Перевірка стану виконання судового рішення перед арештом коштів боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність проведення виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів та майна боржника

18 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 580/3888/24, провадження № 11-324апп25 (ЄДРСРУ № 132746774) досліджувала питання щодо необхідності проведення виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів та майна боржника.

Касаційний господарський суд, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується із вказаним висновком з таких міркувань.

Так, законодавець передбачив чіткий порядок вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. Державний виконавець наділений відповідними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.

Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону.

Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов`язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією.

Крім того, в абзаці третьому частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII установлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Отже, Закон № 1404-VIII установлює чіткі та стислі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника - під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов`язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриття виконавчого провадження чи виявлення майна).

Надзвичайно стислі строки, у межах яких слід застосувати вказаний захід примусового виконання рішень, фактично унеможливлює проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час.

Слід також враховувати, що відповідно до частини четвертої статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.

Тобто законодавець визначив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі їх добровільного повного чи часткового виконання боржниками: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини.

Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника.

Наведене свідчить, що законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з проведенням перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама собою не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні.

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, вказавши, що проведення перевірки виконавцем під час здійснення виконавчого провадження виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, не має імперативного характеру, а є дискреційним повноваженням виконавця, і, відповідно, не є обов`язковою процесуальною дією в кожному випадку.

 

 

 

Матеріал по темі: «Перевірка стану виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника»
 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Скасування арешту з майна особою, яка не є стороною виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                                

Скасування арешту з майна накладеного органами виконавчої служби, якщо особа не є стороною (боржником) у виконавчому провадженні, але не може успадкувати арештоване майно

12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/12092/24, провадження № 61-6543св25 (ЄДРСРУ № 131791809) досліджував питання щодо скасування арешту з майна накладеного органами виконавчої служби, якщо особа не є стороною (боржником) у виконавчому провадженні, але не може успадкувати арештоване майно

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до   глави 29 ЦК України.

Одним із засобів юридичного захисту прав сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають під час примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447 ЦПК України (в редакції на час подання скарги) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Такий правовий висновок сформульований Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.09.2021 року у справі № 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21) зазначено, що «у разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди попередніх інстанцій не врахували того, що вона не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. А за таким позовом позивач має бути відповідачем у справі.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.09.2021 року у справі № 234/18525/19 (провадження № 61-10369св20) та від 20.10.2021 року у справі № 236/789/21 (провадження № 61-11689св21) вказано, що «в разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ця особа не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Отже, суди попередніх інстанцій помилково розглянули справу по суті та не врахували того, що арешт накладено на майно позивача, який є боржником у виконавчому провадженні, з метою забезпечення виконання рішення суду, а тому він не може виступати позивачем у цій справі й така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні, а отже, провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Аналогічні висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 2.10.2019 року у справі № 904/51/19 (провадження № 12-122гс19), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.05.2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), у постанові Верховного Суду від 24.06.2021 року у справі № 127/11276/20 (провадження № 61-882св21) та у постанові Верховного Суду від 8.09.2021 року у справі № 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21.

Частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено порядок вирішення спорів, що виникають під час виконання судових рішень, захисту прав особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, у зв`язку з накладенням арешту на майно. У разі виникнення такого спору належним способом захисту прав особи є саме звернення до суду з позовом про зняття з арешту з майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

У постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 337/2402/22 (провадження № 61-7442св23) зазначено, що у разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

ВИСНОВОК: Якщо позивач не був і не є стороною виконавчого провадження, у якому був накладений оспорюваний арешт на нерухоме майно, Верховний суд вважає, що позивач правильно звернувся до суду із позовом про зняття арешту з майна.

 

Матеріал по темі: «Визначення відповідача у справах про звільнення майна з-під арешту»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Негайне виконання судового рішення про збільшення розміру аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Негайне виконання судового рішення у справі про збільшення розміру аліментів у межах суми платежу за один місяць

15 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/28590/23, провадження № 61-4480св25 (ЄДРСРУ № 131130565) досліджував питання щодо негайного виконання судового рішення у справі про збільшення розміру аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Касаційний суд вже вказував, що законодавець визначив аліменти як синонім утримання дитини або одного з подружжя. Матеріальним вираженням форми такого утримання є гроші або натура. У разі невиконання одним із батьків свого обов`язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. При цьому стан виконання батьківського обов`язку щодо утримання дитини жодним чином не змінює мети цього обов`язку - утримання, а також цільового призначення предмету такого утримання - забезпечення дитини відповідно до вимог закону (добровільно, у тому числі на підставі договору, чи примусово на підставі виконавчого напису або судового рішення). Це дає підстави для висновку про те, що несплачені (незалежно від причини) аліменти жодним чином не втрачають своєї аліментної сутності, а тому заборгованість за договором про сплату аліментів, укладеним між батьками, є аліментами (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2025 року в справі № 756/572/23 (провадження № 61-6357св24)).

Розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. У новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року в справі № 306/2389/16-ц (провадження № 61-31834св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року в справі № 727/6408/16-ц (провадження № 61-21321св18)).

Суд допускає негайне виконання рішень у справах про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць (пункт 1 частини першої статті 430 ЦПК України).

ВИСНОВОК: Касаційний суд зауважує, що справи про стягнення аліментів (пункт 1 частини першої статті 430 ЦПК України) є родовою конструкцією, яка охоплює не лише позов про стягнення аліментів, але й позов про збільшення їх розміру.

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів»

 

 

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів, в тому числі визначених у рішенні суду

15 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/28590/23, провадження № 61-4480св25 (ЄДРСРУ № 131130565) досліджував питання щодо підстав для збільшення та/або зменшення розміру аліментів.

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 181 СК України).

Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини (частина друга статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року).

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що:

«розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).

Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»)».

Касаційний суд вже зазначав, що:

правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України;

Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18)).

При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 182 СК України).

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (частини перша та друга статті 182 СК України).

Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина перша статті 192 СК України).

Касаційний суд вже зазначав, що:

враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Таким чином, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів;

якщо суд встановить, що матеріальне становище платника аліментів, дозволяє йому утримувати дитину, він може збільшити розмір аліментів (частку заробітку (доходу), яка буде стягуватися як аліменти на дитину), що підлягає стягненню з платника аліментів. Свідченням зміни матеріального становища платника аліментів є зміна доходів, витрат, активів тощо. Таким чином, особа, яка одержує аліменти - одержувач аліментів, може звернутися до суду з позовом про збільшення розміру аліментів на дитину, якщо погіршилося його матеріальне становище, сімейний стан чи стан його здоров`я або ж покращилося матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров`я платника аліментів (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 759/22898/20 (провадження № 61-7913 св 22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року в справі № 372/3260/20 (провадження № 61-8523св22)).

ВИСНОВОК:

a.  парламент встановив у статті 192 СК України ті обставини, які враховуються для збільшення розміру аліментів. Такі обставини є оціночними. Тобто в кожному конкретному випадку суд, з урахуванням судового розсуду, повинен навести, які саме обставини змінилися, і чому визначений розмір є необхідним і достатнім. Завдання розсуду полягає в тому, щоб знайти справедливу рівновагу між інтересами дитини та можливостями платника;

b.     конструкція «необхідний і достатній розмір аліментів» охоплює не лише фізичне утримання, а й забезпечення соціального та інтелектуального розвитку дитини, виходячи з рівня життя, який вона мала б за спільного проживання батьків;

c.      застосування конструкції судового розсуду вимагає від суду пояснення які обставини враховані судом при збільшенні розміру аліментів і як розмір узгоджується з інтересами дитини. Суд може враховувати поведінку платника, зокрема ухилення від сплати, приховування доходів, відчуження майна на шкоду дитині, як обставини, що свідчать про недобросовісність.

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Визначення відповідача у справах про звільнення майна з-під арешту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях

02 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/16996/22, провадження № 61-2215св25 (ЄДРСРУ № 129931773) досліджував питання щодо визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19-ц (провадження № 61-12594св21), від 08 грудня 2022 року у справі № 331/1383/20 (провадження № 61-7109св22), від 6 травня 2024 року у справі № 725/3352/23 (провадження № 61-292св24).

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження» (абзац 1 пункту 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна»).

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

Отже, законом передбачений чіткий спосіб судового захисту порушеного права власника майна, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту з конкретним визначення відповідача у справі.

Суд керується роз`ясненнями, викладеними Верховним Судом при розгляді аналогічних справ.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21 (провадження № 61-945св22) зазначено, що: «У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позовні вимоги до Центрального ВДВС, який не є ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно. При цьому ні боржник, ні стягувач, в інтересах якого був накладений арешт на квартиру, як відповідачі не залучені. Клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача позивач не заявляв».

У постанові Верховного Суду від 29.06.2023 року у справі № 208/9810/21 вказано, що «предметом спору є вимога ОСОБА_1 , яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, про його звільнення з-під арешту, накладеного державним виконавцем під час здійснення виконавчих дій щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5 на користь ОСОБА_20 , при цьому позов пред`явлено лише до державного виконавця. Таким чином обґрунтованим слід визнати висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з пред`явленням їх до неналежного відповідача».

ВИСНОВОК: Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

  

 

 

Матеріал по темі: «Захист прав боржника якщо електроні торги не відбулись, а майно передане стягувачу»

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Перевірка стану виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок держвиконавця перевірити стан виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника 

21 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/3888/24, адміністративне провадження № К/990/27209/24 (ЄДРСРУ № 129676521) досліджував питання щодо необхідності проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження. 

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду враховує, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

Статтею 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». 

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов`язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом. 

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. 

(!!!) Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону. 

Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов`язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією. 

Крім того, абзацом 3 частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII встановлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. 

Отже Закон № 1404-VIII встановлює чіткі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника: під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов`язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриттям виконавчого провадження чи виявленням майна). 

Надзвичайно стислі строки, у межах яких має бути застосований вказаний захід примусового виконання рішень, фактично виключають можливість проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час. 

Наведене свідчить, що законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з фактом проведення перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама по собі не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. 

Окрім цього, слід враховувати, що відповідно до частини четвертою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. 

Тобто законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі його добровільного повного чи часткового виконання боржником: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. 

Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків у тому числі щодо інформування виконавця не може бути розцінене як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. 

З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

ВИСНОВОК: Справа №580/3888/24  передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порядок  оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження»