Адвокат Морозов:
Чи
передбачена Законом можливість визнання фіскальним органом правочину нікчемним
або фіктивним, на підставі припущень, що відповідні господарські операції платника
податків, були здійснені без наміру
створення правових наслідків?
У
відповідності до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу
України встановлено презумпцію правомірності рішень платника податку, яка
полягає в тому, що в разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового
акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних
нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав
та обов'язків платників податків, застосуванню підлягає закон, який трактується
на користь платника податку.
Зазначена
норма поширюється також і на кваліфікацію господарських операцій з метою
формування платником податків витрат для визначення об'єкта оподаткування
податком на прибуток та/або податкового кредиту з податку на додану вартість.
За змістом указаної норми відповідні витрати і податковий кредит вважаються
сформованими платником податків правомірно, однак контролюючий орган не
позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності
задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому
обліку фактичним обставинам.
При
цьому з урахуванням норм статей 61 та 44 Податкового кодексу України саме на
контролюючі органи покладається обов'язок контролювати правильність формування
даних податкового обліку платників податків, у тому числі щодо правильності
складення та достовірності первинних документів.
Умовою
для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та
суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При
цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є
посадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слід
установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення
протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел
виник, тощо.
Відповідна правова позиція відображена у
Інформаційному листі Вищого адміністративного Суду України від 01.11.2011 №
1936/11/13-11.
Стаття 207 Господарського кодексу України встановлює, що
господарське зобов'язання яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з
метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено
учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської
компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із
сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю
або в частині.
З
аналізу змісту статті 20 Податкового кодексу України вбачається, що фіскальній
службі відповідно до покладених на неї функцій
та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності
суб'єкта господарювання.
У
відповідності до положень ст. 55-1 Господарського кодексу України наявність
перелічених у ній ознак фіктивності діяльності підприємства може бути лише
підставою для звернення до Суду для визначення фіктивного характеру діяльності
підприємства.
Тобто,
законом не передбачена можливість визначення контролюючою установою правочину
нікчемним або фіктивним характеру діяльності підприємства в цілому під час проведення
перевірки суб’єкта господарювання на підставі припущень, що відповідні
господарські операції проведені з певними контрагентами було здійснено без
наміру створення правових наслідків.
Згідно інформаційного листа Вищого адміністративного Суду України №742/11/13-11
від 02.06.2011 року при дослідженні факту здійснення
господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між
учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.
Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових
зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які
укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких
декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу
платником податку.
При цьому, відносини між
учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають
безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції,
вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його
безпосереднім контрагентом.
Як зазначено в Ухвалі Вищого
Адміністративного Суду України від 19.11.2013 року у справі № К/800/1821/13: «…податкове
законодавство не ставить в залежнiсть податковий облiк (стан) певного платника
податку вiд iнших осiб, вiд фактичної сплати контрагентом податку до бюджету,
вiд перебування постачальника за юридичною адресою, а також вiд його
господарських та виробничих можливостей,
оскiльки питання вiднесення певних сум податку на додану вартiсть до
податкового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та не
залежить вiд розрахункiв з бюджетом третiх осiб».
Окрему
увагу вважаю з акцентувати на рішенні Вищого адміністративного суду України від
14.11.2012 року по справі № К/9991/50772/12 яким було встановлений
факт перевищення своїх службових повноважень фіскальним органом - податковою
інспекцією в частині визнання недійсності (фіктивності) угоди, тільки на
підставі свого рішення.
Крім того, відповідно до постанови Пленуму
Верховного Суду України N 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на
наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає
розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися
окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому
випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність
правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності
правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного
правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності
правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Таким чином,
навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право
лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів,
отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам
держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність».
Враховуючи зазначене суд чітко констатував, що інший підхід потенційно буде виключно
зловживанням, тобто надасть можливість посадовим особам державних органів на
власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без
звернення до суду, що не є неправильним виходячи з загальних засад судочинства.
(детальніше в моєму матеріалі «Эра «никчем» закончилась или недействительность сделки по решению (акту) налоговой инспекции» ).
Крім
того, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення
протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказував
Європейський суд з прав людини, зокрема у рішенні від 9 січня 2007 року у
рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у
постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року.
Верховний
Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності,
не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим
більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на
здійснення господарської діяльності.
Вищенаведений
висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від
18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п.
23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення
податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника
ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб
стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд,
прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це
не мало б.
Отже, Європейський
суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності
платника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнавати
негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.
Немає коментарів:
Дописати коментар