Кредитні спори: стягнення штрафів, збільшення банком процентної ставки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Кредитно – фінансові спори: стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової), збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку та порядок застосування строків позовної давності. 

11.10.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах  Верховного Суду України в контексті справи № 6-1374цс17 дослідили наступні питання у кредитно-фінансових спорах: 1) Щодо форми, строків та механізмів заявлення стороною зави про застосування строків позовної давності; 2) Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку; 3) Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової). 

Щодо форми, строків та механізмів заявлення стороною зави про застосування строків позовної давності.

Перед усім необхідно вказати, що 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736523) Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Установлено, що відповідач до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав.

Більше того, 22.03.2017 р. розглядаючи справу №6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

ВАЖЛИВО: Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.

Отже, апеляційний суд не має право застосовувати частину третю статті 267 ЦК України, а саме розглядати по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності.

Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15 (стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права і застосовується лише судом першої інстанції).

Матеріал по темі: «Верховний суд України: позовна давність у кредитно–фінансових спорах»

Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку.

Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг (ПАТ «ПриватБанк») банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

ВАЖЛИВО: Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для  пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових  переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу.

ВАЖЛИВО: У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 4 липня 2012 року у справі № 6-58ц12, від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 р. у справі № 6-82цс16.

Між тим, відповідно до правової позиції ВСУ від 26 вересня 2012 р. у справі № 6-89цс12 якщо умовами кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням встановленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним, за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку».

Матеріал по темі: «Кредитний договір: зміна процентної ставки в односторонньому порядку»

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової).

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Умовами спірного договору передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення.

У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15.

Між тим, виходячи з аналізу практики застосування цієї норми Верховним Судом України у складі палати з розгляду цивільних справ протягом 2010-2015 років, можна зробити висновок, що при розгляді спорів, пов’язаних з прострочкою виконання кредитних договорів фізичними особами, судова палата ВСУ у цивільних справах однаково застосовує норми саме Цивільного кодексу України в частині можливості одночасного стягнення пені та штрафу тільки за порушення різних умов договору з висновком щодо неможливості стягнення за прострочку виконання грошового зобов’язання і пені, і штрафу.

Причому судовою палатою у цивільних справах визначено, що штраф і пеня є відповідальністю саме одного виду (рішення Верховного суду України від 15.12.2010р. провадження №6-9583св10, ЄДРСРУ 12965052, 12964863, постанова ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13, постанова ВСУ від 21.10.2015р. №6-2003цс15).

Натомість практика застосування цих норм Верховним Судом України у складі палати з розгляду господарських справ з 2012 року не змінювалась в частині висновку про можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення саме господарського зобов’язання. Зокрема, в постанові Верховного Суду України від 09.04.2012р. по справі № 3-88гс11, яка прийнята всім складом суду, в тому числі і судовою палатою з розгляду господарських справ, визначено наступне: «Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст.61 Конституції України, оскільки згідно зі ст.549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст.230 Господарського кодексу України видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. У справі, що переглядається, договором передбачено господарсько-правову відповідальність за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки пені та штрафу, а отже, відповідач лише один раз притягнений до відповідальності за порушення  строків оплати поставленої металопродукції». Тлумачення господарського зобов’язання містять норми статі 173 Господарського кодексу України, до складу якого входить і грошове зобов’язання за договором.

В постанові Верховного Суду України від 27.04.2012р. по справі №3-24гс12 також визначено про правомірність одночасного стягнення і штрафу, і пені за прострочку оплати наданих послуг, але тільки у випадку порушення господарського зобов’язання. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов’язань передбачено ч.2 ст.231 Господарського кодексу України.

Теги: кредит, депозит, штраф, пеня, одночасне стягнення пені та штрафу, банк, кредитний договір, відповідальність, позовна давність, застосування строків позовної давності, збільшення процентної ставки, судова практика, Адвокат Морозов

Систематичне ухилення від сплати земельного податку або орендної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави припинення права користування земельною ділянкою (розірвання договору оренди) в силу систематичної несплати земельного податку або орендної плати. 

11.10.2017 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1449цс17 в черговий раз досліджувала питання щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою (розірвання договору оренди) в силу систематичної несплату земельного податку або орендної плати.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. в рамках справи № 21-2246а16.

Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.

Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

ВИСНОВОК: Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору.

Наприклад, «істотним порушенням» є:

1. Порушення умов використання та цільового призначення земельних ділянок (Постанова Верховного суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-1998цс15);

2.   Умови орендної плати із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (Постанова Верховного суду України від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16).

3.   Відсутність на момент укладення договорів оренди земельних ділянок нормативно грошової оцінки (Постанова Верховного суду України від 13.03.2017р. у справі № 6-2195цс16).

4.   Систематична несплата орендної плати, тобто два та більше випадків (Постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12 ).

Теги: оренда землі, договір оренди землі, орендна плата за землю, розірвання договору оренди землі, земельна ділянка, податок на землю, істотне порушення, несплата оренди, податок на землю, земельні спори, судова практика, Адвокат Морозов

Не залучення заінтересованих осіб: правові наслідки судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки судового акту, якщо суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. 

04.10.2017 р. судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-659гс17 досліджувала питання щодо правових наслідків судового рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.    

Суд вказав, що статтею 129 Конституції України закріплено такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені принципи знайшли своє відображення у ст.ст. 4І, 4³ ГПК, а тому господарські суди зобов’язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня
1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

ВАЖЛИВО: Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов’язків цієї особи, тобто суд має розглянути і вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов’язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийнято про права та обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення наведено висновки суду про права та обов’язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов’язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, незалучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов’язків (Аналогічні висновки у постановах Верховного суду України від 24.06.2008р. у справі №2/164-35/246,  від 07.07.2009р. у справі №01/65-88, від 02.03.2010р. у справі №5/131-09, від 02.03.2010р. у справі № 5/130-09 від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1135гс15).

Так, згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Більше того, за п.1.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.11.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (зі змінами і доповненнями) процесуальний закон не обмежує можливості допущення особи до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на підставі її заяви про вступ у справу в процесі повторного розгляду останньої в апеляційному порядку, а також залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі за клопотанням сторони, прокурора або з ініціативи апеляційного господарського суду; відповідні дії можуть мати місце до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення зі справи.

(!!!) Тобто залучення до участі у розгляді справи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стадії апеляційного перегляду можливе лише при фактичному розгляді апеляційним господарським судом справи та до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення (Постанова ВГСУ від 24.01.2017 року у справі №904/7492/16, ЄДРСРУ № 64316745).

Відповідно до ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

ВИСНОВОК: Підставою участі третіх осіб у справі є їх юридична заінтересованість, яка ґрунтується на матеріально-правових відносинах з однією із сторін справи або обґрунтоване припущення, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі зокрема:  якщо за наслідками вирішення справи можуть змінитися та/або припинитися або виникнуть (між стороною по справі і третьою особою) нові правовідносини (права і обов’язки).

Ч. 3 ст. 104 ГПК встановлено перелік порушень норм процесуального права, які є безумовною підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, зокрема якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Такі порушення у будь-якому випадку є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку.

Матеріал по темі: «Забезпечення державою право на перегляд судових рішень»

Теги: третя особа, залучення третіх осіб, заінтересована особа, сторона у справі, наслідки судового рішення, позивач, відповідач, ухвала суду, клопотання про залучення, судова практика, Адвокат Морозов

Юрисдикційна підвідомчість земельних спорів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підвідомчість судових спорів, що виникають із земельних правовідносин.

04.10.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-201гс17 вирішувала проблеми визначення підвідомчості судових проваджень при подані відповідних позовів, що виникають з земельних правовідносин .

За змістом положень статей 1, 4¹, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв’язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи.

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 

З огляду на положення статей 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб’єкта, відповідно прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Цивільний процесуальний кодекс України передбачає, що у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо спорів у правовідносинах, коли розгляд таких справ не проводиться за правилами іншого судочинства.

ВАЖЛИВО: Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, вирішується залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК.

Так, господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов’язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

При вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати, що виходячи з положень статей 11, 16, 167, 169, 374 Цивільного кодексу України, 2, 8, 133 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК  випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Слід зазначити, що 29.03.2017 року у справі № 21-3412а16 та  24.01.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1559а16 підтримала правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно) щодо підвідомчості судових спорів з суб’єктом владних повноважень відносно рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду.

У цих справах суд дійшов висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

ВИСНОВОК: Спори за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.

Господарським судам при вирішенні питання підвідомчості спору, що виник із земельних правовідносин, слід аналізувати не лише предмет і склад сторін спору, але і його підставу, яка розкриває характер спірних правовідносин між сторонами і вказує на рівність або адміністративне підпорядкування сторін спору.

P.s. Необхідно враховувати, що у постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 Верховний Суду України висловив правову позицію, яка полягає у тому, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі права підтверджуються чи оформленні відповідним правовстановлюючим документом, подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичною особою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Такого ж висновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 (справа №21-34а15), від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 09 грудня 2014 року (справа №21-308а14), від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).

Матеріал по темі: «Підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин»

Теги: підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин, земельні спори, підсудність земельних спорів, підвідомчість спорів про земельну ділянку, судовий захист, Адвокат Морозов