Розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу при поділі спільного сумісного майна «цивільного подружжя»

23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 523/14489/15-ц, провадження № 14-22цс20 (ЄДРСРУ № 116920101) досліджувала питання щодо розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів про те, що підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу, є не лише 1) відсутність згоди іншого з подружжя на його вчинення, але й 2) недобросовісність набувача з урахуванням такого.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном згідно із частиною першою статті 319 ЦК України. Однак розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частини перша та друга статті 369 ЦК України).

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя статті 65 СК України).

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).

По-перше: Велика Палата Верховного Суду не погоджується з твердженням Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим в ухвалі від 29 січня 2020 року. Згідно з ним для дійсності правочину про розпорядження майном, набутим під час шлюбу, вчиненого одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, має значення момент набрання законної сили рішенням про встановлення факту проживання однією сім`єю. Колегія суддів зазначає, що подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11.

Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, якщо оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, не застосовується висновок щодо обов`язкової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя на його вчинення, сформульований у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що від встановленої судом наявності чи відсутності певної обставини може залежати висновок суду про визнання договору недійсним чи про відмову в такому позові. При цьому наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. Отже, суд завжди встановлює обставини, з якими може пов`язуватися недійсність правочину, станом на минуле.

Зазначене не означає, що судове рішення, яким встановлені певні обставини, має зворотну дію в часі. Обставини, встановлені судовим рішенням, об`єктивно існували до ухвалення такого рішення, а не виникли в минулому з набранням цим судовим рішенням законної сили.

Якщо закон пов`язує недійсність правочину з певними обставинами, то визначальним є з`ясування наявності чи відсутності таких обставин на момент вчинення цього правочину. Момент набрання законної сили судовим рішенням, яким встановлено наявність таких обставин, значення не має. Водночас із набранням законної сили судовим рішенням, яким встановлені певні обставини, таке судове рішення є преюдиціальним, і в майбутньому в інших справах сторони звільняються від доказування цих обставин, якщо виконані умови, передбачені частиною четвертою статті 82 ЦПК України.

Встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору.

Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 

ВИСНОВОК № 1: Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно.

Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 

 

По-друге: Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зазначеного висновку вона дійшла в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.

Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Такий відступ відбувся у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови).

Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96).

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, сформульованого в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, оскільки відповідний відступ вона вже здійснила в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.

У справі № 147/66/17 у постанові від 14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55).

У справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65).

Отже, добросовісність насамперед характеризує поведінку кінцевого набувача, який за обставин, про які відомо суду, очевидно, міг або не міг дізнатися про факти, які становлять предмет доказування. Адже об`єктивно неможливо дізнатися, як та чи інша особа сприймає певні обставини. Тому й добросовісність не можна пов`язувати з внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою певних обставин.

У постанові Верховного суду від 24 серпня 2022 року у справі № 125/2157/19 передбачено, що пред`явлення позову стороною договору або іншою (зацікавленою) особою про визнання недійсним договору є виправданим та ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном.

В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, на час вирішення спору (така вартість може не бути тотожною ціні, за якою майно було відчужене). Не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним, у разі якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала (пункти 93-95).

ВИСНОВОК № 2: Оскільки позивач пред`явив позов про поділ нерухомості  через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні.

 

По-третє: Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29)). У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновку, сформульованого у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, де раніше зазначала про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Тому у випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя.

ВИСНОВОК № 3: У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно.

 

 

Матеріал по темі: «Належні позовні вимоги при поділі спільного сумісного майна «цивільного подружжя»»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа та заборони звернення стягнення у процедурі виконавчого провадження

26 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/731/18 (ЄДРСРУ № 111833181) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа.

Відповідно до частини 2 статті 136 Господарського процесуального кодексу України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

За змістом пункту 5 частини 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час звернення із заявою про забезпечення у справі) позов забезпечується, зокрема, зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Згідно з частиною 11 статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Крім того, недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.08.2021 у справі № 908/309/21, від 04.11.2021 у справі №  907/416/21, від 24.06.2021 у справі № 310/9167/20, від 12.01.2023 у справі № 334/9179/21).

Крім того, недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).

Відповідно до статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За змістом статті 327 Господарського процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Верховний Суд звертає увагу на те, що при виконанні судових рішень слід керуватися інтересами стягувача, оскільки стягувач вправі очікувати від держави вчинення всіх дій, які б наближали його до виконання судового рішення. У цьому сенсі наявність невиконаного судового рішення не вселятиме стягувачеві надію, що Україна як держава робить усе, аби наблизити стягувача до бажаної ним законної мети - виконання судового рішення як стадії реалізації права стягувача на справедливий суд у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 905/3773/14-908/5138/14).

Виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейським судом з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (рішення від 19.03.1997) зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

У рішенні від 18.05.2004 Європейський суд з прав людини у справі "Продан проти Молдови" також наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов`язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній із сторін.

За таких обставин, вжиття заходів забезпечення заяви відповідача про перегляд рішення за нововиявленими обставинами шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа (судового наказу) та заборони звернення стягнення в процедурі виконавчого провадження фактично спрямовані на зупинення виконання судового рішення в цій справі, що свідчить про порушення прав позивача, як стягувача у виконавчому провадженні.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вбачається, що заходи забезпечення шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа фактично спрямовані на зупинення виконання судового рішення, що свідчить про порушення прав стягувача у виконавчому провадженні, а тому заява про їх застосування не підлягає задоволенню.

 

Матеріал по темі: «Зупинення примусових торгів шляхом забезпечення позову про їх недійсність»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Відчуження захисних споруд цивільного захисту: сховища та укриття

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню)

28 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 563/501/22, провадження № 61-2370св23 (ЄДРСРУ № 111836380) досліджував питання щодо відчуження захисних споруд цивільного захисту.

Відповідно до пункту 15 постанови Кабінету Міністрів України від 10 березня 2017 року № 138 «Деякі питання використання захисних споруд цивільного захисту» обліку підлягають усі захисні споруди, споруди подвійного призначення та найпростіші укриття на території України незалежно від форми власності.

Основним документом, що регулює питання захисних споруд цивільного захисту є Кодекс цивільного захисту.

До захисних споруд цивільного захисту належать:

1) сховище – герметична споруда для захисту людей, в якій протягом певного часу створюються умови, що виключають вплив на них небезпечних факторів, які виникають внаслідок надзвичайної ситуації, воєнних (бойових) дій та терористичних актів;

2) протирадіаційне укриття – негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості;

3) швидкоспоруджувана захисна споруда цивільного захисту – захисна споруда, що зводиться із спеціальних конструкцій за короткий час для захисту людей від дії засобів ураження в особливий період (ст. 32 КЦЗУ).

Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Згідно з пунктом 39 частини другої статті 4 Закону України «Про приватизацію державного майна» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема захисні споруди цивільного захисту.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 2 Кодексу цивільного захисту України захисні споруди цивільного захисту - інженерні споруди, призначені для захисту населення від впливу небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів. До захисних споруд цивільного захисту належать сховища та протирадіаційні укриття, а також споруди подвійного призначення.

Згідно з статтею 4 Кодексу цивільного захисту України, цивільний захист - функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.

Також, до  захисних споруд цивільного захисту належать, серед іншого, протирадіаційне укриття - це негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості та дії звичайних засобів ураження.

Протирадіаційне укриття є паспортизованим об`єктом та входить до системи цивільної оброни України і є засобом захисту населення від аварій, катастроф та засобів ураження, зокрема радіаційного та воєнного частина перша статті 32 Кодексу цивільного захисту України).

Відповідно до частини восьмої статті 32 Кодексу цивільного захисту України утримання захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням здійснюється суб`єктами господарювання, на балансі яких перебувають (у тому числі споруд, що не увійшли до їх статутних капіталів у процесі приватизації (корпоратизації), за рахунок власних коштів.

Згідно з частиною другою статті 19 Кодексу цивільного захисту України до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту належать, зокрема, організація виконання вимог законодавства щодо створення, використання, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту; визначення за погодженням з місцевими державними адміністраціями потреби фонду захисних споруд цивільного захисту; планування та організація роботи з дообладнання або спорудження в особливий період підвальних та інших заглиблених приміщень для укриття населення; прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності у разі банкрутства (ліквідації) суб`єкта господарювання, на балансі якого вона перебуває, та безхазяйних захисних споруд; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту.

ВИСНОВОК: Частиною дванадцятою статті 32 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню).

Аналогічних висновків містяться в постанові Верховний Суд від 30 травня 2018 року у справі № 734/337/15-ц (провадження № 61-4695св18).

 

Матеріал по темі: «Примусове відчуження майна на користь Держави в умовах воєнного стану»

 

 

Теги: цивільний захист, сховища, укриття, підвал, відчуження, споруди цивільного захисту, протирадіаційне укриття, бомбосховище, комунальна власність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ

09 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 395/628/21, провадження № 61-3065св23 (ЄДРСРУ № 110743429) досліджував питання щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17).

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 роз`яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

ВИСНОВОК: Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Визначення реальної вартості майна при його поділі між подружжям

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду при визначені та оцінки реальної вартості рухомого та нерухомого майна при його поділі між подружжям

16 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/3132/16-ц, провадження № 61-5956св22 (ЄДРСРУ № 108488152) досліджував питання щодо оцінки реальної вартості майна при його поділі між подружжям.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

(!!!) Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц (провадження № 61-10442св18), від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17 (провадження № 61-5392св19), від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18 (провадження № 61-8383св19), в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 755/20923/14-ц: при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна;

- у справі № 127/7029/15-ц: у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні;

- у справі № 301/2231/17: у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зазначено, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки спірний автомобіль придбаний сторонами під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, то це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Відповідач здійснив продаж транспортного засобу без повідомлення про це позивача та без отримання її згоди, тому має відшкодувати останній 1/2 частину його вартості, визначену відповідно до висновку (акта) експертної оцінки, за яким вартість транспортного засобу становить 132 500 грн;

- у справі № 402/849/18: у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Визначаючи розмір компенсації вартості частки автомобіля, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що у договорі купівлі-продажу автомобіля визначена вартість його продажу. Водночас суди не врахували, що у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов`язаний був врахувати дійсну його вартість. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Звертаючись до суду з позовом, позивач на обґрунтування вартості спірного автомобіля надала звіт про оцінку майна, за яким середня ринкова вартість транспортного засобу становить 489 530 грн. Відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, не надав суду заперечень щодо звіту про оцінку транспортного засобу, а тому Верховний Суд дійшов висновку, що саме ці обставини, з`ясовані судами на підставі звіту, підлягали врахуванню ними під час визначення належного розміру компенсації частини спільного майна колишнього подружжя.

Крім того, 06 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/291/21, провадження № 61-932св22 (ЄДРСРУ № 110231642) вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Такої ж думки притримується Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 08 травня 2023 року у справі № 753/1902/21, провадження № 61-12953 св 22 (ЄДРСРУ № 110692440).

ВИСНОВОК: Оцінку вартості майна при його поділі між подружжям слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, тобто без врахування початкової вартості майна.

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов