Виселення мешканців з іпотечного житла при зверненні стягнення на житлове
приміщення та порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та
статті 109 ЖК України (надання іншого житла)
05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/5057/21, провадження № 61-4293св23
(ЄДРСРУ № 112030229) досліджував питання щодо виселення мешканців з іпотечного
житла при зверненні стягнення на житлове приміщення та порядок застосування
статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України (надання іншого
житла).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий
будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за
винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку,
встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на
передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового
врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу
іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи
житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у
встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове
виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону
України «Про іпотеку»).
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має
право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу
побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які
потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого
самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за
рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (далі - Конвеція) кожен має право на повагу до
свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього
права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є
необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської
безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи
злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших
осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у
право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі -
ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року,
пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не
обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному
порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у
національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б
спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від
фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з
конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»
від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції,
якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті
2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як
«необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у
справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи
передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися
«згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у
демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві»
і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що
виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і
достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а
втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом
пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної
суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи
те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який
може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним
інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами,
кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого
протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом
власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в
національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1
Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков
проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня
2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції
визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна
шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка закріплює
правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового
приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення
із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень,
одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення
громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за
рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого
забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове
приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні
суду (частина друга статті 109 ЖК України).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове
приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за
винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про
звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове
приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці
зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно
звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня
отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо
громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений
сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі
рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти
частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним
наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при
розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня
2016 року у справі № 6-197цс16, від 21
грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було
роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та
статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України
установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання
іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без
надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що
було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене
іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час
ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на
житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про
іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31
жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц
(провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від
12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц
(провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що у разі
якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про
можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового
врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного
об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40
Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України
процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок,
що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у
переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення
про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який
здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У
такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на
передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу
іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця
з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у
встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове
виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України
відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність
надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного
житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на
житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку),
із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
ВАЖЛИВО: Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового
врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії
надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з
іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним
у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за
рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян
без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою
статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при
зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення
мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку,
коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не
досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи
наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК
України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому
порядку.
У разі якщо іпотечне майно було набуто не за
кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та
якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то
виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку
статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК
України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без
надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на
житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту
(позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового
приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку,
передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам
житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно
до статті 132-2 цього Кодексу.
Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного
Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі №
361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Слід також враховувати, що 02 грудня 2021 року
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18,
провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) досліджував питання щодо
правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за
кредитні та за власні кошти і вказав, що оскільки в іпотеку була передане
жито, придбане частково за кредитні та за власні кошти, то відсутні
підстави для виселення позичальників зі спірної квартири без надання їм іншого
постійного житла.
ВИСНОВОК: В разі виселення мешканців з іпотечного житла, при зверненні стягнення на
житлове приміщення, визначальним у цьому випадку є встановлення, за які
кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних
коштів.
Матеріал по темі: «Купив іпотечну квартиру – співмешканці в додачу…»
Теги: виселення з квартири,
ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло,
співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар