Показ дописів із міткою єдиний соціальний внесок. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою єдиний соціальний внесок. Показати всі дописи

15/03/2021

Змінено процесуальні строки оскарження податкової вимоги по ЄСВ

 


Закон чи Кодекс? Хто головніший по процесуальним строкам – вичерпна відповідь Верховного суду… з окремою думкою  1/3 колегії суддів

05 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  640/9172/20, адміністративне провадження № К/9901/2723/21 (ЄДРСРУ № 95365872) досліджував питання хто головніший по строкам: Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" чи Кодекс адміністративного судочинства України?

Якщо коротко, то строки знов змінено: «Платник єдиного внеску для захисту своїх законних прав має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги по ЄСВ у межах строку встановленому КАС України, а не Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування"».

Відповідно до частини першої статті 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС).

Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI), як зазначено в його преамбулі, є нормативно-правовим актом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Згідно з абзацами четвертим - шостим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.

Порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

У разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку (абзаци восьмий, дев`ятий частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI).

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску може бути оскаржена до суду протягом 10 календарних днів з дня, коли особа, якої стосується вимога, дізналася (або могла дізнатися) про порушення своїх прав.

При виборі норми права, яка підлягає застосуванню, суд першої інстанції врахував висновок Верховного Суду щодо застосування норми частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI у подібних правовідносинах  у постановах від 17.07.2019 у справі № 0740/1005/18, від 06.08.2019 у справі № 480/106/19.

Проте Верховний суд вказує, що  суди попередніх  інстанцій не врахували, що за змістом преамбули Закону № 2464-VI цей Закон може, зокрема, встановлювати особливості адміністративної процедури досудового врегулювання спорів, але не може визначати  порядок судового оскарження з порушенням гарантій платника єдиного внеску.

ВАЖЛИВО: Закон №2464-VI не передбачає застосування обмежувального (присічного) строку в 10 днів для оскарження до суду вимоги про сплату недоїмки з єдиного соціального внеску.

Платник єдиного соціального внеску для захисту своїх прав і законних інтересів має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС України, а не статтею 25 Закону №2464-VI.

Такий висновок щодо строку звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)  з  єдиного внеску зроблено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, від 25.02.2021 у справі № 580/3469/19 (ЄДРСРУ № 95240811).

При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку вимоги про сплату боргу (недоїмки) з  єдиного внеску після застосування процедури адміністративного оскарження вимоги: «…строк, протягом якого особа може звернутися до суду після застосування процедури досудового оскарження вимоги фіскального органу про сплату єдиного внеску складає три місяці з дня отримання платником рішення органу доходів і зборів вищого рівня, прийнятого за наслідками розгляду відповідної скарги», це не змінює підхід до застосування строку звернення до суду з позовами у такій категорії справ і у випадку, якщо вимога не була оскаржена в адміністративному порядку.

Примітка: У цій постанові Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду відступив від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 31 січня 2019 року у справі № 802/983/18-а, від 8 серпня 2019 року у справі № 480/106/19, від 19 березня 2020 року у справі №140/1757/19, від 28 травня 2020 року у справі № 200/11547/19-а, від 11 лютого 2021 року у справі №580/3380/19 та інших з аналогічною правовою позицією.

Окрім цього, з цього питання ще існує окрема думка суддів  Касаційного  адміністративного суду у складі Верховного Суду Гімона М. М., Гусака М. Б., Пасічник С. С., Усенко Є. А., Юрченко В. П. від 25 лютого 2021 року у справі № 580/3469/19 (ЄДРСРУ № 95241268), однак…

ВИСНОВОК: Платник єдиного внеску для захисту своїх законних прав, свобод і законних інтересів відповідно до принципу in dubio pro tributario (пріоритет з найбільш сприятливим для особи тлумаченням норми права) має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС України (3-ри місяці при досудовому оскаржені та 6-ть місяців – безпосередньо до суду) , а не статтею 25 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (10 днів).

 

Матеріал по темі: «Строки звернення до суду з позовом про скасування податкової вимоги по ЄСВ»

 


Теги: ЄСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов


01/08/2020

«Сплячі» ФОП, які зареєстровані до 2004 р. можуть не платити ЄСВ


Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: «сплячі» ФОП, які зареєстровані до 2004 та не підтвердженні до 03.03.2012 р., можуть не платити ЄСВ

01 липня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 260/81/19, провадження № 11-118апп20 досліджувала питання щодо не сплати ЄСВ «сплячими» ФОП.

За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі N 405/7/17 (провадження N 61-33985св18), з набранням чинності Законом N 755-IV пов'язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

01 липня 2004 року набрав чинності Закон N 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини першої статті 42 Закону N 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом N 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону N 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону N 755-IV).

03 березня 2011 року набрав чинності Закон N 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону N 755-IV.

Пунктами 2-4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.

(!!!) Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.


Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року N 1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру" (далі - Закон N 1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону N 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

До того ж Законом N 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI.

З пояснювальної записки до проекту Закону N 1155-VII вбачається, що Закон N 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, Законом N 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб'єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону N 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом N 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб'єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.

Також у пояснювальній записці до проекту Закону N 1155-VII указано, що реалізація Закону N 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:

1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб'єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону N 755-IV;

2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб'єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.

Основною метою проекту Закону N 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.

Для досягнення цієї мети Законом N 1155-VІІ внесені зміни до розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання", які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами N 2390-VI та N 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року N 592-IX "Про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо усунення дискримінації за колом платників" (далі - Закон N 592-IX), відповідно до положень якого розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2464-VI доповнено пунктом 9-15.

Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону N 2464-VI (у редакції Закону N 592-IX)підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом N 592-IX з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом N 592-IX, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом N 592-IX, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом N 592-IX. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.

З пояснювальної записки до проекту Закону N 592-ІХ убачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов'язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об'єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом N 755-IV виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, а отже виключає і можливість формальної та фактичної участі платника  у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.



P.s. З 3 червня 2020 року діє механізм списання недоїмки по ЄСВ за 2017- 2020 роки для «сплячих» ФОП (стосуються списання сум недоїмки платникам ЄСВ з числа фізичних осіб – підприємців на загальній системі оподаткування і осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність)









Теги: ЄСВ, спящий фоп, сплячий фоп, сплата ЄСВ, ЕСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

06/06/2020

Сплата подвійного ЄСВ самозайнятою особою, яка перебуває в трудових відносинах


Сплата роботодавцем єдиного соціального внеску  виключає обов`язок штатного працівника, який суміщає трудові відносини із адвокатською діяльністю (самозайнятої особи) сплачувати єдиний соціальний внесок

04 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/9527/19, адміністративне провадження №К/9901/2528/20 (ЄДРСРУ № 89627471) досліджував питання щодо сплати подвійного ЄСВ самозайнятою особою, яка перебуває в трудових відносинах.

За  визначенням, наведеним у  підпункті      14.1.226 пункту     14.1     статті     14 Податкового кодексу України     (далі -     ПК України), самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

Незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Згідно з підпунктом     14.1.195     пункту     14.1     статті     14 ПК України     працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

За приписами   статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно зі  статтею 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року №5076-VI     (надалі  також - Закон №5076-VI) адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до частини третьої статті 4, частини першої статті 13 Закону №5076-VI     адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.

Отже, проаналізувавши наведені вище положення ПК України  та Закону №5076-VI, вбачається, що фізична особа, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність, у тому числі й адвокатську, підлягає взяттю на облік у контролюючому органі. Поряд із тим особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, вважається самозайнятою лише за умови, що вона не є найманим працівником. Такий висновок випливає із буквального тлумачення положень підпункту     14.1.226     пункту     14.1 статті 14 ПК України.

Аналогічного висновку дійшов суд касаційної інстанції у постанові від 27 травня 2020 року у справі №500/576/19.

У свою чергу, адвокат може здійснювати свою діяльність у таких організаційних формах: індивідуально, у складі адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання. Водночас, посада юриста на підприємстві (установі, організації), що не займається адвокатською діяльністю, в такому переліку відсутня, а тому адвокат, який працює за трудовим договором на подібній посаді не зможе відобразити це місце роботи в Єдиному реєстрі адвокатів України і буде змушений обрати у ньому інформацію щодо своєї індивідуальної адвокатської діяльності, як єдиний із дозволених Законом  варіантів організаційних форм діяльності адвоката.

Тобто адвокат, який працює за трудовим договором на такій посаді, одночасно перебуває у двох статусах: з одного боку - найманого працівника, який працює за трудовим договором, а з іншого - адвоката, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально.

Більш того, якщо адвокат обирає індивідуальну діяльність, цьому кореспондує обов`язок стати на облік в контролюючому органі та сплачувати єдиний соціальний внесок на умовах, визначених     Законом України від 8 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (надалі також Закон №2464-V); якщо ж особа працює за трудовим договором, платником єдиного внеску за неї, відповідно до цього ж Закону, є її роботодавець (підприємство, установа та організація, яке використовує працю фізичної особи на умовах трудового договору або на інших умовах, передбачених законодавством). При цьому база нарахування єдиного соціального внеску для означених вище платників податку є різною (сума нарахованої працівникові заробітної плати та сума доходу (прибутку), отриманого від незалежної професійної діяльності).

Так, відповідно до пункту 2 частини першої     статті 1 Закону № 2464-VI     єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI  дія  цього Закону  поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI     платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI  до платників єдиного внеску віднесено також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої  статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
-для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої     статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до     Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення незалежної професійної діяльності, яку особа у відповідні періоди фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за чинними видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відтак, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З урахуванням встановлених обставин та зазначених нормативно-правових положень можна дійти висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм  Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем) суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Якщо самозайнята особа є застрахованою, і єдиний внесок за нього у відповідний період нараховує та сплачує роботодавець в розмірі не менше мінімального, це виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску платником ще і як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, проте не отримувала дохід від неї у відповідному періоді.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 5 грудня 2019 року (справа №260/358/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 27 лютого 2020 року (справа №0440/5632/18), від 28 травня 2020 року (справа №200/10723/18-а).

ВИСНОВОК: Самозайнята особа зобов’язана сплачувати ЄСВ лише за умови, якщо вона не є найманим працівником.


P.s. В газеті "Голос України" опубліковано Закон «Про внесення змін до Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» № 592-ІХ згідно з яким, самозайнятих осіб та ФОП, які мають основне місце роботи, звільнять від сплати за себе єдиного соціального внеску за місяці, за які роботодавець сплатив страховий внесок за них, з 1 січня 2021 року.





Теги: фоп, фізична особа підприємець, самозайнята особа, незалежна діяльність, податки, найманий працівник, єсв, єдиний соціальний внесок, єдиний внесок, трудові відносини, работодавець,  судова практика, Адвокат Морозов

30/05/2020

Строки звернення до суду з позовом про скасування податкової вимоги по ЄСВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги контролюючого органу про сплату єдиного внеску

28 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/11547/19-а, адміністративне провадження №К/9901/2172/20 (ЄДРСРУ № 89488576) досліджував питання щодо процесуальних строків звернення до суду з позовом про скасування вимоги контролюючого органу про сплату єдиного внеску.

Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

При цьому процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.

За загальним правилом перебіг строку звернення до адміністративного суду починається з дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла та повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За змістом частини першої статті 123 КАС України в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Отже, необхідною передумовою залишення позовної заяви без руху є недотримання визначеного чинним законодавством строку звернення до суду.

Частиною другою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень. Для звернення до адміністративного суду з позовами у спорах за участю суб`єктів владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства та позовами у спорах, що виникають у зв`язку з проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу, встановлюється тримісячний строк з дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, положення процесуального закону передбачають виняток щодо обрахування загального строку звернення до суду у разі якщо такий встановлений іншими  спеціальними законодавчими актами.

Так, правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 2 Закону ).

В частині ж другій  статті 2 Закону закріплено, що принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску визначаються виключно цим Законом.

(!!!) Відтак, спеціальним законодавчим актом, що визначає  строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату єдиного внеску, є саме Закон.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституція України, таким чином, надає громадянам право безпосередньо звертатися до суду із скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, однак положення Оновного закону не визначають спеціальних строків звернення до суду у справі про оскарження вимоги про сплату боргу з єдиного соціального внеску.

Пунктом 4 частини першої статті 6 цього Закону визначено наявність у платника єдиного внеску права оскаржувати в установленому законом порядку рішення органу доходів і зборів та Пенсійного фонду та дії, бездіяльність його посадових осіб.

Відповідно до положень абзацу 4 частини четвертої статті 25  Закону платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку (абзац 5 частини четвертої статті 25  Закону).

Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску (абзац 6 частини четвертої статті 25 Закону ).

Абзацом 8 частини четвертої статті 25 Закону визначено порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

За змістом  абзацу 9 частини четвертої статті 25 Закону  у разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку.

Отже, зміст наведених норм дає підстави для висновку, що встановлений абзацом 9 частини четвертої статті 25 Закону строк для платника податків, протягом якого останній може оскаржити вимогу в судовому порядку у взаємозв`язку із положеннями статті 122 КАС України, становить десять днів з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом,  зокрема у постановах від 31 січня 2019 року у справі №802/983/18-а, від 17 липня 2019 року у справі №0740/1050/18, від 08.08.2019 року у справі №480/106/19, від 12 лютого 2020 року у справі №480/1192/19, від 19 березня 2020 року у справі №140/1757/19.

ВИСНОВОК: При оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI, строк звернення до адміністративного суду, визначений приписами пункту 56.18 статті 56, статті 102 ПК України, не застосовується.

Отже, платник податків має право оскаржити рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону №2464-VI, в судовому порядку протягом 10 днів з дня надходження відповідного рішення.






Теги: ЄСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

31/03/2020

Подвійна сплата ЄСВ ФОПом, який одночасно є найманим працівником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність сплати ЄСВ за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2214/19, адміністративне провадження №К/9901/717/20 (ЄДРСРУ № 88461023) досліджував питання щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Згідно зі статтею 2  Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

В пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито  поняття застрахованої особи  як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників  як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

(!!!) Водночас, відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець) саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення законодавства щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постанові від 04.12.2019 в адміністративній справі №440/2149/19 та  від 23.01.2020 у справі №480/4656/18.

ВИСНОВОК: Законодавство України не містить положень про необхідність сплати з 1 січня 2017 року єдиного соціального внеску за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у від 27 лютого 2020 року (справа №0440/5632/18) та 05 березня 2020 року (справа №460/943/19).






Теги: фоп, фізична особа підприємець, самозайнята особа, незалежна діяльність, податки, найманий працівник, єсв, єдиний соціальний внесок, єдиний внесок, трудові відносини, работодавець,  судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.