Поділ автомобіля, як спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 610/2578/24, провадження № 61-3161св26 (ЄДРСРУ № 137606419) досліджував питання щодо визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

За змістом частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

(!!!) Автомобіль є неподільною річчю, оскільки його поділ у натурі без втрати цільового призначення неможливий. 

У такому випадку суд, вирішуючи спір про поділ автомобіля, як спільного майна подружжя, залежно від встановлених обставин може:

1)  визнати за кожним з подружжя право власності на ідеальну частку у праві спільної часткової власності на автомобіль;

2) виділити автомобіль одному з подружжя зі стягненням компенсації на користь іншого;

3)  застосувати інший спосіб поділу автомобіля, зокрема у сукупності з іншим майном подружжя, який відповідає закону та забезпечує баланс прав сторін.

Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, провадження № 61-4680св23 звернув увагу, що визнання права на половину спірного майна, тобто визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі, є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України. У разі якщо сторони не дійшли згоди щодо отримання грошової компенсації та внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду щодо неподільної речі, зокрема автомобіля, наявні підстави для визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частину такого майна без його реального поділу, залишивши автомобіль у спільній частковій власності подружжя. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 362/6124/15-ц в частині поділу автомобіля між подружжям.

Слід також враховувати, 8 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21 (ЄДРСРУ № 105325146) вказала наступне:

(а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

(б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Подібний підхід відповідає також правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, щодо необхідності забезпечення ефективного, справедливого та збалансованого вирішення спорів про поділ неподільного майна подружжя. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суд, вирішуючи питання про поділ неподільної речі, має враховувати характер майна, інтереси обох сторін, можливість компенсації, фактичне користування майном та необхідність уникнення створення для сторін нової правової невизначеності.

ВИСНОВОК: Отже, якщо сторона визначила предметом спору поділ автомобіля як спільного майна подружжя, але запропонувала один з можливих способів його поділу, суд не позбавлений можливості застосувати інший передбачений законом спосіб поділу цього ж майна, якщо саме такий спосіб відповідає встановленим обставинам і забезпечує баланс прав й інтересів сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Виділення майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення з нього грошової компенсації при поділі майна подружжя

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 509/4496/23, провадження № 61-1056св26 (ЄДРСРУ № 136318749) досліджував питання щодо ключове питання при виділенні майна у власність позивача та стягнення із нього грошової компенсації при поділі майна подружжя.

Верховний Суд враховує, що згідно зі статтею 364 ЦК, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Приписи статті 364 ЦК хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

(!) Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Аналіз наведених приписів ЦК дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

У спірних правовідносинах підлягають застосуванню висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23.

Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом.

ВИСНОВОК: Таким чином, встановлення обставин, які стосуються можливості сплатити компенсацію вартості частки та втрати єдиного житла, впливає на правильність вирішення спору, такі аргументи були одним із ключових доводів відповідача.

 

 Матеріал по темі: «Способи поділу майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Особливості визначення частки боржника у спільному майні та порядок звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання наявності/відсутності спору про право між співвласниками майна при визначенні частки боржника у спільному майні та порядок/спосіб звернення до суду

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1663/23 (ЄДРСРУ № 128275713) досліджував питання щодо питання наявності спору про право між співвласниками майна при застосуванні статті 335 Господарського процесуального кодексу України. Чи є сама по собі відсутність судового спору між співвласниками достатньою підставою для висновку про відсутність спору про право?

Відповідно до положень частин першої та другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України, питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Звідси приписи статті 60 Сімейного кодексу України містять презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України  у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За положеннями частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до вимог частини другої статті 370 Цивільного кодексу України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №  367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Таким чином, для спільної сумісної власності характерною є неконкретизованість часток співвласників. Так, відповідно до припису норми стаття 372 Цивільного кодексу України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом, або рішенням суду. Достатніми підставами для зміни розміру часток можуть послугувати міра фінансової, трудової чи іншої участі кожного із співвласників в придбанні, утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, вчинення співвласником дій, що порушують права інших співвласників тощо. Обставини, які можуть послугувати для збільшення або зменшення частки співвласників мають мати істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2  24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 Цивільного процесуального кодексу України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Поряд з цим Суд звертає увагу, що питання належної процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця для вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільному майні та необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в контексті статті 335 Господарського процесуального кодексу України проаналізовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

За наслідками прийняття відповідної постанови було уточнено висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2-  24/494-  2009, яке полягає у тому, що у разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - (пункт 73 постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - пункти 74 - 75 постанови).

Наголошуючи на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами Велика Палата Верховного Суду, зауважила, що якщо спір виник щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності.

Одночасно Велика Палата Верховного Суду наголосила, що: "у такому випадку відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод."(пункт 69).

Зазначені висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  585/1695/20, від 16.07.2023 у справі №  367/5663/21, від 06.03.2024 у справі №  2-3185/2010.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2- 591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України, визначальне значення має встановлення (з`ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.

На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з`ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  766/19976/18, а також підтверджена в ухвалах від 19.02.2024 у справі №  760/20457/17, від 11.03.2024 у справі №  347/528/22 та від 11.09.2024 у справі №  608/1630/22.

Водночас Суд звертає увагу, що приписи Закону України "Про виконавче провадження" та положення Господарського процесуального кодексу України не покладають на державного чи приватного виконавця обов`язку самостійного з`ясування правої позиції іншого співвласника майна боржника щодо визначення частки останнього у спільному майні у разі звернення з поданням на підставі статті 335 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в частині другій статті 335 Господарського процесуального кодексу України законодавець прямо вказує на необхідність повідомлення не лише сторін спору, а й заінтересованих осіб.

Водночас за своїм змістом поняття "заінтересованої особи" є відмінним від поняття "учасників справи" в сенсі, застосованому у частині першій статті 41 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Ураховуючи відмінність у цих поняттях, Суд вважає, що законодавець, застосовуючи саме поняття "заінтересованої особи", а не "інші учасники справи", в контексті ролі та значення процедури, передбаченої статтею 335 Господарського процесуального кодексу України (щодо визначення частки боржника у спільному майні), передбачив залучення таких осіб, зокрема, з метою з`ясування питання про наявність/відсутність спору щодо майна, з`ясування інших обставин, які мають значення для належного розгляду подання.

Іншими словами, законодавець фактично надав можливість заінтересованій особі, яка могла і не бути учасником справи, скористатися своїм правом та надати відповідні пояснення, докази тощо.

У такий спосіб, якщо заінтересована особа, за умови забезпечення її можливості участі при розгляді питання щодо визначення частки боржника у спільному майні, не скористалася своїми правами, то зазначене надає суду можливість прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та з урахуванням наявних у справі матеріалів, у т.ч. даних, які містяться у відкритих державних реєстрах (зокрема, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному державному реєстрі судових рішень тощо).

З огляду на це, саме суд у межах розгляду відповідного подання виконавця має надати належну правову оцінку позиції іншого співвласника (за умови, якщо він скористається своїми процесуальними права), з урахуванням її змісту, обґрунтованості та доказового підтвердження. Така оцінка здійснюється саме в межах судового провадження, ініційованого поданням виконавця, і передбачає забезпечення можливості щодо процесуальної участі відповідної особи шляхом її повідомлення, та, відповідно, надання їй можливості висловити свою позицію шляхом реалізації права на участь у судовому засіданні.

При цьому, виходячи з обставин справи, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11, поняття дослідження наявності/відсутності згоди іншого співвласника на визначення частки майна боржника у спільному майні, передбачає встановлення не формального заперечення іншим співвласником визначення частки майна боржника, а наявності позиції, підтвердженою певною доказовою базою та/або нормативним обґрунтування незгоди щодо визначення такої частки.

У межах провадження, ініційованого виконавцем відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України, оцінка наявності спору про право між співвласниками не може ґрунтуватися виключно на факті формального або декларативного заперечення іншим співвласником визначення частки боржника у спільному майні.

Тобто, таке з`ясування повинно ґрунтуватися на оцінці наданих співвласником доказів або нормативному обґрунтуванні його незгоди, які мають свідчити про те, що відповідна особа вбачає у запропонованому визначенні частки порушення своїх суб`єктивних майнових прав або законних інтересів, та реалізує цю позицію у спосіб, визначений процесуальним законом.

Зазначене пояснюється тим, що відмінний підхід, згідно з яким будь-яке формальне заперечення іншого співвласника фактично унеможливлює застосування статті 335 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає ані змісту цієї норми, ані меті виконавчого провадження як завершальної стадії господарського процесу. Такий підхід створює ризик недобросовісного перешкоджання реалізації механізму звернення стягнення на частку боржника у спільному майні лише шляхом формального волевиявлення іншого співвласника, позбавленого належного доказового чи правового підґрунтя.

З огляду на викладене, Суд зазначає, що у межах застосування положень статті 335 Господарського процесуального кодексу України сама по собі формальна незгода іншого співвласника майна, яка не підтверджена належними доказами або не містить правової аргументації, не може розцінюватися як наявність спору про право в розумінні процесуального закону.

Спір про право в контексті цієї норми виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб`єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.

У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.

Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.

ВИСНОВОК: Отже, висновок про відсутність спору про право між співвласниками нерухомого майна, зроблений виключно на підставі того, що між ними відсутній судовий спір, не ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 335 ГПК та 443 ЦПК України та не враховує висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Юрисдикція спору про визнання недійсним договору продажу акцій в юрособі без згоди другого з подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя та застосування наслідків недійсності цього договору 

12 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 756/59/20 (ЄДРСРУ № 128132860) досліджував питання щодо юрисдикції спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя та застосування наслідків недійсності цього договору.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Пунктом 4 частини першої статті 20 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Так, предметом позовних вимог у цій справі є визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя та застосування наслідків недійсності цього договору.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки" акція - це іменний цінний папір, що посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України, цим Законом та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Частиною першою статті 9 СК України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами першими статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.

Справа у спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження №    12-71гс20) та у постановах Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №    515/1060/19, від 29.09.2021 у справі № 361/6229/19, від 29.06.2022 у справі № 757/69759/17-ц.

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження №    12-59гс20) вказала, що справи у спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, які стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Разом з цим, у постанові Верховного Суду від 17.10.2022 у справі №    686/26335/21 (провадження №    61-7163св22) зазначено: "оспорюваним позивачкою договором купівлі-продажу частки (прав на частку) у статутному фонді товариства не регулюються сімейні права та обов`язки подружжя, тобто він не є правочином у сімейних правовідносинах. 

Посилання на положення статей 60, 61 СК України не свідчить про укладення вказаного договору у сімейних правовідносинах. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі, які не перебувають у сімейних відносинах, юридичні особи, держави, територіальні громади.    

З огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин апеляційний суд дійшов висновку, що заявлені позивачкою позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки цей спір має ознаки корпоративного".

ВИСНОВОК: З огляду на наведене, оскільки спір виник щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій в юридичній особі, яким не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, тобто він не є правочином у сімейних правовідносинах, такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09.02.2022 у справі №  761/6844/19.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій в юридичній особі»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив питання щодо співмірності, адекватності, доцільності, умов та мети застосування заходів забезпечення позову

04 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3993/19 (904/4429/24) (ЄДРСРУ № 127863414) досліджував питання щодо співмірності, адекватності, доцільності, умов та мети застосування заходів забезпечення позову.

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

За своєю суттю арешт майна - це тимчасовий захід, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Накладення арешту на майно не завдає шкоди та збитків відповідачу, не позбавляє його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/4777/21.

Необхідно звернути увагу на усталену правову позицію, зокрема, викладену в постанові Верховного Суду від 07.01.2025 у справі №910/1/21, згідно з якою в разі звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.10.2022 у справі №905/446/22, від 14.12.2022 у справі №922/1369/22 та від 27.02. 2025 у справі № 910/268/23 (ЄДРСРУ № 125589298).

Наведений підхід щодо розподілу тягаря доказування обставин співмірності заходів забезпечення позову є логічним та раціональним, адже інформація щодо дійсного фінансового стану відповідачів (у тому числі відомості стосовно наявності банківських рахунків, фінансово-економічний стан клієнтів) у розумінні статті 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є банківською таємницею, а тому саме відповідачі мають можливість більш повно доводити наведені обставини. Зокрема, спростувати підстави для накладення арешту на грошові кошти на відкритих ними рахунках в банківських установах в межах оспорюваної суми; обґрунтувати яким чином накладення арешту на грошові кошти відповідачів на відкритих ним рахунках в банківських установах в межах оспорюваної суми порушує їх права; зазначити про наявність у них на відкритих ними рахунках у банківських установах достатньої кількості грошових коштів, про наявність іншого майна (із конкретизацією переліку та вартості), що в сукупності свідчитимуть про можливість реального та фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову. Тобто спростувати обставини імовірності утруднення виконання рішення суду у справі в разі задоволення позову у випадку невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту грошових коштів відповідачів на відкритих ними рахунках в банківських установах та належного їм майна в межах спірної суми.

Відповідачі не позбавлені права подати суду докази, які б дозволили оцінити дійсний майновий стан відповідачів та в залежності від цього встановити чи є ризики утруднення виконання судового рішення у разі задоволення позову або, що заходи забезпечення позову, про вжиття яких просить позивач, є неспівмірними (наприклад надати докази оцінки майна, які б підтверджували можливість накладення арешту лише на конкретне майно, вартість якого покриває спірну суму).

Обсяг майна та коштів на рахунках, на які має бути та може бути накладено арешт, має визначатися у процедурі примусового виконання у межах суми, про забезпечення якої просить позивач. Відповідно, у разі встановлення виконавцем, що для забезпечення виконання судового рішення у разі задоволення позову буде достатньо накласти арешт лише на кошти на деяких з рахунків відповідача, які можуть забезпечити стягнення усієї спірної суми, або на конкретне майно, вартість якого може забезпечить виконання рішення суду, накладення арешту на грошові кошти, які розміщені на інших рахунках, та на інше майно відповідача взагалі буде недоцільним.

ВИСНОВОК: У разі, коли відповідачі не доводять, що наявних у них грошових коштів та майна достатньо для виконання судового рішення у разі задоволення позову, накладення арешту на грошові кошти та майно в межах спірної суми є співмірним та виправданим.

 

 

 
 
Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та нерухоме майно»
 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов