среда, 20 сентября 2017 г.

Правова можливість відключення від мереж централізованого теплопостачання


Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість відключення від мереж централізованого теплопостачання нежитлового приміщення, яке розташоване у багатоповерховому житловому будинку з централізованою системою опалення. 
Наближається зима…а отже у багатьох споживачів виникає питання правової можливості відключення від мереж централізованого теплопостачання нежитлового приміщення (квартири), яке розташоване у багатоповерховому житловому будинку з централізованою системою опалення.
22 серпня 2017 р. в рамках справи № 922/964/17  Харківський апеляційний господарський суд досліджуючи питання відключення нежитлового приміщення від мереж централізованого теплопостачання зазначив наступне.
Порядок та умови відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання передбачені Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, з урахуванням змін, що внесені постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 року № 1268, та Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року № 4, з урахуванням змін, що внесені наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 6 листопада 2007 року № 169.
Відповідно до Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення № 630, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
(!!!) Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.
У відповідності до пункту 25 Правил самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.
Відповідно до пунктів 25, 26, 30 пункту 3 Правил № 630 відключення споживача від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Рішення про відключення будинку від системи централізованого опалення з улаштуванням індивідуального опалення повинно бути підтримане всіма власниками (уповноваженими особами власників) приміщень у житловому будинку (п. 2.1 Наказу Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 06.11.2007 року № 169 «Про затвердження Змін до Наказу Мінбуду України від 22.11.2005 року № 4).
ВАЖЛИВО: Отже, власник нежитлового приміщення не має права самовільно здійснювати відключення від мереж централізованого опалення  і гарячого водопостачання.
При цьому обов'язково враховуються технічні можливості існуючих мереж газопостачання, водопостачання та електропостачання даного населеного пункту або окремого мікрорайону щодо забезпечення живлення запропонованої власником (власниками) системи теплопостачання (п. 2.2 Наказу Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 06.11.2007 року № 169 «Про затвердження Змін до наказу Мінбуду України від 22.11.2005 року № 4).
Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється за умови забезпечення безперебійної роботи інженерного обладнання будинку та вжиття заходів щодо дотримання в суміжних приміщеннях вимог будівельних норм і правил з питань проектування житлових будинків, опалення, вентиляції, кондиціонування будівельної теплотехніки; державних будівельних норм з питань складу, порядку розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва, а також норм проектування реконструкції та капітального ремонту в частині опалення.
Порядком відключення окремих приміщень житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої   води при відмові споживачів від централізованого   теплопостачання, затверджених наказом Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005  року № 4 (надалі Порядок) установлено, що таке відключення відбувається на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади.
Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2007 року № 169 було внесено зміни, які унеможливлюють відключення від мереж центрального опалення та гарячого водопостачання окремих квартир у багатоквартирному будинку і дозволяють таке відключення лише будинку в цілому.
ВАЖЛИВО: власник нежитлового приміщення не має права самовільно здійснювати відключення від мереж централізованого опалення  і гарячого водопостачання, а самовільне відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення від оплати за послуги теплопостачання.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України №6-1706 цс15 від 11.11.2015  року.
Окремо суд зазначає, що процедура відключення від систем централізованого опалення, встановлена Порядком № 4, містить в собі імперативні норми, тобто норми, що не допускають будь-яких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків тих чи інших суб'єктів, зокрема, ним:
- встановлена процедура відключення від мереж централізованого опалення цілого будинку (а не окремого приміщення), а саме, шляхом написання заяви про надання дозволу на відключення до Міжвідомчої комісії з розгляду питань відключення від мереж ЦО;
- визначені суб'єкти звернення та суб'єкти, уповноважені давати дозволи на відключення від мереж централізованого опалення, яким є Міжвідомча комісія з розгляду питань відключення від мереж ЦО;
- передбачені документи,  які оформлюються при проведенні відключення від мереж централізованого опалення, а саме: протокол Комісії, яким оформлюється прийняте нею рішення, акт про відключення від систем централізованого опалення.
Згідно вимог п. 2.1, п.п. 2.2.1, 2.2.2 п. 2.2 Порядку, затвердженого наказом № 4, споживач звертається в Комісію для отримання дозволу і саме Комісія приймає рішення щодо надання дозволу на відключення від мереж ЦО чи про відмову у його наданні. При позитивному рішенні Комісії заявнику надається перелік організацій, до яких слід звернутися для отримання технічних умов для розробки проекту індивідуального (автономного) теплопостачання і відокремлення від мереж ЦО і ГВП.
Отже, процедура відключення від мереж централізованого опалення не передбачає лише наявність технічної можливості у споживача, а має бути підтверджена також і шляхом отриманням у встановленому законом порядку відповідного дозволу та відповідної технічної документації.
ВИСНОВОК: законодавчо закріплено, що відключенню від мереж централізованого опалення підлягають лише окремі житлові будинки, а відключення окремих приміщені житлового будинку чинним законодавством не передбачено, однак все ж таки вимоги споживачів на встановлення індивідуального опалювального приладу та відключення від мереж централізованого опалення в приміщенні є законними.
Будемо сподіватися, що законодавчо будуть закріплені відповідні зміни, які при наявності дозволу міжвідомчих комісій з розгляду питань, пов'язаних з відключенням споживачів від мереж центрального опалення і гарячого водопостачання при виконкомі відповідної ради та відповідної технічної документації, дозволять споживачам на власний розсуд обирати спосіб опалення свого помешкання.

P.sПравовідносини у сфері житлово-комунальних послуг регулюються Конституцією України, Житловим Кодексом, Законом України „Про житлово-комунальні послуги, Законом України „Про теплопостачання, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно преамбули Закону України „Про житлово-комунальні послуги №1875-ІV від 24.06.2004 року цей Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов’язки.
Згідно п. 6 ст. 26 Закону України „Про житлово-комунальні послуги у разі зникнення потреби в отриманні послуги або відмови споживача від користування послугою виконавця/виробника споживач має право розірвати договір у порядку, встановленому законом.
Згідно ст.24 Закону України „Про теплопостачання № 2633-ІV від 02.06.2005 року споживач теплової енергії має право на вибір одного або декількох джерел теплової енергії чи теплопостачальних організацій, якщо це можливо за існуючими технічними умовами.
Згідно п.24 Постанови Кабінету Міністрів України „ Про затвердження Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення №630 від 21.07.2005 року, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.
У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Таким чином, виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами, при вирішенні даного спору підлягає застосуванню саме Закон України „Про житлово-комунальні послуги та Закон України „Про теплопостачання, а не Наказ Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України „Про затвердження Порядку відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, тому вимоги споживачів на встановлення індивідуального опалювального приладу та відключення від мереж централізованого опалення в квартирі є законними (Постанова Дружківського міського суду Донецької області від 13.09.2017 р. у справі № 229/2615/17).
  
P.s.s. Відповідаючи на питання: «Чи необхідно буде платити за тепло, якщо не укладати договір з теплопостачальною організацією?» необхідно акцентувати увагу на ухвалі Апеляційного суду Харківської області від 13.09.2017 ру справі № 644/9615/16-ц,м провадження № 22-ц/790/4289/17, яка вказує, що відповідно до статті 24 закону України «Про теплопостачання» саме споживачі цих послуг зобов’язані укласти договір, який є типовим договором приєднання.
Згідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У даному випадку підлягає до застосуванню відповідно до ст. 360-7 ЦПК України правова позиція, яка викладена у постанові Верховного суду України від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-110цс12: свобода договору, закріплена у ст. ст. 6, 627 ЦК України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною. У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов’язковість положень цього акту для сторін договору, сторони не вправі відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК України).
Так, ст. ст. 19, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.
Хоч у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно о пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.
Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов’язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов’язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Саме таку правову позицію, яка підлягає до застосуванню в цій справі з огляду на аналогічний зміст спору, було висловлено у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року по справі № 6-2951цс15 за позовом Концерну «Міські теплові мережі» про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води.
Відповідно до правової позиції стосовно змісту п.п. 25, 26, 20. п. 3 Правил, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року по справі № 6-1706 цс15 за позовом КП «Стрийтеплоенерго» про стягнення заборгованості за надані послуги з централізованого опалення: самовільне відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення від оплати за послуги теплопостачання. Підведення централізованого опалення до стояка в межах нежитлових приміщень, які належать відповідачу свідчать про виконання послуг позивачем, а відповідач при не оформленні у встановленому порядку відключення від централізованої мережі, незалежно від фактичного споживання цієї послуги, зобов’язаний відшкодувати завдані внаслідок цього позивачу збитки у розмірі неоплаченої вартості споживання цих послуг.



Теги: централізоване опалення, індивідуальне опалення, відключення від тепломережі, відключення від мереж централізованого опалення, автономне опалення, теплопостачання, споживач, оплата послуг за тепло, судова практика, Адвокат Морозов



Припинення поруки внаслідок збільшення відповідальності поручителя


Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення поруки з підстав зміни зобов'язання без згоди поручителя внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 
13.09.2017 р. Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 5-1539цс17 досліджували обставини на підстави яких припиняється порука, зокрема у даній справі акцент робився на  зміні зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Суд вказав, що згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Отже, порука є спеціальним додатковим  заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника.
Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).
За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
ВАЖЛИВО: До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.
Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: 1) підвищення суми кредиту або розміру процентів, пені, штрафів, тощо; 2) відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; 3) установлення (збільшення розміру) неустойки; 4) встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; 5) включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів, тощо (відповідна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 6-701цс15, від 23.12.2014 № 3-196гс14, від 20.02.2013 № 6-172цс12, від 21.05.2012 № 6-18цс11, від 10.10.2012 № 6-112цс12).
Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати 1) додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів.
Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору.
Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-3176цс15 та від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15.
В той же час, за своєю правовою природою надання поручителем згоди на внесення до основного зобов'язання змін є одностороннім правочином, який за змістом і формою має відповідати вимогам ЦК України та відображати волевиявлення особи (у даному випадку - поручителя).
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.06.2013 у справі № 6-43цс13згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов'язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни.
Необхідно також зазначити, що умови договору поруки про його дію «до повного припинення зобов’язань боржника» не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р.).
Більше того, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 від 29.06.2016 р. зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:
1)  протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);
2) протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);
3) протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).
Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу № 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову».

  
Теги: порука, поручительство, забезпечення зобов’язань, припинення поруки, збільшення відповідальності поручителя, зміни до кредитного договору, кредитор, боржник, судова практика, Адвокат Морозов


вторник, 19 сентября 2017 г.

Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи


Адвокат Морозов (судовий захист)

Право кредитора, який не є учасником провадження, оскаржувати судове рішення про поділ майна подружжя, при наявності грошового боргу одного з подружжя перед кредитором. 
06.09.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 6-1844цс16 досліджував питання про поділ нерухомого майна подружжя в судовому порядку при наявності судового рішення щодо стягненні з одного з них заборгованості за договором позики, а також правомірності не залучення кредитора в якості третьої особи в дане провадження та право останнього оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку.
Необхідно вказати, що цивільно-процесуальне законодавство зобов’язує сторін процесу повідомити суд про всі наявні судові рішення, які тим чи іншим стосуються предмету спору.
В даній справі, а можливо (це припущення!!!) за для ухилення від виконання судового рішення щодо стягнення боргу з одного із подружжя, останні вирішили звернутися до суду з позивними вимогами щодо поділу об’єкту нерухомості (будівлі кафе) в судовому порядку, користуючись нормою Сімейного кодексу України про спільну сумісну власність…однак кредитор подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав одному із подружжя та які останній використовував в інтересах сім’ї.
Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: 1) спільна сумісна власність подружжя та 2) особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.
ВАЖЛИВО: За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13).
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
(!!!) Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Верховний суд вказав, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.  Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).
ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Більше того, право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
В свою чергу, відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
ВИСНОВОК: За змістом статті  292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.
Вказаний правовий висновок також висловлений Верховним Судом України у постановах від 3 лютого 2016 року (справа № 6-885цс15) та від 17 лютого 2016 року (справа № 6-76цс16).
Отже, чи зачипаються права кредитора – третьої сторони чи ні, це повинен вирішити суд (оскільки необхідно буде встановлювати по-перше: факт виконання чи невиконання судового рішення по стягненню боргу та по-друге: три  критерії режиму спільного майна: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна), але однозначним фактом є те, що кредитор одного із подружжя має право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, оскільки ухвалене судове рішення між подружжям, щодо поділу/виділу майна, може завдати йому шкоди, яка виражається у несприятливих для останнього наслідках – неможливості виконати судове рішення по стягненню боргу.



