вторник, 21 ноября 2017 г.

Право податкової застави та опис майна платника податків


Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, майно такого платника податків передається у податкову заставу. 
Відповідно до п.п.16.1.4 п.16.1 ст.16 ПКУ платник податків зобов’язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПКУ та законами з питань митної справи.
У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, майно такого платника податків передається у податкову заставу.
Згідно п.89.1 ст.89 ПК України право податкової застави виникає з дня виникнення податкового боргу у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом.
Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених п.89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому (п.89.2 ст.89 ПКУ).
Згідно пункту 89.3 статті 89 Податкового кодексу України майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.
Джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами (пункт 87.2 статті 87 ПК).
За правилами пункту 89.2 статті 89 ПК право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
Однак право податкової застави не поширюється на майно, визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 глави 9 розділу II Кодексу, на іпотечні активи, що належать емітенту та є забезпеченням відповідного випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, на грошові доходи від цих іпотечних активів до повного виконання емітентом зобов’язань за цим випуском іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові доходи від нього до повного виконання емітентом зобов’язань за відповідним випуском звичайних іпотечних облігацій. Право податкової застави не застосовується, якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п.10 та п. 11 Наказу МінФіна від 16.06.2017 р. № 586 «Про затвердження Порядку застосування податкової застави контролюючими органами»).
При цьому відповідно до пункту 89.5 статті 89 ПК у разі якщо на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в повному обсязі.
З урахуванням зазначених вище положень ПК 24.10.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 21-553а17 вказав, що аби платнику податку реалізувати своє право на податкову заставу, майно має бути наявним, перебувати у його власності, а балансова вартість такого майна повинна відповідати сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, за яких майно не може бути використане як джерело погашення податкового боргу платника податків, передбачених пунктом 87.3 статті 87 ПК.
Більше того, у листі ДФС від 11.11.2016 р. №11967/К/99-99-17-01-14 передбачено, що платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом.
Відчужувати майно, що перебуває у податковій заставі, боржник може тільки за згодою контролюючого органу (п.92.1 ст.92 ПКУ).
У разі відчуження або оренди (лізингу) майна, яке перебуває у податковій заставі, платник податків за згодою контролюючого органу зобов’язаний замінити його іншим майном такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості заміненого майна допускається тільки за згодою контролюючого органу за умови часткового погашення податкового боргу.
У разі здійснення операцій з майном, яке перебуває у податковій заставі, без попередньої згоди контролюючого органу платник податків несе відповідальність відповідно до закону (п.92.3 ст.92 ПКУ).
Відповідно до вимог ст.124 ПКУ за відчуження платником податків майна, яке перебуває у податковій заставі, без попередньої згоди контролюючого органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим згідно з ПКУ, тягне за собою накладення штрафу у розмірі вартості відчуженого майна.
Крім того, у разі коли платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, контролюючий орган може застосувати до такого платника податків адміністративний арешт майна відповідно до статті 94 ПКУ.
Кримінальна відповідальність за незаконні дії із заставним майном або майном, яке описано, встановлена статтею 388 Кримінального кодексу України.
Згідно п. 93.1. ст. 93 ПКУ майно платника податків звільняється з податкової застави з дня: 93.1.1. отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу в установленому законодавством порядку; 93.1.2. визнання податкового боргу безнадійним; 93.1.3. набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства; 93.1.4. отримання платником податків рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов'язання або його частини (пені та штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження.
Окремо необхідно вказати, що підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених підпунктами 93.1.1-93.1.5 пункту 93.1 цієї статті (п. 93.2 ст. 93 ПКУ України).



Теги: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов


понедельник, 20 ноября 2017 г.

Обмеження реалізації алкогольних напоїв в нічний час (м. Бровари)


Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність обмеження реалізації алкогольних напоїв на території міста Бровари в нічний час. 
08.11.2017 р. в рамках справи № 21-2968а16 Верховний суд України досліджував питання законності рішення Міськради від 14 серпня 2014 року № 1285-46-06 «Про обмеження реалізації алкогольних напоїв на території міста Бровари в нічний час».
Суд вказав, що загальна і виключна компетенція сільських, селищних, міських рад встановлена статтями 25, 26 Закону № 280/97-ВР.
Перелік повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку встановлено статтею 30 зазначеного Закону.
Відповідно до підпункту 9 пункту «а» статті 30 Закону № 280/97-ВР до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Згідно з підпунктом 4 пункту «б» статті 30 Закону № 280/97-ВР до делегованих повноважень зазначених рад належить встановлення за погодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності.
ВАЖЛИВО: Із наведених норм убачається, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить виключно встановлення режиму роботи суб’єктів господарювання.
Основні вимоги до роздрібної торгівлі горілкою і лікеро-горілчаними виробами, вином виноградним та плодово-ягідним, коньяком, шампанським, вином ігристим встановлені Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 року № 854 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Правила), які спрямовані на забезпечення прав споживачів щодо належної якості товару і рівня торговельного обслуговування (абзац перший пункту 1 Правил).
Пунктом 7 Правил передбачено, що зручний для населення режим роботи спеціалізованих магазинів, спеціалізованих відділів, секцій комунальної форми власності встановлюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад; зручний для населення режим роботи спеціалізованих магазинів, спеціалізованих відділів, секцій інших форм власності встановлюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад за погодженням з власником цього об’єкта.
Обмеження щодо продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів встановлені статтею 15-3 Закону України від 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 481/95-ВР).
Відповідно до частини першої цієї статті зазначеного Закону забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів:
1) особами, які не досягли 18 років;
2) особам, які не досягли 18 років;
3) у приміщеннях та на території навчальних закладів, закладів охорони здоровя, крім ресторанів, що знаходяться на території санаторіїв;
4) у приміщеннях спеціалізованих торговельних організацій, що здійснюють торгівлю товарами дитячого асортименту або спортивними товарами, а також у відповідних відділах (секціях) універсальних торговельних організацій;
5) у закритих спортивних спорудах (крім пива у пластиковій тарі);
6) з торгових автоматів;
7) на полицях самообслуговування (крім тютюнових виробів у блоках та алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових, пива);
8) поштучно (для тютюнових виробів, крім сигар);
9) у споживчих упаковках, що містять менш як 20 сигарет;
10) з рук;
11) у невизначених для цього місцях торгівлі.
Частиною третьою статті 15-3 Закону № 481/95-ВР передбачено, що на час проведення масових заходів сільські, селищні та міські ради в межах відповідної адміністративної території можуть заборонити або обмежити продаж пива (крім пива у пластиковій тарі), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та куріння тютюнових виробів.
Суди встановили, що Міськрада Рішенням заборонила реалізацію алкогольних напоїв, пива, слабоалкогольних напоїв в стаціонарних об’єктах торгівлі та тимчасових спорудах, крім закладів ресторанного господарства, на території м. Броварів у період з 23 год. 00 хв. до 7 год. 00 хв.
Проте ні Законом № 481/95-ВР, ні іншими законами та нормативно-правовими актами органам місцевого самоврядування не надані повноваження запроваджувати такі заходи, як заборона реалізації (обмеження роздрібної торгівлі) алкогольних напоїв, пива, слабоалкогольних напоїв у стаціонарних обєктах торгівлі та тимчасових спорудах у певний період часу.
Отже, оскільки оскаржуваними положеннями Рішення Міськрада встановила заборону щодо торгівлі алкогольними напоями у місті в нічний та ранковий час, то висновок суду касаційної інстанції про те, що воно прийнято в межах наданих органу місцевого самоврядування повноважень, встановлених законодавством, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.
ВИСНОВОК: встановлення органом місцевого самоврядування постійної заборони (обмеження) щодо торгівлі алкогольними напоями виходить за межі наданих йому повноважень, встановлених Законом України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон № 280/97-ВР).
Аналогічна позиція Верховного суду України висловлена у справі № 21-873а16.

P.sСтосовно міста Києва, то по справі № 910/3681/17 (ЄДРСРУ № 65941108, 66962147, 67915739 та ВСУ – відмова від допуску № 69942530) встановлено, не передбачену законодавчими актами України, заборону реалізації алкогольних, слабоалкогольних напоїв та пива в стаціонарних об'єктах торгівлі торгівельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення, окрім закладів ресторанного господарства (кафе, бари, заклади громадського харчування, ресторани, тощо) на території міста Києва з 23:00 до 10:00 години, порушенням, яке передбачене пунктом 3 статті 50 та абзацом 9 частини 2 статті 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді вчинення антиконкурентних дій органом місцевого самоврядування, що полягає у встановленні не передбаченої законами України заборони та обмеження самостійності підприємств щодо реалізації товарів.






Теги: алкоголь, заборона реалізації алкогольних напоїв, з 23:00 до 10:00,  обмеження реалізації алкогольних напоїв в нічний час, лікеро-горілчаними виробами, повноваження місцевого самоврядування, торгівля алкогольними напоями, судова практика, Адвокат Морозов

Банкрутство боржника, що ліквідується власником: законодавчі передумови


Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавчі передумови та вимоги дотримання яких, передує процедурі банкрутства боржника, що ліквідується власником.

15 листопада 2017 року  в контексті справи № 910/23792/16 (ЄДРСРУ № 70281786) Вищим господарським судом України досліджені особливості ліквідаційної процедури щодо банкрутства боржника, що ліквідується з ініціативи власника.

Згідно ст. 95 Закону про банкрутство до боржника, що ліквідується власником, застосовується особливий порядок провадження у справі. Головною умовою порушення провадження у справі про банкрутство за цією статтею є стан неоплатності боржника, що встановлюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) боржника за наслідками аналізу його пасиву та активу.

Так, відповідно до частини 1 статті 95 Закону про банкрутство якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.

Згідно ч. 2 ст.95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" за результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом для призначення розпорядника майна. Обов'язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності у нього статусу арбітражного керуючого.

(!!!) Обов'язковою умовою звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство є дотримання боржником порядку досудової ліквідації юридичної особи відповідно до законодавства України.

Такий порядок передбачений нормами ч. 3 ст. 110, ст. 111 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), норми яких містять загальні положення про ліквідацію юридичної особи (суб'єкта господарювання).

Особлива процедура, що передбачена ст. 95 Закону про банкрутство (банкрутство боржника, що ліквідується власником), випливає з процедури добровільної ліквідації юридичної особи, тобто ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників (власників) або органу, уповноваженого на це установчими документами.

У зв'язку з цим необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 95 Закону про банкрутство є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

ВАЖЛИВО: Такі передумови полягають у наступному: 1) Прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою; 2) Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у тому числі переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника; 3) Аналіз пасивів боржника шляхом оприлюднення повідомлення згідно з вимогами ч.ч. 1, 5 ст. 105 ЦК України, а також повідомлення явних кредиторів персонально у письмовій формі про ліквідацію юридичної особи боржника з метою виявлення кредиторів та встановлення повного обсягу кредиторської заборгованості, у тому числі по податках, зборах (обов'язкових платежах); 4) Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника відповідно до п. 3 ст. 11 Закону про банкрутство; 5) Повідомлення органу державної податкової служби про ліквідацію  підприємства - ч. 7 ст. 111 ЦК України.

Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство в порядку ст. 95 Закону про банкрутство та складає предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку норм означеної статті.

Аналогічна правова позиція висловлена Вищим господарським судом України від 31 жовтня 2017 року у справі № 904/11312/16 (ЄДРСРУ 70128443)

Так, як вбачається з матеріалів справи, скаржником були порушені норми ч. 7 ст. 111 Цивільного кодексу України, оскільки встановлені апеляційним судом факти неповідомлення податкового органу про припинення в позасудовій процедурі ліквідації та  неподання Боржником звітності за останній звітний період   заявником касаційної скарги не спростовані. Наявність довідки про відсутність заборгованість по сплаті податків, зборів та інших обов'язкових платежів, про що наголошує скаржник, не відповідає нормам ч. 7 ст. 111 Цивільного кодексу України, оскільки необхідність подання відповідних документів в добровільній процедурі ліквідації прямо передбачена законодавством та має безумовний характер.

Враховуючи ж встановлення апеляційним судом і інших порушень у досудовій процедурі ліквідації (стосовно ненадання відомостей щодо місця знаходження (місця вибуття) переданого у заставу майна Боржника, ненадання відомостей щодо закриття  банківських рахунків тощо), слід погодитись із висновком апеляційного суду щодо порушення норм частин 3, 4, 7, 8 ст. 111 Цивільного кодексу України та невідповідності відомостей, зазначених в проміжному ліквідаційному балансі ТОВ обставинам, що визначені в заяві про порушення справи про банкрутство стосовно  активу та пасиву Боржника.

Що ж до посилання скаржника на достатність активів Боржника для покриття судових витрат у процедурі  банкрутства  останнього (як цього вимагають норми ч. 4 ст. 11 Закону про банкрутство) у вигляді визнаної дебіторами заборгованості перед Боржником, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, заявник в касаційній скарзі посилається на норми ч. 1 ст. 190 Цивільного кодексу України, які визначають, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права (до яких відноситься і дебіторська заборгованість) та обов'язки.

(!!!) Між тим, касаційний суд, виходячи з приписів ст. 11128 ГПК України, керується висновком, наведеним в постанові Верховного Суду України від 06.12.2006 № 6-21704кс05, відповідно до якого загальна вартість майна товариства, враховуючи закріплене у ст. 190 Цивільного кодексу України визначення поняття майна, визначається на рівні активів товариства за вирахуванням  його зобов'язань.

Як вбачається із заяви та було встановлено судами і першої, і апеляційної зобов'язання Боржника значно перевищують його активи.

Отже, у даному випадку апеляційним судом правомірно зроблений висновок про недотримання Боржником при зверненні із заявою про порушення справи про банкрутство останнього в порядку ст. 95 Закону про банкрутство  положень ч. 4 ст. 11 цього ж закону - через недостатність майна ТОВ для покриття судових витрат у процедурі банкрутства.

ВИСНОВОК: необхідною та обов'язковою передумовою  порушення провадження у справі про банкрутство в порядку норм ст. 95 Закону про банкрутство та визнання боржника банкрутом відповідно до цієї статті є додання та наявність доказів на підтвердження всіх передумов для порушення провадження в порядку означеної статті саме на момент звернення боржника із відповідною заявою.






Теги: банкрутство, ліквідація, відновлення платоспроможності боржника, ліквідується власником, вимоги кредиторів, комітет кредиторів, баланс, дебіторська заборгованість, судова практика, Адвокат Морозов

пятница, 17 ноября 2017 г.

Прийняття та/або залишення апеляційної скарги без руху


Адвокат Морозов (судовий захист)

Залишення апеляційної скарги без руху та надання часу для усунення недоліків.
01.11.2017 року в рамках справи № 6-3082цс16 Верховний суд України досліджував питання щодо неоднакового застосування норм процесуального права, а саме статей 121 та 297 ЦПК України.
Суд вказав, що згідно із частиною третьою статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобовязані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.
У статті 295 ЦПК України законодавець закріпив вимоги до форми і змісту апеляційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу.
Аналіз частин першої, другої та п’ятої статті 121 ЦПК України зумовлює висновок, що суддя апеляційної інстанції, установивши, що апеляційна скарга оформлена з порушенням вимог статті 295 ЦПК України або що не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє особу, яка подала апеляційну скаргу, і надає їй строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання особою ухвали.
Якщо ж особа, яка подала апеляційну скаргу, відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтею 295 ЦПК України, сплатить суму судового збору, апеляційна скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона вважається неподаною і повертається особі, яка подала апеляційну скаргу.
Відповідно до частини пятої статті 297 ЦПК України про залишення апеляційної скарги без руху або повернення скарги суддя-доповідач постановляє ухвалу.
ВАЖЛИВО: Таким чином, саме звернення особи до суду із апеляційної скаргою не спричиняє безумовне відкриття апеляційного провадження у справі та початок стадії апеляційного провадження. Адже суддя, відкриваючи апеляційне провадження, перевіряє, зокрема, чи дотрималася особа, яка подала апеляційну скаргу, порядку здійснення права на звернення до суду апеляційної інстанції (умови реалізації права на звернення до суду апеляційної інстанції). Процесуальним наслідком недотримання заявником умов реалізації права на звернення до цього суду з апеляційною скаргою є залишення скарги без руху або її повернення в разі не усунення недоліків.
З огляду на викладене суддя апеляційної інстанції може вирішити питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка не була належним чином оформлена та містила недоліки, лише після їх усунення. При цьому у ЦПК України відсутні винятки з указаного порядку.
Відповідно пункту 116 Правил надання послуг поштового звязку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270 (далі – Правила), у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення зберігаються обєктом поштового звязку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження.
Таким чином, здійснивши аналіз норм законодавства, можна зробити висновок, що як суд апеляційної інстанції, так і особа, яка подала апеляційну скаргу, наділені низкою процесуальних прав та обов’язків. Зокрема, в разі подання особою апеляційної скарги оформленої з порушенням вимог статті 295 ЦПК України, або без сплати судового збору за подання такої скарги суддя зобов’язаний постановити ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху із зазначенням її недоліків.
Окремо необхідно наголосити, що постановляючи рішення про повернення позовної заяви (скарги) суд має враховувати можливість здачі заявником документів на пошту в установлений ухвалою суду строк (рішення Верховного суду України від 21.09.2017 р. по справі № 6-1509цс17).
Раніше Верховний суд України висловився стосовно підстав, критеріїв та способів щодо поновлення процесуального строку на апеляційне та/або касаційне оскарження судового рішення.
Правовою позицією Верховного суду України в постанові від 01.03.2017 р у справі за № 6-245цс17 та  від 8 лютого 2017 року у справі № 6-3102цс16, яка є аналогічною позиції ВСУ від 5 жовтня 2016 р. по  справі № 6-1724цс16, визначені підстави для поновлення процесуального строку на касаційне оскарження, які нерозривно пов’язані з діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції.
ВИСНОВОК: законодавець не покладає на суд апеляційної інстанції обов’язку повторно постановити ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху в разі повернення листа з такою ухвалою у зв’язку із закінченням терміну зберігання. Водночас строк зберігання поштового відправлення в один місяць дає можливість особі, яка подала апеляційну скаргу, вжити заходів для отримання відправлення та ознайомлення з такою ухвалою протягом цього строку.
При цьому вказані процесуальні правові приписи не позбавляють суд апеляційної інстанції права в разі повернення листа з ухвалою про залишення апеляційної скарги без руху у зв’язку із закінченням терміну його зберігання постановити ухвалу, якою продовжити строк для усунення недоліків апеляційної скарги, надіславши одночасно попередню ухвалу, якщо суд апеляційної інстанції з матеріалів справи та апеляційної скарги встановить, що особа, яка її подала, через свій похилий вік, фізичні вади, проживання в сільській або гірській місцевостях тощо, має труднощі в отриманні поштової кореспонденції.



Теги: апеляційна скарга, залишення без руху, усунення недоліків, сплата судового збору, документи поштою, повернення документів, поштове відправлення, закінченням терміну зберігання, судова практика, Адвокат Морозов