Спецконфіскація автомобіля як знаряддя вчинення злочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості спецконфіскації автомобіля, якщо не доведено що транспортний засіб був знаряддям злочину

07 травня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 335/12523/23, провадження № 51-3838км24  (ЄДРСРУ № 127326367) досліджував питання щодо особливостей спецконфіскації автомобіля, якщо не доведено що транспортний засіб був знаряддям злочину.

Частиною 1 ст. 98 КПК передбачено, що речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, які були об`єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до положень ч. 9 ст. 100 КПК питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, наданих суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 96-1 КК спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Зв приписами п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо майно використано як засіб чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

ВИСНОВОК: Якщо у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, відсутні будь-які посилання на використання обвинуваченим автомобіля як знаряддя злочину, без якого кримінальне правопорушення не було б вчинено - спеціальна конфіскація щодо транспортного засобу не підлягає застосуванню.

 

Матеріал по темі: «Закриття кримінального провадження, якщо не встановлено злочинця»

Підстави для відповідальності засновників товариства у процедурі банкрутства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови (елементи), які є підставою для застосування субсидіарної відповідальності засновників товариства в процедурі банкрутства

12 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1231/17 (ЄДРСРУ № 128132867) досліджував питання щодо підстав, умов, елементів для відповідальності засновників товариства  у процедурі банкрутства.

Визначене нормами ч. 2 ст. 61 КУзПБ правопорушення, за вчинення якого покладається такий вид цивільної відповідальності як субсидіарна, має співвідноситися із наявністю відповідно до закону необхідних умов (елементів), які є підставою для застосування цього виду відповідальності.

Такими елементами є об`єкт та суб`єкт правопорушення, а також об`єктивна та суб`єктивна сторони правопорушення.

Однією з обов`язкових передумов субсидіарної відповідальності є її розмір, що визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Верховний Суд наголошує, що саме наявність цієї негативної різниці (перевищення суми кредиторських вимог над вартістю ліквідаційної маси) і обумовлює підстави для покладення субсидіарної відповідальності.

Якщо є підтвердженим доказами у справі факт доведення до банкрутства боржника, однак за відсутності зазначеної різниці (недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів) немає підстав для стягнення відповідних сум з винних осіб у межах покладення субсидіарної відповідальності, і у ліквідатора немає підстав порушувати відповідний спір у справі про банкрутство.

У цьому висновку Верховний Суд виходить з того, що в умовах, коли є підтвердженим доказами у справі факт доведення до банкрутства боржника, але його майна/активів у складі ліквідаційної маси виявилося достатньо для задоволення визнаних у справі вимог кредиторів, досягається виконання одного із основних завдань провадження у справі про банкрутство - задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного боржника (положення преамбули КУзПБ).

Ураховуючи, що ліквідаційна маса (її вартість) є одним із визначальних показників для обчислення розміру субсидіарної відповідальності, Верховний Суд з огляду на регламентований КУзПБ порядок та етапи формування ліквідаційної маси, зміни, яких вона зазнає під час ліквідаційної процедури, зазначає, що передумови для покладення субсидіарної відповідальності встановлюються насамперед на підставі фінансово-економічних показників боржника, порядок аналізу, дослідження та оцінки яких прямо визначений КУзПБ.

Цей порядок передбачає, що:

- арбітражний керуючий зобов`язаний проводити аналіз фінансово-господарського стану, інвестиційної та іншої діяльності боржника, та становища на ринках боржника і подавати результати такого аналізу до господарського суду разом з документами, що підтверджують відповідну інформацію (п. 3 ч. 2 ст. 12 КУзПБ);

- господарський суд в ухвалі про відкриття провадження у справі може зобов`язати боржника провести аудит; якщо боржник не має для цього коштів, господарський суд може призначити проведення аудиту за рахунок кредитора (кредиторів) за його (їхньою) згодою (ч. 10 ст. 39 цього Кодексу)

- розпорядник майна зобов`язаний проводити аналіз фінансово-господарського стану, інвестиційної та іншої діяльності боржника, становища на ринках боржника; виявляти (за наявності) ознаки фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства (ч. 3 ст. 44 КУзПБ);

- ліквідатор з дня свого призначення проводить інвентаризацію та визначає початкову вартість майна банкрута, аналізує фінансовий стан банкрута, формує ліквідаційну масу (а відповідно до змін, внесених Законом України від 13.07.2023 №3249-IX, також складає висновок про наявність або відсутність ознак доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій під час провадження у справі про банкрутство за результатом його проведення).

Звідси, керуючись наведеними положеннями КУзПБ щодо обов`язків арбітражного керуючого під час проведення процедури банкрутства та щодо етапів, умов та підстав для здійснення оцінки фінансово-господарського стану боржника, Верховний Суд доходить висновку, що відповідні дії арбітражного керуючого (розпорядника майна, ліквідатора) є передумовами у дослідженні та виявленні підстав для порушення питання про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство.

Тобто відповідна діяльність з виявлення передумов для субсидіарної відповідальності розпочинається з введенням процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство. Тому відповідний звіт/висновок арбітражного керуючого, яким зафіксоване правопорушення (з доведення до банкрутства) та який складений з урахуванням вимог Методичних рекомендацій, є доказом та підставою для вимог про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, а отже, складовою доказової бази (джерелом) на підтвердження об`єктивної сторони відповідного правопорушення.

Висновок щодо передумов для субсидіарної відповідальності формується у звіті ліквідатора за результатами здійснення ним аналізу фінансового стану банкрута, а згідно зі змінами, внесеними Законом від 13.07.2023 №3249-IX, у складеному відповідно до Методичних рекомендацій висновку за результатами здійснення аналізу фінансового стану банкрута (про наявність чи відсутність ознак доведення до банкрутства; абз. 5 ч. 1 ст. 61 КУзПБ).

ВИСНОВОК: Отже, саме дії арбітражного керуючого (розпорядника майна, ліквідатора) є передумовами у дослідженні та виявленні підстав для порушення питання про покладення субсидіарної відповідальності на керівника юридичної особи у справі про банкрутство.

 

 

 

Матеріал по темі: «Субсидіарна відповідальність засновників товариства  у процедурі банкрутства»
 

 

 

Теги: солідарна відповідальність керівника боржника, солідарна відповідальність засновника ТОВ, субсидіарна відповідальність учасників ТОВ, відповідальність директора, учасник ТОВ, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Процесуальний статус у судовому спорі: відповідач або третя особа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення прокурором належного відповідача та третьої особи у судовому спорі

04 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/3674/23 (ЄДРСРУ № 127899640) досліджував питання щодо визначення належного відповідача та третьої особи у судовому спорі.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Об`єктом судового захисту відповідно до статті 15 ЦК є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні чи невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Саме така особа, яка спричинила ці наслідки для позивача щодо його права є стороною у спірному правовідношенні.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 14 ГПК).

Згідно з пунктом 3 частини першої та частиною другою статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді визначені Законом України "Про прокуратуру", відповідно до частини третьої статті 23 якого  прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.

При цьому склад відповідачів визначається прокурором самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо. Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини перша, четверта статті 45 ГПК)

Відповідно до статті 47 ГПК позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права або обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК).

Отже, визначення відповідачів, предмета  та підстав спору є правом позивача, у цьому випадку прокурора. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Такі висновки наведені в постановах від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі №712/8916/17, від 09.02.2021 у справі №635/4741/17.

У контексті наведено Суд враховує, що підставою участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є їх заінтересованість у результатах вирішення спору, а саме - ймовірність виникнення в них у майбутньому права на позов або можливості пред`явлення до них позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати поза межами цих правовідносин, в іншому разі такі особи можуть мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб у принципі неможливий спір про право з протилежною стороною у відповідному судовому процесі. Якщо зазначений спір допускається, то ця особа обов`язково повинна мати процесуальний статус (становище) співвідповідача у справі, а не третьої особи (аналогічний висновок Верховного Суду наведений у постановах від 20.08.2019 у справі №910/13209/18, від 26.05.2020 у справі №922/2743/18).

Залучення учасника до участі в  справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не можна ототожнювати із залученням зазначеної особи в належному процесуальному статусі відповідача,  адже обсяг наданих законом прав відповідача є більшим за обсяг прав третьої особи (зокрема, відповідач має право подати зустрічний позов, заяву про застосування наслідків спливу позовної давності тощо) (схожий за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 14.07.2022 у справі №3/5025/1379/12 (924/681/21)).

Права, передбачені процесуальним законом щодо третьої особи і відповідача, є різними за своїми значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи (постанова Верховного Суду від 18.05.2023 у справі №904/5669/21(904/801/22). Процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відрізняється за обсягом прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 24.03.2021 у справі №1316/364/12).

Отже, відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до участі у справі у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Відтак належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (подібний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №910/15792/20).

ВИСНОВОК: Процесуальний статус (становище) відповідача та третьої особи у судовому спорі абсолютно різні, і в першу чергу вони відрізняються обсягом прав та обов’язків, а отже визначення належного відповідача/залучення всіх співвідповідачів є дуже важливим етам підготовчого провадження у справі.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки незалучення всіх відповідачів у справі про зняття арешту з майна»
 

 

 

 

 

Теги: позивач, відповідач, третя особа, суд, сторони, належний учасник, провадження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правові наслідки завершення виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: повернення виконавчого документа стягувачу як підстава для зняття арешту з майна боржника

14 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  2/1522/11652/11, провадження № 14-137цс24 (ЄДРСРУ № 127605064) досліджувала питання щодо правових наслідків завершення виконавчого провадження.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).

Водночас, повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених Законом (норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

(!!!) Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

-       у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

-    у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 3) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

ВИСНОВОК: Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правові підстави завершення виконавчого провадження»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відсутність коштів для сплати судового збору у органу держвлади

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право прокурора звертатися з позовом до суду у разі відсутності коштів для сплати судового збору у органу державної влади 

20 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/8168/23, адміністративне провадження № К/990/5173/25 (ЄДРСРУ № 126003956) досліджував питання щодо недостатності фінансування органу державної влади, відсутність у нього коштів для сплати судового збору, як підстава для представництва інтереси держави прокурором. 

Верховний суд зазначає, що недостатнє фінансування органу державної влади, відсутність у нього коштів для сплати судового збору не свідчить про наявність виключного випадку, за якого прокурор може представляти інтереси держави, оскільки таким виключним випадком у спірних правовідносинах є нездійснення чи неналежне здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, наданих йому законодавством функцій.

Такий правовий висновок міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 240/2186/21 та від 30 серпня 2022 року у справі № 405/5302/20.

Також, недотримання відповідачем вимог процесуального кодексу при реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення не може слугувати підставою для звернення прокуратури з апеляційною скаргою замість нього, позаяк це призведе до порушення принципу юридичної визначеності та рівності учасників справи перед законом і судом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2024 року у справі № 279/538/22.

Отже, відсутність коштів для сплати судового збору чи фінансові труднощі органу державної влади не є підставою для звернення прокурора до суду. У разі звернення до суду прокурор повинен обґрунтувати необхідність свого втручання в процес і довести, що відповідний орган влади не виконує свої функції належним чином.

Разом з цим, 10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/1829/23, адміністративне провадження № К/990/23652/23 (ЄДРСРУ № 116212163) досліджував питання щодо відсутність у міськради коштів на сплату судового збору як безумовну підставу для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Зокрема, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи позивача про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади  та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Крім того, правовий висновок про те, що прокурор уповноважений звертатися до суду для захисту інтересів держави в суді в особі органу, до компетенції якого належить захист інтересів держави у відповідній сфері, у разі невиконання або неналежного виконання цим органом своїх повноважень, у тому числі з огляду на відсутність бюджетних асигнувань на сплату судового збору, міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15 та від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, та Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 926/14/19, від 1 червня 2021 року у справі №910/11956/20 та від 9 червня 2021 року у справі № 920/839/20.

На цій підставі колегія суддів дійшла висновку про дотримання прокурором встановленого статтею 53 КАС України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом для захисту інтересів держави та про наявність підстав для такого захисту.

ВИСНОВОК: Відсутність у міськради бюджетних асигнувань на сплату судового збору (не) може бути розцінено як безумовна підстава для представництва прокурором інтересів держави в суді, хоча в рамках діючого законодавства прокурор має право вступати у справу лише у випадках, коли орган державної влади неналежно здійснює захист інтересів держави або взагалі не здійснює його.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність у міськради коштів на сплату судового збору як підстава для звернення прокурора в суд»
 

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Орган реєстрації (перереєстрації) транспортних засобів як податковий агент

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є податковим агентом орган, який здійснює реєстрацію (перереєстрацію) транспортних засобів у разі здійснення фізичною особою операцій з продажу транспортних засобів?

Порядок оподаткування операцій з продажу або обміну рухомого майна визначений пунктом 173.1 статті 173 ПКУ, якої встановлено, що дохід платника податку від продажу (обміну) об’єкта рухомого майна протягом звітного податкового року оподатковується за ставкою, визначеною в пунктом 167.2 статті 167 ПКУ, тобто 5 відсотків від розміру отриманого доходу.

Дохід від продажу (обміну) об’єкта рухомого майна (крім легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів) визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче оціночної вартості цього об’єкта, визначеної згідно із законом.

Дохід від продажу (обміну) легкового автомобіля, мотоцикла, мопеда визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче середньоринкової вартості відповідного транспортного засобу або не нижче його ринкової вартості, визначеної згідно із законом (за вибором платника податку).

Як виняток, із положень пункту 173.1 статті 173 ПКУ, не підлягає оподаткуванню дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року одного з об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда (абзац перший пункт 173.2 статті 173 ПКУ).

Дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року другого об’єкта рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда, підлягає оподаткуванню за ставкою 5 відсотків, визначеною пунктом 167.2 статті 167 ПКУ (абзац другий пункту 173.2 статті 173 ПКУ).

Дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року третього та наступних об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда або іншого транспортного засобу підлягає оподаткуванню за ставкою 18 відсотків, визначеною пунктом 167.1 статті 167 ПКУ (абзац третій пункту 173.2 статті 173 ПКУ).

Разом з тим, пунктом 173.6 статті 173 ПКУ встановлено, що дохід від операцій з продажу (обміну) об’єктів рухомого майна, що здійснюються фізичними особами – нерезидентами, оподатковується згідно з статтею 173 ПКУ в порядку, встановленому для резидентів, за ставкою, визначеною в пункті 167.1 статті 167 ПКУ, тобто 18 відсотків.

Продаж резидентами та нерезидентами успадкованого (отриманого в подарунок) об’єкта рухомого майна підлягає оподаткуванню згідно з положеннями статті 173 ПКУ (пункт 173.7 статті 173 ПКУ).

Для цілей пункту 173.4 статті 173 ПКУ платник податку самостійно визначає суму податку і сплачує його до бюджету через банки, небанківських надавачів платіжних послуг/емітентів електронних грошей.

Фізична особа (продавець) у разі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу рухомого майна з іншою фізичною особою є відповідальною згідно з вимогами розділу IV ПКУ за нарахування та утримання податку на доходи фізичних осіб та сплачує (перераховує) його до відповідного бюджету за місцем нотаріального посвідчення таких договорів, а в інших випадках – сплачує (перераховує) податок на доходи фізичних осіб до відповідного бюджету за своєю податковою адресою (підпункти «б» та «в» підпункту 168.4.5 пункту 168.4 статті 168 ПКУ).

Згідно з абзацом другим п. 173.3 ст. 173 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI (далі – ПКУ) у разі продажу (обміну) об’єкта рухомого майна за посередництвом юридичної особи (її філії, відділення, іншого відокремленого підрозділу) або представництва нерезидента чи фізичної особи – підприємця або укладення та оформлення договорів відчуження транспортних засобів у присутності посадових осіб органів, які здійснюють реєстрацію (перереєстрацію) транспортних засобів, такий посередник або відповідний орган виконує функції податкового агента стосовно подання до контролюючого органу інформації про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку в порядку та строки, встановлені для податкового розрахунку, а платник податку під час укладання договору зобов’язаний самостійно сплатити до бюджету податок з доходу від операцій з продажу (обміну) об’єктів рухомого майна.

Абзацом сьомим п. 173.4 ст. 173 ПКУ передбачено, що органи, у присутності посадових осіб яких між фізичними особами здійснюються укладення та оформлення договорів купівлі – продажу (міни, поставки), а також інших договорів, здійснюють у встановленому законом порядку реєстрацію таких транспортних засобів за наявності оціночної або середньоринкової вартості такого рухомого майна та документа про сплату податку сторонами договору, обчисленого в установленому ПКУ порядку, та щомісяця в порядку, встановленому розд. IV ПКУ, подають до контролюючого органу податковий розрахунок, подання якого передбачено п.п. «б» п. 176.2 ст. 176 ПКУ, в якому зазначають інформацію про такі договори (угоди), включаючи інформацію про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку.

(!!!) Якщо об’єкт рухомого майна продається за посередництвом юридичної особи – комісіонера, то така особа вважається податковим агентом платника податку стосовно оподаткування доходів, отриманих таким платником податку від такого продажу.

Таким чином, якщо фізична особа здійснює продаж рухомого майна за посередництвом юридичної особи – комісіонера, то такий комісіонер вважається податковим агентом платника податку стосовно оподаткування доходів, отриманих таким платником від такого продажу та повинен до або під час виплати доходу фізичній особі утримати та сплатити податок на доходи фізичних осіб за рахунок такої фізичної особи до бюджету за місцезнаходженням юридичної особи – комісіонера.

Водночас, порядок подання річної податкової декларації про майновий стан і доходи визначено статтею 179 ПКУ, згідно з абзацом четвертим пункту 179.2 статті 179 якого обов’язок платника податку щодо подання податкової декларації вважається виконаним і податкова декларація не подається, крім випадків, коли подання Декларації прямо передбачено ПКУ, якщо такий платник податку отримував, зокрема, доходи від операцій продажу (обміну) майна, дарування, дохід від яких відповідно до ПКУ не оподатковується, оподатковується за нульовою ставкою та/або з яких при нотаріальному посвідченні договорів, за якими був сплачений податок відповідно до розділу IV ПКУ.

Декларація подається за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб – до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV ПКУ (підпункт 49.18.4 пункту 49.18 статті 49 ПКУ).

  

За матеріалами: Категорія 103.22 "ЗІР"

 

 

Матеріал по темі: «Донарахування податкових зобов’язань за продану автівку по заниженій вартості»
 

 

Теги: знижка, скидка, додаткове благо, продаж товару зі знижкою, дохід фізособи, військовий збір, оподаткування, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відповідальність нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обмежень в Держреєстрі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Майнова та кримінальна відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав

13 лютого 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 643/3313/21, провадження № 51-4101 км 24 (ЄДРСРУ № 125265399)  досліджував питання щодо відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав.

Верховний суд вказує, що з огляду на положення національного законодавства України службова діяльність за своєю суттю передбачає, що службові особи, які її вчиняють, наділяються не тільки правами і повноваженням, але й виконують певні службові обов`язки.

(!) Невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків за наявності умов, визначених у диспозиціях частин 1 та 2 ст. 367 КК, тягне за собою відповідальність за службову недбалість.

Службова недбалість є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом, а тому воно визнається закінченим, якщо діяння спричинило істотну шкоду чи заподіяло тяжкі наслідки. Для кваліфікації дій особи за ст. 367 КК необхідною умовою є встановлення невиконання або неналежного виконання службових обов`язків, які відносилися до компетенції особи, та існування прямого або ж у деяких випадках опосередкованого зв`язку між такими діями чи бездіяльністю службової особи та наслідками.

Як визначено абзацом 1 примітки до ст. 364 КК, службовими особами у статтях 364, 368, 368-5, 369 цього Кодексу є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, якими особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб`єкт при здійсненні ним владних управлінських повноважень на основі законодавства, у тому числі й ті, на яких покладено виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстраційна дія - державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру.

Таким чином, державним реєстратором є посадова особа, яка діє від імені держави, представляє її інтереси і наділяється владними повноваженнями щодо внесення відповідних записів до реєстрів.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб`єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Метою діяльності нотаріату є захист і охорона існуючих суб`єктивних прав та інтересів, а результатом нотаріальної діяльності - нотаріальний акт, як різновид правозастосовного юрисдикційного акта, який у свою чергу вже офіційно підтверджує (встановлює) об`єктивно існуючі факти, закріплює (окреслює) права чи обов`язки.

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Відповідно, нотаріуси (як приватні, так і державні), хоча і не є суб`єктом владних повноважень у класичному розумінні цього поняття, проте у своїй діяльності реалізовують функції держави в частині державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, а отже здійснюють відповідні (делеговані) повноваження, надані їм державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» одним з етапів державної реєстрації прав є встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв.

Згідно з ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону № 1952-IV, яка діяла на час вчинення злочину) у разі, якщо під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав на нерухоме майно державним реєстратором встановлено наявність зареєстрованих у Державному реєстрі прав інших заяв про державну реєстрацію прав на це саме майно, заяви розглядаються в порядку черговості їх надходження. Наступна заява розглядається тільки після прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації щодо заяви, зареєстрованої в Державному реєстрі прав раніше. Черговість розгляду заяв щодо одного об`єкта нерухомого майна застосовується як під час розгляду заяв про державну реєстрацію права власності та інших речових прав, так і під час розгляду заяв про державну реєстрацію обтяжень таких прав.

Під час розгляду заяв та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав.

Крім того, відповідно до п. 11 Порядку № 1141 (у редакції, яка діяла на час вчинення злочину) пошук відомостей у Державному реєстрі прав здійснюється за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна. 

У разі, коли відомості про реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у заяві (запиті) не зазначаються, пошук у Державному реєстрі прав відомостей здійснюється за такими ідентифікаторами: 1) за ідентифікаційними даними фізичної або юридичної особи; 2) за адресою об`єкта нерухомого майна/місцезнаходженням земельної ділянки - назва адміністративно-територіальної одиниці (Автономна Республіка Крим, область, м. Київ, м. Севастополь), району, населеного пункту або селищної, сільської ради; 3) за кадастровим номером земельної ділянки; 4) за номером запису.

На підставі досліджених доказів у кримінальному провадженні у їх сукупності, аналіз яких міститься в мотивувальній частині вироку, місцевий суд встановив, що у наслідок неналежного виконання приватним нотаріусом, як державним реєстратором, своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, під час здійснення державної реєстрації права власності на квартиру здійснено пошук у базі даних заяв Державного реєстру прав за заявою лише за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна, пошук у базі даних заяв за ідентифікатором, визначеним у пп. 2 п. 11 Порядку № 1141, не було здійснено, що призвело до державної реєстрації права власності об`єкта нерухомого майна за наявності раніше зареєстрованої іншої заяви на це саме нерухоме майно (заява про реєстрацію обмежень у виді арешту), що позбавило можливості невідкладно вжити заходів для повернення коштів переданих продавцю під час укладення договору купівлі-продажу.

(!) Таким чином, приватний нотаріус вчиняючи дії щодо оформлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, виконувала повноваження державного реєстратора, надані їй державою у встановленому законом порядку, тобто делеговані Законом України «Про нотаріат» та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Що стосується причинного зв`язку між діями нотаріуса та наслідками у виді матеріального збитку потерпілому, то відповідно до фактичним обставин, встановлених у вироку, такі наслідки настали саме через порушення послідовності розгляду заяв, зокрема, заяви про державну реєстрацію обтяжень,  повідомлення приватним нотаріусом про відсутність таких обтяжень стосовно квартири, що підтверджується показаннями потерпілого після чого у приміщенні офісу приватного нотаріуса відбулася передача грошей потерпілим та підписання договору купівлі-продажу, який і був підставою для подальшої реєстрації права власності на нерухоме майно.

Саме ці обставини перешкодили потерпілому вжити відповідні заходи у разі з`ясування факту наявності обтяжень стосовно квартири, не здійснювати подальших дій щодо передачі коштів та підписання договору купівлі-продажу, та вимагати повернення коштів безпосередньо у продавця у приміщенні офісу приватного нотаріуса.

Умови, за яких такі обставини стали можливими по відношенню до потерпілого, і перебувають у причинному зв`язку з недбалими діями приватного нотаріуса, що входили до її безпосередніх обов`язків, як державного реєстратора, та яка надала потерпілому недостовірну інформацію про відсутність обтяжень будь-якого характеру стосовно кватири, яку потерпілий мав намір придбати.

Отже, на підставі досліджених доказів у їх сукупності, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку, що винуватість приватного нотаріуса у вчиненні службової недбалості, що спричинило тяжкі наслідки, знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження за її обвинуваченням.

ВИСНОВОК: Реєстраційні дії нотаріуса з нерухомістю, при наявності обтяжень в державному реєстрі, тягнуть за собою не тільки майнову, а й кримінальну відповідальність.

  

 

Матеріал по темі: «Недотримання сторонами письмової форми правочину та обов`язкового нотаріального посвідчення»
 

 

 

Теги: нотариус, реєстрація прав, держреєстр, арешт майна, обтяження, нерухомість, купівля, продаж, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов