Момент з якого нерухоме
майно, яке було спільною сумісною власністю подружжя, втрачає цей статус
19
травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
361/2822/17, провадження № 61-13609св19 (ЄДРСРУ № 89345577) досліджував
питання щодо моменту з якого майно, яке було спільною сумісною власністю
подружжя, втрачає цей статус.
Згідно
зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині
та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один
з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства,
догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Конструкція
норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності
подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена
презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення
правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в
судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування
презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така
правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня
2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах
Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №
235/9895/15-ц, від 06 лютого 2018 року у справі №
235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №
404/1515/16-ц.
Такий
правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від
21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17
та підтриманий 12 травня 2020 року Верховним Судом в рамках справи № 381/426/17, провадження № 61-19161св19 (ЄДРСРУ №
89180486), від 06 травня 2020 року у справі №
367/2125/17, провадження № 61-40278св18 (ЄДРСРУ № 89153928) та ін.
У
частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної
сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з
цивільного обороту.
Так,
навіть об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути
визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням
часток. При цьому, суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного
будівництва за кожною зі сторін.
Аналогічний
правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України у постановах
від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13,
від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15,
від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.
Згідно
із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння,
користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної
власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За
змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче
провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання
рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових
осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень
судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах
повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими
актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також
рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно
до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового
виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно
(майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності,
об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права)
боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать
боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід
боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у
рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке
належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення
боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;
та інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Звернення
стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з
рахунків) та примусовій реалізації (частина перша статті 48 Закону України «Про
виконавче провадження»).
Згідно
з абзацом першим частини першої, частинами шостою, восьмою і дев`ятою статті 61
Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім
майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та
майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється
шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на
третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує
йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна,
конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити
за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня
надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний
рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця
різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають
стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму
боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок
перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження,
задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи,
а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною
третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу
в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої
передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого
оформлення стягувачем права власності на таке майно.
Аналогічний
правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26
лютого 2019 року у справі № 910/3507/18
(провадження № 12-243гс18).
Статтею
41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися
і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої
діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному
законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати
шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно
із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не
заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим
правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття
права власності не встановлена судом.
ВИСНОВОК: Нереалізоване на електронних торгах
нерухоме майно, з часу його передачі державним виконавцем стягувачу на підставі
акту, за іншим спором втрачає статус спільного сумісного майна та вибуває з
володіння подружжя на підставі проведених виконавчих дій, а отже єдиною
правовою підставою повернення майна у статус «спільного майна подружжя» є встановлення
судом незаконності набуття права власності.
Матеріал по темі: «Порядок, умови та судова практика проведення електронних торгів»
Немає коментарів:
Дописати коментар