Списання безнадійного податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ у взаємозв`язку з податковим законодавством та нормами КУзПБ

27 травня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/1194/24 (ЄДРСРУ № 137027613) досліджував питання щодо особливостей списання безнадійного податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП.

До боржника - фізичної особи КУзПБ установлює спеціальні вимоги щодо його добросовісності, як запоруку досягнення компромісу між сторонами стосовно погашення боргів, що має ґрунтуватися на поступках кредиторів та сумлінній співпраці боржника з керуючим реструктуризацією і кредиторами, а також на його відкритій взаємодії з судом, яка полягає у добросовісному користуванні процесуальними правами та сумлінному виконанні процесуальних обов`язків.

Водночас, КУзПБ містить низку процесуальних запобіжників задля уникнення недобросовісного використання боржником судових процедур неплатоспроможності, зокрема передбачає дискрецію господарського суду у вирішенні питання щодо можливості подальшого руху справи про неплатоспроможність, якщо протягом трьох місяців з дня введення процедури реструктуризації боргів боржника мета цієї процедури не досягнута (ч. 11 ст. 126 КУзПБ).

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 22.09.2021 у справі №910/6639/20 акцентував увагу на тому, що до спливу встановленого у ч. 11 ст. 126 КУзПБ строку керуючий реструктуризацією зобов`язаний виконати в повному обсязі покладені на нього завдання, зокрема щодо перевірки майнового стану боржника та забезпечення розгляду зборами кредиторів плану реструктуризації боргів, а господарський суд повинен забезпечити дотримання процесуальних строків та гарантій реалізації прав і захисту інтересів сторін у судовій процедурі реструктуризації боргів боржника.

Отже, керуючий реструктуризацією здійснює перевірку декларації боржника, оформлює висновки за результатами проведеної перевірки та, у разі виявлення ним неповної та/або недостовірної інформації про майно, доходи та витрати боржника та членів його сім`ї, обов`язково її доводить до відома боржнику, у результаті чого в останнього виникає право виправити декларацію у строк встановлений законом (правова позиція аналогічного змісту наведена у постанові від 03.12.2024 у справі №916/197/23).

(!) Перевірка декларацій боржника є однією з ключових функцій керуючого реструктуризацією, спрямованою на встановлення повного та достовірного переліку активів і зобов`язань та виявлення можливого приховування майна/доходів.

Враховуючи викладене, застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, має здійснюватися з урахуванням того, що сама по собі відповідність податкового боргу трирічному критерію не звільняє суд від обов`язку перевірити обставини виникнення такого боргу, обставини майнового стану боржника та його здатності виконати грошові зобов`язання, перебіг процедури реструктуризації та поведінку боржника у межах цієї процедури; оскільки протилежний підхід суперечив би меті процедури реструктуризації боргів.

Додатково Судова палата звертає увагу, що інститут неплатоспроможності фізичної особи застосовується до боржника, який об`єктивно неспроможний виконати свої грошові зобов`язання. Тому під час вирішення питання про визнання податкового боргу безнадійним відповідно до ч. 2 ст. 125 КУзПБ суд має перевірити фактичний майновий стан боржника та наявність у нього активів або доходів, достатніх для погашення заборгованості. У разі якщо боржник має реальну можливість задовольнити вимоги кредитора, застосування механізму списання суперечило б меті процедури реструктуризації та принципу справедливого балансу інтересів сторін.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №903/806/20, інститут неплатоспроможності фізичної особи призначений для захисту добросовісного боржника та не може використовуватися як механізм формального припинення зобов`язань без перевірки його поведінки, майнового стану та реальної неплатоспроможності.

(!) Судова палата також враховує, що відповідно до ч. 7 ст. 123 КУзПБ господарський суд вправі закрити провадження у справі про неплатоспроможність, зокрема у разі встановлення неповноти або недостовірності відомостей про майновий стан боржника чи інших обставин, що свідчать про недобросовісність його поведінки. Така законодавча конструкція свідчить, що перевірка майнового стану та добросовісності боржника є необхідним елементом процедури реструктуризації. Отже, застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, не може відбуватися без попереднього з`ясування обставин, які водночас можуть бути підставою для закриття провадження відповідно до ч. 7 ст. 123 КУзПБ.

Судова палата дійшла висновку, що положення ч. 2 ст. 125 КУзПБ не встановлюють автоматичного матеріально-правового механізму списання податкового боргу поза межами правового регулювання ПК України, а визначають спеціальний наслідок для податкових вимог у процедурі реструктуризації, який реалізується у взаємозв`язку з приписами податкового законодавства та з урахуванням виконання передбачених Книгою четвертою КУзПБ процесуальних дій.

Аналогічний підхід відображений у постанові Верховного Суду від 29.07.2025 у справі №914/1559/24, у якій зазначено, що висновок про списання податкового боргу може бути передчасним, якщо суди не дослідили належним чином обставини платоспроможності боржника, не перевірили результати перевірки декларацій, інвентаризації активів та не надали оцінки доводам щодо добросовісності чи недобросовісності його поведінки.

ВИСНОВОК: ч. 2 ст. 125 КУзПБ застосовується як спеціальний правовий наслідок у процедурі реструктуризації боргів боржника, але її реалізація не зводиться до формального співставлення календарних дат. Для застосування цієї норми господарський суд зобов`язаний встановити момент виникнення податкового боргу у значенні ПК України (узгодження грошового зобов`язання, строк його сплати та перший день прострочення), а також забезпечити судовий контроль за виконанням обов`язкових процедурних елементів реструктуризації, включно з перевіркою декларації боржника, з`ясуванням його майнового стану та оцінкою добросовісності поведінки.

Без встановлення цих обставин висновок про визнання податкового боргу безнадійним і його списання на підставі ч. 2 ст. 125 КУзПБ є передчасним.  

 

Матеріал по темі: «Момент виникнення податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП»

  

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, банкрутство, КУзПБ, ФОП, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Момент виникнення податкового боргу в процедурі банкрутства ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту виникнення податкового боргу у контексті ч. 2 ст. 125 КУзПБ та Податкового кодексу України 

27 травня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/1194/24 (ЄДРСРУ № 137027613) досліджував питання щодо визначення моменту виникнення податкового боргу у контексті ч. 2 ст. 125 КУзПБ та Податкового кодексу України. 

Судова палата вважає за необхідне звернути увагу на те, що словосполучення "податковий борг, що виник протягом трьох років до дня постановлення ухвали про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника", використане у ч. 2 ст. 125 КУзПБ, підлягає тлумаченню з урахуванням нормативних визначень ПК України, зокрема пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14, п. 56.18 ст. 56, ст. 57 та ст. 102 цього Кодексу. 

Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. Отже, момент виникнення податкового боргу пов`язується не з датою визначення контролюючим органом грошового зобов`язання і не з датою ухвалення судового рішення про його стягнення, а з настанням прострочення сплати узгодженого грошового зобов`язання. 

Згідно з п. 56.18 ст. 56 ПК України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. 

У разі судового або адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання законної сили відповідним судовим рішенням або завершення процедури адміністративного оскарження. Лише після узгодження грошового зобов`язання та спливу строку його сплати, визначеного ст. 57 ПК України, несплачена сума набуває статусу податкового боргу. 

(!!!) Отже, трирічний критерій, передбачений ч. 2 ст. 125 КУзПБ, має застосовуватися з урахуванням правової природи поняття "податковий борг" та обчислюватися від дати виникнення прострочення виконання узгодженого грошового зобов`язання, що відповідає правовому регулюванню строків давності, визначених ст. 102 ПК України. Лише після цього можливе коректне застосування трирічного критерію ч. 2 ст. 125 КУзПБ, з огляду на дату відкриття провадження у справі (09.05.2024). 

Такий підхід виключає можливість ототожнення моменту виникнення податкового боргу з датою прийняття податкового повідомлення-рішення, датою складання акта перевірки або датою ухвалення судового рішення про стягнення, оскільки зазначені юридичні факти самі по собі не свідчать про настання прострочення сплати узгодженого грошового зобов`язання. 

Отже, застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ потребує встановлення судом послідовності юридичних фактів, передбачених ПК України, а саме: 1) моменту узгодження грошового зобов`язання, 2) строку його сплати та першого дня прострочення, після якого відповідна сума набуває статусу податкового боргу. 

Вказане тлумачення спрямоване на забезпечення узгодженого застосування норм КУзПБ і ПК України та недопущення формального застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ лише на підставі співставлення дат без встановлення юридичних фактів, які відповідно до ПК України зумовлюють виникнення податкового боргу. 

ВИСНОВОК: "Податковий борг, що виник протягом трьох років до дня постановлення ухвали про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника", використане у ч. 2 ст. 125 КУзПБ, підлягає тлумаченню з урахуванням нормативних визначень ПК України і повинен обчислюватися від дати виникнення прострочення виконання !узгодженого! грошового зобов`язання.

  

Матеріал по темі: «Безнадійний податковий боргу в процедурі банкрутства ФОП»

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, банкрутство, КУзПБ, ФОП, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: наслідки смерті сторони судового провадження до ухвалення рішення (судом першої інстанції)

13 травня 2026 року в рамках справи № 367/8835/16, провадження № 14-50цс25 (ЄДРСРУ № 136784631) досліджувала питання щодо наслідків смерті сторони судового провадження до ухвалення рішення (судом першої інстанції).

Смерть сторони до ухвалення судового рішення утворює відсутність належного суб`єкта, щодо якого суд взагалі міг ухвалити рішення.

Смерть фізичної особи припиняє її цивільну правоздатність та процесуальну правосуб`єктність. Після смерті особа більше не може бути стороною процесу, не може реалізовувати процесуальні права. Відповідно, суд, ухвалюючи рішення щодо померлого як суб`єкта права, фактично вирішує спір щодо суб`єкта, який на момент ухвалення рішення не існував, рішення ухвалено за відсутності належної сторони, процес фактично відбувся без відповідача, було неможливо реалізувати принцип змагальності та право бути вислуханим.

Йдеться не про порушення процесуальних норм, а про дефект суб`єктного складу спору, який унеможливлює ухвалення законного й обґрунтованого рішення суду.

ЦПК України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК України).

У разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво суд зобов`язаний зупинити провадження у cправі до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті251 ЦПК України), а якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва суд закриває провадження у справі (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на справедливий суд включає реальну можливість особи брати участь у процесі, знати про нього та представляти свою позицію. Померла особа очевидно не може реалізувати жодну із цих гарантій. Крім того, після смерті довірителя представництво припиняється, а отже, навіть якщо представник продовжував брати участь у справі, його участь після смерті довірителя не створює належного представництва. Фактично суд розглянув справу без відповідача і такий розгляд порушує принцип змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України).

Окрім цього, слід вказати, що встановивши що провадження у справі відкрито після смерті позивача/відповідача у справі, то суд повинен закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (01 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 159/2311/23, провадження № 61-1175св25 (ЄДРСРУ № 127050258)).

ВИСНОВОК: Смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції) є самостійною, достатньою і безумовною підставою для скасування судового рішення, якщо суд ухвалив його щодо померлої особи без залучення правонаступників. 

 

Матеріал по темі: «Наслідки смерті боржника у виконавчому провадженні»

 

 

Теги: закриття цивільного провадження, смерть позивача, смерть відповідача, презумпція невинуватості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов  

Позовна давність при стягнення інфляційних втрат і 3% річних (COVID-19, воєнний стан)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відлік позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

16 квітня 2026 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4086/24, провадження № 61-3138свп25 (ЄДРСРУ № 136612363) досліджував питання щодо позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи з відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (пункти 41, 64)).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша й абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України).

(!) Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням. Тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню позову (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц).

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина друга статті 264 ЦК України).

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова № 211) з 12 березня 2020 року на всій території України встановлений карантин.

Строк дії карантину уряд неодноразово продовжував, а відмінив о 24 годині 00 хвилин 30 червня 2023 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

За Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 2 квітня 2020 року (далі - Закон № 540-IX), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктом 12.

Згідно з цим пунктом під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

На підставі указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введений воєнний стан строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі цей строк неодноразово продовжувався та триває досі.

Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022 року (далі - Закон № 2120-ІХ), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктами 18 і 19.

Пункт 18 передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Згідно з пунктом 19 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

За змістом пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України саме у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Тому виключно до тих відносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 червня 2025 року у справі № 752/30967/21, від 5 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24).

На підставі Закону України від 8 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», який набрав чинності 30 січня 2024 року (далі - Закон № 3450-ІХ), пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладений у новій редакції.

Згідно з цими змінами у період дії воєнного стану в Україні, введеного указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

За Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 4 вересня 2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений.

Таким чином, впродовж строку дії воєнного стану позовна давність була продовжена від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року включно, а 30 січня 2024 року її перебіг зупинився до 3 вересня 2025 року включно.

Якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжений (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився на строк дії воєнного стану.

ВИСНОВОК: Звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 2 квітня 2020 року (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (пункти 96-98, 154-155)).

 

Матеріал по темі: «Періоди дефляції при розрахунку інфляційних втрат»

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

 

 

Правочини вчинені всупереч санкціям РНБО з метою обходу блокування активів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо наслідків вчинення правочину всупереч санкціям РНБО, який порушує публічний порядок та конфіскаційного характеру санкцій держави

31 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11526/24 (ЄДРСРУ № 136280578) досліджував питання щодо наслідків вчинення правочину всупереч санкціям РНБО, який порушує публічний порядок та конфіскаційного характеру санкцій держави.

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини першої статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права. Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Натомість норми частини третьої статті 228 ЦК України, яка визначає наслідки недійсності правочину, який порушує публічний порядок, як нікчемного правочину (частина друга статті 228 ЦК України), передбачають інші правові наслідки:

- які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;

- ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;

- ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;

- наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилучення майна;

- ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.

Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.

Висновки сформульовані Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 09.12.2025 у справі № 922/3456/23.

Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, неодноразово висловлювався Верховний Суд України, а після 2017 року - Верховний Суд (постанови від 20.06.2018 у справі №802/470/17-а, від 16.10.2019 у справі №2а-1670/8497/11, від 25.07.2023 у справі №160/14095/21 від 13.11.2024 у справі №911/934/23).

Тож наслідки, передбачені реченнями 2-3 частини третьої статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК України, яка містить каральні заходи (санкції) (висновки сформульовані Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 09.12.2025 у справі № 922/3456/23).

Таким чином, щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, Верховний Суд зазначає:  ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про санкції" з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи.

(!) Тож, до правочину, що порушує публічний порядок, із застосуванням наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, можна віднести і правочин, вчинений з порушенням норм Закону України "Про санкції".

Щодо застосування за ініціативою суду передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України наслідків недійсності правочину, який порушує публічний порядок, як нікчемного правочину (частина друга статті 228 ЦК України), то Суд звертає увагу, що на відміну від визначеного в абзаці першому частини п`ятої статті 216 ЦК України правила, коли наслідки недійсності нікчемного правочину можуть бути застосовані лише за ініціативою будь-якої заінтересованої особи за її вимогою, згідно з нормою в абзаці другому частини п`ятої статті 216 ЦК України, законодавець надав суду право з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, не конкретизуючи при цьому умови та підстави застосування цієї норми.

А тому у застосуванні наведених положень (приписів частини п`ятої статті 216 ЦК України у поєднанні з нормами частини третьої статті 228 цього Кодексу) Суд доходить висновку, що до визначених в абзаці другому частини п`ятої статті 216 ЦК України випадків (застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину) належить застосування наслідків, визначених, зокрема, частиною третьою статті 228 ЦК України, коли суд, встановивши нікчемність правочину, як такого, що порушує публічний порядок, дійде висновку про його недійсність та необхідність застосування відповідних, передбачених законом наслідків його недійсності.

Отже, наявність умислу на вчинення правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства – підтверджує наявність підстав для застосування спеціальних наслідків, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України, які можуть бути  різновидом конфіскаційної санкції держави.

ВИСНОВОК: Таким чином правочини та їх вчинення з порушенням публічного порядку, попри заборону, встановлену рішенням Ради національної безпеки та оборони України та Законом України "Про санкції" з метою виведення такого активу з під санкцій зумовлює застосування наслідків недійсності нікчемних договорів шляхом стягнення всього одержаного за цими договорами в дохід держави. 

 

Матеріал по темі: «Реєстрація зміни бенефіціарного власника до якого застосовані санкції»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Продовження договору оренди торговельного місця на ринку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та нормативне регулювання укладення, зміни, розірвання, продовженні договору оренди торговельного місця на ринку

09 квітня 2026 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/746/25 (ЄДРСРУ № 135693092) досліджував питання щодо регулювання правовідносин, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні договору оренди торговельного місця?

Спеціалізована палата враховує, що відповідно до частини першої статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, а також договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Тобто приписи ЦК України не позбавляють учасників цивільного обороту права укладення договору, за яким одна сторона надає іншій правомочності, що зумовлюють можливість тимчасового використання земельної ділянки, іншого нерухомого майна або їх частини. Такий договір може бути укладений за зразком договору найму (оренди) нерухомого майна, але не містити право володіння ним тимчасовим володільцем.

До такого договору можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про найм (оренду), тобто тією мірою, якою вони відповідають суті правовідносин. До подібних договорів належать, наприклад, договори найму (оренди) площ під встановлення лотків на ринку, площ для обладнання магазинів в торговельних центрах, частин земельних ділянок під стоянку автомобіля, частини стіни будинку під розміщення реклами тощо. Адже в такому разі використання частини об`єкта нерухомого майна не відбуватиметься (див. правовий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 13.03.2024 у справі № 906/91/20).

З огляду на наведене спеціалізована палата зауважує, що використання підприємцями наданих їм адміністрацією торговельних місць (площ) не є тотожним використанню земельних ділянок під цими ринками, павільйонів, розміщених на їх території, тощо, хоча, безумовно, тим чи іншим способом передбачає їх експлуатацію. Договори оренди торговельних місць на ринках не є класичними договорами найму в контексті передачі орендарям правомочностей орендодавця. Обсяг таких правомочностей значно вужчий за аналогічний обсяг, який отримує орендар нерухомості, включаючи, але не обмежуючись, правом володіння, яке відсутнє при оренді торговельного місця, але наявне при оренді нерухомого майна, а тому безумовне розповсюдження на правовідносини, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні таких договорів приписів Закону № 157-IX, є помилковим.

Відповідно до статті 3 Закону № 157-IX об`єктами оренди за цим Законом є:

єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);

інше окреме індивідуально визначене майно;

майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) (далі - майно, що не увійшло до статутного капіталу), а також майно, заборонене до приватизації, яке може при перетворенні державного підприємства в господарське товариство надаватись такому товариству на правах оренди;

майно, щодо якого до статутного капіталу внесено право господарського відання на майно;

майно, закріплене на праві господарського відання за акціонерними товариствами та їхніми дочірніми підприємствами у процесі їх утворення та діяльності;

майно, передане до статутного капіталу акціонерних товариств на праві господарського відання;

майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем;

майно, що не підлягає приватизації, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду;

об`єкти із складу майна, переданого на праві узуфрукта державного та комунального майна.

Із викладеного слідує, що торговельне місце як площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю та здійснення продажу продукції на ринках, не підпадає під жодне із визначень об`єктів оренди за Законом № 157-IX, а тому і передбачені ним процедури, зокрема щодо укладення та продовження договорів оренди комунального майна, до договорів оренди торговельних місць очевидно не застосовні.

ВИСНОВОК: Дія Закону № 157-IX не розповсюджується на правовідносини з укладення, зміни та продовження договорів оренди торговельних місць (площ), незважаючи на те, де саме такі місця знаходяться (вулиця, тимчасовий павільйон, капітальна будівля) і до якої форми власності належать. Такі правовідносини регулює ЦК України, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, Положення № 868 і Правила торгівлі на ринку.

Інше ж тлумачення проаналізованих правових норм призведе до того, що оренда будь-яких торгових площ на ринках, зокрема, тимчасових павільйонів, кіосків, яток, палаток, наметів, лотків, столів, причепів, у випадку їх розміщення в нежитлових приміщеннях потребуватиме проходження усіх етапів складної та досить довготривалої процедури передачі майна в оренду, яка визначена у статті 5 Закону № 157-IX, що вочевидь не тільки невиправдано ускладнить, а, ймовірно, навіть унеможливить користування торговельними місцями (площами) на комунальних ринках України. Більше того, воно цілковито заблокує діяльність ярмарок, які також проводяться комунальними підприємствами і безумовно потребують використання комунального майна.

 

 

Матеріал по темі: «Ринок та торговельне місце на ринку»

 

 

 

 

Теги:  ринок, торгівельний ринок, продавці, торгове місце, кіоск, палатка, торгівельне місце, продовження договору, комунальне майно, оренда, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов