій  іпотечне покриття формується виключно з іпотечних активів.  Протягом строку обігу іпотечних облігацій  до  складу  іпотечного  покриття  також можуть   включатися  інші  активи  у  випадках,  передбачених  цим Законом.

ч. 1 ст. 8 Закону встановлює, що Іпотечні  та  інші  активи,  включені до складу іпотечного покриття іпотечних облігацій, вважаються переданими у заставу, яка забезпечує   виконання   зобов'язань  емітента-заставодавця  перед власниками іпотечних облігацій - заставодержателями.

Застава іпотечного покриття не  потребує  укладення  договору застави  і  виникає відповідно до цього Закону з моменту державної реєстрації випуску іпотечних облігацій.  Іпотечні та інші  активи, що  включаються  до  складу  іпотечного  покриття  після державної реєстрації випуску іпотечних облігацій,  вважаються  переданими  у заставу   з   моменту  внесення  до  реєстру  іпотечного  покриття відомостей  про  включення  цих  активів  до   складу   іпотечного покриття.

 Відомості про    обтяження   заставою   іпотечного   покриття вносяться управителем  до  Державного  реєстру  обтяжень  рухомого майна  протягом  десяти  робочих  днів  з дня державної реєстрації випуску   іпотечних    облігацій    у    порядку,    встановленому законодавством.

     Наступна застава іпотечного покриття не допускається.

В свою чергу ч. 2 ст. 8 Закону вказує, що власники  іпотечних  облігацій  -  заставодержателі  мають вищий  пріоритет  перед  правами  чи  вимогами  інших  осіб   щодо іпотечного  покриття.  Реєстрація  у  Державному  реєстрі обтяжень рухомого  майна  відомостей  про  обтяження  заставою   іпотечного покриття  не  змінює  вищий  пріоритет  прав  власників  іпотечних облігацій на іпотечне покриття.

Більше того, ч. 4 ст. 8 Закону прописує, що Іпотечне   покриття   відокремлюється   від  іншого  майна емітента.  Іпотечне покриття не включається до ліквідаційної  маси емітента.  Іпотечне покриття та грошові доходи від нього не можуть бути предметом податкової застави до повного виконання зобов'язань за відповідним випуском іпотечних облігацій.

Емітент не має права відчужувати, передавати у заставу або іншим чином обтяжувати іпотечні та інші активи, включені до складу іпотечного  покриття,  якщо  тільки стосовно відповідних іпотечних активів не прийняте рішення про  їх  заміну  відповідно  до  цього Закону.  Емітент не має права розпоряджатися іпотечним покриттям в інший  спосіб,  крім  вчинення  дій,  спрямованих   на   виконання зобов'язань за відповідним випуском іпотечних облігацій (ч. 6 ст. 8 Закону).

Щодо припинення застави іпотечного покриття необхідно зазначити, що згідно                     ч. 1 ст. 12 Закону застава іпотечного покриття припиняється  у  разі  повного задоволення   вимог   власників   іпотечних  облігацій  або  після звернення стягнення на іпотечне покриття.

ст. 17-1 Закону перелічує дії управителя у разі настання дефолту внаслідок порушення щодо  емітента провадження  у  справі про банкрутство або призначення тимчасового адміністратора чи ліквідатора, зокрема:

     1) приймає  рішення  про  звернення  стягнення  на   іпотечне покриття.  У  такому  разі  управитель  продає  іпотечне покриття, розподіляє виручку  від  його  продажу  між  власниками  звичайних іпотечних  облігацій відповідно до частини третьої статті 11 цього

Закону,  а також вживає заходів  щодо  отримання  ними  коштів  за рахунок реалізації іншого майна емітента;

     2) здійснює   розпорядження   коштами,   що   надходять   від іпотечного покриття,  в інтересах  власників  звичайних  іпотечних облігацій у порядку, передбаченому проспектом емісії;

     3) має  право  вимагати передачі іпотечного покриття йому або визначеній ним обслуговуючій  установі  в  порядку,  встановленому Національною  комісією  з  цінних  паперів  та  фондового ринку за погодженням з Національним банком України.

По – друге: Відповідно до  Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27.12.2012 № 1902, яке зареєстроване в Міністерстві юстиції України 22 січня 2013 р. № 160/22692 затверджено положення «Про іпотечне покриття звичайних іпотечних облігацій, порядок ведення реєстру іпотечного покриття та управління іпотечним покриттям звичайних іпотечних облігацій» (надалі – «Положення»).

ч. 2 п. 1 розділу 1 Положення визначає, що дія цього Положення поширюється на фінансові установи, які мають ліцензію на право здійснення діяльності з управління іпотечним покриттям (далі - управителі), емітентів звичайних іпотечних облігацій (далі - емітенти), аудиторські фірми, які здійснюють перевірку стану іпотечного покриття (далі - аудитори).

п. 2 розділу 1 Положення закріплює, що  іпотечні активи мають належати емітенту на праві власності і можуть бути відчужені в разі невиконання емітентом зобов'язань за звичайними іпотечними облігаціями. На момент уключення іпотечних активів до іпотечного покриття, а також протягом усього строку перебування цих активів у складі іпотечного покриття емітент зобов'язаний:

 2.1. Мати права кредитора за відповідним іпотечним активом. Права емітента на іпотечний актив не можуть бути обмежені чи обтяжені правами будь-яких інших осіб, крім власників звичайних іпотечних облігацій.

 2.2. Зберігати можливість відступлення прав за відповідним іпотечним активом на користь іншої особи з метою виконання зобов'язань перед власниками звичайних іпотечних облігацій.

 2.3. Не обмежувати чи обтяжувати право власників звичайних іпотечних облігацій звернути стягнення на іпотечні активи в складі іпотечного покриття, за винятком обмежень, установлених Законом та проспектом емісії відповідного випуску звичайних іпотечних облігацій.

П. 4 розділу 1 Положення вказує, що відомості про те, що емітент є іпотекодержателем за відповідним іпотечним договором, мають бути внесені до відповідного державного реєстру в установленому законодавством порядку.

Іпотечні активи не повинні бути включені до складу іпотечного покриття (іпотечного пулу) іншого випуску іпотечних цінних паперів. На момент уключення іпотечних активів до складу іпотечного покриття, а також протягом усього строку перебування цих активів у складі іпотечного покриття вони не можуть забезпечувати виконання зобов'язань емітента за іншим випуском іпотечних облігацій або іпотечних сертифікатів, крім того випуску звичайних іпотечних облігацій, для якого відповідне іпотечне покриття було сформоване (п. 9 розділу 1 Положення).

Протягом усього строку обігу звичайних іпотечних облігацій їх іпотечне покриття повинно мати розмір, стан та характеристики, які б забезпечили повне виконання зобов'язань емітента за звичайними іпотечними облігаціями. При цьому емітент зобов'язаний дотримуватись збалансованості іпотечного покриття із заборгованістю за звичайними іпотечними облігаціями відповідно до умов, викладених у цій главі (п.1 розділу 3 Положення).

Висновок:

Правові засади випуску й обігу структурованих іпотечних облігацій, вимоги до їх іпотечного покриття, а також особливості державного регулювання і нагляду у цій сфері визначає Закон України «Про іпотечні облігації». Емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізована іпотечна установа, виключним видом діяльності якої є придбання іпотечних активів. Процедура емісії структурованих іпотечних облігацій містить такі етапи:

1. Виконавчий орган емітента приймає та оформляє протоколом рішення про випуск структурованих іпотечних облігацій і формує реєстр іпотечного покриття звичайних іпотечних облігацій. Іпотечне покриття може забезпечувати один або декілька випусків структурованих іпотечних облігацій із різними умовами. Іпотечні активи, які були придбані спеціалізованою іпотечною установою і включені до складу іпотечного покриття, вважаються придбаними у безвідкличному порядку, тобто без права їх заміни, зворотного викупу або передачі, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством.

2. Емітент готує проспект емісії звичайних іпотечних облігацій  документ, який містить інформацію про відкрите (публічне) або закрите (приватне) розміщення структурованих іпотечних облігацій.

3. Емітент укладає договір про управління іпотечним покриттям з управителем. Управитель діє від свого імені в інтересах власників структурованих іпотечних облігацій.

4. Управитель укладає договір з депозитарієм цінних паперів про обслуговування випуску звичайних іпотечних облігацій.

5. Управитель укладає договір про обслуговування іпотечних активів у складі іпотечного покриття з обслуговуючою установою. Емітент і управитель, у разі випуску структурованих іпотечних облігацій, зобов’язані забезпечити обслуговування всіх іпотечних активів у складі іпотечного покриття. Якщо обслуговування іпотечних активів здійснюється обслуговуючою установою, емітент зобов’язаний письмово повідомити всіх боржників за іпотечними активами про місце та інші умови обслуговування їх забезпечених іпотекою зобов’язань.

6.  Управитель укладає договір з аудитором про проведення аудиторської перевірки на етапах емісії, обслуговування і погашення звичайних іпотечних облігацій на предмет виявлення відповідності стану іпотечного покриття даним реєстру іпотечного покриття та вимогам чинного законодавства.

7 Державну реєстрацію випусків і проспектів емісії структурованих іпотечних облігацій здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Для реєстрації випуску іпотечних облігацій разом з проспектом їх емісії до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку подаються реєстр іпотечного покриття і договір про управління ним. Проспект емісії структурованих іпотечних облігацій, що пропонуються для відкритого продажу, підлягає опублікуванню у повному обсязі в офіційному друкованому виданні Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

8.   Після реєстрації випуску структурованих іпотечних облігацій та проспекту емісії Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку видає емітенту витяг з окремого реєстру випусків іпотечних цінних паперів, яке є підставою для оформлення глобального сертифіката випуску іпотечних облігацій.

Виконання зобов’язань за структурованими іпотечними облігаціями здійснюється виключно за рахунок іпотечного покриття. Грошові доходи від іпотечних активів у складі іпотечного покриття підлягають переказу обслуговуючою установою на рахунок управителя. Розподіл чи розміщення цих доходів управителем здійснюється відповідно до порядку та умов, що визначені у проспекті емісії або договорі про управління іпотечним покриттям у певній послідовності.

Окремий недолік податкової накладної, як основний доказ фіскальної служби.

Адвокат Морозов Є.О. (Київ)

Позиція захисту: Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 06.10.2014 року у справі №  К/800/66564/13: «Відповідно до п. 16 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 21.12.2010 № 969, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.12.2010 за № 1401/18696, всі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати постачання товарів/послуг, та скріплюються печаткою такого платника податку – продавця. Податкова накладна не підписується покупцем товарів/послуг і не скріплюється його печаткою.

Отже, підписання первинних документів уповноваженою особою на підтвердження фактичного здійснення операції надає документу юридичну силу, робить його дійсним та, відповідно, є підставою для виникнення відповідних податкових наслідків за фактично здійсненою господарською операцією».

Разом з тим, Постанова Вищого Адміністративного Суду України від 24.10.2013 р. по справі  N/800/7300/13 проголошує: «Окремий недолік податкової накладної сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного податкового та одночасно розрахункового документа, а отже, позбавлення покупця права на формування податкового кредиту. Таким чином... тільки відсутність податкової накладної, а не окремий її недолік, безперечно позбавляє платника податків права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат».

****************************************************************

Відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів та найманих працівників у контрагента при провадженні господарської діяльності.

Адвокат Морозов Е.А. (Киев)

Фіскальні (податкові) органи, у своїй практиці перевірки платників податків з питань дотримання податкового законодавства, використовують ряд засобів та методів, на підставі або за допомогою яких, встановлюють порушення останніми вимог діючого законодавства.

У цьому матеріалі пропоную розглянути найпоширеніші з них, а також відповідну судову практику, як засіб контрзаходів щодо захисту порушених або оспорваних прав платника податку.

Підстава: Відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів та найманих працівників  у контрагента при провадженні господарської діяльності.

Позиція захисту: Ухвалою Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 04.03.2014 р. по справі  N/9991/27474/12 встановлено: «Наявність або відсутність матеріально-технічної бази у контрагента господарюючого суб'єкта не є передумовою для визначення господарської компетенції останнього і не має правового значення для вирішення питання про наявність наміри сторін про реальне настання правових наслідків, обумовлених угодами, або порушення позивачем  правил оподаткування».  

Ухвала ВАСУ від 26.06.2013 р. по справі  N/9991/71450/12 передбачає: «Укладення трудового договору не є єдиним способом притягнення фізичних осіб до вчинення необхідних дій у процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника податку на податковий кредит у залежність від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється постачання товару постачальником».

   Постанова ВАСУ від 10.01.2012 р. по справі  N/9991/81953/11 вказує: «Судами безпідставно не взято до уваги доводи Позивача про те, що він не має права витребувати у контрагента документи з метою доказування, ким саме виконувалися прийняті ним роботи, або перевіряти кількість працюючих осіб у контрагента».

Акт перевірки іншого платника податків (контрагента), як основний доказ ДПІ.

Адвокат Морозов Е.А. (Киев)

Позиція захисту: У постанові Верховного суду України від 10.09.13 р. по справі № 21-237а13 передбачено наступне: «Загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року № 984 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 року за № 34/18772), згідно з яким акт – це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника  податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС.

За змістом частини першої статті 13 Закону № 2939-XII дії або бездіяльність службових осіб державної контрольно-ревізійної служби можуть бути оскаржені в судовому або адміністративному порядку.

Диспозиція цієї статті передбачає оскарження дій службової особи, які пов’язані з порушенням порядку проведення перевірки (ревізії), наприклад із порушенням трудового розпорядку такою особою під час проведення ревізії; дій, які полягають у перевищенні повноважень службовою особою щодо обмеження прав у можливості ознайомлення з результатами контрольного заходу, (ревізії); дій щодо проведення ревізії без установлених законом підстав та/або з порушенням чинного законодавства тощо.

Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді, оскільки відповідно до пункту 3 Порядку проведення інспектування державною контрольно-ревізійною службою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід’ємною частиною акта. Це свідчить про те, що дії, пов’язані з включенням до акта висновків, є обов’язковими, тоді як самі висновки такими не є.

Обов’язковою ознакою дій суб’єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб’єктів відповідних правовідносин і мають обов’язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов’язкових юридичних наслідків. Водночас судження контролюючого органу про нікчемність окремих угод є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті перевірки не суперечить чинному законодавству. Такі твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта».

Судовий спір з податковою: безнадійна заборгованість в силу припинення контрагента.

Адвокат Морозов Є.О. (Київ)

Позиція захисту: Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

В свою чергу ч. 1 ст. 516 ЦК України вказує, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дана позиція знайшла своє підтвердження і судовій практиці, зокрема Вищий адміністративний суд України у своїй постанові від 08 квітня 2015 року у справі№К/9991/39128/12, К/9991/55280/12 зазначив наступне: «По епiзоду, пов’язаному з невключенням Товариством до валового доходу безнадiйної заборгованостi у загальнiй сумi 719045 грн., яка утворилася по взаємовiдносинам з приватним пiдприємцем ОСОБА_2, приватним пiдприємцем ОСОБА_3, приватним пiдприємцем ОСОБА_4 та товариством з обмеженою вiдповiдальнiстю «Алюм-Пласт-строй» в силу припинення цих суб’єктiв господарювання, суди цiлком об’єктивно виходили з того, що за фактом лiквiдацiї контрагента-постачальника припиняються будь-якi цивiльнi зобов’язання iнших осiб перед ним, у тому числi i зобов’язання позивача щодо оплати вартостi поставлених товарiв (робiт, послуг), тому з дати лiквiдацiї кредитора такi товари (роботи, послуги) є безоплатно наданими для позивача, а отже вiн зобов’язаний був збiльшити на їх вартiсть суму валових доходiв у тому податковому перiодi, в якому така лiквiдацiя вiдбулася.

У той же час у матерiалах справи мiститься договiр уступки вимоги вiд 21.10.2009, за яким приватний пiдприємець ОСОБА_2 передав ОСОБА_5 право грошової вимоги до позивача у сумi 447657 грн., а також договiр уступки права вимоги вiд 09.08.2008, яким засвiдчено передачу ОСОБА_4 права вимоги боргу Товариства у сумi 14242,84 грн. ОСОБА_5. Вiдхиляючи цi договори як докази, суди зазначили про їх вiдсутнiсть на час проведення перевiрки, що з урахуванням положень пункту 44.6 статтi 44 Податкового кодексу України (далi — ПК) виключає їх доказову силу у судовому процесi.

Втiм норми податкового законодавства не обмежують період подання платником необхідних первинних документів лише часом проведення податкової перевiрки.

Не дає пiдстави для такого висновку i пункт 44.6 статтi 44 ПК, вiдповiдно до якого у разi якщо до закiнчення перевiрки або у термiни, визначенi в абзацi другому пункту 44.7 цiєї статтi платник податкiв не надає посадовим особам контролюючого органу, якi проводять перевiрку, документи (незалежно вiд причин такого ненадання, крiм випадкiв виїмки документiв або iншого вилучення правоохоронними органами), що пiдтверджують показники, вiдображенi таким платником податкiв у податковiй звiтностi, вважається, що такi документи були вiдсутнi у такого платника податкiв на час складення такої звiтностi.

Адже наведена норма Кодексу лише визначає статус показникiв податкової звiтностi, якi не пiдтвердженi необхiдними документами пiд час перевiрки, однак не обмежує право платника довести у судовому процесi обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, поданням виключно тих доказiв, що надавались ним пiд час проведення податкової перевiрки.

Право надавати заперечення щодо висновкiв податкового органу та долучати до матерiалiв справи докази на пiдтвердження таких заперечень надається платнику як на усiх стадiях податкового контролю, так i на стадiях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказiв.

Обов’язок суду оцiнити вiдповiднi докази за правилами статтi 86 Кодексу адмiнiстративного судочинства України (далi — КАС) є однiєю з гарантiй установлення об’єктивної iстини у справi та прийняття правильного рiшення у вiдповiдностi з вимогами статтi 159 КАС.

Також, з урахуванням того, що в силу частини другої статтi 71 КАС в адмiнiстративних справах про протиправнiсть рiшень, дiй чи бездiяльностi суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомiрностi свого рiшення, дiї чи бездiяльностi покладається на вiдповiдача, якщо вiн заперечує проти адмiнiстративного позову, податковий орган не повинен обмежуватися встановленням формальних умов застосування податкового законодавства, та у випадку сумнiвiв у правомiрностi донарахування грошових зобов’язань повинен встановити, дослiдити та оцiнити усю сукупнiсть обставин, що мають значення для оцiнки поведiнки платника у сферi оподаткування.

З урахуванням викладеного Вищий адмiнiстративний суд України вважає незаконним донарахування позивачевi грошового зобов’язання з податку на прибуток у сумi 115475 грн. за основним платежем та 28868,75 грн. за штрафними санкцiями».

****************************************************************

Судовий спір з податковою: відсутність товарно – транспортної накладної.

Адвокат Морозов Е.А. (Киев)

Фіскальні (податкові) органи, у своїй практиці перевірки платників податків з питань дотримання податкового законодавства, використовують ряд засобів та методів, на підставі або за допомогою яких, встановлюють порушення останніми вимог діючого законодавства. Відсутність ТТН у платника податку – як червона ганчірка, але…

У цьому матеріалі пропоную розглянути відсутність товарно – транспортної накладної у перевіряємого платника пладатку, як підставу для винесення податковим органом податкового повідомлення – рішення, а також відповідну судову практику, як засіб контрзаходів щодо захисту порушених або оспорваних прав платника податку.

Позиція захисту: Стаття 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлює, що первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

На підтвердження здійснення господарських операцій із контрагентами платником податку можуть бути надані  відповідні специфікації, картки рахунків, рахунки фактур, видаткові накладні, податкові накладні, банківські виписки, що підтверджують рух активів на рахунку платника податку.

Відсутність певної транспортної документації не може бути єдиною беззаперечною підставою для висновку про відсутність підтвердження реальності здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей, оскільки відповідною транспортною документацією обов'язково має бути підтверджено здійснення послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару.

Зокрема ухвалою Вищого адміністративного суду України  від  "13" липня 2010 р. по справі  №  К-1972/10  встановлено: "…правила податкового обліку не встановлюють конкретного переліку первинних документів, за допомогою яких повинні бути оформлені господарські операції, а також не передбачають будь-яких спеціальних вимог до форми або виду первинних документів, до їх оформлення та заповнення. До документів, які засвідчують факт придбання товару, робіт, послуг, діюче законодавством висуває лише одну умову – вони повинні засвідчувати фактичне отримання товару або результатів робіт, послуг.»

Надалі, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04 лютого 2010 року по справі К-22823/09 підтверджено наступне: "Доводи податкової інспекції про відсутність товарно-транспортних накладних, які б підтверджували транспортування палива, не спростовують наведеного висновку, оскільки за встановленими договором від 26.07.2006 року умовами поставки (EXW (склад за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. К. Лібкнехта, 11))  надати товар у розпорядження покупця в зазначений у договорі термін у пункті поставки у тому місці, яке визначене у договорі, зобов’язаний продавець.

Таким чином, зважаючи на закріплений за продавцем обов’язок поставки товару у зазначене покупцем місце, усі товарно-транспортні документи можуть бути складені лише щодо продавця, а не щодо покупця товару, а відтак відсутність у ТОВ «Аякс» згаданих накладних не може бути доказом безтоварності господарських операцій з ТОВ «Каштан-Торг»».

У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вастберга таксі Актіеболаг» та Вуліч проти Швеції» суд зазначив, що «… адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

При цьому, необхідно зауважити, що необхідно дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Верховний суд: відповідальність Банку за несвоєчасне повернення депозиту.

Адвокат Морозов Е.А. (Киев)

Суть спору полягає у стягненні Клієнтом з Банку, в тому числі пені у розмірі 3% вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за несвоєчасне повернення вкладу (депозиту).

Про вказане вище йде мова у постанові Верховного суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16.

Зокрема у своєму рішенні Верховний суд України вказав наступне.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Примітка Автора.

Визначення депозиту:

1. п. 14.1.44. ст. 14 ПКУ  депозит (вклад) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк або на вимогу та під процент на умовах видачі на першу вимогу або повернення зі спливом встановленого договором строку. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів - Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ - державним органом, визначеним законом;

2. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД (ДЕПОЗИТ) (deposit) – угода, відповідно до якої одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що наді­йшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. слово «депозит» походить від лат. depositum – переданий на зберігання. (сайт Національного Банку України).

Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це  операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором  (частина перша статті 1058 ЦК України).

Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає:  споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності.

Разом з тим Верховний суд України чітко наголошує, що пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього  зобов’язань.

Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України.

Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів.

Окремо необхідно наголосити, що раніше Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 сформулював відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року, якою відповів на питання відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Тобто, в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт, для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.