Заходи забезпечення позову у справі про стягнення грошових коштів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заходи забезпечення позову як один із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту у справі про стягнення грошових коштів: доведення умов, підстав та обґрунтованості

04 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 913/289/24 (ЄДРСРУ № 122087986) досліджував питання щодо заходів забезпечення позову як один із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту у справі про стягнення грошових коштів.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Подібні правові висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №  922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі №  916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі №  904/1417/19.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі  № 753/22860/17.

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним із позовною вимогою, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача [висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17 та постанові Верховного Суду від 19.07.2024 у справі № 7/127(917/1862/21).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №  381/4019/18).

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.

При цьому обґрунтування необхідності забезпечення позову покладається саме на особу, яка клопоче про таке забезпечення та полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову.

(!!!) Вирішуючи питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову, судам слід враховувати, що такими заходами не повинні застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків від заборони відповідачу або іншим особам вчиняти певні дії.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 910/4669/21 та від 06.10.2022 у справі № 905/446/22.

Обранням належного заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із вимогами позивача, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи.

Близькі за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 922/2928/17, від 05.08.2019 у справі № 922/599/19 та від 01.07.2024 у справі № 916/795/24.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову суд повинен вирішувати лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, та не вирішувати матеріально-правові вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, а також не вирішувати наперед результат розгляду справи по суті позову.

Як зазначив Верховний Суд, арешт майна за своєю суттю є тимчасовим заходом, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Накладення арешту на майно не завдає шкоди та збитків відповідачу, не позбавляє його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам. Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/4777/21, від 11.12.2023 у справі  № 922/3528/23, від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21.

У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Такий правовий висновок сформовано Верховним Судом  у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 зі справи № 905/448/22.

Верховний Суд наголошує, що у зазначеній постанові, викладено, зокрема, таке:

« 16. Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

17. Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

18. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17).

19. Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

20. Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 17.09.2020 у справі № 910/72/20, від 15.01.2021 у справі № 914/1939/20, від 16.02.2021 у справі № 910/16866/20, від 15.04.2021 у справі № 910/16370/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21).

21. Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення».

25. Суд встановив наявність прямого зв`язку між запропонованими позивачем заходами забезпечення позову і предметом позову, існування реальної загрози зупинення або взагалі припинення господарської діяльності Відповідача, що матиме наслідком суттєве погіршення фінансового стану та платоспроможності останнього, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову».

Отже, у наведеній вище справі об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, фактично, уточнила попередній висновок про застосування положень процесуального законодавства щодо вжиття заходів забезпечення позову, виснувавши, що доведення стороною обставин вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язань після пред`явлення позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо), про які йде мова у постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 905/447/22, може бути однією з підстав для застосування заходів забезпечення позову, однак не є обов`язковою підставою для їх застосування.

Близький за змістом правовий висновок викладено також у постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 910/268/23 та від 08.07.2024 у справі №  916/143/24.

Окрім наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі №  914/1570/20).

Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 щодо застосування частини першої статті 150 ЦПК України (яка є аналогічною частині першій статті 137 ГПК України) такого змісту:

« 43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.

44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.

46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії».

Водночас Суд враховує, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.

У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Ураховуючи сталу та актуальну практику Верховного Суду, відповідно до якої  законодавством покладено на заявника необхідність обґрунтування підстав, які можуть утруднити чи унеможливити виконання судового рішення у разі задоволення позову, однак визначає, що такі обґрунтування не обов`язково мають бути доведеними доказами вчинення боржником дій, спрямованих на утруднення виконання судового рішення (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо).

Близький за змістом висновок Верховного Суду викладено у постанові від 08.07.2024 зі справи № 916/143/24.

За таких обставин (звернення із позовом про стягнення грошових коштів) саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 905/446/22 та від 27.04.2023 у справі № 916/3686/22.

Водночас, Суд враховує також правову позицію, викладену в  постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.06.2022 зі справи № 908/2382/21 такого змісту:

«Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією для позивача того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів, боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника».

Верховний Суд вважає за необхідне вказати, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи, яке розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду.

Відмова у скасуванні забезпечення позову не перешкоджає повторному зверненню з таким самим клопотанням при появі нових обставин, що обґрунтовують необхідність скасування забезпечення позову.

ВИСНОВОК: Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову у справі про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову, при цьому саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

 

 

 

 
 
Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору»
 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

 

 

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та стандарт доказування при  забезпеченні позову шляхом накладення арешту на майно боржника у випадку подання позову про стягнення грошових коштів 

26 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 913/288/24 (ЄДРСРУ № 121895780) досліджував питання щодо особливостей та стандарту доказування при  забезпеченні позову шляхом накладення арешту на майно боржника у випадку подання позову про стягнення грошових коштів. 

Верховний Суд зазначає, що за своєю суттю арешт майна - це тимчасовий захід, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Накладення арешту на майно не завдає шкоди та збитків відповідачу, не позбавляє його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам. Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/4777/21, від 11.12.2023 у справі  № 922/3528/23, від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21. 

У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. Така правова позиція міститься у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 зі справи № 905/448/22. 

Верховний Суд наголошує, що у зазначеній постанові, викладено, зокрема, таке:

« 16. Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

17. Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

18. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17).

19. Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

20. Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 17.09.2020 у справі № 910/72/20, від 15.01.2021 у справі № 914/1939/20, від 16.02.2021 у справі № 910/16866/20, від 15.04.2021 у справі № 910/16370/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21).

21. Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення».

25. Суд першої інстанції встановив наявність прямого зв`язку між запропонованими позивачем заходами забезпечення позову і предметом позову, існування реальної загрози зупинення або взагалі припинення господарської діяльності Відповідача, що матиме наслідком суттєве погіршення фінансового стану та платоспроможності останнього, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову». 

У цій справі об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, фактично, уточнила попередній висновок про застосування положень процесуального законодавства щодо вжиття заходів забезпечення позову, виснувавши, що доведення стороною обставин вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язань після пред`явлення позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо), про які йде мова у постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 905/447/22, може бути однією з підстав для застосування заходів забезпечення позову, однак не є обов`язковою підставою для їх застосування. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10.01.2024 зі справи  № 910/268/23 та у постанові від 08.07.2024 зі справи № 916/143/24.

Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20). 

Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі  № 754/5683/22 щодо застосування частини першої статті 150 ЦПК України (яка є аналогічною частині першій статті 137 ГПК України) такого змісту:

« 43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.

44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.

46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

(!!!) 47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії». 

При цьому Суд враховує, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору. 

У випадку подання позову про стягнення грошових коштів, можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. 

Стала та актуальна практика Верховного Суду покладає на заявника необхідність обґрунтування підстав, які можуть утруднити чи унеможливити виконання судового рішення у разі задоволення позову, однак визначає, що такі обґрунтування не обов`язково мають бути доведеними доказами вчинення боржником дій, спрямованих на утруднення виконання судового рішення (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08.07.2024 зі справи № 916/143/24. 

За таких обставин (звернення із позовом про стягнення грошових коштів) саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 905/446/22, від 27.04.2023 у справі № 916/3686/22. 

При цьому Суд враховує також правову позицію, викладену в  постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.06.2022 зі справи № 908/2382/21 такого змісту:

«Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому обраний вид забезпечення     позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією  для позивача того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів, боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника». 

Поряд з цим Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи, яке розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду (частини перша, друга статті 145 ГПК України). 

Відмова у скасуванні забезпечення позову не перешкоджає повторному зверненню з таким самим клопотанням при появі нових обставин, що обґрунтовують необхідність скасування забезпечення позову (частина шоста статті 145 ГПК України).

ВИСНОВОК: Можливість накладення арешту на майно, в порядку забезпечення позову,  у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією  для позивача, при цьому доведення обґрунтування підстав для забезпечення покладається на заявника, а на відповідача покладається обов’язок перед судом щодо доведення недоцільності чи неспівмірності заходів забезпечення.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

 

Конкретизація висновку про необізнаність спадкоємця про наявність заповіту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: конкретизація висновку про необізнаність спадкоємця про наявність заповіту як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини 

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо необізнаності спадкоємця про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування частини першої статті 1269, частини першої статті 1270, частини третьої статті 1272 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини», шляхом його конкретизації.

Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від висновків Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, про це потрібно чітко зазначати в рішенні (пункт 49).

Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду (Верховного Суду України) лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

З урахуванням наведених мотивів цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання про наявність підстав для відступу від загального правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини», шляхом конкретизації, зазначивши таке:

- необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права;

- втім це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини;

- спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини;

- тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).

Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22).

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА:

Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте така необізнаність повинна ототожнюватися з незнанням спадкоємцем про його право на спадкування загалом; в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов`язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування.

Обставини усвідомлення особою того, що вона має право на спадкування за законом, наприклад, на підставі своєї спорідненості із спадкодавцем у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, та невчинення нею жодних активних дій з прийняття спадщини та щодо встановлення спадкової маси не можуть обґрунтовувати поважність причин пропуску нею строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом, про існування якого особа не знала.

Після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття / відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв`язку з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (на підставі своєї спорідненості із спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність у нього права на спадкування.

Резюмуючи, Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням конкретних обставин справи, що переглядається, висновує, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Проте це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини. Спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк з часу відкриття спадщини. Тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі їх обізнаності про відсутність спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом.

 

 

  

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту, як поважна причина для прийняття спадщини»

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Мінус одна поважна причина пропуску строку для прийняття спадщини для спадкоємців за законом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необізнаність про наявність заповіту, як поважна причина пропуску строку для прийняття спадщини для осіб, які не є спадкоємцями за законом

21 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 61-13557св23 (ЄДРСРУ № 117373795) досліджував питання щодо необізнаності про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини для осіб, які не є спадкоємцями за законом.

Усталеною є практика Верховного Суду, згідно з якою необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Однак це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини. Спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Тому необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або іншої черги спадкоємців, які набували право на спадкування за законом.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21) зробив висновок, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність об`єктивних, непереборних, істотних труднощів для подання спадкоємцем першої черги за законом заяви про прийняття спадщини у межах передбаченого законодавством шестимісячного строку, через те, що він не проживав спільно зі спадкодавцем, не мав спільного побуту, не знав про заповіт на своє ім`я і дізнався про нього вже після спливу передбаченого законом строку для прийняття спадщини, нотаріус про заповіт позивача не повідомив, що свідчить про поважність причини пропуску такого строку.

Тому Верховний Суд у наведеній справі дійшов висновку, що незалежно від наявності заповіту позивач є спадкоємцем першої черги за законом, і відсутність відомостей про існування заповіту ніяким чином не впливала на його волевиявлення щодо подання заяви про прийняття спадщини за законом.

Касаційний суд, з урахуванням меж касаційного перегляду, самостійно позбавлений можливості ухвалити рішення у цій справі, без відступу від висновку, викладеному у постановах Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21) та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі № 292/564/22 (провадження № 61-4394св23).

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норм права (частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України, частини третьої статті 1272 ЦК України), викладеного у вказаних постановах Верховного Суду, та зробити висновок про те, що:

«необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права;

однак це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини;

спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини;

тому необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або іншої черги спадкоємців, які набували право на спадкування за законом».

 

 

Матеріал по темі: «Позовні вимоги до державного нотаріуса чи державної нотаріальної контори?»

 

 

 

  

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Наявність/відсутність обов’язку доказування підстав для вжиття заходів забезпечення позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність або відсутність у сторони судового процесу обов’язку доказування перед судом у питанні необхідності та доцільності вжиття заходів забезпечення позову

29 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  917/1610/23 (ЄДРСРУ № 116605900) досліджував питання щодо наявності/відсутності обов’язку доказування підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачених статтею 137 цього Кодексу, заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до статті 137 ГПК України позов забезпечується, зокрема накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що під час розгляду, зокрема заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно та/або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами та/або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.

(!!!) Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову (постанови Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

ВАЖЛИВО: Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав, або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

За змістом статті 136 ГПК України обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.

Аналогічні за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі №910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 14.12.2022 у справі №904/1513/22, від 11.01.2024 у справі №916/3599/23 та в низці інших постанов.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

При цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (частина третя статті 13 ГПК України).

Разом з тим, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22, де також вирішувався спір щодо наявності/відсутності підстав для застосування заходів забезпечення позову (шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти), викладено правовий висновок такого змісту:

«У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін».

Також у постанові Верховного Суду від 06.10.2022 у справі №905/446/22 відзначено, що у разі звернення із позовом про стягнення грошових коштів, саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить в суду позивач, зокрема і ту обставину, що застосовані заходи забезпечення позову створять перешкоди його господарській діяльності.

(!!!) Отже, з наведених правових висновків вбачається, що у питанні застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, що знаходяться на рахунках відповідача/зацікавленої особи, позивач (заявник) звільняється від доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову. Тобто, вказані обставини презюмуються як доведені. Натомість обов`язок щодо спростування необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову покладається на відповідача, що не узгоджується з нормами статей 136, 137 ГПК України.

Таким чином, у вказаних вище постановах Верховний Суд фактично дійшов до протилежних висновків…

 

… колегія суддів вважає, що наявні обґрунтовані підстави для відступу/уточнення правових висновків, викладених у постановах від 03.03.2023 у справі №905/448/22, від 06.10.2022 у справі №905/446/22 з огляду на таке.

Так, правозастосування статей 136, 137 ГПК України, які наведені у цих постановах створюють прецедент, за якого фактично право заявника на застосування заходів забезпечення позову, зокрема  шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, є абсолютним, тобто таким, що ніяким чином не обмежується (ані обґрунтованістю заяви, ані обставинами справи, ані наявністю/відсутністю доказів щодо таких фактичних обставин тощо).

Разом з тим, Суд виходить з того, що, доведення протилежного, тобто обставин недоцільності/неспівмірності заходів забезпечення позову відповідачем при розгляді даної заяви фактично є неможливим, адже заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 140 ГПК України). Тобто зазвичай інша сторона (відповідач/зацікавлена особа) дізнається про існування такої заяви вже після її розгляду судом. А тому право сторони на надання доказів, обґрунтувань та заперечень щодо заяви про забезпечення позову може бути реалізоване лише шляхом оскарження судового рішення у порядку передбаченому ГПК України.

Колегії суддів вважає, що таке правозастосування статей 136, 137 ГПК України призводить до нерівного правового становища  позивача (заявника) і відповідача (зацікавленої особи); створює передумови для зловживання процесуальним правом позивача/заявника (ураховуючи, що така заява може бути подана і до подання позову).

Відтак, ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що ці висновки, викладені у постановах потребують уточнень, зокрема у питаннях:

чи повинний позивач/заявник доводити суду обґрунтовану необхідність щодо вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;

чи повинний позивач/заявник на обґрунтування необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову подати до суду докази наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування вищевказаного заходу забезпечення позову; якщо так, то які саме;

чи покладений у такому випадку на позивача/заявника обов`язок з доказування наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування заходів забезпечення позову, під час подання заяви; якщо ні, то на кого покладений такий обов`язок та коли він відповідно виникає у іншої сторони;

чи має суд здійснювати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості, співмірності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу;

чи вважається достатнім обгрунтуванням наявності підстав для застосування такого виду заходу забезпечення позову лише наявність у відповідача/зацікавленої особи рахунків та майна…

… передати вказане питання на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Чи є постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову виконавчим документом?»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов