Поділу доходів отриманих другим із подружжя від зайняття підприємницькою діяльністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості поділу доходів отриманих другим із подружжя від зайняття підприємницькою діяльністю (ФОП)

23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 523/14489/15-ц, провадження № 14-22цс20 (ЄДРСРУ № 116920101) досліджувала питання щодо поділу доходів отриманих другим із подружжя від зайняття підприємницькою діяльністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (частини перша та друга статті 61 СК України).

(!!!) Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню (частина третя статті 57 СК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (стаття 70 СК України).

(!!!) Отже, одним з об`єктів права спільної сумісної власності є доходи, одержані одним з подружжя, у тому числі й від здійснення підприємницької діяльності, які підлягають поділу між кожним з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди безпідставно не взяли до уваги визначеного статтею 70 СК України порядку поділу доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем між подружжям.

Слід звернути увагу на те, що при поділі доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем необхідно враховувати, чи був він використаний проти волі іншого з подружжя та чи використаний в інтересах сім`ї.

ВИСНОВОК: Отже, якщо другий із подружжя використав дохід від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, такі кошти слід було б врахувати при поділі.

 

 

Матеріал по темі: «Розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу при поділі спільного сумісного майна «цивільного подружжя»

23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 523/14489/15-ц, провадження № 14-22цс20 (ЄДРСРУ № 116920101) досліджувала питання щодо розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів про те, що підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу, є не лише 1) відсутність згоди іншого з подружжя на його вчинення, але й 2) недобросовісність набувача з урахуванням такого.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном згідно із частиною першою статті 319 ЦК України. Однак розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частини перша та друга статті 369 ЦК України).

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя статті 65 СК України).

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).

По-перше: Велика Палата Верховного Суду не погоджується з твердженням Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим в ухвалі від 29 січня 2020 року. Згідно з ним для дійсності правочину про розпорядження майном, набутим під час шлюбу, вчиненого одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, має значення момент набрання законної сили рішенням про встановлення факту проживання однією сім`єю. Колегія суддів зазначає, що подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11.

Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, якщо оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, не застосовується висновок щодо обов`язкової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя на його вчинення, сформульований у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що від встановленої судом наявності чи відсутності певної обставини може залежати висновок суду про визнання договору недійсним чи про відмову в такому позові. При цьому наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. Отже, суд завжди встановлює обставини, з якими може пов`язуватися недійсність правочину, станом на минуле.

Зазначене не означає, що судове рішення, яким встановлені певні обставини, має зворотну дію в часі. Обставини, встановлені судовим рішенням, об`єктивно існували до ухвалення такого рішення, а не виникли в минулому з набранням цим судовим рішенням законної сили.

Якщо закон пов`язує недійсність правочину з певними обставинами, то визначальним є з`ясування наявності чи відсутності таких обставин на момент вчинення цього правочину. Момент набрання законної сили судовим рішенням, яким встановлено наявність таких обставин, значення не має. Водночас із набранням законної сили судовим рішенням, яким встановлені певні обставини, таке судове рішення є преюдиціальним, і в майбутньому в інших справах сторони звільняються від доказування цих обставин, якщо виконані умови, передбачені частиною четвертою статті 82 ЦПК України.

Встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору.

Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 

ВИСНОВОК № 1: Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно.

Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 

 

По-друге: Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зазначеного висновку вона дійшла в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.

Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Такий відступ відбувся у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови).

Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96).

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, сформульованого в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, оскільки відповідний відступ вона вже здійснила в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.

У справі № 147/66/17 у постанові від 14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55).

У справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65).

Отже, добросовісність насамперед характеризує поведінку кінцевого набувача, який за обставин, про які відомо суду, очевидно, міг або не міг дізнатися про факти, які становлять предмет доказування. Адже об`єктивно неможливо дізнатися, як та чи інша особа сприймає певні обставини. Тому й добросовісність не можна пов`язувати з внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою певних обставин.

У постанові Верховного суду від 24 серпня 2022 року у справі № 125/2157/19 передбачено, що пред`явлення позову стороною договору або іншою (зацікавленою) особою про визнання недійсним договору є виправданим та ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном.

В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, на час вирішення спору (така вартість може не бути тотожною ціні, за якою майно було відчужене). Не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним, у разі якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала (пункти 93-95).

ВИСНОВОК № 2: Оскільки позивач пред`явив позов про поділ нерухомості  через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні.

 

По-третє: Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29)). У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновку, сформульованого у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, де раніше зазначала про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Тому у випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя.

ВИСНОВОК № 3: У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно.

 

 

Матеріал по темі: «Належні позовні вимоги при поділі спільного сумісного майна «цивільного подружжя»»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Спільна власність чоловіка та жінки, які проживають без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: презумпція спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають без реєстрації шлюбу

28 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/23526/20, провадження № 61-9630св23 (ЄДРСРУ № 115238722) досліджував питання щодо презумпції спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають без реєстрації шлюбу.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).  Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

(!!!) Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Отже законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.

Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від  17 серпня 2023 року у справі № 348/1829/16 (провадження № 61-4313св23), від 10 червня 2020 року у справі №454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20), від 28 серпня 2019 року у справі №646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

ВИСНОВОК: Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки навіть без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення права спільної сумісної власності на майно.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ боргів «цивільного подружжя»»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Стягнення з іншого із подружжя суми позики наданої третій стороні без узгодження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з іншого із подружжя суми наданої третій стороні позики укладеної без згоди іншого із подружжя, яка виходить за межі дрібного побутового правочину

11 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 756/8056/19, провадження № 14-94цс21 (ЄДРСРУ № 114228699) досліджувала питання про те, чи виникає за договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначила:

• приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику;
• договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 2, 4, 5, 12 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження 14-75цс18).

ВИСНОВОК: Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність договору позики укладеного без згоди іншого із подружжя»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Поділ кредитних боргів подружжя після розірвання шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість поділу (компенсації) коштів подружжя витрачених під час шлюбу на погашення особистих (кредитних) зобов`язань одного з них

12 червня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/8602/19, провадження № 61-14809сво21 (ЄДРСРУ № 111871301) досліджував питання щодо права одного із подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу була сплачена подружжям у шлюбі, на отримання компенсації у вигляді частини сплачених банку щомісячних платежів на виконання умов кредитного договору, або на компенсацію частки вартості нерухомого майна, або право на певну частку нерухомості.

За змістом положень глав 7 та 8 СК України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна  власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання  розпорядження таким майном.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й одним із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Отже, об`єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов`язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично  використано на задоволення потреб сім`ї.

Водночас відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі  та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України).

Кредитний договір є двостороннім, оскільки породжує обов`язок кредитодавця надати кредит та обов`язок позичальника його повернути, та сплатити проценти за користування ним.

У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов`язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум що вносилися на виконання кредитного зобов`язання.

За таких обставин, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 60, 69 СК України, статті 179, 190 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від   03 липня 2019 року в справі № 554/14662/15-ц (провадження № 61-19294св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати  Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 341/2539/13 (провадження № 61-5478св20), щодо можливості стягнення на користь одного з подружжя сум, сплачених за кредитним зобов`язанням іншого з подружжя під час шлюбу. 

Висновки щодо застосування норми права:

У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов`язання подружжям під час шлюбу, той із подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини суми, що вносилась на виконання кредитного зобов`язання.

Сплата подружжям частини коштів за кредитним договором, укладеним одним із них для придбання квартири, не змінює правового статусу квартири, оскільки кредитний договір укладений не в період перебування сторін у шлюбі й зобов`язання з повернення кредиту за зазначеним договором виникло у позичальника.

Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, після розірвання шлюбу має на компенсацію половини сум що вносилися на виконання кредитного зобов`язання, та не має права на компенсацію частки вартості нерухомого майна або на певну частку нерухомості.

Таке правозастосування знайшло своє підтвердження у постанові Верховного Суду  у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2023 року у справі № 175/3374/21, провадження № 61-10014св22 (ЄДРСРУ № 112087857).

ВИСНОВОК: У судовій практиці існує можливість стягнення на користь одного з подружжя сум, сплачених за кредитним зобов`язанням іншого з подружжя під час шлюбу.

 

Матеріал по темі: «Поділ боргового зобов`язання між колишнім подружжям»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Правовий статус іпотекодержателя при поділі іпотечного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий статус іпотекодержателя та співіпотекодавця при поділі спільного майна подружжя, що перебуває в іпотеці

03 липня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/8641/15, провадження № 61-9085сво21 (ЄДРСРУ № 112058226) досліджував питання щодо правового статусу іпотекодержателя та співіпотекодавця при поділі спільного майна подружжя, що перебуває в іпотеці.

Щодо поділу майна подружжя

Основні законодавчі положення щодо правового режиму майна подружжя полягають у наступному. 

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).    

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі відсутності між подружжям шлюбного договору, правовий режим їхнього майна визначається положеннями сімейного законодавства, згідно з яким подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Проте подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаного за час шлюбу майна, у тому числі і поділити його між собою у будь-яких частках. Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього майна, набутого за час шлюбу.

Зазначені висновки узгоджуються також із Рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України.

У разі визначення часток у спільній сумісній власності за рішенням суду за позовом одного із подружжя (співвласника) спільна сумісна власність подружжя припинена шляхом перетворення у спільну часткову власність. Тобто колишнє подружжя залишаються співвласниками майна, що є частковою спільною власністю, право власності до іншої особи не перейшло, а змінено вид спільної власності.

У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем.

Щодо Закону України «Про іпотеку» й майна подружжя, переданого в іпотеку

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» містить перелік підстав припинення іпотеки, який не є вичерпним, але інші підстави, які не зазначені у цьому переліку, у будь-якому випадку мають бути передбачені цим Законом.

(!!!) Серед підстав припинення іпотеки відсутній юридичний факт визнання права на частку в праві спільної власності на майно, що перебуває у спільній сумісній власності.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, зазначені у статті 23 Закону України «Про іпотеку», виникають лише у разі зміни суб`єкта права власності (особи власника). Оскільки внаслідок поділу спільної сумісної власності зміни власника (переходу права власності) не відбулося, а спільна сумісна власність трансформувалася у спільну часткову власність тих самих співвласників, тому відсутні підстави для застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку». 

Щодо процесуального статусу іпотекодержателя у справі про поділ майна подружжя

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Сторони у цивільному процесі - це особи, правовий спір яких вирішується у суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов`язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності (див.: Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров ,  В. А. Бігун , В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - С. 295).

У справі, яка переглядається, виник спір між подружжям щодо поділу майна подружжя шляхом визнання права на частку в праві спільної власності на майно, унаслідок чого спільна сумісна власність трансформувалася у спільну часткову із визначенням ідеальних часток. Матеріально-правову і процесуальну заінтересованість у результаті справи мають лише сторони цієї справи.

Отже, іпотекодержатель не може бути у цій справі стороною, зокрема, співвідповідачем.

Разом з тим, іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися нерухомим майном. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна. 

Застосування наведених вище норм Закону України «Про іпотеку» можливе за умови зміни суб`єктного складу матеріально-правового іпотечного правовідношення. До такого результату призводить припинення права спільної власності на набуте подружжям за час шлюбу майно шляхом його поділу - встановлюється частка кожного у спільному майні.

Верховний Суд зазначає, що хоча визнання права на частку в праві спільної власності на майно, що є предметом іпотеки не припиняє права іпотекодержателя, проте він може мати процесуальний інтерес до участі у справі, який може бути реалізований через його залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Зокрема, відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі визначення часток у праві спільної сумісної власності чи їх зміни проводиться державна реєстрація таких змін. Цим, наприклад, може бути зумовлений процесуальний інтерес іпотекодержателя як обтяжувача речового права. Такий інтерес може бути зумовлений і необхідністю дотримання принципу добросовісності з боку подружжя при виконанні боргових зобов`язань та поділі майна, що передано в іпотеку.

Зазначене вище дає підстави вважати, що за певних обставин іпотекодержатель може бути залучений до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.   

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, у цивільному судочинстві має на меті обстоювання такими особами власних (суб`єктивних) прав і законних інтересів, на які може вплинути судове рішення у справі. Цей інститут процесуального права покликаний захистити права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, зокрема, як у справі, яка переглядається, але знаходяться із однією із сторін процесу у таких відносинах, які можуть змінюватись у результаті ухваленого судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

У справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, матеріально-правову і процесуальну заінтересованість у результаті справи мають лише сторони цієї справи. Іпотекодержатель залежно від конкретних обставин справи може мати процесуальний інтерес до участі у справі про поділ майна подружжя, який може бути реалізований через його залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (статті 52, 53 ЦПК України). Такими обставинами є, зокрема: існування матеріально-правового зв`язку зі стороною, на боці якої виступає третя особа, при обов`язковій відсутності спору про право з протилежною стороною у справі; можливість виникнення у майбутньому у третьої особи права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Суд залучає іпотекодержателя у справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за умови, якщо з урахуванням конкретних обставин справи встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки іпотекодержателя. 

 

Матеріал по темі: «Доцільність поділу іпотечного майна в судовому порядку»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов