31/03/2017

Юридична значимість первинних документів при фіктивному правочині



Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: господарські операції мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

14.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 21-2239а16 в черговий раз прийшов до висновку, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця – права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв’язку з цим юридично дефектних первинних документів.
Аналогічний висновок Верховного суду України міститься у постанові від 22 листопада 2016 року у справі № 826/11397/14 (ЄДРСРУ № 63283712).
Згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-XIV).
Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням має дві обов’язкові ознаки: 1) він має містити відомості про господарську операцію;  2) підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.
ВАЖЛИВО: Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.
За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.
(!!!) Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.
Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.
Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень.
Відносно первинних бухгалтерських документів висловився Верховний суд України і в рішенні від 19 квітня 2016 року у справі № 21-4985а15 вказавши, що господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу, а сам договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.
Більше того, при вирішенні такого роду справ  акцент вищих судів робиться на те, що при розгляді конкретної справи суди доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати. Зокрема суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. (Верховний суд України, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р. та  від 04 жовтня 2016 року справа № 21-2187а16)
ВИСНОВОК: Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.
Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків
При цьому слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.
При цьому, ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені(Ухвала ВАСУ від  23 листопада 2016 р., справа № К/800/31156/13, ЄДРСРУ № 62918453 та від 30 листопада 2016 р. № К/800/32599/15, ЄДРСРУ № 63257825).

P.s. Докази, на які посилаються сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у адміністративній справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції відображеної в податковому обліку і які повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, тощо (Верховний суд України, справа № 810/6201/14 від 22.03.2016 р.).



Теги: податкові спори, налоговые споры, фіктивний контрагент, фіктивна угода, протоколи допиту свідків, первинні бухгалтерські документи, вирок, закриття кримінального провадження, ППР, НУР, оскарження податкових повідомлень – рішень, рух активів, господарські операції,  Адвокат Морозов

30/03/2017

Визнання та виконання рішення іноземного суду: арбітражна процедура



Адвокат Морозов (судовий захист)

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду задовольняється лише у разі дотримання всіх арбітражних процедур передбачених Регламентом, а також відсутністю заперечень сторін за процедурними питаннями.

22.03.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права стосовно «арбітражної процедури» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу за № 6-325цс17 висловила нижчевикладену правову позицію.
Згідно зі статтею 390 ЦПК України рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
За частиною першою статті 393 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або, відповідно до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником).
Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинно містити: ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження; ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; мотиви подання клопотання.
Статтею 396 ЦПК України передбачено, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) в інших випадках, встановлених законами України.
ВАЖЛИВО: Згідно зі статтею III Конвенції кожна Договірна Держава визнає арбітражні рішення як обов'язкові і виконує їх у відповідності з процесуальними нормами тієї території, де запитується визнання і виконання цих рішень.
Відповідно до статті V Конвенції і статті 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж.
Згідно з пунктом 22 укладеної Угоди сторони зазначили, що будь-які суперечки, непорозуміння та претензії, що виникають у зв’язку з цією Угодою, або з її порушенням, припиненням дії чи визнанням недійсності, повинні вирішуватися через арбітраж, який складається з трьох арбітрів відповідно до Регламенту Арбітражного інституту Міжнародної торгової палати.
Згідно із частиною третьою статті 12 Регламенту, якщо сторони домовилися щодо вирішення спору одноосібним арбітром, вони можуть за взаємною згодою призначити одноосібного арбітра для затвердження. Якщо сторони не призначать одноосібного арбітра протягом 30 днів з дати, коли заяву позивача до арбітражу було отримано іншою стороною або протягом додаткового строку, встановленого Секретаріатом, одноосібного арбітра призначає Суд.
Згідно із частиною другою статті II Конвенції термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі, або арбітражну угоду, підписану сторонами, або зазначене в обміні листами або телеграмами.
Відповідно до статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту. 
ВАЖЛИВО: Проведений ВСУ аналіз норм законодавства, положень Конвенції та Регламенту дає змогу дійти висновку про зміну арбітражного застереження щодо кількісного складу арбітрів за допомогою обміну листами відповідає принципу міжнародного арбітражу, а саме принципу автономії волі.
Окрім того, стаття 39 Регламенту передбачає, що якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу або іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення.
ВИСНОВОК: Отже, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду задовольняється лише у разі дотримання всіх арбітражних процедур передбачених Регламентом, а також відсутністю заперечень сторін за процедурними питаннями.

P.s. Необхідно також вказати, що Верховним судом України при розгляді справи № 6-1151цс16 узагальнено судова практика щодо визнання та виконання рішення іноземного суду з підстав не (та/або)належного повідомлення сторін процесу про участь у провадженні.
Так, згідно зі статтею 9 Угоди у виконанні рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де виклопочується виконання рішення, докази того, що вона не була повідомлена про процес.
Таким чином суд вказав, що під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом Сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення Сторін «правом на суд».




Теги: міжнародний арбітражний суд, міжнародної торгової палати, арбітражний регламент, клопотання про надання дозволу,  примусове виконання рішення іноземного суду, решение суда, визнання, виконання, арбітраж, Адвокат Морозов

29/03/2017

Відчуження майна, яке перебуває під арештом: наслідки правочину



Адвокат Морозов (судебная защита)

Укладений правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права стосовно дії у часі ухвали про забезпечення позову (арешт та заборона відчуження майна) Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2360цс16  виходила з нижчевикладеного.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України  іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
ВАЖЛИВО: При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності (відсутності) цивільних прав або майна в інших осіб.
Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про накладення арешту на майно підсудного в межах розгляду цивільного позову у кримінальній справі. Накладення арешту на майно застосовується, як спосіб забезпечення цивільного позову (стаття 152 ЦПК).
Відповідно до статей 170-175 КПК (в редакції 2012 року) передбачено підстави та порядок вирішення питання про арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок злочину.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача (цивільного позивача у кримінальній справі) від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (підсудного), щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
(!!!) Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.
Вказана позиція не нова….
Так, 18.01.2017 року Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-2552цс16, фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часі та просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16 (№ в ЄДРСРУ 57933051).
Вказаний висновок найвищої судової інстанції України щодо дійсності ухвали про забезпечення позову навіть якщо вона не зареєстрована у відповідному державному реєстрі можна використовувати для упередження незаконної реалізації майна чи вчинення будь – яких інших протиправних дій з боку не добросовісної сторони провадження.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Дорани проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року  №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року  №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
ВИСНОВОК: Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

P.s. Постановою ВСУ від 17.12.2014 року по справі № 6-140цс14 (№ в ЄДРСРУ 42576425) передбачено, що за положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ: При придбанні нерухомого майна, необхідно перевіряти його статус щодо відповідних обмежень та заборон, а також враховувати правове підґрунтя, яке слугувало підставою для реєстрації право власності на продавця (договір купівлі – продажу, дарування, судове рішення і.т.і.)



Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження арештованого майна, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав, судовий захист, Адвокат Морозов

Правовий аспект поділу між подружжям неподільної речі



Адвокат Морозов (судебная защита)

Критерій та аспекти поділу між подружжям неподільної речі.
Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16 дозволяє чітко встановити критерій та аспекти поділу між подружжям неподільної речі.
Так, відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
ВАЖЛИВО: Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (частина четверта статті 71 СК України).
Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.
Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
(!!!) Згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Така умова дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.
Отже, процедура внесення суми для відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.
ВАЖЛИВО: Суд вказав, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
ВИСНОВОК: Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п’ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
P.S. належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).
Досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна подружжя у випадку його поділу необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15.
Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:
1) час набуття такого майна,
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Застосовуючи норму права щодо належності майна до спільної сумісної власності подружжя (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16.



Теги: шлюб, сім’я, поділ майна подружжя, частка, спільна власність, приватна власність, неподільна річ,  раздел имущества супругов, судова практика, Адвокат Морозов

28/03/2017

Перехід право власності на нерухоме майно на підставі шлюбного договору


Адвокат Морозов (судовий захист)

Перехід право власності між подружжям на нерухоме та інше майно, яке підлягає державній реєстрації на підставі шлюбного договору.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.02.2017 р. у справі № 758/4906/15-ц (ЄДРСРУ № 65248511) досліджено питання переходу право власності на нерухоме майно між подружжям на підставі (виключно) шлюбного договору.
Згідно з ч. ч. 1, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
(!!!) Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Так, ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Отже принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
ВАЖЛИВО: норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
Водночас згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
При цьому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
ВИСНОВОК: В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак, на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації.
Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог:
1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 
2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обумовлені цим договором, тому укладення такого договору спрямоване не на реальне настання правових наслідків, а з іншою завідомо неправомірною метою. (наприклад: укладення шлюбного договору спрямоване на ухилення одного з подружжя від виконання рішення суду про стягнення з нього на користь позивача боргу, чим порушені права останнього).
Укладення шлюбного договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, а також не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, є порушенням частин першої та пятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним (Ухвала Верховного суду України від 15.02.2012 р. у справі  № 6-42607сво10, ЄДРСРУ № 21840063).


Теги: шлюб, шлюбний договір, брачный договор, перехід право власності, власність, нерухомість, шлюбний договір, спільна, приватна власність, дарування, купівля-продаж, реєстрація договору, судова практика, Адвокат Морозов
                                             


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.