Податковий борг або стягнення узгоджених податкових зобов'язань

Адвокат Морозов (судебная защита)

Податковий борг або стягнення узгоджених та несплачених податкових зобов'язань. 

Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Кодексу податковий борг – сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

В силу пп. 14.1.137 п. 14.1 статті 14 ПК України, орган стягнення - державний орган, уповноважений здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах повноважень, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до підпункту 14.1.39 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, «грошове зобов'язання платника податків» - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов'язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Згідно з п. 41.2 статті 41 ПК України, органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень.

Контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини (пп. 20.1.34 п. 20.1. статті 20 ПК України).

Пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 статті 59 Податкового кодексу України у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення. У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

Відповідно до п. 95.1 статті 95 ПК України, контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини (п. 95.3 статті 95 ПК України).

ВАЖЛИВО: Необхідно пам’ятати, що пункт 95.5 статті 95 ПКУ було доповнено абзацами другим - шостим такого змісту: «У разі якщо податковий борг виник у результаті несплати грошового зобов'язання та/або пені, визначених платником податків у податковій декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу в установлені цим Кодексом строки, стягнення коштів за рахунок готівки, що належить такому платнику податків, та/або коштів з рахунків такого платника у банках здійснюється за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу без звернення до суду, за умови якщо такий податковий борг перевищує 5 мільйонів гривень та не сплачується протягом 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку його сплати, та відсутні зобов'язання держави щодо повернення такому платнику податків помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов'язань.

У таких випадках:

– рішення про стягнення коштів з рахунків такого платника податків у банках є вимогою стягувача до боржника, що підлягає негайному та обов'язковому виконанню шляхом ініціювання переказу у платіжній системі за правилами відповідної платіжної системи;

– рішення про стягнення готівкових коштів вручається такому платнику податків і є підставою для стягнення.

Стягнення готівкових коштів здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

(!!!) Отже, починаючи з 01.01.2017 року повноваження контролюючих органів у частині стягнення податкового боргу збільшилися.

Більше того, у відповідності до наказу Мінфіну України від 16.06.2017 р. № 585 «Про затвердження Порядку використання дебіторської заборгованості та/або майна юридичної особи як джерел погашення податкового боргу платника податків та/або відокремленого підрозділу юридичної особи», у разі якщо у платника недостатньо коштів для погашення податкового боргу, контролюючий орган визначає дебіторську заборгованість платника податків, строк погашення якої настав, джерелом погашення податкового боргу такого платника податків.

У разі відмови платника податків, що має податковий борг, від укладання з контролюючим органом договору щодо переведення права вимоги дебіторської заборгованості такий контролюючий орган звертається до суду щодо зобов'язання платника податків укласти зазначений договір.

На контролюючий орган як орган стягнення можуть переводитися всі види дебіторської заборгованості, а саме: а) дебіторська заборгованість за товари (роботи, послуги); б) дебіторська заборгованість, пов'язана із підзвітними особами; в) дебіторська заборгованість працівників, акціонерів перед підприємством; г) дебіторська заборгованість за претензіями; д) інші види дебіторської заборгованості.

І на останок… пунктом 100.11 ст. 100 Податкового кодексу України  визначено: якщо сума грошового зобов’язання чи податкового боргу, заявлена до розстрочення, відстрочення, становить 1 млн гривень і більше, розстрочення, відстрочення надається лише за умови передачі та перебування у податковій заставі майна платника податків, балансова вартість якого дорівнює або перевищує заявлену до розстрочення, відстрочення суму грошового зобов’язання.

Між тим,  в світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Матеріал по темі: «Строк давності при стягнені коштів за податковим боргом» 

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, податковий борг, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, стягнення узгоджених податкових зобов'язань, судебная защита, Адвокат Морозов

Підставою для прийняття ППР є проведення перевірки платника податку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень, у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, є обов’язкове здійснення перевірки платника податку.

Виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями.

За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена.

Суб’єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді.

ВАЖЛИВО: Здійснення перевірки є необхідною передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.

Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення в зв'язку допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Водночас, у разі визнання перевірки протиправною з процедурних підстав, така перевірка відсутня як юридичний факт, а отже, контролюючий орган не позбавлений повноважень провести нову перевірку будь-якого виду, але вже за належною процедурою.

Такий підхід узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладений у постанові від 27.01.2015 року у справі № 21-425а14 (№ в ЄДРСРУ 43075087), Постанові ВСУ від 09.02.2016 року по справі № 826/5689/13-а (№ в ЄДРСРУ 56676702) та № 21-2749а15 від 16.02.2016 р. у якому, серед іншого, вказано що суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді і у такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування, а також, що  невиконання вимог пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 та п. 79.2 ст. 79 Податкового кодексу України щодо порядку призначення та власне процедури проведення перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. При цьому право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої перевірки.

Окрім того, незважаючи на проголошену підпунктом 79.3 статті 79 ПК необов’язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК (Ухвала ВАСУ від 29.11.2016 року по справі № 822/3599/15 (№ в ЄДРСРУ 63058658).

Більше того, фактичне проведення контролюючим органом невиїзної перевірки платника податку, при цьому оформлення результатів такої перевірки актом про результати проведення виїзної перевірки є правовою підставою для визнання результатів такої перевірки недійсними (Ухвала ВАСУ від 09.11.2016 року по справі № 814/4281/13-а (№ в ЄДРСРУ 62592890).

ВИСНОВОК: Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України одноголосно стверджує, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку, а Вищий адміністративний суд України доповнюю вказану правову позицію тим, що за відсутності проведеної перевірки, як юридичного факту,  у контролюючого органу відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат МорозовТекст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Результати невиїзної перевірки оформлені актом виїзної є недійсними

Адвокат Морозов (судебная защита)

Фактичне проведення контролюючим органом невиїзної перевірки платника податку, при цьому оформлення результатів такої перевірки актом про результати проведення виїзної перевірки є правовою підставою для визнання результатів такої перевірки недійсними.

Відповідно до положень підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, а також отриманих в установленому законодавством порядку органом державної податкової служби документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні органу державної податкової служби.

Документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин, зокрема, згідно підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України, у разі, якщо за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Особливості регулювання проведення документальної невиїзної перевірки, встановлені статтею 79 ПК, не виключають необхідності дотримання загальних вимог до наявності підстав та порядку проведення документальних позапланових перевірок.

Як зазначено у пункті 79.1 зазначеної вище статті, документальна невиїзна перевірка здійснюється, зокрема, у разі прийняття керівником органу державної податкової служби рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу.

ВАЖЛИВО: Таким чином, з наведеної норми вбачається, що виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями.

За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена (Ухвала ВАСУ від 09.11.2016 року по справі № 814/4281/13-а (№ в ЄДРСРУ 62592890).

ВАЖЛИВО: Суб’єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді.

У такому спорі суб’єкт владних повноважень зобов’язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб’єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.

За правилами пункту 79.2 статті 79 ПК документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

ВАЖЛИВО: Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої. Реалізація такого права за відсутності обов’язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.

Окрім того, незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 ПК необов’язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках справи № 21-2749а15 від 16.02.2016 р. та від 09.02.2016 року по справі № 21-5864а15 прийшла до наступних висновків: аналізованими нормами ПК, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних.

Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14).

Таким чином, якщо фактично контролюючим органом проведено невиїзну перевірку платника податків, при цьому результати такої перевірки оформлено актом про результати проведення виїзної перевірки останнього, то є всі правові підстави для визнання результатів такої перевірки недійсними.

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Строк давності при стягнені коштів за податковим боргом

Адвокат Морозов (судебная защита)

Листом Вищого адміністративного суду України від 22.04.2011 р. №  571/11/13-11 на доповнення до Інформаційного листа від 2 лютого 2011  року N  149/11/13-11 передбачено, що відповідно  до  частини  першої   статті   183-3   Кодексу адміністративного  судочинства України, шляхом внесення подання податкового  органу   може   бути   ініційовано   розгляд в адміністративному   суді    питання    про   стягнення   коштів за податковим боргом. (п. 1 Листа ВАСУ).

ВАЖЛИВО: В свою чергу відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг це сума грошового зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності),самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

В свою чергу, порядок реалізації права органу державної податкової служби на звернення до суду з позовом про стягнення податкового боргу визначено ст. 95 Податкового кодексу України.

Зокрема, відповідно до п. 95.1 ст. 95 ПК України орган державної податкової служби здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

У п. 95.3 ст. 95  ПК України зазначено, що стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання органам державної податкової служби, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

ВАЖЛИВО: Стягнення коштів і продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги (п. 95.2 ст. 95 цього Кодексу).

Отже, право на стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу виникає у контролюючого органу на наступний день після закінчення 60 днів з дня надіслання платникові податків податкової вимоги.

Згідно пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України у разі визначення грошового зобов’язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1, 54.3.2, 54.3.4 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов’язаний сплатити нараховану суму грошового зобов’язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

Відповідно до підпункту 19-1.1.22 пункту 19.1 статті 19 Податкового кодексу України контролюючі органи здійснюють погашення податкового боргу, стягнення своєчасно не нарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Пунктом 87.11 статті 87 Податкового кодексу України визначено, що орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи. Стягнення податкового боргу за рішенням суду здійснюється державною виконавчою службою відповідно до закону про виконавче провадження.

ВАЖЛИВО: Згідно положень пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податковим кодексом України передбачено також і положення щодо списання податкового боргу, яке врегульовано наступним чином.

Так, відповідно до пункту 101.1 статті 101 Податкового кодексу України списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

ВАЖЛИВО: Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.

Пунктом 102.1 статті 102 Податкового кодексу України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Таким чином, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу, в тому у числі й винесення податкової вимоги.

Необхідно пам’ятати, що оскарження платником податків до суду суми податкового зобов'язання, узгодженого в апеляційному порядку, поза межами строку сплати такого податкового зобов'язання не надає відповідному податковому зобов'язанню статусу неузгодженого.

Разом із тим,  у разі позитивного вирішення  справи  на користь  платника  податків  відповідні  податкові повідомлення та вимоги вважаються  відкликаними. (п. 2 Листа Вищого адміністративного суду  України від 28 вересня 2009 року № 1275/10/13-09.

Наведені норми Податкового кодексу України є такими, що кореспондуються та визначають строк стягнення податкового зобов'язання протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Отже, факт виникнення податкового боргу залежить від статусу узгодження сум грошового зобов'язання (Ухвала ВАСУ від 15.02.2016 року по справі № 820/10352/14 (№ в ЄДРСРУ 56251900).

Стосовно строку давності необхідно відмітити, що відповідно до п. 102.1 ст. 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації або виконання податкових зобов’язань.

ВАЖЛИВО:  якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Наприкінці необхідно вказати, що Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 р. по справі № К/800/34123/15, в ЄДРСРУ № 62019873 передбачено, що відповідно до частин 2 та 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався. В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

Більше того, в  світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення «Бендерський проти України», відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Читай також: «Зарахування коштів органами ДФС при наявності податкового боргу».

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, податковий борг, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Фіскальні спори: негайне та примусове стягнення податкових штрафів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практика Європейського суду з прав людини щодо захисту платника податку при стягненні з останнього податкових штрафів та/або пені.

Лист ДФС від 05.10.2015р. № 21051/6/99-99-19-02-02-15 вказує, що неустойка (штраф, пеня) – грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (п. 1 ст. 549 Господарського кодексу України (далі – ГКУ).

Водночас неустойка (штраф, пеня) – це штрафна (господарська) санкція у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (п. 1 ст. 230 ГКУ).

Залежно від порядку розрахунку неустойки визначено два її підвиди:

1) штраф, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання;

2) пеня, що розраховується у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання, за кожен день прострочення виконання ((пп. 2 – 3 ст. 549 ГКУ).

Отже, понесені витрати у вигляді визнаних платником податку штрафів, пені, неустойки за порушення правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання беруть участь при визначенні фінансового результату до оподаткування відповідно до правил бухгалтерського обліку без подальшого його коригування на такі витрати.

В свою чергу п.п.14.1.162 Податкового кодексу України визначено, що пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки, а відповідно до ст.111 Кодексу, пеня є одним з видів фінансової відповідальності, які застосовуються за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.                             

У податковому праві пеня виконує стимулюючу та компенсаційну функції. 

Стимулююча функція реалізується шляхом покладення додаткових майнових обтяжень на платників податків у разі порушення ними терміну виконання податкового обов'язку.

Компенсаційна функція пені зумовлена необхідністю відновленням порушених майнових інтересів держави та органів місцевого самоврядування у зв'язку з несвоєчасним надходженням коштів до бюджету. Особливість компенсаційної функції пені як правової категорії полягає в тому, що вона є джерелом додаткових надходжень публічних грошових фондів.

Саме тому в податкових правовідносинах пеня має подвійну правову природу: по-перше, вона є способом забезпечення обов'язку зі сплати податків і зборів, а по-друге, є санкцією за порушення терміну сплати податків і зборів.

Згідно із пунктом 129.3 статті 129 Кодексу нарахування пені на суми податкового боргу закінчується:

• у день зарахування коштів на відповідний рахунок Державного казначейства України та/або в інших випадках погашення податкового боргу;
• у день проведення взаєморозрахунків непогашених зустрічних грошових зобов’язань відповідного бюджету перед таким платником податків;
• у день запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів (при винесенні відповідної ухвали суду у справі про банкрутство або прийнятті відповідного рішення Національним банком України);
• при прийнятті рішення щодо скасування або списання суми податкового боргу (його частини).

Законом України від 17 липня 2015 року № 655-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо зменшення податкового тиску на платників податків» (далі – Закон № 655) внесено зміни до статті 129 Кодексу, які набрали чинності з 01.09.2015. Так, після закінчення встановлених п. 57.1 статті 57 Кодексу строків погашення узгодженого грошового зобов’язання на суму податкового боргу нараховується пеня. Кодексом із змінами, внесеними Законом № 655, передбачено, що нарахування пені розпочинається при самостійному нарахуванні суми грошового зобов’язання платником податків – після спливу 90 днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов’язання, визначеного Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 визначено, що положення частини першої ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Згідно із загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Однак це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб та громадян України так як і таких що здійснюють підприємницьку діяльність. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Відповідно до норм податкового законодавства, а саме п. 58.1 ст. 58 та 59.1 ст. 59 ПК України способом та формою застосування штрафів та/або пені є податкове повідомлення – рішення або податкова вимога, які контролюючий орган надсилає (вручає) платнику.

Стосовно строку давності необхідно вказати, що відповідно до п. 102.1 ст. 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації або виконання податкових зобов’язань.

ВАЖЛИВО:  якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Пунктом 8 ч. 1 ст. 3 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Згідно з ч.1 ст. 6 КАС України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За змістом ч.1 ст. 55 Конституції України, п.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 2512.1997р. будь-яка особа має право звернутись до суду, якщо її права порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Під час розгляду справи суд встановлює факт або обставини, що би свідчили (не свідчили) про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача.

Термін «адміністративний акт» згідно з Резолюцією РЄ (77) 31 означає будь-який окремий захід або прийняте рішення, що за своїм характером безпосередньо впливають на права або інтереси як фізичних осіб, так і юридичних, у процесі здійснення публічної влади.

Кожен, чиї права та свободи, викладені у ЄКПЛ, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, не дивлячись на те, що таке порушення здійснюється офіційними особами (ст. 13 Конвенції).

ВАЖЛИВО: У випадку, коли виконання оспорюваного акта вже розпочалося, ефективність права доступу має передбачати можливість заявника вимагати припинення чи попередження його негайного виконання, а у випадку відхилення такої вимоги - проведення судового процесу із ретельністю, що вимагають наявні обставини (рішення ЄСПЛ «Яношевич проти Швеції» (Janosevic v. Sweden) (заява № 34619/97) і«Компанія "Вестберґа Таксі Актіеболаґ" та Вулич проти Швеції»(Västberga Taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden) (№ 36985/97).

У вказаному вище рішенні заявники оспорювали визначені податковими органами розміри оподаткування і звернулися з апеляціями до адміністративних судів, оскільки суми визначених податків і штрафів були чималими і підлягали сплаті в негайному порядку, заявники звернулися з проханням відстрочити сплату цих сум, доки не буде ухвалено рішення стосовно їхніх апеляцій. Податкове управління та адміністративні суди відхилили це прохання, оскільки заявники не змогли надати як забезпечення банківську гарантію.

ВАЖЛИВО: ЄСПЛ зауважив, що зважаючи на те, що дострокове примусове стягнення податкових штрафів може мати серйозні наслідки для даної особи і може негативно відбитися на її захисті в подальшому судовому провадженні, держава зобов'язана забезпечити справедливу рівновагу між залученими інтересами, особливо якщо до винесення судом ухвали стосовно обов'язку сплати таких штрафів останні вже було стягнуто в примусовому порядку.

Фінансові інтереси держави не можуть самі по собі виправдати негайне примусове стягнення податкових штрафів, оскільки, на відміну від самих податків, вони не є джерелом доходу держави, а призначені для справляння тиску на платників податків з метою примусити їх виконувати свої зобов'язання згідно з податковими законами, а також для покарання порушників.

З урахуванням викладеного вбачається, що найбільш доцільним або ефективним  методом оскарження є як адміністративний (інстанційний) так і судовий метод оскарження, який потрібно застосовувати з відповідним клопотанням щодо зупиненням дії податкової вимоги, а в разі якщо формою застосування є податкове повідомлення – рішення, то зобов’язання буде вважатися неузгодженим на весь час його оскарження (до набрання судовим рішенням законної сили).

Теги: податкова вимога, податкове повідомлення – рішення, пеня, штраф, адміністративне оскарження, клопотання, зупинення провадження, податкові спори, налоговые обязательства, неустойка, административный иск, обеспечение иска, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Адвокат - судебный поверенный. Судебная защита. - Юридические услуги

Адвокат - судебный поверенный. Судебная защита. - Юридические услуги 

http://www.alibi.dp.ua --- статьи, ссылки, комментарии и.т.д.

Правовой анализ и предсудебная подготовка документации, разработка стратегий правовой защиты, подготовка претензий, исков, жалоб, ходатайств, писем, апелляционных/кассационных жалоб, возражений, представительство в судах всех инстанций, контроль и сопровождение при обеспечения выполнении судебных решений в органах исполнительной службы;
• Адвокатская деятельность, услуги адвоката,
• Споры с банками
• Гражданские и хозяйственные споры
• Взыскание всех видов задолженностей
• Взыскание материального и морального вреда
• Наследственное право
• Защита прав потребителей
• Административные правоотношения
Юридическая консультация



http://www.alibi.dp.ua --- статьи, ссылки, комментарии и.т.д.

066 183 78 12

Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

Морозов Євген, адвокат

В практиці господарських відносин трапляються випадки, коли контрагент (читай - недобросовісна сторона) замість того, щоб належним чином виконувати умови угоди, навпаки шукає шляхи для її невиконання…

З аналізу судової практики вбачається, що найбільш розповсюдженою практикою невиконання угод та/або ухилення від виконання правочинів є звернення контрагента до суду з вимогами про визнання цієї угоди недійсної та/або її розірвання з підстав передбаченим діючим законодавством України.

Однією з найпоширеніших підстав позовної заяви такого контрагента є посилання на те, що підписант угоди (директор, генеральний директор) був не уповноважений та/або вийшов за межі своїх Статутних повноважень та уклав правочин поза межами своєї компетенції.

Правові підстави подання такого позову.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В свою чергу частинами першою–третьою статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК, згідно з частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Відповідно до ст. 97 ЦК України  управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічні норми закріплені і у  ч. 1 ст. 89 ГК України,  якою передбачено, що управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

В свою чергу ч. 2 ст. 89 ГК України вказує, посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

За змістом частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З огляду на зазначене вище, пропоную розглянути відповідні контраргументи та судову практику, яку може використовувати відповідач для захисту своєї правової позиції та доведеності дійсності правочину.

По – перше: відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до правової позиції, якої дотримується  Вищий Господарський Суд України так і у п.3.3 Постанови пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.05.2013р. № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” прямо вказано:

“... Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”.

Разом з тим, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 Постановою від 06 квітня 2016 року чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

По - друге: судова практика виходить з того, що відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено.

Верховний суд наголошує, що такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання, тобто в судовому процесі необхідно довести, що Позивач упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюванного договору (підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості і.т.і.).

За наявності таких фактів Верховний суд підкреслює, що судам нижчої ланки необхідно керуватися положеннями статті 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні частини першої цієї статті.

Висновком вищевказаного є те, що при укладанні господарських договорів, а саме для їх відповідності вимогам діючого законодавства України, необхідно врахувати (перевірити) нижчевикладене:

1. наявність зареєстрованого належним чином суб’єкта господарювання, що підтверджується відповідним документом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб ;

2. наявність відповідних повноважень у представника на вчинення такого виду правочинів, засвідчених рішенням Загальних зборів та/або Наглядовою Радою господарського товариства;

3. дії особи (директора, генерального директора і.т.і.) повинні відбуватися в рамках Закону і Статуту для певного виду правочинів, зокрема значних (великих) угод.

Якщо ж вищевикладена ситуація трапилась і є деякі ознаки/побоювання, що суд може визнати такий оспорюванний правочин недійсним, то в першу чергу в судовому процесі необхідно скористатися правовою допомогою захисника, виробити спільну стратегію процесуального захисту та всіма можливими засобами доводити факт виконання (можливо часткового виконання) умов угоди не тільки з Вашого боку, а й з боку контрагента.

P.s. Народная мудрость гласит: «Лучшее решение проблемы, упреждение (недопущение) ее возникновения».

Морозов Євген, адвокат