Доведення факту фактичного володіння нерухомістю для примусового стягнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення факту фактичного володіння нерухомістю, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, для звернення примусового стягнення

05 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 205/2944/21, провадження № 61-7511 св 25 (ЄДРСРУ № 131537427) досліджував питання щодо доведення факту фактичного володіння нерухомістю, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, для звернення примусового стягнення.

Верховний Суд неодноразово досліджував і надав тлумачення нормам права про таку правову конструкцію як «право володіння нерухомим майном» й зазначав, що цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181 цс 18).

В іншій постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц, провадження № 14-58цс22, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).

У справі, яка Верховним Судом переглядається, спір виник щодо квартири, яка є предметом спадкування. Спадкування здійснюється, у тому числі, у судовому порядку. Судом установлено, що за рішенням суду, що набрало законної сили, на спірну квартиру судом визнано право власності в порядку спадкування за законом за іншою особою і зареєстрована в установленому законом порядку в цілому.

ВИСНОВОК: Зазначене унеможливлює те, що право власності на цю квартиру (на 1/2 частку) може бути зареєстровано ще й за боржником, що є вимогою частини десятої статті 440 ЦПК України, навіть незважаючи на наявність судового рішення, яким його відмову від спадщини визнано недійсною.

Адже після цього слід ще в судовому порядку оспорити право власності на всю квартиру й визнати таке право на спадкування частки у квартирі за боржником і лише після цього ставити питання, що він не реєструє за собою право власності.

 

  

  

Матеріал по темі: «Стягнення на незареєстроване нерухоме майно боржника»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення на незареєстроване нерухоме майно боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку

31 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/8374/13-ц, провадження № 61-9509св25 (ЄДРСРУ № 131426129) досліджував питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

У частині першій статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 цього Закону).

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Згідно з частиною п`ятою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Згідно з частиною десятою статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Положення ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» містять визначення термінів, у тому числі державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Верховний Суд у постанові від 24.01.2020 у справі №910/10987/18 зазначив, що за змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

ВИСНОВОК: Застосування судом положень частини десятої статті 440 ЦПК України та статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» є крайнім заходом виконання судового рішення, який може бути застосований лише в тому випадку, коли виконавцем вичерпано всі можливі заходи, які передбачені законом щодо примусового виконання рішень за рахунок іншого майна боржника.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 2-592/09 (провадження № 61-8383св18), від 23 січня 2019 року у справу № 522/6400/15-ц (провадження № 61-19786св18), від 26 травня 2021 року у справі №947/22930/19, від 04.01.2024 року у справі № 344/16496/17 та від 19.02.2024 року у справі № 812/6035/12.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки смерті боржника у виконавчому провадженні»

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки смерті боржника у виконавчому провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки смерті боржника (припинення юрособи) та підстави для правонаступництва у виконавчому провадженні, а також дії державного/приватного виконавця 

17  жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 405/9486/14-ц, провадження № 61-5763св25 (ЄДРСРУ № 131096898) досліджував питання щодо наслідків смерті боржника у виконавчому провадженні. 

У пункті 3 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника. 

Постанова про закінчення виконавчого провадження виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини (частина друга статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»). 

Відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив. 

Відповідно до статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особи). 

Виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, зокрема у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону (пункт 5 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження»). 

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону про виконавче провадження). 

Положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження») слід розуміти так, що вони стосуються, зокрема, випадків, коли правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22)). 

(!!!) У разі смерті фізичної особи-сторони виконавчого провадження виконавець повинен перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво, чи ні. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував відповідні вимоги чинного законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (провадження № 12-48гс20), від 11 жовтня 2023 року у справі № 523/2357/20 (провадження № 14-11цс22)). 

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. 

Відповідно до статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу. 

Згідно з частиною першою статті 608 ЦК України зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язаним з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою. 

Спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб (частина перша статті 1281 ЦК України). 

Відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. 

У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов`язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України). 

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду висловила в пункті 57 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження №14-53цс18), пункті 67 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19). 

(!!!) Отже, зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, тому правовідносини у справі допускають правонаступництво. 

ВИСНОВОК: Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, у виконавця не має підстав для закінчення виконавчого провадження через смерть боржника, він зобов`язаний зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників.

 

 

Матеріал по темі: «Смерть боржника - фізичної особи не є підставою для повернення виконавчого документу без виконання»

«Звернення виконавця до суду щодо фраудаторності правочину в інтересах боржника»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Порядок оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура та порядок  оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення

18 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2006/23 (ЄДРСРУ № 129576961) досліджував питання щодо процедури оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення.

Порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, постановлених у порядку господарського судочинства, врегульовано положеннями розділу VI "Судовий контроль за виконанням судових рішень" ГПК.

Стаття 339 цього Кодексу дійсно визначає, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Наведене узгоджується з викладеною у постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18 позицією Великої Палати Верховного Суду, яка, переглядаючи в межах адміністративного провадження ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом товариства до приватного виконавця про визнання недійсною й скасування вимоги, вважала помилковим висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини виникли під час виконання рішення господарського суду в іншій справі, а тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства тим судом, який видав виконавчий документ (наказ).

Проаналізувавши норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС), Закону України "Про виконавче провадження", а саме статтю 15, яка визначає хто є сторонами виконавчого провадження, а також норми статті 339 ГПК, Велика Палата Верховного Суду  вважала, що товариство, яке не є стороною виконавчого провадження, відкритого в межах господарської справи, не наділене процесуальним правом щодо оскарження вимоги приватного виконавця в порядку статті 339 ГПК.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що з огляду на  норми статті 339 ГПК та частини першої статті 287 КАС цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18    висловила позицію, яка  узагальнено полягає в тому, що особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК, може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічні висновки щодо відсутності у заявника як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, права звертатися до суду зі скаргою на дії виконавця у порядку, передбаченому статтею 447 (зараз стаття 447-1) Цивільного-процесуального кодексу України,  яка за змістом аналогічна статті 339 ГПК, викладені в постановах Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №522/15037/15-ц, від 19.12.2018 у справі №740/3428/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №676/5081/16-ц.

Нормою частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" дійсно визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, наведена норма дає право оскаржити дії виконавця щодо виконання судового рішення (1) сторонам спору, (2 іншим учасникам спору, (3) іншим особам, втім лише тим, які є учасниками виконавчого провадження.

Таке висновується з того, що норма частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" обумовлює право звернення названим вище, зокрема, іншим особам, до суду, який видав виконавчий документ, саме у порядку, передбаченому законом, яким є Розділ VI ГПК  "Судовий контроль за виконанням судового рішення", оскільки у цій нормі відсутнє зазначення про право на оскарження в порядку, передбаченому "цим Законом".

Так, стаття 339 ГПК імперативно обмежує коло осіб, наділених правом на звернення в порядку контролю за виконанням судового рішення до суду, який розглянув справу, лише тими особами, які є учасниками виконавчого провадження, і які можуть не бути ані сторонами спору, ані іншими учасниками справи.

Аналіз вказаних норм закону і відповідна судова практика у сукупності є підставою для висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у разі оскарження дій/бездіяльності приватного, державного виконавця щодо виконання судового рішення особою, яка не є стороною виконавчого провадження, в даному випадку особою, яка вважає себе переможницею у торгах, організованих приватним виконавцем, з продажу майна боржника в процедурі виконання судового рішення.

Крім цього Суд відзначає, що  якщо скаржник вважає, що через відповідні дії та рішення приватного виконавця, які він оскаржує, або інших осіб у нього виник спір про право, зокрема про право набуття у власність нерухомого майна він не позбавлена можливості (права) звернутись до суду (залежно від кола суб`єктів, характеру спірних правовідносин та предмета) з позовними вимогами про захист, відновлення та/або визначення такого права шляхом подання окремого позову, так як відповідне є неможливим в межах розгляду її скарги на дії та рішення приватного виконавця (в межах процедури судового контролю за виконанням судових рішень відсутні механізми поновлення та/або визнання права, яке скаржник вважає порушеним за результатами припинення електронних торгів).

ВИСНОВОК: Особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК (ЦПК), може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

 

Матеріал по темі: ««Віндикаційний імунітет для майна проданого в порядку виконання судового рішення»

 

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виконання судових рішень стосовно органу місцевого самоврядування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: механізм стягнення коштів за рішеннями судів з державного та місцевих бюджетів

17 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5377/18 (ЄДРСРУ № 124484793) досліджував питання щодо механізму стягнення коштів за рішеннями судів з державного та місцевих бюджетів.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку врегульовані Законом №  1404-VIII.

Відповідно до чч. 2, 4 ст.  6 Закону №  1404-VIII рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

Згідно з Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабміну від 15.04.2015 №  215, Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Відповідно до покладених на Казначейство завдань, воно здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (підп. 3 п. 4, п. 9 названого Положення).

Механізм виконання судових рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначається Порядком №  845.

Водночас з 01.01.2013 набрав чинності Закон № 4901-VI, нормами якого встановлені гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом №  1404-VIII, та особливості їх виконання.

За приписами ст. 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган (ч. 1).  Дія Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності (ч. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З наведених норм вбачається, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і, відповідно, не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом №1404-VIII, а є встановленою Законом № 4901-VI та Порядком № 845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

При цьому виконання судових рішень щодо боржників, визначених у Законі №  4901-VI, здійснюється у випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

За змістом ст. 2 Закону № 4901-VI органи місцевого самоврядування не відносяться до суб`єктів (боржників), за якими держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів.

Отже, у спірних правовідносинах держава не виступає гарантом виконання зобов`язань за механізмами, передбаченими цим Законом, тому виконання судових рішень стосовно органу місцевого самоврядування в порядку, передбаченому Законом № 4901-VI, не є можливим, про що зазначав Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі №  52/125.

Відповідно до п. 9 Прикінцевих та Перехідних положень БК України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

За приписами п. 3 Порядку №  845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (зокрема, про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну).

Аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку, що виключно органами Казначейства здійснюється стягнення коштів за рішеннями судів про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів за механізмом, визначеним Порядком № 845 (п. 6), за яким виконавчі документи пред`являються до виконання у строки, встановлені Законом №  1404-VIII.

Відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону №  1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Ураховуючи викладене, виконавчий документ, боржником за яким є орган місцевого самоврядування, підлягає виконанню органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а не органами державної виконавчої служби.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 02.07.2018 у справі № 233/1979/17, від 06.03.2019 у справі № 199/7250/17, від 16.04.2020 у справі № 804/5950/17, від 30.11.2020 у справі №  52/125, близький за змістом висновок наведений Верховним Судом у постановах від 13.04.2023 у справі №  910/13367/19.

ВИСНОВОК: Отже, визначальним для даного Закону є статус боржника. У разі, якщо боржником є державний орган (державне підприємство), то порядок стягнення коштів з державного органу (державного або місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) регулюється положеннями статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» з урахуванням положень статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/6471/19, від 06.11.2023 у справі №906/624/22).

 

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судових рішень»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Підтвердження повноважень адвоката у виконавчому провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний та достатній документ для посвідчення повноважень адвоката для представництва сторони виконавчого провадження 

13 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/3681/23(442/3307/23) (ЄДРСРУ № 124381186) досліджував питання щодо підтвердження повноважень адвоката у виконавчому провадженні.

Стаття 16 цього Закону України "Про виконавче провадження" регулює питання представництва сторін у виконавчому провадженні.

Відповідно до частини першої статті 16 Закону України "Про виконавче провадження" сторони можуть реалізувати свої права і обов`язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов`язаний вчинити певні дії особисто.

Представником юридичної особи у виконавчому провадженні може бути особа, яка відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань має право вчиняти дії від імені такої юридичної особи без довіреності. Повноваження представника юридичної особи у виконавчому провадженні можуть бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до закону. Представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти така особа. Дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи у виконавчому провадженні можуть міститися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань або у виданій довіреності (абзац перший частини четвертої статті 16 Закону України "Про виконавче провадження").

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 16 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції на час звернення представника стягувача із заявою про відкриття виконавчого провадження) повноваження адвоката як представника посвідчуються ордером, дорученням органу чи установи, що уповноважені законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допомоги. До ордера обов`язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих дій як представника сторони виконавчого провадження. Витяг засвідчується підписами сторін договору.

Відповідно до частини десятої розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2021 № 512/5 (далі - Інструкція), повноваження представників сторін, які беруть участь у виконавчому провадженні, мають бути посвідчені такими документами: довіреністю фізичної особи; довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують право представництва юридичної особи (документом про призначення керівником юридичної особи тощо); рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи управителем спадкового майна; ордером, до якого обов`язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих дій; дорученням органу чи установи, що уповноважені законом на надання безоплатної правової допомоги або про надання правової допомоги.

(!!!) Отже, метою включення до переліку документів, які підтверджують представництво сторони у виконавчому провадженні, витягу з договору про правничу допомогу є визначення належного обсягу повноважень представника (адвоката) на звернення від імені сторони у виконавчому провадженні задля уникнення вчинення дій представником без відповідних повноважень.  

Водночас Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначає ордер як самостійний документ, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги, не вимагаючи одночасного надання витягу з договору.

Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера (частини перша, друга статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

Згідно з пунктами 3-5, 11, 12.8 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12.04.2019№ 41 (далі - Положення) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням. В Україні встановлюється єдина, обов`язкова для всіх адвокатів, типова форма ордера, яку затверджує Рада адвокатів України. Ордер встановленої форми є обов`язковим для прийняття усіма органами, установами, організаціями на підтвердження правомочності адвоката на вчинення дій, передбачених статтею 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Ордер встановленої цим Положенням форми є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Ордер містить такі реквізити, зокрема обмеження повноважень, якщо такі передбачені договором про надання правничої (правової) допомоги.

Відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе адвокат (особа, яка видала ордер) (пункт 15 Положення).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі № 9901/736/18, провадження № 11-989заі18, зазначила, що ордер, який видано відповідно до Закону, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" випливає, що ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

Крім того, статті 4 (встановлює вимоги до виконавчого документа) та 26 (регулює початок примусового виконання рішення) Закону України "Про виконавче провадження" не передбачають такої підстави для повернення виконавчого документа стягувачу як надання ордера адвоката без витягу з договору про надання правничої допомоги.

Наведене вказує на те, що адвокат керується спеціальним законодавством щодо його повноважень на вчинення дій від імені клієнта та наявності і оформлення документів на підтвердження цих дій, а саме ордера про надання правничої допомоги, водночас Інструкція, якою керується виконавець у виконавчому провадженні, визначає додатковий документ - витяг з договору про правничу допомогу.

Верховний Суд зауважує, що з метою уникнення розбіжностей щодо вимог про посвідчення повноважень адвоката, встановлених спеціальним законом - "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", і законодавством, що регулює порядок виконання судових рішень, та для спрощення доступу до правничої допомоги на час розгляду скарги на дії приватного виконавця у суді першої інстанції вже приведено у відповідність із Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" норми Закону та Інструкції зокрема:

- Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення доступу до безоплатної правничої допомоги" внесено зміни до Закону, а саме: абзац другий частини четвертої статті 16 Закону викладено в такій редакції: "Повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу";

- наказом Міністерства юстиції України від 16.06.2023 № 2235/5 внесено зміни до Інструкції, а саме абзац п`ятий пункту 10 розділу ІІ викладено в такій редакції: "Повноваження представників сторін, які беруть участь у виконавчому провадженні, мають бути посвідчені такими документами: довіреністю фізичної особи; довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують право представництва юридичної особи (документом про призначення керівником юридичної особи тощо); рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи управителем спадкового майна; довіреністю; ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу".

Тобто, відповідно до наведених вище Закону та Інструкції ордер - достатній документ для посвідчення повноважень адвоката для представництва сторони виконавчого провадження.

З огляду на вказане, оскільки метою надання витягу з договору про надання правничої допомоги на час виникнення спірних правовідносин було з`ясування відсутності обмежень адвоката на представництво сторони у виконавчому провадженні, то зазначення такої інформації в ордері, виданому на підставі договору про надання правничої допомоги, є достатнім для досягнення цієї мети та відсутності підстав для повернення заяви стягувачу, що також не може бути підставою для скасування постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження.

Такого ж висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 19.06.2024 у справі № 757/39521/20-ц.

ВИСНОВОК: Відповідно до вимог діючого законодавства ордер - достатній документ для посвідчення повноважень адвоката для представництва сторони виконавчого провадження.

 

 

  

 

Матеріал по темі: «Відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження та РНОКПП боржника»
 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов