Витребування майна при добровільній передачі речі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при при добровільній передачі речі

02 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/18588/21, провадження № 61-451св24 (ЄДРСРУ № 126328730) досліджував питання щодо правової можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при добровільній передачі речі.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

(!!!) Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

(!!!) У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23), а також в постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19.

ВИСНОВОК: У разі добровільного  передання власником належного їй транспортного засобу, а також з урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу як рухомого майна, вважається що спірний автомобіль вибув із володіння особи з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача, оскільки в цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування положень статті 388 ЦК України.

В той же час власник не позбавлений можливості захистити своє право шляхом звернення з позовом до суду про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння.

Аналогічна правова позиція висловлена 11 березня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1138/22, провадження № 61-16947ск23 (ЄДРСРУ № 117555031).

 

 

  

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту при добровільній передачі речі щодо її повернення»
 

 

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

 

Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна, яке вибуло з володіння власника противоправним шляхом, може відбуватися з кінцевого набувача без визнання недійсними попередніх угод

23 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/6249/16-ц, провадження № 61-14356св20 (ЄДРСРУ № 108059558) досліджував питання щодо витребування належного власнику майна, яке вибуло з його володіння противоправним шляхом, може відбуватися з кінцевого набувача без визнання недійсними попередніх угод.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Матеріал по темі: «Витребування майна з чужого незаконного володіння»

За приписами статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не  мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на  нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Частиною першою статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за  відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

• було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
• було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
• вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України є неефективними.

Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України (постанова Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 727/9547/13, від 28 січня 2021 року у справі № 367/8910/17).

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17).

Таким чином, право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.

Окрім цього, сталою судовою практикою сформульований правовий висновок про те, що «за змістом статті 388ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею» (див. постанови Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15), Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18), від 15 травня 2019 року (справа № 522/7636/14-ц), Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 367/8910/17).

ВИСНОВОК: Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна після його поділу або зміни інших характеристик»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Одностороння реституція

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб застосування односторонньої реституції, яка не передбачена діючим законодавством

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1528/15 (911/1463/21) (ЄДРСРУ № 106774343) досліджував питання щодо способу застосування односторонньої реституції, яка не передбачена діючим законодавством.

Способи захисту прав особи визначаються, зокрема, ст. 16 ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. Визнання договору недійсним є одним із способів захисту прав особи.

Відповідно до абзацу 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України).

За змістом частин 1, 2 ст. 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є:

• реституція (основний наслідок);
• відшкодування збитків (додатковий наслідок).

Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.

Тлумачення ст. 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в ст. 216 ЦК України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

(!!!) Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Правило ст. 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

У постановах Верховного Суду від 26.06.29018 у справі №916/1952/17 від 12.09.2019 у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 у справі №916/1952/17, міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Однак, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи. У цих постановах Верховний Суд звертав увагу на те, що правила абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема ст. 1212 ЦК України. 

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 (провадження № 12-83гс18) зроблено висновок, що положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що цей вид зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Системне тлумачення абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України та п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України свідчить, що: (а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; (б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; (в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17).

 

Матеріал по темі: «Витребування майна з чужого незаконного володіння»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Позовна заява до відокремленого підрозділу банку: підсудність спору.

Адвокат Морозов (Судебная защита)

Верховный суд Украины высказался относительно подсудности иска потребителя услуг к банковскому учреждению возникающих из финансово – кредитных (депозит, кредит, банковский договор и.т.д.) услуг.

  

29.06.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1334цс16 ще раз підтвердив свою правову позицію викладену в ухвалі Верховного Суду України від 25 травня 2011 року щодо підсудності спору, який виник з діяльності відокремленого підрозділу юридичної особи – банківської установи: філії та/або представництв.

Зокрема суд вказав, що відповідно до статті 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза межами її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Висновок: згідно частини сьомої статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

Разом з тим, є декілька особливостей, які повинен враховувати споживач банківських послуг.

По-перше: кредитування банками громадян є споживчою послугою, що підтверджує рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22 , 23 ст. 1 , ст.. 11 , ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України ( справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено , що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення , так і виконання такого договору.

Зазначене також підтверджується і п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» де передбачено, до відносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» належать, зокрема, ті, що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

Необхідно також зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» - позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про захист прав споживачів.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України, позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

По-друге: необхідно звернути увагу і на те, що відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК), проте відповідачем у справі є банк чи інша фінансова установа як юридична особа.

Окремо необхідно вказати, що зазначене правило територіальної підсудності поширюється на позови позичальників (споживачів), а не на позови, що пред'являються банками чи іншими фінансовими установами щодо виконання кредитних зобов'язань, оскільки у цьому випадку діють правила статті 109 ЦПК.

Разом з тим, правила статті 114 ЦПК про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).

Висновком зазначеного є те, що фінансово – кредитні відносини (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) між громадянином та банківською установою є споживчими послугами, а отже споживач вправі звернутися за захистом свого порушеного права фактично самостійно обираючи територіальну підсудність спору:

1) за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача;

2) за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

3) за місцезнаходженням юридичної особи відповідача, її філії та/або представництва.

4) виключна підсудність: за місцем знаходження майна – позови, що виникають з приводу нерухомого майна.

Позика: висновок працівника МВС не є належним доказом у суді.

Адвокат Морозов (Судебная защита)

Навіть висновок працівника правоохоронного органу, зроблений на підставі відповідних пояснень боржника і відібраних в рамках кримінального провадження про отримання грошей в борг, не завжди є належним та допустимим доказом у суді.

Верховний суд України вже неодноразово висловлювався,  що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошових коштів позичальнику.

На протязі 2013 – 2016 р.р. вища ланка судової системи робила наступні висновки:

- письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року);

- відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року);

- на підтвердження  укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року).

Дана правова позиція, після значного відрізку часу, була підтверджена Постановою Верховного суду України від 24.02.2016 року по справі № 6-50цс16.

Однак Верховний суд України нагадав, що позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України.

 Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

ВАЖЛИВО: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

 Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Верховний суд України наголосив, що досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Разом з тим, окремо необхідно зупинитись на постанові Верховного суду України від 08 червня 2016 р. у справі № 6-1103цс16, яка чітко вказує, що  не є належними та допустимими доказами - навіть висновок працівника правоохоронного органу зроблений на підставі відповідних пояснень боржника, відібраних в рамках кримінального провадження.

Зауважу, що цей висновок працівника МВС не прийнятий до уваги ще й тому, що відібрання пояснень у боржника відбувалось дільничним інспектором без участі перекладача (боржник – Угорець).

З урахуванням викладеного потрібно наголосити, що при передачі грошових коштів в борг можна піти двома шляхами:

1) Укласти ПИСЬМОВИЙ договір позики, вказавши у ньому, що підставою для його підписання є факт передачі обумовлених коштів у позику;

2) Скласти розписку про виконання умов договору позики, в частині передачі позичальнику грошових коштів за договором позики на конкретно визначений термін.

Крім усього вищевикладеного, в договорі позики необхідно чітко прописати всі реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації / проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту і.т.д.).

Слід також пам'ятати, що необхідно чітко (з розшифровкою) прописувати предмет позики - якщо це грошова валюта, то вказати якої країни, наприклад долари США, Канади або Австралії, тому що чітко не охарактеризувавши предмет договору можна недоотримати суму боргу, а якщо це річ - вказати її характеристики, стан, грошову вартість (можна її сфотографувати).

В противному випадку, доведеться отримувати від боржника належні та допустимі докази, які можуть бути використані у суді: листи, розписки, e-mail повідомлення, висновки та/або витяги по кримінальному провадженню (належним чином оформлені) і.т.і.

 Таким чином, з урахуванням судової практики, яка склалася в нашій країні, при передачі позики необхідно належним чином оформити:

- Договір позики з обов'язковими реквізитами сторін і датою його укладення. В договорі необхідно конкретизувати (охарактеризувати) предмет позики, встановивши при цьому конкретні терміни його повернення;

- Все ж бажано отримати рукописну розписку від боржника про отримання предмета позики (на мою думку, це буде додатковим доказом передачі грошових коштів, а також може послужити відмінну службу при проведенні почеркознавчої експертизи в суді).

P.s. якщо до цього дійде.

P.s.s ... І так часто буває))

… в разі неповернення позики - звертатися до суду, але спочатку…для збереження зусиль та грошей, … до кваліфікованого Юриста та/або Адвоката, який має напрацьований судовий досвід, достатньою мірою володіє правовими знаннями, а також на відмінно володіє навиками збору та доведеності переконливості доказів у суді.

Теги: позика, розписка, займ, гроші, договор, договір, деньги, суд, позов, відсотки, проценты, експертиза, захист, защита, процесс, обжалование, судебная практика, взыскание, стягнення, юрист, адвокат, Морозов Евгений,

Страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищевказаний висновок зробив Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.

Суд зазначив, що у частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору –  страхову суму.

Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ними договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов’язанням.

Висновок: Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.