Судовий спір про встановлення порядку користування квартирою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості розгляду судового спору про встановлення порядку користування нерухомістю (квартирою)

12 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/4337/24, провадження № 61-4037ск25 (ЄДРСРУ № 132556316) досліджував питання щодо встановлення порядку користування квартирою.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Статтею 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі у витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 64 ЖК України передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За правилами статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, право кожного із співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном одночасно створює обов`язок погодити свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками. Якщо ж співвласники не дійдуть згоди з питання щодо здійснення повноважень по володінню і користуванню спільним майном, то спір, що виник, може бути вирішений судом.

(!!!) Якщо спір стосується встановлення порядку користування квартирою, то критерій необхідності виділення у користування кожному співвласнику ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим.

Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2023 року (справа № 607/22941/21 (провадження № 61-12444св22) висловлено правову позицію про те, що судове рішення про встановлення порядку користування спільним майном не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їхніх прав як власників, оскільки суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їхніх часток у праві власності на спільне майно. При цьому, допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність, тобто з наближенням до ідеальних часток.

При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

ВИСНОВОК: Вирішуючи спір з приводу встановлення порядку спільного користування квартирою, суд виділяє в користування сторонам спору частини житлового приміщення, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти у незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком»

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Позовна вимога при оскарженні рішення державного реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                                    

Велика Палата Верховного Суду: предмет позову та спосіб судового захисту при оскарженні рішення державного реєстратора 

3 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2546/22, провадження № 12-43гс24 (ЄДРСРУ № 130409883) досліджувала питання щодо предмету позову та спосіб судового захисту при оскарженні рішення державного реєстратора. 

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, як правило, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку [див., зокрема, постанови від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19 та від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (підпункт 9.9)]. 

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67); від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 92), від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19]. 

При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Мін`юст не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно. Натомість до повноважень Мін`юсту належить повернення майна у володіння скаржника (особи, за якою було зареєстроване право власності до оскаржуваної реєстрації), якщо майно вибуло з володіння скаржника за відсутності його волевиявлення, а державна реєстрація вчинена з порушенням закону, внаслідок чого інша особа за посередництва державного реєстратора самоправно заволоділа майном скаржника (тобто Мін`юст здійснює посесорний захист володіння скаржника). Повернення майна у володіння скаржника на підставі наказу Мін`юсту можливе лише в тому випадку, якщо право власності на майно досі зареєстроване за тією особою, за якою воно було зареєстроване на підставі оскаржуваного рішення державного реєстратора. При цьому розгляд скарги має відбуватися відповідно до закону та з додержанням прав заінтересованих осіб. 

Підсумовуючи наведене, КГС ВС виснував, що позовна вимога про оскарження наказу Мін`юсту в разі її задоволення не призводить до повного захисту прав позивача, а зумовлює необхідність звернення до суду з новим позовом. 

У зв`язку із цим КГС ВС у підпунктах 6.13, 6.14, 6.25, 6.38 та 6.39 з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19 (щодо особливостей володіння орендарем нерухомим майном), та висновки КГС ВС, зроблені у постановах від 02.08.2023 у справі № 911/665/22 і від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22 (щодо специфіки книжкового володіння, яка полягає, зокрема, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав), виснував, що якщо наказом Мін`юсту скасоване рішення про державну реєстрацію речового права (відмінного від права власності) за особою, а внаслідок виконання такого наказу зазначене право на нерухомість більше за позивачем не зареєстроване, то це має наслідком позбавлення позивача книжкового володіння таким правом. Тому належному способу захисту прав та інтересів такої особи відповідає позовна вимога про введення позивача у володіння нерухомістю щодо відповідного речового права, а не вимога про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту. Водночас судове рішення про задоволення позовної вимоги про введення позивача у володіння речовим правом само собою є підставою для державної реєстрації такого права позивача на нерухоме майно, але за умови, що на час такої державної реєстрації відсутні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. 

Відтак у пункті 6.41 постанови від 17.04.2024 у справі № 640/14353/19 КГС ВС виснував, що позивач не заявляв вимог про введення позивача у володіння речовим правом, що свідчить про неналежність, зокрема неефективність обраного ним способу захисту (вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту). 

(!!!) Велика Палата Верховного Суду не може в повній мірі погодитися з висновками, які КГС ВС зробив у постановах від 09.08.2023 у справі № 910/18929/21 та від 17.04.2024 у справі № 640/14353/19, виходячи з такого. 

Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти в її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117, 118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), у підпунктах 8.42-8.45 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18). 

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 (пункт 8.20) та від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20) (пункт 109)]. 

Отже, якщо сторони спору не пов`язані зобов`язальними відносинами, та виходячи з мети позову про скасування Наказу з подальшими змінами як такого, що мав наслідком скасування реєстрації речових прав, заявлену позивачами вимогу слід інтерпретувати як спрямовану на введення їх у володіння шляхом державної реєстрації відповідного речового права. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 8.47 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18,підпункті 11.13 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18). 

Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом абзацу другого частини третьої статті 26 Закону у чинній редакції в разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, відповідні права припиняються. У разі якщо в Реєстрі, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав. 

Крім того, чинний абзац третій частини третьої статті 26 Закону містить вказівку на те, що в разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, відповідні права повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Мін`юсту, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Мін`юсту. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Реєстрі, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. 

ВИСНОВОК: Отже, якщо суд дійшов висновку, що речове право позивача було порушене та підлягає поновленню зі скасуванням рішення Мін`юсту, прийнятого згідно з пунктом 1 частини сьомої статті 37 Закону, посадова особа Мін`юсту на підставі судового рішення повинна повернути таке право позивача у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації на користь позивача змін чи набуття зазначеного речового права. 

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду наголошує, що судове рішення про задоволення позовних вимог є підставою для державної реєстрації відповідного речового права за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою.

 

 

 

Матеріал по темі: «Суб’єктивний склад відповідачів приоскарженні рішення державного реєстратора»

 

 

 

Теги: оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Суб’єктивний склад відповідачів при оскарженні рішення державного реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                                  

Велика Палата Верховного Суду: визначення належного відповідача при оскарженні рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав

3 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2546/22, провадження № 12-43гс24 (ЄДРСРУ № 130409883) досліджувала питання щодо визначення належного відповідача при оскарженні рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав.

За принципом диспозитивності визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у господарському чи цивільному судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі.

Водночас установлення належності відповідачів є обов`язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог.

Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов`язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.

Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2).

Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі № 304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Схожий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово (постанови від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а, від 12.02.2020 у справі № 1840/3241/18 та від 17.02.2021 у справі № 821/669/17) доходила висновку про те, що спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Реєстрі. Участь Мін`юсту та державного реєстратора як співвідповідачів (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала і в постанові від 27.11.2019 у справі № 815/1915/18.

(!!!) Отже, Мін`юст не може бути єдиним відповідачем у цьому випадку незалежно від доводів та підстав позову, оскільки з ним у позивачів відсутній спір про речові права на земельні ділянки.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на свої висновки, викладені у пункті 8.24 постанови 05.11.2023 у справі № 910/15792/20, про те, що у випадку звернення особи з позовом до державного реєстратора про притягнення до відповідальності чи відшкодування шкоди, заподіяної ним внаслідок неналежного виконання покладених на нього обов`язків, що не пов`язана з діями інших суб`єктів цивільних правовідносин, така особа може бути відповідачем у суді. 

Наведений висновок є застосовним, зокрема і до правовідносин, у яких позивач звертається до Мін`юсту з позовом про відшкодування збитків, заподіяних ним через неналежне виконання обов`язків під час розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав. Саме така участь Мін`юсту як відповідача за вимогами про відшкодування збитків можлива в контексті висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а, від 27.11.2019 у справі № 815/1915/18, від 12.02.2020 у справі № 1840/3241/18, від 17.02.2021 у справі № 821/669/17 та від 04.02.2020 у справі № 910/7781/19.

ВИСНОВОК: Якщо позов про притягнення до відповідальності чи відшкодування шкоди пред’явлено до державного реєстратора та/або Мін`юсту, за відсутності спору про речове право з іншою особою, то такі особи можуть бути одноосібно відповідачами в суді, але якщо спір стосується речового права, то поряд з держреєстратором/Мінюстом належними відповідачами є особи, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Реєстрі.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження до Мін`юсту рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав»

 

 

 

Теги: оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Оскарження до Мін`юсту рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                               

Велика Палата Верховного Суду: щодо оскарження до Мін`юсту рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав

3 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2546/22, провадження № 12-43гс24 (ЄДРСРУ № 130409883) досліджувала питання щодо оскарження до Мін`юсту рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав

Відповідно до частин першої та другої статті 182 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру (пункт 1 частини першої статті 2 Закону; тут і далі, якщо не вказано інше, - у редакції, чинній на момент ухвалення Наказу).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону).

Разом із цим Закон, крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист.

Так, частиною першою статті 37 Закону передбачено, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Мін`юсту, його територіальних органів або до суду.

Згідно із частиною другою цієї ж статті Мін`юст розглядає скарги 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Мін`юсту.

За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку.

Крім судового розгляду справи, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Мін`юсту є додатковим механізмом захисту речових прав на нерухоме майно. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав, однак не може підміняти собою судовий розгляд.

Мін`юст у межах своїх повноважень здійснює контроль у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно; оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав на нерухоме майно.

(!!!) Тобто Мін`юст оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір. При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Мін`юст не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно.

Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. Розглядаючи спори, пов`язані з реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в судовому порядку, держава захищає порушене право та забезпечує правову визначеність [див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 (пункти 76-82) та від 24.04.2024 у справі № 752/30324/21 (підпункти 6.18-6.21)].

Так, вирішуючи спір про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, суд насамперед повинен установити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов (див. пункт 7.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19). Вирішення цього питання передує з`ясуванню, чи мало місце порушення, невизнання або оспорювання такого права чи інтересу, зокрема, внаслідок стверджуваних у позові порушень, допущених під час розгляду відповідної скарги та/або ухвалення наказу.

ВИСНОВОК: Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів особою, права якої порушено, протягом двох місяців з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав, але не більше трьох років з дня прийняття відповідного рішення, здійснення дії або бездіяльності.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Можливість розгляду скарг на дії держреєстратора при наявності судового спору»

 

 

 

 

Теги: оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком

 

                                                

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі

28 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/10213/23, провадження № 61-4767св25 (ЄДРСРУ № 129836251) та 07 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/22287/23, провадження № 61-1061св25 (ЄДРСРУ № 129373685) досліджували питання щодо встановлення порядку користування квартирою.

Відповідно до приписів статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Аналіз положень статті 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення  у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість  відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку  з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 727/1439/22, від 08 вересня 2021 року у справі  № 761/44705/19, від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/18, від 26 травня 2021 року у справі № 750/11539/18.

ВИСНОВОК: Якщо, технічна характеристика квартири/будинку не дозволяє здійснити виділення в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на цю квартиру, то встановлення порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі, із урахуванням планування житла, є єдиним оптимальним способом вирішення спору між співвласниками.

 

 

 

Матеріал по темі: «Усунення перешкод у користуванні житлом: обов’язок доказування»

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення коштів сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наявність чи відсутність підстав для стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди

17 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9652/23 (ЄДРСРУ № 126765372) досліджував питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Так, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги правової природи орендних відносин та встановлених ними ж обставин щодо фактичного користування позивачем майном (яке мало місце у зазначених спірних правовідносинах та що не заперечується сторонами).

Зокрема, суди не врахували, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже позивач, як встановили суди, де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас відповідач отримав плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об'єктом оренди) за погодженою сторонами ціною, яка є дійсною на момент звернення орендаря з позовом про таке відшкодування, а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції.

(!!!) Отже, специфіка правовідносин за договором оренди полягає в тому, що здійснити подвійну реституцію в разі недійсності (нікчемності) такого правочину, зважаючи на закладений у частині першій статті 216 ЦК України зміст, у спірних правовідносинах із дотриманням принципів рівноправності, пропорційності, справедливості неможливо.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір є недійсним з моменту його вчинення, а зобов'язання (права та обов'язки) за цим недійсним (нікчемним) правочином - припиняються на майбутнє (що узгоджується зі змістом вимог статті 236 ЦК України).

З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій, ухваливши рішення про повернення орендарю суми, сплаченої за договором оренди не здійснивши правової кваліфікації відносин сторін в умовах фактичного використання останнім орендованого майна (як в період, за який стягнуто кошти, так і на момент розгляду справи) на підставі частини першої статті 216 ЦК України, припустилися неправильного застосування вказаної норми, оскільки фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Зазначене за висновками Суду не забезпечує відновлення прав позивача, адже вони не є фактично порушеними в умовах здійснення ним користування майном відповідача.

Таким чином, з урахуванням існуючих правових позицій касаційної інстанції Суд виснує, що грошові кошти про стягнення яких звернувся позивач (орендар), фактично є сумою безпідставного збагачення самого позивача за рахунок користування майном відповідача, належать останньому та стягненню з відповідача не підлягають.

ВИСНОВОК: Застосувати наслідки недійсності правочину за передане в оренду майно неможливо, тому що відновити первісне становище сторін за одержане в користування майно - є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Вказане, до того ж, свідчить про відсутність підстав для висновку про порушення такого права орендаря, як стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди в порядку реституції, а відтак і про відсутність підстав для його захисту, адже фактичне користування майном відбулося, що сторонами не заперечується, і відновлення первісного становища сторін за одержане в користування майно є неможливим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Реституція сторін за нікчемним договором оренди нерухомого майна»

 

 

Теги: оренда, аренда, нерухомість, реституція, оренда нерухомого майна, нотаріальне посвідчення договору, держреєстрація, пролонгація, додаткова угода, невизначено майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов