Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

Морозов Євген, адвокат

В практиці господарських відносин трапляються випадки, коли контрагент (читай - недобросовісна сторона) замість того, щоб належним чином виконувати умови угоди, навпаки шукає шляхи для її невиконання…

З аналізу судової практики вбачається, що найбільш розповсюдженою практикою невиконання угод та/або ухилення від виконання правочинів є звернення контрагента до суду з вимогами про визнання цієї угоди недійсної та/або її розірвання з підстав передбаченим діючим законодавством України.

Однією з найпоширеніших підстав позовної заяви такого контрагента є посилання на те, що підписант угоди (директор, генеральний директор) був не уповноважений та/або вийшов за межі своїх Статутних повноважень та уклав правочин поза межами своєї компетенції.

Правові підстави подання такого позову.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В свою чергу частинами першою–третьою статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК, згідно з частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Відповідно до ст. 97 ЦК України  управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічні норми закріплені і у  ч. 1 ст. 89 ГК України,  якою передбачено, що управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

В свою чергу ч. 2 ст. 89 ГК України вказує, посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

За змістом частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З огляду на зазначене вище, пропоную розглянути відповідні контраргументи та судову практику, яку може використовувати відповідач для захисту своєї правової позиції та доведеності дійсності правочину.

По – перше: відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до правової позиції, якої дотримується  Вищий Господарський Суд України так і у п.3.3 Постанови пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013р. № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” прямо вказано:

“... Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”.

Разом з тим, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 Постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

По - друге: судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.

Висновком вищевказаного є те, що при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:

1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб ;

2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;

3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.

Якщо ж вищевикладена ситуація трапилась і є деякі ознаки/побоювання, що суд може визнати такий оспорюванний правочин недійсним, то в першу чергу в судовому процесі необхідно скористатися правовою допомогою захисника, виробити спільну стратегію процесуального захисту та всіма можливими засобами доводити факт виконання (можливо часткового виконання) умов угоди не тільки з Вашого боку, а й з боку контрагента.

P.s. Народная мудрость гласит: «Лучшее решение проблемы, упреждение (недопущение) ее возникновения».

Морозов Євген, адвокат

Верховний Суд: визнання недійсним правочину вчиненим на невигідних умовах.

Адвокат Морозов Евгений:

Ухвалюючи рішення у справі № 6-551цс16 «Про визнання недійсним правочину (договору дарування), який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах» Постановою від 06 квітня 2016 року Верховний суд дійшов нижчевикладеного висновку.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.         

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Серед іншого, на думку Верховного суду України тяжкими обставинами можуть бути:  тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини.

Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Необхідно відмітити, що «тяжкі обставини» це оціночний критерій, а тому при підготовці доказової бази Заявнику/Позивачу (потерпілому) необхідно чітко врахувати нижчевикладені обставини.

Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що відповідно до судової практики і для того, щоб визнати правочин недійсним з підстав передбачених ст. 233 ЦК України,           

Заявнику, в сукупності необхідно мати такі підстави, які будуть використанні в суді, як докази,  зокрема:

1. наявність у особи, що вчинює правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини;

2. правочин, повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин;

3. правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки;

4. особа повинна  усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Також, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино – наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин,  тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Верховний суд України чітко констатує: «Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах».

Окремо необхідно вказати, що узагальнюючи практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховний суд України, серед іншого, вказує, що при розгляді зазначеної категорії справ потрібно враховувати такі фактори, як майновий і психічний стан осіб та їх близьких напередодні й на момент вчинення правочину; співмірність наданих послуг із вартістю переданого за правочином майна; наявність іншого житла або іншого місця помешкання в разі відчуження житла, а також враховувати їх вплив на формування волевиявлення сторін.

Р.s. У досліджувальній постанові ВСУ чітко зазначив, що стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування (аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року).

Разом з тим, раніше ВСУ виходив з того, що договори дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов’язань матеріального характеру.

Тому в таких випадках за відсутності доказів про обман іншої сторони або фактичних умов іншого правочину (договору довічного утримання) може мати місце помилка, тобто неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення (даруючи будинок, особа мала впевненість, що за це їй буде надаватися матеріальна допомога, а без такої впевненості або надії правочин не був би укладений).

Адвокат Морозов Евгений:

Відмінність поняття «перегляд судового рішення» від «оскарження» в розумінні процесуального закону та практики Європейського суду з прав людини.

Адвокат Морозов Евгений Александрович:

«Законы пишутся для обыкновенных людей, поэтому они  должны основываться на обыкновенных правилах здравого смысла» - Томас Джефферсон.

Відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України  одним із фундаментальних принципів правосуддя є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, окрім випадків, встановлених законом.

 Аналогічні норми містяться в статті 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також в процесуальних кодексах України, зокрема:  ЦПК України - ст. 13 «Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень»; КАС України - пп. 6 п. 1 ст. 7 «Принципи адміністративного судочинства»;  КПК України - статті 393 «Право на оскарження»;  ГПК України - статті 91 і 107.

Необхідно також вказати і на положення міжнародних  актів, зокрема:

- відповідно до п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом. Акцентую увагу саме право про «перегляд» рішення суду у кримінальному провадженні, а не його «оскарження». 

- відповідно до ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного йому вироку або призначеної міри покарання.

Таким чином, мова йде ні про те, що діючим законодавством кожній особі гарантовано право оскарження судових рішень, а йдеться про той ФАКТ, що Держава забезпечує і гарантує громадянину саме право на перегляд судового рішення.

На мій погляд, поняття «перегляд судового рішення» суттєво відрізняється від «оскарження», оскільки перше включає в себе весь спектр процесуальних засобів та важелів, яким наділений заявник, а оскарження полягає лише в вираженні незгоди з тим чи іншим рішенням, що оскаржується, о отже поняття «перегляд судового рішення» є значно ширшим ніж «оскарження судового рішення» в розумінні процесуального законодавства.

Стосовно забезпечення цим правом дуже влучно висловився Верховний суд України у своїй постанові від 03 березня 2016 року.

Суд зазначив: поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у законі, бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов’язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.

Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Відповідно до вищезазначеного, Верховний суд України чітко констатував, що  кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Також гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

З огляду на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права,  необхідно вказати і на  правові позиції Європейського суду з прав людини стосовно доступу до правосуддя та права перегляду судових рішень.

 Так, у низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

У справі  “Скорик проти України” Європейський суд з прав людини нагадав, що “відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені ст. 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них”.

Стосовно пропущення строку на касаційне оскарження, необхідно наголосити на рішенні Суду у справі Mushta v. Ukraine (2010 р.), в якому внаслідок затримки з надісланням копії рішення апеляційної інстанції, скаржниця пропустила строк на касаційне оскарження і він не був поновлений Верховним судом України за клопотанням заявниці.

Європейський суд знайшов порушення у тому, що застосування відповідних процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним у конкретній ситуації заявниці. Зокрема, Суд зауважив, що ні заявниця, ані її представник не були присутні при винесенні рішення апеляційним судом і тому цей суд мав надіслати їм копію цього рішення протягом п’ятиденного строку. Оскільки вони чекали на копію рішення, яку попросили одразу, коли дізнались про нього, закінчення строку мало бути відкладеним відповідно. Також, Суд взяв до уваги, що у цій ситуації заявниця і її представник діяли швидко та відповідно до ситуації, що строк був пропущений не з їх вини, що вони обґрунтували клопотання про поновлення строку і що касаційну скаргу було подано в межах загального річного обмеження.

Наостанок необхідно наголосити на зауваженнях Європейського суду стосовно того, що скарга може бути прийнята до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення, проте заявник не зобов’язаний вдаватися до засобів правового захисту, які є невідповідними чи неефективними (Akdivar and Others v. Turkey) ). З цього випливає, що використання таких засобів правового захисту позначиться на ухваленні «остаточного рішення» і, відповідно, на визначенні початкової дати шестимісячного строку («Кучеренко проти України»).

Якщо я почав словами Т. Джефферсона, то закінчити хочу словами Теодора Рузвельта:                     

«Не повышай голоса, но держи наготове большую дубинку, и ты далеко пойдешь» - Т.Рузвельт. 

Адвокат Морозов Евгений Александрович:

Повноваження податкового органу щодо звернення до суду. Способи захисту платника податків.

Адвокат Морозов (Киев) :

Законодавець, для узгодженості та систематизації  прав контролюючих органів (в даному випадку податкових), у ст. 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів», надав їх вичерпний перелік.

 Але спершу ніж розібратися та дати відповідь на питання у яких випадках контролюючий податковий орган може звернутися до суду, яким може бути предмет його позову та які негативні наслідки можуть бути для платника податків, необхідно дати визначення взагалі терміну «контролюючий орган».

Відповідно до статті 41 Податкового кодексу України  контролюючими органами є органи доходів і зборів – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.

Необхідно вказати, що у  складі контролюючих органів діють підрозділи податкової міліції.

П. 41.2 вказаної вище статті передбачає, що органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України)  суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Згідно до п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

З урахуванням викладеного та враховуючи ст. 20, 94 та 95 Податкового кодексу України (надалі – ПК України /ПКУ) податкові органи мають право, зокрема:

Ø П. 20.1.30 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами;

Ø П. 20.1.31 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), у тому числі при недопущенні посадових осіб контролюючих органів до обстеження територій та приміщень;

Ø П. 20.1.32 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду, якщо платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків шляхом накладення арешту на цінні папери та/або кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску, а також визначених контролюючим органом грошових зобов’язань платника податків, погашення податкового боргу), та зобов’язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені цим Кодексом;

Ø П. 20.1.33 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу;

Ø П. 20.1.34  ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини;

Ø П. 20.1.35 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо стягнення з дебіторів платника податків, який має податковий борг, сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав та право вимоги якої переведено на контролюючий орган, у рахунок погашення податкового боргу такого платника податків;

Ø П. 20.1.36 ст. 20 ПКУ -  звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов’язань, коригування від’ємного значення об’єкта оподаткування або інших показників податкової звітності у результаті застосування звичайних цін;

Ø П. 20.1.37 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою - підприємцем підприємницької діяльності та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання;

Ø П. 20.1.38 ст. 20 ПКУ -  звертатися до суду із заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів у випадках, передбачених цим Кодексом;

Ø П. 20.1.39 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду із заявами щодо порушення справ про банкрутство;

Ø П. 20.1.40 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо застосування санкцій, пов’язаних із забороною організації і проведення азартних ігор на території України;

Ø П. 20.1.40-1 ст. 20 ПКУ - звертатися до суду щодо визнання осіб пов’язаними на основі фактів і обставин, що одна особа здійснювала практичний контроль за бізнес-рішеннями іншої юридичної особи та/або що та сама фізична або юридична особа здійснювала практичний контроль за бізнес-рішеннями кожної юридичної особи

Спосіб захисту платника податків.               

На думку правової спільноти, єдиним дієвим механізмом захисту платника податку від неправомірних рішень, дій або бездіяльності фіскальних/податкових органів є  узгоджене та виважене рішення, щодо звернення до суду за захистом порушеного/оспорюваного права або адміністративна процедура оскарження, яка передує викладеній вище.

Адже відповідно до статей 1, 8 та 55 Конституції України в державі визнається і діє принцип верховенства права, а права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Адвокат Морозов (Киев) :

Визнання податковим органом (!!!) недійсності правочину: законно чи ні?

Адвокат Морозов:

Чи передбачена Законом можливість визнання фіскальним органом правочину нікчемним або фіктивним, на підставі припущень, що відповідні господарські операції платника податків,  були здійснені без наміру створення правових наслідків?

У відповідності до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України встановлено презумпцію правомірності рішень платника податку, яка полягає в тому, що в разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків, застосуванню підлягає закон, який трактується на користь платника податку.

Зазначена норма поширюється також і на кваліфікацію господарських операцій з метою формування платником податків витрат для визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та/або податкового кредиту з податку на додану вартість. За змістом указаної норми відповідні витрати і податковий кредит вважаються сформованими платником податків правомірно, однак контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам.

При цьому з урахуванням норм статей 61 та 44 Податкового кодексу України саме на контролюючі органи покладається обов'язок контролювати правильність формування даних податкового обліку платників податків, у тому числі щодо правильності складення та достовірності первинних документів.

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Відповідна правова позиція відображена у Інформаційному листі Вищого адміністративного Суду України від 01.11.2011 № 1936/11/13-11.

Стаття 207 Господарського кодексу України встановлює, що господарське зобов'язання яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З аналізу змісту статті 20 Податкового кодексу України вбачається, що фіскальній службі  відповідно до покладених на неї функцій та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єкта господарювання.

У відповідності до положень ст. 55-1 Господарського кодексу України наявність перелічених у ній ознак фіктивності діяльності підприємства може бути лише підставою для звернення до Суду для визначення фіктивного характеру діяльності підприємства.

Тобто, законом не передбачена можливість визначення контролюючою установою правочину нікчемним або фіктивним характеру діяльності підприємства в цілому під час проведення перевірки суб’єкта господарювання на підставі припущень, що відповідні господарські операції проведені з певними контрагентами було здійснено без наміру створення правових наслідків.

Згідно інформаційного листа Вищого адміністративного Суду України №742/11/13-11 від 02.06.2011 року  при дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку. Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку.

При цьому, відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Як зазначено в Ухвалі Вищого Адміністративного Суду України від 19.11.2013 року у справі №  К/800/1821/13: «…податкове законодавство не ставить в залежнiсть податковий облiк (стан) певного платника податку вiд iнших осiб, вiд фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, вiд перебування постачальника за юридичною адресою, а також вiд його господарських та виробничих можливостей, оскiльки питання вiднесення певних сум податку на додану вартiсть до податкового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та не залежить вiд розрахункiв з бюджетом третiх осiб».

Окрему увагу вважаю з акцентувати на рішенні Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року по справі № К/9991/50772/12 яким було встановлений факт перевищення своїх службових повноважень фіскальним органом - податковою інспекцією в частині визнання недійсності (фіктивності) угоди, тільки на підставі свого рішення.

 Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність».

Враховуючи зазначене суд чітко констатував, що інший підхід потенційно буде виключно зловживанням, тобто надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є неправильним виходячи з загальних засад судочинства. (детальніше в моєму матеріалі «Эра «никчем» закончилась или недействительность сделки по решению (акту) налоговой инспекции» ).   

Крім того, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, зокрема у рішенні від 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року.

Верховний Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності, не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на здійснення господарської діяльності.

Вищенаведений висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п. 23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це не мало б.

Отже, Європейський суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.

Верховний суд України: електронні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оціночну вартість майна.

Адвокат Морозов Євген (Київ)

Верховний суд України підтвердив свою попередню правову позицію - електроні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оціночну вартість майна.

До цього висновку дійшов Верховний суд України у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16.

Зокрема суд вказав на те, що Порядок реалізації арештованого майна регулюється, зокрема, Законом № 606-XIV і Тимчасовим порядком.

Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що згідно з цим Законом підлягають примусовому виконанню.

Частиною 3 статті 62 Закону № 606-XIV передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.

Відповідно до пункту 1 розділу II Тимчасового поряду реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 58 Закону № 606-XIV.

Відповідно до частини 1 статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який провадить свою діяльність відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Частинами 2–4 статті 58 Закону № 606-XIV передбачено право сторін виконавчого провадження оскаржити результати оцінки майна та порядок їх оскарження до передачі майна на реалізацію.

У разі коли сторона виконавчого провадження не реалізувала своє право оскарження звіту суб’єкта оціночної діяльності у передбачений законом строк, цей звіт про оцінку майна набуває чинності та є підставою для реалізації майна з прилюдних торгів за початковою ціною, визначеною у звіті (частина 5 статті 58, частина 3 статті 62 Закону № 606-XIV, частина 2 статті 43 Закону України «Про іпотеку».  

Пунктом 1 Розділу V Тимчасового порядку визначено, що реалізація майна здійснюється шляхом проведення організатором електронних торгів. Передачею майна на реалізацію вважається момент внесення інформації про лот у систему електронних торгів. Вартість майна, переданого на реалізацію, є дійсною на період реалізації майна.

Разом із тим відповідно до частини 5 статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку звіт втрачає чинність і оцінка майна проводиться повторно.

Отже,  виходячи із системного аналізу наведених норм, звіт про оцінку майна є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів пройшло не більше шести місяців. Після збігу цього строку обов’язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна.

Проведення електронних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів.

Необхідно вказати, що вищевикладена постанова є аналогічною та відповідає судовій практиці прийнятій раніше.

Зокрема Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 1 жовтня 2014 року ухвалив постанову у справі № 6-147цс14, предметом якої був спір про визнання недійсними результатів прилюдних торгів та протоколу проведення прилюдних торгів із продажу нерухомого майна, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів.

В зазначеній постанові суд констатував, що проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який втратив чинність, є порушенням частини п’ятої статті 58 Закону України та підставою для визнання таких торгів недійсними.

До кінця 2012 року  правовою позицією Верховного суду України, як  касаційної інстанції,  вважалося те, що  в ЦПК, ГПК та ЗУ «Про виконавче провадження»  відсутні правові  норми, які б давали право боржнику звертатися з позовом про визнання публічних торгів недійсними, як і відсутні зазначення умов визнання їх такими.

У Тимчасовому положенні про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна  містяться лише норми визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися.

Згодом Верховний Суд України змінив своє бачення  вирішення  справ зазначеної категорії і висловив іншу правову позицію і вказав наступне.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у статтею 16 ЦК, згідно з пунктом 2 частини 2 якої одним із таких способів є визнання правочину недійсним.

Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами 1–3 та частинами 5, 6 статті 203 ЦК, зокрема, у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства (частина 1 статті 215 цього Кодексу).

Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити  чи мало місце порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Вказана вище правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12.

 Адвокат Морозов Євген (Київ)

Проценти за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії договору.

Адвокат Морозов Євген

В продовження теми депозитних відносин Клієнта з банківською установою, а також розкриття питання, щодо неповернення в передбачені депозитним договором строки вкладених Клієнтом в Банк коштів, пропоную Вашій увазі матеріал, який розкриває нижчевикладене питання, а саме: «Чи повинен Банк продовжувати нараховувати проценти за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору в разі його несвоєчасного повернення Банком і якщо так, то в якому розмірі та чи можна стягнути з Банку інфляційні витрати в порядку ст. 625 ЦК України»?

1. Відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

По-перше необхідно визначитись з поняттям «Банківський вклад» (депозит).

Отже, відповідно до п.п. 14.1.44. ст. 14 Податкового кодексу України ДЕПОЗИТ (ВКЛАД) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк або на вимогу та під процент на умовах видачі на першу вимогу або повернення зі спливом встановленого договором строку. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів - Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ - державним органом, визначеним законом;

БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД (ДЕПОЗИТ) (deposit) – угода, відповідно до якої одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що наді­йшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. слово «депозит» походить від лат. depositum – переданий на зберігання. (сайт Національного Банку України).

Таким чином, відповідаючи на вищевказане питання, необхідно звернутися до відповідної судової практики, що склалася в Україні по цим суспільно – значущим відносинам.

І  на допомогу в цьому питанні нам приходить Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 висловив відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року.

Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії.

Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії».

Отже, на думку вищої судової ланки України, до правовідносин щодо користування грошовим вкладом, у разі неналежного виконання зобов’язань за договором банківського вкладу (депозиту)  після закінчення його терміну дії, необхідно застосовувати ст. 1070 ЦК України, ч. 2 якої передбачає, що проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Тобто, в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт, для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.

2. Відносно інфляційних витрати в порядку ст. 625 ЦК України.

Разом з тим, всім нам відомо, що «гроші повинні працювати», а отже якщо банк своєчасно не повертає вклад (депозит) Клієнта, то кошти знецінюються.

Згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Таким чином, враховуючи вищевикладене, Клієнт має цілком законні підстави звертатися з позовною заявою до Банківської установи стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України).

Адже, ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Викладені обставини цілком узгоджуються із судовою практикою, зокрема Правовим висновком  зробленим Верховним судом України при розгляді справи № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року.

І на останок – практика ЄСПЛ:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».

Адвокат Морозов Євген