пятница, 28 июля 2017 г.

Виклик до суду іноземця: громадянина держав – учасниць Конвенції


Адвокат Морозов (судебная защита)

Порядок належного повідомлення-виклику сторони процесу (іноземця) про час та місце слухання цивільної справи у судовому провадженні.
05.07.2017 р. Верховним судом України в контексті справи № 6-835цс17 досліджувалось питання щодо належного повідомлення-виклику сторони процесу (іноземця) про час та місце слухання справи у судовому провадженні.
Суд вказав, що згідно із частинами першою та другою статті 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право».
ВАЖЛИВО: Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до частини першої статті 4 Конвенції установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції.
При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін взаємодіють одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок взаємодії (стяття 5 Конвенції).
Статтею 6 Конвенції передбачено, що Договірні Сторони надають одина одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, їх вручення.
Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 цієї ж Конвенції, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини невід’ємними частинами «права на суд» слід розглядати, зокрема, наступні вимоги : вимога «змагальності» процесу відповідно до статті 6 Конвенції передбачає наявність можливості бути поінформованим і коментувати зауваження або докази, представлені протилежною стороною, в ході розгляду; право на «публічне слухання», що передбачає право на усне слухання і особисту присутність сторони в цивільному судовому процесі перед судом (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden, 26 травня 1988 р., номер заяви 10563/83, пп. 24- 33); право на ефективну участь (T. та V. проти Сполученого Королівства,16 грудня 1999 р., номер заяв 24724/94; 24888/94, пп. 83-89).
ВАЖЛИВО: Стаття 6 Конвенції головним чином служить для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію і оскаржити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінювати правильність або неправильність рішення, прийнятого національними судами (Каралевічус проти Литви (Karalevičius v. Lithuania), 6 червня 2002 р., номер заяви 53254/99).
Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція).
Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питаннь надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах.
Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції).
ВИСНОВОК: Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції та Інструкції: за дорученням суду України, направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.

Теги: повістка, повідомлення, виклик до суду іноземця, оголошення про час та місце слухання справи, голос України, урядовий кур’єр, судове провадження, слухання справи, позивач, виклик відповідача, неявка, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 27 июля 2017 г.

Припинення частки у майні одного з співвласників: компенсація вартості



Адвокат Морозов (судебная защита)

Необхідність попереднього внесення іншим співвласником майна відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, у разі спору про виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, у вигляді компенсаційної вартості останнього.
05.07.2017 р. в рамках справи №6-2405цс16 Верховним судом України досліджувалось питання щодо необхідності попереднього внесення іншим співвласником майна відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, у разі спору про виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, у вигляді компенсаційної вартості останнього.
Суд вказав, що відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України).
За положенням частин першої та другої статті 364 ЦК України, яка регулює правовідносини з виділу власником належної йому частки, що є у спільній частковій власності, співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
За змістом статті 364 ЦК України власник, який бажає виділу своєї частки, може вимагати виділу такої частки в натурі, і лише у зв`язку з неможливістю такого виділу або заборони такого виділу відповідно до закону він має право на компенсацію, яку може вимагати на підставі цієї норми права.
ВАЖЛИВО: Зазначена норма права регулює випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації належної йому частки та визнання за ними права власності на все майно.
За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з  урахуванням інтересів усіх співвласників.
Разом з тим положення статті 365 ЦК України регулюють випадки припинення Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати: чи дійсно є неможливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на усе спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар тощо.
Права власності на частку у спільному майні за вимогою позивача - співвласника майна, який домагається позбавлення права власності на частку майна інших співвласників - відповідачів у справі, та визначають умови такого виділу. Виплата компенсації у цьому випадку допускається за наявності умов, визначених пунктами 1 - 4 частини першої зазначеної статті, та за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Так, згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними, у разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
При поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попередньо внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. ч. 4, 5 ст. 71 СК України).
ВАЖЛИВО: У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею
Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
За змістом зазначеної норми закону припинення права особи на частку в спільному майні допускається за наявності будь-якого з передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України випадку, але в тому разі, коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Вказаний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду № 6-1943цс16 від 23 листопада 2016 року, 6-068цс14 від 02 липня 2014 року, 6-81цс11 від 16 грудня 2012 року.
Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім’ї,  вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об’єкта, який є спільним майном.
Згідно з частиною другою статті 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-2784цс15.
Більше того, згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ (з п.42. Рішення ЄСПЛ в справі «Андрій Руденко проти України») слідує, що внесення вартості частки у власності на депозитний рахунок суду першої інстанції було і залишається передумовою винесення судом рішення про припинення права на частку у спільному майні.
ВИСНОВОК: Отже, із системного аналізу зазначених норм матеріального права можна дійти висновку, що  положення статті 364 ЦК України у поєднанні із частиною четвертою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги співвласника частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності, про отримання компенсації вартості своєї частки, у зв’язку з неможливістю виділення її в натурі.       
Разом з тим норми статті 365 ЦК України у поєднанні з частинами четвертою та п’ятою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги одного зі співвласників, у тому числі одного з подружжя, про припинення частки іншого співласника у спільному майні шляхом виплати йому компенсації вартості такої частки.
Відмовляючи в задоволені позову на підставі положень статті 364 ЦК України, суд виходив з того, що  у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем відповідачка не спроможна виплатити компенсацію вартості належної відповідачу частки у спільному майні, та з огляду на закріплені пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України засади добросовісності і розумності, що спонукають суд урахувати інтереси обох співвласників, дійшов висновку, що виплата компенсації становить для відповідачки надмірний тягар.
Така позиція відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в аналогічних справах № 6-4ц14 та № 6-2925цс15, а саме про те, що у таких правовідносинах суди мають встановити наступне: 1) чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; 2) чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; 3) чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; 4)  чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

P.s. втручання у право власності може бути виправдним згідно з ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і буде відповідати усталеній прецедентній практиці ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 р. в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 р. в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства), якщо воно здійснено: 1) з метою урегулювання спору і врахування права власності іншого співвласника (суспільний інтерес); 2) на підставі закону; 3) з дотриманням вимог співмірності і пропорційності.




теги: шлюб, сім’я, поділ майна, компенсація вартості, прекращение собственности, часть квартиры, раздел имущества, ідеальні частки, внесення на депозит, частка, спільна власність, приватна власність, неподільна річ, раздел имущества супругов, судова практика, Адвокат Морозов

среда, 26 июля 2017 г.

Підвідомчість спорів на стадії ліквідації (банкрутства) банку


Адвокат Морозов (судовий захист)

Підвідомчість спорів на стадії ліквідації (банкрутства) банку: юрисдикція адміністративних судів або публічно – правовий спір.
Згідно позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Відповідно до ч. 1 ст. 244-2 КАС України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Вепзпний висновок Верховного Суду України у зазначених постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на вищевказані спірні правовідносини, які врегульовані нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а тому спори, які виникають на стадії ліквідації банку належить розглядати в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України).
Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Неплатоспроможність визначена також частиною 1 вищевказаного Закону як неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.
З наведеного слідує, що Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються в порядку ГПК України.
Разом з цим, згідно з ч. 3 ст. 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.
Однак суд звертає увагу на те, що в даній адміністративній справі вирішуються спірні правовідносини в рамках Закону №4452-VI.
Вказаний Закон №4452-VI є спеціальним, яким в свою чергу, як вже зазначалось вище, врегульовано правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України.
Системний аналіз вищевказаних положень, дає підстави суду дійти до висновку, що в даному випадку ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку в силу відмінного правового регулювання відрізняється від процедури передбаченої Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Зокрема, в силу положень ст. 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства.
ВАЖЛИВО: Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин в частині задоволення кредиторських вимог в силу Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутомє безпосередня наявність порушення справи про банкрутство в господарському суді.
Натомість, у даному випадку, ліквідація банку, здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України в рамках Закону №4452-VI, яким в свою чергу не передбачено порушення справи про банкрутство в господарському суді, а тому в даному випадку застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до спірних правовідносин не підлягає.
Крім того, суд звертає увагу, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 4 КАС України, справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
При цьому, законодавство не містить визначення терміна "публічно-правовий спір". При з'ясуванні характеру спору суд враховує, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Таким чином, в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.
Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, слід враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. При цьому, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
Відтак, вирішуючи питання про визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, необхідно враховувати, що КАС України встановлює такі правила відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів юрисдикції:
- понятійно-функціональне, тобто визначення адміністративної справи, що наведене у п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України;
- визначення видів публічних правовідносин (управлінські правовідносини та правовідносини, пов'язані з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень), зазначених у ч. 1 ст. 17 КАС України;
- встановлення переліку публічно-правових спорів, що підпадають під юрисдикцію адміністративних судів (ч. 2 ст. 17 КАС України);
- встановлення переліку публічно-правових справ, що не належать до предмета адміністративної юрисдикції (ч. 3 ст. 17 КАС України).
З підстав, передбачених ч. 1 ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Відповідно до ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
ВАЖЛИВО: Дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на банки не поширюється.
Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону №4452-VI, Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Таким чином, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8.
Вказані висновки також кореспондуються з позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25 липня 2014 року.
Водночас, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону №4452-VI, уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
Отже, Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, отже спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України.
Окремо суд звертає увагу на те, що в деяких адміністративних справах №826/4445/16, №826/7531/16, №826/7500/16, №826/7104/16 та №826/7042/16 Окружний адміністративний суд міста Києва, керуючись правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15, відповідними ухвалами відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, проте за результатами апеляційного оскарження Київським апеляційним адміністративним судом вказані судові рішення скасовано, а справи направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
ВИСНОВОК: Враховуючи наведене в сукупності, а також з метою дотримання положень ст. 17 КАС України, суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі № 21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14 та вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства (Окружний адміністративний суд м. Києва від  21.07.2017 р. у справі № 826/172/16, ЄДРСРУ № 67846901).
Аналогічні рішення Вищого адміністративного суду України: від 13.07.2017 р.  у справі № К/800/12970/16 (ЄДРСРУ № 67828808), від 13.07.2017 р. у справі № К/800/33116/16 (ЄДРСРУ № 67847898), від 11.07.2017 р. у справі № К/800/26742/16 (ЄДРСРУ № 67704612) та ін.

P.s. 31.05.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках справи № 21-3361а16 зробила  висновок, що здійснення ліквідації банку за ініціативою НБУ за своєю суттю є реалізацією владних управлінських функцій.


теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, фонд гарантування вкладів, банкрот, банкрутство банку, ликвидация, Національний банк, нацбанк, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, вклад, требования, подсудность, підсудність справ, Адвокат Морозов

Строки перерахування коштів стягувачу на виконання рішення суду


Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення строків для органів Державної казначейської служби України щодо здійснення переказу коштів на примусове виконання рішення суду.
05.07.2017 р. судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в контексті справи № 6-1329цс16 досліджували питання відносно визначення граничних строків для органів Державної казначейської служби України щодо здійснення переказу коштів на  примусове виконання рішення суду та грошової відповідальності за їх порушення.
Суд вказав, що згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей  Закон  визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових   відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член   платіжної системи (далі  -  учасник платіжної  системи)  -  юридична  особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає   послуги користувачам  платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має
право надавати такі послуги.
Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків  Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України.
Указом Президента України від 13 квітня 2011 року№ 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення).
ВАЖЛИВО: Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 
Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку).
(!!!) Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин)  грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки.
Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках.
Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі.
ВАЖЛИВО: Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача).
Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12  Інструкції № 512/5  після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні.
Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС.
Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів.
За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня.
Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком,  що обслуговує  отримувача,  строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за  кожний  день прострочення,  що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку  платник  не  несе  відповідальності за прострочення перед отримувачем.
За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобовязання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже,  стягнення з УДКС України пені відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є правомірним.
ВИСНОВОК: Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем.
Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22.
Таким чином, державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк.


Теги: державне казначейство, виконавче провадження, стягувач, боржник, переказ коштів, стягнення коштів, закон про виконавче провадження, державний виконавець, стягнення боргу, пеня, інфляція, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: поверховий підхід та неповнота з’ясування обставин


Адвокат Морозов (судовий захист)

Поверховий підхід та неповнота при з’ясуванні обставин справи судом першої інстанції є наслідком скасування всіх судових рішень, а також повторного розгляду справи з самого початку. 
20.06.2017 р. Верховний Суд України в рамках справи № 21-866а16 досліджував питання про поверховий підхід та неповноту при з’ясуванні обставин справи судом першої інстанції що є наслідком скасування всіх судових рішень у спорі з податковим управлінням про скасування податкового повідомлення рішення.
Необхідно вказати, що про неповноту дослідження обставин під час розгляду адміністративної справи з податковим управлінням Верховний суд України нещодавно наголошував (постанова від 14 березня 2017 року у справі №  21-1513а16).
Суд вказав, що правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV).
Відповідно до статті 1 Закону № 996-XIV первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення. 
Примітка: Однак Верховний суд України вкотре забуває, що  в абзац одинадцятий статті 1 Закон № 996-ХIV внесено   зміни згідно   із  Законом  N  1724-VIII  (1724-19)  від  03.11.2016, тому: первинний документ - документ,  який  містить  відомості  про господарську  операцію.
Таким чином, за зворотною логікою первинний документ НЕ ПІДТВЕРДЖУЄ  реальне (фактичне) здійснення господарської операції.  
Згідно із частинами першою та другою статті 9 Закону № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних  документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.
ВАЖЛИВО: Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.
Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
У статті 198 ПК встановлено підстави, за яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; визначено права і обов’язки платників податку в цій сфері податкових правовідносин; підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту.
Підпунктом «а» пункту 198.1 статті 198 ПК встановлено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Право на формування податкових вигод виникає у покупця за наявності сукупності обставин та підстав, однією із яких є ділова мета.
Відповідно до підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК розумна економічна причина (ділова мета) – це причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.
Між ти, відповідно до ч. 1 та 2 статті 3 Господарського Кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Згідно з ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво як вид господарської діяльності  - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Більше того, як слідує зі змісту постанови Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11 за позовом дочірнього підприємства "Пілснер Україна" до Сквирської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області про скасування податкового повідомлення-рішення, за заявою підприємства про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 року, Верховний суд України погодився із висновками судів у цій справі, згідно яких збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції. 
Водночас, Цивільним кодексом України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 627 Цивільного кодексу України вказує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Тобто, визначення ціни за договором є істотною умовою договору купівлі-продажу і ці умови визначаються сторонами угоди. 
У взаємозв’язку із зазначеною правовою позицією слід послатися й на інші окремі положення, які регулюють спірні правовідносини.
Зокрема, за пунктом 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів, які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 цього Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції і охороною праці <…>.
Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності на підставі даних, не підтверджених відповідними документами.
Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
За змістом пунктів 138.4, 138.8 статті 138 ПК собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов’язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, та включає як прямі матеріальні витрати, так і вартість придбаних послуг, прямо пов’язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.
Витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.
(!!!) Із наведеного нормативного регулювання випливає, що витрати позивача, понесені у зв’язку із придбанням товарів чи послуг, належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, робіт, послуг і зменшують оподатковуваний дохід платника, якщо вони понесені у процесі реальної господарської діяльності, яка документально підтверджується.
У справі, про перегляд рішення в якій заявлено вимогу, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що фактичне виконання господарських зобов’язань позивачем підтверджується належним чином оформленими первинними документами, а укладені з названими контрагентами договори спрямовані на настання реальних обставин.
Разом з тим суд першої інстанції дійшов висновку, що з урахуванням наданих відповідачем доказів та встановлених фактів належним чином оформлені (підписані невідомими особами) документи не можуть бути підставою для декларування валових витрат за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність наданих послуг. Зокрема, цей суд послався на додані відповідачем на підтвердження нікчемності укладених договорів копії:
– постанови про зупинення досудового розслідування в рамках кримінального провадження;
– протоколи допиту свідка;
– пояснення директора контрагента, який не надав жодної фактичної інформації щодо діяльності підприємства, відповідальних посадових осіб, порядку поставок, транспортних засобів, складання первинних документів.
Разом з тим суд першої інстанції, дійшовши висновку щодо неможливості реального виконання угод всіма контрагентами позивача, дослідив лише пояснення осіб, які мали стосунок до окремих контрагентів, та виходив з тієї обставини, що представники жодного контрагента не з’явилися у судове засідання для надання відповідних пояснень. Попри це у справі залишилося нез’ясованим, зокрема, чи всі зазначені в акті перевірки Офісу суб’єкти господарювання підпадають під ознаки фіктивних, подібно до щойно перелічених контрагентів, з господарських операцій з якими ТОВ, на думку контролюючого органу, неправомірно віднесло до складу валових витрат придбання у вищезазначених контрагентів товарів (послуг), завищило витрати і від’ємне значення об’єкта оподаткування податком на прибуток, а також занизило податок на прибуток. Якщо так, то які саме обставини про це свідчать.
ВИСНОВОК: Поверховий підхід та неповнота при з’ясуванні обставин справи, що призвели до поспішного висновку про безтоварність господарських операцій, вимагають повторного і більш ретельного дослідження їх судом першої інстанції…
Виходячи з вказаного і, на перший погляд, це є позитивним моментом для платника податку, адже податкове повідомлення – рішення, під час судового чи адміністративного оскарження, вважається неузгодженим і платник може повноцінно функціонувати та вести господарську діяльність…
…однак оборотна сторона медалі включає в себе наступне:  розгляд справи з самого початку, а це нові докази (можливі додаткові вироки або ухвали суду за нереабілітуючими обставинами по контрагентам, протоколи допиту «фіктивних» директорів без адвокатів і.т.і.), нові судові засідання, а це витрати, як мінімум на кваліфіковану правову допомогу, експертизи, витребування  та дослідження документів.
З огляду на зазначене та з урахуванням наявного досвіду, рекомендую:  саме у суді першій інстанцій ретельно досліджувати кожну обставину та доказ, витребувати необхідні документи (зупиняючи провадження у справі), спростовувати протоколи допиту свідків, досліджувати матеріали кримінальних проваджень по контрагентам і не розраховувати на ч. 2 ст. 71 КАСУ (обов’язок доказування покладається на відповідача, якщо він заперечує), оскільки судова практика вищих судових інстанцій наголошує про рівність сторін в наданні, дослідженні та спростуванні доказів.
Наглядний приклад судового провадження з податковим управлінням в частині вивчення та дослідження доказової бази: справа № 804/500/17 (УхвалаУхвала 2)



Теги: податкові спори, налоговые споры, ТТН, накладная, судебная практика, ДФС, ГНІ,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов,  юридическая консультация, судебная защита