Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком

 

                                                

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі

28 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/10213/23, провадження № 61-4767св25 (ЄДРСРУ № 129836251) та 07 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/22287/23, провадження № 61-1061св25 (ЄДРСРУ № 129373685) досліджували питання щодо встановлення порядку користування квартирою.

Відповідно до приписів статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Аналіз положень статті 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення  у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість  відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку  з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 727/1439/22, від 08 вересня 2021 року у справі  № 761/44705/19, від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/18, від 26 травня 2021 року у справі № 750/11539/18.

ВИСНОВОК: Якщо, технічна характеристика квартири/будинку не дозволяє здійснити виділення в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на цю квартиру, то встановлення порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі, із урахуванням планування житла, є єдиним оптимальним способом вирішення спору між співвласниками.

 

 

 

Матеріал по темі: «Усунення перешкод у користуванні житлом: обов’язок доказування»

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення на грошових коштів в якості компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби

28 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 242/812/23, провадження № 61-10609св24 (ЄДРСРУ № 129836219) досліджував питання щодо стягнення на грошових коштів в якості компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.

Заінтересована особа може, натомість, довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відсутність згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

На цьому також наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23.12.2020 року, справа № 726/1606/17, провадження № 61-3533св19.

Можливі наслідки продажу автомобіля без письмової згоди іншого із подружжя:

·  Позов про стягнення половини вартості: продаж авто без згоди - інший з подружжя має право вимагати компенсації — 50% вартості;

·  Визнання договору недійсним: продаж авто без згоди - інший з подружжя має право вимагати визнання договору недійсним із застосуванням наслідків - витребування авто у покупця);

ВИСНОВОК: У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»
 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою на розгляд справи на підставі п.5. ч.1. ст . 36 ЦПК України (є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді)

Відповідно до ст.127 Конституції України у визначених законом випадках правосуддя в Україні здійснюється за участю присяжних.

Відповідно до положень пункту 3 частини 2 ст. 19 ЦПК України та за приписами частини 4 ст. 293 ЦПК України, суд розглядає у порядку окремого провадження справи про усиновлення у складі одного судді і двох присяжних.

Відповідно доч.1 ст. 63 Закону України «Про судострій та статус суддів» присяжним є особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, та за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя.

Отже, присяжний у складі суду разом із суддею здійснює правосуддя.

Згідно з п. 7,8, ст. 40 ЦПК України питання про відвід судді має бути розглянуто не пізніше двох днів із дня надходження заяви про відвід судді, а у випадку розгляду заяви про відвід суддею іншого суду - не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід судді.

Суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді.

(!!!) А відтак, питання про відвід суд вирішує без повідомлення учасників справи.

За приписами частини 3 ст. 65 вказаного Закону, особа, включена до списку присяжних, зобов`язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.

Відповідно до висновку №1 Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 01.01.2001, незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. При винесенні судових рішень щодо сторін у судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зв`язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає, на здатність судді приймати незалежні рішення.

Згідно з частиною 4 ст. 66 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», увільнення від виконання обов`язків присяжного внаслідок відводу здійснюється в порядку, встановленому процесуальним законом або за поданням головуючого судді.

За приписами п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Крім того, присяжний може бути увільнений від виконання обов’язків у конкретній справі, якщо буде задоволено його відвід/ самовідвід у порядку, передбаченому процесуальним законодавством або за поданням головуючого судді.

Також присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження у таких випадках:

1) у разі невиконання присяжним обов'язків;

2) за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону.

За положенням ч. 2 ст. 40 ЦПК України  питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість.

За ч. 2 ст. 41 ЦПК України у разі задоволення заяви про відвід одному із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому статтею 33 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Наслідком відводу присяжного є здійснення повторного попереднього добору серед присяжних для визначення одного для участі у розгляді справи у порядку, визначеному частиною 2 статті 67 Закону «Про судоустрій та статус суддів».

 

 

 

Матеріал по темі: «Хто такий «орган опіки та піклування» у справах про усиновлення?»

 

 

 

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення особи за відсутністю паспорту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та особливості встановлення особи за відсутністю документу, що посвідчує особу

04 червня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 686/20198/22, провадження № 51-565км25 (ЄДРСРУ № 128309294)  досліджував питання щодо порядку встановлення особи за відсутністю паспорту.

Ідентифікація особи – це процес встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.

У разі відсутності документів з фотокарткою/відцифрованим образом обличчя особи, отриманих з державних, єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи шляхом опитування свідків, які були зазначені заявником. Свідками можуть бути дієздатні один із членів сім’ї особи (у тому числі колишня дружина/чоловік), близька особа або сусід, які досягли 14-річного віку та мають документи, що посвідчують особу, які підлягають обов’язковому пред’явленню.

За результатами опитування свідків складається акт встановлення особи.

ВИСНОВОК: Відсутність документа, що посвідчує особу, не виключає можливості встановлення інформації про особу, зокрема за допомогою відомостей, наданих самою особою.

 

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ)отримання судового дозволу на огляд мобільного телефону»

 

 

Теги: паспорт, затримання, встановлення особи, паспорт, посвідчення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

(НЕ)отримання судового дозволу на огляд мобільного телефону

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: неотримання судового дозволу на огляд мобільного телефону підозрюваного з боку правоохоронних органів 

04 червня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 686/20198/22, провадження № 51-565км25 (ЄДРСРУ № 128309294) досліджував питання щодо неотримання судового дозволу на огляд мобільного телефону з боку правоохоронних органів. 

Верховний Суд у справі № 727/6578/17 (постанова від 09 квітня 2020 року) ствердив, що сутність такої негласної слідчої (розшукової) дії, як доступ до зняття інформації з електронних інформаційних систем полягає у здійсненні на підставі ухвали слідчого судді пошуку, виявлення і фіксації відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі або її частин, доступ до яких обмежений власником, володільцем або утримувачем системи розміщенням її у публічно недоступному місці, житлі чи іншому володінні особи або логічним захистом доступу, а також отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача. 

Відповідно до положень частини 1 статті 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів в контексті доступу до інформації, що міститься на мобільних терміналах систем зв`язку, полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходиться інформація, можливості отримати її копію. 

Іншими словами, дозвіл на тимчасовий доступ становить собою наказ суду, адресований особі, у володінні якої знаходиться мобільний термінал, надати стороні кримінального провадження доступ до такої інформації для зняття її копії (постанова Верховного Суду у справі № 369/4929/19 від 09.04.2024). 

Згідно ч.1 ст.162 КПК України до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать особисте листування особи та інші записи особистого характеру. 

Частиною 6 статті 163 КПК України передбачено, що слідчий суддя постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, якщо сторона кримінального провадження, крім обставин, передбачених частиною п`ятою цієї статті, доведе можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах, та неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів. 

Загальні положення про втручання у приватне спілкування містяться у статті 258КПК України: ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді; прокурор, слідчий за погодженням з прокурором зобов`язаний звернутися до слідчого судді з клопотанням про дозвіл на втручання у приватне спілкування в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 цього Кодексу, якщо будь-яка слідча (розшукова) дія включатиме таке втручання. 

Відповідно до ч. 3 ст. 258 КПК спілкуванням є передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв`язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. 

Разом з тим, як неодноразово зазначав Верховний Суд, указані положення охороняють права осіб, які бажають зберегти таємницю їхнього спілкування, і надають гарантії від зловживань правоохоронних органів на несанкціоноване втручання у спілкування. Натомість таємниця виключається, якщо абонент (учасник) спілкування не бажає її зберігати і добровільно розкриває, зокрема, перед державними органами. За таких обставин невідбувається втручання у спілкування, а відбувається фіксація добровільно розкритої інформації, яка втрачає статус таємниці й набуває статусу відкритості (постанова ВС від 21.11.2024 у справі №639/3093/23). 

У справі, що розглядалась Верховним Судом, під час огляду місця події засуджена надала дозвіл працівникам поліції на огляд належного їй мобільного телефону, отже доступ до відповідної інформації не був пов`язаний з подоланням систем логічного захисту, здійснювався за добровільною згодою особи, про що було складено протокол огляду електронних інформаційних систем, підписаний засудженою без зауважень. За таких обставин, колегія суддів ККС вважала, що доступ до інформації, що містилась в телефоні засудженої, отримано органом досудового розслідування без порушення вимог КПК України. 

У постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 202/2174/23 зазначено, що відповідно до протоколу затримання особи на підставі ч. 3 ст. 208 КПК України у останнього було виявлено та вилучено мобільний телефон та інформація, наявна в мобільному телефоні, була досліджена шляхом його включення та огляду мобільних додатків, текстових повідомлень, які в ньому знаходились, та доступ до яких не був пов`язаний із наданням володільцем відповідного серверу (оператором мобільного зв`язку) доступу до електронних інформаційних систем. В даному випадку орган досудового розслідування провів огляд предмета - телефону та оформив його відповідним протоколом, який складений з дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Крім того, відповідно до протоколу огляду речей під час огляду мобільного телефону особа добровільно повідомила цифровий пароль від телефону. 

Зазначене не суперечить положенням ч. 2 ст. 264 КПК, відповідно до яких зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливе без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту. 

У постанові від 10.09.2024 (справа № 127/13972/17) Верховний Суд також зазначає, що у справі, що розглядалась, інформація, яка містилася мобільних телефонах, була досліджена шляхом їхнього включення та огляду наявних в них текстових повідомлень, доступ до яких не був пов`язаний із наданням володільцем відповідного серверу (оператором мобільного зв`язку) доступу до електронних інформаційних систем. У цьому випадку орган досудового розслідування провів огляд предметів та оформив його відповідним протоколом, який був складений із дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Огляд наявного на технічних пристроях особистого листування осіб, яке відбулося в минулому, для якого немає підстав проводити його в умовах таємності та негласності, не є видом НСРД і не потребує отримання дозволу слідчого судді, як і не потребує такого дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів. 

Положенням ч. 2 ст. 264 КПК передбачено, що зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливий без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту. 

Отже,  у випадку коли власник (володілець) речей дає згоду на їх огляд, то немає необхідності додаткового звернення органу досудового розслідування за судовим дозволом на проведення таких дій (див. наприклад постанови Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 740/3412/20, провадження № 51-2768км22 та від 13 листопада 2024 року у справі №202/2174/23, провадження № 51-2894км24). 

Проведення огляду наявного на технічних пристроях особистого листування осіб, яке відбулося в минулому,   для проведення якого немає підстав проводити його в умовах таємності та негласності, не є видом НСРД і не потребує отримання дозволу слідчого судді, як і не потребує такого дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів (10 вересня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 127/13972/17, провадження  № 51-5694км19 (ЄДРСРУ № 122000053). 

ВИСНОВОК: Зняття інформації з електронних інформаційних систем або їх частин можливе без дозволу слідчого судді, якщо доступ до них не обмежується їх власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.  

Аналогічний висновок зроблений 26 березня 2025 року Верховним Судом колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 743/799/22, провадження № 51-5497км24 (ЄДРСРУ № 126211666).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскація автомобіля як знаряддя вчинення злочину»

 

 

Перевірка стану виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок держвиконавця перевірити стан виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника 

21 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/3888/24, адміністративне провадження № К/990/27209/24 (ЄДРСРУ № 129676521) досліджував питання щодо необхідності проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження. 

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду враховує, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

Статтею 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». 

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов`язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом. 

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. 

(!!!) Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону. 

Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов`язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією. 

Крім того, абзацом 3 частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII встановлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. 

Отже Закон № 1404-VIII встановлює чіткі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника: під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов`язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриттям виконавчого провадження чи виявленням майна). 

Надзвичайно стислі строки, у межах яких має бути застосований вказаний захід примусового виконання рішень, фактично виключають можливість проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час. 

Наведене свідчить, що законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з фактом проведення перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама по собі не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. 

Окрім цього, слід враховувати, що відповідно до частини четвертою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. 

Тобто законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі його добровільного повного чи часткового виконання боржником: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. 

Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків у тому числі щодо інформування виконавця не може бути розцінене як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. 

З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

ВИСНОВОК: Справа №580/3888/24  передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порядок  оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження»

 

 

Порядок оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура та порядок  оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення

18 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2006/23 (ЄДРСРУ № 129576961) досліджував питання щодо процедури оскарження дій виконавця в порядку статті 339 ГПК особою, яка не є стороною виконавчого провадження під час виконання судового рішення.

Порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, постановлених у порядку господарського судочинства, врегульовано положеннями розділу VI "Судовий контроль за виконанням судових рішень" ГПК.

Стаття 339 цього Кодексу дійсно визначає, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Наведене узгоджується з викладеною у постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18 позицією Великої Палати Верховного Суду, яка, переглядаючи в межах адміністративного провадження ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом товариства до приватного виконавця про визнання недійсною й скасування вимоги, вважала помилковим висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини виникли під час виконання рішення господарського суду в іншій справі, а тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства тим судом, який видав виконавчий документ (наказ).

Проаналізувавши норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС), Закону України "Про виконавче провадження", а саме статтю 15, яка визначає хто є сторонами виконавчого провадження, а також норми статті 339 ГПК, Велика Палата Верховного Суду  вважала, що товариство, яке не є стороною виконавчого провадження, відкритого в межах господарської справи, не наділене процесуальним правом щодо оскарження вимоги приватного виконавця в порядку статті 339 ГПК.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що з огляду на  норми статті 339 ГПК та частини першої статті 287 КАС цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі №823/359/18    висловила позицію, яка  узагальнено полягає в тому, що особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК, може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічні висновки щодо відсутності у заявника як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, права звертатися до суду зі скаргою на дії виконавця у порядку, передбаченому статтею 447 (зараз стаття 447-1) Цивільного-процесуального кодексу України,  яка за змістом аналогічна статті 339 ГПК, викладені в постановах Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №522/15037/15-ц, від 19.12.2018 у справі №740/3428/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі №676/5081/16-ц.

Нормою частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" дійсно визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, наведена норма дає право оскаржити дії виконавця щодо виконання судового рішення (1) сторонам спору, (2 іншим учасникам спору, (3) іншим особам, втім лише тим, які є учасниками виконавчого провадження.

Таке висновується з того, що норма частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" обумовлює право звернення названим вище, зокрема, іншим особам, до суду, який видав виконавчий документ, саме у порядку, передбаченому законом, яким є Розділ VI ГПК  "Судовий контроль за виконанням судового рішення", оскільки у цій нормі відсутнє зазначення про право на оскарження в порядку, передбаченому "цим Законом".

Так, стаття 339 ГПК імперативно обмежує коло осіб, наділених правом на звернення в порядку контролю за виконанням судового рішення до суду, який розглянув справу, лише тими особами, які є учасниками виконавчого провадження, і які можуть не бути ані сторонами спору, ані іншими учасниками справи.

Аналіз вказаних норм закону і відповідна судова практика у сукупності є підставою для висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у разі оскарження дій/бездіяльності приватного, державного виконавця щодо виконання судового рішення особою, яка не є стороною виконавчого провадження, в даному випадку особою, яка вважає себе переможницею у торгах, організованих приватним виконавцем, з продажу майна боржника в процедурі виконання судового рішення.

Крім цього Суд відзначає, що  якщо скаржник вважає, що через відповідні дії та рішення приватного виконавця, які він оскаржує, або інших осіб у нього виник спір про право, зокрема про право набуття у власність нерухомого майна він не позбавлена можливості (права) звернутись до суду (залежно від кола суб`єктів, характеру спірних правовідносин та предмета) з позовними вимогами про захист, відновлення та/або визначення такого права шляхом подання окремого позову, так як відповідне є неможливим в межах розгляду її скарги на дії та рішення приватного виконавця (в межах процедури судового контролю за виконанням судових рішень відсутні механізми поновлення та/або визнання права, яке скаржник вважає порушеним за результатами припинення електронних торгів).

ВИСНОВОК: Особа, яка не є стороною виконавчого провадження і не наділена процесуальним правом оскарження вимоги приватного виконавця в порядку, визначеному ГПК (ЦПК), може реалізувати відповідне право в порядку адміністративного судочинства.

 

Матеріал по темі: ««Віндикаційний імунітет для майна проданого в порядку виконання судового рішення»

 

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов