Підсудність спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція та підсудність судового спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі

27 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5652/24, адміністративне провадження № К/990/48787/24 (ЄДРСРУ № 126169018) досліджував питання щодо компетенції та підсудності судового спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі.

Відповідно до абзацу третього статті 2 Закону № 161-XIV вчинення процедурних дій, прийняття процедурних рішень у сфері оренди землі здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про адміністративну процедуру", з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та статтею 17-2 Земельного кодексу України.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку, що правовідносини, які виникають у сфері розпорядження земельними ділянками комунальної власності, регулюються не лише спеціальними законами у сфері земельних відносин, такими як Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон № 161-XIV, які визначають зміст правовідносин, суб`єктний склад, права та обов`язки їх учасників, але й Законом № 2073-IX, який запроваджує єдиний підхід до прийняття рішень і здійснення дій у цій сфері шляхом застосування адміністративної процедури, зокрема, шляхом встановлення чітких вимог до строків розгляду заяв, порядку повідомлення сторін та обґрунтування прийнятих рішень.

Верховний Суд у постановах від 25 січня 2019 року у справі № 826/382/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/11708/17 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19, від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21 та від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21 наголосив, що правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органами публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження до суду таких дій особою, чиї інтереси вони зачіпають. Встановлена правова процедура є важливою гарантією недопущення зловживань з боку суб`єктів владних повноважень під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати, в першу чергу, справедливе ставлення до особи, а також дотримання загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань.

Суд вказує, що Закон №2073-IX, який набрав чинності 15 грудня 2023 року, покликаний упорядковувати відносини органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб`єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у спосіб прийняття й виконання адміністративних актів (частина перша статті 1 Закону № 2073-IX).

Цим Законом передбачені такі поняття як (пункти 1-11 часини першої статті 2, стаття 27 Закону № 2073-IX):

адміністративний орган - орган виконавчої влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадова особа, інший суб`єкт, який відповідно до закону уповноважений здійснювати функції публічної адміністрації;

адміністративний акт - рішення або юридично значуща дія індивідуального характеру, прийняте (вчинена) адміністративним органом для вирішення конкретної справи та спрямоване (спрямована) на набуття, зміну, припинення чи реалізацію прав та/або обов`язків окремої особи (осіб);

адміністративна процедура - визначений законом порядок розгляду та вирішення справи;

дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано;

процедурне рішення - рішення адміністративного органу, що приймається під час розгляду справи, але яким справа не вирішується по суті; учасники адміністративного провадження: 1) особа, питання про право, свободу чи законний інтерес або обов`язок якої вирішується в адміністративному акті (адресат), 2) інша особа, на право, свободу чи законний інтерес якої негативно впливає або може вплинути адміністративний акт (заінтересована особа).

(!!!) Отже, саме участь органу місцевого самоврядування як адміністративного органу в межах регламентованої процедури, як правило, свідчить про публічно-правовий характер правовідносин та можливого вирішення спору в суді адміністративної юрисдикції.

Згідно частини першої статті 69 цього Закону за результатами розгляду справи адміністративний орган у межах своїх повноважень приймає адміністративний акт.

Відповідно до частини першої статті 71 Закону №    2073-ІХ письмовий адміністративний акт або усний адміністративний акт, підтверджений у письмовій формі, складається із вступної, мотивувальної, резолютивної та заключної частин.

Адміністративний акт містить підпис та/або печатку (у тому числі електронні), якщо інше не передбачено законом, та повне ім`я відповідальної посадової особи адміністративного органу.

У вступній частині зазначаються найменування адміністративного органу, дата прийняття адміністративного акта та його реєстраційний номер, відомості в обсязі, достатньому для встановлення особи адресата адміністративного акта, та його контактні дані.

Мотивувальна частина адміністративного акта складається згідно з вимогами цього Закону.

У резолютивній частині адміністративного акта зазначається суть прийнятого за результатами розгляду справи рішення. Крім того, можливе викладення додаткових положень, визначених цією статтею.

У заключній частині зазначаються строк набрання адміністративним актом чинності та спосіб визначення такого строку. В адміністративному акті, який негативно впливає на право, свободу чи законний інтерес особи або покладає на неї певний обов`язок, зазначаються строки і порядок його оскарження (у тому числі найменування та місцезнаходження адміністративного органу, який є суб`єктом розгляду скарги, та вид суду, до якого особа може подати позов). У разі якщо подання скарги чи пред`явлення позову не зупиняє дію адміністративного акта, у заключній частині повинна міститися вказівка на такий винятковий правовий наслідок з посиланням на правові підстави для такого винятку.

Публічно-правові (адміністративно-правові) відносини щодо ухвалення органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі - це відносини адміністративної процедури, які регулюються Законом №2073-IX з урахуванням, зокрема,  положень ЗК України та Закону № 161-XIV.

Отже, у зазначених правовідносинах адміністративний акт (рішення) про відмову у задоволенні заяви про поновлення договору не є реалізацією відповідним суб`єктом владних повноважень принципу свободи договору, а є, головним чином, владним управлінським актом, прийнятим в межах спеціального повноваження, яке контролюється в адміністративному судочинстві.

Згідно приписів статті 125 Конституції України, статей 2, 4, 19 КАС України, статей 18, 71, 76, 77, 79, 100 Закону № 2073-IX рішення, дії, бездіяльність суб`єкта владних повноважень у межах адміністративної процедури оскаржуються до адміністративних судів.

ВИСНОВОК: Спори щодо рішень адміністративних органів, прийнятих за результатами розгляду заяв, ухвалених у межах адміністративної процедури, підлягають розгляду адміністративними судами. Розгляд і вирішення відповідних спорів - компетенція адміністративного суду, натомість розгляд і вирішення такої категорії справ судами цивільної або господарської юрисдикції за правилами Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України - є порушенням приписів статей 8, 19, 55, 125 Конституції України, невиконанням приписів Закону №2073-IX та недотриманням зобов`язань, узятих Україною перед вступом до Європейського Союзу.

Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постанові від 22 листопада 2024 року у справі № 520/34082/23.

 

 
Матеріал по темі: «Компетенція та спеціалізація адміністративного суду»

 

 

Теги: адміністративний спір, адмінсуд, підсудність, спеціалізація, публічно-правовий спір, КАСУ, орган державної влади, місцеве самоврядування, підпорядкованість, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки порушення процедури призову на військову службу під час мобілізації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною

Верховний суд в постанові від 05.02.2025 у справі № 160/2592/23 (ЄДРСРУ № 124951202) вказав, що процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу. Аналогічно проведення медичного огляду особи військово-лікарською комісією в порядку, визначеному Положення № 402, також не впливатиме на відновлення порушеного права позивача в контексті порушеної процедури призову позивача на військову службу, яка є, власне, предметом спору в цій справі.

Фактично проходження медичного огляду для визначення ступеня придатності до військової служби та призову громадян на військову службу під час мобілізації, згода військовозобов`язаного не передбачена, оскільки це є їх обов`язком, що визначено законодавством України.

Так, відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

За приписами частини першої статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Зі змісту положень статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» вбачається, що призову на військову службу під час мобілізації підлягають військовозобов`язані, які, з-поміж іншого, визнані придатними до військової служби за станом здоров`я відповідно до висновку військово-лікарської комісії.

Частина п`ята статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що особливості проходження медичного обстеження військовозобов`язаними та резервістами під час мобілізації, на особливий період визначаються Міністерством оборони України спільно з Міністерством охорони здоров`я України.

Питання медичного огляду регулюється розділом ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 № 402 (далі - Положення №402, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пункт 1.1. Розділу І Положення №402 передбачає, що медичний огляд включає в себе вивчення та оцінку стану здоров`я і фізичного розвитку громадян на момент огляду в цілях визначення ступеня придатності, зокрема, до військової служби, з винесенням письмового висновку (постанови). Під придатністю до військової служби у цьому Положенні розуміється такий стан здоров`я і фізичного розвитку громадян, який дозволяє їм виконувати передбачені статутами, інструкціями службові обов`язки з конкретної військової спеціальності у виді Збройних Сил України та інших військових формуваннях у мирний та воєнний час.

. Медичний огляд проводиться ВЛК з метою визначення придатності, зокрема, до військової служби допризовників, призовників, військовозобов`язаних, резервістів (кандидатів у резервісти).

Медичний огляд військовозобов`язаних проводиться за рішенням військового комісара ВЛК військових комісаріатів. Кожний військовозобов`язаний оглядається хірургом, терапевтом, невропатологом, психіатром, окулістом, оториноларингологом, стоматологом, дерматологом, а за медичними показаннями і лікарями інших спеціальностей (пункт 3.1. Розділу ІІ Положення №402).

Після закінчення медичного обстеження під час мобілізації ВЛК виносить щодо військовозобов`язаного одну із таких постанов: "Придатний до військової служби"; "Тимчасово непридатний до військової служби (вказати дату повторного огляду)"; "Непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку" (пункт 3.8. Розділу ІІ Положення №402).

(!!!) Обраний же позивачем спосіб захисту порушеного права - звільнення з військової служби - є неефективним, адже не вирішує правомірності акту, який приймається за результатом проведеної процедури призову позивача на військову службу.

Іншими словами, такий спосіб захисту порушеного права втручатиметься в інші правовідносини, які врегульовані іншими правовими нормами і створюватиме ситуацію невиконуваності судового рішення.

До того ж, факт непроходження позивачем медичного огляду під час його призову не є свідченням непридатності позивача до військової служби та не є підставою для звільнення позивача з військової служби відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка визначає виключний перелік таких підстав.

Таким чином, позовна вимога про зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення з військової служби не відповідає суті порушеного права позивача, а задоволення цієї вимоги не призведе до поновлення такого права, а тому висновки судів обох інстанцій про задоволення позовних вимог у цій частині є помилковими.

У контексті вказаного варто наголосити, що процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу.

Аналогічно проведення медичного огляду особою військово-лікарською комісією в порядку, визначеному Положення №402, також не впливатиме на відновлення порушеного права позивача в контексті порушеної процедури призову позивача на військову службу, яка є, власне, предметом спору в цій справі.

Отже, доводи щодо обрання такого способу захисту, як проведення медичного огляду військово-лікарською комісією для усунення порушення порядку проведення призову його на військову службу, Верховний Суд уважає необґрунтованими з огляду на неможливість відновлення порушеного права позивача.

ВИСНОВОК: Процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу.

 

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова неможливість оскарження повістки від ТЦК і СП»

 

 

 

 

Роз'єднання братів і сестер при визначенні місця проживання дитини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість роз'єднання братів і сестер при вирішені судового спору про визначення місця проживання дитини

19 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 405/239/22, провадження № 61-17605св24 (ЄДРСРУ № 125433904) досліджував питання щодо можливості роз'єднання братів і сестер при вирішені судового спору про визначення місця проживання дитини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 333/1013/17 (провадження № 61-5230св20) вказано, що: «при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Суд зобов`язаний надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Так, судом першої інстанції на виконання вищенаведених положень, було заслухано думку ОСОБА_3, яка зазначала, що вона любить батька, бажає проживати лише з ним та з бабусею. Пояснила, що матір вона боїться, бо та її била, не приділяла їй уваги. Таким чином, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли до висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з батьком, надавши першочергове значення інтересам дитини».

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23))

Касаційний суд вже зазначав, що:

якщо це можливо, суди не повинні допускати розлучення братів і сестер (див. пункт 65 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 569/22963/21 (провадження № 61-12563св22));

хоча суд не позбавлений можливості визначити роздільне місце проживання братів і сестер з обома батьками, однак головне в цьому - не порушити для дитини відчуття стабільності та спокою і врахувати якнайкращі її інтереси (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2024 року в справі № 361/1872/21 (провадження № 61-18120св23));

при визначенні роздільного місця проживання дітей, з урахуванням конкретних обставин справи, окрім емоційного зв`язку між братами/сестрами необхідно звернути увагу на деякі аспекти: чи не завдасть братам/сестрам істотної психологічної травми подальше роздільне проживання, а отже, чи може це вплинути на погіршення їх психічного та психологічного стану; різниця у віці між дітьми, чи мала місце опіка старшої дитини над молодшим братом/сестрою; чи є відчуття дітьми однієї сім`ї на час вирішення спору. Має значення також проживання в одному чи різних населених пунктах, відстань між ними, чи унеможливить віддаленість місця проживання дітей спілкування між собою; тривалість проживання кожного з дітей з батьком або матір`ю на час вирішення спору; чи не проявляв один з батьків байдужості до виховання тієї дитини, яка проживала окремо тощо (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2024 року в справі № 127/9377/21 (провадження № 61-9677св24)).

Касаційний суд вже зазначав, що способом захисту може бути пред`явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, яке визначене рішенням суду. Тобто, зокрема, в разі зміни обставин, пов`язаних із віком дитини, або коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини, яке не виконане як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернутися з позовом про зміну місця проживання дитини (див. див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року в справі № 754/1447/23 (провадження № 61-6119св24)).

ВИСНОВОК: Отже, при вирішенні питання про роз'єднання братів і сестер при вирішені судового спору про визначення місця проживання дитини потрібно з`ясувати чи буде відповідати якнайкращим інтересам дитини роз`єднання сестри з братом, здійснити оцінку відносин між братом і сестрою і перевірити чи не призведе таке роз`єднання до руйнування родинних відносин між рідними братом та сестрою, та вирішити позови залежно від відповіді на ці питання.

 

 

Матеріал по темі: «Повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року»

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Чи є автостоянка об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки об`єкту нежитлової нерухомості – автостоянки на якій містяться тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності 

25 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/7225/24, адміністративне провадження № К/990/3673/25 (ЄДРСРУ № 125447177) досліджував питання щодо особливостей оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки об`єкту нежитлової нерухомості – автостоянки на якій містяться тимчасові спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або  малі архітектурні формах .

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до підпункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України до повноважень сільських, селищних, міських рад, військових адміністрацій та військово-цивільних адміністрацій щодо податків та зборів належать встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 ПК України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об`єктами житлової нерухомості. До об`єктів нежитлової нерухомості відносяться:

а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;

б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;

в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;

г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;

ґ) будівлі промислові та склади;

д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);

е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;

є) інші будівлі.

Відповідно до статті 265 ПК України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, транспортного податку та плати за землю.

Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлює, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Підпункт 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України зазначає об`єкти, які не є об`єктами оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Зокрема в підпункті «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України вказано, що не є об`єктом оподаткування: об`єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.

В постанові від 27 серпня 2024 року у справі № 160/7228/24 Верховний Суд зазначив, що для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України необхідно обов`язково дотриматися усіх наступних умов:

- об`єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;

- об`єкт повинен використовуватися суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу;

- суб`єкт господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.

В даній справі судами попередніх інстанцій констатовано, що платник є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 "Допоміжне обслуговування наземного транспорту", та платником єдиного податку.

Платник у позовній заяві покликався на те, що об`єкт нежитлової нерухомості - автостоянка, щодо якого нараховане грошове зобов`язання, використовувався ним як фізичною особою - підприємцем у власній господарській діяльності.

Водночас судами попередніх інстанцій вказаним доводам Позивача не надано оцінки, а саме, не досліджено та не встановлено на підставі належних доказів чи дійсно об`єкт нежитлової нерухомості - автостоянка використовувався Позивачем саме як фізичною особою - підприємцем у власній господарській діяльності.

Крім того, частиною другою статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною другою статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» встановлено, що мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою.

До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки, аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, ґрати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством.

Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, норм і правил.

Обгрунтовуючи, що належна йому автостоянка не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до положень підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, Позивач покликався на те, що автостоянка може мати тимчасові споруди та малі архітектурні форми.

Суди попередніх інстанцій, формуючи висновок про відсутність підстав для застосування підпункту е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України виходили виключно з того, що відповідно до положень підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України, автостоянка є об`єктом нежитлової нерухомості, а отже є об`єктом оподаткування в розумінні норм ПК України.

Водночас при цьому судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено питання можливості віднесення об`єктів нерухомості, які оподатковані контролюючим органом до тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та/або малих архітектурних форм.

Водночас, встановлення вищезазначених обставин є визначальним для застосування підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України у цих правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 27 серпня 2024 року у справі № 160/7228/24 (ЄДРСРУ № 121254629).

Більше того, в постанові від 29 червня 2023 року у справі № К/990/3883/23 Верховний Суд звернув увагу на те, що принцип безпосереднього дослідження судом доказів, передбачений частиною першою статті 90 КАС України, вимагає проведення їх дослідження, аналізу й надання оцінки судом саме під час судового розгляду справи, а відомості про обставини справи, на підставі яких суд приймає відповідне рішення по суті, повинні бути достовірними, достатніми, належними та допустимими. Отож, мотивація суду не може обмежуватися цитуванням змісту висновків контролюючого органу та, відповідно, зробленими формальними висновками без безпосереднього аналізу і дослідження доказів судом та встановлення відповідних обставин під час судового розгляду справи.

 

 

Матеріал по темі: «Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (будівлі промисловості)»

 

 

 

 

 

 

 

Чи є підставою для відшкодування моральної шкоди закриття адмінсправи в суді?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є факт складання протоколу про адмінправопорушення працівником поліції у разі подальшого закриття справи судом підставою для відшкодування моральної шкоди? 

22 січня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 335/6977/22, провадження № 14-87цс24 (ЄДРСРУ № 125162574) досліджувала питання щодо встановлення факту заподіяння моральної шкоди. 

Наявність заподіяної шкоди є ще одним з обов`язкових елементів, наявність якого у сукупності з іншими двома створює підстави для покладення на державу відповідальності у вигляді відшкодування особі шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади. 

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України). 

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). 

(!) Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц). 

Під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та на яких міркуваннях він у цьому базується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. 

(!) Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, потрібні для відновлення попереднього стану. Водночас суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Наявність заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач. 

Порушення прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine). 

Отже, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у виді погіршення здоров`я, можуть підтверджувати завдання моральної шкоди. 

З огляду на загальні засади доказування у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і яким є розмір її відшкодування. 

Вирішувати такі спори потрібно з урахуванням того, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (статті 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. 

Відтак позивач, звертаючись до суду із позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, повинен довести, що внаслідок протиправних дій працівників патрульної поліції під час складання протоколу про адміністративне правопорушення йому була заподіяна моральна шкода, зазначити, у чому вона проявлялася, а також обґрунтувати розмір її відшкодування.

 

Встановлення причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою

Третім обов`язковим елементом для покладення на державу відповідальності за відшкодування особі шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, - є причинно-наслідковий зв`язок між протиправними (неправомірними) діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою. 

Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. Водночас причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди (див. висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц). 

Верховний Суд у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 зробив висновок про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідкового зв`язку такої поведінки із завданою шкодою. 

Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок (як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди) між протиправною поведінкою та шкодою проявляється у тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. 

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням особи до адміністративної відповідальності, встановлення протиправного характеру дій посадових осіб, які склали протокол про  адміністративне правопорушення, не може оцінюватись як преюдиційний  факт завдання моральної шкоди особі, відносно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, і як наявність причинно-наслідкового зв`язку між цими  обставинами. 

 

Щодо застосування статті 1176 ЦК України та приписів Закону № 266/94-ВР до спірних правовідносин

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та деталізовані у Законі № 266/94-ВР. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. 

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту чи виправних робіт. 

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. 

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з огляду на загальні правила про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). 

Статтею 1 Закону № 266/94-ВР передбачено, що відповідно до правил цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 

1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. 

Згідно зі статтею 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 

1) постановлення виправдувального вироку суду; 

1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 

2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 

4) закриття справи про адміністративне правопорушення. 

Системне тлумачення зазначених норм свідчить про те, що особа має право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР та статті 1176 ЦК України лише за існування таких умов: 1) шкода завдана особі визначеними у згаданих вище нормах державними органами (органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; органами досудового розслідування; прокуратурою; судом); 2) шкода завдана особі переліком рішень, дій чи бездіяльності посадових чи службових осіб таких органів.

 Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про Національну поліцію» у складі поліції функціонують: кримінальна поліція, патрульна поліція, органи досудового розслідування, поліція охорони, спеціальна поліція, поліція особливого призначення, інші підрозділи, діяльність яких спрямована на виконання завдань поліції або на забезпечення її функціонування, рішення про створення яких приймається керівником поліції за погодженням з Міністром внутрішніх справ. 

Згідно з абзацом другим частини першої статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами Національної поліції - підрозділами кримінальної та спеціальної поліції. 

Відповідно до розділу 2 Положення про патрульну службу МВС, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02 липня 2015 року № 796, основними завданнями патрульної служби є: забезпечення публічного порядку і громадської безпеки; забезпечення безпеки осіб, захисту їх прав, свобод та законних інтересів; створення стану захищеності життєво важливих інтересів суспільства, сконцентрованих у його матеріальних і духовних цінностях, нормальних умов життєдіяльності людини, діяльності підприємств, установ, організацій; запобігання кримінальним, адміністративним правопорушенням; попередження, виявлення та припинення кримінальних та адміністративних правопорушень, випадків насильства у сім`ї, а також виявлення причин і умов, що сприяють їх учиненню; взаємодія із суспільством: реалізація підходу «міліція та громада», що полягає у співпраці та взаємодії із населенням, громадськими організаціями, іншими підрозділами органів внутрішніх справ, органами публічної влади, з метою запобігання правопорушенням, забезпечення безпеки, зниження рівня злочинності, а також установлення довірливих відносин між міліцією та населенням; забезпечення безпеки дорожнього руху; організація контролю за додержанням законів, інших нормативно-правових актів з питань безпеки дорожнього руху. 

З урахуванням наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду виснувала, що поліцейський, який складає протокол про адміністративне правопорушення, не є суб`єктом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність чи проводить досудове розслідування, тому до таких правовідносин  не застосовуються приписи статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР. 

ВИСНОВОК:   У підсумку Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі закриття справи про адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачене статтею 124 КУпАП, через відсутність події і складу адміністративного правопорушення відшкодування шкоди особі, відносно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, здійснюється на загальних підставах, передбачених статтею 1174 ЦК України, а  положення статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР не є застосовними.

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення протиправності в діях поліції під час складання протоколу про адмінправопорушення»
 

 

 

 

Теги: протокол, постанова, штраф, сплата штрафу, визнання вини, адмінправопорушення, виконавче провадження, повернення коштів, оскарження штрафів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов