Реалізація військовозобов’язаним права на відстрочку від призову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізація військовозобов’язаним права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації

З 18.05.2024 набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560, зі змінами).

Відповідно до пунктів 56, 57 Порядку №560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).

Згідно з пунктом 58 Порядку №560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації.

Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (пункт 59 Порядку №560).

Відповідно до пункту 60 Порядку №560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.

Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.

На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.

Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.

У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.

Норми Порядку № 560 свідчать, що розгляд заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відноситься до дискреційних повноважень Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ТЦК та СП, оскільки до його компетенції відноситься як розгляд документів, що підтверджують право на відстрочку, так і надання оцінки законності підстав для відстрочки з направленням відповідних запитів до органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку тощо.

Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 18 січня 2024 року у справі №280/6033/22,  від 11 квітня 2024 року у справі № 520/7954/22 та від 01 жовтня 2024 року у справі № 200/4189/22, звертав увагу на те, що право на відстрочку від призову на строкову військову службу, військову службу під час мобілізації, особливого періоду, кореспондує з обов`язком призовників, військовозобов`язаних, резервістів дотримуватися правил військового обліку. При цьому, право на відстрочку від призову на військову службу повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення його у відповідний спосіб уповноваженим органом.

Також варто зазначити, що Верховний Суд в постанові від 05.02.2025 у справі №160/2592/23 вказав, що процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу. Аналогічно проведення медичного огляду особи військово-лікарською комісією в порядку, визначеному Положення № 402, також не впливатиме на відновлення порушеного права позивача в контексті порушеної процедури призову позивача на військову службу.

Отже, відповідно підпункту 8 пункту 1 Додатку 2 «Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів», затверджених постановою Кабінету міністрів України від 30.12.2022 №1487, саме на військовозобов’язаного  покладений обов`язок надавати ТЦК та СП документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону №3543-XII.

Наявність у військовозобов’язаного права на відстрочку не є безумовним свідченням того, що таке право ним буде реалізовано.

(!) Разом з цим, до ухвалення комісією рішення військовозобов’язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період (абз. 9 п. 60 Постанови КМУ № 560).

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу наведених правових норм, можна констатувати, що право на відстрочку від призову на військову службу повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення його у відповідний спосіб уповноваженим органом (зокрема, районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки). При цьому реалізація такого права може бути здійснена лише до моменту набуття ним статусу військовослужбовця.

 

 

Матеріал по темі: «Червона смужка в Резерв+ без доказів притягнення особи до відповідальності»

 

 

 

 

 

#призов, #мобілізація, #військово_лікарська_комісія, #процедура_призову, #ВЛК, #військова_служба, #суд,

 

НЕвизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

НЕвизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу

22 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/7776/22, провадження № 61-9678св23 (ЄДРСРУ № 124833639) досліджував питання щодо невизнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Аналіз вказаної норми права свідчить про те, що відсутні будь-які обмеження щодо виду або предмета договору, який можуть зобов`язатися укласти сторони у майбутньому на підставі попереднього договору, тому така домовленість може бути досягнута сторонами щодо будь-яких договорів: про відчуження нерухомого чи рухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутніх об`єктів нерухомості, надання послуг, виконання робіт, надання майна в оренду тощо.

Сутність попереднього договору полягає у виконанні таких функцій:

·   спонукання до укладення в майбутньому основного договору шляхом встановлення відповідного обов`язку;

·       фіксація умов основного договору.

(!) Отже, попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах.

Одним із завдань попереднього договору є те, що він повинен забезпечити відносини між сторонами до укладення основного договору, гарантувати реальну можливість через певний час набути відповідні права на тих самих умовах, які існували в момент укладення попереднього договору, навіть у тому разі, коли одна із сторін втратить інтерес до цих правовідносин.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня  2016 року у справах  № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня  2016 року у справі № 6-1111цс16, а також постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 759/24141/19.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Водночас частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З огляду на те, що відповідно до умов попереднього договору покупець набуває право власності на майнові права після підписання ним акту прийому-передачі майнових прав, передача та приймання майнових прав між сторонами договору не відбулася, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовів, оскільки саме по собі укладання попереднього договору купівлі-продажу квартири не породжує переходу майнових прав на квартиру.

Отже, підстав для визнання права на частку майнових прав за попереднім договором купівлі-продажу квартири немає, оскільки такий договір є договором про наміри укласти в майбутньому основний договір купівлі-продажу та не надає не стороні цього договору право на отримання частки, майнових прав тощо, відповідно до положень статті 635 ЦК України.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва за попереднім договором купівлі продажу»

 

 

Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку

24 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 723/3362/22, провадження № 61-5395св24 (ЄДРСРУ № 129180996) досліджував питання щодо встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 32 Конституції України, статті 301 ЦК України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Положення цієї статті роз`яснено в рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі № 2-рп/2012 за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, серед іншого, зазначив, що « інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

У підсумку, в аспекті конституційного подання Конституційний Суд України роз`яснив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині другій статті 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Згідно з статтею 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно, теле-, чи відеоплівку лише за її згодою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).

Правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних, регулює Закон України «Про захист персональних даних».

У статті 2 Закону України «Про захист персональних даних» визначено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частини перша, друга статті 21 Закону України «Про інформацію»).

Відповідно до статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

Право на захист особистих немайнових прав фізичної особи, як суб`єктивне цивільне право, включає в свій зміст наступні повноваження: а) вимагати від усіх та кожного не порушення особистих немайнових прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що термін «приватне життя» є широким поняттям, який не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім`я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям приватне життя (BOGOMOLOVA v. RUSSIA, № 13812/09, § 51, ЄСПЛ, 20 червня 2017  року).

(!!!) Верховний суд акцентує увагу, що законодавством не визначено жодного порядку щодо встановлення камер відеоспостереження на фасадах житлових будинках, як і не передбачено видачу дозволів на їх встановлення та необхідність для цього згоди сусідів. Тобто, встановлення камер відеоспостереження є правом власника об`єкта приватної власності.

Примітка: Камери, які фіксують місця загального користування не можуть вказувати на персоналізацію відеоспостереження лише щодо певної особи.

Верховний Суд у справі № 523/11819/15-ц вказував, що спостереження здійснювалося у житлі, яке перебувало у спільній власності/користуванні сторін спору. Відеоспостереження у місцях загального користування квартири, якими повсякденно користується позивачка в особистих (побутових) цілях без згоди останньої, з метою забезпечення схоронності майна відповідачок та контролю за діями няні, яка надавала послуги останнім, не може вважатися пропорційним втручання в приватне життя позивачки.

Відеоспостереження в багатоквартирному будинку може передбачати узгодження між співвласниками проте законодавство не забороняє захищати свою власність та забезпечувати особисту безпеку за допомогою власних технічних засобів.

Окрему увагу слід приділити постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 21 серпня 2025 року у справі № 991/503/23, провадження № 51-5564 км 24 (ЄДРСРУ № 129691175) де вказано, що система відеоспостередження «Безпечне місто» є відкритою, тобто відомості про її функціонування оприлюднені, за її допомогою здійснюється фіксування усіх без виключення подій та об`єктів, які перебувають у діапазоні камер, відомості з яких використовуються за необхідністю у різних сферах діяльності як органів влади, місцевого самоврядування, так і правоохоронних органів.

Окрім того, відомості із системи «Безпечне місто», отримані правоохоронцями у порядку ст. 93 КПК України не мають ознак здійснення негласних слідчих (розшукових) дій.

ВИСНОВОК: Встановлення камер відеоспостереження є правом щодо самозахисту свого цивільного права від порушень і протиправних посягань будь-яких осіб, що закріплене у статті 19 ЦК України, окрім цього встановлення камер відеоспостереження не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського»

 

 

Теги: відеоспостереження, камери, місця загального користування, безпечне місто, нсрд, фіксування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Перепланування допоміжних приміщень у багатоквартирних будинках

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках

03 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/9572/21, провадження № 61-16661св24  (ЄДРСРУ № 130710661) досліджував питання щодо переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках.

За змістом частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

На підставі частини другої статті 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» наведено визначення термінів за яким об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна; співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.

Також у цій статті наведено визначення таких термінів: житловий комплекс - єдиний комплекс нерухомого майна, що утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс; загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об`єднання (кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо); конструктивні елементи багатоквартирного будинку - частини споруди, які забезпечують її цілісність та необхідні технічні умови функціонування (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, конструкції даху, покрівля, в`їзна група тощо); нежиле приміщення - приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників. Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників (пункт 1 частини першої та частина друга статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі  № 461/9578/15-ц викладено висновок, що будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку. Отже, щоб не порушувався принцип спільності здійснення права спільної сумісної власності, будь-яка дія стосовно переобладнання чи реконструкції допоміжних приміщень вимагає погодження всіх співвласників.

Для проведення власником приватного житлового фонду переобладнання і перепланування житлових приміщень, зокрема тих, які передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, необхідний дозвіл власника будинку (квартири). На підставі дозволу співвласників на проведення переобладнання і перепланування житлових приміщень власник звертається до виконавчого комітету місцевої ради.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що за змістом принципу спільності здійснення права спільної сумісної власності на спільне майно у багатоквартирному будинку будь-які перепланування, переобладнання, реконструкції житлових і нежитлових приміщень у ньому з використанням спільного майна, зокрема несучих, огороджувальних і несуче-огороджувальних конструкцій будинку, можна проводити тільки за згодою всіх співвласників і за умови, що зазначені зміни не порушуватимуть права власників цих приміщень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (пункти 74-76), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 березня 2024 року у справі № 757/5846/23-ц). 

ВИСНОВОК: Будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку.

 

 

 

Матеріал по темі: «Реконструкція квартири з виходом за межі її об`єму без згоди інших співвласників цього будинку»

 

 

 

Теги: перебудування, добудування, реконструкція предмету іпотеки, припинення іпотеки, знищення об’єкту іпотеки, ипотека, застава, забезпечення зобов’язань, кредитний договір, іпотека, визнання право власності, реєстрація, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

ВПВС: висновки щодо звернення виконавця до суду в інтересах учасників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: висновки щодо застосування норм права у відносинах  звернення виконавця до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження

10 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/252/24, провадження № 14-21цс25 (ЄДРСРУ № 130552487) досліджувала питання чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників?

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що погоджується з висновками, сформульованими нею у справі № 2-591/11, про те, що стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково за відсутності спору про право, і про те, що виконавець вправі звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний, оскільки в першому випадку виконавець звертається до суду з поданням, а в іншому - з позовною заявою.

Саме на суд покладено обов`язок з установлення наявності спору про право під час вирішення питання про визначення частки боржника, зокрема, шляхом надання оцінки запереченням інших співвласників, поданих на стадії розгляду судом подання виконавця.

Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з визначеними у справі № 2-591/11 процесуальними наслідками встановлення судом наявності спору про право під час розгляду подання виконавця з таких мотивів.

Так, аналіз вжитого законодавцем у статті 443 ЦПК України формулювання правила - «питання про визначення частки боржника … вирішується судом за поданням виконавця» - дає підстави зробити висновок, що за результатами розгляду відповідного клопотання суд може або задовольнити його й визначити частку боржника в спільному майні, або відмовити у його задоволенні.

Натомість у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі, якщо під час розгляду подання виконавця суд установить наявність спору про право, то таке подання підлягає залишенню без розгляду із роз`ясненням виконавцю права на звернення до суду в порядку позовного провадження.

Зазначений висновок мотивовано наявністю у ЦПК України прогалини в частині відсутності алгоритму дій суду в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця про визначення частки боржника в спільному майні, яку, за висновком Великої Палати Верховного Суду, належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Вирішуючи питання про відступ від такого висновку, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК України передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки учасників процесу, повноваження суду.

На кожній стадії процесу суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду констатує, що поширення правил окремого провадження на розгляд звернень, пов`язаних із виконанням судового рішення, є неможливим з огляду на різну правову природу зазначених інститутів процесуального права.

(!) Наявність у суду сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

У випадку встановлення факту належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами, суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця.

Водночас необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна спільно з іншими особами, обґрунтовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне окреслити основні аспекти відступу від висновків, зроблених нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації:

- стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;

- виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

 

 

 

Матеріал по темі: «Звернення виконавця до суду щодо фраудаторності правочину в інтересах боржника»

 

 

 

Теги: визначення частки у майні боржника, поділ нерухомості, продаж частини нерухомості, електронні торги, подання державного виконавця, ухвала суду про визначення частки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення заборгованості коли позивач співзасновник та керівник відповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги, якщо позивач співзасновник та керівник відповідача

03 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 187/173/25, провадження № 61-8799св25 (ЄДРСРУ № 130138291) досліджував питання щодо стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги, якщо позивач співзасновник та керівник відповідача.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (абзац 1 частини першої статті 92 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

правоздатність є здатністю особи набувати цивільні права та обов`язки. Правоздатність є базисною правовою категорією, завдяки якій юридична особа може вступати до цивільних правовідносин. Правоздатність є категорією можливостей, які юридична особа протягом свого існування (у процесі своєї діяльності) реалізує. Юридична особа, хоча вона й є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 504/4099/16-ц (провадження № 61-11424сво23));

дієздатністю юридичної особи, як і особи фізичної, є її здатність набувати для себе цивільні права та здійснювати їх, а також набувати та виконувати цивільні обов`язки. Однак якщо для фізичної особи це є природними діями, які вона виконує власне сама, то юридична особа в силу того, що вона є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, набуває прав і обов`язків через, зокрема свої органи управління. Ключовим для дієздатності юридичної особи є діяльність її виконавчого органу. Цей орган може бути одноособовим і колегіальним (наприклад, директор або правління). Директор юридичної особи у разі вчинення правочину юридичною особою виступає в такому разі не як фізична особа, а як орган юридичної особи, тобто є її частиною. Тобто виступ в обороті від імені юридичної особи здійснюється, як правило, її виконавчим органом. При цьому виконавчий орган (наприклад, керівник колегіального виконавчого органу) діє не від свого імені, а від імені юридичної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 16 лютого 2022 року в справі № 554/7761/20 (провадження № 61-16724св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 29 березня 2023 року в справі № 592/5841/22 (провадження № 61-2616св23).

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що:

органи юридичної особи, зокрема і загальні збори учасників (акціонерів), у цивільному праві не визнаються учасниками цивільних відносин. Тому, не будучи особою (суб`єктом) цивільного права та не будучи наділеними цивільною дієздатністю, загальні збори учасників (акціонерів) не можуть вчиняти дії, які в цивільному праві визначаються як правочини. Натомість учасником правочину виступає юридична особа, що наділена цивільною дієздатністю, а загальні збори учасників як орган юридичної особи беруть участь у формуванні внутрішньої волі цієї особи на вчинення правочину;

тобто такі органи товариства не є самостійними суб`єктами права, оскільки не наділені власною правоздатністю та дієздатністю. Приймаючи рішення, орган товариства реалізує свої повноваження (компетенцію), забезпечує управління діяльністю юридичної особи, створюючи юридичні наслідки саме для юридичної особи (див. пункти 80, 81, 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Касаційний суд підкреслює, що про відсутність предмета спору не свідчить укладення договору між фізичною особою (позивач, позикодавець) та юридичною особою (відповідач, позичальник), від імені якої він підписаний цією ж фізичною особою як директором.

ВИСНОВОК: Органи юридичної особи у цивільному праві не визнаються учасниками цивільних відносин; директор юридичної особи у разі вчинення правочину юридичною особою виступає в такому разі не як фізична особа, а як орган юридичної особи, тобто є її частиною. Тобто виступ в обороті від імені юридичної особи здійснюється, як правило, її виконавчим органом. При цьому виконавчий орган (наприклад, керівник колегіального виконавчого органу) діє не від свого імені, а від імені юридичної особи;

про відсутність предмета спору не свідчить укладення договору між фізичною особою (позивач, позикодавець) та юридичною особою (відповідач, позичальник), від імені якої він підписаний цією ж фізичною особою як директором.

 

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на іпотечне майно у разі смерті майнового поручителя»

 

 

Теги: договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов