Відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оскарження договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ з підстав її не сформованості

13 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/9/21 (ЄДРСРУ № 119806335) досліджував питання щодо відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів, суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Водночас за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

Дії учасників цивільних та корпоративних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

(!) Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 28 квітня 2021 року N 2-р(ІІ)/2021 вказав, зокрема, таке:

- «словосполуку» а також зловживання правом в інших формах», слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими, що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій" (абзац другий підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини);

- частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, тому що ця мета є правомірною (легітимною) (абзац третій підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Крім того, на думку Конституційного Суду України, тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність (абзац третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 квітня 2020 року N 2-р(ІІ)/2021).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Цей висновок був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі  № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175 цс 20).

Відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в тій частині, в якій вона є оплаченою.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд звертає увагу, що законодавча заборона відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»), спрямована насамперед на захист прав та законних інтересів інших осіб - самого товариства, осіб, які купили неоплачену частку, а не тих учасників, які самі ж і не оплатили частку.

З огляду на вище зазначене, та оскільки продаж частки в статутному капіталі є виключним волевиявленням учасника товариства, що узгоджується з вимогами ст. 6, 627 ЦК України і останній, укладаючи оспорюваний договір, гарантував відсутність будь-яких обмежень щодо відчужуваної частки, відсутні у даному випадку порушення приписів ст. 203 ЦК України щодо загальних вимог укладення правочинів та відсутні підстави недійсності правочину, наведених у ст. 215 ЦК України.

ВИСНОВОК: Оскільки учасник відчужив частку в статутному капіталі Товариства і гарантував покупцеві те, що вона повністю оплачена, а потім звернувся з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним з огляду на невнесення ним своєї частки до статутного капіталу такі дії позивача є суперечливою та недобросовісною поведінкою.

Несплата позивачем (учасником) на момент відчуження частки в статутному капіталі жодним чином не порушує прав самого позивача. Тому правильним є висновки суду про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу.

 

 

Матеріал по темі: «Наступне схвалення юрособою правочину вчиненого представником без повноважень»

 

 

 

 Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (інтереси ТОВ та його учасника)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: співпадіння інтересів ТОВ з інтересами її єдиного учасника та/або директора 

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/266/22 (ЄДРСРУ № 119416876) досліджував питання щодо співпадіння інтересів ТОВ з інтересами її єдиного акціонера та директора.

Відповідно до британського як статутного так і прецедентного права директор насамперед має обов`язки саме перед компанією, а не перед окремими акціонерами чи іншими стейкхолдерами (особами, зацікавленими в успішній діяльності компанії).

У справі Salomon v A Salomon & Co Ltd [1896] UKHL 1, [1897] AC 22 Палата Лордів Сполученого Королівства вперше підтримала доктрину самостійної корпоративної правосуб`єктності компанії, навіть якщо одна так сама особа є її акціонером та директором (тобто по суті сама управляє всіма справами компанії).

Відповідно до ст.172 британського Закону про компанії 2006 року (https://www.legislation.gov.uk/ukpga/2006/46/contents):

(1) Директор компанії повинен діяти таким чином, який, на його добросовісне переконання, найімовірніше сприятиме успіху компанії на користь її учасників в цілому, і при цьому він повинен враховувати (серед іншого):

(a) ймовірні наслідки будь-якого рішення в довгостроковій перспективі;

(б) інтереси працівників компанії;

(c) необхідність зміцнення ділових відносин компанії з постачальниками, клієнтами та іншими особами;

(d) вплив діяльності компанії на суспільство та навколишнє середовище;

(e) бажаність підтримання компанією репутації компанії з високими стандартами ділової поведінки, а також;

(f)необхідність діяти справедливо у відносинах між членами компанії.

(2) Якщо або в тій мірі, в якій цілі компанії складаються або включають цілі, відмінні від вигоди її учасників, підрозділ (1) діє так, як якщо б посилання на сприяння успіху компанії на користь її учасників стосувалося досягнення цих цілей.

(3) Обов`язок, встановлений цим розділом, діє з урахуванням будь-якого нормативно-правового акта або норми права, що вимагає від директорів, за певних обставин, враховувати інтереси кредиторів компанії або діяти в їхніх інтересах.

Верховний Суд також неодноразово зазначав, що, розглядаючи корпоративні спори, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №916/2084/17, від 22.10.2019 у справі №923/876/16, Верховного Суду від 03.12.2019 у справі №904/10956/16, від 28.03.2023 у справі №911/2446/21, від 10.05.2023 у справі №916/718/21, від 18.07.2023 у справі №916/3902/21, від 27.09.2023 у справі №922/1192/22  тощо).

(!!!)  Отже, навіть якщо особа володіє 100% пакетом акцій компанії, то не можна вважати, що її інтереси і є інтересами компанії.

Водночас, як зазначається у британський правовій доктрині, при визначенні інтересів компанії та обов`язку директорів  забезпечувати успішність компанії, все ж таки  насамперед беруться до уваги інтереси її акціонерів. Обов`язок лояльності директорів все ще лишається орієнтованим саме на учасників компанії.

Отже, якщо компанія не має кредиторів, працівників та будь-яких інших стейкхолдерів, то при визначенні інтересів компанії дійсно мають братися до уваги інтереси її учасників.

Верховний Суд також звертає увагу, що при встановленні кінцевого бенефіціарного власника суд має брати до уваги не лише відомості, зазначені у відкритих державних реєстрах, але й докази, які свідчать про фактичне здійснення управління компанією.

Верховний Суд у постанові від 01.11.2023 у справі №922/4343/21, яка ухвалена після звернення з касаційною скаргою та підлягає врахуванню згідно ч.4 ст.300 ГПК, зазначив:

"6.13. …Згідно з частинами двадцять другою та двадцять третьою статті 17 вказаного Закону України юридичні особи зобов`язані підтримувати інформацію про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності в актуальному стані, оновлювати її та повідомляти державного реєстратора про зміни протягом 30 робочих днів з дня їх виникнення, та подавати державному реєстратору документи, що підтверджують ці зміни. Якщо зміни у структурі власності та інформації про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи відсутні, юридичні особи зобов`язані повідомляти державного реєстратора про відсутність таких змін при проведенні державної реєстрації будь-яких змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі. У разі виявлення юридичною особою неповноти або неточностей чи помилок у раніше наданій державному реєстратору інформації про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності юридична особа не пізніше трьох робочих днів з дня їх виявлення повторно направляє відкориговані відомості в порядку, передбаченому цим Законом.

Стаття 17-1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачає, що для підтвердження відомостей про кінцевого бенефіціарного власника щорічно, починаючи з наступного року з дати державної реєстрації юридичної особи, протягом 14 календарних днів подаються, зокрема, такі документи: заява про підтвердження відомостей про кінцевого бенефіціарного власника; структура власності за формою та змістом, визначеними відповідно до законодавства.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" державний реєстратор відмовляє у приведенні державної реєстрації у разі, якщо документи суперечать вимогам Конституції та законів України.

6.14. Як встановлено судами попередніх інстанцій ТОВ повідомило державного реєстратора, що при поданні структури власності надана неповна інформація про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності, а саме - у пакеті документів разом із структурою власності, до схематичного зображення структури власності не були додані копії документів, що підтверджують можливість здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність ТОВ, та у порядку частини двадцять третьої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" надало копії документів, що підтверджують можливість здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність ТОВ , а саме: …

Суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що ТОВ  надано документи, передбачені законом, які є необхідними і достатніми для внесення змін до Інформації про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) юридичної особи.

При цьому суди відзначили, що при здійсненні державної реєстрації зміни відомостей про ТОВ  державним реєстратором внесено вичерпний обсяг інформації, яка має бути і може бути внесена до ЄДР відповідно до вимог законодавства.

Разом з тим, оцінюючи та досліджуючи надані сторонами докази (у контексті наявності правових підстав для задоволення позову) господарські суди дійшли висновку, що одна особа є номінальним власником частки в розмірі 50% в статутному капіталі ТОВ , а бенефіціарним власником указаної частки, здатним здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність товариства є саме інша особа . А відтак позов особи про визнанння її кінцевим бенефіціарним власником (контролером) ТОВ за типом прямого вирішального впливу та вимога про скасування реєстраційної дії не підлягають задоволенню".

Отже, статус кінцевого бенефіціарного власника  визначається не лише за відомостями із публічних реєстрів, але й насамперед тим, хто здійснює фактичне управління юридичною особою (має вирішальний вплив). Саме цим кінцевий бенефіціарний власник відрізняється від номінального власника, інформація про якого може бути внесена до публічних реєстрів.

ВИСНОВОК: по-перше: інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються; по-друге: у корпоративному спорі насамперед беруться до уваги інтереси акціонерів товариства; по-третє: статус кінцевого бенефіціарного власника  визначається не лише за відомостями із публічних реєстрів, але й насамперед тим, хто здійснює фактичне управління юридичною особою (має вирішальний вплив).

 

 

Матеріал по темі: «Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (визнання правочину недійсним)»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (визнання правочину недійсним)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину, яким замасковано розмивання частки учасника ТОВ, недійсним в судовому порядку

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/266/22 (ЄДРСРУ № 119416876) досліджував питання щодо визнання правочину, яким замасковано розмивання частки учасника ТОВ недійсним в судовому порядку як укладеного на підставі зловмисної змови (застосування ч.1 ст.232 ЦК)

Верховний Суд звертає увагу, що у постанові від 22.10.2019 у справі №911/2129/17 Велика Палата Верховного суду дійшла таких висновків:

6.18. Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України.

6.19. При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

6.20. Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6.21. За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно.

6.22. Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.

6.28. Задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що оскаржувані позивачем правочини (договори) вчинялись від імені ТОВ посадовими особами від імені позивача, проте всупереч його інтересам. Зміст таких правочинів не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ як суб`єкта господарювання, а був спрямований на задоволення особистих інтересів вказаних представників, які фактично діяли в інтересах іншого товариства, на користь якого виводились виробничі потужності.

6.29. Отже, як правильно встановлено судами, наведені вище обставини вказують на наявність умислу, домовленості представників сторін під час укладення спірних договорів щодо переслідування власних інтересів всупереч інтересам позивача, що стало підставою для задоволення позову, визнання недійсними договорів та повернення позивачу майна, відчуженого за такими договорами.

6.30. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову".

ВИСНОВОК № 1: Отже, Верховний Суд вже робив висновки щодо можливості застосування ч.1 ст.232 ЦК у випадку, коли директор як виконавчий орган юридичної особи вчиняє правочини всупереч її інтересам на підставі зловмисної домовленості з іншою стороною.

 

 

Чи може суд втручатися в господарську діяльність товариства (визначати економічну доцільність залучення інвестицій) або бенефіціарної Компанії нерезидента? 

В Україні презюмується добросовісність, обґрунтованість та розумність бізнес-рішень (ділових рішень), якщо інше не доведено позивачем. Виключення з цього правила становлять випадки, коли особа діяла у конфлікті інтересів.

В доктрині та світовій судовій практиці сформувалося так зване "правило ділового рішення" (business judgement rule), відповідно до якого посадові особи не повинні доводити ефективність ділових рішень. За цим правилом, суди зазвичай не входять в питання оцінки ефективності ухвалених ділових рішень. Судді зазвичай не володіють достатньою компетенцією та досвідом для оцінки ефективності ухвалених ділових (інвестиційних, підприємницьких) рішень. Крім того, будь-яке бізнес-рішення є ризиковим, це невід`ємна риса підприємницької діяльності, а також таким, яке ухвалюється в умовах володіння певним обсягом  інформацією станом на момент ухвалення рішення. При ухваленні рішень інформація про майбутні події є невідомою і може бути лише спрогнозована. Оцінка судом  ефективності ділового рішення вже постфактум, за наявності значно більшого обсягу інформації про події, які відбулися після ухвалення рішення, не завжди забезпечує справедливий підхід. Під час судового розгляду, який відбувається як правило зі спливом значного періоду часу, навіть розумне ділове рішення може здатися нерозумним. Водночас, "правило ділового рішення" не захищає очевидно нерозумні, абсурдні рішення, яким немає пояснень, які належним чином не обґрунтовані.

ВИСНОВОК № 2:  Суд зобов’язаний надати оцінки аргументам обох сторін та наданим на їх підтвердження доказам щодо обґрунтованості/необґрунтованості та розумності/нерозумності рішень, ухвалених керівником (про збільшення статутного капіталу, про відмову від переважного права на внесення додаткового вкладу при збільшенні розміру статутного капіталу, що призвело до зменшення частки компанії), наскільки такі дії відповідали інтересам компанії бенефіціарного власника, тощо.

 

 

 

Матеріал по темі: «Розмивання частки учасника у статутному капіталі ТОВ (номінальне збільшення)»

 

 

 

 

 

 

Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розмивання частки у статутному капіталі ТОВ (застосовні норми права)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення норм права, які підлягають застосуванню у спорі з іноземним елементом при корпоративному спорі 

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/266/22 (ЄДРСРУ № 119416876) досліджував питання щодо визначення норм права, які підлягають застосуванню у спорі з іноземним елементом при корпоративному спорі. 

По-перше: Відповідно до ст.1 Закону "Про міжнародне приватне право": 

приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи; 

іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: 

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; 

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; 

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави; 

колізійна норма - норма, що визначає право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом. 

Згідно з приписами ст.4 Закону "Про міжнародне приватне право" право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України. Якщо згідно з ч.1 цієї статті неможливо визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право, яке має більш тісний зв`язок із приватноправовими відносинами. Визначене згідно з ч.1 цієї статті право, як виняток, не застосовується, якщо за всіма обставинами правовідносини мають незначний зв`язок з визначеним правом і мають більш тісний зв`язок з іншим правом. Це положення не застосовується, якщо сторони (сторона) здійснили вибір права відповідно до ч.1 цієї статті. 

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону "Про міжнародне приватне право" особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. 

Згідно з ч.1 ст.25 зазначеного Закону особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. 

Частинами 1 та 3 ст.38 цього ж Закону передбачено, що право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться. Місцезнаходженням цінних паперів, що існують в електронній формі, вважається держава місцезнаходження професійного учасника ринків капіталу - депозитарної установи або особи, яка провадить аналогічну діяльність у такій державі. 

Відповідно до ч.1 ст.40 Закону "Про міжнародне приватне право" право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано. 

ВИСНОВОК № 1: Якщо ТОВ має місцезнаходження в Україні  та зареєстровано в ЄДР за законодавством України, то до правовідносин зі збільшення статутного капіталу підлягає застосуванню право України. 

 

По – друге: Перед тим як застосувати норми іноземного права, суд має встановити їх зміст. Порядок встановлення судом змісту норма права іноземної держави визначено у ст.8 Закону "Про міжнародне приватне право". Зокрема вказано, що при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. 

Тлумачення цієї норми надано у постанові Великої Палати Верховного суду у справі №904/2104/19. У цій постанові, зокрема, зазначено: 

9.14. Зважаючи на обов`язок суду застосовувати норми іноземного права при розгляді справ у правовідносинах з іноземним елементом, встановлення судом змісту норм іноземного права здійснюється ex officio (за офіційним принципом). Для реалізації цього обов`язку суд використовує такі способи здобуття інформації про іноземне право: (1) власне з`ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа; (2) використання експертних висновків; (3) дипломатичний порядок отримання такої інформації; (4) офіційний запит через Міністерство юстиції України; (5) отримання довідок через систему правової допомоги; (6) обмін правовою інформацією; (7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами; (8) встановлення іноземного права сторонами тощо… 

9.15. Положеннями частини третьої статті 8 Закону №2709-IV сторонам надано повноваження подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Однак законодавцем не визначено негативних наслідків для сторін, якщо ними не буде надано таких документів. 

9.16. Отже, встановлення змісту норм іноземного права, що підлягають застосуванню до правовідносин з іноземним елементом, є обов`язком суду, який розглядає справу, в силу закону та здійснюється ex officio, тоді як учасники справи, які зацікавлені у застосуванні судом норм права відповідної іноземної держави, мають право сприяти суду у вжитті заходів щодо встановлення змісту норм іноземного права шляхом подання суду документів, що підтверджують зміст таких норм, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень. 

…9.44. Згідно з частиною другою статті 8 Закону №2709-IV суд вправі залучити експертів при з`ясуванні змісту норм іноземної держави, а в силу пункту 2 частини першої статті 108 ГПК України учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. 

Отже, висновок експерта є допустимим способом здобуття судом інформації про іноземні норми, які застосовуються до правовідносин з іноземним елементом. 

ВИСНОВОК № 2: Процедура заміни директора, акціонера, оцінка дій директора Компанії нерезидента та укладених ним правочинів на відповідність інтересам компанії має визначатися відповідно до законодавства нерезидента.

 

 

Матеріал по темі: «Представництво іноземного резидента на території України»

 

 

 

 

Підсудність спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно, яке змінило власника з юридичної особи на фізичну

19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13937/21 (ЄДРСРУ № 106891218) досліджував питання щодо юрисдикційної ідсудності спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно, яке змінило власника з юридичної особи на фізичну.

Суть спору: Позовні вимоги у цій справі щодо оспорення договорів купівлі-продажу та дарування стосуються визнання за банком прав вимоги як за кредитним договором, так і права іпотекодержателя за іпотечним договором, тоді як право власності на спірні нежитлові приміщення (предмет іпотеки) неодноразово перереєстровувалося за фізичними особами.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

За змістом частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.

(!!!) Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Тобто іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов`язання, як застава. Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України «Про заставу».

Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону України «Про іпотеку»). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України «Про іпотеку»).

Тобто за загальним правилом саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Утім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов`язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов`язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 цього ж Кодексу.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18 та від 19.03.2019 у справі №  904/2526/18 та від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19 звернула увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, спір у цій справі стосується майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.

Фізичні особи, стосовно яких судом першої інстанції закрито провадження у цій справі, хоч і не є сторонами іпотечних договорів, проте вчинили правочини з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. Тобто ці фізичні особи хоч і не є підприємцями, проте відповідно до положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" набули статусу іпотекодавця у цих правовідносинах. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 910/13416/19.

ВИСНОВОК: Враховуючи предмет і підстави позову, характер цих правовідносин, спір у цій справі виник з правовідносин, що стосуються правочинів, укладених для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з положеннями статті 20 ГПК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 вересня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/1712/19, провадження № 61-7233св22 (ЄДРСРУ № 106530411).

 

Матеріал по темі: «Іпотекодавець – фізособа, забезпечене зобов’язання між ТОВ: підсудність спору»

 

Теги: підсудність, юрисдикція, іпотека, ипотека, зміна власника, перепродаж майна, перехід право власності, зміна підсудності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов