среда, 21 февраля 2018 г.

Судовий збір за подання апеляційної скарги на дії виконавчої служби


Адвокат Морозов (судова практика)

Сплата судового збору за оскарження ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги на дії державного виконавця.

В продовження теми сплати судового збору за подання скарги на дії/бездіяльність державної виконавчої служби 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 589/6044/2013 (ЄДРСРУ № 72269076) підтвердив раніше висловлену правову позицію в рамках справи № 2-3280/1, провадження № 61-1356 св 18 (ЄДРСРУ № 72073910).


Зокрема суд вказав, що відповідно до роз'яснень, які містяться у пункті 14 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК України, ні Законом України «Про судовий збір» (ч. 1 ст. 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.

Перелік позовних заяв (заяв, скарг, дій), за подання яких до суду або за вчинення яких судом встановлено ставки судового збору, міститься у пунктах 1, 4 частини другої статті четвертої Закону України «Про судовий збір» і  за своїм змістом є вичерпним.

(!!!) Отже, справляння судового збору з інших позовних заяв (заяв, скарг), що подаються до суду, не зазначених у частині другій статті 4 Закону України «Про судовий збір», не передбачено, наприклад, за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена в абзаці 2 пункту 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» .

В даній справі повертаючи скаргу,  суд апеляційної інстанції не врахував положень Закону «Про судовий збір», роз'яснень пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» та дійшов до необґрунтованого висновку про необхідність сплати судового збору за оскарження ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги на дії державного виконавця.

Судові процедури повинні бути справедливими, особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

ВИСНОВОК: Таким чином, скаржник звільнений від сплати судового збору не лише на стадії подання скарги на дії державної виконавчої служби, а й у разі подання ним апеляційної скарги на прийняте за результатами розгляду скарги рішення.




Теги: судовий збір, виконавча служба, оскарження рішень ДВС, сплата судового збору за скаргами до ДВС, звільнення від сплати судового збору, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов


Неповідомлення водієм страховика про настання страхового випадку


Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, коли неповідомлення страховика про настання страхового випадку не є підставою для пред'явлення регресного позову.
14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/9895/15-ц (ЄДРСРУ № 72243521) підтвердив раніше сформовану правову позицію стосовно відповідальності водія у разі неповідомлення страховика про настання страхового випадку (ДТП).
Перед усім необхідно вказати, що в разі якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника (зміст правових висновків Верховного Суду України у справах № 6-186цс16 від 30.03.2016 року та № 6-1613цс16 від 31.05.2016 року).
Тобто дані норми вказують на право страховика щодо подання такого позову, а не необхідність безумовного стягнення сум в порядку регресу.
Між тим, правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.
ВАЖЛИВО: Факт неповідомлення страховика про ДТП є підставою для відшкодування страхувальником у порядку регресу сплаченого страховиком страхового відшкодування.
Однак, сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може братися за основу ухвалення рішення, яке повинно ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з таких зобов'язань повинні вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
Таким чином, факт неповідомлення страховика про ДТП є підставою для відшкодування страхувальником у порядку регресу сплаченого страховиком страхового відшкодування. Проте в разі, якщо факт настання страхового випадку зафіксований правоохоронними органами; відповідач як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; страховик сплатив страхове відшкодування, то сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може братися за основу ухвалення рішення, яке повинно ґрунтуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з таких зобов'язань повинні вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-284цс15 та від 22 березня 2017 року у справі № 6-2011цс16.
ВИСНОВОК: Отже, встановивши, що 1) факт настання страхового випадку ніким не оспорюється; 2) він зафіксований правоохоронними органами; 3) відповідач як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; 4) сама страхова компанія відповідача його визнала, добровільно сплативши страхове відшкодування, висновки суду про те, що неповідомлення страховика про настання страхового випадку не є підставою для пред'явлення регресного позову, ґрунтуються на правильному застосуванні Закону № 1961-ІV.




Теги: ДТП, повідомлення страховика, уведомление страховой про ДТП, регресний позов, позадоговірні відносини, відшкодування збитків від ДТП, страховий випадок, протокол, судова практика, Адвокат Морозов


вторник, 20 февраля 2018 г.

Перереєстрація права власності на іпотеку: аспект «згоди» іпотекодавця


Адвокат Морозов (судовий захист)

Згода в іпотечному договорі нa передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання не є беззастережною, а залежить від ряду умов.
14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/8068/16-ц, провадження № 61-5164св18 (ЄДРСРУ № 72243522) досліджував підстави та умови належності «згоди» іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя).
Суть спору полягала в тому, що іпотекодержатель (банк),  правонаступник -  новий власник (колектор) та третя особа – «добросовісний набувач» (покупець) реєструючи право власності, а в подальшому роблячи перепродаж предмету іпотеки, яка належить боржнику вказували, що уклавши договір іпотеки, Іпотекодавець надав свою «згоду» нa передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», а отже фактично виразив волю на вибуття спірного нерухомого майна.
Однак Верховний суд зауважив, що положення статті 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
(!!!) Таким чином, у разі спростування презумпції правомірності правочину (скасування рішення нотаріуса) всі права, набуті сторонами правочину за ним, не повинні здійснюватися, а створені обов'язки та наслідки не підлягають виконанню.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема,  статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. 
Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 
ВАЖЛИВО: Добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). 
Суд вказує, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
Частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що однією з підстав припинення іпотеки є припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а згідно з частиною першою статті 33 цього Закону підставою звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов'язання.
Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (стаття 36 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до частин другої, третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме  майно,  що  є  предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває  предмет  іпотеки  у  власність   за вартістю,  визначеною  на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
ВИСНОВОК: Аналіз наведених положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави зробити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.
За таких обставин вказана згода не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння в розумінні статті 388 ЦК України.




Теги: іпотека, право власності, нерухоме майно, невиконання основного зобов’язання, договір забезпечення, застава, спірне нерухоме майно, чинність іпотеки, вартість майна, судова практика, Адвокат Морозов



понедельник, 19 февраля 2018 г.

Примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі


Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

12 лютого 2018 року Верховним судом в контексті справи № 303/504/16-ц (ЄДРСРУ № 72199651) та від  23 січня 2018 року в рамках справи № 2-2544/10 (ЄДРСРУ № 71825850) досліджувалось питання правових наслідків, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу з підстав невиконання умов попереднього договору.

Верховний суд вказав, що сторонами укладено попередній договір. Норми ЦК України передбачають наслідки порушення його умов.

(!!!) Відповідно до частини третьої статті 635 ЦК України зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором, що унеможливлює виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Згідно з статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною третьою статті 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Відповідно до положень статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

ВАЖЛИВО: Частина друга статті 220 ЦК України застосовується до правовідносин у разі, коли сторони вчинили правочин у встановленій законом письмовій формі, зміст якого відповідав волі сторін, які дійшовши згоди щодо усіх істотних умов договору, виконали такий договір повністю чи частково, і лише не було дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору через ухилення однієї сторони договору.

В даному випадку відповідач після укладення попереднього договору не бажав укладення договору купівлі-продажу, волі на його укладення не мав, сторонами не було вчинено такий правочин у письмовій формі із зазначенням усіх істотних умов договору, тобто не досягнуто всіх істотних умов договору.

Укладення попереднього договору та виконання умов, які у ньому були передбачені, є лише передумовами для укладення основного договору, і не заміняє собою основний договір. Навпаки, внаслідок неукладення основного договору зобов'язання, встановлене попереднім договором - припиняється, і судом не може бути визнано укладеним договір, щодо якого не дотримана передбачена законом письмова форма.

ВИСНОВОК: Положеннями Цивільного кодексу України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

Друга сторона попереднього договору може претендувати на відшкодування збитків відповідно до частини другої статті 635 ЦК України.

Іншими словами вказане зводиться до того, що примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі, чи визнання її укладеною за відсутності згоди зустрічної сторони законом не передбачено.

Зазначена правова позиція висловлена також в постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року № 6-226цс14.





Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов


воскресенье, 18 февраля 2018 г.

Стягнення з банку безпідставно списаних коштів з карткового рахунку


Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з банківської установи на користь споживача (позивача) безпідставно списаних коштів з карткового рахунку.
У рішеннях Верховного суду від 23 січня 2018 року у справі № 202/10128/14-ц (ЄДРСРУ № 71807586), 01 лютого 2018 року у справі № 758/7327/14-ц (ЄДРСРУ № 72044195) та від 12 лютого 2018 року у справі № 592/2386/16-ц (ЄДРСРУ № 72199299) досліджувалися питання щодо стягнення з банківської установи на користь споживача (позивача) безпідставно списаних коштів з карткового рахунку.
Приклад фабули справи: між позивачем та банком було укладений договір на відкриття та обслуговування карткового рахунку.
В процесі користування та/або через деякий час, невідомими особами з карти позивача було знято кошти (можливо кредитні) про що останнім одразу повідомлено Банк на гарячу лінію про вчинення шахрайських дій та заблокувано картковий рахунок, а також написано звернення до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення (відомості про злочин внесені до Реєстру досудових розслідувань, однак досудове розслідування триває, винних осіб співробітниками поліції не знайдено, грошові кошти позивачу не повернуті і.т.і.).
Таким чином, посилаючись на те, що позивач не порушував Умов та правил надання банківських послуг, жодній особі не повідомляв свій пін-код до картки та СVV-код, не реєструвався у системі LigPay, просив стягнути з банку грошові кошти, безпідставно списані із карткового рахунку.
З першу необхідно вказати, що Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі № 15- рп/2011 роз'яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. І, ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Так, згідно із пунктом 37.2 статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними.
Відповідно до п. 8 та п. 9 Розділу VI Постанови НБУ № 705 від 05.11.2014 року «Про здійснення операцій з використання електронних платіжних засобів»: «Емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції (п. 8).»
Згідно п.9 розділу УІ Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління НБУ від 05.11.2014 року №705, користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо електронний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем та/або електронної ідентифікації самого електронного платіжного засобу і його користувача, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність користувача призвели до втрати, незаконного використання ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України № 223 від 30 квітня 2010 року банку разі здійснення не дозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин.
Таким чином Верховний суд вказує, що задовольняючи позов споживача суд має враховувати положення статей 1068, 1071, 1072, 1073 ЦК України, статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», пункту 9 розділу ІV Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705, та діяти на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15: «…не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН- коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, відсутні підстави для цивільно-правової відповідальності позичальника».
Більше того, аргументи касаційної скарги про те, що позивач не довів вини банку у порушенні умов договору, укладеного з ним, колегія суддів відхилила, оскільки згідно з положеннями частини другої статті 614 ЦК України саме банк має довести відсутність своєї вини, а не перекладати це на клієнта банку, споживача послуг, що відповідає й вимогам статей 10, 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи.
Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Стосовно моральної шкоди суд вказує, що відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 6-1575цс16.
З наявних в матеріалах справи складових частин договору про надання банківських послуг (заяви позичальника) не передбачено відшкодування моральної шкоди за порушення договірних зобов'язань. Відсутні також підстави для відшкодування моральної шкоди з підстав, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, судом не встановлено обставин, з якими закон пов'язує право позивача на відшкодування моральної шкоди.
ВИСНОВОК: Для фактичного повернення банком грошових коштів споживача, безпідставно списаних з карткового рахунку останнього необхідно: 1) негайно повідомити обслуговуючий банк про несанкціоноване списання грошових коштів з рахунку; 2) заблокувати рахунок на виконання будь – яких транзакцій;  3) звернутися до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення і, як мінімум, отримати витяг з ЄДРДР та пам’ятку про права потерпілого; 4) звернутися з офіційною письмовою вимогою про повернення коштів в обслуговуючий банк; 5) в разі незадоволення вимоги - звернутися до суду з відповідним позовом.




Теги: картковий рахунок, безпідставне списання коштів, несанкціоноване списання коштів, захист прав споживачів, заблокувати кредитну картку, снятие денег с карты, зняття готівки з карткового рахунку, судова практика, Адвокат Морозов


пятница, 16 февраля 2018 г.

Податкові спори: нарахування пені на безнадійний податковий борг


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість нарахування пені на безнадійний податковий борг
06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/2097/16  (ЄДРСРУ 72064995) досліджував питання правової можливості нарахування пені на безнадійний борг.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України закріплено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.
Відповідно до підпункту 129.1.1. пункту 129.1 статті 129 ПК України, після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.
Пункт 101.1 статті 101 ПК України визначає, що списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.
ВАЖЛИВО: Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.
Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.
Таким чином, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.
При цьому, строк звернення податкового органу з позовом про стягнення суми боргу у відповідності до статті 102 КАС України сплив, а тому контролюючий орган не мав права звертатись до суду з вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму податкового боргу, погашену після спливу 1095 денного строку з дня його виникнення.
Податковим кодексом України пеня визначена, як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, самі норми щодо порядку нарахування та сплати пені встановлені окремою Главою 12, у той час як штрафні (фінансові) санкції, штрафи передбачені Главою 11 «Відповідальність». Пеня, як спосіб забезпечення податкового боргу нараховується на суму податкового боргу, починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання (при самостійному нарахуванні суми грошового зобов'язання платником податків) або від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні (при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами) та закінчується, зокрема, у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок сплати пені пов'язаний з обов'язком погашення податкового боргу. Оскільки в межах спірних відносин сплата податку здійснена поза межами 1095 днів, а сам борг набув статусу безнадійного, нарахування пені на безнадійний борг не здійснюється.



Теги: податковий борг, безнадійний податковий борг, стягнення суми боргу, сплив 1095 денного строку, строк давності - 1095 календарних днів, пеня, штраф, узгоджене зобов’язання, судова практика, Адвокат Морозов


четверг, 15 февраля 2018 г.

Товарно-транспортна накладна: недоліки, неточність або відсутність


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: посилання податкового органу на ненадання транспортної документації на перевірку, як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог платника податку є не обґрунтованим.
06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в контексті справи № 816/166/15-а  (ЄДРСРУ № 72029159) досліджував обставини щодо обґрунтованості посилання податкового органу на ненадання транспортної документації на перевірку, як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог платника податку.
Відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту України №363 від 14.10.1997 року, товаротранспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюється облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.
Згідно пунктів 11.1, 11.3, 11.4, 11.5, 11.7 вказаних правил основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Дорожній лист вантажного автомобіля є документом, без якого перевезення вантажів не допускається. Оформлення перевезень вантажів товарно-транспортними накладними здійснюється незалежно від умов оплати за роботу автомобіля. Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Після прийняття вантажу згідно з товарно-транспортною накладною водій (експедитор) підписує всі її екземпляри. Перший екземпляр товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий - передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий екземпляри, засвідчені підписом вантажоодержувача (у разі потреби і печаткою або штампом), передається Перевізнику.
Разом з тим, вказані правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат платників податку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи, обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.
Отже, товарно-транспортна накладна  призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом.
Окрім цього, за умови встановлення факту перевезення товару у процесі його поставки від заявлених контрагентів порядок заповнення товарно-транспортних накладних не має вирішального значення для визначення податкових наслідків операцій з поставки товару (Постанова ВС/КАС від 06.02.2018 р. у справі №  804/4940/14, ЄДРСРУ № 72029288). 
Більше того, відсутність у покупця реєстру товарно-транспортних накладних не може бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нездійснення поставки товару позивачу (Постанова ВС/КАС від 24.01.2018 р.  справа № 806/684/14, ЄДРСРУ № 71829171). 
Разом з тим, відсутність в товарно-транспортних накладних інформації про  назви марок автомобілів за наявності інших даних, які ідентифікують автомобіль, та за наявності первинних документів (актів виконаних робіт, видаткових накладних та ін.), які повністю підтверджують факт транспортування товарів, не вказує, що позивачем допущено порушення податкового законодавства, а відсутність печатки вантажоодержувачів на деяких екземплярах товарно-транспортних накладних позивача, який виступав у відповідних правовідносинах замовником,  нівелює значення таких як первинних документів, є необґрунтованими. Не спростовують самого факту транспортування вантажу та документального підтвердження такої операції й доводи відповідача про те, що в актах виконаних робіт не зазначено товар, що перевозився контрагентами позивача, автомобілі та місце поставки товару, адже, вимога щодо необхідної деталізації змісту та обсягу господарської операції в акті виконаних робіт не передбачена чинним на час виникнення правовідносин законодавством, а відомості, про відсутність яких в актах виконаних робіт вказував податковий орган, містяться в інших наданих позивачем документах, зокрема в товарно-транспортних накладних, видаткових накладних (Постанова ВС/КАС від 17.01.2018 р. справа № 802/537/13-а, ЄДРСРУ № 71692518).
ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, слід зазначити, що оскільки транспортною документацією підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, то за наявності документів, що підтверджують фактичне отримання товару і його використання у власній господарській діяльності, неподання такого документа, як товарно-транспортна накладна, не може свідчити про відсутність реальних господарських операцій, витрати на які позивачем віднесено до складу валових витрат, а відтак, і не може бути єдиною підставою для позбавлення платника податку права на отримання податкового кредиту з податку на додану вартість.



Теги: ттн, товарно-транспортна накладна, товарно-транспортна документація, перевезення вантажів, підтвердження операції з перевезення, реальність господарських операцій, судова практика, Адвокат Морозов