Теги: апеляційне оскарження, судове рішення, поділ майна подружжя, не сторона провадження, сторони, стягнення боргу, ухилення від виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов


понедельник, 18 сентября 2017 г.

Ухилення забудовників від участі в розвитку інфраструктури міста


Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури або можливість ухилення забудовників від участі в інфраструктурі міста.           
У постанові від 22 березня 2017 року у справі № 908/312/16 (№ 3-1553гс16) Верховний Суд України, застосувавши положення статей 2, 10, 40 Закону № 3038-VI, статей 4, 9 Закону № 687-ХІV, дійшов висновку, що реконструкція будівлі без забудови нової земельної ділянки не звільняє замовника від обов’язку укладення договору про пайову участь, а також від перерахування коштів пайової участі. Тому неправомірна бездіяльність замовника щодо його обов’язку взяти участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населеного пункту є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міськрада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів (упущена вигода), що перебуває у безпосередньому причинному зв’язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача, а сукупність наведених елементів є підставою для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків.
Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс16.
Більше того, 25.05.2017 р. Верховний Суд України в розрізі справи № 3-187гс17 дослідив питання щодо  спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури та підстав пайової участі забудовників в інфраструктурі міста.
Таким чином суди вказали наступне: 1) реконструкція існуючої забудови є різновидом забудови території, а отже пов’язана з обов’язком замовника укласти договір про пайову участь з відповідною радою; 2) саме на замовника покладено обов’язок укладення договору про пайову участь та сплати відповідних коштів; 3) в разі не укладання пайового договору з міськрадою та не прийняття участі розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту дії/бездіяльність замовника вважаються неправомірними та підлягають обкладенням господарськими санкціями.
Крім того, посилання судів на сплив граничного терміну для укладення такого виду договору є помилковим, оскільки строк, визначений законом для укладення договору пайової участі, – протягом 15 днів із дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, – встановлено саме для добровільного виконання стороною зазначеного обов’язкуотже невиконання такого зобов’язання свідчить про порушення замовником свого обов’язку, встановленого законом, і не звільняє останнього від укладення договору.

  
Разом із тим 06.09.2017 р. у справі № 3-813гс17 Верховний суд України вказав, що дія положень статті 40 Закону № 3038-VI не поширюється на ТОВ, оскільки  укладення договору про пайову участь є обов’язковим на етапі до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію. Оскільки об’єкт будівництва вже прийнято в експлуатацію, відповідач не несе обов’язку укладати договір про пайову участь і сплачувати пайовий внесок після прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, а тому дії відповідача  не містять елементів складу цивільного правопорушення і немає підстав для відшкодування позивачеві збитків у виді упущеної вигоди.
ВИСНОВОК: з вищевикладеного вбачаються явні протиріччя, так як висновки у справах № 3-187гс17 та № 3-813гс17 зроблені Верховним судом України явно протилежні…
Таким чином, обов’язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь залежить не від Закону, а від судової практики, яка наявна «в рукаві» адвоката та суду!




Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов