Перевірка добросовісності/недобросовісності набувача нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та критерії оцінки наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна під час розгляду судових спорів

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

(!) Отже, від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у всіх випадках, однак від добросовісного - лише після перевірки добросовісності/недобросовісності, що є суттєвим для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як висновувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16 за змістом частини 5 статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 вказувала, що втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Згідно із правовим висновком у постанові Верховного суду від 11.03.2025 у справі № 922/647/22 добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Згідно із правовим висновком у постанові Верховного суду від 16.04.2025 у справі № 910/17006/23 особа може бути визнана добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений за відсутності у продавця права на відчуження.

Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.

Набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

Як вказано у п. 5.60, 5.61 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 908/976/19, якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

ВИСНОВОК: Під час розгляду судових спорів необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, а також перевіряти відомості, які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

 

Матеріал по темі: «Добросовісний набувач на іпотечне майно»

 

 

 

Теги: виникнення права власності, добросовісність володіння, попередній власник, судове рішення, тривалість володіння, володілець, правонаступник, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок надіслання та вручення судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок надіслання/вручення судового рішення учаснику судового провадження та відлік строків на його апеляційне оскарження

07 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/967/25, провадження № 61-542св26 (ЄДРСРУ № 135479128) досліджував питання щодо вручення судового рішення.

Частинами п'ятою, шостою статті 272 ЦПК України визначено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом,- у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

(!!!) Якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).

17 серпня 2021 року Вища рада правосуддя рішенням № 1845/0/15-21 затвердила Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - Положення про ЄСІТС).

У газеті «Голос України» від 04 вересня 2021 року № 168 (7668) Вища рада правосуддя опублікувала оголошення про початок функціонування трьох таких підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв'язку.

Пункт 110 розділу V «Перехідні положення» Положення про ЄСІТС визначає, що підсистеми (модулі) ЄСІТС, зазначені в розділі III цього Положення, починають функціонувати через 30 днів із дня опублікування Вищою радою правосуддя в газеті «Голос України» та на вебпорталі судової влади України оголошення про створення та забезпечення функціонування відповідної підсистеми (модуля).

05 жовтня 2021 року є датою початку функціонування підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет», «Електронний Суд», підсистема відеоконференцзв`язку.

Відповідно до пункту 3 розділу І Положення про ЄСІТС Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) - це сукупність інформаційних та телекомунікаційних підсистем (модулів), які забезпечують автоматизацію визначених законодавством та цим Положенням процесів діяльності судів, органів та установ в системі правосуддя, включаючи документообіг, автоматизований розподіл справ, обмін документами між судом та учасниками судового процесу, фіксування судового процесу та участь учасників судового процесу в судовому засіданні в режимі відеоконференції, складання оперативної та аналітичної звітності, надання інформаційної допомоги суддям, а також автоматизацію процесів, які забезпечують фінансові, майнові, організаційні, кадрові, інформаційно-телекомунікаційні та інші потреби користувачів ЄСІТС.

Згідно із підпунктом 5.8 пункту 5 розділу І Положення про ЄСІТС офіційна електронна адреса - це сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована на доменних іменах, використання яких заборонено законодавством України.

Відповідно до пункту 8 Положення про ЄСІТС підсистема «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС, Електронний кабінет) - це підсистема ЄСІТС, захищений вебсервіс, що має офіційну адресу в інтернеті (https://cabinet.court.gov.ua), який забезпечує процедуру реєстрації користувачів в ЄСІТС, а також подальшу автентифікацію таких осіб з метою їх доступу до підсистем (модулів) ЄСІТС у межах наданих прав. Доступ користувачів до підсистем (модулів) ЄСІТС, окрім Електронного кабінету, також може забезпечуватися за допомогою сервісу обміну даними між відповідними підсистемами (модулями) ЄСІТС та іншими інформаційними системами.

(!) Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, судові експерти, державні органи та органи місцевого самоврядування, суб`єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС у добровільному порядку (пункт 10 Положення про ЄСІТС).

Аналогічні приписи містяться у частині шостій статті 14 ЦПК України.

Відповідно до пункту 17 глави 1 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС особам, які зареєстрували «Електронний кабінет», суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до «Електронного кабінету» таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Підсистема «Електронний суд» (Електронний суд) - підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість користувачам у передбачених законодавством випадках відповідно до наявних технічних можливостей підсистеми ЄСІТС реалізованого функціоналу створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи до суду, інших органів та установ у системі правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи (пункт 24 Положення про ЄСІТС).

Абзацами другим та п'ятим пункту 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС передбачено, що до «Електронних кабінетів» користувачів надсилаються в передбачених законодавством випадках документи у справах, які внесені до автоматизованої системи діловодства судів (далі - АСДС) та до автоматизованих систем діловодства, що функціонують в інших органах та установах у системі правосуддя. Документи в справах надсилаються до Електронних кабінетів користувачів у випадку, коли вони внесені до відповідних автоматизованих систем у вигляді електронного документа, підписаного кваліфікованим підписом підписувача (підписувачів), чи в вигляді електронної копії паперового документа, засвідченої кваліфікованим електронним підписом відповідального працівника суду, іншого органу чи установи правосуддя (далі - автоматизована система діловодства).

Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов'язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 454/1883/22, провадження № 14-117цс23). 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 759/14068/19, якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи з допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. 

Якщо суд надіслав рішення на електронну адресу, яку зазначив учасник справи, це можна вважати додатковим засобом інформування учасника справи, який посилює реалізацію гарантії учасника бути обізнаним про свою справу (постанова Великої Палати Верховного суду від 10 квітня 2024 року у справі № 454/1883/22). 

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2025 року у справі №120/379/21-а. 

Однак вказане вище не виключає обов`язку суду надіслати судове рішення належним чином та у спосіб, визначений процесуальним законом. 

Можливість ознайомлення із судовим рішенням у Єдиному державному реєстрі судових рішень не прирівнюється до дня вручення судового рішення, що підтверджується правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25 лютого 2021 року у справі № 679/219/20.

ВИСНОВОК: Отже, процесуальним законодавством передбачено два способи надсилання судового рішення: 1) шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, та 2) в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа до електронного кабінету засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС.

Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов'язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС.

 

Матеріал по темі: «Підписання повного судового рішення всім складом суду»

 

 

 

Теги: судове рішення, копія, засвідчення, підписи судів, ознайомлення, судова справа, судовий розгляд, резолютивна частина, оскарження, апеляція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підписання повного судового рішення всім складом суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо обов`язковості підписання повного судового рішення всім складом суду

11 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 946/3565/24, провадження № 14-150цс25 (ЄДРСРУ № 134833422) досліджувала питання щодо обов`язковості підписання повного судового рішення всім складом суду.

Згідно з п. 3 ч.1 ст. 411 ЦПК, судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню судом касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд, якщо воно "не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні".

Наведені законодавчі положення дослівно відтворюються також у Кодексі адміністративного судочинства України (п. 5 ч. 3 ст. 353) і в господарському процесуальному Кодексі України (п. 3 ч. 1 ст. 310).

Зміст наведених норм корелює з положеннями процесуальних кодексів, які передбачають, що судові рішення підписуються "всім складом суду" (ч. 7 ст. 268, ч. 3 ст. 381, ч. 3 ст. 415 ЦПК, ч. 7 ст. 250, ч. 3 ст. 321, ч. 3 ст. 355 КАС, ч. 7 ст. 240, ч. 3 ст. 281, ч. 3 ст. 314 ГПК та ін.), і явно свідчить, що їх призначення полягає у забезпеченні легітимності судового акта як результату діяльності саме того складу суду, який розглядав справу. Вимога підписання рішення всіма суддями виконує гарантійну функцію: вона покликана підтвердити, що кожен із суддів, зазначених у рішенні, брав участь у його ухваленні та засвідчив результат судового розгляду.

Отже, наявність у процесуальному законодавстві такої підстави скасування судового рішення, як відсутність на ньому підпису судді, пов`язана з необхідністю усунення будь-яких сумнівів щодо складу суду, який розглядав справу, та справжнього (дійсного) змісту ухваленого цим складом суду рішення, а її імперативний характер покликаний забезпечити неухильне дотримання суддями свого обов’язку підписати судове рішення, навіть якщо вони мали щодо нього окрему думку.

(!) Типовою ситуацією, коли має застосовуватися це правило, є наявність в матеріалах справи лише повного судового рішення, яке не містить усіх підписів суддів (що звичайно підриває легітимність такого рішення).

Велика Палата звертає увагу, що ЦПК (а так само КАС і ГПК) містить правила, які дозволяють суду за результатами розгляду як одразу ухвалити повне судове рішення, так і відкласти складення повного тексту, обмежившись складанням вступної та резолютивної частини рішення (скорочене рішення), яке має бути підписане всім складом суду, приєднано до справи і проголошено в судовому засіданні (ч. 6 ст. 259 ЦПК). При цьому за змістом ч. 5 ст. 268 ЦПК датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Таким чином, скорочене судове рішення так само є судовим актом, який фіксує результат розгляду судом справи. Хоча подальше складання повного тексту рішення, яке включає його мотивувальну частину, має істотне значення для забезпечення зрозумілості правових підстав рішення суду та для реалізації права учасників на оскарження, його виготовлення є стадією письмового оформлення вже прийнятого та проголошеного рішення, а не повторним актом волевиявлення суду.

Наведене дає Великій Палаті підстави для висновку про те, що п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК не є застосовним у ситуаціях, подібних до обставин цієї справи, коли попри відсутність у повному судовому рішенні підпису судді, який помер (за наявності підписів інших суддів колегії), у матеріалах справи наявне скорочене судове рішення, підписане всім складом суду та проголошене в судовому засіданні.

Натомість протилежний висновок - про необхідність застосування п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК у таких ситуаціях - призвів би до невиправданого скасування судового рішення, легітимність якого не викликає сумнівів, суто з формальних причин, що само по собі суперечило б вимозі правової визначеності як складовій верховенства права та створювало б умови для порушення прав інших учасників судового процесу.

ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА:

У разі наявності скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді).

Таким чином, Велика Палата відступає від протилежних висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2025 року у справі № 520/12864/24 та від 01 жовтня 2025 року у справі № 520/21767/23.

  

Матеріал по темі: «Відсутність власноручного підпису судді на оригіналі судового рішення в паперовій формі»

 

 

Теги: судове рішення, копія, засвідчення, підписи судів, ознайомлення, судова справа, судовий розгляд, резолютивна частина, оскарження, апеляція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції які не визначені в Кодексі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвали суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, навіть коли вони не визначені в чіткому переліку процесуального законодавства

17 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3982/23 (ЄДРСРУ № 128907721) досліджував питання щодо ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 254 ГПК учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Частина перша статті 255 ГПК визначає перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 255 ГПК заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, досліджуючи питання щодо апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції, які не зазначені в переліку, викладеному в частині першій статті 255 ГПК України, погодилась зі сформованим при застосуванні норм процесуального права підходом щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції, в основу якого покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.

У контексті наведеного Велика Палата Верховного Суду зазначила:"24. Суть цього підходу полягає в такому:

1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;

2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України, статті 255 ГПК України);

3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо це зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи.

(!) Тож ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.

Велика Палата Верховного Суду з такими висновками погоджується та констатує, що з урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.

Наведене узгоджується з пунктом «d» статті 3 Рекомендації R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 07 лютого 1995 року на забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, держави мають відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі.

Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.

Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб).

Тлумачення частини другої статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку.".

У даній справі, закриваючи апеляційне провадження, суд виходив з того, що ухвала про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає оскарженню в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду, так як не входить до відповідного переліку ухвал, визначеного в частині першій статті 255 ГПК, який є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.

Тобто, обмежившись фактично лише звуженим тлумаченням вказаних процесуальних норм,  апеляційний суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає  апеляційному оскарження окремо від рішення суду тільки тому, що відсутня в переліку ухвал, наведеному в частин першій статті 255 ГПК.

У той час як у контексті наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду та обставина, що відповідна ухвала суду першої інстанції (в цьому випадку ухвала про заміну експертної установи для проведення експертизи) не зазначена  в переліку, визначеному частиною першою статті 255 ГПК, сама по собі ще не виключає можливості апеляційного оскарження такої ухвали у певному порядку (пункт 24 від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, який процитований в пункті 34 цієї постанови).

Для правильної оцінки ухвали місцевого суду як такої, що підлягає або не підлягає самостійному апеляційному оскарженню, потрібно встановити, чи перешкоджає така ухвала подальшому провадженню у справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Проте, апеляційний суд наведеного не врахував, зокрема не з`ясовував чи перешкоджає ухвала про заміну експертної установи  для проведення експертизи подальшому провадженню у цій справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, тобто (1) чи є ця ухвала такою, що впливає на строк розгляду справи, відповідно може порушувати права учасників процесу, в цьому випадку скаржника, на справедливий суд та загрожувати самій суті цього права, зокрема  в аспекті ситуації, яка склалась у цій справі, а саме за умови наявності ухвали суду першої інстанції про призначення судової експертизи, яка не була оскаржена жодною із сторін, та проведення якої (експертизи) суд першої інстанції  вважав необхідним у межах встановлення дійсних обставин цієї справи з огляду на протилежність позицій сторін, в тому числі й скаржника, в питанні щодо якості та готовності товару, вирішення якого потребує спеціальних знань, та (2) чи має скаржник можливість відновити свої права, про порушення яких він стверджує в апеляційній скарзі на цю ухвалу, в інший спосіб, а саме чи буде доцільним та ефективним включення заперечень на таку ухвала до апеляційної скарги на рішення суду.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження лише з підстав відсутності оскаржуваної ухвали в переліку ухвал, наведеному в частині першій статті 255 ГПК, є передчасними, зокрема  в силу того,  що про відповідне суд виснував без з`ясування обставин, що мають значення для вирішення спірного в цій ситуації питання щодо можливості оскаржити відповідну ухвалу окремо від рішення суду, що, в свою чергу, є підставою для скасування відповідної ухвали апеляційного суду про закриття апеляційного провадження з передачею справи до апеляційного суду для продовження розгляду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про призначення експертизи?»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: ухвала суду першої інстанції, окреме оскарження, перелік ухвал, судове рішення, апеляційна скарга, закриття апеляційного провадження,  Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Законодавство при стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Матеріальний Закон, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення 

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/758/24 (ЄДРСРУ № 127322717) досліджував питання щодо Закону, який застосовний при позовних вимогах про стягнення матеріальних збитків завданих державою – агресором внаслідок повномасштабного вторгнення. 

Згідно з частиною першою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. 

Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції. 

Згідно зі статтею 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду. 

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. 

У постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. 

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 зазначено, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. 

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. 

ВИСНОВОК: Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог позивача про відшкодування шкоди, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при вирішенні цього спору є матеріальний закон України.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Отримання компенсації за зруйноване житло внаслідок збройної агресії»

 

 

 

Теги: судовий імунітет, країна агресор, зруйноване майно, судове рішення, стягнення шкоди, воєнний стан, Верховний суд, Адвокат Морозов