Зростання валюти кредиту, як підстава для визнання кредитного договору недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може зростання курсу долара США - валюти кредиту бути підставою для визнання кредитного договору недійсним?

24 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/20434/20, провадження № 61-16479св23 (ЄДРСРУ № 122543705) досліджував питання щодо зростання валюти кредиту, як підстава для визнання кредитного договору недійсним.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

Положеннями частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).

Обираючи валюту кредитування сторони кредитного договору в рівній мірі беруть на себе ризики зростання чи зменшення курсу такої валюти.

Самі по собі посилання та арифметичні розрахунки позивача щодо збільшення реальної вартості кредиту, виданого в іноземній валюті, але виконані щодо української гривні, не свідчать про наявність істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача щодо ціни договору. 

Зростання курсу долара США - валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти - гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті.

Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, і укладаючи кредитний договір в іноземній валюті сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу, отже, під час укладення кредитного договору в іноземній валюті у позивача не було будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого на день підписання договору валютного курсу не настане.

Встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют проводиться щоденно Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України, відповідно до статті 36 Закону України "Про Національний банк України", частиною першою статті 8 Декрету № 15-93, Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів.

Наведені правові висновки неодноразово висловлювались Верховним Судом у судових рішеннях, постановлених у справах щодо подібних до правовідносин у цій справі, зокрема у постанові від 01 березня 2018 року у справі № 642/1408/17 (провадження № 61-930св17), у постанові від 01 лютого 2018 року у справі № 646/10156/15-ц (провадження № 61-3426cb18), у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 375/555/16-ц (провадження № 61-26810св18) - 22 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 405/4719/16-ц (провадження № 61-22914св19, ЄДРСРУ № 98524096).

Отже, самі по собі аргументи стосовно зміни курсу гривні по відношенню до долару США, його різке збільшення в порівнянні з діючим на момент укладення договору, не є підставою вважати умови кредитного договору несправедливими, на чому також акцентує увагу Верховний Суд в постанові від 01.03.2018 року у справі №642/1408/17.

ВИСНОВОК: Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для визнання недійсним кредитного договору на підставі ст. 652 ЦК України, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

  

 

Матеріал по темі: «Щомісячна комісія за обслуговування кредиту»
 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, грошове зобов’язання, стягнення заборгованості, Іноземна валюта, курсова різниця,  національний банк України, судова практика, судебная практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Хто має повноваження щодо розгляду справ про порушення військового обліку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваженнями щодо розгляду адміністративних справ про порушення військового обліку наділені виключно керівники ТЦК та СП, а начальники структурних підрозділів РТЦК та СП таких повноважень не мають

Згідно з ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до приписів ч. 2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийнято оскаржуване рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ч. 1ст. 9 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.

Згідно з положеннями ч. 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до вимог ст.245КУпАП завданням провадження у справах про адміністративне правопорушення є, зокрема, своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи та вирішення її в точній відповідності із законом.

Згідно з статтею 278 КУпАП, орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд даної справи; чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду; чи витребувано необхідні додаткові матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається де адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

У відповідності до ст.235КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про адміністративні правопорушення, зокрема про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку (стаття 210 КУпАП).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративне правопорушення і накладати адміністративне стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою КМУ № 154 від 23.02.2022, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації (надалі Положення).

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З метою забезпечення виконання завдань та визначених функцій районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у їх складі утворюються структурні підрозділи (відділи, відділення, групи, служби), які провадять діяльність відповідно до положення про структурний підрозділ районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що затверджується керівником районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Керівник територіального центру комплектування та соціальної підтримки має право, в тому числі, розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначені статтею 235Кодексу України, і накладати адміністративні стягнення.

ВИСНОВОК: З наведених вище положень закону слідує, що повноваженнями щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, що визначені статтею 235 КУпАП наділені виключно керівники територіального центру комплектування та соціальної підтримки, начальники структурних підрозділів РТЦК та СП таких повноважень не мають (03 червня 2024 року Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області справа № 373/967/24, номер провадження 2-а/373/9/24 (ЄДРСРУ № 120617645) та від 06 серпня 2024 року у справі № 373/1648/24 (ЄДРСРУ № 121119372#).

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Справи про адміністративні правопорушення, які розглядають ТЦК і СП»
 

 

 

 

Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: відступ від висновку Об`єднаної палати у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо відступ від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. 

Об`єднана палата дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним. 

Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК.  Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу. 

Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)". 

Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною.  Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу. 

Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану»

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової можливості розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

 Згідно з ч.1 ст.26 "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюють лише суди. 

Згідно зі ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 

Відповідно до ч.2 ст.64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. 

У преамбулі Закону "Про правовий режим воєнного стану" закріплено, що цей Закон визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб. 

Відповідно до ч.1 ст. 8 цього Закону "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, заходи правового режиму воєнного стану, встановлені цією частиною. 

Згідно зі ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. 

Об`єднана палата звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (п.80), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.42), від 13.07.2022 у справі №199/8324/19). 

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Зокрема, законодавство слід тлумачити відповідно до розумних цілей регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (п.7.33). 

Застосовуючи системний спосіб тлумачення, Об`єднана палата дійшла висновку, що Закон "Про правовий режим воєнного стану" спрямований на встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану відповідно до ч.2 ст. 64 Конституції України. Частину 1 ст.26 зазначеного Закону слід застосовувати, виходячи з його загальної спрямованості, зокрема, не у відриві, а в контексті інших положень як Закону в цілому, так з урахуванням інших положень ст.26 цього Закону. 

При цьому, як вже було зазначено, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України, що не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.64 Конституції України). 

Розгляд справи третейським судом за добровільним волевиявленням сторін (на підставі укладеної третейської угоди) жодним чином не обмежує гарантії прав та свобод людини і громадянина, права й законні інтереси юридичних осіб, а положення ст. 26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" спрямовані саме на недопущення звуження таких гарантій у сфері судочинства. 

ВИСНОВОК:  Об`єднана палата вважає, що ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" не встановлює заборону третейського розгляду справ.

 

   

 

Матеріал по темі: «Спосіб захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: спосіб судового захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо способу захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Статтею 16 ЦК, положення якої корелюються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ці положення застосовуються також до права на звернення до суду. 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18, при оцінці доцільності певного способу захисту суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб. 

Отже, кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 

Положення ч.2 ст.16 ЦК та ст.20 ГК передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (угоди).

 Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 

Разом із тим, як вже було зазначено вище, третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки.  

(!!!) Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції  судів господарської чи цивільної юрисдикції. 

Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу). 

Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного  суду. 

Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором. 

У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися. 

З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним. 

Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно. 

Зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті. 

Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах. 

Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін  суд має до початку розгляду спору по суті  вирішити процесуальне питання про недійсність угоди. 

Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду. 

Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. 

Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді. 

Якщо вимога про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною поєднується з іншими позовними вимогами (тобто по суті задоволення цієї вимоги виступає як передумова для подальшого розгляду інших вимог), то суд відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК у разі, якщо не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, має залишити позов без розгляду. 

Окрім цього, Верховний Суд вважає, що повторний розгляд питання щодо дійсності третейської угоди в межах іншої (цієї) судової справи та вимоги про застосування наслідків недійсності цієї угоди суперечитиме принципу правової визначеності (res judicata).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова можливість визнання недійсної третейської угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Правова можливість визнання недійсної третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Стаття 55 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. За змістом ч.6 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У ч.3 ст.124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. 

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002, серед іншого вказав, що наведені вище норми забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яким у разі виникнення спору можуть скористатися, зокрема, суб`єкти господарських правовідносин (юридичні особи та інші суб`єкти господарських відносин). 

Право на звернення до суду також передбачене ч.1 ст.6 Конвенції, що ратифікована Україною. Відповідно до Конвенції кожен, у тому числі юридичні особи, має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. 

У частинах 1, 2 ст.7 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також вказано, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Частина 1 ст.8 цього Закону проголошує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. 

Водночас право на звернення до суду не є абсолютним (рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021). Держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду. 

У низці рішень Конституційний Суд України вказав, що держава може регулювати та обмежувати право особи на доступ до суду і визначив межі, коли таке регулювання буде правомірним. Так, у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015  Конституційний Суд України зазначив, що згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, однак таке обмеження не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права. 

Більш того, у своїй практиці ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Проте право доступу до суду не має обмежуватися таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження буде відповідати ст.6, лише якщо воно переслідує легітимну мету та є розумно пропорційним до поставленої мети (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [GC], 42527/98, § 44, ECHR 2001-VIII; Waite and Kennedy v. Germany [GC], no. 26083/94, § 59, ECHR 1999-1; T.P. and KM. v. the United Kingdom [GC], no. 28945/95, § 98, ECHR 2001-V; Zand Others v. the United Kingdom [GC], no. 29392/95, § 93, ECHR 2001-V). 

Таким чином, право на доступ до суду є правом особи (можливістю особи) звернутися до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, що гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовими актами та національним законодавством. Право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням з боку держави, якщо таке обмеження не є свавільним та несправедливим, а також існує пропорційність між використаним засобом та поставленою метою, і сутнісний зміст права на доступ до суду не буде зведений нанівець. 

ВИСНОВОК: право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні.  

Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом. 

Прикметно, що в низці справ з аналогічним предметом позову, які переглядалися Верховним Судом (визнання недійсної третейської угоди), суди ухвалювали рішення про відмову в задоволенні позову: №910/1935/19, №910/8866/17, №941/1928/21, №925/221/21, №904/67/21, №925/891/20, №904/4890/20, №911/1803/19, №910/10275/16, №922/2508/18, №910/8863/17, №910/9841/20 тощо. Наведене опосередковано підтверджує, про неналежність відповідного способу захисту, який використовується не для захисту прав та законних інтересів, а переважно для уникнення боржниками виконання рішень третейських судів або затягування ними розгляду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оскарження договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ з підстав її не сформованості

13 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/9/21 (ЄДРСРУ № 119806335) досліджував питання щодо відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів, суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Водночас за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

Дії учасників цивільних та корпоративних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

(!) Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 28 квітня 2021 року N 2-р(ІІ)/2021 вказав, зокрема, таке:

- «словосполуку» а також зловживання правом в інших формах», слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими, що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій" (абзац другий підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини);

- частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, тому що ця мета є правомірною (легітимною) (абзац третій підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Крім того, на думку Конституційного Суду України, тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність (абзац третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 квітня 2020 року N 2-р(ІІ)/2021).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Цей висновок був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі  № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175 цс 20).

Відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в тій частині, в якій вона є оплаченою.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд звертає увагу, що законодавча заборона відчуження неоплачених часток у товариствах з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»), спрямована насамперед на захист прав та законних інтересів інших осіб - самого товариства, осіб, які купили неоплачену частку, а не тих учасників, які самі ж і не оплатили частку.

З огляду на вище зазначене, та оскільки продаж частки в статутному капіталі є виключним волевиявленням учасника товариства, що узгоджується з вимогами ст. 6, 627 ЦК України і останній, укладаючи оспорюваний договір, гарантував відсутність будь-яких обмежень щодо відчужуваної частки, відсутні у даному випадку порушення приписів ст. 203 ЦК України щодо загальних вимог укладення правочинів та відсутні підстави недійсності правочину, наведених у ст. 215 ЦК України.

ВИСНОВОК: Оскільки учасник відчужив частку в статутному капіталі Товариства і гарантував покупцеві те, що вона повністю оплачена, а потім звернувся з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним з огляду на невнесення ним своєї частки до статутного капіталу такі дії позивача є суперечливою та недобросовісною поведінкою.

Несплата позивачем (учасником) на момент відчуження частки в статутному капіталі жодним чином не порушує прав самого позивача. Тому правильним є висновки суду про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу.

 

 

Матеріал по темі: «Наступне схвалення юрособою правочину вчиненого представником без повноважень»

 

 

 

 Теги: статутний капітал, розмивання частки учасника, корпоративний контроль, збільшення статутного капіталу, тов, директор, учасник, загальні збори, іноземний елемент, нерезидент, зміна власника, корпоративний спір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов