Позбавлення права керування транспортними засобами особі, яка немає водійських прав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, коли така особа не мала посвідчення на право керування транспортними засобами

04 вересня 2023 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 702/301/20, провадження № 51-944 кмо 23 (ЄДРСРУ № 113396675) досліджувала питання щодо можливості призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, коли така особа на момент вчинення кримінального правопорушення не мала посвідчення на право керування транспортними засобами, об`єднана палата вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Завданням КК є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК).

Згідно зі ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1). Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 2). Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3).

Відповідно до ч. 1 ст. 55 КК позбавлення права керувати транспортними засобами як додаткове покарання призначається на строк до десяти років.

Об`єднана палата звертає увагу на те, що безпосередньо у ст. 55 КК не встановлено обмежень щодо призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, коли воно передбачене у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, особам, які на момент вчинення кримінального правопорушення не мали права керувати транспортними засобами.

Положення зазначеної статті не містять також закріплення правових підстав призначення покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, коли воно прямо передбачено у санкціях норм Особливою частини КК.

Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, відповідно до положень Загальної частини КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини справи, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Санкція ч. 1 ст. 286 КК передбачає покарання у виді штрафу від трьох тисяч до п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

Санкція ч. 2 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

Санкція ч. 3 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

Суб`єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК, є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку (загальний) і керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона на це право. Отже, додаткових вимог до суб`єкта, а саме наявність у нього права на керування транспортними засобами, ст. 286 КК не містить.

При призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

У кожному випадку призначення покарання за ст. 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Крім того, позбавлення права керувати транспортними засобами як обов`язкове додаткове покарання передбачено у санкціях всіх частин ст. 286-1 КК, якою передбачено кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в стані сп`яніння. 

Суб`єкт зазначеного кримінального правопорушення також загальний і додаткових вимог до суб`єкта, а саме наявність у нього права на керування транспортними засобами, ст. 286-1 КК також не містить.

Отже, ні норми Загальної частини КК, ні статті 286, 286-1 КК не містять жодних застережень чи умов застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, у тому числі, зумовлених відсутністю у винного посвідчення водія на право керування транспортними засобами.

Відповідно до положень ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353-XII право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії. Забороняється керування транспортними засобами особам, до яких застосовано адміністративне стягнення чи кримінальне покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, протягом строку позбавлення, а також особам, щодо яких державним виконавцем встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами.

Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1993 року № 340, передбачено, що позбавлення водіїв права на керування транспортними засобами здійснюється відповідно до законодавства (п. 20).

Виходячи із системного аналізу зазначених норм, об`єднана палата вважає, що правова природа додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не зводиться виключно до вилучення посвідчення водія та не вичерпується такою дією, а застосовується на певний період, тривалість якого визначається судом відповідно до санкції відповідної частини статей 286, 286-1 КК, і полягає у забороні керувати транспортними засобами.

Позбавлення права керувати транспортними засобами має відповідати загальній меті будь-якого покарання, передбаченій ч. 2 ст. 50 КК. У контексті розглядуваного питання особливої уваги набуває досягнення мети покарання щодо запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, з дотриманням засади справедливості та принципу рівності всіх перед законом.

Так, внаслідок порушення особою, незалежно від наявності чи відсутності у неї посвідчення подія, правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту  створюється реальна небезпека для життя і здоров`я інших осіб та спричиняється відповідна шкода, а тому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в окремих випадках є необхідним з метою попередження спричинення такою особою шкоди здоров`ю чи навіть смерті іншим особам через порушення нею правил дорожнього руху в майбутньому, а також для дієвого впливу на сприйняття суспільством, у тому числі іншими водіями.

При цьому, слід звернути увагу на підвищену суспільну небезпечність дій осіб, які керують транспортними засобами, не маючи достатніх теоретичних і практичних знань та не отримавши у передбаченому законом порядку посвідчення водія, оскільки вірогідність настання дорожньо-транспортної пригоди у такому випаду є значно вищою, а тому попереджувальна мета додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами у такому випадку набуває особливого значення.   

Каральна мета такого додаткового покарання досягається як безпосередньою забороною керувати транспортними засобами (позбавлення суб`єктивного права), так і покладенням на особу у зв`язку з цим уповноваженим органом з питань пробації певних обов`язків, а також роз`яснення особі наслідків невиконання покладених обов`язків та ухилення від відбування додаткового покарання.

Підхід щодо неможливості призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами особі, яка не отримувала посвідчення водія на право керування транспортними засобами, не відповідає засаді справедливості та принципу рівності всіх перед законом, а також нівелює попереджувальну мету покарання.

ВИСНОВОК: Особі, яку визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною статей 286, 286-1 КК, суд може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами незалежно від того, чи мала така особа на момент вчинення кримінального правопорушення отримане у передбаченому законом порядку посвідчення на право керування транспортними засобами.

 

Матеріал по темі: «Недопустимість ініціювання позовного провадження для оцінки доказів у кримінальному провадженні»

 

Перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами на підставі встановленої Конституційним Судом України неконституційності закону

20 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамах справи № 815/5049/17, адміністративне провадження № К/990/18326/23 (ЄДРСРУ № 113604867) досліджував питання щодо перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами на підставі встановленої Конституційним Судом України  неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

У постановах від 27 серпня 2021 року у справі № 910/15151/17 та від 5 жовтня 2021 року № 910/6790/18 Верховний Суд у Касаційному господарському суді, аналізуючи приписи пункту 1 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України, з- поміж іншого, зазначив, що наведеним положенням процесуального закону запроваджено правовий механізм перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, у зв`язку з виключними обставинами, якими є, зокрема, визнання КСУ неконституційним закону або його окремих положень, застосованих судом під час розгляду справи, при умові якщо рішення суду ще не виконане. Разом з тим, колегія суддів вказала, що принцип правової визначеності, який невід`ємно притаманний принципу верховенства права, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і на чому неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях (зокрема у п. 58 рішення у справі «Маркс проти Бельгії», заява №6833/74), дозволяє не вдаватися до перегляду судових рішень, які мали місце до прийняття рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як рішення прецедентного або загального характеру, яке формує певну правову позицію. До таких рішень загального характеру належать і рішення конституційних судів. При цьому, як визнає ЄСПЛ, публічне право окремих країн обмежує можливість прийняття конституційними судами рішень, які мають зворотну дію у часі.

Суд у цій справі також вказав, що застереження стосовно можливості перегляду судового рішення у зв`язку з виключними обставинами у разі, якщо воно ще не виконане, ґрунтується на принципі юридичної визначеності, який вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Суть цього принципу полягає у тому, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим, не може ставитися під сумнів та підлягає виконанню, тобто вирішення судом спірного питання визнається за істину.

За судовим рішенням, яке не потребує виконання, такий стан і наслідки, передбачені судовим рішенням, встановлюються одразу з набранням рішенням сили. Разом з тим, відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусового виконання, зокрема, судових рішень. Наслідки, передбачені судовим рішенням, яке потребує виконання, остаточно настають після виконання цього судового рішення. Саме з виконанням судового рішення реально поновлюються права особи, яка зверталась з відповідним позовом до суду, і яка за наслідками виконання цього судового рішення отримує визначеність у правовому статусі, на який може покладатись, реалізуючи свої права та обов`язки.

Встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. Виняток нормою пункту 1 частини 3 статті 320 ГПК України встановлено для випадків, коли рішення суду ще не виконане, тобто коли наслідки, передбачені ним, остаточно не настали.

Крім того, в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі № 591/4399/19, яка стосується перегляду за виключними обставинами, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України, судового рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, за заявою особи, за конституційною скаргою якої КСУ визнав неконституційною норму закону, Суд, серед іншого, зазначив, що «застереження щодо можливості перегляду судового рішення у зв`язку з виключними обставинами у разі, якщо воно ще не виконане, ґрунтується на принципі юридичної визначеності, який вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Суть цього принципу полягає у тому, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим, не може ставитися під сумнів та підлягає виконанню, тобто вирішення судом спірного питання визнається за істину. Дія принципу res judicata передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов`язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності.

Таким чином судовим рішенням, за яким вирішено спір та яке не потребує виконання, встановлено стан правової визначеності у відносинах між сторонами, і такий стан та наслідки, передбачені таким судовим рішенням, встановлюються одразу з набранням рішенням сили.

За вказаних обставин, враховуючи те, що рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог не вимагає від учасників справи та/або уповноважених органів вчинення певних заходів щодо його фактичного виконання, а визначені цим рішенням наслідки настають для сторін з моменту набрання законної сили таким судовим рішенням, тобто фактично виконання рішення суду вичерпується фактом набранням ним законної сили, тому перегляд такого рішення на підставі пункту 1 частини третьої статті 293 ЦПК України суперечитиме принципу res judicata».

Варто також вказати, що питання перегляду судового рішення за виключними обставинами у зв`язку з встановлення КСУ неконституційності закону, застосованого судом при вирішенні справи, за заявою особи, за конституційною скаргою якої КСУ визнав неконституційною норму закону було також предметом розгляду об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, зокрема, у постанові від 07 липня 2023 року у справі № 818/1793/18. У цій справі об`єднана палата Касаційного адміністративного суду з огляду на раніше висловлену й послідовно дотриману правову позицію щодо перегляду судових рішень за виключними обставинами, зокрема й у тих ситуаціях, коли заявником є особа, за конституційною скаргою якої КСУ встановив неконституційність закону, застосованого судом при вирішенні справи, зазначила про відсутність обґрунтованих підстав для перегляду судового рішення за виключними обставинами, у разі якщо цим судовим рішенням відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Таким чином, враховуючи вищезазначене у сукупності, Верховний суд доходить висновку, що при вирішенні питання можливості здійснення перегляду судового рішення за виключними обставинами, на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, перш за все необхідно брати до уваги те, чи виконане вказане судове рішення та чи підлягає воно виконанню взагалі.

Натомість, визначення суб`єкта подання конституційної скарги за якою КСУ встановив неконституційність закону, застосованого судом при вирішенні справи, навіть у разі коли такий суб`єкт є також і заявником у цій справі, значення для вирішення питання можливості здійснення перегляду судового рішення за виключними обставинами, на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, не має.

Визнана КСУ неконституційною норма закону, відповідно до вищенаведених приписів, втрачає чинність лише з дня ухвалення відповідного рішення або пізніше (про що зазначається у рішенні КСУ). Вказане свідчить про те, що  рішення КСУ мають лише пряму (перспективну) дію в часі (змінюючи замість законодавця закон), гарантуючи, при цьому, конституційний принцип розподілу влад, стабільність суспільно-управлінських відносин в Україні та неможливість настання непередбачуваних наслідків, зокрема, для правової та бюджетної системи, а також суб`єктів, на користь яких винесено рішення у справі.

Аналогічні підходи стосовно часових меж чинності положень нормативно-правового акта визначені у частині другій статті 265 КАС України, відповідно до якої нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Положення будь-якого закону однаковою мірою стосується всіх осіб, що були та/або є учасниками відмовних правовідносин в один і той самий період часу, якщо законом не передбачено інше, що повною мірою відповідає конституційному принципу рівності. Законом не передбачено жодних винятків для осіб, які зверталися до суду загальної юрисдикції або КСУ з відповідними позовами або конституційними скаргами.

Так, Верховний Суд у постанові від 17 грудня 2019 року у справі № 808/2492/18 зазначив, що наявність рішення КСУ не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки під час розв`язання спору. На час виникнення спірних правовідносин та на час ухвалення рішення судом закон був чинним та підлягав застосуванню.

Верховним Судом вже розглядалися заяви про перегляд справи за виключними обставинами за подібних правовідносин, зокрема у справах № 808/1628/18, № 140/2217/19.

Так, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18 дійшла висновку, що судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання й тому не може вважатися «не виконаним» у розумінні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, а значить не може переглядатися за виключними обставинами з указаної нормативної підстави.

В ухвалі від 21 грудня 2022 року Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, під час розгляду заяви про перегляд за виключними обставинами (на підставі Рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)2022) постанови КАС ВС у справі № 140/2217/19, якою відмовлено в задоволенні позову, було зроблено висновок, що немає достатніх і необхідних підстав відступати від правової позиції, висловленої у постанові від 19.02.2021 у справі № 808/1628/18.

ВИСНОВОК: Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, встановленої остаточним судовим рішенням у справі (10 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18430/18, адміністративне провадження № К/990/30047/22 (ЄДРСРУ № 110772314).

 

Матеріал по темі: «Скасування судового рішення, як  нововиявлена обставина для перегляду справи»

 

 

Теги: нововиявлені обставини, виключні обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

 

Шлюбний договір для зміни статусу спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Укладення шлюбного договору за для ухилення від виконання зобов’язання перед кредитором (фраудаторний правочин) шляхом зміни статусу спільної сумісної власності подружжя

06 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/3563/21, провадження № 61-1957св23 (ЄДРСРУ № 113396036) досліджував питання щодо укладення шлюбного договору за для ухилення від виконання зобов’язання перед кредитором (фраудаторний правочин) шляхом зміни статусу спільної сумісної власності подружжя.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

(!!!) Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

• особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

• наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

• враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

• фіктивного (стаття 234 ЦК України);
• такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
• такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18).

Касаційний суд вже звертав увагу, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

Шлюбний договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Договором, що вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути й шлюбний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при вчиненні шлюбного договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати такий договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: 1) момент укладення шлюбного договору; 2) те, що внаслідок вчинення шлюбного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника (наприклад, подружжя про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України).

ВИСНОВОК: Подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред`явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника.

 

Матеріал по темі: «Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави»

 

 

Теги: шлюбний договір, брачный договор, санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, визнання шлюбного договору недійсним, сімейні спори, поділ майна подружжя, приватна власність, спільна власність, захист прав, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно/кошти відповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови для прийняття судом рішення щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача

15 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/453/23 (ЄДРСРУ № 113484982) досліджував питання щодо умов для прийняття судом рішення щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачених статтею 137 цього Кодексу, заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) виключено; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) виключено; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 137 ГПК України).

Зі змісту вказаної норми вбачається, що під час розгляду, зокрема заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно та/або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами та/або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.

Під забезпеченням позову у даному випадку слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. При цьому забезпечення позову має бути спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.

(!!!) Покликання позивача про імовірне утруднення виконання судового рішення у справі є необґрунтованим/недоведеним та базуються лише на припущеннях, адже позивачем не надано будь-яких доказів, які б свідчили про дійсний фінансовий стан відповідача, а також доказів, якими б підтверджувалась реальна загроза неможливості виконання судового рішення в зв`язку з відсутністю у відповідача грошових коштів; доводи заявника ґрунтуються виключно на його сумнівах щодо можливої недобросовісної поведінки відповідача та не доведені доказами на підтвердження реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду.

Верховний Суд відзначає, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

ВАЖЛИВО: Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

Отже, у кожному конкретному випадку розглядаючи заяву про забезпечення позову суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів наявні підстави вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків від заборони відповідачу вчиняти певні дії.

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. (Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 922/2928/17 та у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 у справі № 922/599/19).

Крім того, під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні блокуватися господарська діяльність юридичної особи, порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

ВИСНОВОК: Суд може прийняти рішення про забезпечення позову шляхом накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти відповідача:

• лише у справі де заявлено майнову вимогу до відповідача;
• за відсутністю у відповідача грошових коштів:
• наявності достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду за умови дій відповідача щодо:
• реалізації майна чи підготовчі дій до його реалізації;
• витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем;
• укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання, тощо;
• дотриманням принципу співмірності із заявленими позивачем вимогами.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Примусове виконання рішенням про встановлення побачення з дитиною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відновлення виконавчого провадження у разі вчинення перешкод щодо  виконання рішення про встановлення побачення з дитиною

15 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 551/920/22, провадження № 61-5125св23 (ЄДРСРУ № 113527364) досліджував питання щодо відновлення виконавчого провадження у разі вчинення перешкод щодо  виконання рішення про встановлення побачення з дитиною

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) вказано, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону).

Відповідно до частини першої, пункту першого частини другої статті 18 Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

У частині шостій статті 26 Закону передбачено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною). За рішенням про встановлення побачення з дитиною державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення шляхом забезпечення побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням.

Порядок виконання рішення про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною, передбачений у статті 64-1 Закону.

Виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням суду. Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення на боржника штрафу в подвійному розмірі, надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, звертається з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби, виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами (із врахуванням обмежень, передбачених частиною десятою статті 71 цього Закону) та вживає інші заходи примусового виконання рішення, передбачені цим Законом. У разі виконання рішення боржником виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Якщо боржник у подальшому перешкоджає побаченням стягувача з дитиною, стягувач має право звернутися до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження. Після відновлення виконавчого провадження державний виконавець повторно здійснює заходи, передбачені цією статтею (частини перша - шоста статті 64-1 Закону).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 638/12278/15-ц (провадження № 61-14491 сво 20) вказано, що «підставою для закінчення виконавчого провадження є виконання рішення боржником. Зазначене положення закону має застосовуватися не формально, а сутнісно, коли рішення суду реально й фактично виконано, з огляду на таке. Забезпечення виконання судового рішення є обов`язком держави, яка повинна забезпечувати ефективні системи виконання судових рішень, а також функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалено обов`язкове судове рішення. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд та закріплює принцип верховенства права, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя. Проте, право на справедливий суд було б позбавлено сенсу, якщо б допускало невиконання остаточних судових рішень, які набрали законної сили (рішення Європейського суду з прав людини «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Іммобільяре Саффі проти Італії» від 28 липня 1999 року). При цьому положення статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» про те, якщо боржник у подальшому перешкоджає побаченням стягувача з дитиною, стягувач має право звернутися до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження, стосується іншої ситуації, а саме коли первинно рішення суду реально й фактично виконано, а у подальшому чиняться перешкоди».

Рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною виконується у порядку, встановленому статтею 63 цього Закону (частина сьома статті 64-1 Закону).

Згідно зі статтею 63 Закону за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Виконавець під час виконання рішення про заборону вчиняти певні дії або про утримання від вчинення певних дій доводить до відома боржника резолютивну частину такого рішення, про що складає відповідний акт. Після складення акта виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Тлумачення наведених норми права свідчить, що:

• підставою для закінчення виконавчого провадження при виконанні рішення про встановлення побачення з дитиною є лише фактичне виконання в повному обсязі рішення боржником згідно з виконавчим документом (пункт 9 статті 39 Закону) та яке підлягає відновленню державним виконавцем за заявою стягувача у зв`язку із перешкоджанням боржником побаченню стягувача з дитиною;

• натомість рішення в частині зобов`язання усунути перешкоди у побаченні з дитиною є рішенням, за яким боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, яке виконується у порядку, встановленому статтею 63 цього Закону, та може бути закінчено і у разі невиконання боржником рішення, за умови вжиття виконавцем усіх передбачених цією статтею Закону заходів виконання (пункт 11 статті 39 Закону - надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону);

• відновлення виконавчого провадження, яке закінчено на підставі пункту 11статті 39 Закону цим Законом не передбачено, оскільки право стягувача на побачення з дитиною забезпечується при примусовому виконанні рішення про встановлення побачення з дитиною в порядку, передбаченому частинами другою - четвертою статті 64-1 Закону, у тому числі шляхом усунення перешкоджання боржником побаченню стягувача з дитиною.

 

Матеріал по темі: «Особливості визначення місця проживання неповнолітньої дитини»