Визнання шлюбу недійсним за рішенням суду з підстав його фіктивності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та докази для визнання шлюбу недійсним за рішенням суду з підстав його фіктивності

25 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/4050/22, провадження № 61-13702св24 (ЄДРСРУ № 132043735) досліджував питання щодо визнання шлюбу недійсним за рішенням суду з підстав його фіктивності.

У частині першій статті 1 СК України визначено засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Сімейний союз жінки та чоловіка після реєстрації шлюбу породжує певні правовідносини між подружжям, породжує взаємні права і обов`язки. Виникають особисті немайнові та майнові відносини, наявність певних прав і обов`язків подружжя для забезпечення і реалізації прав членів сім`ї.

Статтею 24 СК України передбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя.

При розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов`язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов`язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (стаття 40 СК України).

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення (частина друга статті 41 СК України).

Обов`язковими ознаками шлюбу є: 1) визнання такого союзу державою, що здійснюється шляхом проведення державної реєстрації; 2) виникнення у подружжя внаслідок шлюбу взаємних прав та обов`язків; 3) добровільність шлюбу; 4) досягнення чоловіком та жінкою, які вступають у шлюб, шлюбного віку; 5) різностатевість подружжя.

Фіктивність шлюбу виникає у разі, якщо з переліку обов`язкових ознак шлюбу виключається намір створення сім`ї і набуття прав та обов`язків подружжя (ч. 2 ст. 40 Сімейного кодексу України). Тобто обидва з подружжя (за їх взаємною згодою та обізнаністю) або один з подружжя (у той час, коли інший з подружжя націлений на створення сім`ї) має намір на реєстрацію шлюбу, однак без мети створити повноцінну сім`ю в розумінні сімейного законодавства.

"Намір створення сім`ї" - оціночне поняття, наявність чи відсутність якого у кожній конкретній справі встановлюється судом на підставі оцінки обставин справи та поданих доказів. Ознаками фіктивного шлюбу можуть бути окремо або у сукупності, зокрема: 1) наявність корисливої мети (реєстрація шлюбу задля чогось) чи майнової вигоди від такого шлюбу; 2) окреме проживання подружжя; 3) відсутність спільно набутого майна; 4) відсутність турботи один про одного та взаємної матеріальної підтримки; 5) невизнання подружніх стосунків перед іншими людьми; 6) небажання народжувати спільних дітей чи їх відсутність; 7) фактичні сімейні стосунки з третіми особами; 8) демонстрування перед третіми особами відсутності фактичних шлюбних відносин і наголошення на фіктивності реєстрації шлюбу.

Поняття «намір створення сім`ї» визначається стосовно речей неправового характеру - бажання проживати разом, вести спільне господарство, дбати про добробут та моральний стан сім`ї тощо.

У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 752/2337/16-ц Верховний Суд зазначив, що причини реєстрації фіктивного шлюбу можуть бути різними, як правило вони пояснюються та обумовлюються бажанням отримати певні права, підставою виникнення яких самостійно чи у складі інших юридичних фактів є шлюб, наприклад, отримання спадщини, житлової площі тощо. У випадку встановлення фіктивності шлюбу намір визначається стосовно речей неправового характеру - бажання проживати разом, вести спільне господарство, дбати про добробут та моральний стан сім`ї тощо. Саме по речах неправового характеру, що супроводжують відносини осіб після реєстрації шлюбу, можна визначити намір осіб щодо шлюбу.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв`язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена (стаття 42 СК України).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (частина перша статті 43 СК України).

Шлюб вважається фіктивним лише тоді, коли обидві сторони діяли свідомо і кожна з них не мала наміру створити сім`ю.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 761/11845/19 (провадження № 61-10406св20).

Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2024 року в справі №641/1685/22 виснував, що фіктивність шлюбу оцінюється з урахуванням наміру на момент його укладання, а не поведінки подружжя під час перебування у шлюбі.

ВИСНОВОК: При розгляді спорів щодо фіктивності шлюбу судам необхідно встановити всі обставини справи, зокрема, стосунки подружжя до шлюбу, його тривалість, спільне проживання, у разі тимчасового або роздільного проживання, його причини, ведення господарства подружжям у шлюбі, набуття спільного майна, інші докази, які б свідчили про бажання створити сім`ю чи про його відсутність.

 

 

 

Матеріал по темі: «Розірвання шлюбу з «іноземним елементом»»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Розірвання шлюбу з «іноземним елементом»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                             

Верховний суд: юрисдикційна підсудність розгляду справ про розірвання шлюбу з іноземним елементом

12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/17292/23, провадження № 61-8178св25 (ЄДРСРУ № 131762520) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності розгляду справ про розірвання шлюбу з іноземним елементом.

Згідно з частиною третьою статті 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

Відповідно до частини першої статті 104 та частини третьої статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу, у частині 1 якої визначено, що позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

Згідно з частинами першою та другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін.

Відповідно до частин 2 і 3 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка регулює загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав та про наявність таких підстав суду стало відомо до відкриття провадження у справі; суд залишає позов без розгляду, якщо після відкриття провадження у справі буде з`ясовано, що у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Визначаючи підсудність справи судам України, необхідно керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». Зокрема, пунктами 1 і 2 частини першої статті 76 цього Закону передбачено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача

ВИСНОВОК: Оскільки сторони у справі є громадянами України, але постійно проживають на території іноземної держави, тому вказана справа є справою з іноземним елементом.

При чому, посилання на реєстрацію місця проживання сторін в Україні, наявність у них нерухомості в Україні, не спростовує визначення цієї справи як справа з іноземним елементом.

 

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція спору про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем»

Обов’язок суду застосувати позовну давність при поділі майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок суду щодо застосування строків позовної давності у спорах про поділ спільного майна подружжя після розірвання шлюбу

10 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 486/1488/24, провадження № 61-6571св25 (ЄДРСРУ № 130138464) досліджував питання щодо обов’язку суду щодо застосування строків позовної давності у спорах про поділ спільного майна подружжя після розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за загальним правилом, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи є порушеним право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

(!) Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

У частині другій статті 72 СК України вказано, а в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

(!) Отже, наведена норма СК України зобов`язує застосовувати позовну давність.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у праві № 372/176/17 (провадження № 61-12509св19).

Таким чином, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16 (провадження № 61-15213ск19), від 14 вересня 2022 року у справі № 466/8921/20 (провадження № 61-20497св21), від 05 липня 2023 року у справі № 932/6311/21 (провадження № 61-3995св23).

Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто день, коли позивач(ка) дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Мета позовної давності полягає в забезпеченні правової визначеності та стабільності правовідносин, захисті прав та інтересів відповідачів у судовому порядку протягом певних часових меж. Після спливу значного часу може бути складно або навіть неможливо зібрати докази, встановити обставини справи. Позовна давність захищає відповідача від таких ризиків. Позовна давність спонукає позивача вчасно звертатися до суду за захистом своїх прав та інтересів, запобігає зловживанню правом. У певних випадках, якщо позивач не звертається до суду протягом тривалого часу, це може свідчити про відсутність серйозного інтересу у захисті права (04 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 668/14143/15-ц, провадження № 61-4261св25 (ЄДРСРУ № 128626957).

ВИСНОВОК: Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, слід врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Принцип одношлюбності при поділі спільного майна подружжя»

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Особливості визначення частки боржника у спільному майні та порядок звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання наявності/відсутності спору про право між співвласниками майна при визначенні частки боржника у спільному майні та порядок/спосіб звернення до суду

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1663/23 (ЄДРСРУ № 128275713) досліджував питання щодо питання наявності спору про право між співвласниками майна при застосуванні статті 335 Господарського процесуального кодексу України. Чи є сама по собі відсутність судового спору між співвласниками достатньою підставою для висновку про відсутність спору про право?

Відповідно до положень частин першої та другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України, питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Звідси приписи статті 60 Сімейного кодексу України містять презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України  у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За положеннями частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до вимог частини другої статті 370 Цивільного кодексу України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №  367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Таким чином, для спільної сумісної власності характерною є неконкретизованість часток співвласників. Так, відповідно до припису норми стаття 372 Цивільного кодексу України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом, або рішенням суду. Достатніми підставами для зміни розміру часток можуть послугувати міра фінансової, трудової чи іншої участі кожного із співвласників в придбанні, утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, вчинення співвласником дій, що порушують права інших співвласників тощо. Обставини, які можуть послугувати для збільшення або зменшення частки співвласників мають мати істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2  24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 Цивільного процесуального кодексу України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Поряд з цим Суд звертає увагу, що питання належної процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця для вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільному майні та необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в контексті статті 335 Господарського процесуального кодексу України проаналізовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

За наслідками прийняття відповідної постанови було уточнено висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2-  24/494-  2009, яке полягає у тому, що у разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - (пункт 73 постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - пункти 74 - 75 постанови).

Наголошуючи на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами Велика Палата Верховного Суду, зауважила, що якщо спір виник щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності.

Одночасно Велика Палата Верховного Суду наголосила, що: "у такому випадку відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод."(пункт 69).

Зазначені висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  585/1695/20, від 16.07.2023 у справі №  367/5663/21, від 06.03.2024 у справі №  2-3185/2010.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2- 591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України, визначальне значення має встановлення (з`ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.

На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з`ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  766/19976/18, а також підтверджена в ухвалах від 19.02.2024 у справі №  760/20457/17, від 11.03.2024 у справі №  347/528/22 та від 11.09.2024 у справі №  608/1630/22.

Водночас Суд звертає увагу, що приписи Закону України "Про виконавче провадження" та положення Господарського процесуального кодексу України не покладають на державного чи приватного виконавця обов`язку самостійного з`ясування правої позиції іншого співвласника майна боржника щодо визначення частки останнього у спільному майні у разі звернення з поданням на підставі статті 335 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в частині другій статті 335 Господарського процесуального кодексу України законодавець прямо вказує на необхідність повідомлення не лише сторін спору, а й заінтересованих осіб.

Водночас за своїм змістом поняття "заінтересованої особи" є відмінним від поняття "учасників справи" в сенсі, застосованому у частині першій статті 41 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Ураховуючи відмінність у цих поняттях, Суд вважає, що законодавець, застосовуючи саме поняття "заінтересованої особи", а не "інші учасники справи", в контексті ролі та значення процедури, передбаченої статтею 335 Господарського процесуального кодексу України (щодо визначення частки боржника у спільному майні), передбачив залучення таких осіб, зокрема, з метою з`ясування питання про наявність/відсутність спору щодо майна, з`ясування інших обставин, які мають значення для належного розгляду подання.

Іншими словами, законодавець фактично надав можливість заінтересованій особі, яка могла і не бути учасником справи, скористатися своїм правом та надати відповідні пояснення, докази тощо.

У такий спосіб, якщо заінтересована особа, за умови забезпечення її можливості участі при розгляді питання щодо визначення частки боржника у спільному майні, не скористалася своїми правами, то зазначене надає суду можливість прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та з урахуванням наявних у справі матеріалів, у т.ч. даних, які містяться у відкритих державних реєстрах (зокрема, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному державному реєстрі судових рішень тощо).

З огляду на це, саме суд у межах розгляду відповідного подання виконавця має надати належну правову оцінку позиції іншого співвласника (за умови, якщо він скористається своїми процесуальними права), з урахуванням її змісту, обґрунтованості та доказового підтвердження. Така оцінка здійснюється саме в межах судового провадження, ініційованого поданням виконавця, і передбачає забезпечення можливості щодо процесуальної участі відповідної особи шляхом її повідомлення, та, відповідно, надання їй можливості висловити свою позицію шляхом реалізації права на участь у судовому засіданні.

При цьому, виходячи з обставин справи, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11, поняття дослідження наявності/відсутності згоди іншого співвласника на визначення частки майна боржника у спільному майні, передбачає встановлення не формального заперечення іншим співвласником визначення частки майна боржника, а наявності позиції, підтвердженою певною доказовою базою та/або нормативним обґрунтування незгоди щодо визначення такої частки.

У межах провадження, ініційованого виконавцем відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України, оцінка наявності спору про право між співвласниками не може ґрунтуватися виключно на факті формального або декларативного заперечення іншим співвласником визначення частки боржника у спільному майні.

Тобто, таке з`ясування повинно ґрунтуватися на оцінці наданих співвласником доказів або нормативному обґрунтуванні його незгоди, які мають свідчити про те, що відповідна особа вбачає у запропонованому визначенні частки порушення своїх суб`єктивних майнових прав або законних інтересів, та реалізує цю позицію у спосіб, визначений процесуальним законом.

Зазначене пояснюється тим, що відмінний підхід, згідно з яким будь-яке формальне заперечення іншого співвласника фактично унеможливлює застосування статті 335 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає ані змісту цієї норми, ані меті виконавчого провадження як завершальної стадії господарського процесу. Такий підхід створює ризик недобросовісного перешкоджання реалізації механізму звернення стягнення на частку боржника у спільному майні лише шляхом формального волевиявлення іншого співвласника, позбавленого належного доказового чи правового підґрунтя.

З огляду на викладене, Суд зазначає, що у межах застосування положень статті 335 Господарського процесуального кодексу України сама по собі формальна незгода іншого співвласника майна, яка не підтверджена належними доказами або не містить правової аргументації, не може розцінюватися як наявність спору про право в розумінні процесуального закону.

Спір про право в контексті цієї норми виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб`єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.

У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.

Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.

ВИСНОВОК: Отже, висновок про відсутність спору про право між співвласниками нерухомого майна, зроблений виключно на підставі того, що між ними відсутній судовий спір, не ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 335 ГПК та 443 ЦПК України та не враховує висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій в юридичній особі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ спільного майна подружжя шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій в юридичній особі

12 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 756/59/20 (ЄДРСРУ № 128132860) досліджував питання щодо поділу спільного майна подружжя шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій в юридичній особі.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно зі статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частинами першою, другою статті 355 ЦК України передбачено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

За приписами статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

(!) Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

(!!!) У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У частині першій статті 67 СК України вказано, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Зазначені вище приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

У постанові від 29.06.2021 у справі №916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зазначила в постанові від 22.09.2022 у справі №125/2157/19.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц погоджуючись із доводами сторони про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним, зазначила, що необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Отже, Велика Палата Верховного Суду неодноразово послідовно формувала позицію про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Отже, добросовісність насамперед характеризує поведінку кінцевого набувача, який міг або не міг дізнатися про факти, які становлять предмет доказування. Верховний Суд зазначає, що об`єктивно неможливо дізнатися, як та чи інша особа сприймає певні обставини. Добросовісність не можна пов`язувати з внутрішнім сприйняттям кінцевим набувачем певних обставин.

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Тлумачення частини п`ятої статті 12 ЦК України свідчить, що згідно з наведеною нормою добросовісність набувача презюмується, тобто набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про визнання такого правочину недійсним.

Добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.

Верховний Суд звертає увагу на те, що покупець як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при укладенні правочину. Набувач із великим ступенем зацікавленості повинен оцінювати обставини укладення правочину.

Покупці, діючи добросовісно і розумно, повинні були не лише перевірити інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стосовно учасників юридичної особи), а і оцінити й інші обставини, зокрема перевірити особу, як контрагента за договором (огляд паспорта для встановлення особи, з якою укладається договір), з`ясувати перебування контрагента у шлюбі (Верховний Суд бере до уваги можливість перевірки такого факту з огляду на державну реєстрацію шлюбу, як акта цивільного стану, з видачою відповідних документів та внесенням інформації до Державного реєстру актів цивільного стану громадян і паспорта громадянина) для встановлення обставин необхідності надання письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна, або встановлення обставин поділу, виділу в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності.

У контексті наведеного Суд також звертається до власної правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16.01.2025 у справі № 922/405/24.

Само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України.

ВИСНОВОК: Отже, можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента та/або продавця за таким договором.

При цьому, сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Поділ вкладу внесеного одним із подружжя  до статутного капіталу ТОВ»

 

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов