Підстави для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави  та обов’язок доказування  у судових спорах про виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки

26 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/11361/22, провадження № 61-14776св23 (ЄДРСРУ № 116574941) досліджував питання щодо підстав для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Аналогічні за змістом положення містяться у частині третій статті 109 ЖК України.

(!!!) Разом із тим, частиною другою статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-2947цс15, яка в подальшому була підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317 цс 18.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року в справі № 310/2950/18, провадження № 61-16820 сво 19 зроблено висновок, що: «враховуючи норми статті 109 ЖК УРСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц, провадження № 61-9059 св 21, зазначено, що: «частиною другою статті 109 ЖК УРСР врегульовано правовідносини при відсутності в особи, яка підлягає виселенню на законних підставах із займаного іпотечного житлового приміщення, іншого житла у власності або користуванні. Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК УРСР допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору».

Подібний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, провадження № 61-17888 св 19.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19, провадження № 61-8135 св 21, вказано, що: «відповідачі, як колишні власники спірної квартири, яка була предметом іпотеки і не придбавалась за кредитні кошти, відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР можуть користуватись цією квартирою до забезпечення іншим постійним жилим приміщенням. Якщо колишні власники фактично не проживають у спірному житлі, яке набуто новим власником за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та забезпечені іншим постійним житлом, відповідно, відсутні передбачені законом підстави для збереження за ними права на користування вже чужим майном на підставі частини другої статті 109 ЖК УРСР. Отже, для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами».

Таким чином, у разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Слід також враховувати, що 02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18, провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) досліджував питання щодо правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти і вказав, що оскільки в іпотеку була передане жито, придбане частково за кредитні та за власні кошти,  то відсутні підстави для виселення позичальників зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла.

(!!!) Отже, в разі виселення мешканців з іпотечного житла, при зверненні стягнення на житлове приміщення, визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів (05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/5057/21, провадження № 61-4293св23  (ЄДРСРУ № 112030229).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

ВИСНОВОК: Отже, саме позивач, який звернувся до суду з позовом про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, повинен довести наявність передбачених частиною другою статті 109 ЖК України підстав для виселення мешканців іпотечного житла без надання їм іншого житлового приміщення.

 

 

Матеріал по темі: «Виселення із приміщення у разі припинення право власності або володіння»

 

 

 

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виселення співмешканців з предмету іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості виселення співмешканців з житлового приміщення під час звернення стягнення на  предмет іпотеки 

04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/10763/20, провадження № 61-3729св22 (ЄДРСРУ № 113967349) досліджував питання щодо виселення з житлового приміщення під час звернення стягнення на  предмет іпотеки. 

Згідно з частиною третьою 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. 

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41 Конституції України). 

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). 

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. 

Кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). 

Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон). 

Відповідно до статті 3 Закону взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. 

Відповідно до статті 9 Закону іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, проте має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. 

Верховний Суд зауважує, що ЦК України і Закон не містить норм, які зменшували б або обмежували б право членів сім`ї власника житла на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21. 

Відповідно до статті 39 Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 

Згідно зі статтею 40 Закону звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. 

ВИСНОВОК: Факт реєстрації місця проживання співмешканців у житловому приміщені не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що буде підставою для виселення усіх зареєстрованих у квартирі осіб на вимогу іпотекодержателя або нового власника, а у випадку невиконання відповідної вимоги - в судовому порядку.

 

Матеріал по темі: «Виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки»

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення мешканців з іпотечного житла при зверненні стягнення на житлове приміщення та порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України (надання іншого житла)

05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/5057/21, провадження № 61-4293св23  (ЄДРСРУ № 112030229) досліджував питання щодо виселення мешканців з іпотечного житла при зверненні стягнення на житлове приміщення та порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України (надання іншого житла).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвеція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що у разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

ВАЖЛИВО: Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Слід також враховувати, що 02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18, провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) досліджував питання щодо правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти і вказав, що оскільки в іпотеку була передане жито, придбане частково за кредитні та за власні кошти,  то відсутні підстави для виселення позичальників зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла.

ВИСНОВОК: В разі виселення мешканців з іпотечного житла, при зверненні стягнення на житлове приміщення, визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

 

Матеріал по темі: «Купив іпотечну квартиру – співмешканці в додачу…»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Купив іпотечну квартиру – співмешканці в додачу…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцям, то висилити співмешканців без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла неможливо

15 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/7410/18, провадження № 61-14505св20 (ЄДРСРУ № 95532963) досліджував питання щодо виселення співмешканців з іпотечного житла.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За змістом статті 391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Верховний Суд зауважує, що оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження №  61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18, ЄДРСРУ № 90563117), від 25.08.2020 № 147/1316/17, від 16 вересня 2020 року у справі №  688/1731/18 (ЄДРСРУ № 92458167).

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР)

Таким чином, встановивши, що новий власник набув право власності на спірну квартиру у порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», тому й питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону. Виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15).

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до              статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет  того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №757/19753/15-ц, від 23 жовтня 2019 року, справа № 757/19753/15-ц (провадження № 61-17210св18, ЄДРСРУ № 86105224), від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 13 листопада 2019 року, справа № 188/242/18-ц (провадження № 61-10769св19, ЄДРСРУ № 86275677), від 13 листопада 2019 року, справа № 369/9908/15-ц (провадження № 61-13962св18, ЄДРСРУ № 86275619), від 20 листопада 2019 року, справа № 462/1553/17 (провадження № 61-2538св19, ЄДРСРУ № 85966163), від 20 листопада 2019 року, справа № 369/7576/17 (провадження № 61-44060св18, ЄДРСРУ № 86137624), від 15 січня 2020 року № 754/613/18-ц.

Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Іпотекодержатель, а нині новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав співмешканців на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що вони мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).

ВИСНОВОК: Якщо квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавцям, то висилити співмешканців без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла неможливо.

 

Матеріал по темі: «Виселення з предмету іпотеки без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підвищена процентна ставка за користування кредитом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підвищена процентна ставка за користування кредитом понад встановлений строк та застосування строків позовної давності.

18.10.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-1964цс16 досліджував питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції  статті 549 (неустойка, штраф, пеня як вид забезпечення зобов’язання) та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності.

Суд вказав що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

(!!!) Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.

При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит.

Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань.

Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності.

В даному випадку підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк.

Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору.

ВАЖЛИВО: Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня).

Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма  та розмір яких  визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству.

ВИСНОВОК 1: підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.

Однак, на мій суб’єктивний погляд підвищена процентна ставка за користування кредитом понад встановлений строк за своєю правовою природою фактично є санкцією за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором, тобто відноситься до неустойки, і не є платою за користування кредитними коштами.

При цьому слід враховувати, що згідно роз'яснень, що містяться  в п.27 Постанови №5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», положення частини третьої статті 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з частиною другою статті 625 ЦК, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями статей 1054, 1056-1 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.

Істотними обставинами в розумінні частини третьої статті 551 ЦК можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).

Положення статті 616 ЦК України передбачають право суду за певних умов зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Тобто, зазначене стосується цивільно-правової відповідальності боржника, а не сплати ним основного грошового боргу за кредитним договором, що суд на підставі вказаної норми закону змінити не може.

Більше того, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50 % вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Стосовно позовної давності.

Суд вказав, що відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено.

Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права.

Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки.

ВИСНОВОК 2: виходячи зі змісту наведених норм Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки.

Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом.

Теги: підвищена процентна ставка, кредитні кошти, проценти, штраф, пеня, санкції, неповернення кредиту, позовна давність, захист прав споживачів, три роки, судовий збір, судова практика, Адвокат Морозов