Щомісячна комісія за обслуговування кредиту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова (не)можливість стягнення заборгованості щомісячної комісії за обслуговування кредиту

12 червня  2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/11290/21, провадження № 61-8534св23 (ЄДРСРУ № 119710355) досліджував питання щодо правової (не)можливість стягнення заборгованості щомісячної комісії за обслуговування кредиту.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 31.29 постанови від 13 липня  2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) зазначила, що «комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

У постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21 (провадження № 61-4202сво22) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив висновок про те, що «якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Стосовно способів судового захисту

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним в силу закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-80гс20).

Отже, позовні вимоги про визнання нікчемними цих положень кредитного договору не підлягають задоволенню, у зв`язку із обранням неналежного способу захисту порушеного права.

Згідно зі статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Зобов`язання відповідача здійснити перерахунок заборгованості з огляду на встановлення незаконності нарахування щомісячної комісії за обслуговування кредиту, унеможливить стягнення з позивачки цієї суми заборгованості, а також зобов`язує банк переглянути виконання  зобов`язань за цим договором, а в разі внесення коштів в більшому розмірі - повернути їх позивачці, що забезпечує захист її інтересу у правовій визначеності.

Схожі за змістом висновки зробив Верховний Суд у постановах від 31 січня 2024 року у справ № 450/126/20  (ЄДРСРУ № 117056464) та від 09 лютого 2024 року у справі  № 337/3703/22.

У постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 759/20374/20 (провадження № 61-4425св22) вказано, що: «тлумачення пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України дозволяє стверджувати, що відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права.

Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (стаття 519 ЦК України).

Аналіз вказаних норм свідчить, що дійсність вимоги (суб`єктивного права) означає належність первісному кредитору того чи іншого суб`єктивного права та відсутності законодавчих або договірних заборон (обмежень) на його відступлення. У разі, зокрема, коли право вимоги не виникло (наприклад у разі нікчемності чи недійсності договору), то така вимога не переходить від первісного до нового кредитора. Тобто, відступлення права вимоги (цесія) в такому випадку не має розпорядчого ефекту. Проте це не зумовлює недійсність договору між первісним кредитором та новим кредитором, тому що правовим наслідком відсутності критеріїв дійсності права вимоги є цивільно-правова відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором».

Належним відповідачем за позовом боржника про застосування наслідків нікчемності правочину в частині комісії (зокрема, проведення перерахунку заборгованості по договору, чи стягнення коштів сплаченої комісії), є особа, якій належить право вимоги за цим договором - кредитор, а у випадку заміни кредитора - новий кредитор; позовна вимога про стягнення сплаченої комісійної винагороди пред`явлена до неналежного відповідача (попередній кредитор), тому у задоволенні вказаної позовної вимоги належить відмовити із зазначеної підстави.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення та вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше ніж один раз на місяць.

Отже, боржник за договором споживчого кредитування може один раз на місяць безоплатно отримувати від банку інформацію про стан кредитної заборгованості, а тому кредитор не має права передбачати в умовах договору щомісячну плату за такі послуги.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зазначення  в рішенні суду про нарахування відсотків та пені до моменту його виконання»
 

 

 

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, грошове зобов’язання, стягнення заборгованості, Іноземна валюта, курсова різниця,  національний банк України, судова практика, судебная практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відчуження об`єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість відчуження об`єктів нерухомого майна окремо без земельної ділянки на якій вони розташовані, з мотивів суспільної необхідності

07 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 851/15/19, адміністративне провадження №А/990/13/23 (ЄДРСРУ № 112672094) досліджував питання щодо можливості відчуження об`єктів нерухомого майна окремо без заявлення вимог стосовно відчуження земельної ділянки, на якій вони розташовані, з мотивів суспільної необхідності.

Аналогічне питання вже було предметом дослідження у Верховному Суді під час апеляційного перегляду справ зазначеної категорії й висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постанові від 17.08.2021 у справі №851/19/19.

У вищевказаній постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, проаналізувавши положення норм Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», які також наведені й у розділі ІV цієї постанови, дійшов висновку про те, що порядок, який визначає цей Закон, регламентує саме механізм відчуження земельної ділянки (її частини), а визначена ним процедура відчуження житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень є можливою лише у разі коли такі об`єкти нерухомості розміщені на земельній ділянці, що знаходиться у приватній власності юридичних чи фізичних осіб.

Верховний Суд також констатував, що у цьому Законі відсутні положення, які б регулювали правовідносини щодо окремого відчуження для суспільних потреб житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, а відтак вимоги про примусове відчуження житла з мотивів суспільної необхідності можуть бути задоволені лише одночасно із вимогою щодо відчуження відповідної земельної ділянки. Наголошено, що аналогічний порядок закріплений і в нормах статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України.

Такий висновок викладався Верховним Судом й у постановах від 23.10.2018 у справі №876/2/17, від 20.04.2021 у справах №850/8/20 та №850/3/19.

ВИСНОВОК: Вимога позову стосовно відчуження об`єкта нерухомого майна у комунальну власність з мотивів суспільної необхідності не може бути заявлена окремо від вимоги про відчуження земельної ділянки, на якій це майно розташоване, а об`єктом відчуження з мотивів, зокрема, суспільної необхідності можуть бути, у тому числі, лише ті нежитлові будівлі та споруди, які розміщенні на земельних ділянках виключно приватної форми власності й тільки у випадку, якщо одночасно порушується питання про відчуження саме цих земельних ділянок.

 

Матеріал по темі: «Суспільна необхідність у примусовому відчуженні ЧАСТИНИ земельної ділянки»

 

 

Теги: відчуження майна, суспільна необхідність, нерухомість, земельна ділянка, примусове відчуження, захист власності, знесення, позов міськради, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Докази укладання договору банківського вкладу (депозиту)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведеність в суді факту укладення між сторонами договору банківського вкладу (депозиту)

31 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/2100/20, провадження № 61-2356св23 (ЄДРСРУ № 111251105) досліджував питання щодо доказів та доведеності в суді укладання договору банківського вкладу (депозиту).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору.

Згідно з статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК України), якщо інше не встановлено главою 71 ЦК України або не випливає із суті договору банківського вкладу (частина третя статті 1058 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (пункт 1.4. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516 (далі - Положення № 516).

За правилами пунктів 1.9, 1.10. Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492), договір банківського рахунку та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі. Один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов`язаний надати клієнту під підпис. Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.

Пунктом 10.6. Інструкції № 492 передбачено порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, якщо фізична особа (у тому числі - неповнолітня особа) вже має в цьому банку рахунок, цей клієнт ідентифікований банком і сформована справа з юридичного оформлення рахунку, тоді відкриття вкладного (депозитного) рахунку здійснюється на підставі договору банківського вкладу за умови пред`явлення цією фізичною особою паспорта або іншого документа, що посвідчує особу.

За пунктом 10.12. Інструкції № 492 грошові кошти на вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи можуть бути внесені вкладником готівкою, перераховані з іншого власного вкладного (депозитного) або поточного рахунку. Після закінчення строку або настання інших обставин, визначених законодавством України чи договором банківського вкладу, кошти з вкладного (депозитного) рахунку повертаються вкладнику шляхом видачі готівкою або в безготівковій формі на зазначений у договорі рахунок вкладника для повернення коштів чи за заявою вкладника на інший його рахунок.

Аналіз викладених норм права дозволяє зробити висновок, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.

Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1286цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-109цс17, Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 463/3144/15-ц (провадження № 61-41823св18).

Окремо слід відмітити, що квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі (22 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/110/21, провадження № 61-12028 св 22 (ЄДРСРУ № 109747561)).

Також Верховний Суд України у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), на яку посилався відповідач у касаційній скарзі, зазначили, що за змістом частини першої статті 1058 ЦК України договір банківського вкладу є реальним договором, тобто вважається укладеним у разі прийняття банком від вкладника або від третьої особи на користь вкладника грошової суми. Такі дії вкладника чи третьої особи в його інтересах є обов`язковою умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника з`являється право вимагати від банку повернення суми вкладу та виплати відсотків на неї, а у банку - відповідні обов`язки. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) та банку (боржника).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначила, що суди повинні у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору (пункт 40).

Банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом (частина друга статті 1068 ЦК України).

Грошові кошти в національній та іноземній валютах або банківські метали, залучені від юридичних і фізичних осіб, обліковуються банками на відповідних рахунках, відкриття яких здійснюється банком на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту) або договору банківського рахунку та інших документів відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України з питань відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті (пункт 2.1. глави 2 Положення № 516).

Отже, відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов`язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами письмової форми відповідного договору банківського вкладу (депозиту).

Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у пункті 46 постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

ВИСНОВОК: Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором, який вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу), та який підлягає виконанню банком.

 

Матеріал по темі: «Стягнення пені після розірвання договору банківського вкладу»

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

Момент набуття права власності на транспортний засіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах не впливає на набуття особою права власності на нього

05 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 911/1278/20, провадження № 12-33гс22 (ЄДРСРУ № 110208958) досліджувала питання щодо моменту набуття права власності на транспортний засіб.

За частиною другою статті 41 Основного Закону України «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом». Конституційний Суд України в цьому контексті зазначав: «Посутнє тлумачення … приписів Основного Закону України дозволяє стверджувати, що юридичні інститути будь-якої країни конституційної демократії не є підґрунтям для набуття права власності або права добросовісного володіння внаслідок злочинної або іншої протиправної діяльності, оскільки подібне унормування суспільних відносин суперечило би конституційному ладу, порушувало би публічний порядок та права власників і добросовісних володільців, які є потерпілими від такої діяльності» (Рішення КС України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законними межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними (Рішення КС України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021).

Відповідно до приписів статті 328 ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти або правовідносини. Традиційно підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Розглядаючи спори про захист права власності, набутого у похідний спосіб, судам необхідно враховувати імовірність наявності прав на відповідне майно в інших осіб.

Відповідно до Цивільного Кодексу України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), переробка речі (стаття 332 ЦК України), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України) та інші.

Найбільш поширеними похідними способами набуття права власності юридичними особами є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України) та внаслідок правонаступництва (стаття 107 ЦК України). У похідних способах набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності на це майно прав інших осіб - невласників, наприклад, іпотекодержателя, заставодержателя, орендаря, іншого суб`єкта обмеженого речового права. Ці права зазвичай не повинні втрачатися при зміні власника речі, яка переходить до нового власника, маючи обтяження. Фактично діє правило римського права: «nemopotest pluraiura inrem» - «ніхто не може передати іншому більше прав на річ, ніж має сам».

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 319 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України). На відміну від нерухомого майна, ЦК України не передбачено переходу права власності на рухоме майно за наслідком державної реєстрації переходу права на підставі правочину, навіть якщо реєстрація рухомого майна є обов`язковою виходячи з нормативного регулювання (частина четверта статті 334 ЦК України).

Відповідно до статті 34 Закону № 3353-XII державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення.

Отже, правове регулювання відносин, пов`язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі загальних положень ЦК України про перехід права власності за договором, спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Закону № 3353-XII та прийнятих на його виконання нормативних актів відповідних органів, що регламентують порядок державної реєстрації окремих видів транспортних засобів.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 8 від 06 січня 2010 року затверджено Порядок відомчої реєстрації та ведення обліку великотоннажних та інших технологічних транспортних засобів. Відомчу реєстрацію та облік транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, зокрема великотоннажних транспортних засобів та інших технологічних транспортних засобів, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони праці - Державна служба України з питань праці в особі його територіальних органів (пункт 1 Порядку). Юридичні і фізичні особи, інші особи, які є власниками технологічних транспортних засобів чи використовують їх на законних підставах, або уповноважені ними особи (власники) зобов`язані зареєструвати зазначені транспортні засоби протягом 10 днів після придбання або виникнення інших законних прав на їх використання, у тому числі у разі тимчасового ввезення на територію України. У такий же строк власники зобов`язані перереєструвати технологічні транспортні засоби у разі настання обставин, у зв`язку з якими виникла потреба у внесенні змін у реєстраційні документи (пункт 6 Порядку № 8). Технологічний транспортний засіб, що належить юридичній особі, реєструється за місцем реєстрації органу управління юридичної особи. Допускається реєстрація технологічного транспорту за місцем його експлуатації, у тому числі того, що перебуває у постійному користуванні або оренді юридичної чи фізичної особи (пункт 7 Порядку № 8). Експлуатація незареєстрованих технологічних транспортних засобів забороняється (пункт 8 Порядку № 8).

Отже, як положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Порушення приписів про державну реєстрацію великотоннажного та технологічного транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном). Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статтей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.

Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з подібним висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 278/3640/18 (провадження № 61-11481св20), в якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК України та статті 34 Закону України «Про дорожній рух», суд зазначив: «…правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує». Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону № 3353-XII викладено Верховним Судом також у постановах від 13 грудня 2018 року у справі № 910/11266/17, від 21 травня 2019 року у справі № 912/1426/18 та від 30 липня 2019 року у справі № 905/1053/18.

Нездійснення реєстрації (державної та/або відомчої) транспортного засобу не є підставою для оспорювання права власності набувача, зокрема за договором.

ВИСНОВОК: Правовий аналіз вказаних норм права свідчить про те, що застосовуючи положення статей 334 ЦК України та статті 34 Закону України «Про дорожній рух», слід вважати, що реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах не впливає на набуття особою права власності на нього.

Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону України «Про дорожній рух» викладено Верховним Судом також у постанові від 01.11.2022 у справі №911/1278/20.

 

P.s. З огляду на зазначене можна зробити і протилежний висновок: «реєстрація транспортного засобу й внесення відомостей про автомобіль та його власника до Єдиного державного реєстру МВС, як самостійний документ не підтверджує право власності особи».

 

Матеріал по темі: «Момент виникнення у особи права власності на транспортний засіб»

 

#реєстрація_авто, #мрео, #покупка_автомобіля, #письмовий_договір, #момент_реєстрації, #документи_на_авто, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

Докази укладання договору банківського вкладу (депозит)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Достатності та належність доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит)

22 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/110/21, провадження № 61-12028 св 22 (ЄДРСРУ № 109747561) досліджував питання щодо достатності доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК України), якщо інше не встановлено главою 71 ЦК України або не випливає із суті договору банківського вкладу (частина третя статті 1058 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

• договором банківського рахунку;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами  у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (пункт 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516).

Ощадна книжка - документ, що підтверджує укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки в банк (ст. 1064 ЦК України).

Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав (ст. 1065 ЦК України).

За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Отже, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року в справі № 6-149 цс 13 та від 29 жовтня 2014 року № 6-118 цс 14, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-997 цс 16, а також  у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16 (провадження № 14-64 цс 19).

При цьому саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, провадження № 14-90цс19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, провадження № 14-703цс19, та від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21), не знайшовши підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, наголосила, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 лютого 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-677св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження  № 61-21029св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-40082св18), 03 жовтня 2019 року у справі № 127/11222/16,  від 14 листопада 2019 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження № 61-6196св19), від 03 червня 2020 року  у справі № 752/7208/15-ц (провадження № 61-14740св19),  від 19 лютого 2020 року у справі № 201/15704/15.

 

Матеріал по темі: «Письмова форма договору банківського вкладу (депозиту)»

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов