Стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, розрахунок та порядок стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (така позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)).

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України (див., наприклад, пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

(!) Верховним Судом вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 754/9761/21 та від 04 квітня 2024 року у справі № 201/8088/21.

Середній заробіток розраховується відповідно до правил, які передбачені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

У абзаці 3 пункту 2 Розділу ІІ Порядку № 100 вказано, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середньоденний заробіток працівника обчислюється на підставі виплат за два календарні місяці, що передували звільненню, а також враховується кількість робочих днів у періоді затримки, обмеживши його шістьма місяцями відповідно до вимог статті 117 КЗпП України.

  

 

Матеріал по темі: «Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок доведення в судовому порядку наявності або відсутності  заборгованості по заробітній платі та належні докази

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо обов’язку доведення в суді наявність заборгованості по заробітній платі.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові.

Так, відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частинами другою, третьою статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку.

Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша статті 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.

При цьому відповідно до висновку Верховного Суду, який викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 243/5469/17 (провадження № 61-94св17), відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 757/23764/20-ц (провадження № 61-7052св21)

Також у вказаній постанові зазначено, що згідно зі статтями 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Аналогічний висновок викладено також у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-12534св25)).

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).

Судова практика свідчить, що достатнім доказом на підтвердження заборгованості з виплати заробітної плати є виписки з банківського рахунку підприємства, які підтверджують відсутність перерахування коштів на користь працівника або видатковий касовий ордер, який підписаний роботодавцем.

ВИСНОВОК: Відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє працівника від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

   

 

Матеріал по темі: «Безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Закриття апеляційного провадження у разі припинення юрособи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: закриття апеляційного провадження відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК України - у разі припинення юридичної особи, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва

11 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/626/15 (ЄДРСРУ № 139671676) досліджував питання щоодо закриття апеляційного провадження відповідно до пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України

Відповідно до статті 264 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо:

1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги;

2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.

Натомість відповідно до статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо:

1) спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;

2) відсутній предмет спору;

3) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу;

4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом;

5) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;

6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.

Отже, закриття апеляційного провадження, підстави та порядок якого регламентовано статтею 264 Господарського процесуального кодексу України, не є тотожним із закриттям провадження у справі, яке визначено статтею 231 названого Кодексу (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 911/4007/16, пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 910/4896/18).

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення судового рішення суд апеляційної інстанції не має права постановляти ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки така підстава відсутня у переліку, що закріплений у частині першій статті 264 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 13.05.2024 у справі №910/3627/16, від 01.07.2020 у справі №910/15925/18.

У такому разі, відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судове рішення у формі постанови, якою має право:

1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, що передбачено у пункті 1 частини першої статті 275, частині третій статті 278, частині першій статті 281 Господарського процесуального кодексу України; або

2) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення, яке не є законним і обґрунтованим, та після ухвалення судового рішення припинено юридичну особу, яка були однією із сторін у справі, і спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 6 частини першої статті 231, пункт 4 частини першої статті 275, частини перша та третя статті 278, частина перша статті 281 Господарського процесуального кодексу України).

ВИСНОВОК: Отже, суд апеляційної інстанції, постановивши згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про закриття апеляційного провадження з підстави припинення юридичної особи, допустив порушення наведених норм процесуального права.

 

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору»

 

 

 

 

Теги: предмет позову, підстави позову, одночасна зміна предмета і підстав, закриття провадження, сторони спору, зміна предмету, зміна підстав позову, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Наслідки вирішення спору за наявності нерозглянутого клопотання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки вирішення спору за наявності нерозглянутого клопотання належно повідомленого учасника справи про відкладення її розгляду

08 липня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 757/52615/21-ц, провадження № 14-64цс25 (ЄДРСРУ № 138464640) досліджував питання щодо наслідків вирішення спору апеляційним судом за наявності нерозглянутого клопотання належно повідомленого учасника справи про відкладення її розгляду

Процесуальний закон передбачає, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників або відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі вирішення питання про її розгляд або відкладення розгляду віднесене до дискреційних повноважень апеляційного суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23).

Апеляційний суд може брати до уваги поважність причин неявки, на які посилався учасник справи; чи подавались аналогічні клопотання раніше; чи відбувався розгляд справи з участю іншої сторони; чи була сторона представлена у судовому засіданні представником; чи мав можливість відсутній учасник довести до відома суду свою позицію; значення відповідного судового засідання для результату розгляду справи та чи досліджувались у ньому докази, які не були подані до суду першої інстанції; чи можливо виправити допущене порушення в суді касаційної інстанції тощо.

У випадку, коли сукупність обставин свідчить про те, що проведення судом апеляційної інстанції судового засідання за відсутності учасника справи фактично позбавило його можливості ефективно представити свою позицію, такі порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, таке судове рішення підлягає скасуванню на підставі частини третьої статті 411 ЦПК України.

Суд відповідальний за дотримання розумних строків розгляду справи і не може скасувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (положення частини другої статті 410 ЦПК України та статті 309 ГПК України), а також з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи (положення статті 412 ЦПК України, частини другої статті 353 КАС України, статті 311 ГПК України).

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи судом апеляційної інстанції (частина друга статті 372 ЦПК України, частина дванадцята статті 270 ГПК України, частина друга статті 313 КАС України).

З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду зауважує, що системний аналіз процесуального законодавства свідчить про те, що наявність невирішеного судом клопотання належним чином повідомленого учасника справи про відкладення розгляду справи не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції на підставі пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України (пункт 5 частини першої статті 310 ГПК України, пункт 5 частини третьої статті 353 КАС України).

Таке процесуальне порушення може бути підставою для скасування рішення суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України (частина друга статті 353 КАС України, частина третя статті 310 ГПК України) у випадку, якщо воно позбавило відсутнього учасника справи розумної можливості ефективно представляти свою позицію порівняно з опонентом та унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для її правильного вирішення.

Такий підхід відповідає усталеній практиці касаційних судів, згідно з якою  основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, за умови їх належного повідомлення про час та місце розгляду справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 21 березня 2024 року у справі № 910/10468/23; у складі Касаційного цивільного суду від 27 травня 2024 року в справі № 948/118/21, від 19 березня 2025 року в справі № 450/678/21).

Вирішальним у такому випадку є те, чи призвело таке процесуальне порушення до ситуації, за якої сторона була позбавлена розумної можливості ефективно представляти свою справу, будучи поставленою в істотно невигідне становище порівняно з її опонентом.

ВИСНОВОК: Необхідними умовами обов`язкового скасування судового рішення на підставі пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України (пункт 3 частини третьої статті 353 КАС України, пункт 5 частини першої статті 310 ГПК України) є неповідомлення (неналежне повідомлення) учасника справи про судовий розгляд та його обґрунтування касаційної скарги саме цією підставою.

Обов`язкове скасування судового рішення на підставі означених правових норм за обставин, коли суд апеляційної інстанції належним чином повідомив учасника справи про судовий розгляд, було б непередбачуваним і непрогнозованим застосуванням процесуальних повноважень суду касаційної інстанції з точки зору учасників справи, що суперечить принципу правової визначеності.

 

 Матеріал по темі: «Повернення скарги у разі наявності у суду сумнівів щодо автентичності підпису заявника»

 

 

 

 

Списання безнадійного податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ у взаємозв`язку з податковим законодавством та нормами КУзПБ

27 травня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/1194/24 (ЄДРСРУ № 137027613) досліджував питання щодо особливостей списання безнадійного податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП.

До боржника - фізичної особи КУзПБ установлює спеціальні вимоги щодо його добросовісності, як запоруку досягнення компромісу між сторонами стосовно погашення боргів, що має ґрунтуватися на поступках кредиторів та сумлінній співпраці боржника з керуючим реструктуризацією і кредиторами, а також на його відкритій взаємодії з судом, яка полягає у добросовісному користуванні процесуальними правами та сумлінному виконанні процесуальних обов`язків.

Водночас, КУзПБ містить низку процесуальних запобіжників задля уникнення недобросовісного використання боржником судових процедур неплатоспроможності, зокрема передбачає дискрецію господарського суду у вирішенні питання щодо можливості подальшого руху справи про неплатоспроможність, якщо протягом трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів боржника мета цієї процедури не досягнута (ч. 11 ст. 126 КУзПБ).

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 22.09.2021 у справі №910/6639/20 акцентував увагу на тому, що до спливу встановленого у ч. 11 ст. 126 КУзПБ строку керуючий реструктуризацією зобов`язаний виконати в повному обсязі покладені на нього завдання, зокрема щодо перевірки майнового стану боржника та забезпечення розгляду зборами кредиторів плану реструктуризації боргів, а господарський суд повинен забезпечити дотримання процесуальних строків та гарантій реалізації прав і захисту інтересів сторін у судовій процедурі реструктуризації боргів боржника.

Отже, керуючий реструктуризацією здійснює перевірку декларації боржника, оформлює висновки за результатами проведеної перевірки та, у разі виявлення ним неповної та/або недостовірної інформації про майно, доходи та витрати боржника та членів його сім`ї, обов`язково її доводить до відома боржнику, у результаті чого в останнього виникає право виправити декларацію у строк встановлений законом (правова позиція аналогічного змісту наведена у постанові від 03.12.2024 у справі №916/197/23).

(!) Перевірка декларацій боржника є однією з ключових функцій керуючого реструктуризацією, спрямованою на встановлення повного та достовірного переліку активів і зобов`язань та виявлення можливого приховування майна/доходів.

Враховуючи викладене, застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, має здійснюватися з урахуванням того, що сама по собі відповідність податкового боргу трирічному критерію не звільняє суд від обов`язку перевірити обставини виникнення такого боргу, обставини майнового стану боржника та його здатності виконати грошові зобов`язання, перебіг процедури реструктуризації та поведінку боржника у межах цієї процедури; оскільки протилежний підхід суперечив би меті процедури реструктуризації боргів.

Додатково Судова палата звертає увагу, що інститут неплатоспроможності фізичної особи застосовується до боржника, який об`єктивно неспроможний виконати свої грошові зобов`язання. Тому під час вирішення питання про визнання податкового боргу безнадійним відповідно до ч. 2 ст. 125 КУзПБ суд має перевірити фактичний майновий стан боржника та наявність у нього активів або доходів, достатніх для погашення заборгованості. У разі якщо боржник має реальну можливість задовольнити вимоги кредитора, застосування механізму списання суперечило б меті процедури реструктуризації та принципу справедливого балансу інтересів сторін.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №903/806/20, інститут неплатоспроможності фізичної особи призначений для захисту добросовісного боржника та не може використовуватися як механізм формального припинення зобов`язань без перевірки його поведінки, майнового стану та реальної неплатоспроможності.

(!) Судова палата також враховує, що відповідно до ч. 7 ст. 123 КУзПБ господарський суд вправі закрити провадження у справі про неплатоспроможність, зокрема у разі встановлення неповноти або недостовірності відомостей про майновий стан боржника чи інших обставин, що свідчать про недобросовісність його поведінки. Така законодавча конструкція свідчить, що перевірка майнового стану та добросовісності боржника є необхідним елементом процедури реструктуризації. Отже, застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, не може відбуватися без попереднього з`ясування обставин, які водночас можуть бути підставою для закриття провадження відповідно до ч. 7 ст. 123 КУзПБ.

Судова палата дійшла висновку, що положення ч. 2 ст. 125 КУзПБ не встановлюють автоматичного матеріально-правового механізму списання податкового боргу поза межами правового регулювання ПК України, а визначають спеціальний наслідок для податкових вимог у процедурі реструктуризації, який реалізується у взаємозв`язку з приписами податкового законодавства та з урахуванням виконання передбачених Книгою четвертою КУзПБ процесуальних дій.

Аналогічний підхід відображений у постанові Верховного Суду від 29.07.2025 у справі №914/1559/24, у якій зазначено, що висновок про списання податкового боргу може бути передчасним, якщо суди не дослідили належним чином обставини платоспроможності боржника, не перевірили результати перевірки декларацій, інвентаризації активів та не надали оцінки доводам щодо добросовісності чи недобросовісності його поведінки.

ВИСНОВОК: ч. 2 ст. 125 КУзПБ застосовується як спеціальний правовий наслідок у процедурі реструктуризації боргів боржника, але її реалізація не зводиться до формального співставлення календарних дат. Для застосування цієї норми господарський суд зобов`язаний встановити момент виникнення податкового боргу у значенні ПК України (узгодження грошового зобов`язання, строк його сплати та перший день прострочення), а також забезпечити судовий контроль за виконанням обов`язкових процедурних елементів реструктуризації, включно з перевіркою декларації боржника, з`ясуванням його майнового стану та оцінкою добросовісності поведінки.

Без встановлення цих обставин висновок про визнання податкового боргу безнадійним і його списання на підставі ч. 2 ст. 125 КУзПБ є передчасним.  

 

Матеріал по темі: «Момент виникнення податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП»

  

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, банкрутство, КУзПБ, ФОП, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Момент виникнення податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту виникнення податкового боргу у контексті ч. 2 ст. 125 КУзПБ та Податкового кодексу України 

27 травня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/1194/24 (ЄДРСРУ № 137027613) досліджував питання щодо визначення моменту виникнення податкового боргу у контексті ч. 2 ст. 125 КУзПБ та Податкового кодексу України. 

Судова палата вважає за необхідне звернути увагу на те, що словосполучення "податковий борг, що виник протягом трьох років до дня постановлення ухвали про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника", використане у ч. 2 ст. 125 КУзПБ, підлягає тлумаченню з урахуванням нормативних визначень ПК України, зокрема пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14, п. 56.18 ст. 56, ст. 57 та ст. 102 цього Кодексу. 

Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. Отже, момент виникнення податкового боргу пов`язується не з датою визначення контролюючим органом грошового зобов`язання і не з датою ухвалення судового рішення про його стягнення, а з настанням прострочення сплати узгодженого грошового зобов`язання. 

Згідно з п. 56.18 ст. 56 ПК України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. 

У разі судового або адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання законної сили відповідним судовим рішенням або завершення процедури адміністративного оскарження. Лише після узгодження грошового зобов`язання та спливу строку його сплати, визначеного ст. 57 ПК України, несплачена сума набуває статусу податкового боргу. 

(!!!) Отже, трирічний критерій, передбачений ч. 2 ст. 125 КУзПБ, має застосовуватися з урахуванням правової природи поняття "податковий борг" та обчислюватися від дати виникнення прострочення виконання узгодженого грошового зобов`язання, що відповідає правовому регулюванню строків давності, визначених ст. 102 ПК України. Лише після цього можливе коректне застосування трирічного критерію ч. 2 ст. 125 КУзПБ, з огляду на дату відкриття провадження у справі (09.05.2024). 

Такий підхід виключає можливість ототожнення моменту виникнення податкового боргу з датою прийняття податкового повідомлення-рішення, датою складання акта перевірки або датою ухвалення судового рішення про стягнення, оскільки зазначені юридичні факти самі по собі не свідчать про настання прострочення сплати узгодженого грошового зобов`язання. 

Отже, застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ потребує встановлення судом послідовності юридичних фактів, передбачених ПК України, а саме: 1) моменту узгодження грошового зобов`язання, 2) строку його сплати та першого дня прострочення, після якого відповідна сума набуває статусу податкового боргу. 

Вказане тлумачення спрямоване на забезпечення узгодженого застосування норм КУзПБ і ПК України та недопущення формального застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ лише на підставі співставлення дат без встановлення юридичних фактів, які відповідно до ПК України зумовлюють виникнення податкового боргу. 

ВИСНОВОК: "Податковий борг, що виник протягом трьох років до дня постановлення ухвали про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника", використане у ч. 2 ст. 125 КУзПБ, підлягає тлумаченню з урахуванням нормативних визначень ПК України і повинен обчислюватися від дати виникнення прострочення виконання !узгодженого! грошового зобов`язання.

  

Матеріал по темі: «Безнадійний податковий боргу в процедурі банкрутства ФОП»

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, банкрутство, КУзПБ, ФОП, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: наслідки смерті сторони судового провадження до ухвалення рішення (судом першої інстанції)

13 травня 2026 року в рамках справи № 367/8835/16, провадження № 14-50цс25 (ЄДРСРУ № 136784631) досліджувала питання щодо наслідків смерті сторони судового провадження до ухвалення рішення (судом першої інстанції).

Смерть сторони до ухвалення судового рішення утворює відсутність належного суб`єкта, щодо якого суд взагалі міг ухвалити рішення.

Смерть фізичної особи припиняє її цивільну правоздатність та процесуальну правосуб`єктність. Після смерті особа більше не може бути стороною процесу, не може реалізовувати процесуальні права. Відповідно, суд, ухвалюючи рішення щодо померлого як суб`єкта права, фактично вирішує спір щодо суб`єкта, який на момент ухвалення рішення не існував, рішення ухвалено за відсутності належної сторони, процес фактично відбувся без відповідача, було неможливо реалізувати принцип змагальності та право бути вислуханим.

Йдеться не про порушення процесуальних норм, а про дефект суб`єктного складу спору, який унеможливлює ухвалення законного й обґрунтованого рішення суду.

ЦПК України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК України).

У разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво суд зобов`язаний зупинити провадження у cправі до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті251 ЦПК України), а якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва суд закриває провадження у справі (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на справедливий суд включає реальну можливість особи брати участь у процесі, знати про нього та представляти свою позицію. Померла особа очевидно не може реалізувати жодну із цих гарантій. Крім того, після смерті довірителя представництво припиняється, а отже, навіть якщо представник продовжував брати участь у справі, його участь після смерті довірителя не створює належного представництва. Фактично суд розглянув справу без відповідача і такий розгляд порушує принцип змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України).

Окрім цього, слід вказати, що встановивши що провадження у справі відкрито після смерті позивача/відповідача у справі, то суд повинен закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (01 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 159/2311/23, провадження № 61-1175св25 (ЄДРСРУ № 127050258)).

ВИСНОВОК: Смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції) є самостійною, достатньою і безумовною підставою для скасування судового рішення, якщо суд ухвалив його щодо померлої особи без залучення правонаступників. 

 

Матеріал по темі: «Наслідки смерті боржника у виконавчому провадженні»

 

 

Теги: закриття цивільного провадження, смерть позивача, смерть відповідача, презумпція невинуватості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов  

Позовна давність при стягнення інфляційних втрат і 3% річних (COVID-19, воєнний стан)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відлік позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

16 квітня 2026 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4086/24, провадження № 61-3138свп25 (ЄДРСРУ № 136612363) досліджував питання щодо позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи з відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (пункти 41, 64)).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша й абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України).

(!) Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням. Тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню позову (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц).

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина друга статті 264 ЦК України).

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова № 211) з 12 березня 2020 року на всій території України встановлений карантин.

Строк дії карантину уряд неодноразово продовжував, а відмінив о 24 годині 00 хвилин 30 червня 2023 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

За Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 2 квітня 2020 року (далі - Закон № 540-IX), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктом 12.

Згідно з цим пунктом під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

На підставі указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введений воєнний стан строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі цей строк неодноразово продовжувався та триває досі.

Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022 року (далі - Закон № 2120-ІХ), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктами 18 і 19.

Пункт 18 передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Згідно з пунктом 19 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

За змістом пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України саме у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Тому виключно до тих відносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 червня 2025 року у справі № 752/30967/21, від 5 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24).

На підставі Закону України від 8 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», який набрав чинності 30 січня 2024 року (далі - Закон № 3450-ІХ), пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладений у новій редакції.

Згідно з цими змінами у період дії воєнного стану в Україні, введеного указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

За Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 4 вересня 2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений.

Таким чином, впродовж строку дії воєнного стану позовна давність була продовжена від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року включно, а 30 січня 2024 року її перебіг зупинився до 3 вересня 2025 року включно.

Якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжений (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився на строк дії воєнного стану.

ВИСНОВОК: Звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 2 квітня 2020 року (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (пункти 96-98, 154-155)).

 

Матеріал по темі: «Періоди дефляції при розрахунку інфляційних втрат»

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов