Втрата (крадіжка) переданого під охорону майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Втрата майна при наданні послуг охорони: компенсація збитків або відмова від оплати послуг виконавцю?

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1867/18 (ЄДРСРУ № 83876062) досліджував питання щодо компенсації збитків при крадіжці майна з об’єкту охорони.

Суть справи:  Предметом спору у даній справі є вимога охоронної організації про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з охорони об`єкта, який за правовою природою є договором про надання послуг охорони, при цьому позиція замовника-відповідача зводиться до того, що втрата майна при наданні послуг охорони, не може вважатися належним виконанням виконавцем своїх зобов`язань, а тому послуги не підлягають оплаті.

До зобов`язань, що виникають та існують на підставі договору охорони застосовуються відповідні положення глави 63 "Послуги. Загальні положення" та глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), одним із спеціальних видів якого згідно із параграфом 3 цієї глави є договір охорони.

Згідно із частиною 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання (частина 2 статті 901 ЦК України).

За приписами частини 2 статті 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб`єктом підприємницької діяльності, зобов`язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов`язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

(!!!) Отже договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У даних правовідносинах на виконавця (охоронця) покладено обов`язок надавати послугу недоторканості майна (особи), яке йому передане під охорону та надано право на одержання відповідної щомісячної плати, тоді як замовник як володілець такого майна (особа, яку охороняють), у свою чергу, зобов`язаний сплачувати виконавцю (охоронцю) обумовлену щомісячну плату за надані послуги і наділений правом вимагати належного надання послуг з боку виконавця (охоронця).

Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання. Визначальною ознакою при наданні послуг є сама діяльність виконавця, оскільки при послугах продається не сам результат, а дії які до нього призвели так як в силу самого характеру послуги досягнення результату виконавцем не гарантується.

Законодавець презюмує оплатність договору охорони, залишаючи при цьому за сторонами право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо сторони не домовились про інше.

З урахуванням наведеного умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим є в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

ВАЖЛИВО: Факт надання послуг за наявності дій виконавця щодо їх надання в будь-якому випадку є незмінним, тоді як результат надання послуг визначається наслідком дотримання зобов`язання.

В даному випадку підставою відмови відповідача від підписання актів наданих послуг за відповідні періоди слугувало фактично неналежне (неякісне), за його твердженням, надання позивачем послуг за Договором, що призвело до втрати переданого під охорону майна. При цьому факт надання позивачем послуг у вказані періоди не заперечується та не спростовується відповідачем, а лише зазначається про втрату переданого під охорону майна, а Договір не містить умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг.

Отже в якості підстави відмови у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за надані послуги апеляційним господарським судом визначено порушення позивачем як виконавцем (охоронцем) обов`язку з надання послуг за Договором (надання послуг з дефектами, недоліками).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У розумінні наведеної норми, яка надає визначення порушення зобов`язання, останнє може бути двох видів. По-перше, це невиконання зобов`язання, яке виникає якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов`язання (не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо), або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов`язання мають утримуватися. По-друге, це неналежне виконання зобов`язання, тобто порушення умов, визначених змістом зобов`язання. У разі невідповідності виконання зобов`язання критеріям належності, можна говорити про неналежне виконання, а отже порушення зобов`язання (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.04.2019 у справі № 910/2693/18).

Аналіз наведеного свідчить, що неналежне виконання зобов`язання - це порушення умов, визначених змістом зобов`язання (виконання зобов`язання з певними недоліками, дефектами). При неналежному виконані боржник виконує обов`язок, але з порушенням певних умов, які складають зміст договору або визначені законом.

Верховний Суд погодився із висновкам апеляційного господарського суду щодо неналежного виконання позивачем як виконавцем (охоронцем) договірного зобов`язання, оскільки наявні в матеріалах справи докази, зокрема листування між сторонами щодо підписання актів наданих послуг та втрати майна, позиція сторін щодо позову в цілому свідчать про наявність в діях охоронної фірми ознак (критеріїв) неналежності виконання зобов’язання, однак, висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна у зв`язку з їх неналежним виконання охоронцем (виконавцем) договірного зобов`язання є передчасним, такими, що зроблені без належної оцінки спірних правовідносин, норм права, які підлягають застосування до даних відносин, а також змісту укладеного між сторонами договору.

За приписами статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, установлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги містить і стаття 193 ГК України.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

У Договорі сторонами погоджено права та обов`язки сторін серед яких обов`язок замовника передати під охорону об`єкт з майном та своєчасно приймати й оплачувати послуги виконавця та його право вимагати від виконавця виконання зобов`язань за Договором, тоді як обов`язок виконавця - прийняти під охорону об`єкт та організовувати (забезпечити) його збереженість, недоторканість, цілісність та право - отримувати за надані послуги оплату в розмірах і строки, передбачені Договором.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків.

ВАЖЛИВО:  Отже порушення зобов`язання за свої змістом є юридичним фактом, з яким пов`язуються певні негативні правові наслідки для правопорушника основною метою яких є забезпечення захисту, а у разі можливості - й відновлення порушення суб`єктивного цивільного права.

Виходячи зі змісту вказаної статті правові наслідки порушення зобов`язання поділяються на три групи: 1) загальні; 2) ті, що встановлені законом за порушення певних зобов`язань; 3) ті, що встановлені конкретним договором за його порушення.

Правовий аналіз статті 611 ЦК України свідчить, що останньою не передбачено таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.

Відповідних умов, які звільняли б замовника послуг (відповідача) від оплати неналежним чином виконаного виконавцем (охоронцем, відповідачем) послуг або зменшення їх розміру з охорони майна також не містить укладений між сторонами Договір.

Таким чином, загальними правовими наслідками порушення зобов`язань в даному разі є відмова від договору, якою, як встановлено судами попередніх інстанцій, скористався відповідач як замовник послуг за Договором; встановленими законом є - сплата неустойки та відшкодування збитків, які вправі стягнути та відшкодувати відповідач як замовник послуг звернувшись з відповідними вимогами у встановленому законом порядку до позивача як виконавця послуг та встановленими Договором - заходи відповідальності погоджені сторонами.

Системний аналіз наведених вище норм дозволяє зробити висновок про те, що у випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі у випадку неналежного виконання зобов`язання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором замовник вправі заявити про відшкодування збитків та сплату неустойки.

Висновки щодо застосування норм права:

Договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання.

Оплатність договору охорони презюмується законодавцем. Сторонам надано право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо між ними відсутня домовленість про інше.

Умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

У випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі право замовника на належне виконання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором підлягає захисту шляхом сплати неустойки та відшкодування збитків, а також застосування інших заходів відповідальності  передбачених умовами Договору.

P.s. На погляд автора, доцільно ще звернути увагу на те, що в даному випадку договір охорони не містив умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг, порядку компенсації, порядку погодження суми збитків і т.і., оскільки вимоги діючого законодавства, зокрема ст. 611 ЦК України, не передбачає таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.

Теги: послуги охорони, компенсація втрат, неякісні послуги, крадіжка майна переданого під охорону, компенсація збитків, судова практика, Адвокат Морозов

Використання земельної ділянки без достатніх правових підстав: орендна плата

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2762/18 (ЄДРСРУ № 83876175) в черговий раз досліджував питання щодо стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

Суть справи: Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про стягнення з відповідача як власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212-1214 ЦК за фактичне користування без належних правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розміщений.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статями 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким згідно з частиною першою статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

(!!!) Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Зі змісту частини другої статті 120 Земельного кодексу України вбачається, що не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

ВАЖЛИВО: До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у вигляді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними (зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

Разом із тим, Верховний Суд чітко вказав на те, що враховуючи той факт, що  позивачем здійснено розрахунок суми позовних вимог без наявності даних щодо розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, який може бути визначено у вигляді витягу з технічної документації після формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав в порядку, визначеному статтею 79-1 Земельного кодексу України, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у справах № 920/739/17, № 922/3780/17, № 908/220/18, № 922/587/18, то позовні вимоги не можуть бути задоволені.

За змістом статей 74, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. 

Відповідно до частини 1, 4 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків) (частина 2 статті 377 Цивільного кодексу України).

(!!!) Отже, з огляду на викладені положення закону, особа, яка набула права власності на будівлі чи споруди, стає власником (користувачем) відповідної частки земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Частиною 6 статті 120 Земельного кодексу України передбачено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

Таким чином, до істотних умов договору, яким передбачено набуття права власності на будівлю (окремих її приміщень) належить площа, межі та кадастровий номер земельної ділянки.

З  огляду на наведене, предметом доказування у даному спорі є, зокрема, обставини щодо площі, меж та кадастрового номеру земельної ділянки, право на яку перейшло до набувача спірної будівлі.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено положеннями частин 1, 3, 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Вказані обставини з урахуванням вимог статті 77 Господарського процесуального кодексу України повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частини 1 статті 21 названого Закону).

Водночас, основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі №920/739/17).

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

ВИСНОВОК: Таким чином, для задоволення такого роду позовів позивач має надати суду докази існування протягом зазначеного в позові періоду земельної ділянки як об'єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" у зазначений період, а також довести обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №922/392/18, від 07.02.2019 у справі №922/3639/17, від 06.02.2018 у справі № 923/921/17, від 29.05.2019 у справі № 922/955/18. 

Отже, якщо:

1. Відсутня технічна документація на земельну ділянку, тобто відсутній об’єкт цивільного обороту;
2. Відсутня нормативно – грошова оцінка земельної ділянки за період стягнення (витяг);
3. Відсутні докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі"

… то й відсутні підстави для задоволення позовних вимог!!!

Матеріал по темі: «Стягнення з власника нерухомості коштів у вигляді орендної плати за землю»

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, використання земельної ділянки без достатніх правових підстав, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язок ОСББ оплачувати обсяг спожитої електричної енергії

Адвокат Морозов (судовий захист)

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2387/18 (ЄДРСРУ № 83876240) досліджував питання щодо обов’язку споживача (ОСББ) оплачувати обсяг спожитої електричної енергії без укладення договору на електропостачання.

Положеннями статей 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; зміст права власності становлять права володіння, користування та розпорядження власником належним йому майном, які власник реалізує на власний розсуд; право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом частини 2 статті 382 та статті 385 Цивільного кодексу України вбачається, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку, у зв`язку з чим для забезпечення експлуатації такого будинку, користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку можуть створити об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ).

Аналіз статей 1, 4, 16 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" дозволяє дійти висновку, що основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних послуг та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 у справі № 916/782/17.

Слід зазначити, що при зміні форми управління багатоквартирним житловим будинком договір про постачання електричної енергії на технічні цілі багатоквартирного будинку укладається з новим споживачем на умовах договору про постачання електричної енергії, укладеного з попереднім споживачем.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої, правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість.

Відповідно до частини З статті 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються, зокрема, до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Оскільки сторони не перебувають між собою у договірних відносинах, позивач цілком обґрунтовано заявив позов на підставі статей 1212 та 1213 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (частина 2 статті 275 Господарського кодексу України).

Разом з тим, термін "споживач електричної енергії" необхідно застосовувати в дещо ширшому значенні, зокрема як такий, що поширюється і на осіб, які використовують електричну енергію без укладення договору на електропостачання.

Обов`язок споживача оплачувати обсяг спожитої електричної енергії відповідно до частини 3 статті 11 Цивільного кодексу України виникає безпосередньо з актів цивільного законодавства (пп. 2 п. 10.2 Правил користування електричною енергією затверджених Постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 № 28 чинних на момент виникнення спірних правовідносин, ділі - Правила), навіть, якщо такий споживач взагалі використовує електричну енергію без укладення договору на електропостачання (правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 06.05.2011 у справі № 15/147/10).

ВИСНОВОК: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії, а за для визначення обсягу та обрахування вартості електричної енергії, яку особа споживала за відсутності укладеного договору про постачання електричної енергії, застосовуються положення Правил користування електричною енергією та Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами Правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 04.05.2006 №562 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 04.07.2006 за №  782/12656.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 19 червня 2019 року по справі № 904/3692/18 (ЄДРСРУ № 82703688), від 15 серпня 2018 року по справі № 911/1694/17 (ЄДРСРУ № 75895975), від 10 травня 2018 року по справі №  906/857/16 (ЄДРСРУ № 74025396).

Матеріал по темі: «Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов

Одночасне стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить вимогам діючого законодавства України.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11944/18 (ЄДРСРУ № 83876008) досліджував питання правової можливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

(!!!) Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

Так, за приписами ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Отже, такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

ВИСНОВОК: Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, так як згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12; постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.02.2018 у справі  № 911/2813/17, від 22.03.2018 у справі № 911/1351/17, від 17.05.2018 у справі  № 910/6046/16, від 25.05.2018 у справі № 922/1720/17, від 09.07.2018 р. у справі № 903/647/17 та від 08.08.2018 р. у справі № 908/1843/17, у справі № 917/194/18 від 02.04.2019, у справі № 910/7398/18 від 23.07.2019.

P.s. Верховний Суд також вказує що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке вирішується судом на власний розсуд із урахуванням конкретних обставин справи (винятковості обставин справи). Отже, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Матеріал по темі: «Обчислення розміру пені, стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних»

Теги: одночасне стягнення штрафу та пені, порушення господарського зобовязання, зменшення розміру неустойки, порушення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов

Залишення позовної заяви без розгляду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні підстави для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

23 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13094/17 (ЄДРСРУ № 83822656) досліджував питання щодо підстав для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

Суть справи: ухвала місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду мотивована, зокрема, неявкою представника позивача в судові засідання та неподанням витребуваних у позивача документів, що на думку суду, перешкоджає вирішенню спору у даній справі по суті.

З першу необхідно вказати, що сторона процесу, тобто особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності) в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності судочинства). Тому суд зобов`язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням.

Така правова позиція викладена Верховим Судом у постанові від 11.04.2019р. у справі № 712/13263/17 (провадження № 61-29936св18).

За приписами пункту 4 частини 1 та частини 4 статті 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення обставин, що були підставою для залишення позову без розгляду, має право звернутися до суду повторно. 

З наведеної процесуальної норми слідує, що залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розглядові справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду  господарським судам слід мати на увазі, що наведене  можливо лише за наявності таких умов:

- додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання;

- витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті;

- позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин.

(!!!) Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов`язаний з`ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об`єктивно оцінити їх поважність. При цьому поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об`єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов`язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстави залишення позову без розгляду, у зв`язку з неподанням позивачем оригіналів доданих до позову документів.

Відповідно до частини 9 статті 81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Відносно доводів скаржника про відсутність на копіях доданих до позову документів дати їх засвідчення, що свідчить про неналежність цих доказів, колегія суддів зазначає, що будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності та допустимості, що випливає зі змісту ст. ст. 76, 77 ГПК України, у зв`язку з чим, стверджуючи про наявність об`єктивних сумнівів щодо наданих до матеріалів справи документів, учасник у справі, дотримуючись засад змагальності, має довести суду свої заперечення з приводу поданих іншим учасником документів (доказів).

Суд враховує посилання відповідача на невідповідність  доданих до позову копій документів вимогам п.5.37 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003 – «Відповідно до 5.27 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003 відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23»).

В той же час, вирішуючи питання належності та/або допустимості доказів, суд має зважати не лише суто на їх оформлення (в даному випадку оформлення копій документів), але й на обґрунтування та докази, які стосуються змісту цих документів та об`єктивно можуть змінити суть обставин, з`ясування яких входять до предмету доказування у справі. В даному випадку відповідачем не наведено обґрунтування та не надано доказів, які б ставили під сумнів чи свідчили про недостовірність змісту доданих до позову копій документів або спростовували обставини, на підтвердження яких ці документи подані позивачем.

Виходячи зі змісту частини 9 статті 81 ГПК України, у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин, суд вправі в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами.

Натомість в ухвалі місцевого господарського суду відсутнє обґрунтування, яким чином неподані позивачем для огляду оригінали документів доданих до позовної заяви, за наявності в матеріалах справи копій зазначених документів, унеможливлюють вирішення спору по суті заявлених вимог та перешкоджають прийняттю судом відповідного рішення.

Щодо явки у судове засідання представника позивача.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції явка позивача у судове засідання  визнавалася обов`язковою лише ухвалою, на виконання вимог якої, позивач з`явився у наступне підготовче судове засідання. Іншими ухвалами суду явка позивача обов`язковою не визнавалася.

Висновок місцевого господарського суду про те, що неодноразова неявка представника позивача у підготовчі та судові засідання є свідченням недобросовісної та недопустимої поведінку є необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 42 ГПК України участь у судових засіданнях є правом, а не обов`язком учасників справи, яким вони користуються на власний розсуд.

Втім, наприклад, 22  травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/12817/13, провадження №61-36375св18 (ЄДРСРУ № 82034538) акцентував увагу на наступному.

Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/2344/17, від 04.09.2018 у справі № 910/14047/17.

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практичний аспект реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/636/17 (ЄДРСРУ № 83258765), від 13 серпня 2019 року в рамках справи № 05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ  № 83724718), від 23серпня 2019 року у справі №05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ № 83822659) досліджував питання реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури.

Відповідно до частини 3 статті 98 Закону України ''Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом'' під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Крім того, дії арбітражного керуючого у цивільних правовідносинах мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів інших учасників провадження у справі про банкрутство, виходячи з основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст. 3 Цивільного кодексу України).

Враховуючи комплексність та затратність часу для прийняття, розшуку та виявлення майна боржника, законодавець допускає обставини за яких майно може бути включеним до ліквідаційної маси не одразу, а після сплину часу по факту його виявлення. Відповідно і реалізація майна на аукціоні не залежить від моменту виявлення майна.

Закон прямо не визначає певний вичерпний перелік дій ліквідатора для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні дії, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити вимоги кредиторів.

Судовою практикою, в постановах Верховного Суду у справі №927/1191/14 від 14.02.2018, у справі №904/5948/16 від 08.05.2018, у справі №905/2727/16 від 23.05.2018, у справі №904/4863/13 від 06.06.2018, визначено принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора.

ВИСНОВОК: Так, відповідно до зазначеної практики, обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі).

З другого боку, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що саме кредитор повинен обґрунтовувати, які дії не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4029/15 (ЄДРСРУ № 83304273).

P.s. Треба підкреслити, що правом на звернення з клопотанням про припинення повноважень ліквідатора (усунення від виконання ним своїх обов`язків) наділений саме комітет кредиторів, а не окремий кредитор (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 917/2324/15).

Теги: банкрот, банкрутство, арбітражний керуючий, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора, ліквідаційна процедура, виявлення майна боржнику, судова практика, Адвокат Морозов