ППР зі сплати за землю не прийшло до 1 липня поточного року…

 

Податкове рішення зі сплати за землю не прийшло до 1 липня поточного року… контролюючим органом пропущені строки…нічого страшного – все одно плати!!!

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/5357/17, адміністративне провадження № К/9901/52670/18 (ЄДРСРУ № 93792347) досліджував аспект законності щодо нарахування фізичним особам сум плати за землю після 1 липня поточного року.

Відповідно до п.п. 54.3.3 п. 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму грошових зобов’язань, якщо згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов’язань з окремого податку або збору є контролюючий орган.

Якщо згідно з нормами ст. 54 ПКУ сума грошового зобов’язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність і повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне та повне погашення нарахованого узгодженого грошового зобов’язання і має право оскаржити зазначену суму в порядку, встановленому ПКУ (п. 54.5 ст. 54 ПКУ.

Обчислення суми податку з об’єкта/об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості (п. 266.7 ст. 266 ПКУ).

Відповідно до абзацу 1 пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум плати за землю проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки), які надсилають платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Податкові повідомлення-рішення повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу.

Відповідно до п. 42.2 ПКУ документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному п. 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику). Плата за землю фізичними особами сплачується протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення (п. 287.5 ПКУ).

У разі якщо вручити податкове повідомлення-рішення неможливо через помилку, допущену контролюючим органом, податкове повідомлення-рішення вважається таким, що не вручено платнику податків (19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/8020/14, адміністративне провадження №К/9901/8360/18).

Більше того, якщо податкові повідомлення-рішення не направлялися за юридичною/податковою адресою платника, то немає підстав вважати такі документи належним чином врученими в розумінні ст. 42 ПК, а грошові зобов'язання, визначені у вказаних податкових повідомленнях-рішеннях, не набули статусу узгоджених, що, відповідно до п. 59.1 ст. 59 ПК, виключає право контролюючого органу надсилати податкову вимог (11 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/18377/14, адміністративне провадження №К/9901/6754/18 (ЄДРСРУ № 82947492)).

Втім п. 126.3 ст. 126 ПК України імперативно  встановлює, що у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) фізичній особі податкове/податкові повідомлення-рішення з податку на майно у строки, встановлені відповідними нормами цього Кодексу, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання.

Надалі, п. 287.9 ст. 287 «Строк сплати плати за землю» ПК України також дублює вказану вище норму і у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове (податкові) повідомлення-рішення у строки, встановлені статтею 286 цього Кодексу, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання.

«…ПКУ не передбачено відповідальність за несвоєчасну сплату фізичною особою податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у разі якщо податкове повідомлення-рішення з такого податку не надіслане за податковою адресою платника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або не вручене йому або його представнику особисто» - Головне управління ДПС у Полтавській області.

Однак Верховний суд вважає, що пропуск податковим органом встановленого абзацом 1 пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України строку (до 1 липня поточного року) нарахування та надсилання податкового повідомлення-рішення не спростовує наявність у платника податкового обов`язку здійснити сплату відповідних грошових зобов`язань.

Аналогічний висновок наведено в постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі №804/4231/16 (К/9901//40891/18, ЄДРСРУ № 87963174).

 

Матеріал по темі: «Обов`язок зі сплати земельного податку у власника нерухомістю»

 

Право учасника на отримання інформації про діяльність товариства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Учасник господарського товариства має право одержувати інформацію про діяльність товариства, а отже її ненадання є порушенням Закону

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/73/20 (ЄДРСРУ № 93783768) досліджував питання щодо права учасника господарського товариства на отримання  інформації про діяльність товариства.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Частиною 2 статті 7 названого Закону встановлено, що ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

За положеннями п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства мають, зокрема, право отримувати інформацію про господарську діяльність товариства.

Частиною 1 ст. 43 вказаного Закону визначено, що товариство зобов`язано зберігати такі документи: 1) протокол зборів засновників товариства (рішення одноосібного засновника); 2) статут товариства та зміни до статуту; 3) протоколи загальних зборів учасників; 4) документи товариства, що регулюють діяльність органів товариства, та зміни до них; 5) положення про філії (представництва) товариства у разі їх створення (відкриття); 6) протоколи засідань наглядової ради товариства та колегіального виконавчого органу товариства, накази і розпорядження виконавчого органу товариства; 7) аудиторські висновки та результати надання інших аудиторських послуг; 8) річну фінансову звітність; 9) документи звітності, що подаються відповідним державним органам; 10) документи, пов`язані з випуском емісійних цінних паперів; 11) інші документи, передбачені законодавством, статутом товариства, рішеннями загальних зборів учасників, наглядової ради та виконавчого органу товариства; 12) документи, що підтверджують права товариства на майно; 13) документи бухгалтерського обліку.

Відповідно до ч. 4 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" товариство забезпечує кожному учаснику (його представнику) доступ до документів, визначених частиною першою цієї статті.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" протягом 10 днів з дня надходження письмової вимоги учасника товариства виконавчий орган товариства зобов`язаний надати такому учаснику копії відповідних документів, визначених частиною першою цієї статті. За підготовку копій документів товариство може встановлювати плату, розмір якої не може перевищувати розмір витрат на виготовлення копій документів та витрат, пов`язаних з пересиланням документів поштою.

(!!!) Одержання учасником господарського товариства інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, є необхідним для реалізації таким учасником своїх корпоративних прав, зокрема, правомочностей на участь в управлінні господарською організацію.

Відтак внаслідок невиконання господарським товариством свого обов`язку з надання учаснику господарського товариства на його вимогу інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права.

Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.01.2020 у справі №906/157/19 (ЄДРСРУ № 87056246).

За положеннями ч. 5 ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передумовою для надання запитуваних документів, визначених частиною першою цієї статті, є дія учасника товариства у вигляді  надання письмової вимоги про надання таких документів.

При цьому відсутність визначеного способу надання інформації не може бути достатньою підставою для відмови Товариства надати його учаснику інформацію про свою діяльність у спосіб, в який просить учасник.

Крім того, Суд зауважує, що ч. 5  ст. 43 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передбачає один із способів надання учаснику документів - пересиланням їх поштою.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №904/3679/17 та підтримана 03 грудня 2020 року в рамках справи № 910/13808/19 (ЄДРСРУ № 93373105).

У п.5.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.05.2019 у справі № 910/16744/17 зазначено, що Законом не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав або інтересів, як визнання незаконною бездіяльності суб`єкта цивільних правовідносин, адже задоволення відповідної вимоги не здатне призвести до захисту прав, а лише може бути використане для захисту інших прав або інтересів. Тому, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарського товариства.

Якщо учасники товариства вважають свої корпоративні права порушеними внаслідок бездіяльності виконавчого органу товариства (директора), вони не позбавлені права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт неправомірних дій керівника товариства.

З урахуванням викладеного, вимога учасника про визнання незаконними дій виконавчого органу товариства не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не приводить до поновлення порушеного права позивача, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

ВИСНОВОК: Ненадання  учаснику Товариства, документів, що містять інформацію про господарську діяльність вказаного товариства, які останнє зобов`язано зберігати відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 та ч. 3 ст. 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» є порушенням ч. 5 ст. 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та корпоративних прав позивача.

 

P.s. Посилання скаржника на ймовірну недобросовісність дій позивача та загрозу зловживання отриманою інформацією, не спростовують того факту, що позивач є чинним учасником Товариства і він має безумовне право на отримання визначеної законом інформації щодо діяльності товариства.

 

Податкова перевірка на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний захист прав платника податків при проведенні податкової перевірки на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/3053/19, адміністративне провадження № К/9901/34059/19 (ЄДРСРУ № 93829255) досліджував питання, щодо захисту прав платника податків при проведенні податкової перевірки на підставі наказу виданого в рамках ухвали слідчого судді.

Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України податкові органи, серед іншого, мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно з підпунктом 78.4 статті 78 ПК України керівник контролюючого органу приймає рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, у якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи  платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці  адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися (пункт 81.1   статті   81 ПК України).

Крім того, пунктом 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та у порядку, що визначені цим Кодексом.

Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанови органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону {Підпункт 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 виключено на підставі Закону № 466-IX від 16.01.2020}

Ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення документальної позапланової виїзної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду  від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15, предметом перегляду якої був наказ на проведення перевірки, прийнятий на підставі положень підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, звернуто увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.

Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.

Ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства, що підтверджується зокрема, правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах, що  викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.

Основною метою проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства відповідно до пункту 75.1 статті   75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді є отримання інформації, що може мати суттєве значення для встановлення істини у кримінальному провадженні.

З урахуванням зазначеного Суд, зважаючи на висновки, зроблені у згаданій вище постанові Великої Палати Верховного Суду, дійшов висновку, що оскаржуваний наказ  виданий відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки саме з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.

(!!!) Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні не може бути предметом самостійного оскарження в суді.

Зважаючи на правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15, суд дійшов висновку, що позовну вимогу про визнання протиправним та скасування наказу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВАЖЛИВО:  Отже, наказ на податкову перевірку виданий на в рамках ухвали слідчого судді «з метою збирання доказів у кримінальному провадження» не підлягає жодному оскарженню.

Разом з цим слід враховувати, що положення КПК України не відносять до компетенції слідчого судді вирішення питання щодо надання дозволу на проведення перевірки, а стаття 132 КПК України не передбачає такого заходу кримінального провадження, не регламентує порядок розгляду таких клопотань, обсяг доказування при розгляді такого клопотання, критерії, за якими слідчий суддя повинен визначати достатність підстав для надання дозволу на проведення перевірки (Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 6 березня 2018 року в рамках справи № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17, ЄДРСРУ № 72670536).

Крім того, сплив строку дії ухвали постановленої в порядку кримінально-процесуального законодавства для забезпечення кримінального провадження в частині збирання доказів, свідчить про припинення дії такої для осіб, яких вона стосувалась і вчинення будь-яких дій на реалізацію такої, поза межами строку у ній зазначеному, не має правових підстав. Отже, позапланова податкова перевірка у кримінальному провадженні поза строком дії ухвали, якою її призначено -  є незаконною ( 28 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №812/1212/17, адміністративне провадження №К/9901/46913/18 (ЄДРСРУ № 76221882).

Разом з цим  Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 травня 2018 року (справа № 243/6674/17-к, провадження № 13-16сво18) зазначила, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланових перевірок, що не передбачено положеннями норм КПК, повинен керуватися приписами ч. 6 ст. 9 цього Кодексу щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених ч. 1 ст. 7 КПК, до яких, зокрема, віднесено і забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7, ст. 24 КПК).

Таким чином, згідно із цим висновком апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок (17 грудня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 757/19486/17к,  провадження № 51-1633км18 (ЄДРСРУ № 93794990).

ВИСНОВОК:

1.   Наказ на податкову перевірку платника податків, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні на підставі ухвали слідчого судді, не може бути предметом самостійного оскарження в жодному суді;

2. З урахуванням вказаного, а саме неможливістю оскарження наказу на податкову перевірку, правильною є тактика – оскарження ухвали слідчого судді (навіть якщо її оскарження не передбачено вимогами КПК).

Матеріал по темі: «Наслідки скасування рішення суду, яке було підставою для податкової перевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

АвтоНЕпросто: придбання товарів у групах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи мітить ознаки пірамідальної схеми – придбання авто у групах?

22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 396/1620/18, провадження № 61-2959св19 (ЄДРСРУ № 93709020)досліджував питання щодо придбання авто у групах.

ТОВ «АВТО ПРОСТО» відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 19.01.2012 року № 40 було зареєстровано у державному реєстрі фінансових установ згідно з вимогами закону та отримало ліцензію на здійснення діяльності (надання фінансової послуги) щодо «придбання товарів у групах» у Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринку фінансових послуг.

Отже, потрібно враховувати, що предметом договору є не купівля-продаж автомобіля, а надання учаснику фінансової послуги з адміністрування фінансових активів для придбання автомобіля за рахунок об`єднаних періодичних платежів учасників групи, в зв`язку з чим ТОВ «АВТО ПРОСТО» не є постачальником автомобіля та не визначає його ціну, а лише надає послуги, спрямовані на його придбання та оплату.

Визначення щомісячних внесків та інших платежів відповідно до ціни автомобіля, встановленої постачальником в останній день кожного місяця, не призводить до дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача та відповідає умовам ринку, обраному позивачем порядку придбання автомобіля та інтересам інших учасників системи, а тому не є несправедливими умовами у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 червня 2020 року у справі № 604/1022/17 (провадження № 61-43929св18), від 22 травня 2020 року у справі № 482/1398/19 (провадження № 61-1378св20), від 22 травня 2019 року у справі № 285/1777/17 (провадження № 61-39721св18), від 16 травня 2019 року у справі № 405/2770/17 (провадження № 61-30767св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 357/13841/16-ц (провадження № 61-30638св18), від 30 жовтня 2019 року у справі № 141/480/17 (провадження № 61-31528св18), від 21 січня 2020 року у справі № 590/1087/17 (провадження № 61-37322св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 468/1082/16 (провадження № 61-1340св17).

Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що поняття «пірамідальна схема» у розумінні цієї норми має такі обов`язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.

Таким чином, для кваліфікації «пірамідальної схеми» необхідна наявність усіх зазначених ознак.

Відсутність вказаних ознак виключає можливість визнання схеми як «пірамідальної», тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України.

Так, пірамідальній схемі властива сплата за можливість одержання окремим учасником компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів.

Зазначений правовий висновок щодо застосування статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» висловлений у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13 та від 25 червня 2014 року у справі № 6-74цс14 і підстав для відступлення від цієї правової позиції немає.

Укладені між сторонами договори у рамках системи придбання товарів у групах не є утворенням та розвитком пірамідальних схем у розумінні пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ТОВ «Авто Просто» надає споживачам послуги на основі системи, кінцевим результатом якої на підставі договору з учасниками групи є отримання автомобіля всіма учасниками, а споживачі сплачують кошти саме за одержання послуги, яка споживається в процесі її виконання. Крім того, кожний учасник отримує автомобіль відповідно до платежів, здійснених ним самим, та продовжує сплачувати за автомобіль до повної виплати.

Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 380/63/16-ц (провадження № 14-230цс18).

Якщо укладений сторонами правочин передбачає одержання споживачем необхідного йому товару, визначає умови (схему фінансування тощо), за яких такий товар може бути одержаний (у тому числі закріплює відповідні права та обов`язки сторін), то до такого правочину не може бути застосовано визначення «пірамідальної схеми».

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України № 6-40цс13 від 11.09.2013 та від 25.06.2014 у справі № 6-74цс14, постановах Верховного Суду від 23.09.2019 року провадження №61-28568св18 справа № 371/240/17, від 25.09.2019 року провадження №61-15646св18 справа № 521/18102/16-ц .

ВИСНОВОК: В разі якщо споживач після ознайомлення з умовами договору погодився із запропонованими умовами, протягом 14 днів із дня його підписання не звертався з вимогою про розірвання договору, на виконання умов зазначеного правочину, сплачував кошти, що також свідчить про розуміння та визнання ним умов договору, суд відмовить в задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 405/2770/17-ц,від 15 липня 2020 року в справі № 204/7352/17, від 17 вересня 2020 року у справі № 695/3295/18.

Матеріал по темі: «Придбання автомобіля по системі «періодичних внесків»

 

Можливість повернути майно після визнання електронних торгів недійсними

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки після визнання електронних торгів недійсними і чи може боржник претендувати на повернення реалізованого майна?

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №442/4841/17, провадження № 61-14210св19 (ЄДРСРУ № 93564538) досліджував питання, щодо наслідків після визнання електронних торгів недійсними.

Частина перша статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Отже, відчуження майна з електронних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, тому така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу).

Подібний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі №6-116цс12 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статі 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання, згідно зі статті 388 ЦК України, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

(!!!) Віндикаційний позов є речово-правовим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем і відповідачем зобов`язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально-визначеного майна.

Крім того, у разі задоволення віндикаційного позову суд першої інстанції повинен був вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві його витрат на придбання майна. Такі витрати мають бути стягнуті зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є виною у недійсності правочину.

При цьому наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача, тому відсутні правові підстави для застосування до таких правовідносин положень статей 387, 388 ЦК України.

При цьому, аргументи позивача про те, що частина друга статті 388 ЦК України містить заборону на витребовування майна у добросовісного набувача тільки в тому випадку, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником норм чинного законодавства України.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 6 ЦК України).

За змістом частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Майно, яке є предметом спору, перебувало в іпотеці за іпотечним договором, укладеними між Банком та боржником, як забезпечення виконання зобов`язань за укладеним кредитним договором.

Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого іпотекою, передбачені Законом України «Про іпотеку».

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини третьої 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, що є позасудовим врегулюванням спору.

ВАЖЛИВО: Враховуючи наведене та відповідне іпотечне застереження, воля власника майна на відчуження такого майна чітко виражена у договорі іпотеки, отже, відсутні підстави вважати, що майно вибуло не з волі власника.

Таким чином, Верховний Суд наголошує, що позивач, як власник майна переданого на примусову реалізацію, не має права віндикаційної вимоги до набувача цього майна, при цьому наявність судового рішення про визнання недійсними прилюдних торгів не є безумовною підставою для повернення майна у власність його попереднього власника.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору - організатор торгів та їх переможець.

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/4971/18, провадження № 61-22289св19 (ЄДРСРУ № 88375864) вказав, що вирішуючи питання про те хто є продавцем за укладеним за результатами торгів договором необхідно виходити з умов договору, що укладається між органом державної виконавчої служби та спеціалізованою організацією.

(!!!) У випадку якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з відділом державної виконавчої служби договору ця організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу державної виконавчої служби, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є орган державної виконавчої служби. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з відділом державної виконавчої служби договору, який за своїм змістом є договором комісії, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є спеціалізована організація.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі №6-1884цс15.

Однак, після цього майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судових рішень, оскільки задоволення позову про визнання торгів недійсними не скасовує рішення, зокрема і виконавчий напис, для примусового виконання якого такі торги були проведені.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 461/13091/14-ц та постанові від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11.

ВИСНОВОК: Таким чином для боржника, який не усунув причини, які стали підставою для продажу його майна на електронних торгах (виконавчий напис нотаріуса, судове рішення), не має жодного сенсу для визнання торгів недійсними (окрім як для затягування часу), оскільки реституція (повернення сторін в першочерговий стан) шляхом повернення майна/грошей відбувається між організатором торгів та переможцем, а майно боржника повторно виставляється на торги.

 

Матеріал по темі: «Повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів»

 

 

Теги: прилюдні торги, електроні торги, визнання прилюдних торгів недійсними, боржник, стягувач, оцінка майна, виконавче провадження, оскарження дій державного виконавця, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості оспорювання батьківства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оспорювання батьківства, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини він знав, що не є її батьком

22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/25686/17, провадження № 61-13452св19 (ЄДРСРУ № 93709155) досліджував питання щодо особливостей оспорювання батьківства.

В усіх діях стосовно дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (частини перша та друга статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 13 СК України).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (частини друга та третя статті 150 СК України).

(!!!) Права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 СК України (частина перша статті 121 СК України).

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини (частина перша статті 122 СК України).

Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 126 СК України).

Особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 СК України, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження (частини перша та друга статті 136 СК України).

Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком (частина п`ята статті 136 СК України).

Окрім того, за змістом ч. 2 ст. 138 Сімейного кодексу України вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.

Системний аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що у разі лише подання іншою особою заяви про своє батьківство може бути задоволена вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 766/20974/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 766/12749/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 2020/3249/16-ц.

Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав (частина перша статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01 липня 2010 року № 2398-VI).

У судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадках, коли в Книзі реєстрації народжень батьками дитини записано осіб, які перебували у шлюбі між собою (статті 122, 124 СК України), так і тоді, коли при реєстрації народження дитини її батьком на підставі спільної заяви батьків або заяви чоловіка, котрий визнавав себе батьком, записано особу, яка не перебувала у шлюбі з матір`ю дитини (статті 126, 127 СК України).

Оспорити батьківство має право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (стаття 136 СК України), шляхом пред`явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини. Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року (справа № 201/11183/16-ц), питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. А висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України (на час розгляду), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення. У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

ЄСПЛ зазначив у справі «Jevremovic v. Serbia», що відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час розгляду скарги про встановлення батьківства суди мають приділяти особливу увагу інтересам конкретної дитини («Jevremovic v. Serbia», заява № 3150/05, § 109, рішення ЄСПЛ від 17 травня 2007 року).

Законодавством передбачено певні обов`язки батьків стосовно їх дитини, а також необхідність ухвалювати судові рішення з урахуванням найкращих інтересів дитини, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, інших осіб. Задоволення позову позивача призведе до скасування відповідних зобов`язань позивача перед дитиною.

ВАЖЛИВО: За змістом частини п`ятої статті 136 СК України для вирішення судом питання про відмову в позові з цієї підстави підлягають встановленню обставини, чи знала особа, яка оспорює батьківство, в момент реєстрації себе батьком дитини, що не є біологічним батьком цієї дитини, або за встановленими обставинами справи не могла про це не знати.

Відповідно, з урахуванням вимог частини третьої статті 12 ЦПК України на позивача покладається тягар доведення підстав для задоволення поданого ним позову, що він в момент реєстрації себе батьком дитини не знав, що не є біологічним батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не міг про це не знати.

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує, що законодавством обмежено право особи, яка записана батьком дитини, на оспорювання свого батьківства, зокрема, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини він знав, що не є її батьком.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року в справі № 201/11183/16-ц (провадження № 61-23601св18).

 

Судовий контроль за виконанням судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зобов`язання відповідача подати до суду звіт про виконання судового рішення в адміністративній справі

23 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 704/1167/19, провадження № К/9901/12451/20 (ЄДРСРУ № 93749032) досліджував питання щодо зобов`язання відповідача подати до суду звіт про виконання судового рішення.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно зі статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення спричиняє відповідальність, встановлену законом.

Статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачений судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах.

Відповідно до частин першої та другої вказаної статті суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З аналізу викладених норм убачається, що судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту про виконання судового рішення, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

При цьому, зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, є правом суду, а не його обов`язком, на чому наголошено у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року (справа №823/1265/16; адміністративне провадження №К/9901/16261/18).

Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18) звертав увагу, що статті 382 і 383 Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Також, Європейський суд з прав людини у пункті 18 рішення від 12 травня 2011 року у справі «Ліпісвіцька проти України» (заява N 11944/05) звернув увагу й на те, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (див. пункт 197 рішення у праві «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy), № 36813/97). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (див. пункти 24- 27 рішення від 13 червня 2006 року у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), N 2132/02).

У пункті 25 рішення від 22 лютого 2005 року у справі «Шаренок проти України» (заява N 35087/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (див. п. 34 рішення у справі «Бурдов проти Росії», заява № 589498/0).

Окрім цього, у постанові Верховного Суду від 14.02.2018 року по справі №2а/0470/2563/12 та від 22.01.2020 по справі № 440/207/19 підтверджено, що відповідно до ст. 4 Закону № 3674-V1 не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення, отже, за законом, на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою.

ВИСНОВОК: Таким чином, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від  27 лютого 2020 року у справі № 0640/3719/18 та від 11 червня 2020 року у справі №640/13988/19.

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судового рішення: оскарження відмови»