Визначення відповідача у справах про звільнення майна з-під арешту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях

02 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/16996/22, провадження № 61-2215св25 (ЄДРСРУ № 129931773) досліджував питання щодо визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19-ц (провадження № 61-12594св21), від 08 грудня 2022 року у справі № 331/1383/20 (провадження № 61-7109св22), від 6 травня 2024 року у справі № 725/3352/23 (провадження № 61-292св24).

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження» (абзац 1 пункту 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна»).

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

Отже, законом передбачений чіткий спосіб судового захисту порушеного права власника майна, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту з конкретним визначення відповідача у справі.

Суд керується роз`ясненнями, викладеними Верховним Судом при розгляді аналогічних справ.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21 (провадження № 61-945св22) зазначено, що: «У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позовні вимоги до Центрального ВДВС, який не є ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно. При цьому ні боржник, ні стягувач, в інтересах якого був накладений арешт на квартиру, як відповідачі не залучені. Клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача позивач не заявляв».

У постанові Верховного Суду від 29.06.2023 року у справі № 208/9810/21 вказано, що «предметом спору є вимога ОСОБА_1 , яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, про його звільнення з-під арешту, накладеного державним виконавцем під час здійснення виконавчих дій щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5 на користь ОСОБА_20 , при цьому позов пред`явлено лише до державного виконавця. Таким чином обґрунтованим слід визнати висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з пред`явленням їх до неналежного відповідача».

ВИСНОВОК: Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

  

 

 

Матеріал по темі: «Захист прав боржника якщо електроні торги не відбулись, а майно передане стягувачу»

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Перевірка стану виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок держвиконавця перевірити стан виконання судових рішень перед прийняттям постанови про арешт майна боржника 

21 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/3888/24, адміністративне провадження № К/990/27209/24 (ЄДРСРУ № 129676521) досліджував питання щодо необхідності проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження. 

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду враховує, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

Статтею 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». 

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов`язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом. 

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. 

(!!!) Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону. 

Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов`язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією. 

Крім того, абзацом 3 частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII встановлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. 

Отже Закон № 1404-VIII встановлює чіткі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника: під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов`язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриттям виконавчого провадження чи виявленням майна). 

Надзвичайно стислі строки, у межах яких має бути застосований вказаний захід примусового виконання рішень, фактично виключають можливість проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час. 

Наведене свідчить, що законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з фактом проведення перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама по собі не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. 

Окрім цього, слід враховувати, що відповідно до частини четвертою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. 

Тобто законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі його добровільного повного чи часткового виконання боржником: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. 

Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків у тому числі щодо інформування виконавця не може бути розцінене як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. 

З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. 

ВИСНОВОК: Справа №580/3888/24  передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порядок  оскарження дій виконавця особою, яка не є стороною виконавчого провадження»

 

 

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі у виконавчому проваджені

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для задоволення заяви стягувача про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником у виконавчому проваджені

21 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/36/23 (ЄДРСРУ № 128965657) досліджував питання щодо наявності або відсутності підстав для задоволення заяви стягувача про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником.

Порядок звернення стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, визначено статтею 53 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до частин 1- 4 статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. Зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Після надходження відомостей про наявність майна боржника виконавець проводить опис такого майна, накладає на нього арешт, вилучає його і реалізує в установленому цим Законом порядку. Якщо особа, в якої перебуває майно боржника, перешкоджає виконавцю у вилученні такого майна, воно вилучається виконавцем у примусовому порядку. Готівка та майно, що належать боржнику від інших осіб, вилучаються виконавцем у таких осіб у присутності понятих. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, передбачено статтею 336 ГПК України, відповідно до частин 1, 2, 7- 9 якої суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Суд відмовляє в задоволенні такої заяви, якщо вона подана після закінчення строку позовної давності для відповідної вимоги боржника до такої особи, або строку на пред`явлення до виконання виконавчого документа про стягнення коштів з такої особи на користь боржника за судовим рішенням, що набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 6.11 постанови від 08.11.2019 у справі  № 910/7023/19 виснувала про те, що особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Отже, подана в порядку статті 336 ГПК України виконавцем чи стягувачем заява про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є по суті вимогою про стягнення коштів з такої особи з визначених законом підстав, що у разі її задоволення судом має відповідати та забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження - реальне виконання судового рішення, шляхом стягнення грошових коштів з особи, яка має заборгованість перед боржником (аналогічний висновок викладено в пункті 56 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19).

Наразі в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від  01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18, від 13.10.2020 у справі № 913/526/17, від 13.08.2021 у справі №  910/20504/16, від 21.09.2022 у справі №  910/11124/19, від 11.12.2024 у справі №  910/3600/22 сформувалася усталена судова практика щодо застосування положень статті  53 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 336 ГПК України.

Верховний Суд у зазначених постановах дійшов висновків про те, що системний аналіз положень статей 53, 56 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду. При розгляді заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, відповідно до статті 336 ГПК України предметом дослідження суду має бути факт наявності заборгованості, що повинен підтверджуватися доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 ГПК України, зокрема це може бути відповідне рішення суду та факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти. При розгляді такої заяви судам необхідно враховувати, що факт існування заборгованості не обов`язково має підтверджуватись судовим рішенням. За відсутності такого рішення суд має надати власну оцінку доводам заявника щодо наявності відповідної заборгованості, її розміру, а також з`ясувати обставини відсутності пропуску строку позовної давності для відповідної вимоги боржника до особи, яка має заборгованість перед ним.

Водночас спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент звернення особи із заявою в порядку статті 336 ГПК України боржник мав заборгованість перед кредитором, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначає заявник, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на момент такого звернення (такий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  25.12.2024 у справі № 902/831/23).

Водночас остаточне рішення за результатами розгляду заяви, поданої в порядку, передбаченому статтею 336 ГПК України, має бути прийняте з урахуванням усіх обставин справи та відомостей про всіх учасників процесу. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20.

ВИСНОВОК: Системний аналіз положень статей 53, 56 Закону України «При виконавче провадження» та статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена 19 червня 2025 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  910/4997/24 (ЄДРСРУ № 128240345).

 

 

Матеріал по темі: «Правові наслідки завершення виконавчого провадження»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виконавчі дії приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1270/20 (ЄДРСРУ № 128275714) досліджував питання щодо правомірності проведення виконавчих дій приватним виконавцем, якщо частки у статутному капіталі боржника знаходяться в управлінні АРМА.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Умови й порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначається приписами Закону України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Так, виконавець відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" є одним з учасників виконавчого провадження. Державний виконавець є суб`єктом виконавчих процесуальних правовідносин, статус якого характеризується владними повноваженнями.

Повноваження виконавця щодо вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання (підпункти 1, 3 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").

(!) Інститут приватної виконавчої діяльності запроваджений із введенням з 05.10.2016 в дію Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Приватний виконавець - це суб`єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, встановленому законом.

Як зазначено у статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалено постанову у справі №  903/421/24 від 16.05.2025, відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №  903/62/23, з огляду на положення статей 1, 5 та 18 Закону України "Про виконавче провадження", які не містять обмежень щодо примусового виконання рішення у разі тимчасового управління активами без зміни форми власності, та ураховуючи, що управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, дійшла висновку, що саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

ВИСНОВОК: Перебування частки у статутному капіталі боржника в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.

 

  

P.s. В той же час, якщо до дати відкриття виконавчого провадження частка держави в особі Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів у статутному капіталі боржника перевищує 25 відсотків, то приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішення суду (20 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/62/23 (ЄДРСРУ № 125291900).

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правова природа арешту майна боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо правової природи арешту майна боржника на стадії примусового виконання судового рішення (виконавче провадження) 

14 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  2/1522/11652/11, провадження № 14-137цс24 (ЄДРСРУ № 127605064) досліджувала питання щодо правової природи арешту майна боржника.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Згідно із частиною другою статті 57 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону № 1404-VIII.

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

ВИСНОВОК: Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

 

  

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна уразі повернення виконавчого документа стягувачу»
 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення аліментів на утримання батьків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Відповідно до чинного законодавства непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Непрацездатні громадяни: особи, які досягли встановленого Законом "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".(ВР України, Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 N 1058-IV).

(!!!) Обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов.

Потреба в отриманні матеріальної допомоги може доводитися як у спосіб порівняння розміру доходів батьків із їх відповідністю розміру прожитковому мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК України), так і в інший спосіб, зокрема, з підстав передбачених ст. 203 СК України, відповідно до приписів якої дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

 

Примітка:  Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (ч. 1 ст. 205 СК України).

 

Судова практика:

Згідно з постановою об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Згідно діючого законодавства держава забезпечує необхідним утриманням непрацездатних осіб - пенсією за віком, пенсією з інвалідності, державною допомогою тощо. Тому суд при постановлені рішення має зважати на розмір такого державного утримання і ставити його у залежність із прожитковим мінімумом.

Право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-3066цс15. Аналогічна правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року по справі № 494/1682/15-ц та від 10 жовтня 2018 року по справі № 301/160/17.

Визначальне значення у контексті обов`язку повнолітніми доньками, синами надавати матеріальну допомогу (аліменти) непрацездатним батькам відповідно до ст. 202 СК України є дійсна нужденність непрацездатних батьків. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від у справі № 18 листопада 2020 р. у справі № 757/52096/18).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, якщо непрацездатна особа отримує тільки пенсію за віком, то для стягнення аліментів з повнолітньої дитини необхідно надати докази, які б свідчили про те, що розмір отримуваної пенсії та інших доходів (за наявності) є значно нижчим за розмір його (її) щомісячних витрат (комунальні платежі, їжа, ліки, інші витрати).

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

 

 

Щодо можливості зменшення судом 3% річних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України 

За приписами ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 

У силу приписів ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 

Положення ч. 3 ст. 551 ЦК України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, є правом, а не обов`язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. 

Так, у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 в справі №915/1308/23 у йдеться про можливість зменшення судом розміру трьох процентів річних, заявленого до стягнення на підставі статті 625 ЦК України, до 1,5% визнані такими, що узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 8.38, 8.41 постанови 18.03.2020 у справі №902/417/18. 

- у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, з урахуванням критеріїв принципів розумності, справедливості та пропорційності суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання. Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду зробила з урахуванням умов договору, згідно з яким сторони змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути оплачений покупцем, та дев`яносто шести відсотків річних від неоплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів; 

- при розгляді справи №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зменшила погоджений сторонами у договорі розмір відсотків річних, надавши перевагу принципам розумності, справедливості та пропорційності відносно принципу свободи договору, з огляду на конкретні обставини справи. Велика Палата Верховного Суду врахувала конкретні обставини справи, зокрема, той факт, що сума неустойки, штрафу і процентів річних перевищують майже в два рази суму прострочення та очевидно є неспівмірними, оскільки наслідки невиконання боржником зобов`язань вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, тобто виходила з виняткових обставин, встановлених саме у вказаній справі. 

Отже, за наголосами Великої Палати Верховного Суду у справі №902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України. Про зазначене вказала й об`єднана палата Касаційного господарського суду в ухвалі від 23.05.2024 зі справи №910/2440/23, повертаючи зазначену справу колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Вказаної позиції дотримується також Верховний Суд у постановах від 27.03.2024 у справі №910/12277/23, від 04.07.2024 у справі №910/2440/23, від 12.09.2024 у справі №915/1308/23. 

Проте, ухвалою Верховного Суду від 05.02.2025 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу №   922/444/24 (ЄДРСРУ № 125000576) у зв`язку з необхідністю відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №   915/1308/23, ухваленої  Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов`язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством щодо застосування приписів статті 625 Цивільного кодексу України стосовно можливості зменшення судом розміру трьох процентів річних (які встановлені законом), а також не застосування до цих правовідносин статті 233 Господарського кодексу України шляхом викладення правової позиції щодо неможливості зменшення встановленого законом мінімального розміру річних на рівні трьох процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Отже, чекаємо на рішення Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 922/444/24.

 

 

Матеріал по темі: «Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов