Оплата послуг з теплопостачання власниками нежитлових приміщень у багатоповерхових будинках

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок оплати послуг з теплопостачання утримання та обслуговування будинку власниками нежитлових приміщень, які знаходяться  у багатоповерхових будинках

04 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 702/359/24, провадження № 61-12995св24 (ЄДРСРУ № 126362746) досліджував питання щодо обов’язку оплати послуг з теплопостачання власниками нежитлових приміщень, які знаходяться  у багатоповерхових будинках.

Відповідно до пункту 5 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов`язаний: укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; своєчасно вживати заходів до усунення виявлених неполадок, пов`язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з його вини; забезпечувати цілісність обладнання приладів (вузлів) обліку комунальних послуг відповідно до умов договору та не втручатися в їхню роботу; власним коштом проводити ремонт та заміну санітарно-технічних приладів і пристроїв, обладнання, іншого спільного майна, пошкодженого з його вини, яка доведена в установленому законом порядку; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Пунктом 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором.

Згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

(!) Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 462/1232/23 (провадження № 61-16076св23).

Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

ВИСНОВОК: Якщо нежитлове приміщення знаходиться у багатоквартирному будинку, а внутрішньобудинкові мережі централізованого опалення належать до інженерного (технічного) обладнання житлового будинку та є його невід`ємною частиною, власник нежитлового приміщення зобов`язаний нести витрати з теплопостачання, утримання та обслуговування будинку спільно з іншими власниками квартир цього будинку.

 

 

Матеріал по темі: «Як не платити по боргам попередніх власників нерухомості за комуналку?» 

 

«Покладення на споживача відшкодувати необлікований об`єм природного газу»

 

Повноваження державного реєстратора по перевірці (ідентифікації) судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження державного реєстратора у разі вчинення реєстраційних дій на підставі наданого заявником судового рішення щодо його перевірки та ідентифікації

18 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/671/23, адміністративне провадження № К/990/36189/23  (ЄДРСРУ № 125248093) досліджував питання щодо повноважень державного реєстратора по перевірці (ідентифікації) судового рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження державного реєстратора та порядок їх реалізації визначаються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (надалі - Закон №1952-IV, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), постановою Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону №1952-IV Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 затверджено «Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Порядок № 1127).

Відповідно до пункту 12 Порядку № 1127 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону №1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 1 статті 31-1 Закону №1952-IV реєстраційні дії на підставі судових рішень проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності» (Закон №1666-VІІІ) до запровадження інформаційної взаємодії між Державним реєстром речових прав на нерухоме майно та Єдиним державним реєстром судових рішень, передбаченої Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також у разі проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів, що набрали законної сили, до запровадження відповідної інформаційної взаємодії реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться за зверненням заявника.

Державний реєстратор прав на нерухоме майно з метою встановлення набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі поданого рішення суду обов`язково використовує відомості Єдиного державного реєстру судових рішень за допомогою офіційного веб-порталу судової влади України щодо наявності такого рішення у відповідному реєстрі в електронній формі, відповідності його за документарною інформацією та реквізитами.

У разі відсутності рішення суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень державний реєстратор прав на нерухоме майно запитує копію такого рішення суду, засвідчену в установленому порядку, від відповідного суду. Направлення запиту до суду про отримання копії рішення суду є підставою для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За змістом наведеної норми, у разі вчинення реєстраційних дій на підставі наданого заявником судового рішення державний реєстратор використовує відомості Єдиного державного реєстру судових рішень, за допомогою якого встановлює три обов’язкові факти:

- наявність такого рішення в реєстрі в електронній формі;

- відповідність рішення в електронній формі за документарною інформацією;

- відповідність рішення в електронній формі за реквізитами.

ВИСНОВОК: Таким чином, державний реєстратор не може обмежитись самою лише перевіркою наявності наданого судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень в електронній формі, а зобов’язаний також встановити його відповідність за документарною формою та за реквізитами.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Скасування рішення держреєстратора про реєстрацію прав на нерухоме майно»

 

 

 

 

Теги: судове рішення, ЄДРСР, перевірка судового рішення, держреєстратор, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Витребування майна при добровільній передачі речі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при при добровільній передачі речі

02 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/18588/21, провадження № 61-451св24 (ЄДРСРУ № 126328730) досліджував питання щодо правової можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при добровільній передачі речі.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

(!!!) Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

(!!!) У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23), а також в постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19.

ВИСНОВОК: У разі добровільного  передання власником належного їй транспортного засобу, а також з урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу як рухомого майна, вважається що спірний автомобіль вибув із володіння особи з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача, оскільки в цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування положень статті 388 ЦК України.

В той же час власник не позбавлений можливості захистити своє право шляхом звернення з позовом до суду про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння.

Аналогічна правова позиція висловлена 11 березня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1138/22, провадження № 61-16947ск23 (ЄДРСРУ № 117555031).

 

 

  

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту при добровільній передачі речі щодо її повернення»
 

 

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

 

Забезпечення позову шляхом заборони директору ТОВ здійснювати управління

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення загальних зборів учасників товариства, яким обрано директора товариства та заборону директору здійснювати поточне управління ТОВ

20 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/8275/24 (ЄДРСРУ № 124591447) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення загальних зборів учасників товариства, яким обрано директора товариства.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі №910/15328/23, від 01.05.2023 у справі №914/257/23, від 06.03.2023 у справі № 916/2239/22.

Згідно зі статтею 137 ГПК України не допускається забезпечення позову у спорах, що виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони: 1) проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, які прямо стосуються предмета спору; 2) емітенту, зберігачу, депозитарію надавати реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; 3) участі (реєстрації для участі) або неучасті акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства; 4) здійснювати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб покладені на них згідно із законодавством владні повноваження, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, вчиняти конкретні дії, що прямо стосуються предмета спору.

Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті (частина одинадцята статті 137 ГПК України).

Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами.

Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та, зокрема не повинні порушувати прав інших учасників (акціонерів) юридичної особи.

Верховний Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.

Законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.

При цьому, зокрема, заборона відповідачеві, іншим особам вчиняти певні дії повинна узгоджуватись з предметом позову, тобто, така заборона має стосуватися  виключно предмета спору.

В даному випадку предметом позову було:

- зупинити дію рішення загальних зборів учасників ТОВ, що оформлено протоколом на яких обрано директора товариства;

- заборонити здійснювати директору товариства управління поточною діяльністю та коштами ТОВ, підписувати будь-які договори, угоди, акти, накладні, видавати довіреності від імені ТОВ, розпоряджатися майном та коштами, які знаходяться на банківських рахунках та касі

Суть спору:  позивач у цій справі, звертаючись з відповідною заявою, має намір захистити свої права як спадкоємиці учасника ТОВ, які порушені (на її думку) внаслідок ухвалення оспорюваного рішення загальних зборів, тобто після смерті її батька (учасника спірного товариства/спадкодавця) та до отримання останньою як спадкоємиці за законом свідоцтва на спадщину щодо спадкування частки статутного капіталу ТОВ.

Але суд вказує,  що заявлені позивачкою заходи не спрямовані на забезпечення збереження "status quo" до остаточного вирішення спору, а є тотожними заявленим позовним вимогам, що суперечить інституту забезпечення позову. Також такі заходи є неспівмірними з предметом спору та порушуватимуть збалансованість інтересів сторін справи.

Також слід ураховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не лише позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку з застосуванням відповідних заходів. Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб`єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі №910/19506/20).

ВИСНОВОК: Зупинення дії рішення загальних зборів учасників товариства, яким обрано директора товариства, та заборона здійснювати директору, зокрема, управління поточною діяльністю товариства свідчить про втручання суду у господарські відносини та може призвести до блокування господарської діяльності юридичної особи, що стане наслідком невиправданого обмеження прав товариства, його учасників та третіх осіб.

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову у вигляді зупинення дії рішення загальних зборів»

 

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Добросовістність заволодіння майном для набуття права власності за набувальною давністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю

03 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/7559/21, провадження № 61-15082св23 (ЄДРСРУ № 126328667) досліджував питання щодо добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно з частиною першою статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Умовами набуття права власності за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування майном, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику цього майна у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 10 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 10 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на це майно.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2022 року у справі № 494/1218/19.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12- 291гс18).

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2019 року у справі №755/16913/16-ц.

Водночас і сам по собі факт користування об`єктами нерухомості не може бути підставою для виникнення у позивача права власності на них за набувальною давністю у розумінні ст. 344 ЦК України.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

ВИСНОВОК: При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння.

 

 

 

Матеріал по темі: «Позов про право власності за давністю володіння (набувальна давність)»
 

 

Теги: набувальна давність, виникнення права власності, добросовісність володіння, попередній власник, судове рішення, тривалість володіння, володілець, правонаступник, судова практика, Адвокат Морозов

Пред’явлення вимоги за банківською гарантією

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пред’явлення вимоги за банківською гарантією без доказів порушення забезпеченого гарантією зобов`язання

02 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/19635/23 (ЄДРСРУ № 126288432) досліджував питання щодо особливостей пред’явлення вимоги за банківською гарантією без доказів порушення забезпеченого гарантією зобов`язання

Статтею 560 Цивільного кодексу України передбачено, що за гарантією банк, інша фінансова установа (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до статті 562 Цивільного кодексу України зобов`язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов`язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов`язання.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред`являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією (частини перша - третя статті 563 Цивільного кодексу України).

Отже, у частині змісту вимоги та доданих до неї документів законодавець чітко визначив, що обов`язковим є зазначення у вимозі або у доданих до неї документах того, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією. Водночас обов`язкового переліку документів, які мають бути додані до вимоги за гарантією, закон не містить, тобто законодавець залишив на розсуд особи, яка складає гарантію, визначення у тексті гарантії певного переліку документів, які повинні бути додані до вимоги за гарантією. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.08.2022 у справі №910/1674/20 та від 15.06.2023 у справі №910/8580/22.

Порядок, умови надання та отримання банками гарантій та їх виконання регулюються Положенням про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639 (далі - Положення), відповідно до пунктів 2, 8, 9 частини третьої розділу І якого гарантія - це спосіб забезпечення виконання зобов`язань, відповідно до якого банк-гарант бере на себе грошове зобов`язання перед бенефіціаром сплатити кошти в разі настання гарантійного випадку. Зобов`язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від базових відносин, які забезпечуються такою гарантією (їх припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на такі базові відносини безпосередньо міститься в тексті гарантії; гарантійний випадок - одержання банком-гарантом/банком-контргарантом вимоги бенефіціара, що становить належне представлення, протягом строку дії або до дати закінчення дії гарантії/контргарантії, що свідчить про порушення принципалом базових відносин; базові відносини - відносини між принципалом та бенефіціаром, які виникають на підставі договору, інших правочинів, тендерної документації, законодавчих актів щодо зобов`язань принципала на користь бенефіціара, виконання яких забезпечує гарантія.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.05.2024 у справі №910/17772/20 відступила від висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати цього ж Суду від 18.06.2021 №910/16898/19, наголосивши, що гарант не вправі робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов`язку принципала, а зобов`язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 Цивільного кодексу України визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу, як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов`язання боржником. У відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов`язання, яке не залежить від зобов`язання за участю бенефіціара та принципала. Отже, гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов`язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов`язання виконанням, гарант не вправі.

У разі, коли об`єднана палата відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону "Про судоустрій і статус суддів" суди враховують висновок, викладений у такій постанові об`єднаної палати.

Верховний суд вважає необґрунтованими доводи про те, що ненадання позивачем разом з вимогами доказів порушення забезпеченого гарантією зобов`язання виключало можливість встановлення їх достовірності.

ВИСНОВОК: Таким чином, банк не повинен встановлювати факт порушення принципалом основного зобов`язання, звертатися до сторін із запитами та враховувати їх при прийнятті рішення про виплату за гарантією. Вимога бенефіціара має лише зовні (формально) відповідати умовам гарантії. Відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов`язання боржником (принципалом) не є підставою для відмови гаранта від платежу.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією»
 

 

 

Теги: банківська гарантія, визнання банківської гарантії такою що не підлягає виконанню, належний спосіб захисту, гарант, вимога, зобов`язання за банківською гарантією, судова практика, Адвокат Морозов