Стягнення аліментів на утримання батьків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Відповідно до чинного законодавства непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Непрацездатні громадяни: особи, які досягли встановленого Законом "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".(ВР України, Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 N 1058-IV).

(!!!) Обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов.

Потреба в отриманні матеріальної допомоги може доводитися як у спосіб порівняння розміру доходів батьків із їх відповідністю розміру прожитковому мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК України), так і в інший спосіб, зокрема, з підстав передбачених ст. 203 СК України, відповідно до приписів якої дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

 

Примітка:  Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (ч. 1 ст. 205 СК України).

 

Судова практика:

Згідно з постановою об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Згідно діючого законодавства держава забезпечує необхідним утриманням непрацездатних осіб - пенсією за віком, пенсією з інвалідності, державною допомогою тощо. Тому суд при постановлені рішення має зважати на розмір такого державного утримання і ставити його у залежність із прожитковим мінімумом.

Право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-3066цс15. Аналогічна правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року по справі № 494/1682/15-ц та від 10 жовтня 2018 року по справі № 301/160/17.

Визначальне значення у контексті обов`язку повнолітніми доньками, синами надавати матеріальну допомогу (аліменти) непрацездатним батькам відповідно до ст. 202 СК України є дійсна нужденність непрацездатних батьків. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від у справі № 18 листопада 2020 р. у справі № 757/52096/18).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, якщо непрацездатна особа отримує тільки пенсію за віком, то для стягнення аліментів з повнолітньої дитини необхідно надати докази, які б свідчили про те, що розмір отримуваної пенсії та інших доходів (за наявності) є значно нижчим за розмір його (її) щомісячних витрат (комунальні платежі, їжа, ліки, інші витрати).

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

 

 

Щодо можливості зменшення судом 3% річних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України 

За приписами ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 

У силу приписів ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 

Положення ч. 3 ст. 551 ЦК України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, є правом, а не обов`язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. 

Так, у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 в справі №915/1308/23 у йдеться про можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України, до 1,5% визнані такими, що узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 8.38, 8.41 постанови 18.03.2020 у справі №902/417/18. 

- у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, з урахуванням критеріїв принципів розумності, справедливості та пропорційності суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання. Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду зробила з урахуванням умов договору, згідно з яким сторони змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути оплачений покупцем, та дев`яносто шести відсотків річних від неоплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів; 

- при розгляді справи №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зменшила погоджений сторонами у договорі розмір відсотків річних, надавши перевагу принципам розумності, справедливості та пропорційності відносно принципу свободи договору, з огляду на конкретні обставини справи. Велика Палата Верховного Суду врахувала конкретні обставини справи, зокрема, той факт, що сума неустойки, штрафу і процентів річних перевищують майже в два рази суму прострочення та очевидно є неспівмірними, оскільки наслідки невиконання боржником зобов`язань вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, тобто виходила з виняткових обставин, встановлених саме у вказаній справі. 

Отже, за наголосами Великої Палати Верховного Суду у справі №902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України. Про зазначене вказала й об`єднана палата Касаційного господарського суду в ухвалі від 23.05.2024 зі справи №910/2440/23, повертаючи зазначену справу колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Вказаної позиції дотримується також Верховний Суд у постановах від 27.03.2024 у справі №910/12277/23, від 04.07.2024 у справі №910/2440/23, від 12.09.2024 у справі №915/1308/23. 

Проте, ухвалою Верховного Суду від 05.02.2025 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу №   922/444/24 (ЄДРСРУ № 125000576) у зв`язку з необхідністю відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №   915/1308/23, ухваленої  Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов`язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством щодо застосування приписів статті 625 Цивільного кодексу України стосовно можливості зменшення судом розміру трьох процентів річних (які встановлені законом), а також не застосування до цих правовідносин статті 233 Господарського кодексу України шляхом викладення правової позиції щодо неможливості зменшення встановленого законом мінімального розміру річних на рівні трьох процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Отже, чекаємо на рішення Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 922/444/24.

 

 

Матеріал по темі: «Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Зазначення в рішенні суду про нарахування відсотків до моменту його виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: зазначення в рішенні суду про нарахування відсотків до моменту його виконання, стягнення 3 % річних та право суду зменшити неустойку

16 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 911/952/22, провадження № 12-79гс23 (ЄДРСРУ № 123282018) досліджувала питання щодо зазначення в рішенні про нарахування відсотків до моменту виконання рішення і охоплення частиною десятою статті 238 ГПК України, частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України вимоги про стягнення 3 % річних 

Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним зазначення судом в рішенні про нарахування 3 % річних до моменту виконання рішення суду, з огляду на таке. 

Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. 

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено обов`язковість судового рішення. 

За статтею 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, ? і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. 

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист, яка охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012). 

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. mutatis mutandis рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", рішення від 20 липня 2004 року у справі "Шмалько проти України"). 

Юридичною гарантією виконання рішення суду слугує впровадження ефективних та дієвих засобів впливу на забезпечення реалізованості рішення суду, яка є одним із наслідків набрання ним законної сили. 

(!!!) З 01 січня 2019 року в господарському / цивільному процесуальних кодексах введено в дію механізм нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду, розкритий у положеннях частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої  статті 265 ЦПК України, якими визначено: 

-       суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування (абзац перший частини десятої статті 238 ГПК України, частина десята статті 265 ЦПК України);

-       остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу (розділом VIІ цього Кодексу) (абзац другий частини десятої статті 238 ГПК України, частина одинадцята статті 265 ЦПК України). 

Частині десятій статті 238 ГПК України, частинам десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України кореспондують норми частин одинадцятої, дванадцятої статті 26 Закону "Про виконавче провадження", якими конкретизується порядок виконавчих дій виконавця щодо нарахування пені, відсотків до моменту виконання рішення суду за механізмом (формулою) визначеним у цьому рішенні суду. Зокрема, визначено: якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі; до закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку. 

Системний аналіз наведених норм свідчить, що положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України закріплюють механізм, який позбавляє кредитора необхідності звернення до суду з позовом щодо нарахування та стягнення, зокрема, відсотків за наступні періоди невиконання зобов`язання після того, як був розглянутий по суті і задоволений його позов про стягнення боргу, відсотків за невиконання того самого зобов`язання між тими ж сторонами. 

Застосування частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України полягає у продовженні нарахування відсотків поза часовими межами, в яких суд розглянув і вирішив спір по суті позовних вимог. Вони застосовуються лише в тих випадках, коли суд, розглянувши спір по суті, ухвалив рішення про застосування відсотків. 

Тобто можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду нерозривно пов`язана із безпосереднім їх застосуванням у рішенні суду (розглядом та задоволенням таких вимог у рішенні суду). 

(!) Якщо суд не застосував відсотки в рішенні, то не може бути і зазначено про їх нарахування до моменту виконання рішення. І навпаки - якщо суд їх застосує, то у рішенні може зазначатися про нарахування відсотків до моменту виконання рішення. 

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що нарахування відсотків у порядку частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України ґрунтується на тих самих нормах матеріального права, які є підставою для задоволення позову судом за результатом розгляду справи та які зазначені в мотивувальній частині рішення. 

Положення наведених норм можуть застосовуватись для донарахування будь-яких відсотків, які розраховуються за методикою, що враховує фактор часу, що передбачені законодавством або договором і які суд вирішив стягнути з боржника на користь кредитора. Якщо законодавством чи договором встановлені обмеження нарахування відсотків, про ці обмеження суд повинен зазначити в рішенні, яким встановлено донарахування відсотків. 

За своєю природою відсотки, зазначені в частині десятій статті 238 ГПК України, частинах десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України, є заходами відповідальності, що застосовані судом за порушення боржником виконання зобов`язання. Тобто це ті самі заходи відповідальності, але продовжені на наступний період часу, протягом якого зобов`язання не виконується. Зазначені норми не визначають якоїсь іншої чи особливої правової природи відсотків, про нарахування яких суд може зазначити у рішенні про стягнення до моменту його виконання. 

Стягнення процентів річних, правове регулювання яких визначено частиною другою статті 625 ЦК України, охоплюються положенням наведених норм. Підтвердженням цього висновку додатково свідчить сам зміст частини другої статті 625 ЦК України, в якій прямо зазначено, що проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. 

Велика Палата Верховного Суду враховує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18). 

Нарахування на суму боргу 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) відбувається незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. 

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". У разі коли законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення  прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. 

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі "Воловік проти України"). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 1999 року у справі "Озтюрк проти Туреччини"). 

Одним із завдань Верховного Суду є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин. 

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду. 

При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до частинидесятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду. 

Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положеннями частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України. 

Подібні за змістом висновки щодо можливості нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду та охоплення положеннями частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України передбачених частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22. 

ВИСНОВКИ щодо застосування норм матеріального права:

Щодо зазначення в рішенні про нарахування відсотків до моменту виконання рішення і охоплення частиною десятою статті 238 ГПК України, частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України вимоги про стягнення 3 % річних

Положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду.

При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду.

Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положенням частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України.

 

Щодо зменшення штрафних санкцій (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України)

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

  

 

 

Матеріал по темі: ««Пеня за кожний день прострочення» – який строк нарахування штрафних санкцій?»
 

 

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку через органи виконавчої служби

26 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/10781/14-ц, провадження № 61-12891св24 (ЄДРСРУ № 123338283) досліджував питання щодо звернення стягнення на майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від  02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Статтею 10 Закону № 1404-VIII встановлено, що заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом;надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 48 Закону № 1404-VIII встановлено, що звернення  стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

(!) Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах (абзац перший частини другою статті 48 Закону № 1404-VIII).

Згідно частини третьої, четвертої статті 50 Закону № 1404-VIII уразі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Слід враховувати, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Визнання ж права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 200/22329/14-ц.

Крім того, не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу.

Аналогічні  висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22). 

(!) Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, заставлений третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

Арешт на подільний об`єкт незавершеного будівництва накладається з урахуванням особливостей, визначених абзацами другим - п`ятим частини першої цієї статті.

Втім висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц, від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19, від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18, від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19, від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19, від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 та від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19).

При цьому, в постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.

У разі якщо право власності/спеціальне майнове право на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Однак, передбачена ЦПК України можливість звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, не звільняє стягувача або державного чи приватного виконавця від необхідності доказування обставин, на які вони посилаються (03 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/2675/20,  провадження № 61-16199св20)

Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Застосування судом частини десятої статті 440 ЦПК України та статті 50 Закону № 1404-VIII є крайнім заходом виконання судового рішення, який може бути застосований лише тоді, коли виконавець вичерпав усі можливі заходи, які передбачені законом щодо примусового виконання рішень за рахунок іншого майна боржника.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 2-592/09 (провадження № 61-8383св18), від 23 січня 2019 року у справі № 522/6400/15-ц (провадження № 61-19786св18), від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20), від 29 лютого 2024 року у справі № 309/3522/22 (провадження № 61-12925св23).

При розгляді справ указаної категорії необхідно враховувати, що однією з головних засад здійснення судочинства в Україні є обов`язковість судового рішення. Немає сенсу в правосудді, якщо рішення судів не виконуються, а невиконання судових рішень є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВИСНОВОК: Отже, для звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець повинен: 1) вживати визначені Законом № 1404-VIII заходи щодо примусового виконання виконавчого документу та 2) дотримуватися алгоритму звернення до суду із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, який визначений частинами третьою, четвертою статті 50 Закону № 1404-VIII.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Товарознавча експертиза для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання»
 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Товарознавча експертиза для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання

22 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 14/86/2012/5003 (ЄДРСРУ № 123226300) досліджував питання щодо призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження".

В силу статей 129, 1291 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Принцип обов`язковості судового рішення закріплений також у статтях 2, 18, 326 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі- рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У рішенні від 13.12.2012 № 18-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (частина 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження".

За вимогами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 2 зазначеного Закону передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.У частині першій статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

В частині третій вказаної статті визначено перелік прав, якими наділений виконавець під час здійснення виконавчого провадження, та, відповідно, якими може скористатися для виконання рішення, крім іншого, залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності - суб`єктів господарювання (пункт 15), залучати в разі потреби до проведення чи організації виконавчих дій суб`єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача (пункт 20).

За статтею 60 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу. У разі письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про їх передачу стягувачу, виконавець повертає зазначені предмети боржникові, про що складає акт, і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При цьому внесений стягувачем авансовий внесок поверненню не підлягає.

Стаття 63 Закону України "Про виконавче провадження" визначає порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

У частині 1 статті 63 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Отже, подання стягувачем клопотання про призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи вказує на доцільність її проведення в контексті саме статті 60 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки в позивача у справі наявні сумніви щодо цілісності майна, переданого відповідачу на зберігання.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника»
 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов