Наслідки добровільної передачі автомобіля у користування іншій особі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Передача автомобіля по своїй волі позбавляє власника витребувати це майно у добросовісного набувача у випадку його втрати або подальшого відчуження

15 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 208/5532/18, провадження № 61-9759св24 (ЄДРСРУ № 124460204) досліджував питання щодо наслідків добровільної передачі автомобіля у користування іншій особі.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

(!!!) У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «де юре» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

(!!!) Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

 У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23); від 11 грудня 2023 року у справі № 607/8879/21 (провадження № 61-7375сво22).

ВИСНОВОК: Якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ (автомобіль) іншій особі, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею і у випадку його подальшої втрати або продажу або іншого переоформлення вказане позбавляє власника витребувати зазначене  майно у добросовісного набувача.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування майна, яке вибуло з володіння власника поза його волею»

 

 

Теги: право власності, майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Неналежний спосіб захисту у спорі відносно повернення реквізованого майна в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо належності обраного позивачем способу судового захисту у спорі відносно повернення реквізованого майна в умовах воєнного стану

23 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 712/3525/23, провадження № 14-75цс24 (ЄДРСРУ № 123313995) досліджувала питання щодо належності обраного позивачем способу судового захисту у спорі відносно повернення реквізованого майна в умовах воєнного стану.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач обрав неналежний (неефективний) спосіб судового захисту, пред`явивши, зокрема, вимоги про визнання протиправним та скасування протокольного рішення робочої групи, акта про примусове відчуження майна та листа начальника обласної військової адміністрації про погодження протокольного рішення щодо примусового відчуження спірного майна.

Акт про примусове відчуження та вилучення майна не є правовстановлюючим документом, а лише засвідчує факт приймання-передачі майна, щодо якого прийняте рішення про його реквізицію. Підписання цього акта є лише етапом документального оформлення процедури реквізиції. Скасування цього акта не буде підставою для скасування реєстрації права власності військової частини на примусово відчужене майно.

(!) Більше того, скасування вказаного акта не тільки не призведе до відновлення її прав, а й позбавить можливості на відшкодування вартості майна у порядку частини другої статті 11 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» після скасування правового режиму воєнного стану.

Оспорене протокольне рішення робочої групи, погоджене листом начальника обласної військової адміністрації, вже виконане, а тому вичерпало свою дію. Скасування зазначеного документа жодним чином не поверне спірний автомобіль у власність позивача і не спростує існування документа при вирішенні питання щодо відчуження транспортного засобу.

Це ж стосується оспореного листа начальника обласної військової адміністрації, який не є актом індивідуальної дії.

Крім того, пред’явлення позивачем вимоги про зобов`язання військової частини повернути їй як власнику згаданий автомобіль та ключі від нього також є неналежним способом захисту у спірних правовідносинах з огляду на те, що спірний транспортний засіб пройшов нову реєстрацію і після цього перебуває у власності держави і, відповідно, користуванні - військового підрозділу Збройних Сил України.

ВИСНОВОК: Пред`явлення вимоги про зобов`язання військової частини повернути спірний автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу є неналежним способом захисту у спірних правовідносинах з огляду на те, що спірний транспортний засіб після його примусового відчуження перебуває у власності держави і, відповідно, користуванні - військового підрозділу Збройних Сил України.

Наведене не суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року справі № 543/730/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 454/3657/18, від 12 червня 2019 року у справі № 927/352/18, від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16, від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22, від 07 листопада 2018 року у справі № 200/21325/15-ц, у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2023 року у справі № 6-2552цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17, від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14. 

 

P.s. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Булейко О. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Шевцової Н. В. від 23 жовтня 2024 року у справі № 712/3525/23, провадження № 14-75цс24 (ЄДРСРУ № 123157584):

«…Прийняття рішення про примусове відчуження (реквізицію) майна, що перебуває у приватній власності, в умовах правового режиму воєнного стану органом, який не уповноважений на вирішення цього питання, свідчить про недотримання встановленого законом порядку для відчуження такого майна.

За недотримання порядку примусового відчуження майна право власності на таке майно не переходить до держави, яка стає його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові.

Законодавче обмеження щодо можливості повернення реквізованого майна до скасування правового режиму воєнного стану є складовою законного процесу примусового відчуження майна та не стосується віндикації - витребування такого майна із чужого незаконного володіння, яка є способом захисту порушеного майнового права особи.

Отже, належним способом захисту права особи, майно якої було примусово відчужене (реквізоване) в умовах правового режиму воєнного стану з порушенням встановленого законом порядку, є пред`явлення віндикаційного позову - про витребування майна з незаконного володіння держави в особі органу, що здійснює управління цим майном. При цьому не потрібно оскаржувати рішення органу державної влади, якими було оформлене відчуження цього майна, оскільки це не є ефективним способом захисту порушеного права, тому що не призведе до відновлення володіння позивачем незаконно реквізованим майном.

…Так, спірні правовідносини стосуються питання витребування майна із чужого незаконного володіння (обумовленого реквізицією цього майна неуповноваженим на це органом державної влади). За встановлених в цій справі обставин вони врегульовані статтею 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння). Для правильного застосування зазначеної норми права Великій Палаті Верховного Суду слід було сформувати висновки щодо її застосування у подібних правовідносинах у співвідношенні з нормами статті 9 Закону № 4765-VI (право на відшкодування вартості майна)…».

 

 

Матеріал по темі: «Суб`єкти прийняття рішення про примусове відчуження майна в умовах воєнного стану»
 

  

 

 

Теги: реквізиція, вилучення, примусове відчуження, воєнний стан, військова адміністрація,  компенсація вартості, акт вилучення, право власності, віндикаційний позов, витребування майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Суб`єкти прийняття рішення про примусове відчуження майна в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: суб`єкти, які уповноважені приймати рішення про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану

23 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 712/3525/23, провадження № 14-75цс24 (ЄДРСРУ № 123313995) досліджувала питання щодо суб`єктів, уповноважених приймати рішення про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану

Стаття 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачає, що примусове відчуження або вилучення майна у зв`язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з органом військового управління, визначеним Міністерством оборони України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

Норми зазначеної статті кореспондуються з положеннями наведеного вище пункту 4 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» термін «військове командування» вживається у значенні, наведеному в Законі України «Про правовий режим воєнного стану» або Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану», залежно від правового режиму, в умовах якого передається, відчужується або вилучається майно.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» військовим командуванням, якому згідно з цим Законом надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану, є: Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об`єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувачі (начальники) органів військового управління, командири з`єднань, військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Аналогічне визначення військового командування міститься у статті 1 Закону України «Про оборону України».

За висновками суду може бути створено також і робочу групу з розгляду питань примусового відчуження або вилучення майна у зв`язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану, основним завданням якої є прийняття рішення щодо передачі, примусового відчуження або вилучення майна в умовах правового воєнного чи надзвичайного стану, яке оформляється протоколом. Голова робочої групи подає прийняте рішення військовій адміністрації для його погодження в установленому порядку.

Таким чином, згадана робоча група з розгляду питань примусового відчуження або вилучення майна у зв`язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану є спеціально уповноваженим колективним органом, який в межах визначених повноважень та у відповідності до вимог чинного законодавства зобов`язаний ухвалювати рішення про відчуження транспортних засобів, для забезпечення виконання завдань з оборони України, її територіальної цілісності та недоторканності, а також усунення наслідків або запобігання тим наслідкам, що виникли або можуть виникнути в період воєнного стану.

Окремо слід вказати, що постановою Касаційного господарського суду від 16 лютого 2024 року у справі № 910/10009/22 встановлено, що спірне майно було відчужене (вилучене) у власника наказом Київської обласної військової адміністрації, яка не віднесена до військового командування у розумінні Закону України «Про правовий режим воєнного стану», а тому не мала права самостійно приймати рішення про відчуження.

ВИСНОВОК: Таким чином, суб`єктами, які уповноважені приймати рішення про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану є військове командування, але може бути й спеціально уповноважений колективний орган до складу якого входять представники військового командування.

 

  

Матеріал по темі: «Примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану»

 

 

 

Теги: реквізиція, вилучення, примусове відчуження, воєнний стан, військова адміністрація,  компенсація вартості, акт вилучення, право власності, віндикаційний позов, витребування майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Усунення перешкод у користуванні житлом: обов’язок доказування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Подання позову до суду про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та обов’язок спростування

18 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/8103/23, провадження № 61-4995св24 (ЄДРСРУ № 123081877) досліджував питання щодо усунення перешкод у користуванні житлом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається  в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини  і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним (стаття 321 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (стаття 358 ЦК України).

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від будинку тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 листопада  2023 року у справі № 397/355/22 (провадження № 61-12938св23).

Також у постанові від 17 квітня 2024 року у справі №553/1602/21 Верховний Суд вказав на те, що саме по собі подання позову про усунення перешкод у користуванні житлом та заперечення відповідача проти його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/23652/19, від 28 квітня 2022 року у справі  № 334/815/21, від 17 липня 2024 року у справі № 752/7267/21, від 21 серпня 2024 року у справі № 344/5006/16-ц (ЄДРСРУ № 121204502).

Верховний Суд у Постанові від 06.02.2023 року у справі № 607/22941/21 зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі № 6-1500цс15 зазначено, що ст.358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників щодо спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібні за змістом висновки викладені у Постановах Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі № 363/928/16, від 26.05.2021 року у справі № 750/11539/18, від 12.08.2021 року у справі № 644/5579/19, від 08.09.2021 року у справі № 761/44705/19, від 15.09.2021 року у справі № 719/637/20.

ВИСНОВОК: Таким чином, саме по собі подання позову про усунення перешкод у користуванні житлом та заперечення відповідача проти його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод, а отже саме відповідач повинен спростувати доводи позивача з приводу порушення його права на володіння та користування часткою у спірному майні.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Усунення перешкод у користуванні проїздом»

 

 

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Можливість розгляду скарг на дії держреєстратора при наявності судового спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав при наявності судового спору

03 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/4093/21, провадження № 12-69гс23 (ЄДРСРУ № 118393664) досліджувала питання щодо повноважень Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частинами першою - п`ятою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, за змістом чинного законодавства, зокрема, Конституції України та ЦК України, усім власникам надано рівні умови для захисту права власності.

Відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

(!) Тобто державна реєстрація права власності (зокрема, нерухомого майна) закріплена законом як складовий елемент процедури набуття права власності.

Разом з цим Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку.

Крім судового розгляду справи, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства юстиції України є додатковим механізмом захисту права власності. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, однак не може підміняти собою судовий розгляд.

Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав власника нерухомого майна. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір.

(!!!) При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Міністерство юстиції України не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно.

Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду.

Розглядаючи спори, пов`язані з реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в судовому порядку, держава захищає порушене право власності та забезпечує правову визначеність.

Міністерство юстиції України у межах своїх повноважень здійснює контроль у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, основними завданнями Міністерства юстиції України є, зокрема, забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук.

Приписами статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень.

Відповідно до положень частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі, якщо не вказано зворотне, - у редакції, чинній на момент видання наказу) Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України.

Вжите законодавцем у зазначеній вище нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, з огляду на таку синонімію, у частині другій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» йдеться про спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Таким чином до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна.

Підсумовуючи наведене, варто зазначити, що в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»(в редакції, чинній на момент видання наказу) встановлено, що у Міністерства юстиції України відсутні повноваження на розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна.

Натомість відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо наявна інформація про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав.

Тобто треба розмежовувати наслідки, передбачені частинами першою та восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Адже частиною першою статті 37 цього Закону визначено межі повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, тому наявність судового спору щодо нерухомого майна унеможливлює розгляд скарги Міністерством юстиції України. Водночас частиною восьмою статті 37 цього Закону передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації (у разі наявності повноважень для її розгляду).

Велика Палата Верховного Суду виснує, що пункт 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна.

Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав.

За наявності підстав для застосування положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 зазначеного Закону).

ВИСНОВОК: У випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна.

 

 

Матеріал по темі: «Наявність судового спору щодо нерухомості виключає скаргу до Мінюста на дії реєстратора»

 

 

 

 

 

 

Теги: конституційний суд, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору є неефективним способом судового захисту

15 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/5801/21, провадження № 61-2232св24  (ЄДРСРУ № 119069756) досліджував питання щодо позову про визнання недійсним договору в частині сторони договору.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

(!!!) Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Подібний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15 (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16 (провадження № 61-835св17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

У частині другій та третій статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20) зазначено таке: «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані Особа 1 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе, як фізичної особи, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».

При цьому, Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що «при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно».

ВИСНОВОК: Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони цього договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним/недійсним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням, а отже це неефективний спосіб захисту свої прав.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов