Належні докази сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Незасвідчені світлокопії платіжних доручень, як доказ сплати судового збору

25 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1131/20 (ЄДРСРУ № 94362395) досліджував питання щодо належних доказів сплати судового збору.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про судовий збір" судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

За правилами статті 2 Закону України "Про судовий збір" платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Об`єкти справляння судового збору визначено статтею 3 Закону України "Про судовий збір". Згідно з частиною першою зазначеної статті судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Вимоги до форми та змісту позовної заяви встановлено статтями 162, 164 ГПК України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 164 ГПК України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Частиною першою статті 174 ГПК України передбачено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Відповідно до частини четвертої статі 174 ГПК України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

ВАЖЛИВО: За змістом наведених процесуальних норм, повернення позовної заяви з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише в тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, але ухилилась від виконання вимог, вказаних в ухвалі.

Верховний суд зазначає, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України від "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

З огляду на те, що суд має сам перевіряти зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, посилання суду першої інстанції, як на порушення вимог ГПК України під час подання позовної заяви, на подання позивачем незасвідчених світлокопій платіжних доручень  є необґрунтованим, оскільки вирішальним та важливим є саме зарахування коштів судового збору  на відповідний спеціальний фонд.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що визначальним у цій справі є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України та можливість передбачена ГПК України щодо розподілу судового збору та стягнення судового збору за рішенням суду, а оскільки суб’єктом перевірки щодо його зарахування до бюджету є суд, то світлокопія чи навпаки оригінал платіжного доручення не мають вирішального значення.

 

Матеріал по темі: «Особливості заповнення квитанції про сплату судового збору»

 

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

 

Майнова відповідальність контрагента за незареєстровану податкову накладну

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика та законодавчі підстави для майнової відповідальності контрагента за незареєстровану податкову накладну (втрачена вигода)

Суть проблеми: Контрагент, в порушення ст.201 ПК України не оформив відповідну податкову накладну та не зареєстрував їх в Єдиному реєстрі податкових накладних, у зв`язку з чим Платник податків був позбавлений права включити суми ПДВ до складу податкового кредиту, а отже і скористатися правом на зменшення податкового зобов`язання.

Суть питання: стягнення збитків, суб’єкт відповідальності, підсудність спору, актуальна судова практика?

За частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Якщо сторони (контрагенти за договором) є зареєстрованими в установленому порядку платниками податку на додану вартість, то суми ПДВ по спірних господарських операціях мали бути додані Позивачем до складу податкового кредиту у відповідному звітному періоді згідно встановленого податковим законодавством порядку, але такі дії з боку Позивача можливі лише за наявності належно оформлених та зареєстрованих Відповідачем податкової накладної.

Приписами ст.13-14 ЦК України встановлено, що цивільні права та цивільні обов`язки учасники правовідносин мають вчиняти у встановлений законодавством, договором спосіб, не порушуючи прав та обов`язків інших осіб.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, що кореспондується з положеннями ст. 224, 225 ГК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування передбаченої ч. 1 ст. 623 ЦК України, ч. 1 ст. 224 Господарського кодексу України такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінка боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов`язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

Платник податків не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов`язань, адже поняття "добросовісний платник", яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

Таким чином, платник податків не повинен зазнавати негативних наслідків за можливу неправомірну діяльність його контрагента.

Окрім цього, чинним законодавством України не встановлено обов`язку суб`єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів.

Аналогічних правових висновків доходив Верховний Суд у постановах від 12.06.2018 по справі № 826/16272/13-а, від 04.06.2020 по справі № 340/422/19, від 23.07.2020 по справі № 816/1122/16.

Згідно з правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі № 917/877/17 бездіяльність контрагента щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні зумовлює неможливість покупця послуг включення сум ПДВ до податкового кредиту, а також, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, тобто зазначена сума, фактично, є збитками цієї особи.

Згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019р. у справі №908/1568/18, належним способом захисту для позивача є саме звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

ВИСНОВОК: Отже, не вчинення контрагентом по договору (Відповідачем у господарській справі) дій по реєстрації податкової накладної позбавляє Платника на отримання податкового кредиту та є збитками (втраченою вигодою, яка полягає у неможливості зменшити податкові зобов`язання та призвела до перерахування до бюджету понаднормових платежів), з огляду на наявність причинного зв`язку між бездіяльністю Відповідача, вчиненим порушенням, виною, розміром збитків, обґрунтований вимогами пункту 201.10 статті 201 ПК України.

 

Примітка: Бажано в договорі погодити, що у разі не реєстрування, неправильного або несвоєчасного реєстрування постачальником податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних чи вчинення інших дій/бездіяльності в результаті чого покупець втратить право на податковий кредит, продавець/постачальник зобов`язаний сплатити покупцю штраф у розмірі втраченого податкового кредиту.

 

 

P.s. Протидія: вчинення всім можливих (адміністративних та судових) заходів на оскарження рішення контролюючого органу… або майнова відповідальність перед контрагентом!!!

 

 

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, убытки, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

 

 

 

Визнання договору дарування недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання договору дарування недійсним з підстав допущення «помилки» під час його укладання

19 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/15344/18, провадження № 61-12804св20 (ЄДРСРУ № 94297110) досліджував питання щодо визнання договору дарування недійсним з підстав допущення «помилки» під час його укладання.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада  2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує  висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16 та Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 серпня 2018 року по справі № 445/1011/17

Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом обману, є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

ВИСНОВОК: Отже, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину.

 

P.s. Між тим, необхідно враховувати правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, де Верховний Суд зазначив, що якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним.

 

Матеріал по темі: «Визнанням недійсним попередньо укладеного договору дарування спадкового майна»

 

Доставка юридичній особі рекомендованих поштових відправлень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Докази належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, зокрема шляхом направлення/отримання поштового відправлення

20 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 807/1671/16, адміністративне провадження № К/9901/37144/18 (ЄДРСРУ № 94264146) досліджував обставини щодо належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, зокрема шляхом направлення/отримання поштового відправлення.

Правові, соціально-економічні та організаційні основи діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку, а також регулювання відносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, операторами поштового зв`язку і користувачами їх послуг визначає Закон України «Про поштовий зв`язок», статтею 2 якого передбачено, що відносини у сфері надання послуг поштового зв`язку регулюються Конституцією України, цим та іншими законами України і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із абзацами 12, 16 та 19 частини 1 статті 1 Закону України «Про поштовий зв`язок», національний оператор поштового зв`язку (національний оператор) - це оператор, який в установленому законодавством порядку надає універсальні послуги поштового зв`язку на всій території України і якому надаються виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку; пересилання поштових відправлень - сукупність операцій з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень; послуги поштового зв`язку - продукт діяльності оператора поштового зв`язку з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій, спрямований на задоволення потреб користувачів.

Однією з основних засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку є, зокрема, забезпечення надання послуг поштового зв`язку встановленого рівня якості (стаття 3 Закону України «Про поштовий зв`язок»).

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про поштовий зв`язок» національний оператор, яким є Акціонерне товариство «Укрпошта» (розпорядження Кабінету Міністрів України N 10-р від 10 січня 2002 року «Про національного оператора поштового зв`язку»), забезпечує надання на всій території України універсальних послуг поштового зв`язку за переліком.

Абзацами 2 та 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про поштовий зв`язок» передбачено, що основними засадами діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку зазначають захист інтересів користувачів у сфері надання послуг поштового зв`язку та єдність правил, стандартів і норм у сфері надання послуг поштового зв`язку.

За правилами статті 13 Закону України «Про поштовий зв`язок», послуги поштового зв`язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв`язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості.

Відповідно до пункту 9 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв`язку» N 270 від 05 березня 2009 року (далі - Правила, у редакції, на час виникнення спірних правовідносин), національний оператор поштового зв`язку забезпечує надання універсальних послуг поштового зв`язку на всій території України. До універсальних послуг поштового зв`язку належать послуги з пересилання поштових карток, листів, бандеролей, секограм - простих та рекомендованих та посилок без оголошеної цінності масою до 10 кілограмів.

Пунктом 94 Правил передбачено, що порядок доставки поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичних друкованих видань юридичним особам визначається на підставі договору, що укладається юридичною особою з оператором поштового зв`язку за місцем обслуговування.

Прості та рекомендовані поштові відправлення, повідомлення про надходження поштових відправлень, поштових переказів, повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичні друковані видання, адресовані юридичним особам, можуть доставлятися з використанням абонентських поштових скриньок, що встановлюються на перших поверхах приміщень чи інших доступних для цього місцях або у канцелярії, експедиції тощо, розміщені на перших поверхах приміщень, чи видаватися в приміщеннях об`єкта поштового зв`язку представникам юридичних осіб, уповноваженим на одержання пошти.

У разі вручення рекомендованих поштових відправлень, рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про надходження поштових відправлень з використанням абонентської поштової скриньки згідно з укладеним договором датою вручення вважається дата їх вкладення до скриньки. Відправлення «EMS», адресовані юридичним особам, можуть видаватися їх представникам, уповноваженим на одержання пошти, у приміщенні адресата.

Відповідно до пункту 96 Правил реєстровані поштові відправлення (крім рекомендованих), адресовані юридичним особам, видаються їх представникам, уповноваженим на одержання пошти, в об`єкті поштового зв`язку на підставі довіреності, оформленої в установленому порядку. Копія довіреності, засвідчена в установленому порядку, зберігається в об`єкті поштового зв`язку.

Відповідно до абзацу 1 пункту 105 Правил одержання зареєстрованого поштового відправлення, грошових коштів за поштовим переказом здійснюється за умови пред`явлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, визначених законодавством. У разі отримання рекомендованого поштового відправлення одержувач власноруч зазначає прізвище та ставить свій підпис в книзі (на окремому аркуші) встановленого зразка. У разі отримання інших реєстрованих поштових відправлень, поштових переказів одержувач заповнює відповідний бланк повідомлення: зазначає найменування, серію та номер пред`явленого документа, дату одержання та ставить свій підпис.

Оператори поштового зв`язку надають послуги з пересилання внутрішніх поштових відправлень, до яких, зокрема, належать рекомендовані листи (абзац 3 пункту 8 Правил).

Абзацами 25 та 26 пункту 2 Правил передбачено, що реєстроване поштове відправлення - поштове відправлення, яке приймається для пересилання з видачею розрахункового документа, пересилається з приписуванням до супровідних документів та вручається одержувачу під розписку; рекомендоване поштове відправлення - реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно із абзацом 7 пункту 2 Правил вручення поштового відправлення, поштового переказу - виробнича операція, яка полягає у видачі поштового відправлення, виплаті коштів за поштовим переказом одержувачу.

У разі подання для пересилання, зокрема, реєстрованого поштового відправлення з повідомленням про його вручення відправник заповнює бланк повідомлення на свою поштову адресу або адресу особи, якій за його дорученням належить надіслати повідомлення після вручення поштового відправлення, поштового переказу (пункт 62 Правил).

Так само, порядок приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень визначає Порядок пересилання поштових відправлень (далі - Порядок), затверджений наказом Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» № 211 від 12 травня 2006 року, дія якого, згідно з пунктом 1.2 поширюється на національного оператора поштового зв`язку, виконання функцій якого покладене на Українське державне підприємство поштового зв`язку «Укрпошта» (далі - УДППЗ «Укрпошта»).

Положеннями порядку передбачено, зокрема, здійснення обробки та вручення вхідної письмової кореспонденції в доставних відділеннях поштового зв`язку, не оснащених та оснащених автоматизовним робочим місцем відділення зв`язку (пункти 3.1.6 та 3.1.7 відповідно).

Підпунктом 1.5 Порядку передбачено, що надання послуг поштового зв`язку здійснюють: а) об`єкти поштового зв`язку: поштамти, вузли поштового зв`язку (ВуПЗ), центри поштового зв`язку (ЦПЗ), відділення поштового зв`язку (ВПЗ), у тому числі пересувні відділення поштового зв`язку (ПВПЗ), пункти поштового зв`язку (ППЗ); б) листоноші під час доставки пошти; в) начальники відділень (оператори пунктів) поштового зв`язку під час обходу доставних дільниць при виконанні обов`язків листонош; г) позаштатні працівники поштового зв`язку за агентськими угодами.

Відповідно до підпункту 3.1.6.12 при надходженні на адресу юридичної особи великої кількості рекомендованих відправлень дозволяється вручати їх під розписку в реєстрі ф. 11, де зазначаються ті самі дані, що і при запису до книги ф. 8. В кінці реєстру підбивається підсумок усіх відправлень. Реєстр складається в двох (трьох) примірниках. В реєстрі зазначається прізвище працівника зв`язку, що його склав, або особистий номер.

При врученні письмової кореспонденції, адресованої юридичній особі, представник підприємства, організації чи установи, уповноважений на одержання пошти, одержуючи одночасно декілька рекомендованих поштових відправлень або повідомлень, записаних до книги ф. 8 (реєстру ф. 11), розписується із зазначенням літерами загальної кількості одержаних відправлень (повідомлень), своєї посади, прізвища і дати.

У разі доставки юридичній особі рекомендованих поштових відправлень, рекомендованих повідомлень про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повторних повідомлень про надходження поштових відправлень із використанням абонентської поштової скриньки (за згодою юридичної особи), зазначені поштові відправлення та повідомлення приписуються встановленим порядком до реєстру ф. 11 і вкладаються до скриньки разом із реєстром. Представник юридичної особи уповноважений на одержання пошти зазначає на реєстрі ф. 11 кількість відправлень, дату їх одержання, прізвище і ставить свій підпис. Оформлені одержувачем реєстри ф. 11 повертаються до об`єкта поштового зв`язку не пізніше наступного робочого дня. Датою вручення поштових відправлень вважається дата вкладення його до абонскриньки.

Підпунктом 3.1.6.13 встановлено, що у разі невручення при доставці рекомендованого поштового відправлення, листоноша залишає в абонентській поштовій скриньці адресата повідомлення ф. 22а (рис. 24). На зворотному боці конверта та у книзі ф. 8 робиться відмітка: "Повідомлення ф. 22а вкладено до а/с", - із зазначенням дати.

Необхідно також відмітити, що перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв`язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками "Укрпошти" своїх службових обов`язків у даному випадку презюмується. Відповідне положення міститься у постанові Верховного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 806/1943/18.

Згідно з підпунктом 3.3.4.7 Порядку, представники юридичної особи, уповноважені на одержання пошти, при одержанні групи посилок за декількома повідомленнями можуть зазначити дані про пред`явлений документ і довіреність на одному з повідомлень. На всіх інших повідомленнях уповноважений на одержання пошти розписується в одержанні посилки і зазначає дату одержання та номер довіреності.

Відповідно до підпункту 3.5.2.3 Порядку поштові відправлення з повідомленням про вручення вручаються адресатам відповідно до вимог п. 121 Правил надання послуг поштового зв`язку.

У разі вручення уповноваженому юридичної особи реєстрованого поштового відправлення з повідомленням про вручення, працівник поштового зв`язку на бланку повідомлення робить позначку «Уповноваженому» і зазначає його прізвище.

У разі вручення адресованого юридичній особі рекомендованого поштового відправлення з повідомленням про вручення із використанням абонентської поштової скриньки датою вручення поштового відправлення вважається дата вкладення його до скриньки. На бланку повідомлення ф. 119 зазначається прізвище представника юридичної особи, уповноваженого на одержання пошти (відповідно до реєстру ф. 11).

З аналізу наведених норм випливає, що зокрема рекомендовані листи адресовані юридичним особам, видаються (вручаються) їх представникам, уповноваженим на одержання пошти на підставі довіреності, оформленої в установленому порядку. При цьому копія такої довіреності, засвідчена в установленому порядку, зберігається в об`єкті поштового зв`язку.

Тобто юридична особа, на підставі довіреностей, уповноважує своїх представників або інших осіб на отримання поштової кореспонденції.

Крім того, з аналізу наведених норм також слідує, що поштову кореспонденцію адресат може отримати в об`єкті поштового зв`язку або через використання абонентської поштової скриньки згідно з укладеним договором між юридичною особою та АТ «Укрпошта».

ВИСНОВОК: Отже, при оспорювані обставин щодо належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, встановлення таких не може грунтуватись тільки на твердженнях позивача про те, що особа, прізвище якої зазначене в повідомленні, не є працівником підприємства, що свідчить про неотримання суб`єктом перевірки повідомлення про її проведення. Такі доводи підлягають перевірці шляхом дослідження та співставлення інших фактичних даних.

Зокрема, для з`ясування зазначених обставин необхідно встановити порядок отримання позивачем поштової кореспонденції, що надходить на його адресу, а також документи (довіреності, накази, договори про доставку (вручення) поштових відправлень, тощо), якими суб`єкт господарювання уповноважував своїх представників на отримання поштової кореспонденції, порядок фіксування (реєстрації) в даному випадку відділенням поштового зв`язку повноважень осіб, яким вручалась поштова кореспонденція (адресована позивачу).

 

Матеріал по темі: «Підпис працівника пошти, як доказ отримання судового рішення (ухвали суду)»

Солідарна відповідальність керівника та засновника боржника ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду, підстави та правова можливість солідарної відповідальності керівника та засновника боржника ТОВ

Завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати обгрунтовані та логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів, з врахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому, кількість запитів та кількість вчинених дій не є критерієм якості роботи ліквідатора.

Саме такої правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові  від 16.04.2019 у справі №915/1255/14.

Так, виходячи з приписів частини 1 статті 619 ЦК України, договором або законом може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність іншої особи поряд із відповідальністю основного боржника як різновид цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» якщо вартість чистих активів товариства знизилася більш як на 50 відсотків порівняно з цим показником станом на кінець попереднього року, виконавчий орган товариства скликає загальні збори учасників, які мають відбутися протягом 60 днів з дня такого зниження. До порядку денного таких загальних зборів учасників включаються питання про заходи, які мають бути вжиті для покращення фінансового стану товариства, про зменшення статутного капіталу товариства або про ліквідацію товариства.

Адже, у разі порушення обов’язку, передбаченого частиною третьою цієї статті, та визнання товариства банкрутом до закінчення трирічного строку з дня зниження вартості чистих активів, передбаченого частиною третьою цієї статті, члени виконавчого органу солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства. Члени виконавчого органу, які доведуть, що не знали і не мали знати про таке зниження вартості чистих активів товариства або голосували за рішення про скликання загальних зборів учасників у зв’язку із зниженням вартості чистих активів товариства, звільняються від відповідальності за порушення цього обов’язку (ч. 4 ст. 31 вказаного Закону).

Окрім цього, ч 5 ст. 26 цього Закону передбачає, що посадові особи товариства, винні у введенні в оману учасників товариства щодо його фінансового стану, зокрема шляхом подання (включення) недостовірної інформації до документів товариства, що призвело до здійснення неправомірних виплат, несуть разом з учасниками солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо повернення виплат товариству.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юрособи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ч. 3 ст. 92 ЦК України).

(!!!) Зовсім окремо слід вказати, що з метою визначення однозначних підходів під час аналізу фінансово-господарського стану підприємств на предмет виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства; своєчасного виявлення формування незадовільної структури балансу для вжиття заходів щодо запобігання банкрутству підприємств, а також виявлення резервів підвищення ефективності виробництва та відновлення платоспроможності підприємств шляхом їх санації розроблено Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, які затверджено Наказом Міністерства економіки України від 19.01.2006р. №14 (зі змінами) (далі - Методичні рекомендації).

Відповідно до Методичних рекомендацій, об`єктом аналізу є фінансово-господарський стан підприємств, зокрема фінансові, виробничі та інвестиційні аспекти їх діяльності. Активами підприємства-боржника є ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому.

В зазначених Методичних рекомендаціях доведення до банкрутства визначено як умисне, з корисних мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення уповноваженою особою дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб`єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої шкоди державі чи кредитору.

Одним із суб`єктів аналізу на предмет виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та дій з доведення його до банкрутства, визначено зокрема, арбітражного керуючого.

Доказами наявності обставин доведення юридичної особи до банкрутства його засновниками, є, зокрема, висновок за результатами аналізу фінансово-господарського стану підприємства-боржника, який свідчить про наявність підстав доведення юридичної особи до банкрутства.

Тобто, докази встановлення обставин, зазначених в заяві, наявність вини засновників та причинно - наслідковий зв`язок з встановленими обставинами.

Саме детальний аналіз ліквідатором фінансового становища банкрута у поєднанні з дослідженням ним підстав виникнення заборгованості боржника перед кредиторами у справі про банкрутство, дозволить ліквідатору банкрута виявити наявність чи відсутність дій засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника боржника щодо доведення до банкрутства юридичної особи.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями.

Аналіз положень, дає підстави дійти до висновку, що заява про покладення субсидіарної відповідальності може бути подана ліквідатором до суду у разі, коли буде встановлена недостатність майна боржника для повного задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство.

З наведеного слідує, що ліквідатор за наявності ознак банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, для забезпечення реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі, подає таку заяву (про покладення субсидіарної відповідальності) не раніше ніж після завершення реалізації об`єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами на підставі вчинення такої реалізації у ліквідаційній процедурі при наявності обставин недостатності повного погашення кредиторської заборгованості банкрута.

Тобто, окремим складом, що визначений законодавцем в якості підстави для покладення на третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність, є винні дії тих осіб, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії. На засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями.

ВАЖЛИВО: Умовою застосування такої відповідальності є доведення існування таких обставин: наявність у відповідного суб`єкта права давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії; здійснення дій, які свідчать про використання такого права чи можливості; причинно-наслідковий зв`язок між такими діями та наявністю стану стійкої неспроможності; недостатність майна банкрута для розрахунків із кредиторами, а також наявність вини.

Цивільний кодекс не містить визначення вини, а надає визначення невинуватості: особа вважається невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 р. по справі № 923/862/15, необхідними критеріями, які є обов`язковими для притягнення особи до субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства є:

- підписання завідомо невигідних для юридичної особи договорів;

- діяння, що грубо суперечать вимогам належного господарювання;

- необґрунтована сплата грошових коштів;

- безпідставна передача третім особам майна;

- заплутування звітності, знищення документів або інформації;

- дії, що довели юридичну особу до банкрутства та завдали великої матеріальної шкоди        державі чи кредитору (п`ятсот і більше неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Також, в наведеній постанові суд касаційної інстанції зробив висновок, що діюче законодавство України не пов`язує можливість покладення субсидіарної відповідальності на відповідних осіб з обов`язковою наявністю вироку/вироків відносно таких осіб (чинна норма на день прийняття постанови) та відповідає ч.2 ст.61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Зазначені висновки суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що викладені в постановах від 30.01.2018у справі № 923/862/15, від 28.08.2018у справі № 1099/13, від 18.10.2018 у справі № 923/1297/14 від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15.

Визначене частиною другою статті 61 КУзПБ господарське правопорушення, за вчинення якого засновники (учасники, акціонери), керівник боржника та інші особи, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, можуть бути притягнуті до субсидіарної відповідальності поряд з боржником у процедурі банкрутства у разі відсутності майна боржника, має обґрунтовуватися судами шляхом встановлення судами складу такого правопорушення (об`єкта, об`єктивної сторони, суб`єкта та суб`єктивної сторони).

Об`єктом цього правопорушення є суспільні відносини у певній сфері, у даному випадку - права кредиторів на задоволення їх вимог до боржника у справі про банкрутство за рахунок активів боржника, що не можуть бути задоволені внаслідок відсутності майна у боржника.

Об`єктивну сторону такого правопорушення складають дії або бездіяльність певних фізичних осіб, пов`язаних з боржником, що призвели до відсутності у нього майнових активів для задоволення вимог кредиторів. На відміну від Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, у положеннях яких законодавець чітко визначив диспозицію кримінального та адміністративного порушення з доведення до банкрутства та фіктивного банкрутства, частина друга статті 61 КУзПБ має власну диспозицію (зміст) правопорушення: «банкрутство боржника з вини його засновників чи інших осіб, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника…». Однак, законодавцем не конкретизовано, які саме дії чи бездіяльність складають об`єктивну сторону такого правопорушення. При вирішенні питання щодо кола обставин, які мають бути доведені суб`єктом звернення (ліквідатором) та, відповідно, підлягають встановленню судом для покладення субсидіарної відповідальності, мають прийматися до уваги також положення частини першої статті 215 Господарського кодексу України та підстави для порушення справи про банкрутство (стаття 1, частина третя статті 10, стаття 11 Закону про банкрутство), з огляду на які такими діями можуть бути:

1)  вчинення суб`єктами відповідальності будь-яких дій, направлених на набуття майна, за відсутності активів для розрахунку за набуте майно чи збільшення кредиторської заборгованості боржника без наміру її погашення;

2) прийняття суб`єктами відповідальності рішення при виведення активів боржника, внаслідок чого настала неплатоспроможність боржника по його інших зобов`язаннях;

3) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівок на вчинення майнових дій чи бездіяльності боржника щодо захисту власних майнових інтересів юридичної особи боржника на користь інших юридичних осіб, що мало наслідком настання неплатоспроможності боржника.

Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 листопада 2020 року у справі № 916/1105/16 (ЄДРСРУ № 92971721), від 16.06.2020 у справі № 910/21232/16, від 30.01.2018 у справі № 923/862/15, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15 та від 10.03.2020 у справі № 902/318/16.

Окрім цього, право арбітражного керуючого на звернення до суду із заявою про покладення субсидіарної відповідальності з метою стягнення відповідної суми коштів із винних осіб для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, виникає після завершення усіх дій щодо пошуку активів боржника з метою їх реалізації, які виявились безрезультатними, а тому за наявності підстав для застосування субсидіарної відповідальності строки позовної давності повинні відраховуватися саме після завершення всіх дій арбітражного керуючого направлених на пошук майна боржника.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі №923/1494/15.

З огляду на викладене вбачається наступний алгоритм дій керівника боржника:

По – перше: ч. 6 ст. 34 КУзПБ встановлює, що боржник зобов’язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності), та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Якщо керівник боржника допустив порушення цих вимог, він несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Питання порушення керівником боржника зазначених вимог підлягає розгляду господарським судом під час здійснення провадження у справі. У разі виявлення такого порушення про це зазначається в ухвалі господарського суду, що є підставою для подальшого звернення кредиторів своїх вимог до зазначеної особи.

По-друге: У разі виникнення ознак банкрутства керівник боржника зобов’язаний надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства (ч. 2 ст. 4 КУзПБ).

Таке надсилання має бути доведено належним чином. Крім того, керівник боржника має попередити засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (орган уповноважений управляти майном) боржника про обов’язок своєчасного вжиття заходів для запобігання банкрутству боржника (частина 1 ст. 4 КУзПБ).

По-третє: Якщо відсутня можливість відновлення платоспроможності шляхом досудової санації боржника, або іншим шляхом, керівник боржника має відповідно до статуту боржника та законодавства ініціювати проведення зборів та отримання рішення вищого органу управляння боржника, засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника про подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство та уповноваження керівника боржника подати таку заяву. Керівник боржника має отримати докази від вказаних осіб про таку ініціативу для доведення своєї добросовісності та розумності виконання своїх повноважень з цього питання. Відсутність вини у діях керівника боржника, причинно-наслідкового зв’язку між діями керівника і незадоволенням вимог кредиторів, а також завдання останнім збитків у господарських відносинах покладається на керівника в порядку ч. 2 ст. 614 Цивільного Кодексу, якою передбачено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

ВИСНОВКИ: Для уникнення субсидіарної відповідальності керівник боржника повинен:

•    керівник боржника має у місячний строк з моменту (дати) виникнення загрози неплатоспроможності (якщо вартість чистих активів товариства знизилася більш як на 50 відсотків порівняно з цим показником станом на кінець попереднього року + на протязі 60 проведено збори та прийнято рішення про ліквідацію; якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами) подати до господарського суду заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство з відповідними додатками та доказами виникнення загрози неплатоспроможності, а до цього:
•   керівник повинен невідкладно надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства, а саме загрози неплатоспроможності;
•    ініціювати проведення зборів та отримання рішення вищого органу управляння боржника, засновників (учасників, акціонерів) боржника, власника майна (органу уповноваженому управляти майном) боржника про подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство та уповноваження керівника боржника подати таку заяву.

А за для уникнення субсидіарної відповідальності засновник боржника повинен діяти добросовісно та не «наполягати» та не змушувати керівника на укладання безтоварних, фіктивних та невигідних угод; не виводити активи з підприємства; не доводити підприємство до банкрутство в рамках КК України та й взагалі напряму, тобто в порядок не передбачений законом, надавати вказівок керівнику на вчинення чи навпаки не вчинення майнових дій.

 

Матеріал по темі: «Додаткова (субсидіарна) відповідальність боржника - юридичної особи»

 

 

Теги: солідарна відповідальність керівника боржника, солідарна відповідальність засновника ТОВ, субсидіарна відповідальність учасників ТОВ, відповідальність директора, учасник ТОВ, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Апостиль або легалізація довіреності представника по КАС України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Легалізація або апостиль довіреності або інших документів, які підтверджують повноваження представника в суді і були посвідчені в інших Державах

Згідно ч. 2 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява подається в письмовій формі позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України, сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно із ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Як вбачається зі змісту ч. 1, ч. 2 ст. 57 Кодексу адміністративного судочинства України - представником у суді може бути адвокат або законний представник.

У справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

Згідно приписів ч. 1, ч. 2 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: довіреністю фізичної або юридичної особи. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою.

Відповідно до ч. 4 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України - повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

Відповідно до ч. 3  ст. 55 КАС України юридична особа незалежно від порядку її створення, суб’єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб’єкта владних повноважень), або через представника.

В свою чергу ч.3 ст. 59 КАС України наголошує, що довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

А довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 9 ст. 59 КАС України).

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що повноваження представника позивача повинні бути підтверджені, зокрема, оригіналом довіреності, виданої на ведення справи в суді.

Згідно з ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Для вчинення будь-яких нотаріальних дій, у тому числі, і для засвідчення вірності перекладу та вірності копій, документи, які складено за кордоном, повинні прийматися нотаріусами за умови їх легалізації або проставляння апостилю, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Легалізація документів та/або проставлення апостилю - це процес підтвердження походження документів. Як апостиль, так і легалізація підтверджують справжність підпису особи, що засвідчила документ.

Апостиль ставиться для використання документів в країнах, які підписали Гаазьку конвенцію, яка була прийнята в 1961 році, згода на обов`язковість якої надана Законом України Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 10 січня 2002 р. та вступила в силу в Україні в 2003 році.

Згідно із ст. 1 Гаазької конвенції (далі - Конвенція) ця Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави.

Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.

Отже, у силу приписів пункту d ч. 2 ст. 1 Гаазької конвенції довіреність, видана особою приватного права, є офіційним документом та на неї поширюються вимоги цієї конвенції.

Статтею 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Відповідно до ст. 4 Конвенції передбачений в ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.

Таким чином, для цілей прийняття документа, складеного в Договірній Державі та звільнення його від процедури консульської легалізації, цей документ повинен містити апостиль або бути скріпленим з апостилем.

Пунктом 13 Правил проставлення апостилю на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених Наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. №237/803/151/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2003 р. за № 1151/8472, апостиль проставляється у формі відбитка штампа, візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою програмних засобів ведення Реєстру у формі електронного документа, або візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою інформаційної системи. Розмноження та копіювання (фотокопіювання) апостилю не дозволяється.

У разі проставлення апостиля на окремому від документа аркуші документ і аркуш з апостилем скріплюються шляхом прошивання ниткою (стрічкою) білого або червоного кольору в спосіб, який унеможливлює їх роз`єднання без пошкодження аркуша, та засвідчуються підписом і печаткою посадової особи компетентного органу. Кількість скріплених аркушів підтверджується підписом посадової особи, яка проставляє апостиль.

На аркуші з апостилем проставляється печатка компетентного органу так, щоб одна її частина була на аркуші з апостилем, а інша на останній сторінці документа.

Як зазначено Верховним Судом в ухвалах від 05.01.2018 року та 15.01.2018 року у справах відповідно №826/7941/17, №820/2589/17 світлокопія документу у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України не є документом, що посвідчує повноваження учасника справи.