Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незазначення у виконавчому листі ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8020/16, адміністративне провадження №К/9901/33557/18 (ЄДРСРУ № 89217726) досліджував питання щодо вимог до виконавчого документа щодо зазначення в ньому ідентифікаційного коду юридичної особи боржника

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV (попередня редакція Закону) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Згідно з частиною першою статті 6 вказаного Закону державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

В свою чергу стаття 2 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII визначає, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Приписи наведених норм кореспондують з критеріями, на відповідність яким адміністративні суди перевіряють рішення, дії та бездіяльність суб`єктів владних повноважень, що визначались частиною 3 статті 2 КАС України, а також узгоджуються із положеннями частини другої статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вирішуючи питання наслідків незазначення у виконавчому листі ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи, варто вказати таке.

Положеннями статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV передбачалось, що у виконавчому документі зазначається, зокрема, ідентифікаційний код суб`єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб).

Перелік підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження було наведено у статті 26 вказаного Закону, пунктом 6 частини першої якої передбачено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону.

Верховний Суд України, вирішуючи питання незазначення певних даних про особу боржника, у своїй постанові від 21 травня 2014 року (справа №6-45цс14) дійшов висновку, що відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

Така правова позиції викладена і у постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-62цс14.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц (провадження № 61-331св18) зроблено висновок, що «згідно з частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну. Тому відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання».

Такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/7439/14-ц (провадження № 61-31681св18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (адміністративне провадження № К/9901/21841/18).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 487/3774/16-ц (провадження № 61-42083св18) зробив аналогічний висновок з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14.

Таке правозастосування викладене в постанові Верховного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 175/3554/14-ц (ЄДРСРУ № 88790694).

Матеріал по темі: «Відсутність у виконавчому листі деяких особистих даних боржника»

До того ж Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV надавав право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну (пункт 3 частина третя статті 11 цього Закону).

Зазначена правова позиція була підтримана й Верховним Судом у постанові від 5 вересня 2019 року (справа №810/3107/15).

Аналогічним чином питання зазначення/незазначення ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи врегульовано і в Законі України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII, відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 якого, у виконавчому документі зазначаються ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Відмінність полягає в тому, що наслідком невідповідності виконавчого документа вимогам, передбачених статтею 4 вказаного Закону, стало його повернення стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 6 частина четверта статі 4 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII).

Водночас  пункт 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII також передбачає право державного виконавця з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

ВИСНОВОК: З огляду на аналогічне правове регулювання спірних правовідносин чинним та попереднім Законами України «Про виконавче провадження», зокрема, в частині вимог до виконавчого документа щодо зазначення в ньому ідентифікаційного коду юридичної особи боржника, Верховний Суд не вбачає перешкод для застосування правових позицій та висновків, які викладені вище.

Матеріал по темі: «Дискреційні повноваження ДВС: відкриття провадження без коду боржника»

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов

Триваюче правопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення триваючого правопорушення та момент його припинення

Триваюче правопорушення - це проступок, пов`язаний з тривалим, неперервним невиконанням обов`язків, передбачених законом. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов`язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану за якого об`єктивно існує цей обов`язок, виконанням обов`язку відповідним суб`єктом або припиненням дії відповідної норми закону.

Подібна правова позиція щодо застосування норм права викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 25.03.2008 у справі №21-2343во07 та у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 804/401/17, від 23 листопада 2018 року у справі № 489/4756/16-а, від 11 листопада 2019 року у справі № 487/4899/15-а, від 30 січня 2020 року у справі № 133/1173/17, від 28 квітня 2020 року у справі № 822/973/17, від 15 травня 2020 року у справі № 361/6571/16-а.

Отже, триваючими визнаються правопорушення, які, почавшись з протиправної дії або бездіяльності, здійснюються безперервно шляхом невиконання обов`язку. Початковим моментом такого діяння може бути активна дія або бездіяльність, коли винний або не виконує конкретний покладений на нього обов`язок, або виконує його неповністю чи неналежним чином (Постанова Верховного суду від 04 травня 2020 року у справі № 1540/3613/18, від 30 квітня 2020 року у справі № 461/6241/17).

А згідно положень статті 38 КУпАП строк притягнення до відповідальності, у такому випадку, повинен обчислюватись починаючи з моменту виявлення такого правопорушення відповідним органом.

Коли платник податків має право не надавати відповідь на запит податкового органу?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо запит складено з порушенням вимог ст. 73 Податкового кодексу України, платник податків звільняється від обов`язку надавати відповідь на такий запит

12 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/2578/19, адміністративне провадження №К/9901/9037/20 (ЄДРСРУ № 89191143) досліджував питання, коли платник податків звільняється від обов’язку надати відповідь на запит контролюючого (фіскального) органу.

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Підпунктом 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України визначено, що документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Виходячи з аналізу наведених правових норм,   документальна планова виїзна перевірка проводиться на підставі наказу керівника контролюючого органу та за наявності підстав для її проведення, а право на проведення такої перевірки виникає за умови завчасного надіслання до початку перевірки платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

Відповідно до положення підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється у разі якщо виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено виявлену недостовірність даних та відповідну декларацію протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Отримання податкової інформації контролюючими органами регламентується статтею 73 Податкового кодексу України та постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 "Про затвердження Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом" (далі - Порядок).

Пунктом 73.3 статті 73 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Такий запит підписується керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу і повинен містити:1) підстави для надіслання запиту відповідно до цього пункту, із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу.

Так, відсутність печатки на письмовому запиті направленому контролюючим органом на адресу позивача неможна віднести до недоліків, випадково допущених при їх оформленні.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду висловленого під час розгляду аналогічних правовідносин (постанова від 26.02.2019, справа №826/9082/15, адміністративне провадження №К/9901/7347/18 та від 16 квітня 2020 року у справі № 812/1681/16, адміністративне провадження №К/9901/41816/18 (ЄДРСРУ № 88832458).

Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з підстав, зокрема, за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

За змістом пункту 10 Порядку встановлено, що запит щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин оформляється на бланку органу державної податкової служби та підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються:  посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації, що запитується, та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

Аналіз зазначених положень податкового законодавства свідчить про те, що запит податкового органу про надання відповідної інформації платником податків повинен визначати конкретні підстави, тобто, наявність чітко окреслених обставин, які свідчать про порушення платником податків податкового законодавства. Без повідомлення вказаних фактів платник податків не має об`єктивної можливості надати будь-які пояснення та їх документальне підтвердження.

Наприклад, 14 лютого 2020 року в рамках справи № 820/2763/16, адміністративне провадження №К/9901/41500/18 (ЄДРСРУ № 87601768) Верховний Суд вказав, що посилання контролюючого органу в запиті виключно на відсутність факту реального здійснення  фінансово господарських операцій ТОВ по взаємовідносинам з ТОВ 2 та подальшого ланцюга постачання без будь-якої конкретизації господарських операцій та сум на які виявлено розбіжності, без чітких посилань на конкретну податкову звітність та підстави з якими податковий орган пов`язує наявність у позивача недостовірних даних у податковій звітності не може вважатися запитом оформленим у відповідності до положень податкового законодавства та свідчити про правомірність визначених  контролюючим органом підстав для ініціювання надіслання запиту в порядку пункту 73.3 статті 73 Податкового кодексу України, та в подальшому видачі спірного наказу».

Отже, якщо зі змісту запиту неможливо встановити яким чином на підставі аналізу податкової інформації можна встановити відсутність реального здійснення операцій, як і конкретні обставини, на підставі яких контролюючий орган встановив порушення платником  податкового законодавства, то відповідь надати фактично неможливо. Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 31 травня 2019 року у справі №813/1041/18.

Верховним Судом у постанові від 28 березня 2019 року по справі №813/1259/18 вказується наступне: «…Верховний Суд зазначає, що вимоги, які висуваються до змісту запиту є нормативно визначеними і поширювальному тлумаченню не підлягають…  …Суд зазначає, що використання податкової інформації як привід для направлення запиту платнику податків є правомірним, разом з тим наявність такої інформації сама по собі не позбавляє податковий орган обов`язку дотримуватися законодавчо встановлених вимог щодо форми та змісту відповідного запиту. Призначаючи перевірку з підстав ненадання відповіді на такі обов`язкові запити, податковий орган також зобов`язаний наводити конкретний підпункт та пункт статті 78 Податкового кодексу України, а не підміняти один підпункт іншим…».

ВИСНОВОК: Якщо запити податкового органу отримані без печатки або необґрунтовані щодо того, які саме порушення податкового законодавства були вчинені платником податків, в зв`язку з чим такий платник податків об`єктивно позбавлений можливості надати письмові пояснення щодо таких можливих порушень та надати документальні підтвердження, які спростовують факти таких порушень, то платник податків звільняється від обов’язку надати відповідь на запит контролюючого (фіскального) органу.

Така правова позиція відповідає висновкам  Верховного Суду, висловленим, зокрема у постановах від 26 лютого 2019 року у справі № 826/9082/15, від 20 грудня 2019 року у справі № 520/2207/19, від 25 березня 2019 року у справі №806/4875/14 та від 17 липня 2019 року у справі №808/553/18.

Матеріал по темі: «Обов`язкові елементи податкового запиту»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, запит на інформацію, податковий запит, запит фіскального органу, налоговый запрос, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Розірвання договору оренди земельної ділянки у зв’язку з неузгодженою суборендою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Передача орендованих земельних ділянок у користування іншій особі без згоди орендодавців є підставою для розірвання договору

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 13 травня 2020 року в рамках справи № 277/860/18, провадження № 61-5347св19 (ЄДРСРУ № 89238215), 01 квітня 2020 року у справі № 277/691/18, провадження № 61-10276св19 (ЄДРСРУ № 88692380), 29 січня 2020 року у справі № 548/384/18, провадження № 61-5407 св 19 (ЄДРСРУ № 87334313) та ін. досліджував питання щодо можливості розірвання договору оренди земельної ділянки у зв’язку з неузгодженою суборендою.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4  ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За положеннями статті 773 ЦК України наймач зобов`язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Наймач має право змінювати стан речі,  переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця.

Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму (стаття 774 ЦК України).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (стаття 21 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до положень статті 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

У пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Отже, згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України «Про оренду землі» одним з  визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановлених договором розмірі, строку та порядку. Систематична несплата орендної плати за користування земельною ділянкою, вказує на систематичне порушення умов договору оренди земельної ділянки і може бути підставою для його розірвання.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що її земельну ділянку використовує інша особа.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд України у постановах: від 12 грудня 2012 року № 6-146 цс 12, від 28 вересня 2016 року № 6-977 цс 16, від 11 жовтня 2017 року № 6-1449 цс 17 і вони не змінювалися.

За правилом частини шостої статті 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Положеннями статті 8 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця (крім випадків, визначених законом). Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року у справі № 6-161цс13, за змістом статей 24 та 25 Закону України «Про оренду землі» припинення орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки та передача третім особам функцій з її обробітку й оплати орендної плати орендодавцю виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем, та є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки за статтею 32 Закону України «Про оренду землі».

Аналогічний висновок міститься у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 133/158/16-ц (провадження № 61-21693сво18).

ВИСНОВОК: Передача орендованих земельних ділянок у користування іншій особі без згоди орендодавців та відповідного погодження в угоді є підставою для розірвання договору.

Матеріал по темі: «Момент набрання чинності договору оренди землі»

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

Стягнення виконавчого збору з урахуванням змін до ЗУ «Про виконавче провадження»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення виконавчого збору з урахуванням змін редакцій Закону України «Про виконавче провадження» у період існування заборгованості боржника

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/685/19, адміністративне провадження №К/9901/12103/19 (ЄРСРУ № 89217659) досліджував питання щодо стягнення виконавчого збору з урахуванням змін редакцій Закону України «Про виконавче провадження» у період існування заборгованості боржника.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №1404-VІІІ).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 5 Закону №1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно зі статтею 10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону №1404-VІІІ виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною п`ятою вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній до 28 серпня 2018 року) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також частиною дев`ятою статті 27 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

За правилами частини п`ятої вказаної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Приписами статей 40, 42 Закону №1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно частиною четвертою статті 42 Закону №1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

(!!!) Отже, з аналізу вищенаведених норм Закону №1404-VІІІ слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

Тому, при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

З 28 серпня 2018 року частину другу статті 27 Закону №1404-VІІІ змінено, (Законом України №2475-VIII від 3 липня 2018 року) та визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Тобто, в даній справі з урахуванням редакцій Закону №1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості боржника база обрахунку виконавчого збору змінювалась.

Верховний Суд у постановах від 19.06.2019 р. по справі № 824/172/18-а та від 28.02.2019 р. по справі № 819/1116/17, а також Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 р. по справі № 2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 88601610) зазначає, що при стягненні виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачеві за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Суд касаційної інстанції (постанова від 21.03.2020 року у справі №2540/3203/18, від 16.04.2020 у справі №640/8425/19 (ЄДРСРУ № 88814982)) висловив правову позицію, відповідно до якої системний аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку, що основана винагорода приватного виконавця за своїм призначенням є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі. При цьому, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

ВАЖЛИВО: Так, у період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив - 10 відсотків фактично стягнутої суми, тоді як, у період після 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору складав - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.

Положення статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній у період до 28 серпня 2018 року) зменшували відповідальність боржника, в порівнянні з нормами статті 27 Закону №1404-VІІІ (у редакції чинній з 28 серпня 2018 року), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми що підлягає примусовому стягненню.

ВИСНОВОК: З урахуванням того, що зміни внесені Законом України «Про виконавче провадження» погіршили становище боржника, а також те, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за наказом суду, Верховний Суд вважає, що у державного виконавця були відсутні правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору.

P.s. При вирішенні питання щодо юрисдикції цього спору слід керуватися правовим висновком Великої Палати Верховного Суду (викладений в постановах від 11.09.2019 у справі №925/138/18, від 07.02.2019 у справі №927/769/16) про те, що судове оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця щодо стягнення виконавчого збору (основної винагороди) та/або витрат на проведення виконавчих дій здійснюється в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, суд якої юрисдикції видав виконавчий документ.

Матеріал по темі: «Умови стягнення виконавчого збору…змінюються»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Звільнення від сплати земельного податку ФОП-спрощенця

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови за яких фоп – спрощенець може бути звільнений від сплати земельного податку?

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/13115/16, адміністративне провадження №К/9901/31504/18 (ЄДРСРУ № 89217665) досліджував питання щодо умов звільнення від сплати земельного податку ФОП-спрощенця.

У відповідності до ст. 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Підпунктом 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України плата за землю -обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно з підп.  14.1.72 п. 14.1 ст. 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи (підп.  16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України).

Відповідно до підп. 269.1.1, 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

За приписами підп. 270.1.1 п   270.1 ст.   270 ПК України визначено, що об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до п. 286.1 ст. 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Згідно з п. 287.6 ст. 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

За п. 287.7 ст. 287 ПК України установлено, що у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

У ч. 1, 2 с. 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Із вказаних вище законодавчих норм убачається, що особа, яка придбала будівлю, має сплачувати земельний податок на загальних підставах за земельну ділянку, на якій розташовано таку будівлю, з урахуванням прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. При цьому, обов`язок зі сплати земельного податку для фізичної особи-власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй прав, у разі набуття нею статусу суб`єкта господарювання, діяльність якого пов`язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Відповідно до п. 291.3 ст. 291 ПК України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

Пунктом 291.2 ст. 291 ПК України передбачено, що спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених п. 297.1 ст. 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У п. 269.2 ст. 269 ПК України також передбачено, що суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

Згідно з підп. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у п. 297.1 ч. 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

(!!!) Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Водночас, можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Поряд з цим, правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2015 року (справа №21-2352а15), а також Верховним Судом у постановах від 13, 19 та 26 червня 2018 року, від 15 лютого 2019 року та від 06 лютого 2020 року (справи №№ 826/14615/16, 814/3427/13-а, 826/10930/13-а, 826/9948/16, №820/3488/16 відповідно).

У межах даних правовідносин спірним є питання застосування положень пп. 297.1.4 п. 297.1 ст. 297 ПК України щодо звільнення платника від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку).

Таким чином, умовою несплати земельного податку за спрощеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності.

Отже, необхідно розмежовувати поняття «використання в господарській діяльності нежитлового приміщення», та «використання в господарській діяльності земельної ділянки».

ВИСНОВОК: Обов`язок сплати земельного податку виникає у платника з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (нежитлові приміщення) й спрощена система оподаткування, як і використання цієї нерухомості (а не самої земельної ділянки на якій вона розташована) у провадженні господарської діяльності, не звільняє останнього від виконання податкових зобов`язань.

З урахуванням зазначеного вище, у платника податків постає питання: як та яким доказами довести суду, що земельна ділянка використовується у господарській діяльності?

Примітка: Визначення терміну «господарська діяльність» дає зрозуміти, що земля вважається задіяною в господарській діяльності, якщо її використання направлене на отримання доходу…

Матеріал по темі: «Умови за яких ФОП-спрощенець звільняється від сплати земельного податку»

Закінчення виконавчого провадження з підстав неможливості виконати рішення суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт неможливості або ухилення від виконання рішення суду боржником не є підставою закінчення виконавчого провадження

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 408/7181/16-а, адміністративне провадження №К/9901/21742/18 (ЄДРСРУ № 89217677) та від 29 січня 2020 року у справі № 127/2606/17, адміністративне провадження № К/9901/2139/18 (ЄДРСРУ № 87268897)  досліджував питання щодо неможливості виконання рішення суду боржником, як підстава для закінчення виконавчого провадження.

Згідно ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)  - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.18 Закону, виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до п.11 ч.1 ст.39 Закону виконавче провадження підлягає закінченню у разі: надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону.

Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначений ст. 63 Закону.

Так, за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Згідно ст.75 Закону, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Отже, чинним законодавством визначено певний порядок та механізм виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії та міра відповідальності за невиконання рішення зобов`язального характеру.

(!!!) Однак вчинення дій визначених ст. 63 Закону, як то, накладення штрафу та направлення повідомлення до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем вжито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання.

Накладення штрафу та направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника у порядку Закону України «Про виконавче провадження» не є єдиними та останніми діями після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій з виконання рішення суду, після яких державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо притягнення боржника до відповідальності (накладення штрафу), а також повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду.

Відтак, здійснюючи примусове виконання судових рішень немайнового характеру, за якими боржники зобов`язані особисто вчинити певні дії, державний виконавець має право здійснювати інші заходи примусового характеру, оскільки не вийде за межі наданих йому повноважень та не буде діяти не у спосіб, встановлений Законом, оскільки сам факт неможливості виконати рішення суду боржником не є підставою закінчення виконавчого провадження.

Законом встановлений окремий порядок, який передбачає винесення постанови про закінчення виконавчого провадження після внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до кримінальної відповідальності,  однак судова практика свідчить про те, що вказане не є підставою для закінчення виконавчого провадження, а вказує лише про вжиття виконавцем  передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постановах від 18 червня 2019 року (справа № 826/14580/16), від 10 вересня 2019 року (справа №320/1801/16-а(2а/320/96/16)).

Матеріал по темі: «Накладення штрафу на боржника у виконавчому проваджені»

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, відповідальність боржника, штраф, притягнення до відповідальності, невиконання судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов