Витребування майна при добровільній передачі речі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при при добровільній передачі речі

02 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/18588/21, провадження № 61-451св24 (ЄДРСРУ № 126328730) досліджував питання щодо правової можливість витребування майна (автомобіля) шляхом звернення з віндикаційним позовом при добровільній передачі речі.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

(!!!) Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

(!!!) У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23), а також в постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19.

ВИСНОВОК: У разі добровільного  передання власником належного їй транспортного засобу, а також з урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу як рухомого майна, вважається що спірний автомобіль вибув із володіння особи з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача, оскільки в цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування положень статті 388 ЦК України.

В той же час власник не позбавлений можливості захистити своє право шляхом звернення з позовом до суду про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння.

Аналогічна правова позиція висловлена 11 березня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1138/22, провадження № 61-16947ск23 (ЄДРСРУ № 117555031).

 

 

  

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту при добровільній передачі речі щодо її повернення»
 

 

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

 

Двостороння реституція при застосування наслідків недійсності правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції при застосування наслідків недійсності правочину

18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/1043/21, провадження № 12-35гс23 (ЄДРСРУ № 121753942) досліджувала питання щодо  узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції при застосування наслідків недійсності правочину.

Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 ЦК України).

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті).

У постанові від 12.12.2018 у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.

При цьому ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.

За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).

У подальшому, застосовуючи статтю 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 зробила висновки, які узгоджуються з наведеними вище висновками про застосування вказаної норми.

Так, Велика Палата Верхового Суду вказала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 ЦК України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду підтверджує правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину, виходячи з такого.

Позовні вимоги, з якими звертався позивач у справі № 923/196/20, були спрямовані на визнання недійсним спірного правочину та застосування наслідків недійсності.

ВАЖЛИВО: У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.

Також підхід, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.

Однак такий «зустрічний» позов у цьому випадку суперечитиме суті категорії зустрічного позову, який за змістом частини другої статті 180 ГПК України приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Натомість у цьому разі «зустрічним» буде позов, спрямований не на противагу основному, а навпаки - його задоволення буде можливим тільки у випадку задоволення первісного. Якщо ж відповідач має заявити окремий позов, без відповіді залишається питання, чому цей позов не може бути заявлений у цій же справі, адже він однозначно пов`язаний з її розглядом. Це повертатиме суди до необхідності розгляду вказаного позову як зустрічного, яким він не є.

Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобов`язаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі, хоч і має в силу закону обов`язок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, однак такий обов`язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення.

Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, вже встановлених у розглянутій справі.

Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, та виходити з буквального тлумачення змісту статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

 

ВИСНОВОК щодо застосування норм права:

Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Субвенції з державного бюджету не ознака суб`єкта владних повноважень»

 

 

 

 

 

Теги: реституція, віндикація, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат  Морозов 

Спосіб судового захисту при добровільній передачі речі щодо її повернення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування

11 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1138/22, провадження № 61-16947ск23 (ЄДРСРУ № 117555031) досліджував питання щодо правомірності витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 305/641/17 (провадження № 61-18601 св 21).

Відповідно до частини першої статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, необхідно виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Правовий аналіз положень статті 387 цього Кодексу дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

(!!!) Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 703/1191/20 (провадження № 61-19324св21), віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

З урахуванням специфіки речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 752/4033/16-ц, провадження № 61-13656 св 20, вказано, що «аналіз статті 387 ЦК України свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник».

Предметом доказування є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником майна з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують:

·     суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно;

·     незаконність вибуття цього майна з володіння позивача;

·    відсутність у відповідача юридичних підстав для збереження і володіння таким майном;

·  наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідача.

Отже, право власності дійсно є непорушним, але для застосування віндикації принципове значення, крім підтвердження такого права власності, має і встановлення особи, яка протиправно, тобто без будь-яких правових підстав, фактично володіє витребуваною річчю, бо саме вона має відповідати за позовом, виконувати рішення суду в разі його задоволення, й нести негативні наслідки порушення прав позивача.

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20, провадження № 61-1371сво23, зазначено, що виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

ВИСНОВОК: Передання власником в користування іншій особі майна не вважається вибуттям цього майна з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, а отже способом судового захисту може бути заявлення позову про відшкодування збитків, а не витребування майна з чужого незаконного володіння…адже невірно обраний  спосіб судового захисту дорівнює відмові в позовних вимогах.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Наслідки пред`явлення віндикаційного позову зі спливом позовної давності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правові наслідки пред`явлення віндикаційного позову зі спливом строків позовної давності

27 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/3244/20, провадження № 61-13475св23 (ЄДРСРУ № 116046327) досліджував питання щодо наслідків пред`явлення віндикаційного позову зі спливом строків позовної давності.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах (16 вересня2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  127/6061/18, провадження № 61-40381св18 (ЄДРСРУ № 91702249).

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

ЦК України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц та постановах Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 715/841/20, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 16 вересня 2020 року у справі № 127/6061/18 зазначено, що положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Водночас, можливість судового захисту суб`єктивного права особи в разі його порушення, визнання або оспорювання, серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу - позовною давністю (стаття 256 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вказує на поширення загальної позовної давності на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування) (пп. 60-61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року у справі №362/44/17, провадження №14-183цс18; постанова Великої Палати Верховного Суду від  20 листопада 2018 року у справі №907/50/16).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися сукупно як про факт порушення свого права, так і про особу, яка його порушила.

Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (пп. 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, провадження №12-122гс18)

У постанові від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17 (провадження №61-159св19) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Окрім цього, суд зауважує, що саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про вибуття майна з його володіння (факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи) через відчуження цього майна комунальним підприємством, підпорядкованим позивачу.

ВИСНОВОК: Таким чином, наслідком пред`явлення віндикаційного позову зі спливом строків позовної давності є відмова в позові, а тому:

• позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України;
• відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.

Матеріал по темі: «Розмежування віндикаційного та негаторного позовів»

 

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Оскарження постанови Укртрансбезбеки зафіксоване в автоматичному режимі (перевантаження)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність оскарження постанови Укртрансбезбеки щодо правопорушення зафіксоване в автоматичному режимі (перевантаження)

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 № 2344-III (далі - Закон № 2344-III).

Відповідно до частини дванадцятої статті 6 Закону № 2344-III державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 року № 3353-ХІІ (далі - Закон № 3353-ХІІ) з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів. Порядок видачі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та розмір плати за його отримання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За приписами ст. 33 Закону України «Про автомобільні дороги» від 08.09.2005 № 2862-IV (далі - Закон № 2862-IV) рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами, дозволяється за погодженнями з відповідними органами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Процедура здійснення державного контролю за додержанням суб`єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту (далі - суб`єкти господарювання), вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, норм міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення, виконанням умов перевезень, визначених дозволом на перевезення на міжобласних автобусних маршрутах, вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення, дотриманням габаритно-вагових параметрів, наявністю дозвільних документів на виконання перевезень та відповідністю виду перевезень, відповідних ліцензій, внесенням перевізниками-нерезидентами платежів за проїзд автомобільними дорогами визначена Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 № 1567 (далі - Порядок № 1567).

Відповідно до пункту 3 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 30 (надалі Правила проїзду), транспортний засіб чи автопоїзд з вантажем або без вантажу вважається великоваговим, якщо максимальна маса або осьова маса перевищує хоча б один з параметрів, зазначених у пункті 22.5 Правил дорожнього руху.

Згідно з підпунктом «б» пункту 22.5 Правил дорожнього руху рух транспортних засобів та їх составів на дорогах державного значення допускається у разі, коли їх параметри не перевищують фактичної маси щодо вантажних автомобілів: двовісний автомобіль - 18 тон; трьохвісний автомобіль - 25 (26)* тон; чотирьохвісний автомобіль - 32; чотирьохвісний автомобіль з двома рульовими вісями та ведучими вісями, оснащеними спареними колесами - 38 тон; щодо комбінованих транспортних засобів: двовісний автомобіль (тягач) з двовісним напівпричепом - 36 тон; двовісний автомобіль (тягач) з трьохвісним напівпричепом - 40 тон; трьохвісний автомобіль (тягач) з двовісним або трьохвісним напівпричепом - 40 тон; двовісний автомобіль (тягач) з трьохвісним напівпричепом (контейнеровоз), що здійснює перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра - 42 тони; трьохвісний автомобіль (тягач) з двовісним або трьохвісним напівпричепом (контейнеровоз), що здійснює перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра - 44 тони; щодо автопоїздів: двовісний або трьохвісний автомобіль з двовісним або трьохвісним причепом - 40 тон.

Диспозиція пункту 22.5 Правил дорожнього руху передбачає різні нормативи допустимої фактичної маси транспортних засобів для тягачів з напівпричепом та тягачів з напівпричепом (контейнеровозів), що здійснюють перевезення одного або більше контейнерів або змінних кузовів загальною максимальною довжиною 13,716 метра. Також зазначені параметри є відмінними в залежності від кількості осей тягача та контейнеровоза.

Таким чином, визначальними ознаками комбінованого транспортного засобу для цілей визначення параметрів максимальної фактичної маси є: кількість вісей у тягача та напівпричепа, наявність у напівпричепа ознак контейнеровозу, перевезення одного чи більше контейнера або ж змінного кузова при дозволеній максимальній довжині 13,716 метра.

Механізм фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі визначено Порядком фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2019 № 1174 (надалі Порядок № 1174).

Так, згідно пункту другого Порядку № 1174 система фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі (далі система) взаємопов`язана сукупність автоматичних пунктів та інформаційно-телекомунікаційної системи.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 1174 фіксація правопорушень в автоматичному режимі здійснюється на автоматичних пунктах, які облаштовані відповідно до вимог, визначених у додатку.

Положеннями пункту 12 Порядку № 1174 врегульовано, що автоматичний пункт може забезпечувати:

- вимірювання навантажень, що припадають на кожну вісь транспортного засобу;

- вимірювання загальної маси транспортного засобу;

- визначення кількості осей транспортного засобу та віднесення транспортного засобу до однієї із відповідних категорій;

- вимірювання міжосьових відстаней транспортного засобу;

- визначення кількості коліс (скатності) на осях транспортного засобу;

- вимірювання габаритів транспортного засобу;

- фіксацію та розпізнавання державних номерних знаків транспортного засобу, причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/ або заднього державного номерного знаку транспортного засобу);

- фіксацію фронтального зображення транспортного засобу;

- фіксацію загального вигляду транспортного засобу (вигляд збоку) в момент проїзду через автоматичний пункт (оглядова фотографія транспортного засобу, на якій відображені його контури та кількість осей);

- первинне оброблення зібраних даних та передачу інформації до інформаційно-телекомунікаційної системи за допомогою засобів захищених каналів зв`язку із використанням наскрізного шифрування;

- автентифікацію автоматичного пункту, контроль цілісності, авторства, доступності, а також неспростовності дій щодо інформації, що передається від автоматичного пункту до інформаційно-телекомунікаційної системи.

Інформація від автоматичних пунктів передається до інформаційно-телекомунікаційної системи у вигляді метаданих (пункт 14 Порядку фіксації адміністративних правопорушень).

Згідно пункту 15 Порядку № 1174 метадані повинні містити дані про:

- засоби вимірювальної техніки - назва засобу вимірювальної техніки та його умовне позначення, серійний номер, найменування виробника, рік виготовлення, метрологічні характеристики, найменування власника засобу вимірювальної техніки, документи про відповідність та/або результати повірки (дата повірки, строк дії повірки);

- місце фіксації (кілометр + метр, географічні координати);

- найменування автомобільної дороги загального користування, вулиць і доріг міст та інших населених пунктів;

- дату і час фіксації здійснення вимірювання, смугу руху, напрямок руху, максимальне дозволене навантаження на вісь, державний номерний знак транспортного засобу, причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/ або заднього державного номерного знаку транспортного засобу), категорію транспортного засобу, тип транспортного засобу згідно з пунктом Г.2 додатка Г ДСТУ 8824:2019 «Автомобільні дороги. Визначення інтенсивності руху та складу транспортного потоку», повну масу транспортного засобу, ширину, висоту, довжину, розподіл навантаження за осями транспортного засобу (номер осі, фактичне навантаження на вісь, сумарне фактичне навантаження на осі, сукупність осей, фактичну міжосьову відстань, фактичну шинність (кількість коліс) на осі);

- фотографії транспортного засобу - фронтальна, фотографія державного номерного знаку транспортного засобу, фотографія державного номерного знаку причепу, напівпричепу та інших причіпних пристроїв (у разі використання такого та/або заднього державного номерного знаку транспортного засобу), оглядова фотографія із зображенням розпізнаного державного номерного знаку;

- відеозапис руху транспортного засобу через автоматичний пункт (за наявності).

Під час передачі інформаційних файлів та метаданих проводиться їх автоматизована перевірка в інформаційно-телекомунікаційній системі на цілісність та походження даних (пункт 10 Порядку № 1174).

(!!!) Відтак, з системного аналізу положень Порядку № 1174 вбачається, що здійснення державного нагляду (контролю) за безпекою, зокрема на автомобільному транспорті може здійснюватися, зокрема шляхом встановлення на автомобільних дорогах автоматичних пунктів комплекс технічних засобів, що здатні в автоматичному режимі, зокрема вимірювати загальну масу транспортного засобу; визначати кількості осей транспортного засобу; вимірювати навантаження, що припадають на кожну вісь транспортного засобу тощо.

У подальшому така інформація від автоматичних пунктів передається до інформаційно-телекомунікаційної системи у вигляді метаданих, які містять інформацію про засоби вимірювальної техніки, місце фіксації, найменування автомобільної дороги, дату і час фіксації здійснення вимірювання тощо, фотографії транспортного засобу, відеозапис руху транспортного засобу через автоматичний пункт.

При цьому, система забезпечує автоматизоване формування проекту постанови про адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі за допомогою автоматичних пунктів, відповідно до законодавства.

Посадові особи Державної служби України з безпеки на транспорті, уповноважені розглядати справи про правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі, під час їх розгляду використовують інформаційні файли, тобто упорядковану сукупність відомостей:

- про транспортний засіб;

- відповідальну особу, визначену статтею 14-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення;

- наявність/відсутність документа, який підтверджує внесення плати за проїзд, або дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні;

- та метаданих, сформованих автоматичним пунктом (пункти 2, 16 Порядку № 1174).

Постанова повинна містити наступні відомості про найменування органу та посадової особи, який виніс постанови, дату розгляду справи, відомості про особу, стосовно якої розглядається справа, опис обставин, установлених під час розгляду справи, зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення, прийняте у справі рішення, транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак), технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис, розмір штрафу та порядок його сплати, правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження, відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу, адресу вебсайту в мережі Інтернет, на якому особа може ознайомитися із зображенням транспортного засобу в момент вчинення адміністративного правопорушення, ідентифікатор для доступу до зазначеної інформації та порядок звільнення від адміністративної відповідальності, а також дату та час фіксації здійснення вимірювання.

Для правильного розуміння здійснених розрахунків перевищення габаритно-вагових норм у постанові зазначається формула розрахунку. 

Втім, автоматична фіксація не передбачає здійснення розрахунків, складання інших документів, які, будуть доказами скоєння адміністративного правопорушення. Усі вимірювання здійснює технічний пристрій, інформація про який наявна у постанові.

Верховний Суд в постанові від 31.07.2019 у справі №802/518/17-а дійшов висновку, що товарно-транспортна накладна не є первинним документом, що підтверджує фактичну вагу товарно-матеріальних цінностей, що перевозяться, а використовується виключно для обліку таких товарно-матеріальних цінностей в аспекті підтвердження факту. Тому, сам факт наявності товарно-транспортної накладної не виключає перевезення, одночасно і інших товарно-матеріальних цінностей, не вказаних в первинних документах, що впливає на загальну вагу транспортного засобу. Схожого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 28.02.2019 р. у справі №805/3598/16-а.

Тобто, товарно-транспортна накладна не може беззаперечно свідчити про достовірність важення транспортного засобу та вантажу з боку перевізника, тому посилання останнього на те, що перевезення товару відповідно до товарно-транспортних накладних, з урахуванням ваги автомобіля та причепу, виключає перевантаження транспортних засобів, суди вважають необґрунтованими.

Слід відмітити, що переміщення вантажу під час руху є неприпустимим, оскільки його переміщення спричиняє збільшення динамічної маси транспортного засобу при гальмуванні, а також порушує стійкість транспортного засобу, що є загрозою для безпеки дорожнього руху.

Перевізник зобов`язаний враховувати дозволені навантаження транспортного засобу, нерівномірний розподіл маси вантажу на осі, зміну маси транспортного засобу та можливе перевищення вагових параметрів після здійснення заправки автомобіля пальним, та використовувати, в таких випадках, транспортний засіб з відповідними технічними параметрами.

Тому в більшості випадків не приймаються докази сторони позивача щодо вимірювання вантажу здійсненного перед фіксацією правопорушення, з огляду на можливе переміщення вантажу під час руху.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище, враховуючи правовий аналіз судової практики щодо аналогічних справ, вбачається що дієвою підставою для скасування постанови Укртрансбезпеки (мова йде про перевантаження при перевезеннях) є або порушення при складанні постанови або несправність вимірюваного технічного приладу (відсутність техдокументів, порушення строку ліцензії і т.і.) або неправомірний суб’єкт відповідальності (авто передано в оренду) або плутанина в напівпричепах та контейнеровозах, в інших випадках суди відмовляють у позові посилаючись здебільшого на те, що правопорушення зафіксовано в автоматичному режимі, а тому ані ТТН (не первинний документ) ані договір (не спростовує перевантаж, окрім актування пломбування), ані додаткові зважування – не підтверджують доводів позивача.

 

Матеріал по темі: «Визначення належного суб’єкта відповідальності за постановами Укртрансбезпеки»

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов