Повторний продаж забудовником квартири (майнових прав) третій особі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування об’єкту інвестування (квартири) від третьої особи (добросовісного набувача) на користь якої забудовником повторно відчуженні майнові права

25 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 553/1091/19, провадження № 61-5086св25 (ЄДРСРУ № 128485260) досліджував питання щодо повторного продажу забудовником квартири (майнових прав) третій особі.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об`єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва.

Відповідно до частини п`ятої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з частиною шостою статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Статтею 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» визначено, що об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

(!) Майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 21 грудня 2022 року у справі № 569/5399/20 (провадження № 61-7682св21), від 01 лютого 2023 року у справі № 569/6009/19 (провадження № 61-3803св22).

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах: від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Законодавством встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб, а інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Тобто інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), у постановах Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 923/447/15.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребовувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребовувати своє майно, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).

Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.

Водночас, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи. Оскільки слід вважати, що у  інвестора виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то він має право на його витребування. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Вказана позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21)

ВИСНОВОК: Якщо спірна квартира (майнові пава на яку набув позивач за укладеним договором) перейшла у власності третьої особи, то ефективним способом захисту буде саме витребування спірного майна у добросовісного набувача з урахуванням положень статті 388 ЦК України.

Позивач також не позбавлений можливості відновити свої права шляхом стягнення з забудовника грошових коштів, які були сплачені ним на виконання інвестиційного договору та завданих збитків у зв`язку із неналежним виконанням договірних зобов`язань.

  

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах

21 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/7632/22, провадження № 61-9085св24 (ЄДРСРУ № 126021099) досліджував питання щодо визнання недійсним правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підстав статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є:

1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин;

2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої  статті 233 ЦК України.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Предметом доказування крім тяжких обставин є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 16.10.2023 у справі № 523/1323/20.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018р. у справі № 712/4728/16-ц (провадження № 61-21177св18), від 07 листопада 2018р. у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18), від 05 травня 2020р. у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), від 12 березня 2021р. у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19), від 29 березня 2021р. у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20) та від 10 серпня 2021р. у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21), від 23 листопада 2022р. у справі № 522/6715/16 (провадження № 61-546св21), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого ст. 233 ЦК України.

ВИСНОВОК: Визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність правочину вчиненого під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах»
 

 

 

Теги: правочин, угода, дарування, купівля-продаж,  недійсність, суд, наслідки, тяжкі обставини, невигідні умови, оскарження, позов, докази, висновки, правова позиція, судова практика, Адвокат Морозов, Верховний суд,

Позовна вимога до представника за довіреністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність позовної вимоги до представника за довіреністю без визнання довіреності недійсної 

24 лютого 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23 (ЄДРСРУ № 125605148) досліджував питання щодо правомірність позовної вимоги до представника за довіреністю без визнання довіреності недійсної.

Суть справи: Заявляючи вимогу про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, позивач зазначив відповідачем не лише покупця, а і повіреного, який діяв на підставі виданої позивачем довіреності. За таким складом відповідачів суд задовольнив вказану позовну вимогу. Верховний Суд з цим не погоджується.

Видача довіреності є одностороннім правочином. Позивач не заявляв вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - видачу довіреності.

Примітка: У постанові Верховного суду від 24.02.2021 у справі № 200/15072/16-ц вказано по те, що у справі за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), а не нотаріус чи нотаріальна контора!

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Частина 1 ст. 244 ЦК України визначає, що за довіреністю може здійснюватись представництво, яке ґрунтується на договорі.

Частина 5 ст. 202 ЦК України визначає, що до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Отже відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

У статті 237 ЦК України закріплено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Отже, у справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору, а не представник.  

До подібних висновків дійшов  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17, провадження № 61-329св19 та від 20 жовтня 2021 року в справі № 219/11149/18 (провадження № 61-12723св21))

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Відповідачем є та процесуальна особа, яка на думку позивача, своєю діяльністю (діями або бездіяльністю) порушила його права та до якої позивач направляє свої позовні вимоги (свій позов) звернувшись при цьому до органу суду. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому у позові має бути відмовлено саме з цієї правової підстави (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

ВИСНОВОК: У справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є саме сторона оспорюваного договору, а не представник.

 

 

Матеріал по темі: «Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника з іншою стороною»
 

 

 

 

 

Теги: правочин, довіреність, представник, угода, недійсність, договір, неотримання коштів, ціна угоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника з іншою стороною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною 

24 лютого 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23 (ЄДРСРУ № 125605148) досліджував питання щодо особливостей вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. 

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України). 

Відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. 

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову згідно зі статтею 232 ЦК України потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій «зловмисність» не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя». 

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18), від 22 квітня 2019 року у справі № 623/2518/17 (провадження № 61-22897св18) 

(!!!) Обов`язковими ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, відповідно до статті 232 ЦК України є: 1) наявність умисної змови між представником потерпілої сторони правочину і другою стороною з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень (див.: постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 541/2700/16-ц (провадження № 61-46787св18), від 08 лютого 2021 року у справі № 727/10189/17 (провадження № 61-17554св19)). 

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 (провадження № 61-11856св21) вказано, що для задоволення позову за статтею 232 ЦК України має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

ВАЖЛИВО: Укладення договору купівлі-продажу, у ситуації коли від імені продавця діє представник, саме по собі не свідчить, що наявна зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 61-30808св18). 

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 458/229/18 (провадження№ 61-5932сво22) зазначено, що: «з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва». 

Отже, тлумачення вказаних норм права свідчить про те, що для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: 1) від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; 2) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; 3) існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; 4) настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; 5) існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. 

Примітка: укладення договору купівлі-продажу, у ситуації коли від імені продавця діє представник, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем. 

Разом з тим невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного правочину, у тому числі неотримання коштів за спірним договором купівлі-продажу, само по собі також не може бути правовою підставою для визнання відповідного правочину недійсним, оскільки не свідчить про його недійсність, так як невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі правочину, не є підставою для визнання його недійсним. 

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17 (провадження № 61-14937св19), оскільки укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця. 

ВИСНОВКИ про застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України): 

Укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця. 

Неотримання продавцем грошових коштів за договором купівлі-продажу, укладеним продавцем, від імені якого діяв представник, не свідчить про недійсність договору, оскільки невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним.

 

Матеріал по темі: «Визнання судом оспорюваного правочину недійсним»

 

 

 

Теги: правочин, зловмисна домовленість, представник, угода, недійсність, договір, неотримання коштів, ціна угоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання судом оспорюваного правочину недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості та момент в часі щодо визнання судом оспорюваного правочину недійсним

24 лютого 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23 (ЄДРСРУ № 125605148) досліджував питання щодо особливостей визнання судом оспорюваного правочину недійсним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду  від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (див.: постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

(!!!) Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

ВИСНОВОК:

1)    Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним;

2)    Недійсність договору покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати;

3)    Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду;

4)  Недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність (нікчемність чи оспорюваність) правочину»

 

 

Теги: визнання нікчемного правочину недійсним, визнання права, застосування наслідків недійсності, правочин, порушення прав, поновлення, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Недійсність правочину вчиненого із застосуванням фізичного або психологічного тиску

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину недійсним з підстав вчинення останнього із застосуванням фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи

18 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/23679/17, провадження № 61-12761св23 (ЄДРСРУ № 125227964) досліджував питання щодо визнання недійсним договору на підставі ст. 231 ЦК України, тобто правочину вчиненого із застосуванням до позивача фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У частині п`ятій статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

З метою визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинно виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, а не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

З метою визнання правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов`язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише встановити, що він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину. Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду  від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16 (провадження  № 61-1182св20),  від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20), від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18, від 30 червня 2021 року у справі № 556/2085/19 (провадження № 61-7687св21).

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16 (провадження № 61-36524св18) зроблено висновок, що у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи (дефект волі) з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє дійти висновку, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого нормами статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у сукупності таких факторів як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.

ВИСНОВОК: Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 907/113/18, від 18 грудня 2024 року у справі № 640/494/18, провадження № 61-15537св23).

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність (нікчемність чи оспорюваність) правочину»

 

 

  

Теги: визнання нікчемного правочину недійсним, визнання права, застосування наслідків недійсності, правочин, порушення прав, поновлення, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов