Виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна і передача його стягувачу

28 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справ № 754/4245/18, провадження № 61-6177св22 (ЄДРСРУ № 107050434) та № 487/10131/14-ц, провадження № 61-1468св22 (ЄДРСРУ № 107050435) досліджував питання щодо порядку виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна і передача його стягувачу.

Статтями 129, 1291 Конституції України передбачено, що обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства.

Вказані конституційні положення знайшли свою реалізацію у ЦПК України, а також Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Так, частиною першою статті 18 ЦПК України та частинами другою, четвертою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зокрема передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Суди, здійснюючи відповідний контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації принципу обов`язковості судового рішення.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі, органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Положеннями статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що заходами примусового виконання рішень, серед іншого, є вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні.

В силу частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу.

У спорах про витребування й повернення майна, якщо за результатами вирішення спору шляхом задоволення позову відбувається зміна належності спірного майна (зміна власника), то ці вимоги мають вартісний, грошовий вираз і носять характер майнового спору (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 905/98/20).

У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові (пункт 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У постановах від 30 травня 2018 року та від 14 січня 2020 року у справі № 2-690/11, від 13 листопада 2019 року у справі № 314/738/15-ц, Верховний Суд дійшов висновку, що судове рішення про витребування нерухомого майна повинно виконуватись державним виконавцем в порядку пункту 3 частини першої статті 10 та статті 60 Закону України «Про виконавче провадження».

При цьому поняття «витребування» відповідає поняттю «вилучення та передача предметів», вказаному у пункті 3 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» у переліку заходів примусового виконання рішення.

Згідно із висновками Верховного Суду у постановах  від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13 та від 08 червня 2022 року в справі № 369/13690/20 (ЄДРСРУ № 104728428) рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження», шляхом вилучення майна у боржника і передачі стягувачу предметів, вказаних у рішенні. Зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про витребування майна та зобов`язання передати його власнику, не може свідчити що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки його виконання передбачає вчинення виконавцем дій щодо вилучення майна у боржника і передачі його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення боржником.

Окрім цього, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" організаційну систему державної реєстрації прав становлять: 1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб`єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно.

Державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб`єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону (ч. 1 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування майна передбачає, зокрема, вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу (05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 14/5026/1020/2011 (ЄДРСРУ № 106950897).

ВИСНОВОК: Таким чином, рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження», шляхом вилучення майна у боржника, передачі його стягувачу та складення відповідного акту, а за відсутності таких дій закінчення виконавчого провадження у зв`язку із фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом (пункт 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження») буде передчасним.

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам»

 

 

Теги: витребування нерухомого майна, примусове виконання, судове рішення, передача стягувачу нерухомості, акт приймання, виконавче провадження, державна реєстрація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення правової природи акту приймання-передачі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: неоднозначний підхід у вирішенні питання щодо правової природи акту приймання-передачі: чи - то як правочину, чи як доказу в справі

11 серпня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/546/21, провадження № 12-19гс22 (ЄДРСРУ № 105852865) досліджувала питання стосовно виключної правової проблеми щодо визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину чи як доказу у справі.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що існує неоднозначний підхід у вирішенні питання щодо правової природи акта приймання-передачі, а саме: він є правочином чи лише доказом у справі та документом первинного бухгалтерського обліку, залежно від конкретних обставин справи.

На підтримку першого підходу до визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду наводить судову практику, викладену в постановах Рівненського апеляційного господарського суду від 24.09.2013 у справі № 5019/556/12, Верхового Суду України від 29.04.2015 у справі № 903/134/13-г, Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 918/1377/16, від 12.06.2019 у справі № 927/352/18, від 10.09.2019 у справі № 918/370/18, від 28.09.2021 у справі № 910/17954/20.

Інший підхід до визначення правової природи акту приймання-передачі як доказу в справі відображений у судовій практиці: у листі Верховного Суду України від 24.11.2008 «Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у постанові Вищого господарського суду України від 26.01.2017 у справі № 911/1601/16, у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/12827/17, від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 22.05.2018 у справі № 910/12258/17, від 27.11.2018 у справі № 910/22274/17, від 20.07.2021 у справі № 911/1707/18, від 26.01.2022 у справі № 911/2525/19, від 23.02.2022 у справі № 922/2182/21.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду також наводить приклади застосування різних підходів до визначення правової природи акта приймання-передачі при розгляді справ цивільної юрисдикції. У постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 523/5169/18 суд застосовує другий із розглянутих вище підходів. Натомість у постановах від 17.05.2022 у справі № 520/2224/19-ц та від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19 Верховний Суд застосовує перший підхід.

З огляду на наведене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що в судовій практиці існує правова проблема щодо визначення правової природи акта приймання-передачі чи - то як правочину, чи як доказу в справі.

Стосовно виключної правової проблеми щодо визначення правової природи акту приймання-передачі як правочину чи як доказу у справі

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду посилається на існування різних підходів у вирішенні питання щодо правової природи акта приймання-передачі, а саме: 1) як правочину, 2) як доказу у справі, документа первинного бухгалтерського обліку - залежно від конкретних обставин справи.

Однак різна оцінка, яка надається судами акту приймання-передачі в залежності від конкретних обставин справи, сама по собі не може свідчити про існування у справі виключної правової проблеми щодо визначення правової природи цього акта.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як «акт приймання-передачі», може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок з цього приводу, у разі його необхідності для вирішення справи, повинен робити суд у межах кожної окремої справи.

ВИСНОВОК: Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.

З огляду на різні обставини справ суди доходять різних висновків щодо правової природи акта приймання-передачі. Такі висновки можуть відрізнятись один від одного, однак, зважаючи на різний контекст справ, у яких відповідні висновки зроблені, це не свідчить про їх суперечність один одному.

 

Матеріал по темі: «Акт звірки розрахунків, як доказ вчинення господарської операції»

 

Теги: акт звірки, акт звіряння, акт звірки взаєморозрахунків, акт приймання, акт передачі, первинний документ, визнання заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов