Позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним,
як належний та (НЕ) ефективний спосіб судового захисту
19 липня 2023
року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в
рамках справи № 912/3751/19 (ЄДРСРУ №
112286891) досліджував питання щодо позовної вимоги про визнання
виконаного/частково виконаного правочину недійсним, як належний та (НЕ)
ефективний спосіб судового захисту.
На підставі
частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України,
колегія суддів враховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду
у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від
26.05.2023 у справі № 905/77/21.
Так, Верховний
Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду
зазначив, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання
правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.
Для такого
визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має
застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору
(такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від
13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Правові та
економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для
забезпечення потреб держави та територіальної громади визначає Закон України
"Про публічні закупівлі", метою якого є забезпечення ефективного та
прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері
публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток
добросовісної конкуренції.
З аналізу
правової природи відкритих торгів як способу забезпечення потреб замовника
шляхом закупівлі товарів, робіт, послуг, ураховуючи особливості, передбачені
законодавством щодо проведення відкритих торгів, оформлення за їх результатом
договору про закупівлю, є правочином, який може бути визнаний недійсним у
судовому порядку з підстав недодержання при його вчиненні вимог, передбачених
частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 Цивільного кодексу
України. При цьому підставою визнання такого договору недійсним є порушення
передбачених законодавством правил проведення торгів, визначених, зокрема,
Законом України "Про публічні закупівлі", та наслідком проведення
яких фактично є дії сторін щодо укладання договору.
Частинами
першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що
недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з
його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана
повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього
правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане
полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -
відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент
відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні
або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають
відшкодуванню винною стороною.
Двостороння
реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не
може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю
правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та
юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в
пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у
справі № 904/1907/15).
Проте згідно з
частиною п`ятою статті 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування
наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою
заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного
правочину з власної ініціативи.
Відповідно до
статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків
недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути
заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та
законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути
об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє
швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до
вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого
позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не
подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного
правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п`ятої
статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо
нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82
постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного
господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного
господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
Здійснюючи
правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та
інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений
законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного
способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи
інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові
вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який
не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).
Застосування
будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно
виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу
захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне
суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб
захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного
способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного
способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та
процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися
за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від
19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт
6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц
(пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20
(пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме
поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення -
гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має
бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та
процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від
22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт
63)).
Надаючи правову
оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на
його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал
проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява №
22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд)
зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні
правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією,
незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої
країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі
способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному
державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й
надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають
деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому
виконання своїх зобов`язань.
У статті 13
Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту,
здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б
вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст
зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг
заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним
як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не
було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення
ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява №
38722/02)).
Велика Палата
Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів
захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є
вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що
встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках
(абзац 12 частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу
захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом
якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або
оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є
ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу,
характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями
наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у
справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від
15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
(!!!) Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного
порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між
сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого
звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого
судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного)
судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального
кодексу України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).
Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої
Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №
908/976/19.
Фактично
уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в
пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі №
522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання
оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то
задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не
призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є
підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна
вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним
способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення
коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача
(зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої,
третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).
З урахуванням
викладеного, Об`єднана палата у згаданій постанові уточнила ВИСНОВОК, викладений в раніше ухваленій постанові
об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
03.12.2021 у справі № 906/1061/20 таким
чином:
"Позовна
вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який
передбачено законом.
Разом із тим
позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним
може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо
вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності
правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування
майна з володіння відповідача.
Окреме
заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору
недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є
ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав
позивача».
Разом з цим
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вирішував
24 січня 2023 року в рамках справи № 916/3156/21
(ЄДРСРУ № 108581452) вказав, що позовна вимога про визнання недійсним
виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування
наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного
кодексу України, є належним способом захисту, який передбачений
законом.
Вирішуючи
питання про можливість задоволення такого позову, суд, з урахуванням конкретних
обставин справи, має визначитися з ефективністю обраного позивачем способу
захисту та з`ясувати, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема
можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної
закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів,
необхідності відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт,
послуг) чи збитки.
Разом з тим
вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як
одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і у вигляді
самостійної вимоги.
Відповідні
правові висновки були викладені в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної
палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 зі справи № 906/1061/20 та згідно з вимогами статті 13
Закону України "Про судоустрій і статус суддів" мають враховуватися
судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
ВИСНОВОК: Позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного
заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину (яка може
бути заявлена у вигляді самостійної вимоги) є (НЕ) належним та (НЕ)
ефективним способом захисту, який передбачений законом.
Матеріал по
темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічних
закупівель»
Теги: договір, припинення, зобовязання, розірвання, невиконання,
Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки
тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень,
Державна аудиторська служба України, умови договору, одностороння відмова,
домовленість, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар